Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Ернст Теодор Амадей Гофман Панна Скюдері (Оповідання з часів Людовіка XIV) Переклад Євгена Поповича
Ернст Теодор Амадей Гофман Панна Скюдері (Оповідання з часів Людовіка XIV) Переклад Євгена Поповича
© E.T.A. Hofmann
© Є.Попович (переклад), 1986
Джерело: Книга пригод. К.: Веселка, 1986. 279 с.: іл. с.: 7-63.
OCR & Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua) 2003
На вулиці Сент-Оноре стояв будиночок, де мешкала Мадлен Скюдерї, відома своїми вишуканими віршами й тим, що вона здобула велику ласку в Людовіка XIV та маркізи Ментенон.
Одного разу пізно вночі - це було десь восени 1680 року - в двері того будиночка хтось так затарабанив, що аж луна пішла в сінях. Батіст, що був у панни Скюдері за кухаря, служника й воротаря заразом, з дозволу господині подався за місто на весілля до своєї сестри, і за будиночком наглядала сама лише покоївка Мартіньєр. Коли вона почула те грюкання в двері, то найперше подумала, що Батіста немає і вони з господинею залишені напризволяще, потім пригадала всі ті випадки в Парижі, коли злодії виламували двері, обкрадали та вбивали людей, і вирішила, що до них напевне добиваються злочинці, яких спокусив цей будиночок на відлюдді, і якщо вона впустить їх, господині буде велика кривда. Тому Мартіньєр не виходила зі своєї кімнати, тремтіла зі страху й проклинала Батіста разом з весіллям його сестри.
А в двері все стукали, і їй здалося, що, коли той стукіт на мить припинявся, чийсь голос вигукував:
- Відчиніть ради Христа-Бога, відчиніть-бо! їй стало ще страшніше. Нарешті вона схопила свічник із запаленою свічкою, спустилася вниз і справді виразно почула голос:
- Та відчиніть же ради Христа-Бога!
«Далебі грабіжник так не говорить,- подумала Мартіньєр.- Хтозна, може, за ним женуться і він шукає сховку в моєї господині, бо вона любить робити людям добро. Та обережність не завадить!» Вона відчинила віконце й спитала, хто там серед ночі так гупає в двері, що переполохав увесь будинок. Мартіньєр узагалі мала низький голос, а тепер ще й намагалася, щоб він якомога більше скидався на чоловічий. У тьмяному місячному світлі, що саме пробилося крізь темні хмари, вона побачила високу постать у ясно-сірому плащі й крислатому капелюсі, насуненому на самі очі. Вона голосно, щоб чути було надвір, гукнула: [7]
.- Батісте, Клоде, П'ере, вставайте лишень і подивіться, що там за ледащо хоче виламати нам двері!
Але знизу хтось лагідно, майже благально озвався:
- Ох, люба Мартіньєр, я впізнав вас, хоч ви й пробуєте змінити свій голос, і знаю, що Батіст подався за місто і вдома лишилися тільки ви з господинею. Впустіть мене, не бійтеся. Мені конче треба поговорити з панною Скюдері.
- Та що ви! - відповіла Мартіньєр.- Думаєте, моя господиня захоче говорити з вами серед ночі? Хіба ви не знаєте, що вона давно вже лягла? Перший сон найсолодший, у такому віці потрібний, і я нізащо в світі не піду її будити.
- Я знаю, що ваша господиня саме відклала рукопис роману «Клелія», над яким невтомно працює, і почала писати вірші, бо хоче прочитати їх завтра в маркізи Ментенон,- почулося знизу.- Благаю вас, люба Мартіньєр, згляньтеся на мене й відчиніть двері. Знайте ж: ідеться про порятунок нещасного від загибелі, його честь, воля й життя залежать від того, поговорить він з панною Скюдері чи ні. Вона довіку не пробачить вам, коли взнає, що ви жорстоко прогнали від дверей нещасного, який прийшов просити в неї допомоги.
- Але чого ж ви шукаєте допомоги в моєї господині такої пізньої години? Приходьте завтра в звичайну пору,- мовила Мартіньєр.
Та знизу їй відповіли:
- Хіба доля вибирає час і годину, коли нещадно влучає в когось, мов блискавка? Хіба людина відкладатиме, якщо її можуть урятувати лічені хвилини? Відчиніть двері, не бійтеся нещасного, безборонного, покинутого всіма, гнаного й цькованого лихою долею, що прийшов благати вашу господиню, щоб вона відвернула від нього близьку небезпеку!
Мартіньєр почула, як на цьому слові чоловік унизу застогнав і схлипнув. Його лагідний молодий голос промовляв до самого серця. Глибоко зворушена, вона, більше не вагаючись, принесла ключа.
Тільки-но Мартіньєр відімкнула двері, як чоловік у плащі кинувся повз неї до сіней і несамовито крикнув:
- Ведіть мене до панни Скюдері!
Нажахана Мартіньєр підняла вище свічник і в миготливому світлі побачила смертельно бліде, страхітливо скривлене обличчя юнака. Коли він пустив поли плаща, з-під нагрудника блиснуло руків'я кинджала - і покоївка мало не впала з ляку. Юнак обпік її палючим поглядом і крикнув іще гучніше, ніж перше:
- Кажу вам, ведіть мене до своєї господині! [8]
Тепер Мартіньєр остаточно впевнилась, що панні Скюдері загрожує страшна небезпека, і любов до ласкавої господині, яку вона шанувала, мов добру, ніжну матір, спалахнула ще дужче в її серці й збудила в ньому, несподівано для неї самої, силу й відвагу. Вона кинулась до відчинених дверей, що вели до покоїв господині, швидко зачинила їх, стала на порозі і твердо, рішуче сказала:
- Надворі ви жалібно просилися в дім, а тепер так шалієте, що, бачу, я дарма зглянулась на нас. Я не пущу вас до своєї господині, і ви тепер не поговорите з нею. Якщо у вас нема нічого поганого на думці, якщо ви не боїтесь денного світла, то приходьте завтра ще раз і розповісте їй про свою справу. А тепер геть звідси!
Юнак тяжко зітхнув, затримав на Мартіньєр свій страшний погляд і взявся за руків'я кинджала. Сердешна покоївка подумки доручила свою душу богові, але не зрушила з місця і сміливо дивилась у вічі напасникові, дедалі щільніше притискаючись спиною до дверей, якими той тільки й міг попасти до панни Скюдері.
- Кажу вам, пустіть мене до своєї господині! - знов крикнув юнак.
- Робіть що хочете,- мовила непохитна Мартіньєр,- а я не зійду з місця. Докінчуйте злочин, який уже почали, але й вас чекає ганебна смерть на Гревській площі, так само як ваших спільників.
