Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Чарлз Діккенс Спійманий на гарячому Переклад Олександра Мокровольського
IV
Я шість-сім місяців не бачив містера Слінктона. Якось він зайшов до мене на квартиру, але мене саме не було вдома, іншого разу він запросив мене пообідати з ним у Темплі, але я був зайнятий. Приятель його застрахував своє життя в березні. Наприкінці вересня чи на початку жовтня я поїхав у Скарборо подихати морським повітрям і там здибав містера Слінктона на узмор'ї. Вечір був спекотний. Містер Слінктон підійшов до мене, тримаючи капелюха в руці, й знов перед очима у мене опинилася все та сама доріжка, якою мені так не хотілося йти.
Він був не сам - з ним попідручки йшла молода дівчина.
Вона була в жалобі, і я поглянув на неї з великою цікавістю. Здоров'я у неї, з усього видно, було слабке, а личко незвичайно бліде й печальне, але була вона дуже вродлива. Містер Слінктон відрекомендував мені її як свою небогу, міс Найнер.
- Ви прогулюєтеся, містере Семсон? Невже ви умієте байдикувати?
- Так, я вмію байдикувати, і я прогулююсь.
- Чом би нам не погуляти вкупі?
- Залюбки.
Ми попростували в напрямку Файлі по прохолодному морському піску. Дівчина йшла між нами.
- Дивіться, сліди коліс, - мовив містер Слінктон. - Ага, розумію - це від пересувного крісла для хворих! Маргарет, люба моя, це, звісно, твоя тіньї
- Тінь міс Найнер? - повторив я, дивлячись на її тінь на піску.
- Не ця, - сміючись, пояснив містер Слінктон. - Маргарет, люба моя, розкажи містерові Семсону.
- Власне, розповідати нема про що, - мовила дівчина, обернувшись до мене, - просто, хоч би куди я пішла, я весь час бачу, як за мною їде в кріслі якийсь літній джентльмен, інвалід. Я розповіла про це дядечкові, й він прозвав його моєю тінню.
- Він постійно живе в Скарборо? - спитав я.
- Ні, він поселився тут тимчасово.
- А ви постійно живете в Скарборо?
- Ні, я також тимчасово поселилася тут. Дядечко влаштував мене в одну сім'ю, сподіваючись, що тут я піддужчаю.
- А ваша тінь? - спитав я з усмішкою.
- Моя тінь... - відказала вона, також усміхаючись, - моя тінь... так само, як і я, мабуть, не дуже при здоров'ї: [73]
часом я гублю свою тінь, а то, бува, моя тінь загубить мене. Напевно, нам обом частенько доводиться сидіти вдома. Ось уже кілька днів як я не бачила своєї тіні, а буває ж так, що чимало днів поспіль, хоч куди я піду, там, за якимсь дивним збігом, з'являється і цей джентльмен. Я здибувала його тут навіть у щонайбезлюдніших глухих куточках.
- Це він? - спитав я, показуючи рукою вперед.
Сліди коліс спустились до самої води й, повернувши, лишили на піску велику петлю. І тут ми побачили, що, дописуючи й витягуючи цю петлю, в напрямку до нас рухається крісло на коліщатах, яке котить чоловік.
- Так, дядечку, - сказала міс Найнер, - це дійсно моя тінь.
Коли крісло наблизилося до нас, а ми до нього, я побачив у ньому закутаного в пледи старого з похиленою на груди головою. Котив крісло вельми статечний, але дуже кмітливий з вигляду чоловік, сивий і ледь кульгавий. Вони вже проминули нас, коли зненацька крісло зупинилось і старий, що сидів у ньому, гукнув мене на ім'я і махнув рукою. Я пішов назад і хвилин на п'ять розлучився з містером Слінктоном та його небогою.
Коли я вернувся, містер Слінктон заговорив перший. Більше того - я ще не дійшов до них, а він уже сказав, підвищивши голос:
- Гаразд, що ви не затрималися довше, містере Семсон, а то б моя небога вмерла з цікавості, - так їй нетерпеливиться довідатись, хто її тінь.
- Це один з колишніх директорів Ост-Індської компанії, - сказав я. - Він близький друг нашого спільного знайомого, в домі якого я мав приємність познайомитися з вами. Такий собі майор Бенкс. Ви не чули про нього?
- Ніколи.
- Дуже багатий чоловік, міс Найнер, але дуже старий і дуже слабий. Милий, розумний... неабияк цікавиться вами. Він саме розбалакався про те, що запримітив, як ви й ваш дядечко прихиляєтеся одне до одного.
