Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Кнут Гамсун Пан З нотаток лейтенанта Ґлана Переклад Г.Кирпи
ХІ
Вночі крізь сон я чув, як Езоп звівся на лапи у своєму кутку й заходився гарчати; саме тоді мені снилось полювання, тож це гарчання вписувалося в мій сон і я не прокинувся. Коли вдосвіта я вийшов з хати, то помітив на траві сліди від двох людських ніг: хтось тут був, спершу підходив до одного вікна, тоді до другого. Сліди губилися внизу на дорозі.
Вона йшла мені назустріч - щоки пашать, обличчя аж сяє.
- Ви ждали?- спитала вона.- Я так боялася, що ждатимете.
Я не ждав, вона надійшла раніше за мене.
- Ви гарно спали?- спитав я, бо не знав, що казати.
- Ні, я зовсім не спала,- відповіла вона.
І вона розказала, що цієї ночі не лягала, а просиділа із заплющеними очима на стільці. А ще вона виходила з дому прогулятись.
- Хтось був під моєю хатиною вночі,- сказав я.- Вранці я бачив у траві сліди.
Вона, порожевівши на виду, тут же, на дорозі, мовчки бере мене за руку. Я дивлюсь на неї і питаю:
- Може, то ви приходили?
- Атож,- відповіла вона й притулилась до мене.- То я приходила. Я ж вас не збудила, бо ходила тихо-тихо, боялась навіть дихати. Так, то я приходила. Я ще раз була поблизу вас. Я кохаю вас.
ХІІКожного дня, кожного божого дня я її бачив. Правду кажучи, я бачився з нею від душі; о, моє серце належало їй. Відтоді минуло два роки. Тепер я згадую про те лише тоді, як захочу, вся та пригода неабияк розважає мене. А щодо двох зелених пташиних пір’їн, то розкажу про них трохи згодом.
Ми зустрічалися в багатьох місцях: біля млина, на дорозі, ну й у моїй хатині; куди я бажав, туди вона й приходила.
- Добридень!- гукала вона завжди перша, а я відповідав:
- Добридень!
- Ти сьогодні веселий, співаєш,- каже вона, а очі її іскряться.
- Так, веселий,- відповідаю я.- Он у тебе на плечі якась цятка, від пилу чи, може, від бруду з дороги; мені кортить її поцілувати, дай-но я її поцілую. Все, що в тобі є, збуджує мою ніжність до тебе, ти просто доводиш мене до божевілля. Цієї ночі я не спав.
І то була чиста правда - вже не одну ніч я пролежав, не змикаючи очей.
Ми йдемо дорогою пліч-о-пліч.
- Ану скажи мені: тобі до вподоби моя поведінка?- питає вона. Може, я забагато балакаю? Ні? Однак скажи мені, як тобі здається? Інколи я сама собі думаю, що це все не до добра…
- Що не до добра?- питаю я.
- Те, що діється з нами. Що це все не закінчиться добром. Хоч вір. Хоч не вір, а мені зараз холодно йти; аж мороз дере по спині, як тільки я наближаюсь до тебе. Це від щастя.
- О, й зі мною так само,- відповідаю я,- і в мене дере по спині, як тільки я тебе бачу. Ні, все буде добре. Ось поплескаю тебе легенько по спині, й ти зігрієшся.
Вона знехотя підставляє спину, я жартома плескаю трохи дужче, ніж треба, сміюсь і питаю, чи тепер тепло.
- О, якщо твоя ласка, то перестань мене так гатити,- каже вона.
Ці троє слів! Якими безпорадними здалися мені її слова: якщо твоя ласка.
Потім ми пішли дорогою далі. “Чи не розгнівив її мій жарт?” - спитав я сам себе й подумав: побачимо. Я сказав:
- Мені дещо спало на згадку. Якось я катався на санях з однією молодою пані й вона зняла зі своєї шиї білу шовкову хустку й пов’язала мені її. Увечері я сказав тій пані: “Я віддам вам вашу хустку завтра, спершу мені її виперуть”. “Ні,- відповідає вона,- віддайте зараз, я збережу її такою, як вона є, цілком такою, як ви носили”. І я віддав їй хустку. Через три роки я знов зустрів ту молоду пані. “А хустка?!” - спитав я. Вона показала. Хустка була загорнена в папір і досі не випрана, я бачив її на власні очі.
Едварда крадькома глянула на мене.
- Он як? А що було далі?
- Нічого,- сказав я.- Хоча, як на мене, то був благородний вчинок.
Мовчання.
- А де тепер та пані?
- За кордоном.
Більше ми про це не говорили. Та, зібравшись додому, вона сказала:
- Ну, добраніч. Не думай ніколи про ту жінку, добре? Я не думаю ні про кого, крім тебе.
Я вірив їй, бо бачив: вона думала те, що казала; і мені хотілося, щоб вона довіку думала тільки про мене. Я пішов за нею.
- Дякую тобі, Едвардо,- сказав я. А тоді додав від щирого серця: - Ти надто добра до мене. Бог тебе за це винагородить. Я не такий красень, як багато з тих, кого б ти могла вибрати; та я увесь твій, твій до останку, своєю невмирущою душею твій. Про що ти думаєш? У тебе виступили сльози на очах.
- То нічого,- відповіла вона.- Як дивно чути, що Бог винагородить мене за це. Ти кажеш, ніби… Я так тебе кохаю!