- Ох, Мартіньєр, ви правду кажете! - простогнав" юнак.- У цьому плащі і з кинджалом я таки скидаюся на підступного грабіжника і вбивцю. Проте мої спільники не страчені, о ні, не страчені!
З цими словами він, пронизуючи перелякану покоївку лютим поглядом, вихопив кинджал.
- Господи! - зойкнула Мартіньєр, чекаючи смертельного удару, але тієї миті з вулиці долинув брязкіт зброї і цокіт копит.- Сторожа... сторожа! Пробі, рятуйте! - закричала вона.
- Недобра жінко, ти хочеш занапастити мене... Тепер усе пропало, пропало!.. На! На! Віддай своїй господині це сьогодні... Або завтра, як хочеш...- тихо промурмотів юнак, вихопив у Мартіньєр свічник, загасив свічку й тицьнув їй У руки якусь скриньку.- Задля спасіння своєї душі віддай це панні Скюдері! - вигукнув він і вибіг з будинку.
Мартіньєр, що таки впала на підлогу, важко підвелася, навпомацки дочвалала до кімнати і, геть знеможена, не здатна навіть крикнути, опустилася в крісло. Враз вона почула, як забряжчав ключ, залишений нею у вхідних дверях. [9]
Хтось замкнув двері зсередини і тихою, непевною ходою рушив до її кімнати. Мартіньєр ніби прикипіла до крісла, не маючи сили й поворухнутись. Вона чекала найгіршого. Та коли двері відчинилися, вона при світлі каганця відразу впізнала Батіста. Чесний служник був блідий і страшенно схвильований.
- Скажіть мені ради всіх святих, пані Мартіньєр, що тут сталося? - спитав він.- Такий мене пойняв страх, такий страх! Не знаю чому, але ввечері мене так і потягло з весілля додому! І ось я приходжу на нашу вулицю. В пані Мартіньєр, думаю я собі, легкий сон, вона напевне прокинеться, коли я обережно, тихенько постукаю, і впустить мене. Коли це назустріч мені суне сторожа, і вершники, й піші, озброєні до зубів. Вони схопили мене й хотіли забрати з собою. Але, на щастя, з ними був лейтенант Дегре, що добре знає мене. Коли мені до самого носа піднесли ліхтаря, він сказав: «Це ти, Батісте? Куди тебе чорти носять серед ночі? Краще сидів би вдома й стеріг будинок. Тут не вельми безпечно, ми сподіваємося цієї ночі на добру здобич». Ви собі не уявляєте, пані Мартіньєр, як мене злякали його слова. І ось я вже ступаю на поріг, як зненацька з будинку вибігає якийсь чоловік з блискучим кинджалом у руці, загорнутий у плащ, обминає мене й тікає... І двері відчинені, ключ стирчить у замку... Скажіть мені, що це все означає?
Мартіньєр тим часом оговталась і розповіла, що сталося. Вони з Батістом спустилися до сіней і знайшли долі свічник, що його кинув, тікаючи, непроханий гість.
- Немає ніякого сумніву, що нашу господиню хотіли пограбувати чи й убити,- мовив Батіст.- Той чоловік, як ви кажете, знав, що ви вдома самі, навіть знав, що господиня сидить іще над своїм писанням. То був напевне один із тих проклятих злодюг і шахраїв, які залазять до будинків і хитро вивідують усе, що треба для їхніх диявольських задумів. А скриньку, пані Мартіньєр, краще вкиньмо в Сену, де найглибше дно. Хто нам поручиться, що якийсь ірод не зазіхав на життя нашої доброї господині й що вона, відчинивши скриньку, не впаде мертва, як старий маркіз де Турне, коли він розпечатав листа від якогось незнайомця!
Віддані слуги довго радились і нарешті вирішили, що вранці розкажуть про все господині й віддадуть їй таємничу скриньку. Чого ж не відчинити скриньки, аби тільки бути обережним. Добре зваживши всі обставини появи підозрілого незнайомця, вони дійшли висновку, що йдеться, мабуть, про якусь особливу таємницю і не їм її розгадувати. Треба вдатися з нею до господині. [10]
Батіст мав усі підстави тривожитися. Саме в той час Париж став ареною найпідступніших злочинів, саме тоді з'явився пекельний винахід, що давав змогу легко здійснювати їх.
Глазер, німець-аптекар, найкращий тогочасний хімік, захоплювався, як і багато людей його ремесла, дослідами з алхімії. Він прагнув винайти філософський камінь. До Глазера приєднався італієць на ім'я Ексілі. Та для нього алхімія була тільки приводом. Він хотів лише навчитися змішувати, варити й перегонити отруйні речовини, з яких Глазер сподівався зробити ліки, і нарешті йому вдалося приготувати отруту без запаху й смаку, що або вбивала людину на місці, або рокувала її на повільну загибель, проте не залишала на тілі жодного сліду і вводила в оману найкращих, найтямущіших лікарів - вони й гадки не мали про отруєння і приписували смерть тій чи іншій природній причині. Хоч який обережний був Ексілі, а проте його запідозрили в продажу отрути і ув'язнили в Бастілії. Скоро до тієї самої камери замкнули капітана Годена де Сен-Круа. Цей капітан давно вже перебував у недозволеному зв'язку з маркізою де Бренвільє, накликаючи ганьбу на всю її родину, а оскільки сам маркіз був байдужий до гріхів своєї дружини, її батько, Дрю д'Обре, високий службовець паризького суду, змушений був домогтися ув'язнення капітана, щоб розлучити безсоромну пару. Палкому, але безхарактерному, замолоду розбещеному, ревнивому й безоглядно мстивому капітанові, що облудно прикидався святенником, страшенно сподобалася диявольська таємниця Ексілі, яка давала йому змогу знищити всіх своїх ворогів. Він став запопадливим учнем Ексілі, за короткий час зрівнявся зі своїм учителем і, коли вийшов з Бастілії, зміг далі працювати сам.
