Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Кнут Гамсун Пан З нотаток лейтенанта Ґлана Переклад Г.Кирпи
ХХVІІ
Осінь. Літо збігло, воно зникло так швидко, як і з’явилось. О, воно промчало, мов на коні! Тепер стоять холодні дні, я полюю, ловлю рибу і співаю в лісі пісень. А бувають дні, коли з моря пливе густий туман і все затягує імла. Одного такого дня дещо сталось. Мандруючи лісами, я геть заблукав і опинився в лісі, що належав церковній парафії,- просто біля дому лікаря. Там були гості: юні дами, з якими я бачився й раніше, і молодики, що так рвалися до танців, аж жижки їм трусилися.
Під’їхав екіпаж і став біля садової огорожі. В екіпажі сиділа Едварда. Побачивши мене, вона сахнулась.
- Бувайте!- нишком сказав я.
Та лікар мене не відпустив. Спершу Едварду гнітила моя присутність і, коли я щось говорив, вона опускала очі. Згодом вона оговталась і навіть двічі щось несуттєве мене спитала. Вона була бліда, як полотно, її лице огортав сірий, холодний туман. З екіпажу вона не вийшла.
- Я їду з дорученням,- мовила Едварда й засміялася.- Я щойно від церкви, де нікого з вас не застала. Мені сказали, що ви всі тут. Я згаяла хтозна-скільки часу, поки вас знайшла. Завтра ввечері у нас збирається невеличке товариство: наступного тижня від’їздить барон і мені доручено всіх вас запросити. Будуть і танці. Завтра ввечері.
Усі кланялись і дякували.
А потім вона звернулась до мене:
- Будь ласка, приходьте й ви. Тільки не присилайте в останню мить записки із вибаченням.
Таких слів вона більше нікому не сказала. А невдовзі поїхала геть.
Мене так схвилювала її несподівана привітність, що на радощах я відразу ж відійшов убік. Тоді попрощався із лікарем та його гостями й подався додому. Яка вона була ласкава до мене, яка ласкава! Чим я їй за це віддячу? Мої руки стали безсилі, приємний холод пройняв до кісток зап’ястя. “Господи, я такий радий, що ледве стою на ногах,- думав я,- і нічого не можу вдіяти з руками, а на очі від безпорадності навертаються сльози. Що ж мені робити?” Я повернувся додому пізно ввечері. Пішовши дорогою через пристань, я спитав якогось рибалку, чи завтра ввечері не припливе поштовий пароплав. “О, ні, він припливе хіба наступного тижня”. Я поквапився до хатини і заходився оглядати найкращий свій костюм. Я його почистив і довів до пуття, подекуди на ньому були дірки і я зі сльозами на очах їх латав.
Упоравшись із костюмом, я ліг на піл. Мить-другу полежав спокійно, та нараз щось спадає мені на думку, я підхоплюсь і, наче громом прибитий, вклякаю серед хати. “Все це знов якісь хитрощі,- шепчу я.- Мене б не запросили, коли б я випадково там не був тоді, як запрошували інших. Це ж ясно, як білий день: вона ніби натякала, щоб я не приходив, щоб прислав записку з вибаченням…”
Я не спав цілу ніч, а вдосвіта пішов у ліс - задублий, невиспаний, мов у лихоманці. Ага, тепер у Сірілунні готуються до вечірки! То й що? Я туди не піду й ніякого вибачення не пошлю. Добродій Мак дуже тямущий чоловік, ось він і влаштовує для барона свято, але і туди не піду, ви це розумієте?..
У долині й на горах заліг густий туман, сира паморозь припорошила мою одіж, аж та поважчала, а моє обличчя закоцюбло й намокло. лише коли-не-коли налітав вітер і змушував той сонний туман то підійматися, то опускатися, то підійматися, то опускатися.
Вже повечоріло, смеркалось, туман сховав усе чисто від моїх очей і я не міг визначати дороги за сонцем. Дорогою додому я довго блукав, та куди мені було спішити? Я спокійнісінько збивався з дороги й потрапляв на незнайомі лісові галяви. Врешті-решт я приставляю рушницю до дерева і шукаю відповіді на своєму компасі. Я точно визначаю, куди йти, і рушаю в дорогу. Може, вже година восьма чи дев’ята.
І ось що вийшло.
Через півгодини до мене крізь туман долинає музика, а за кілька хвилин я впізнаю це місце: просто переді мною стоїть головний будинок Сірілунна. Невже мій компас помилково привів мене саме до того місця, якого я сторонився? Я чую знайомий голос, то мене кличе лікар. І незабаром мене заводять у дім.
