Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Кнут Гамсун Пан З нотаток лейтенанта Ґлана Переклад Г.Кирпи
ХХХІІ
Прибув поштовий пароплав, він доставив мій мундир і мав забрати звідси барона та всі його сундуки, повні мушель і всіляких водоростей. Тепер його завантажують на пристані бочками з оселедцями та риб’ячим жиром, а надвечір він рушить у дорогу.
Я беру рушницю й набиваю в обидві цівки вдосталь пороху. Зробивши це, киваю сам собі головою. Я йду в гори і набиваю порохом ще й свою міну, так само кивнувши головою. Ось і готово. Я ліг чекати.
Я чекав довго. Увесь час з пароплава до мене долинав брязкіт коловорота, що підіймав і опускав вантажі. Вже западали сутінки. Зрештою пароплав подає свисток, усе повантажено, він відчалює. Тепер я маю почекати кілька хвилин. Місяць ще не зійшов і я, мов божевільний, впиваюсь очима у вечірні сутінки.
Як тільки з-за острівця виткнувся ніс пароплава, я запалив гніт і хутко відскочив у бік. Збігає хвилина. Зненацька лунає вибух, стовп кам’яних уламків злітає вгору, гора здригається, і скеля з гуркотом скочується в морську безодню. Всюди у верхогір’ї йде луна. Я хапаю рушницю й випалюю з однієї цівки,- луна відповідає хтозна скільки разів. Ще за мить я стріляю з другої цівки; повітря затремтіло від мого салюту, а луна рознесла те гуркотіння по цілому світові. Здавалось, наче то всі гори змовились на повен голос закричати в честь пароплава, що відпливав. Минає трохи часу, у повітрі стає тихо, у верхогір’ї мовчить луна і земля знов нишкне. Пароплав зникає в напівтемряві.
Мене проймає дрож від якоїсь дивної напруги, я беру свої свердла й рушницю під пахву і спускаюсь донизу, а мої коліна підгинаються. Я пішов найкоротшою дорогою, не одриваючи очей від рештків куряви, що лишив по собі мій вибух. Езоп усю дорогу трусить головою і чхає, бо в повітрі пахне горілим.
Спустившись на причал, я побачив таке видовище, від якого просто похолов: там лежав човен, геть розчавлений уламком скелі, що звалився на нього, й Ева, біля нього лежала Ева - розтрощена, скалічена, з пошматованим боком та животом, аж не можна було впізнати. Ева померла відразу.
ХХХІІІЩо це я маю писати? Протягом багатьох днів я жодного разу не вистрілив з рушниці, мені не було чого їсти, та я й не їв, а сидів сидьма у своїй повітці. Еву повезли до церкви на білому човні добродія Мака. Я берегом дістався до її могили.
Ева померла. Пригадуєш її дівочу голівку з косами, як у черниці? Вона приходила тихо, як мишка, клала свою ношу додолу й усміхалась. Чи бачив ти, як у тій усмішці грало життя? Цить, Езопе, мені в пам’яті зринає одна дивна казка: вона з’явилась чотири покоління тому, за часів Іселіни, коли Стамер був священиком.
Одна дівчина сиділа в кам’яній башті в полоні. Вона кохала одного пана. За що? Спитай вітра і зірок, спитай Бога життя, бо ніхто інший не знає відповіді. А той пан був для неї приятелем і коханим; однак минув час і якось він побачив іншу, і його почуття змінились.
Він кохав дівчину юначим коханням. Не раз називав її Божим дарунком і своєю голубкою, а вона його гаряче й бентежно обіймала. Він попросив: “Віддай мені своє серце!” І вона віддала. Він сказав: “Люба, можна мені в тебе щось попросити?” І вона в захваті відповіла: “Так”. Вона йому віддала все, та ніякої віддяки від нього не дочекалася.
Другу він кохав якось по-рабськи, божевільно, мов той жебрак. За що? Спитай пилину на дорозі й листок, що падає на землю, спитай незбагненного Бога життя, бо ніхто інший цього не знає. Вона йому нічого не віддала, ні, нічого вона йому не віддала, та однак він їй дякував. Вона попросила: “Віддай мені свій спокій і свою мудрість!” І він журився лише тим, що вона не попросила в нього життя.
І от першу його дівчину у вежу…
- Що ти робиш, дівчино? Сидиш собі та всміхаєшся?
- Я згадую те, що було десять років тому. Тоді я його зустріла.
- Ти його ще пам’ятаєш?
- Я його ще пам’ятаю.
А час збігає…
- Що ти робиш, дівчино? Чого усміхаєшся?
- Я вишиваю на скатертині його ім’я.
- Чиє ім’я? Того, хто тебе тут замкнув?
- Так, того, кого я зустріла двадцять років тому.
- Ти ще його пам’ятаєш?
- Я так само його пам’ятаю, як колись.
А час збігає…
- Що ти робиш, полонянко?
- Я старію і вже не бачу вишивати, тож шкребу зі стіни вапно.
З того вапна я зліплю глечика й зроблю йому подаруночок.
- Про кого ти мовиш?
- Про свого коханого, що замкнув мене у вежі.
- Ти усміхаєшся через те, що він тебе тут замкнув?
- Я намагаюсь вгадати, що він тепер скаже. “Ти ба,- скаже він,- моя дівчина прислала мені глечика, вона не забула мене за тридцять років”.
А час збігає…
- Що, полонянко, сидиш, б’єш байдики та усміхаєшся?
- Я старію, старію, мої очі осліпли, я можу тільки думати.
- Про того, кого ти зустріла сорок років тому?
- Про того, кого я зустріла замолоду. Може, й сорок років тому.
- А хіба ти не знаєш, що він помер? Ти бліднеш, старенька, ти мовчиш, твої уста білі, ти вже не дихаєш…
Ось така дивна казка про дівчину у вежі. Стривай, Езопе, я дещо забув: одного дня вона почула з саду голос свого коханого і впала навколішки, зайнявшись, мов ружа. Тоді їй було сорок років…
Я ховаю тебе, Ево, й покірно цілую пісок на твоїй могилі. Коли я думаю про тебе, мене пронизує наскрізь густий, яскраво-червоний спомин; коли я згадую твою усмішку, я вщерть сповнююся блаженством. Ти віддала все, все ти віддала, без жодних зусиль, бо сама була чарівною дитиною життя. А інша, що жадібно береже навіть свій погляд, володіє всіма моїми думками. Чому? Спитай дванадцяти місяців і кораблів у морі, спитай незбагненного Бога серця…
Книга: Кнут Гамсун Пан З нотаток лейтенанта Ґлана Переклад Г.Кирпи
ЗМІСТ
На попередню
|
|