Бренвільє була розпусна жінка, а Сен-Круа зробив із неї страховисько. Поступово він намовив її отруїти спершу батька, до якого вона переїхала і якого на старість про людське око доглядала, потім обох братів і, нарешті, сестру: батька з помсти, а братів і сестру через багатий спадок. Історія багатьох отруйників дає нам жахливий приклад того, що такі злочини стають непереборною пристрастю. Без будь-якої мети просто задля втіхи, як хімік для свого задоволення провадить досліди, отруйники часто вбивали людей, доля яких анітрохи їх не обходила. Нагла смерть багатьох злидарів у лікарні Отель Дьє викликала потім підозру, що хліб, який там кожного тижня роздавала Бренвільє, щоб показати себе побожною, як ніхто, і великою добродійницею, був затруєний. А вже напевне відомо, що вона затруїла паштет [12] з голубів і потім частувала ним своїх гостей. Жертвами того пекельного обіду стали кавалер дю Ге та багато інших осіб. Сен-Круа, його помічникові Лашосе і Бренвільє довгий час щастило тримати свої моторошні вчинки у глибокій таємниці, та хоч би які хитрі й підступні були злочинці, хіба вони встоять, коли вічні сили небесні захочуть покарати їх ще тут, на землі? Отрута, яку робив Сен-Круа, була така міцна (парижани називали її «poudre de succession»*), що, коли готовий порошок стояв відкритий, досить було раз його вдихнути - і негайно наставала смерть. Тому Сен-Круа, готуючи його, завжди надягав щільну скляну маску. Одного разу, коли капітан висипав готову отруту в колбу, маска спала і він, хапнувши ротом дрібного порошку, зразу впав мертвий. Оскільки в нього не було спадкоємців, судді поквапилися прийти й описати його маєток. І знайшли в замкненій скрині не тільки весь пекельний арсенал отрут, які наготував мерзенний Сен-Круа, а й листи Бренвільє, що доводили їхні злочини. Маркіза втекла в Льєж і сховалася в монастир. По неї послано службовця поліції Дегре. Переодягтись духовною особою, він з'явився в монастирі. Йому пощастило зайти в любовні стосунки з тією страшною жінкою й заманити її на побачення у віддалений сад на околиці міста. Тільки-но вона прийшла туди, як її оточили помічники Дегре, а духовна особа раптом обернулася в службовця поліції, що змусив її сісти в карету, яка вже чекала біля входу в сад, і в супроводі вартових повіз до Парижа. Лашосе на той час уже стяли голову, така сама смерть спіткала й Бренвільє, а після страти тіло її спалили й розвіяли попіл на вітрі.
[* Порошком для спадкоємців (фр.).]
Парижани полегшено відітхнули, коли не стало того страховиська, яке своєю таємною вбивчою зброєю безкарно спроваджувало на той світ і ворогів, і друзів. Та скоро виявилося, що жахливе мистецтво мерзенного Сен-Круа не вмерло, хтось успадкував його. Ніби невидима зловісна примара, вбивство закрадалося в найтісніші кола, засновані на родинних почуттях, на любові й приязні, і швидко, впевнено хапало свої нещасні жертви. Той, кого ще сьогодні бачили квітучим і здоровим, завтра, хворий і немічний, насилу пересував ноги, і ніяке мистецтво лікарів не могло врятувати його від смерті. Багатство, високе становище, вродлива чи надто молода дружина - цього було досить, щоб опинитися під загрозою смерті. Страшна недовіра руйнувала священні зв'язки. Чоловік тремтів перед дружиною, батько перед сином, сестра перед братом.
[13]
Неторканими залишалися наїдки й напої, якими приятель пригощав приятеля, і там, де раніше панували веселі жарти, люди боязким поглядом шукали замаскованого вбивцю. Можна було побачити, як налякані батьки родини купували в далеких околицях харчі й самі готувала собі їжу в якомусь брудному заїзді, боячись пекельної зради у власному домі. А проте, інколи навіть найбільша передбачливість і обережність виявлялися надаремними.
Щоб покласти край цим злочинам, які, мов чума, поширювалися в країні, король запровадив особливий суд і доручив йому розслідувати тільки ті таємничі вбивства й карати винних. То була так звана chambre ardente *, яка засідала неподалік від Бастілії і головою якої став Ларені. Та хоч як він гаряче взявся до діла, якийсь час зусилля його були марні. Тільки хитрому Дегре пощастило знайти злочинне кубло.
[* Вогненна палата (фр.)]
У сен-жерменському передмісті жила стара жінка на прізвище Лавуазен, ворожка й чарівниця, що мала ще двох помічників, Лесажа та Левігуре, і викликала страх і подив навіть у таких людей, яких не можна було назвати слабкодухими й легковірними. Та Лавуазен не тільки ворожила й чарувала. Учениця Ексілі, вона, як і Сен-Круа, готувала отруту, що не залишала жодних слідів, і таким чином допомагала жорстоким синам швидше прибирати до рук спадок, а розпусним жінкам здобувати нових, молодших чоловіків. Дегре вивідав її таємницю, вона в усьому-призналася, і за вироком chambre ardente її спалено на Гревській площі. В Лавуазен знайдено список усіх тих, хто вдавався до неї по допомогу, тому після її смерті не тільки почалися страта за стратою, а й упала тяжка підозра навіть на осіб, що посідали високе становище. Скажімо, вважали, що саме Лавуазен допомогла кардиналові Бонзі за короткий час спекатись тих, кому він як Нарбонський архієпископ мав виплачувати пенсію. Так само звинувачували у зв'язках із тією страшною жінкою герцогиню Бульйонську і графиню де Суасон, прізвища яких знайдено в тому списку. Не зглянулись навіть на Франсуа Анрі де Монморансі, Будебелем, пером і маршалом королівства, герцогом Люксембурзьким. І на нього напосілася страшна chambre ardente. Він сам прийшов у Бастілію, де Лувуа й Ларені зі злості замкнули його в закапелок шість футів завдовжки. Минуло багато місяців, поки цілком з'ясувалося, що герцога нема за що карати. Він тільки й того, що звелів був Лесажеві скласти для нього гороскоп.
[14]
Певна річ, що сліпий запал голови палати Ларені призвів до насильства й жорстокості. Суд став схожий на інквізицію, досить було найменшої підозри, щоб запроторити людину до страшної в'язниці, і не раз лише випадково щастило довести, що засуджений до страти невинний. До того ж Ларені був бридкий на вроду і підступної вдачі, тому скоро його зненавиділи й ті, за кого він мстився й кого повинен був захищати. Коли на допиті він спитав герцогиню Бульйонську, чи вона бачила диявола, та відповіла йому: «Мені здається, що я бачу його перед собою!»
