Додати в закладки
Переклад Translate
Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
Скачати одним файлом. Книга: Кнут Гамсун Пан З нотаток лейтенанта Ґлана Переклад Г.Кирпи
ХХІІІ
За милю від себе внизу я бачу море. У горах тюжить дощ, і я ховаюсь від нього під скелею. Я смокчу носогрійку, викурюючи люльку за люлькою, і щоразу, як розпалюю її, тютюн копошиться в попелі розпеченими черв’ячками. Так само і в моїй голові роєм рояться думки. Переді мною на землі валяється купка сухих галузок від зруйнованого пташиного гнізда. І душа моя достоту, як те гніздо.
Я пам’ятаю найменшу дрібничку з пережитих останніх днів. Леле, до чого я дожився…
Сиджу в горах, а на морі й у повітрі стоїть гул, мене оглушує моторошний клекіт і голосіння вітру й негоди. Ген у морі видніються яхти з зарифленими вітрилами й людьми на борту. Вони кудись пливуть, і я думаю: “Бог знає, де вони всі опиняться”. Море, шумуючи, здіймається вгору і без угаву звалюється донизу. Здається, воно заселене велетенськими божевільними істотами, які гатять куди попало своїми кінцівками й гарчать одне на одного. Ні, це свято десяти тисяч чортів, що виють, вбираючи голови в плечі, й товчуться по всіх усюдах, збиваючи хвилі до білого кінцями своїх крил. Далеко-далеко в морі лежить підводний камінь, з якої зводиться білий водяник і хитає головою вслід корабликові, що, діставши тріщину, пливе за попутним вітром у море. Лишенько! В море! В оте пустельне море…
Я радію, що сам, що ніхто не бачить моїх очей. З великою довірою я тулюся до скелі й знаю, що ніхто не може стежити за мною зі спини. Над горами з пронизливим криком літає якийсь птах, тієї ж миті неподалік від мене зривається уламок каменю й скочується в море. Деякий час я сиджу тихо й цілком спокійно, мене огортає приємне відчуття затишку, бо ж, поки на дворі репіжить дощ, я можу його пересидіти в дуже надійному сховку. Я зашпилив куртку й подякував Богові за те, що вона тепла. Минув ще якийсь час. Я заснув.
Пополудні я йду додому, дощ і досі не перестає. Мене чекає несподіванка. На стежці переді мною стоїть Едварда. Вона змокла до нитки, наче довго ходила по дощу, але всміхається. “Ти ба!” - нараз думаю я, в мені спалахує обурення, я щосили впинаюсь пальцями в рушницю і так простую їй назустріч, хоч вона й усміхається.
- Добридень!- гукає вона перша.
Підійшовши ближче до неї ще на кілька кроків, я кажу:
- Вітаю вас, кралечко!
Її сахає мій жарт. Ох, я не думав, що казав. Вона боязко всміхається і дивиться на мене.
- Ви ходили сьогодні в гори?- питає вона.- Як ви намокли! В мене є хустка, якщо хочете, візьміть її собі, вона мені не потрібна… Ви мене не пізнаєтé.
Я не беру тієї хустки, і вона потуплює очі в землю й стрясає головою.
- Хустка?- питаю, скривившись від гніву й подиву.- А в мене є куртка, можу позичити. Мені вона не потрібна, однак я її комусь віддам, тож спокійнісінько можете взяти. Якась рибачка забере її з дорогою душею.
Я бачив, як напружено вона ловила мої слова, з якою надією до них прислухалась, що аж забула закрити рота й зробилась негарною. Вона стоїть із хусткою в руках з білою шовковою хусткою, знятою з шиї. Я й собі стягаю з себе куртку.
- Ради Бога, вдягніться!- скрикує вона.- Не робіть цього! Невже ви так гніваєтесь на мене? О, Господи, та вдягніться! Ви змокнете до рубця!
Я вдягнув куртку.
- Куди ви йдете?- глухо спитав я.
- Так… нікуди… Не розумію, як ви могли зняти з себе куртку…
- А де ваш барон сьогодні?- питав я далі.- Навряд щоб у таку негоду граф був на морі…
- Ґлане, я тільки хотіла вам дещо сказати…
Я перебиваю її:
- Чи можна вас попросити переказати вітання герцогові?
Ми дивимось одне на одного. Я стою, готовий скільки завгодно її перебивати, нехай тільки вона відкриє рота. Врешті-решт на її обличчі з’являється вираз страждання, я відводжу очі вбік і мовлю:
- Відверто кажучи, панно Едвардо, дайте ви тому принцові одкоша. Який з нього для вас чоловік? Будьте певні, що всі ці дні він ходить і роздумує, чи брати йому вас заміж чи ні, а це вам ні до чого.