Містер Слінктон знову скинув капелюха і провів рукою по прямій доріжці, - здавалося, він сам спокійно пройшовся по ній слідком за мною.
- Містере Семсон, - мовив він, лагідно взявши небогу під руку, - ми завжди щиро прихилялися одне до одного, - адже в нас було дуже мало близьких родичів. Тепер їх стало ще менше. Нас із тобою, Маргарет, зв'язують міцними узами ті, кого вже немає на світі! [73]
- Милий дядечку! - пролебеділа дівчина, відвернувшись, щоб сховати сльози.
- У нас, містере Семсон, б такі спільні жалі й спомини, - проникливо вів він далі, - що було б воістину дивно, якби ми ставилися одне до одного байдуже і холодно. Якщо ви пригадаєте одну нашу розмову, то зрозумієте, про що я говорю. Заспокойся, люба Маргарет! Не занепадай духом, не занепадай духом. Моя Маргарет! Несила моя бачити, як ти побиваєшся!
Бідолашна дівчина була дуже розчулена, але перегодом опанувала себе. її дядечком також заволоділи якісь сильні почуття. Виявилося навіть, що йому геть-то необхідно підтримати свої сили, й він пішов викупатися в море, зоставивши мене з дівчиною на скелястому березі й, очевидно, гадаючи, - але ви скажете, що йому простимо було дозволити собі таку розкіш, - що небога буде розхвалювати його від усього серця.
Так вона і вчинила, бідолашка! Від усього свого довірливого серця вона хвалила мені дядечка за його турботи про її покійну сестру й невтомну відданість під час її останньої хвороби. Сестра згасала дуже повільно, і близько до кончини в неї з'явились якісь дикі й дивні фантазії, але він був незмінно терплячий з нею і жодного разу не розгубився; завжди був м'який, уважний і стриманий. Покійна сестра, та й сама Маргарет мали його за найкращого з людей, найдобрішого з людей і воднораз людиною виняткової сили волі, що правило за надійну підпору для цих слабких дівчат, поки тривало їхнє жалюгідне життя.
- Я покину його, містере Семсон, і дуже скоро, - казала дівчина. - Я знаю, життя моє наближається до кінця, а коли мене не стане, він, сподіваюсь, одружиться і заживе щасливо. Я впевнена, що він так довго не одружувався тільки заради мене та бідної, бідної моєї сестри.
Крісло на коліщатах зробило ще одну велику петлю на сирому піску і тепер знов поверталося до нас, поступово виписуючи витягнену вісімку завдовжки з півмилі.
- Мила дівчино, - сказав я стиха, роззирнувшись довкола і взявши її за руку, - не можна втрачати ні хвилини. Чуєте ви тихий гомін моря?
Вона глянула на мене з превеликим подивом і тривогою і мовила:
- Так.
- А ви знаєте, який голос буває у моря, коли наближається шторм?
- Так! [74]
- Ви бачите, яке спокійне та мирне лежить воно перед вами; але ж ви знаєте й те, як грізно й нещадно воно може показати нам свою силу ось хоча б цієї ночі!
- Так!
- Але коли б ви ніколи не бачили й не чули його або ж не чули про жорстокості моря, хіба ви могли б повірити, що воно без будь-якого жалю вщент розбиває всі речі, що лежать на його шляху, і не шкодуючи руйнує все живе?
- Ви лякаєте мене, сер!
- Аби врятувати вас, люба, аби врятувати вас! Ради бога, зберіть свої сили, зберіться з духом! Були б ви тут сама, у владі припливу, що загрожує піднятися на п'ятдесят футів над вашою головою, небезпека була б менша тієї, від якої вас треба врятувати зараз.
Вісімка на піску була вже дописана, й до неї додалась коротка крива, що закінчилася біля скелі зовсім близько від нас.
- Клянуся Небом і Суддею всього людства, я ваш друг і друг вашої померлої сестри, тому дуже прошу вас, міс Найнер, не зволікаючи ні хвилини, піти зі мною до того джентльмена в кріслі!
Якби крісло зупинилося десь далі, навряд чи мені вдалося б умовити дівчину; але воно стояло так близько, що не встигла вона отямитись, як я звів її зі скелі й ми підійшли до крісла. Там я пробув з нею не більше двох хвилин. А через п'ять хвилин я відчув нез'ясовану втіху, побачивши - 8 того місця, де ми сиділи й куди я вернувся, - що дівчину підтримує чи то майже несе енергійний дужий чоловік, допомагаючи їй підійматися по крутих східцях, витесаних у скелі. Я знав, що, коли цей чоловік із нею, дівчина в безпеці, хоч би де вона була.