На Гревській площі річкою лилася кров винних і запідозрених, аж поки нарешті таємничих отруєнь почало меншати. Тим часом насунулось інше лихо, яке знов приголомшило Париж. З'явилася зграя грабіжників, що ніби поставила собі за мету привласнити всі коштовності. Тільки-но хтось було придбає багату оздобу, вона зразу ж у незрозумілий спосіб зникне, хоч би як він її надійно стеріг. Ще гірше було те, що кожного, хто зважувався у вечірню пору вийти надвір з коштовностями, просто серед вулиці або в темних під'їздах будинку грабували чи навіть убивали. Ті, що лишилися після такої пригоди живі, потім розповідали, як їх ударом кулака оглушували й валили на землю, а коли вони приходили до тями, виявлялося, що їх пограбовано й лежать вони зовсім не там, де їх звалено, а десь-інде. А в замордованих, яких майже щоранку знаходили на вулиці чи в будинках, була та сама смертельна рана - удар кинджалом у серце, такий швидкий і влучний, що, на думку лікарів, поранений падав на місці, неспроможний навіть крикнути. А хіба при пишному дворі Людовіка XIV мало було таких, що, зайшовши в таємні любовні стосунки, пізно ввечері скрадалися до своїх коханок, часто з багатим подарунком? Грабіжники, наче були в спілці з нечистою силою, добре знали, коли трапиться нагода поживитись. Не раз нещасний не встигав дійти до будинку, де сподівався зазнати райської втіхи, а часто падав біля порога, навіть біля дверей коханки, і вона, перелякана, знаходила закривавлений труп. Дарма міністр поліції Аржансон наказав ловити в Парижі всіх, хто викликав найменшу підозру, дарма шаленів Ларені, намагаючись видушити зі своїх жертв якісь відомості, дарма збільшено сторожу й патруль - слідів злочинців не щастило знайти. Ще була якась надія уникнути напасників, коли хтось озброювався до зубів і йшов у супроводі служника, який ніс попереду запалений смолоскип, та й то [15] траплялося, що в служника шпурляли камінням, аж поки він, наляканий, тікав, а тоді його пана вбивали й грабували.
Дивувало й те, що хоч скільки шукали в кожному місці, де торгували ювелірними виробами, ніде не виявляли жодної вкраденої речі, отже, й цим шляхом не вдалося напасти на слід грабіжників.
Дегре аж пінився з люті, що навіть його хитрощі були безсилі проти злочинців. У тому кварталі міста, де він саме патрулював, нічого не ставалося, а там, де ніхто не сподівався ніякого лиха, грабіжники знаходили багату жертву.
Дегре додумався підшукати собі кілька двійників, таких схожих на нього ходою, поставою, мовою, постаттю й обличчям, що навіть його помічники не знали, котрий із них справжній Дегре. Тим часом він, наражаючись на смертельну небезпеку, ходив назирці за котримось із тих, хто за його наказом ніс із собою коштовну оздобу. Щоб його ніхто не помітив, він скрадався попід темними стінами. Та на тих людей ніхто ніколи не нападав, отже, й про цю пастку стало відомо грабіжникам. Дегре був у розпачі.
Якось уранці він приходить до голови палати Ларені блідий, схвильований і розлючений.
- Що у вас нового? Може, напали на слід? - схоплюється йому назустріч Ларені.
- Ох... ласкавий пане,- починає Дегре, аж затинаючися з люті,- вчора ввечері неподалік від Лувру при мені напали на маркіза де Лафара.
- Слава тобі господи! - радісно вигукує Ларені.- То їх спіймано!
- Аби ж то! - гірко посміхнувшись, відповідає Дегре.- Послухайте, як усе вийшло. Стою я біля Лувру й стежу, чи не з'являться де ті іроди, що вже сидять мені в печінках, а в грудях у мене бурхає пекло. Аж бачу - вулицею боязко скрадається якийсь чоловік і все озирається назад. Він проходить зовсім близько, не помітивши мене, і в місячному світлі я впізнаю в ньому маркіза Лафара. Я не здивувався, коли побачив його, і знав, куди він простує. Та не встигає він відійти від мене й на десять кроків, як раптом наче з-під землі виростає якийсь чоловік, валить маркіза додолу й кидається на нього. Радий, що вбивця зараз опиниться в моїх руках, я зопалу кричу й наміряюся вискочити до нього зі свого сховку, але заплутуюсь у плащі й падаю. Бачу, а того чоловіка наче вітром підхопило. Я виплутуюся з плаща, схоплююсь і біжу навздогін за ним. Дорогою починаю сурмити в ріжок. Звіддалік мені відповідають свистки моїх людей. Зчиняється гомін, з усіх боків чути цокіт копит, бряжчить [16] зброя... «Сюди, сюди!.. Це Дегре, Дегре!..» - гукаю я, аж луна котиться вулицею. Я далі бачу в яскравому місячному світлі чоловіка, що тікає від мене. Щоб збити мене з пантелику, він звертає то в той, то в той бік. Ми добігаємо до вулиці Нікез, і тут я помічаю, що він наче підупадає на силі... Я весь напружуюсь, між нами лишається не більше як п'ятнадцять кроків...
- Ви його наздоганяєте... ловите... надбігають ваші помічники...- нетерпляче вигукує Ларені. Очі в нього палають, він хапає Дегре за руку, наче це й є той, хто тікав.
- П'ятнадцять кроків,- проказує глухим голосом Дегре і тяжко зітхає.- За п'ятнадцять кроків той чоловік кидається вбік, у затінок, і зникає в мурі.
- Зникає?.. В мурі?.. Ви збожеволіли! - вигукує Ларені, відступивши на два кроки й плеснувши руками.
- Називайте мене, ласкавий пане, як хочете,- провадить далі Дегре й потирає чоло, наче його мордують недобрі думки.- Називайте мене божевільним, дурнем, якому привиджуються духи, але все було так, як я вам розповідаю. Я спантеличено стою перед муром, коли це надбігають мої засапані помічники, а з ними маркіз де Лафар, що вже отямився з переполоху і тримає в руці оголену шпагу. Ми запалюємо смолоскипи, обмацуємо мур, але в ньому нема й сліду дверей, чи вікна, чи якогось отвору. Це міцна кам'яна огорожа, і вона оточує садибу, де мешкають люди, які також не викликають ані найменшої підозри. Сьогодні я ще раз пильно оглянув той мур. Сам чорт грає з нами в піжмурки.
Про випадок з Дегре дізнався весь Париж. Усюди тільки й розмов було про чари, про духів і про зв'язок старої Лавуазен, Левігуре й злочинного священика Лесажа з дияволом; потяг до надприродного, загадкового, як це властиво людській натурі, взяв гору над розумом, і скоро почали вірити, що справді сам чорт, як сказав спересердя Дегре, захищає грабіжників, бо вони продали йому свої душі. Легйо собі уявити, що пригоду Дегре прикрасили різними безглуздими вигадками. Оповідання про цю пригоду разом з дереворитом, що зображав страшного чорта, який западається в землю перед нажаханим Дегре, було надруковане й продавалося на кожному розі. Цього було досить, щоб залякати людей і навіть відібрати відвагу в помічників Дегре, які тепер боязко, тремтячи всім тілом, ходили вночі вулицями, обвішані амулетами й окроплені свяченою водою.
