Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Кнут Гамсун Пан З нотаток лейтенанта Ґлана Переклад Г.Кирпи
VIII
Сяк-так минуло кілька днів, моїми єдиними приятелями були ліс і цілковита самота. Господи, я ніколи не звідував більшої самотності, як першого з тих днів. Весна розкошувала, я вже знайшов первоцвіт і деревій, прилетіли зяблик і вівсянка,- я знав усіх птахів. Іноді я виймав з кишені дві старовинні монети й бряжчав ними, щоб урвати самоту. Я думав: от коли б тут з’явилися Дідерік та Іселіна!
Ночі, либонь, кудись запропастилися, сонце ледь-ледь занурювало свою тарелю в море та й знов підбивалось угору - червоне, свіже, начебто спускалося донизу пити вино. Що за дива коїлися зі мною ночами! Ніхто в світі в те не повірить. Невже то Пан вилазив на дерево й дивився обома, що я робитиму? І невже він світив голим животом і корчився так, наче, сидячи, цмулив зі свого власного живота? Та всю ту штуку він утинав задля того, щоб пильнувати мене, і ціле дерево тряслося від його глухого сміху, коли він помічав, як усі мої думки кидалися вроздріб. Всюди в лісі щось шаруділо. Нюшили звірі, перегукувалися птахи, їхній клич переповнював повітря. Саме прилетіли хрущі; їхнє гудіння змішувалось з тріпотінням нічних метеликів; здавалося, що в усьому лісі то щось пошепки питають, то щось пошепки відповідають. О, там було що слухати! Я не спав три ночі, я думав про Дідеріка й Іселіну.
- Побачиш,- мовив я подумки,- вони прийдуть. І Іселіна заманить Дідеріка аж за дерево й скаже йому:
- Стань тут, Дідеріку, гляди ж - пильнуй Іселіну; а цей мисливець нехай зав’яже шнурок мені на черевику.
А мисливець - то я. І щоб я це зрозумів, вона мені підморгує. А коли вона підходить, моє серце геть усе розуміє і вже не б’ється, а немов дзвонить у дзвони. А вона під одежиною гола - як мати породила, і я кладу на неї свою руку.
- Зав’яжи мені шнурок!- каже вона, а щоки її горять, як мак. І вже за хвильку її шепіт майже торкається мого лиця, моїх уст: - О, ти не зав’язуєш мені шнурок, ні, ти не зав’язуєш… не зав’я…
А сонце занурює свою тарелю в море і тоді знов підбивається вгору - червоне, свіже, начебто спускалося донизу пити вино. А повітря аж лускає від шепоту.
Через годину вона, торкаючись моїх уст, каже:
- Тепер я мушу тебе покинути.
І вона йде, махаючи мені рукою, а її щоки горять, як мак, її обличчя лагідне й натхненне. Ось вона знов оглядається на мене й махає рукою.
А з-за дерева виступає Дідерік і питає:
- Іселіно, що ти робила? Я все бачив.
Вона йому відповідає:
- Дідеріку, що ти бачив? Я нічого не робила.
- Іселіно, я бачив усе, що ти робила,- повторює він.- Я все бачив.
Тоді лісом розлягається її гучний, веселий сміх і вона, взявши з собою Дідеріка, зникає - радісна й грішна з голови до п’ят. І куди вона піде? До першого-ліпшого парубійка, до якогось мисливця в лісі.
Була північ. Езоп зірвався з прив’язі й полював собі сам. Я чув, як він розгавкався високо в горах і, коли врешті-решт його знайшов, минула перша година. Лісом ішла якась пастушка, поправляючи підв’язку на панчосі, мугикаючи й роззираючись навкруг. А де її худібка? І чого вона никає лісом опівночі? Просто так, знечів’я. Може, чогось схвильована, а може, на радощах, їй видніше. Я подумав: вона чула Езопів гавкіт і знала, що я в лісі.
Коли вона підійшла, я підвівся з землі й тепер побачив, яка вона тендітна й молоденька. Езоп і собі витріщився на неї.
- Звідки ти йдеш?- спитав я її.
- З млина,- відповіла вона.
Та що ж вона глупої ночі робила у млині?
- Невже тобі не страшно так пізно ходити лісом?- спитав я.- Ти ж така тендітна й молоденька.
Вона засміялась і відповіла:
- Я не така й молоденька, мені вже дев’ятнадцять.
Проте їй не могло бути дев’ятнадцять, напевно, років з два прибрехала, а виповнилося їй хіба сімнадцять. Але навіщо вона прибрехала, щоб бути старшою?
- Сядь-но,- мовив я,- та скажи мені, як тебе звати.
І вона зашарілася, сіла біля мене й сказала, що її звуть Генрієта.
Я спитав:
- У тебе є коханий, Генрієто? І чи обіймав він тебе коли-небудь?
- Так,- відповіла вона, зніяковіла й засміялась.
- А скільки разів?
Вона мовчить.
- Скільки разів?- допитуюсь я.
- Двічі,- тихенько сказала вона.
Я пригорнув її до себе й спитав:
- А як він обіймав? Може, отак?
- Отак,- тремтячи, прошепотіла вона.
Була четверта година.
ІХЯ мав розмову з Едвардою.