Вона тут же, просто серед дороги, кинулась мені на шию і палко поцілувала.
Коли вона пішла, я звернув з дороги в ліс, щоб там сховатися і побути на самоті зі своєю радістю. Тоді занепокоївся й прожогом вибіг назад на дорогу - подивитися, чи не помітив бува хто, куди я пішов. Та я нікого не побачив.
ХІІІЛітні ночі, спокійна вода і безмірно тихий ліс. Ані крику, нічиєї ходи не долинає з дороги, в моєму серці немовби по вінця налито темного вина.
Міль та інші метелики нечутно залітають у моє вікно, їх сюди вабить світло від вогню та запах смаженої дичини. Вони глухо вдаряються об стелю, зумкотять мені над вухом так, що мене від голови до п’ят проймає холодом, і всідаються на моїй білій порохівниці, що висить на стіні. Я розглядаю їх: вони сидять, трепечуть і дивляться на мене. Це - шовкопряди, шашіль та міль. Деякі з них нагадують мені летючі фіалки.
Я виходжу з хати й прислухаюсь. Нічогісінько, ніде анішелесь, все спить. Повітря світиться від летючих комах, від шелестіння безлічі крил. Ген на узліссі росте папороть і тоя, цвіте верес.- я люблю його дрібний цвіт. Дякувати Богові за кожну вересову квіточку, що я бачив; ті квіточки скидаються на манюні трояндки на моїй дорозі, і я плачу з любові до них. А десь неподалік є дика гвоздика, мені її не видно, але я чую, як вона пахне.
А цієї ночі в лісі раптом розпустились великі білі квіти, у них - розкриті вінчики, вони дихають. Волохаті нічні метелики спускаються їм на пелюстки і погойдують всю рослину. Я переходжу від однієї квітки до другої, у них бродить хміль, це хтивий хміль квітів, і я бачу, як він їх розбирає.
Легка хода, чийсь подих, повне радості “добрий вечір”.
Я відповідаю на привітання, вибігаю на дорогу й припадаю до її колін та благенької сукні.
- Добрий вечір, Едвардо!- кажу я ще раз, виснажений щастям.
- Як ти мене кохаєш!- шепоче вона.
- Який я тобі вдячний!- відповідаю я їй.- Ти моя, і моє серце цілий день лежить нишком у мене й думає про тебе. Ти найпрекрасніша на цім світі дівчина; і я тебе цілував. Часто я спалахую радістю, згадуючи, що я тебе цілував.
- Чого це ти сьогодні мене так любиш?- питає вона.
А в мене на те безліч причин: варто було мені лише подумати про неї - і все. Отой погляд з-під високих дугастих брів і ота смаглява, знадлива шкіра!
- Хіба я можу тебе не любити!- кажу я.- Никаю лісом і дякую кожному дереву за те, що ти жива й здорова. На одному балу якась молоденька дівчина цілий вечір просиділа на місці й ніхто не повів її до танцю. Я не знав, хто вона така, але її обличчя так мене вразило, що я вклонився їй: “Прошу?” - “Ні,” - хитнула вона головою.- “Панна не танцює?” - спитав я.- “Розумієте,- відповіла вона,- мій батько був дуже вродливий, а мати - неперевершена красуня, о, як він її добивався! А я від народження кульгава”.
Едварда глянула на мене.
- Сядьмо,- мовила вона.
Ми сіли у верес.
- А знаєш, що каже про тебе моя товаришка?- спитала вона.- Вона каже, що в тебе звірячий погляд, і коли ти дивишся на неї, то доводиш її до нестями. Вона каже, що їй тоді здається, ніби ти до неї доторкаєшся.
Якась особлива радість зануртувала в мені, як я те почув: не за себе я зрадів, а за Едварду. Я подумав: мене цікавить лише одна-єдина і її слова про мій погляд. Я спитав:
- І що це за товаришка?
- Не скажу,- відповіла вона,- але з тих, хто був з нами на острові, де в’ялять рибу.
- Он як,- зронив я.
І ми перевели мову на інше.
- Цими днями батько поїде в Росію,- сказала вона,- і тоді я влаштую свято. Ти був на Кургольменні? Візьмемо з собою два кошики вина, й цього разу з нами будуть пані зі священикової садиби. Батько вже дав мені вино. Ти більше не дивитимешся на мою товаришку, правда ж? Що? Дивитимешся? Тоді я її не запрошу.
Вона замовкла, рвучко кинулася мені на шию і, важко дихаючи, впилася своїми очима в моє лице. Погляд її аж почорнів.
Я шпарко підхопився на ноги й спантеличено мовив:
- Виходить, твій батько їде в Росію?
- Чого ти так швидко схопився?- спитала вона.
- Бо вже дуже пізно, Едвардо,- сказав я.- Он стуляють свої пелюстки білі квіти, сходить сонце, займається день.
Я провів її через ліс, став і довго-довго дивився їй услід: вона озирнулась аж здалеку й стишеним голосом гукнула: “Добраніч!” А тоді зникла. Тієї ж миті відчинились двері ковалевого дому, надвір вийшов якийсь чоловік у білій сорочці з маніжкою, роззирнувся навколо, насунув капелюха низько на лоб та й подався в бік Сірілунна.
У моїх вухах ще відлунювало Едвардине “добраніч”.
Книга: Кнут Гамсун Пан З нотаток лейтенанта Ґлана Переклад Г.Кирпи
ЗМІСТ
На попередню
|
|
