Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Кнут Гамсун Пан З нотаток лейтенанта Ґлана Переклад Г.Кирпи
ХІХ
Я чую знадвору жіночий голос, кров шугає мені в голову - то голос Едварди.
- Кажуть, що Ґлан… Ґлан хворий?
І моя праля, стоячи біля дверей, відповідає:
- Він майже видужав.
Оте “Ґлан, Ґлан” пронизало мене наскрізь, вона двічі вимовила моє ім’я, і мене це вразило. Вона говорила дзвінко і з трепетом.
Не постукавши, вона відчинила двері, влетіла в хатину й глянула на мене. Переді мною в одну мить постали давні дні, вона була в своїй перефарбованій піджачині, в фартусі, зав’язаному нижче талії, щоб стан видався гнучкішим. Я побачив усе відразу: її погляд, смагляве лице, високі брови на чолі, чудний і ніжний вираз її рук,- усе це з такою силою насіло на мене, що я збентежився. “Я її цілував,” - промайнуло в моїх думках. Я підвівся.
- Ви зводитесь на ноги й можете стояти,- сказала Едварда.- Однак сядьте, у вас хвора нога, ви її прострелили. Боже мій, як це сталося? Я аж тепер довідалась про це. А то тільки й думала: куди подівся Ґлан? Чого він більше не приходить? Я нічогісінько не знала. Коли це чую, що кілька тижнів тому ви себе підстрелили, а я сном-духом про це не знала. Як тепер ваше здоров’я? Ви блідий. Як стіна, я вас не впізнаю. А нога? Ви кульгаєте? Лікар каже, що ви не будете кульгати, Бог милував. Сподіваюсь, ви пробачите, що я зопалу сюди прилетіла, я швидше всього бігла, а не йшла…
Вона схилилась до мене й була так близько, що я, відчувши на обличчі її подих, простягнув до неї руки. Тоді вона відсахнулась. Її очі ще були вологі.
- Сталось це так,- бурмотів я,- хотів відставити рушницю в куток, а тримав її неправильно, ось так - дулом донизу. І раптом почув постріл. Оце й уся лиха пригода.
- Лиха пригода,- в задумі мовила вона, кивнувши головою.- Дайте мені глянути, це ліва нога; та чого саме ліва? Ага, випадково…
- Так, випадково,- урвав її я.- Хіба я знаю, чого саме ліва нога? Ви самі бачите: рушницю я тримав отак, тож ніяк не міг попасти в праву ногу. О, то було не вельми приємно.
Вона дивилась на мене, і її бентежили якісь думки.
- То ви вже одужуєте.- сказала вона й роззирнулась по хаті.- Чого ви не посилали своєї господині до нас по їжу? З чого ви жили?
Ми ще трохи погомоніли. Я спитав її:
- Коли ви прийшли. Ваше обличчя було схвильоване, а очі сяяли, ви подали мені руку. А тепер ваші очі знов байдужі. Чи я помиляюсь?
Мовчання.
- Не можна завжди бути однаковою…
- Скажіть мені хоч єдиний раз,- вів я далі.- Що, наприклад, сьогодні я не те сказав чи не те зробив, чим ви невдоволені? Може, це послужить мені наукою на майбутнє.
Вона не відводила погляду від вікна, від далекого небокраю, замислено видивлювала свої очі ген перед себе й відповідала, стоячи до мене спиною.
- Все гаразд, Ґлане. Іноді напливають всякі такі думки. Ви розгнівались? Пам’ятайте: одні дають мало і для них це забагато, а інші віддають все і це їм за виграшки. То хто ж дає більше? Який ви похмурий після своєї недуги! Та з якого це дива ми завели таку балачку?- І раптом вона озирається на мене, незбагненна радість рум’янить її лице, і вона каже: - А тепер швидше видужуйте. Ми ще побачимось,- і простягла руку.
Проте мені не хотілось подавати їй руки. Я підвівся, заклав руки за спину й низько вклонився.- Цим я віддячив їй за ласкаві відвідини.
- Вибачте, що не можу вас провести,- сказав я.
Коли вона пішла, я сів і ще раз усе обміркував. Я написав листа з намогливим проханням прислати мені мундир.
ХХПерший день у лісі.
Я радію і відчуваю, як ослаб. Звірі підходили так близько, що могли мене роздивлятися, на листі дерев сиділи жуки, а безкрилі майки лазили по землі. “Здорові були!” - думав я. Настрій лісу зливався з моїми почуттями, я плакав од любові і був до краю щасливий, не тямлячись від вдячності. Любий лісе, моя домівко, Божа благодате, я до тебе - від щирого серця… Зупиняюсь, обертаюсь на всі боки і крізь сльози вимовляю назви птахів, дерев, каміння, трави й мурашок, роззираюсь навкруг і називаю їх по черзі. Зводжу очі на гори й думаю, немовби відповідаючи на якийсь клич: “Так, я зараз прийду!” Там, у верхогір’ї висиджувалися соколята. Я знав, де їхні гнізда. І думка про тих соколят, що сиділи в горах у гніздах, завели мою фантазію бозна-куди.