Аржансон побачив, що всі зусилля chambre ardente виявились марними, й пішов до короля просити, щоб той заснував якийсь інший суд із ще ширшими повноваженнями розшукувати [17] й карати цих нових злочинців. Король, переконаний, що й chambre ardente він надав надто велику владу, і прикро вражений нескінченними стратами, які відбувалися за наказом кровожерного Ларені, твердо відхилив це прохання.
Тоді обрано інший спосіб спонукати короля рішучіше взятися до цієї справи.
У покоях Ментенон, де король звичайно просиджував вечори і, бувало, до пізньої ночі радився зі своїми міністрами, йому передали вірші поставлених перед страшною загрозою коханців, які нарікали, що, коли галантність велить їм зробити коханій багатий подарунок, вони завжди важать своїм життям. Почесно й приємно пролити свою кров задля коханої у рицарському двобої, та інша справа, коли на тебе нападає підступний убивця, від якого ти не можеш захиститися. Тож нехай Людовік, цей світоч галантності й кохання, розвіє своїм яскравим сяйвом темряву ночі, щоб відкрилася чорна таємниця, яка в ній ховається. Нехай же божистий герой, що поборов уже стількох ворогів, і тепер підійме свій переможний, блискучий меч і, мов Геракл лернейську гідру, мов Тезей Мінотавра, знищить грізне чудовисько, яке зводить нанівець усю любовну насолоду і всю радість затьмарює стражданням і невтішною скорботою.
Хоч у вірші йшлося про дуже важливу справу, йому, проте, не бракувало дотепності й грайливості, особливо там, де мовилося про тривогу, яка гризе серця коханців, коли вони скрадаються до своїх дам, і про страх, який убиває в зародку всю втіху від зустрічі з коханими, весь чар любовних пригод. Наприкінці вірш переходив у пишномовний панегірик Людовікові XIV, тож зрозуміло, що король прочитав його з видимим задоволенням. Нарешті він скінчив і, не зводячи очей з аркуша, обернувся до Ментенон и прочитав вірша ще раз, уже вголос, тоді спитав, мило всміхаючись, що вона думає про бажання цих коханців, яким загрожує небезпека. Ментенон, яка завжди міркувала поважно й тверезо і любила показати свою побожність, відповіла, що якраз таємні, заборонені шляхи не гідні особливого захисту, але варто вжити крайніх заходів, щоб знищити жахливих злочинців. Король, невдоволений такою ухильною відповіддю, згорнув аркуш і хотів уже йти до державного секретаря, що працював у сусідній кімнаті, та раптом, глянувши вбік, помітив Скюдері, яка сиділа в маленькому кріслі неподалік від Ментенон. Він підійшов до неї, мила усмішка, що грала на його устах, а тоді згасла, з'явилася знов, він зупинився біля крісла, розгорнув аркуш і лагідно мовив: [18]
- Маркіза не хоче нічого знати про галантність наших закоханих кавалерів і ухиляється від розмови про заборонені шляхи. А що ви, панно, скажете про цю віршовану петицію?
Скюдері шанобливо підвелася з крісла, по її блідих щоках, мов червінь вечірньої заграви, розлився рум'янець, і вона проказала, ледь нахилившись уперед і опустивши очі:
Un amant, qui craint les voleurs
n'est point digne d'amor*.
[* Коханець, що боїться злодіїв, не гідний кохання (фр.).]
Король, вражений лицарським духом цих двох рядків, що переважили цілий вірш з його довжелезними тирадами, вигукнув, блиснувши очима:
- Ваша правда, панно, присягаюся святим Діонісієм! Я не дозволю ніяких необачних заходів, що захищали б боягузтво і разом з винними карали й невинних! Досить уже того, що роблять Аржансон і Ларені.
Мартіньєр яскравими барвами змалювала своїй господині страшні події, що сколихнули весь Париж, коли вранці розповідала про нічну пригоду, і, тремтячи, нерішуче передавала їй таємничу скриньку. Батіст стояв у кутку, блідий, як смерть, насилу здобуваючись на слово, і зі страху й хвилювання м'яв у руках нічний ковпак. Обоє вони жалісливо просили господиню, щоб вона ради всіх святих була обережна, коли відчинятиме її. Скюдері оглянула скриньку із замкненою в ній таємницею, зважила її в руці, усміхнулась і сказала:
- Вам обом ввижаються примари! Ті мерзенні лиходії знають не згірше за мене й за вас, що я не багата і в мене немає скарбів, задля яких варто мене вбивати. Ви ж самі кажете, що вони все винюхують. А щоб хтось чигав на моє життя? Кому потрібна смерть сімдесятитрирічної жінки, яка ніколи нікого не переслідувала, крім злочинців і заколотників у своїх власних романах, яка складає посередні вірші, що не можуть викликати ні в кого заздрощів, і після якої нічого не залишиться, крім убрання старої фрейліни, що в ньому вона інколи їздила до королівського двору, та кількох десятків гарно оправлених книжок із золотими берегами! І хоч яким страшним ти, Мартіньєр, змалювала незнайомця, який приходив учора ввечері, я не можу повірити, що в нього були лихі наміри. Нумо!..
Мартіньєр відскочила на три кроки назад, а Батіст глухо простогнав: «Ох!» - і в нього підігнулися коліна, коли панна Скюдері натиснула на крицевий ґудзик і вічко скриньки, клацнувши, відчинилося.
[19]
Скюдері натиснула на крицевий ґудзик і вічко скриньки, клацнувши, відчинилося.Як же здивувалася панна Скюдері, коли в скриньці замерехтіли два прикрашені коштовними каменями золоті браслети й таке саме намисто! Вона витягла їх зі скриньки. Поки вона милувалася чудово зробленим намистом, Мартіньер розглядала розкішні браслети і раз по раз вигукувала, що навіть у шанолюбної Монтеспан немає таких оздоб.
- Але що все це означає? - спитала Скюдері.
Тієї миті вона помітила на дні скриньки згорнену записочку і, звичайно, схопила її, сподіваючись знайти там ключ до таємниці. Та тільки-но вона прочитала записочку, руки в неї затремтіли, і папірець упав додолу. Скюдері благально звела очі до неба і, майже непритомна, опустилася в крісло. До неї кинулись налякані Мартіньєр і Батіст.
