Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Кнут Гамсун Пан З нотаток лейтенанта Ґлана Переклад Г.Кирпи
ХХVI
Перша сувора ніч.
О дев’ятій годині заходить сонце. На землю спадає слабенька пітьма, видно кілька зірок, а через дві години з’являється серп місяця. Я з рушницею та псом дибаю лісом, розкладаю вогнище з двох полін, і світло від нього проблискує крізь стовбури сосен. Морозу немає.
“Перша сувора ніч,” - кажу я. І все в мені хтозна-чого тремтить, і все так шалено радіє від того, що нині я тут…
- Еге й, люди, звірі й птахи, будьмо! Я підіймаю тост за цю самотню ніч у лісах! У лісах! Мій тост за темряву й за тиху мову Бога між деревами, за чари тиші, за нехитру милозвучність, що чують мої вуха, за зелений лист і за лист жовтий! Мій тост за гомін життя, що долинає до мене, за чийсь писок, що фиркає в траві, за пса, що нюшить землю! Мій палкий тост за того дикого кота, що припадає ниць у глибині фіорду і пантрує, коли б скочити на горобця в темряві! В темряві! Мій тост за лагідну тишу земного царства, за зірки й за півмісяць, атож, за них і за нього!..
Я підводжусь і прислухаюся. Ніхто мене не чув. Я знов сідаю.
- Дякую за цю самотню ніч, за гори, за шум темряви і моря - він проймає моє серце! Дякую за своє життя, за те, що я дихаю, за те, що мені даровано цю ніч,- дякую за це від щирого серця! Послухай зі сходу й послухай із заходу, о, послухай! То вічний Бог! Тиша, що шепоче мені на вухо, - нуртуюча кров великої природи, Бог, що пронизує всесвіт і мене. При світлі свого вогнища мені видно блискучу павутинку, мені чути, як у морі пливе човен, як на півночі плавно підіймається небом Полярне сяйво. О, присягаюсь своєю невмирущою душею, я безмежно вдячний ще й за те, що саме я тут сиджу!
Тиша. На землю падає соснова шишка. “Впала соснова шишка!” - думаю я. Місяць ген у височині, дотлівають головешки мого багаття, лаштуючись згаснути. Глупої ночі я плетусь додому.
Другої суворої ночі стоїть така сама тиша й м’яка погода. Моя душа вся в думках. Я машинально підходжу до якогось дерева, насуваю кашкета аж на брови й притуляюсь до того дерева спиною, доклавши руки за голову. Я втуплюю погляд поперед себе й думаю; полум’я мого вогнища з двох полін сліпить мені очі, але я того не відчуваю. Я стою в такій безглуздій позі досить довго й дивлюся на вогонь; ноги підкошуються від утоми, і я вайлувато опускаюсь на землю. Аж тепер я розумію, що накоїв. Навіщо треба було так довго дивитися на вогонь?
Езоп зводить голову й прислухується. Він чує чиюсь ходу,- між деревами з’являється Ева.
- Сьогодні я у великій задумі й печалі,- кажу я.
Вона співчутливо мовчить.
- Я люблю три речі,- веду я далі.- Люблю сновиддя, що привиділося мені одного разу, люблю тебе і люблю цей клапоть землі.
- А що любиш найдужче?
- Сновиддя.
І знов стає тихо. Езоп знає Еву, схиляє голову набік і дивиться на неї. Я бурмочу:
- Я стрів сьогодні на дорозі якусь дівчину, вона йшла під руку зі своїм коханим. Дівчина показала йому на мене очима й ледве стрималася від сміху, коли я їх минав.
- З чого вона сміялась?
- Хтозна. Звичайно, з мене. Навіщо ти про це питаєш?
- Ти був знайомий з нею?
- Так, я вклонився їй.
- А вона тебе впізнала?
- Ні, вона вдала, що ми незнайомі… Але чого ти мене випитуєш? Це негарно з твого боку. Ти не витягнеш з мене її імені.
Мовчання.
Я знов бурмочу:
- З чого вона сміялась? Вона кокетка, однак з чого вона сміялась, о, Христом Богом благаю: що я такого їй зробив?
Ева відповідає:
- З її боку негарно сміятися з тебе.
- Ні, нічого негарного з її боку не було!- кричу я.- Не осуджуй її, вона не вчинила нічого лихого, вона мала право сміятися з мене. Цить, хай тобі чорт, і дай мені спокій, чуєш?
- Йди додому, Ево. Я кохаю тебе понад усе. Хіба міг би я любити якесь сновиддя? Я просто пожартував, я кохаю тебе. А тепер іди додому, я прийду до тебе завтра. Пам’ятай, що я твій, гляди, не забувай цього. Добраніч.
І Ева іде додому.