- Скоро буде дощ,- сказав я.
- Котра година?- спитала вона.
Я глянув на сонце й відповів:
- Близько п’ятої.
Вона спитала:
- Ви вмієте так точно визначати час по сонцю?
- Так,- відповів я,- умію.
Ми мовчали.
- Ну, а коли сонця немає, то як тоді?
- Тоді я шукаю інші прикмети. Скажімо, морський приплив і відплив, траву, що нишкне у певний час, спів птахів, що змінюється: ті починають співати, а ті вмовкають. А ще я визначаю час по квітах, що надвечір стуляються, по зеленому листю, колір якого то світлішає, то темнішає; до того ж, я просто це відчуваю.
- Он як,- сказала вона.
Я очікував дощу, й ради самої Едварди мені не хотілося її довше затримувати серед дороги; я взявся за кашкет. Зненацька вона спинила мене ще одним запитанням, і я зостався. Зашарівшись, вона спитала, чому я, власне сюди приїхав, навіщо вибираюсь на полювання, чого те та чого се. Чи я стріляв тільки щоб прохарчуватися? Чи я давав Езопові спочити?
Вона почервоніла й засоромилась. Я зрозумів. Що хтось при ній говорив про мене й вона все знає з чужих слів. Я співчував їй, бо вона скидалась на покинуте дитя; раптом я згадав, що в неї немає матері. Через худі руки в неї був якийсь занедбаний вигляд. Так мені здалося.
Атож, я стріляв не для того, щоб убивати, я стріляв для того, щоб жити. Якщо сьогодні мені потрібен був один тетерук, то я й підстрілював одного; а другого підстрілював на другий день. Нащо мені вбивати більше? Я жив у лісі, я був його сином. Першого червня заборонили полювання ще й на куріпок та зайців, мені майже не було чого стріляти; дарма, я ловив рибу й жив на рибі. От візьму в її батька човна й попливу в море. Ну, звісно, я не той мисливець, щоб тільки стріляти, а той, щоб жити в лісі. Там мені було добре: я їв, простягнувшись на землі, а не сидячи на стільці, витягнувшись в струнку, і не перевертав келихів. У лісі я собі нічого не боронив: заманулось - і лягав горілиць, заплющував очі й говорив усе, що спадало на думку. Часто хотілось озватись хоч словом, щось казати на повен голос,- тоді здавалося, ніби в лісі лунає мова самого серця...
Коли я спитав її, чи вона все зрозуміла, то вона відповіла:
- Так.
Я заговорив далі, бо вона не зводила з мене свого погляду.
- Коли б ви тільки знали, що я в цих краях бачу! Взимку йду-йду собі та й натраплю було на сліди білих куріпок. Нараз сліди зникають, виходить, птахи знялись у повітря. Але за відбитками крил я визначаю, в який бік вони полетіли, і швидко їх знаходжу. Щоразу в цьому є для мене якась новизна. Восени часто й густо доводиться спостерігати за падучими зірками. Тоді я наодинці сам із собою думаю: а що коли це світ звела судома і він просто в мене на очах розбивається в друзки? І мені… як мені поталанило побачити метеорит! А коли надходить літо, я бачу мало не на кожнім листочку якісь створіннячка, деякі з них безкрилі й нікуди не можуть піти, вони до самої смерті мусять жити на тому листочку, де побачили світ. Уявляєте? Іноді мені трапляється синя муха. Звісно, про все це майже не говорять, хтозна, чи й ви мене розумієте.
- Ні-ні, я вас розумію.
- Так от. Часом я дивлюсь на траву, а може, й трава дивиться на мене, хіба ми знаємо? Я прикипаю очима до звичайнісінької бадилинки, вона ледь помітно тремтить, і мені здається що в цьому щось є. Я сам собі думаю: як тремтить ця бадилинка! А коли я дивлюся на сосну, то навіть якась її гілка змушує мене трішки подумати про неї. Та буває, що серед пустки гір я зустрічаю і людей, буває й так.
Я подивився на неї. Вона, схилившись уперед, ловила кожне моє слово. Я її не впізнавав. Вона з такою уважністю мене слухала, що геть забулася про себе й перетворилася на якусь простачку чи дурепу з обвислою губою.
- Он як,- мовила вона й випросталась.
Замрячило.
- Дощ,- сказав я.
- Ти ба, дощ,- мовила й вона і зараз же пішла.
Я її не проводив, вона сама подалася своєю дорогою, а я побіг до хатини. Через кілька хвилин дощ полив, як з відра. Коли це чую, що хтось мене доганяє, зупиняюсь і бачу Едварду. Вона розчервонілася від натуги й усміхалася.
- Дірява моя голова,- засапано мовила вона.- Ми попливемо на скелі, туди, де в’ялять рибу. Завтра повертається лікар, а чи ви маєте час?
- Завтра? Звичайно. Так. Я маю час.
- Дірява моя голова,- ще раз мовила вона й усміхнулась.
Коли вона йшла, мені в око впали її худі, красиві литки, мокрі аж до колін, і зношені черевики.
Книга: Кнут Гамсун Пан З нотаток лейтенанта Ґлана Переклад Г.Кирпи
ЗМІСТ
На попередню
|
|