- Ох! - вигукнула Скюдері, ковтаючи сльози.- Ох, яка образа! Який страшний сором! Отаке пережити на старість! Невже я легковажно ляпнула якусь дурницю, немов молоденька дівчина? О господи, невже слова, сказані майже жартома, можна так глибоко витлумачити? Я змалку була цнотлива й побожна, ніколи не заплямила себе ганебним вчинком, то невже ж мене можна було звинуватити в страхітливих злочинних зв'язках?
Панна Скюдері притулила до очей хусточку й гірко заплакала. Вкрай розгублені й схвильовані, Мартіньєр і Батіст дивилися на свою добру господиню й не знали, як їй допомогти в її тяжкій біді.
Мартіньєр підняла з підлоги злощасну записку. В ній стояло:
Un amant, qui craint les voleurs
n'est point digne d'amor.
Ваш гострий розум, шановна пані, врятував від переслідувань нас, що правом дужого відбираємо в слабких і боягузливих скарби, які б вони й так ганебно прогайнували. На доказ нашої вдячності ласкаво прийміть цей подарунок. За довгий час нам ніколи не щастило здобути такої коштовної оздоби, як ця, хоч Вам, шановна пані, личило б носити ще кращу за неї. Просимо й надалі дарувати нам свою ласку й не забувати про нас.
Невидимі».
- Хто б подумав, що ті мерзотники можуть дійти до такого нахабства, так глумитися з людей! - вигукнула Скюдері, трохи заспокоївшись. [20]
Крізь яскраво-червону шовкову завісу на вікні пробивалося сонячне світло, і діаманти, що лежали на столі поряд зі скринькою, рожево мерехтіли. Глянувши на них, Скюдері нажахано затулила обличчя руками й звеліла Мартіньєр негайно забрати ті страшні самоцвіти, до яких пристала кров змордованих. Мартіньєр відразу сховала намисто й браслети в скриньку і сказала, що найкраще було б віддати їх міністрові поліції й розповісти йому про юнака, який нагнав на них страху серед ночі, й про те, звідки взялася скринька.
Скюдері підвелася й почала мовчки, неквапом походжати по кімнаті, ніби аж тепер замислилась, що їй робити далі. Нарешті вона звеліла Батістові приготувати портшез, а покоївці - допомогти їй одягтися, бо вирішила зараз-таки податися до маркізи Ментенон.
Скюдері знала, коли маркіза сидить сама в своїх покоях, і прибула якраз у такий час. Скриньку з коштовностями вона взяла з собою.
Звичайно ж, маркіза страшенно здивувалася, коли побачила панну Скюдері. Стара дама завжди трималася з великою гідністю і була, незважаючи на свій вік, жвава й привітна, а тепер зайшла спотикаючись, бліда й розгублена.
- Ради бога, що з вами? - вигукнула маркіза назустріч бідолашній панні Скюдері.
Гостя, охоплена страхом і розпачем, поспішила сісти в крісло, яке їй підсунула маркіза, бо побоювалась, що впаде.
Коли нарешті вона спромоглась на слово, то розповіла, якої тяжкої, нестерпної наруги зазнала через свій жарт, що ним так нерозважно відгукнулася на супліку наляканих коханців. Вислухавши все від початку до кінця, маркіза сказала, що Скюдері взяла надто близько до серця цю дивну пригоду, що глум такого сміття, як ті грабіжники, ніколи не заплямить шляхетної, побожної душі, і врешті захотіла поглянути на оздоби.
Скюдері подала їй відчинену скриньку. Побачивши те диво, маркіза не втрималась і аж крикнула з захвату. Потім витягла коштовності й підійшла з ними до вікна. Вона то виставляла їх на сонце й милувалась мерехтливими каменями, то підносила до самих очей, щоб добре роздивитися, як майстерно було зроблене кожне кільце ланцюжка.
Раптом маркіза рвучко обернулася до панни Скюдері й вигукнула:
- А ви знаєте, голубко, такі браслети й таке намисто міг викувати тільки Рене Кардільяк. Більше ніхто!
Рене Кардільяк був тоді найкращим золотарем у Парижі, одним із найздібніших і водночас найдивакуватіших людей [21] свого часу. Не дуже високий, плечистий і кремезний, Кардільяк, хоч йому було вже далеко за п'ятдесят, зберіг юнацьку силу і гнучкість. Про ту силу, незвичайну в його віці, свідчили й густий кучерявий рудуватий чуб, і гладеньке, без-єдиної зморшки, лискуче обличчя. Якби весь Париж не знав, що Кардільяк порядний і чесний чоловік, безкорисливий і щирий, без задніх думок, завжди готовий кожному допомогти, то дивний погляд його зеленкуватих, глибоко посаджених, блискучих маленьких очей міг би викликати підозру, що насправді він лихий і підступний. Як уже мовилося, Кардільяк був на той час найкращим золотарем не тільки в Парижі, а може, й у цілому світі. Великий знавець природи коштовних каменів, він умів так відшліфувати їх і так оправити, що непоказні речі в його майстерні оберталися в-справжнє диво. Кожне замовлення він брав нетерпляче й пожадливо і називав таку низьку ціну, що її смішно було й порівняти із затраченою працею. А як брався потім до роботи, то вже не мав спокою: цілими днями й вечорами стука у майстерні молотком і часто, коли оздоба була вже майже готова, йому раптом могла не сподобатись її форма або починало здаватися, що оправа чи якийсь гачечок виконані не досить вишукано, й цього вистачало, щоб він кинув усе в тигель і почав роботу наново. Тому кожен його виріб ставав справжнім неперевершеним мистецьким твором і щоразу викликав захват у замовника. Але тоді виявлялося, що забрати в Кардільяка готову річ майже неможливо. Він вигадував різні причини і зволікав з тижня в тиждень, з місяця в-місяць. Дарма йому пропонували за роботу подвійну ціну, він не брав понад домовлену суму жодного луїдора. Коли ж замовник домагався свого і Кардільяк урешті змушений був віддати оздобу, він не міг приховати великого невдоволення, навіть люті, що кипіла в ньому. А вже як доводилось віддавати якусь особливу, розкішну коштовність, в якій і камені, і філігранна золота оправа варті були багатьох тисяч, Кардільяк мов навіжений гасав по місту, проклинаючи і себе, і своє ремесло, і все на світі. Та коли в такі хвилини хтось підбігав до нього й гукав: «Рене Кардільяку, може, ви зробили б для моєї нареченої гарне намисто... для моєї дівчини браслет...» абощо, він зразу зупинявся і, поблискуючи очима й потираючи руки, питав:
- Ану покажіть, що там у вас? Замовник витягав скриньку й казав:
- Та самоцвіти, не якісь особливі, простенькі, але у ваших руках...