Опівдні я поплив човном у море, причалив до невеличкого скелястого острівця за пристанню. Там росли на довгих стеблах квіти бузкового кольору, що сягали мені до колін. Я блукав поміж чудернацькими рослинами, кущами малини, в дебелих трав’яних хащах; ніде я не бачив ані звіра і, мабуть, не було тут і людей. Хвилі лагідно пінились при березі й огортали мене якимось гомінким серпанком; далеко звідси над Еґґегольменном з вереском літали всілякі прибережні птахи. А море з усіх боків ніби брало мене в обійми. Благословенні будьте, життя. Земля і небо! Благословенні будьте, мої вороги! Цієї миті я волів би мати милосердя до найзапеклішого свого недруга й зав’язати шнурки на його черевиках…
Зворушлива голосна пісня долітає до мене з яхти добродія Мака, і ті знайомі звуки наповнюють мою душу сонячним світлом. Я веслую до пристані, йду мимо халуп рибалок і прошкую додому. День догасає, я сідаю вечеряти, годую Езопа і знов чешу в ліс. Погідні вітри безшелесно обвівають моє обличчя. “Благословенні будьте,- кажу я їм,- благословенні будьте за те, що пестите моє лице,- навіть кров у моїх жилах складає вам подяку!” Езоп кладе одну лапу мені на коліна.
На мене звалюється втома, і я засинаю.
Люлі-люлі! Невже це видзвонюють дзвони? За кілька миль звідси у морі стоїть гора. Я проказую дві молитви: одну за свого пса, а другу за самого себе, і ми входимо всередину гори. За нами зачиняється брама, я здригаюсь і прокидаюся.
Небо червоне, як жар. Сонце засліплює мені очі. Ніч. Крайнебо тремтить від світла. “Ні, ми більше не спатимемо,- кажу я Езопові.- завтра підемо на полювання, нам світитиме оте червоне сонце, ми не зайдемо всередину гори”… В моїй душі зароджуються дивні настрої, і кров шугає мені в голову. Збуджений і кволий, я відчуваю, що хтось цілує мене і лишає той цілунок на моїх устах. Я озираюсь - анікогісінько. “Іселіно!” - кажу я. Щось шарудить в траві, може, то упав додолу листок, а, може, й чиясь хода. Лісом перебігає якийсь трепет, і я думаю: “Може, дихання Іселіни?” У цих лісах вона блукала. Тут вона вислуховувала благання мисливців у жовтих чоботях і зелених плащах. Вона жила за півмилі звідси в своїй садибі, і, поки змінилось чотири покоління, вона сиділа біля свого вікна й слухала, як по всьому лісу сурмили мисливські сурми. Тут водились олені, вовки, ведмеді; мисливців було видимо й невидимо, і всі вони дивилися, як вона зростала, і кожен з них очікував на неї. Один бачив її очі, а другий чув її голос; та якось одному юнакові не спалося, він схопився серед ночі, просвердлив дірку до Іселіниного покою. А тоді крізь неї угледів білий її оксамитовий живіт. Коли Іселіні виповнилось дванадцять, з’явився Дундас. Він був шотландець, торгував рибою і мав силу-силенну кораблів. У нього був син. А коли Іселіні виповнилось шістнадцять, вона вперше зустрілася з юним Дундасом. Він був її першим коханням…
Поки я там сиджу, мою душу проймають отакі дивні настрої, голова стає важкою, мов камінь. Заплющивши очі, я знов відчуваю Іселінин цілунок. “Іселіно, коханко життя, ти тут?- питаю я.- Чи стоїть за деревом Дідерік?”… Проте моя голова дедалі важчає, і я запливаю на хвилі сну.
Люлі-люлі! Озивається чийсь голос, ніби співає у моїй крові Волосожар,- то голос Іселіни:
- Спи, спи! І поки ти спатимеш, я розкажу тобі про своє кохання і про свою першу ніч. Я пам’ятаю, як забула замкнути двері; мені виповнилось шістнадцять, буяла весна, і віяв теплий вітерець. З’явився Дундас. Прилинув, як орел, залопотівши крилами. Я зустріла його якось вранці перед полюванням, йому було двадцять п’ять років, і він прибув з далеких мандрів. Ми з ним прогулювались садом, а коли він доторкнувся до мене рукою, я в нього закохалась. На його чолі темніли дві багряні цятки, й мені закортіло поцілувати ті дві цятки.
Увечері після полювання я пішла в сад глянути, чи він там, хоч і боялася його знайти. Я промовляла його ім’я сама про себе, і мені було страшно, що він його почує! Та ось він виходить з кущів і шепче: “вночі о першій”. А тоді зникає.
“Вночі о першій,- кажу я сама собі.- Що він мав на думці? Нічого не розумію. Напевно, хотів сказати, що їде звідси вночі о першій, та що мені до того, що він їде?”
Сталося так, що я забула замкнути свої двері…
О першій годині він заходить.
- Невже двері не замкнені?- питаю я.