О, певно дуло рушниці так вплинуло на компас, що він показав не ту дорогу. Цього року таке сталось зі мною ще раз трохи згодом. Не знаю, що й думати. Може, то була й доля.
ХХVІІІЦілий вечір я мав гірке почуття, ще не треба було приходити на цю вечірку. Мого приходу майже ніхто не помітив, усі були зайняті самі собою. Едварда зі мною ледве привіталась. Я хилив чарку за чаркою, бо збагнув, що був тут небажаним, а додому все-таки не йшов.
Добродій Мак до всіх усміхався і був такий лагідний, хоч до рани клади. У своєму фраці він мав чудовий вигляд. Сновигаючи там і сям по всіх кімнатах, він крутився між півсотнею гостей, часом танцював, сипав жартами і сміявся. У його очах причаїлись таємниці.
Шум музики й голоси розлягались по всьому дому. Гості займали п’ять кімнат, ще й танцювали у великій залі. Коли я прийшов, то вже повечеряли. Заклопотані служниці бігали туди-сюди з келихами й вином, з блискучими мідяними кавниками, сигарами, люльками, тістечками та фруктами. Нічого тут не пожаліли. у люстрах по всіх кімнатах було повно незвичних товстих свічок, виготовлених з нагоди такої оказії; окрім того, горіли нові гасові лампи.
Ева допомагала на кухні: я бачив її мельком. Ти ба, й вона тут!
Барон був у центрі уваги, хоч, тримаючись тихо і скромно, нічим не виділявся серед інших. На ньому також був фрак, але його фалди досі не розправилися після довгого лежання. Він без угаву розважав Едварду, не спускав з неї очей, цокався з нею келихом і звав панною так само, як і дочок пробста й окружного лікаря. Я відчував до нього постійну неприязнь і, ледве пробігав по ньому поглядом, як відразу ж відвертався і корчив сумну й безглузду міну. Коли ж він сам до мене забалакував, я ніби відрубував і враз підбирав губи.
Пригадую собі дещо з того вечора. Я забалакався з молодою білявою дівчиною: чи щось таке ляпнув, чи розказав їй якусь бувальщину, але дівчину розібрав сміх. Навряд, щоб то було щось цікаве, але, можливо, напідпитку в мене виходило куди смішніше, ніж я можу гадати це тепер. У кожнім разі та розповідь вилетіла мені з голови. А далі було так: я обернувся й побачив у себе за спиною Едварду. Який лагідний був у неї погляд!
Потім, не криючись від мене, вона повела біляву панночку з собою, аби довідатися, що я їй розказував. Не можу передати словами цілющого впливу, що справив на мене Едвардин погляд після того, як я цілий вечір, мов неприкаяний, никав з кімнати в кімнату. Я враз наче на світ народився, з багатьма заводив балачки, багатьох розважав. І знаю напевно, що не встругнув тоді ніякої штуки…
Я стояв на сходах. Ева щось несла з однієї кімнати до іншої. Побачивши мене, зійшла на сходи й швиденько провела долонею по моїх руках, всміхнулась і пішла в кімнату. Ніхто з нас не мовив ні слова. Я хотів було йти слідом, та побачив, що у вітальні стояла Едварда й дивилась у мій бік. Вона дивилась просто на мене. І нічого не сказала. Я зайшов до зали.
- Уявіть собі, що лейтенант Ґлан задля розваги призначає побачення прислузі прямо на сходах!- раптом на повен голос мовила Едварда.
Вона стояла в дверях. Багато хто почув її слова. Вона засміялась, мовби від жарту, але з лиця була дуже бліда.
Я нічого на це не відповів, тільки пробурчав:
- Це вийшло мимоволі, вона просто вийшла, ми зустрілися у вітальні…
Минула, може, година. Якась дама перевернула собі на сукню келих. Тієї ж миті Едварда крикнула:
- Що сталось? Звісно, то Ґланова робота.
То була не моя робота, я стояв у іншому краю зали, коли те сталося. Звідтоді я знов хилив чарку за чаркою і все підпирав двері, щоб не заважати тим, хто танцював.
Барон, як і досі, збирав навколо себе дам; він бідкався, що вже позапаковував свої колекції, тож нічого з них не може показати: ні жмутика водоростей з Білого моря, ні глини з Кургольменна, ні надзвичайно цікавих закам’янілих новоутворень з морського дна. Дами з інтересом придивлялись до його запонок на манжетах сорочки, до тих п’ятикутних корон - певних ознак його дворянства. Тим часом лікар не мав ніякого успіху, навіть ота його дотепна присяга “до скону й до страждань” вже не справляла враження. Та коли Едварда щось говорила, він весь час був напоготові, знов поправляв її мову, прискіпувався до кожної дрібнички, принижував її своєї спокійною погордою.