Третя сувора ніч була вкрай напружена. Хоч би тобі дмухнуло легеньким морозцем! Замість морозу після сонячного дня застигла теплінь, ніч нагадувала парке болото. Я розклав багаття з двох полін…
- Часом, Ево, тебе тягнуть за волосся, а ти дістаєш від цього якусь втіху. Світ у людині перевертається догори дном. Тебе тягнуть за коси долом і горою і, якщо хтось питає тебе: “Що ж тут діється?”, ти в захваті відповідаєш: “Мене тягнуть за коси!” А якщо питають: “Може, тобі допомогти? Може, тебе звільнити?”, то ти відповідаєш: “Ні”. А якщо питають: “Хіба ти не витримаєш?”, то ти кажеш: “Авжеж, витримаю, бо я кохаю ту руку, що мене тягне…” Чи знаєш ти, Ево, що таке сподіватись?
- Здається, знаю.
- Бачиш, Ево, сподівання - то щось дивовижне, так, щось дуже особливе. Виходиш уранці на дорогу й сподіваєшся зустріти там любу людину. А чи зустрічаєш ти її? Ні. Чого? Бо та людина того ранку зайнята і перебуває в зовсім іншому місці… У горах я познайомився зі старим сліпим лопарем. Він не бачить уже п’ятдесят вісім років, а тепер йому за сімдесят. Йому здавалось, ніби з часом він бачив куди краще, здавалось, ніби його зір поліпшувався. Якщо ніщо не завадить, то через кілька років він думає побачить сонце. Його чуб був ще чорний, але очі білі, як молоко, коли ми з ним удвох сиділи в його землянці і курили, він оповідав про все, що бачив, беріг у собі своє сподівання. Коли я зібрався додому, він провів мене надвір і заходився показувати, куди мені йти. “Там південь,- сказав він,- а там північ. Спершу йди в цей бік, а як зійдеш з гори трохи вниз, то звернеш в той бік”. “А й справді так”,- відповів я. І тоді лопар вдоволено засміявся й сказав: “Бачиш, років сорок чи п’ятдесят тому я цього не знав, тож, виходить, тепер я бачу краще, ніж тоді; мені весь час іде на поправку”. І він зник із очей, шаснувши назад у землянку, в ту вічну землянку, свою земну оселю. І знов, як раніше, сів напроти вогнища, повен сподівання, що через кілька років зможе побачити сонце… Ево, сподівання - то щось вельми дивне. Ось, скажімо, я блукаю лісом і сподіваюсь забути ту людину, якої вранці не стрів на дорозі.
- Ти говориш такими загадками!
Цієї третьої суворої ночі, дожидаючи заморозків, я обіцяю тобі, Ево, що завтра вранці буду іншою людиною. А тепер дай мені побути самому. Завтра ти мене не впізнаєш, я сміятимусь і цілуватиму тебе, моя зіронько. Уяви собі, мені лишається тільки ця ніч, а потім я буду іншою людиною. Це станеться через кілька годин. Добраніч, Ево.
- Добраніч.
Я лягаю біля самісінького багаття і споглядаю полум’я. З гілки ялини падає шишка, а тоді ще й пара сухих галузок. Ніч - немов безмежна безодня. Я заплющую очі.
За якусь годину мої почуття починають хилитатися в певному ритмі, я зливаюсь в єдиному акорді з неосяжною тишею, в єдиному акорді. Я дивлюсь на півмісяць, що стоїть у небі, мов біла мушля, і мене поймає відчуття любові до нього, що я аж червонію. “Місяць,- тихо й палко кажу я.- Місяць!” І моє серце трепече і рветься до нього. Так триває кілька хвилин. Легке повівання, до мене долітає незвичний вітер, якийсь повітряний рух. Що це? Я озираюсь і нікого не бачу. Вітер кличе мене, і моя душа слухняно кидається на той клич; я відчуваю, як щось мене підіймає і я вже не я, а хтось пригорнений до чиїхось невидимих грудей. Мої очі зволожуються, я тремчу,- десь поблизу стоїть Бог і не зводить з мене свого погляду. Так збігає ще кілька хвилин. Я повертаю голову, незвичний повітряний рух припиняється, і я бачу начебто спину привида, що безмовно простує лісом…
Якусь мить я борюся з легким запамороченням, я був знесилений від душевного хвилювання, на мене налягає така смертельна втома, що я засинаю.
Коли я прокинувся, ніч уже розтала. О, у мене давно був жалюгідний вигляд, хапав жар і я тільки й ждав, що звалюся від якоїсь недуги. Все навкруг мовби розпливалось переді мною, я дивився довкіл запаленими очима, і мною опанувала глибока журба.
Тепер те минулося.
Книга: Кнут Гамсун Пан З нотаток лейтенанта Ґлана Переклад Г.Кирпи
ЗМІСТ
На попередню
|
|