- Я їх замкну,- відповідає він і замикає двері.
Тепер ми обоє замкнені в моїй кімнаті.
Я була дуже налякана тупотом його здоровенних чобіт.
- Не збуди моєї служниці!- попросила я.
А ще я страшенно боялась, що зарипить стілець, і сказала:
- О ні, не сідай на той стілець, бо він рипить.
- А може сісти біля тебе на канапі?- спитав він.
- Так,- згодилась я.
Але я так сказала лише тому, що рипів стілець.
Ми сиділи на моїй канапі. Я відсунулась, він присунувся до мене. Я опустила очі.
- Тобі холодно,- сказав він, узявши мою руку. Трохи згодом він додав: - Як ти змерзла!- і обняв мене однією рукою.
Мене зігріли його обійми. Деякий час ми так і сидимо. Кукурікаємо півень.
- Чуєш?- спитав він.- Проспівав півень, уже світає.
І він так пригорнув мене до себе, що я обімліла.
- По-твоєму, півень справді проспівав?- мимрю я.
І знов я помітила дві багряні цяточки на його чолі й хотіла звестися на ноги. Та він мене втримав, і я поцілувала ті дві любі мені цяточки, заплющивши очі…
Тоді настав день, все розвиднілось. Я прокинулась і не впізнала стін у себе в покої. Підвелася з канапи і не впізнала своїх черевичків. У мені щось заструменіло. “Що це в мені струменить?- подумала я на радощах.- І котру годину зараз вибило?” Я нічого не розуміла, пам’ятала тільки, що забула замкнути двері.
Заходить моя служниця.
- Ти не полила квіти,- каже вона.
Я забула про свої квіти.
- Ти зім’яла сукню,- веде далі вона.
“Де б це я зім’яла свою сукню?- думаю я, а серце моє сміється.- Хіба цієї ночі?”
До хвіртки в саду під’їздить карета.
- І твоя кицька не нагодована,- каже моя служниця.
Однак, забувши про квіти, сукню і кицьку, я питаю:
- То Дундас під’їхав? Попроси нехай зараз же йде до мене, я жду його… Щось було… щось…
А сама думаю: “Може, він знов, як увійде, замкне двері на ключ?”
Він стукає. Я відчиняю йому й сама замикаю двері на ключ, щоб зробити йому невеличку послугу.
- Іселіно!- скрикує він і цілу хвилину цілує мене в уста.
- Я не посилала по тебе,- шепчу я.
- Не посилала?- питає він.
Я знов, обімлівши в душі, відповідаю:
- Ні, я посилала по тебе, я безмежно стужилась за тобою. Побудь тут трішки.
І я в пориві кохання затулила руками собі очі. Він не відпускав мене, я схилила голову й сховалась у нього на грудях.
- Здається, знов співає півень?- спитав він і прислухався.
Та, почувши його слова. Я хутенько його перебила:
- Ні, як ти міг подумати, що знов співає півень? Ніхто ніде не співає.
Він поцілував мої перса.
- То просто заквоктала курка,- сказала я наостанок.
- Стривай-но, я замкну двері,- сказав він, підводячись з місця.
Я не пустила його й зашепотіла:
- Вони вже замкнені…
Тоді знов смеркло й Дундас поїхав. У мені заструменіло щось золоте. Я стала перед люстром: просто на мене дивилося двоє закоханих очей. Щось ворухнулось у мені від того погляду і без кінця-краю заструменіло навкруг мого серця. Боже Милостивий, я зроду ще не дивилась сама на себе такими очима! І, закохана до безтями, я поцілувала свої вуста в люстрі...
Ось я й розказала тобі про свою першу ніч, про ранок і про вечір після неї. Нехай колись я розповім тобі про Свена Герлюфсена. І його я кохала. Він жив за милю звідси, бачиш - на он тому острові, і тихими літніми вечорами я сама плавала до нього в човні, бо кохала його. Я розкажу тобі й про Стамера: то був священик, я кохала його. Я всіх кохаю…
Крізь дрімоту я чую, як десь унизу в Сірілунні співає півень.
- Чуєш, Іселіно, й нам проспівав півень!- радісно вигукую я, простягаючи руки.
Я прокидаюсь. Езоп уже не спить.
- Зникла!- кажу я з пекучою скорботою в голосі й роззираюсь.- Ніде нікого, нікогісінько!
Розпашілий і збуджений, я йду додому. Світає, півень у Сірілунні співає, мов найнявся.
Біля хатини стоїть якась жінка. То Ева. У неї в руках мотузка, вона зібралась в ліс по дрова. Ранок життя проймає цю молоденьку дівчину, її груди важко дихають, сонце золотить її поставу.
- Ви не думайте… - бурмоче вона.
- Що мені думати, Ево?
- Я не збиралася вас побачити, просто йшла мимо…
Її обличчя зайнялося кармазином.
Книга: Кнут Гамсун Пан З нотаток лейтенанта Ґлана Переклад Г.Кирпи
ЗМІСТ
На попередню
|
|