Кардільяк не давав йому докінчити, вихоплював з рук [22]
скриньку, витягав із неї самоцвіти, що й справді були дешевенькі, дивився на них проти світла й захоплено вигукував:
- Ого, не якісь особливі? Гарні камені! Чудові! Хай тільки я візьмуся до них!.. А коли вам не шкода ще жмені луїдорів, то я додам ще зо два чи зо три камінчики, такі, що очі сліпитимуть, мов весняне сонечко...
Замовник квапливо погоджувався:
- Я здаюся на вас, майстре, і заплачу, скільки ви захочете.
І байдуже, чи то був багатий городянин, чи хтось із королівського почту, Кардільяк кидався йому на шию, обіймав його, цілував і казав, що тепер він знов щасливий і за тиждень скінчить роботу. Він стрімголов мчав додому, до своєї майстерні, хапав молоток і за тиждень справді створював видатну річ. Та коли замовник на радощах приходив, щоб заплатити ті невеликі гроші за роботу й забрати оздобу, Кардільяк сердився, ставав неввічливий і впертий.
- Але ж подумайте самі, майстре, в мене завтра весілля!
- А яке мені діло до вашого весілля? Прийдіть за два тижні.
- Намисто готове, я даю вам гроші й хочу його забрати.
- Кажу ж вам, що я маю в ньому дещо переробити й сьогодні не віддам його.
- А я вам скажу інше: за роботу я вам заплачу вдвічі більше, але якщо ви не віддасте мені намиста по-доброму, то я зараз покличу Аржансонових людей.
- То нехай сатана мордує вас сотнею розпечених щипців, а до намиста підвісить тягар вагою в три центнери, щоб ваша наречена задушилася!
З цими словами Кардільяк засовував намисто нареченому в кишеню, хапав його за руку і витурював за двері так, що той котився сходами вниз. Потім дивився у вікно, як бідолашний юнак шкутильгає вулицею, затуляючи хусточкою закривавленого носа, й моторошно реготав. А бувало й таке, що Кардільяк радісно візьме роботу, а тоді раптом хтозна-чому, схвильований і пригнічений, починає плакати і крізь сльози матір'ю божою і всіма святими благає скасувати замовлення. Чимало осіб, яких дуже шанували і король, і народ, надаремне пропонували Кардільякові великі гроші, щоб він зробив їм бодай хоч якусь дрібничку. Він і королю впав у ноги і благав як найбільшої ласки, щоб той нічого в нього не замовляв. Так само не брав він ніяких замовлень у маркізи Ментенон, навіть обурено й нажахано відхилив її прохання зробити скромний, прикрашений емблемами мистецтва перстень, який вона хотіла подарувати Расінові. [23]
Тому Ментенон сказала Скюдері:
- Можу закластися, що Кардільяк не прийде, навіть як я й пошлю по ,нього, щоб довідатися, для кого він зробив ці оздоби. Мабуть, боятиметься, що я в нього щось замовлю, а він мені не хоче нічого зробити. Хоч, здається, від якогось часу він став уже не такий упертий; я чула, що він тепер працює старанніше, ніж будь-коли, й зразу віддає роботу, але все-таки дуже сердиться й відвертається від замовника.
Скюдері дуже хотіла, щоб браслети й намисто, коли ще не пізно, якнайшвидше опинилися в їхнього законного власника, й запропонувала сказати тому дивакові наперед, що його кличуть не для того, щоб дати замовлення, а щоб він висловив свою думку про чиїсь там коштовності. Маркіза погодилася з нею. По Кардільяка послали служника, і він, ніби й сам уже йшов сюди, дуже швидко з'явився в маркізи.
Він, мабуть, не сподівався побачити там Скюдері й дуже збентежився. Забувши через це правила доброго тону, він спершу низько вклонився цій шановній дамі, а вже потім обернувся до маркізи. Вона відразу спитала, показуючи на коштовності, що мерехтіли на застеленому темно-зеленою скатертиною столі, чи це його робота. Кардільяк ковзнув по них поглядом, тоді перевів очі на маркізу, швиденько сховав браслети й намисто в скриньку, що стояла поряд, і квапливо відсунув її від себе. На його рум'яному обличчі майнула неприємна посмішка, і він відповів:
- Погано ви знаєте роботу Рене Кардільяка, шановна маркізо, бо якби знали краще, вам навіть на думку не спало б, що якийсь інший золотар на світі зумів би створити такі оздоби. Звичайно, це. моя робота.
- То скажіть,- повела далі маркіза,- для кого ви їх зробили?
- Для себе,- відповів Кардільяк.- Авжеж,- додав він, побачивши, що обидві жінки вражено дивляться на нього, маркіза недовірливо, а Скюдері боязко й очікувально.- Вас, шановна маркізо, це, може, й здивує, але я справді зробив їх для себе. Тільки з любові до свого мистецтва я вибирав найкращі камені й працював над ними так захоплено й старанно, як ніколи. Недавно ці коштовності якимось дивом зникли з моєї майстерні.
- Слава тобі господи! - вигукнула Скюдері, й очі в неї радісно заблищали. Вона швидко й моторно, наче молода дівчина, підбігла до золотаря, поклала руки йому на плечі й сказала: - Забирайте свої скарби, майстре. їх у вас украли якісь мерзотники. [24]
І вона докладно розповіла, як ті оздоби опинилися в неї. Кардільяк слухав її мовчки, опустивши очі, тільки час від часу невиразно мурмотів:
- Гм!.. Ага!.. Ох!.. Ти ба!..
Він то закладав руки за спину, то гладив себе по щоках і по бороді. Коли Скюдері скінчила, в Кардільяка була така міна, наче він змагався з якоюсь несподіваною думкою, хотів на щось зважитись і ніяк не міг. Він потирав лоба, тяжко зітхав, прикладав руки до очей, немов намагався стримати навальні сльози, нарешті схопив скриньку, яку йому простягла Скюдері, поволі опустився на одне коліно і промовив:
- Вам ці оздоби, шляхетна, шановна панно, призначила доля. Так, аж тепер я переконався, що, працюючи над ними, думав про вас. Навіть робив їх для вас. Не відмовтесь прийняти їх і носити. Ці коштовності - найкраще з того, що я зробив за свій довгий вік.
- Ну що ви, що ви, майстре,- заперечила Скюдері ласкавим, жартівливим тоном.- Хіба мені личить у моїх літах прикрашати себе діамантами? І чого це ви надумали давати мені такий дорогий подарунок? Годі вам, майстре! Якби я була така вродлива, як маркіза де Фонтанж, і така багата, то не випустила б із рук цих коштовностей. Та навіщо моїм зів'ялим, кістлявим зап'ясткам ці пишні браслети, навіщо моїй зморщеній шиї, яку я ховаю в хустку, це розкішне намисто?