- Годі, не будемо про це говорити, добре? Ґлане, я думала про вас, ви здатні з себе зняти куртку задля когось іншого й змокнути до рубця. Я йду до вас…
Я знизую плечима й кажу:
- Замість себе пропоную вам лікаря. Що ви проти нього маєте? Чоловік у розповні літ, тямущий. Подумайте про це.
- Послухайте мене хоч хвилинку…
- Вдома мене чекає Езоп, мій пес.- Я зняв кашкет, уклонився їй і знов сказав: - Вітаю вас, кралечко!
Потім я рушив з місця.
Вона перейшла на крик:
- О, не край мого серця! Я прийшла сьогодні до тебе, ось тут я тебе виглядала і всміхнулась, коли ти з’явився. Вчора я мало не збожеволіла, бо всі мої думки були про одне, світ мені йшов обертом, а я все думала про тебе. Сьогодні я сиділа в кімнаті, коли це зайшов якийсь чоловік, я, не глянувши на нього, знала, хто то такий. “Вчора я провеслував чверть милі,” - сказав він. “І ви не стомились?!- спитала я. “О, страшенно стомився ще й понатирав на долонях пухирі,” - ошелешено сказав він. Я подумала: “Ти ба, чим він переймався!” За якусь мить він сказав: “Цієї ночі я чув під своїми вікнами якийсь шепіт, ваша покоївка і один з ваших прикажчиків вели між собою інтимну розмову”. “А, вони кохають одне одного”,- відповіла я. “Гаразд, але ж була друга година ночі!” “Ну й що?- спитала я і додала трохи згодом: - Ніч належить їм”. Тоді він підсунув угору свої окуляри в золотій оправі й зауважив: “Але ж, хіба вам не здається, що шептатись посеред ночі непристойно?” Я все ще не підводила очей, і так ми просиділи хвилин з десять. “Може, вам на плечі принести шаль?” - спитав він. “Ні, дякую,” - відповіла я. “І кому дістанеться ваша маленька ручка?” - спитав він. Я не відповіла. Своїми думками я була десь в іншому місці. Він поклав мені на коліна якусь шкатулочку, я відкрила її й побачила, що там лежить шпилька. Вона була з короною, на якій я налічила десять камінців… Ґлане, ось та шпилька, хочеш глянути? Вона геть розтоптана. Йди глянь, як вона розтоптана… “Ну, то що ж мені робити з цією шпилькою?” - спитала я. “Вона вам буде за оздобу,” - відповів він. Але я простягнула йому ту шпильку назад і сказала: “Дайте мені спокій, я думаю про іншого”. “Про кого іншого?” - спитав він. “Про одного мисливця,- відповіла я.- Він подарував мені на згадку тільки дві чудові пір’їни, але заберіть свою шпильку”. Однак він не схотів її брати. Отоді я вперше подивилась на нього - його очі проймали наскрізь. “Я не візьму шпильки назад, робіть з нею, що завгодно, хоч і розтовчіть,” - сказав він. Я підвелася, поклала шпильку додолу й наступила на неї підбором. Це сталось сьогодні вранці… Чотири години я не знаходила собі місця від чекання, а по обіді подалася з дому. Він перестрів мене на дорозі. “Куди це ви?” - спитав. “До Ґлана,- відповіла я,- хочу його попросити, щоб не забував мене…” Я чекала тебе тут з першої години, стояла під деревом і бачила, як ти йшов: ти був, наче бог. Я любила твою поставу, твою бороду і твої плечі, все в тобі я любила… Тепер тобі не терпиться, ти пориваєшся йти, аби тільки йти, я тобі байдужа, ти на мене не дивишся…
Я стояв. А коли вона замовкла, пішов далі. Знесилений з розпуки, я всміхався, моє серце закам’яніло.
- А й справді,- мовив я і знов зупинився.- Ви ж хотіли щось мені сказати?
Цей глум відштовхнув її від мене.
- Я хотіла вам щось сказати? Та я ж уже сказала! Хіба ви не чули? Ні, нема чого. Мені більше нічого вам сказати.
Її голос якось чудно здригається, але це не бере мене за живе.
Книга: Кнут Гамсун Пан З нотаток лейтенанта Ґлана Переклад Г.Кирпи
ЗМІСТ
На попередню
|