Вона сказала:
- …аж поки я перейду долину смерті.
- Що-що?- перепитав лікар.
- Долину смерті. Хіба це не зветься долиною смерті?
- Я чув, що це зветься рікою смерті. Ви, певно, так собі й думали.
Трохи згодом вона оповідала, начебто звеліла щось стерегти, так як…
- Дракон,- підказав лікар.
- Звичайно. Як стереже дракон,- відповіла вона.
А лікар додав:
- Подякуйте мені за те, що я вас виручив. По-моєму, ви хотіли сказати Аргус.
Барон звів брови догори й здивовано зиркнув на лікаря крізь товсті скельця окулярів. Таких банальностей він, либонь, зроду не чув. Але лікар вдав, ніби нічого не помітив. Та й що йому до барона!
Я й далі стою біля дверей. У залі танцюють так, що любо дивитись. На своє щастя я розговорився з парафіяльною вчителькою. Ми балакали про війну, про становище в Криму, про події у Франції, про імператора Наполеона, про те, як він заступається за турків. Та вчителька влітку начиталась газет і знала силу-силенну новин. Врешті-решт ми сідаємо говорити на канапі.
Мимо проходить Едварда, стає перед нами. Раптом каже:
- Вибачте, пане лейтенанте, що я заскочила вас на сходах. Я більш так не вчиню.
Вона й тепер сміялась і не дивилась на мене.
- Панно Едвардо, перестаньте,- мовив я.
Вона звернулась до мене напрочуд ввічливо, це не віщувало нічого доброго і обличчя в неї було зле. Я згадав лікаря й зневажливо знизав плечима, достоту так, як зробив би він. Вона вела далі:
- А чого ви не йдете до кухні? Ева там. Мені здається, що вам годилося б бути там.
Після цих слів вона з ненавистю глянула на мене.
Я не часто бував на вечірках, але там, де бував, ніколи не чув такого тону. Я спитав:
- Панно Едвардо, невже вам аніскілечки не страшно, що вас неправильно зрозуміють?
- Ні, як це? Хоча, може, й так, але як?
- Часом ви шпарите не подумавши. Зараз, скажімо, мені здалося, що ви буквально вирядили мене на кухню, а це ж просто якесь непорозуміння. Я прекрасно знаю, що ви не хотіли осоромитись.
Вона відходить від нас на кілька кроків. По ній видно, що мої слова ввели її в роздуми. Вона розвертається, підходить до нас і, важко дихаючи, каже:
- Яке там непорозуміння, пане лейтенанте! Ви правильно все почули: я вирядила вас на кухню.
- Що ти, Едвардо!- скрикнула вчителька.
Я знов завів балачку про війну й становище в Криму, хоча думкою був далеко звідси. Хміль із моєї голови вивітрився, я був збитий з пантелику, земля пливла під ногами, і я знов, на жаль, утратив рівновагу, як бувало не раз раніше. Я підводжуся з канапи з бажанням піти геть. Мене зупиняє лікар.
- Щойно я чув, як вам співали хвалу,- каже він.
- Співали хвалу? Хто?
- Едварда. Он вона й досі стоїть у кутку й не зводить із вас палкого погляду. Я довіку не забуду, які в неї були закохані очі, коли вона на повен голос сказала, що в захваті від вас.
- Це добре,- мовив я крізь сміх.
О, в моїй голові не сяйнуло жодної ясної думки.
Я підійшов до барона, нагнувся до нього, наче збирався йому щось шепнути, і коли наблизився впритул, то плюнув йому у вухо. Барон схопився з місця і недоумкувато витріщився на мене, вражений моїм учинком. Потім я бачив, як він оповідав Едварді, що сталось і як вона засмутилася. Напевно, згадала про свій черевик, якого я кинув і воду, про чашки й келихи, які я, на свою біду, побив, про всі ті інші злочини, що я вчинив всупереч добрим манерам,- звісно, все це заново ожило в її пам’яті. Мені стало соромно, я відчув, що пропав: хоч куди я обертався, всюди зустрічав налякані й здивовані погляди, тож, ні з ким не попрощавшись і нікому не подякувавши, я змився з Сірілунна.
Книга: Кнут Гамсун Пан З нотаток лейтенанта Ґлана Переклад Г.Кирпи
ЗМІСТ
На попередню
|
|