Я сидів сам на скелі, чекаючи на повернення містера Слінктона. Вже густіли сутінки й скрізь лягали темні тіні, коли він показався з-за скелястого мису: капелюх висів у нього на ґудзику, однією рукою він пригладжував мокре волосся, а другою проводив у них кишеньковим гребінцем усе ту саму доріжку.
- Моя небога відійшла десь, містере Семсон? - запитав він, роззираючись довкола.
- Після того як зайшло сонце, міс Найнер стало холодно, й вона пішла додому.
Він нібито здивувався - очевидно, вона навіть у дрібницях звикла не робити жодного кроку без його відома.
- Це я умовив міс Найнер, - пояснив я.
- А! - мовив він. - її легко умовити... для її ж блага. [76]
Дякую вам. містере Семсон, удома їй буде краще. Сказати правду, місце, де купаються, виявилось далі, ніж я думав.
- Здоров'я у міс Найнер дуже слабке, - зауважив я. Вів похитав головою і глибоко зітхнув.
- Дуже. дуже, дуже! Пригадуєте, я вже казав вам про це Відтоді вона ніскільки не зміцніла. Я з тривогою бачу, як похмура тінь, що так рано впала на її сестру, гусне тепер довкола неї самої і стає дедалі темніша й темніша. Мила Маргарет, бідолашна Маргарет! Але не будемо втрачати надії.
Крісло на коліщатах рухалося перед нами із швидкістю, що зовсім не личила екіпажеві інваліда, п виписувало на піску якісь закарлюки. Прийнявши хустку з-перед очей, Містер Слінктон спостеріг це й сказав:
- Здається мені, ваш знайомий от-от перекинеться, містере Семсон.
- Так. схоже на те, - погодився я.
- Його слуга, напевне, п'яний.
- Слуги літніх джентльменів часом напиваються, - сказав я.
- Майор, мабуть, легкий, мов пір'їнка, містере Семсон.
- Мов пір'їнка, - підтвердив я.
В цей час крісло, на моє полегшення, сховалося в пітьмі. Якийсь час ми мовчки йшли поруч по піску. Та ось містер Слінктон знову заговорив, і в голосі його досі бриніло хвилювання, викликане хворобливістю його небоги.
- Ви ще довго тут проживете, містере Семсон?
- Та ні. Я їду звідси цієї ночі.
- Так скоро? А втім, справи постійно вимагають вашої присутності. Люди, подібні містерові Семсону, так потрібні іншим, що мусять відмовляти собі у відпочинку й розвагах.
- Може, й так, - сказав я. - В усякому разі, я їду звідси.
- В Лондон? -- У Лондон.;
- Я також буду там невдовзі після вас.
Це я знав так само, як він, незгірш. Але не сказав йому, що знаю. Не сказав і про те, яку зброю я прихопив для самозахисту і тепер, ідучи поруч нього, стискаю правою рукою в себе у кишені. Не сказав також, чому, коли споночіло, я намагався йти чимдалі від води.
Ми відійшли від берега, а далі нам було не по дорозі. Ми побажали один одному на добраніч і вже розлучилися, коли це він вернувся і сказав:
- Містере Семсон, дозвольте спитати вас про дещо. Бідолашний Мелтем... він ще живий? [77]
- Коли я востаннє чув про нього, він був живий; проте він такий хворобливий чоловік, що проживе недовго і вже принаймні не зможе взятися за свої колишні заняття.
- Ах! Ах! - промовив містер Слінктон із глибоким почуттям. - Сумно! Сумно! Світ - це могила!
І він пішов своєю дорогою.
Не його вина, що світ насправді не могила; та я не сказав йому цього, так само, як не розповів про все те, що описав вище. Він пішов своєю дорогою, а я своєю, причому вельми поквапливо. Сталося це, як я вже сказав, чи наприкінці вересня, чи на початку жовтня. Наступного, і останнього разу я побачив його наприкінці листопада.
Книга: Чарлз Діккенс Спійманий на гарячому Переклад Олександра Мокровольського
ЗМІСТ
| 1. | Чарлз Діккенс Спійманий на гарячому Переклад Олександра Мокровольського |
| 2. | IIІ Через день опісля я знову сидів за своєю скляною... |
| 3. | IV Я шість-сім місяців не бачив містера Слінктона. Якось... |
| 4. | V Я домовився твердо з одним знайомцем, що прибуду на... |
На попередню
|
|