Кардільяк підвівся і, простягаючи панні Скюдері. скриньку й дивлячись на неї шаленими очима, сказав:
- Згляньтесь на мене, панно, візьміть ці оздоби! Ви навіть не уявляєте собі, як я шаную ваші чесноти, ваші великі заслуги! Візьміть цей мізерний подарунок тільки як ознаку мого прагнення довести вам свої щирі почуття!
Панна Скюдері все ще вагалася. Тоді Ментенон узяла скриньку в Кардільяка і сказала:
- Що це ви, голубко, торочите про свої літа! Що нам із вами до тих літ і до їхнього тягаря! Таж ви поводитесь, наче молода, сором'язлива дівчина, якій дають солодкий овоч, а вона й рада б його взяти, та боїться простягти по нього руку. Не відмовляйтесь від подарунка, який вам зі своєї ласки підносить наш добрий майстер Рене і якого тисячі інших людей не отримали б, хоч би скільки давали йому грошей і хоч би скільки просили й благали його.
Ментенон присилувала Скюдері взяти скриньку, і Кардільяк знов опустився навколішки, почав, зітхаючи, цілувати сукню й руки шановної дами, застогнав, заплакав, захлипав, а тоді раптом підвівся і прожогом, наче божевільний, [25] перекидаючи стільці й столики зі склом і порцеляною, вибіг з кімнати.
- О господи, що з цим чоловіком сталося? - вигукнула перелякана Скюдері.
Але Ментенон, що сьогодні була у веселому, навіть грайливому настрої, зовсім їй не властивому, засміялася й сказала:
- Вре зрозуміло, голубко, майстер Рене смертельно закохався у вас і, як того вимагають давні звичаї і правила галантності, почав здобувати ваше серце дорогими подарунками.
Ментенон жартувала далі, вмовляла панну Скюдері не бути надто жорстокою із закоханим майстром, бо він уже й так у розпуці. Зрештою Скюдері підхопила маркізин тон, а що була з натури весела, то почала й собі докидати не одну смішну вигадку. Вона сказала, що коли вже аж до такого дійшло, то їй кінець кінцем доведеться скоритись і дати світові нечуваний приклад: у сімдесят три роки, дарма що в неї бездоганний аристократичний родовід, стати нареченою золотаря. Ментенон пообіцяла сама сплести їй вінець до шлюбу й заходилася навчати її обов'язків доброї господині, бо, мовляв, така молода, недосвідчена дівчина мало що про них знає.
Та коли нарешті Скюдері підвелася, щоб іти додому, і взяла в руки скриньку, її, незважаючи на всі ті веселі жарти, знов охопила тривога. Вона сказала:
- А все-таки я ніколи не надягну цих браслетів і цього намиста. Хоч би там що, а вони побували в руках тих проклятих песиголовців, які з зухвальством сатани, а може, й у спілці з ним грабують і вбивають людей. Мені здається, що до цих блискучих оздоб прилипла кров, і я боюся їх. Та й поведінка самого Кардільяка, признаюся вам, не дуже мені подобається, в ньому є щось зловісне й моторошне. Я не можу позбутися гнітючого почуття, що за всім цим ховається якась прикра, жахлива таємниця. Вертаюся подумки до тієї події, пригадую всі подробиці, але хоч ти вбий, не можу зрозуміти, в чому полягає ця таємниця, і взагалі не уявляю собі, щоб чесний майстер Рене, взірець доброї, побожної людини, міг бути причетний до чогось поганого й злочинного. Але знаю напевне, що я ніколи не зможу перебороти себе й надягти ці оздоби.
Ментенон зауважила, що робити з мухи вола теж не варто, та коли Скюдері попросила її щиро сказати, як би вона сама повелася в такому становищі, маркіза впевнено, твердо відповіла: [26]
- Я б швидше викинула ці браслети й намисто в Сену, ніж надягла б на себе.
Про випадок із майстром Рене Скюдері написала дуже гарного вірша, якого другого вечора й прочитала королю в покоях Ментенон. Мабуть, вона в ньому не пожаліла майстра Рене, а також, поборовши страх, навіяний зловісним передчуттям, яскравими барвами змалювала смішний образ сім-десятитрирічної золотаревої нареченої зі стародавнього аристократичного роду. Принаймні король реготав від щирого серця й запевняв, що Скюдері перевершила самого Буало-Депрео, і через це її вірш почали вважати найдотепнішим твором з усіх, будь-коли написаних.
Минуло кілька місяців. Одного разу Скюдері випало проїздити Новим мостом у заскленій кареті герцогині Монтан-сье. Засклена карета була тоді ще великою дивиною, тому, коли хтось з'являвся в ній на вулиці, там збиралися юрми людей. Так і тепер цікавий простолюд оточив на Новому мості карету Монтансье, і коні майже не могли ступити. Зненацька Скюдері почула лайку, прокльони й помітила якогось чоловіка, що, орудуючи кулаками, проштовхувався крізь найгустіший натовп. Коли він пропхався ближче, Скюдері побачила, що то був смертельно блідий, сумний на вигляд юнак, який пильно дивився на неї. Він спритно прокладав собі дорогу ліктями й кулаками, не зводячи з неї погляду, аж поки опинився біля карети, тоді квапливо відчинив дверці, кинув на коліна Скюдері записку і, роздаючи на всі боки стусани й сам одержуючи їх не менше, зник у натовпі. Коли юнак з'явився в дверцях карети, Мартіньер, що їхала разом зі Скюдері, зойкнула з жаху, впала на подушки й зомліла. Дарма Скюдері смикала за мотузку, дарма гукала візникові, щоб він спинився,- той, ніби його підганяла нечиста сила, стьобав батогом коней, і вони, бризкаючи піною, хвицаючись і стаючи дибки, нарешті вихопилися з натовпу і чвалом протупотіли по мості. Скюдері вилила на зомлілу покоївку цілу пляшечку нюхальної солі. Аж ось Мартіньєр розплющила очі і, тремтячи всім тілом, бліда з переляку та хвилювання, судомно вчепилася в руку своєї господині й насилу простогнала:
- Мати божа, що той страшний чоловік хотів? Ох! Це ж він приніс вам скриньку тієї моторошної ночі!
Панна Скюдері почала заспокоювати бідолаху, сказала, що нічого поганого не сталося і треба просто глянути, що написано в записці. Вона розгорнула папірець і прочитала:
«Лиха доля, яку Ви могли відвернути, штовхає мене в провалля! Благаю вас, мов син матір, яку не може забути і до [28] якої сповнений палкої дитячої відданості, поверніть намисто і браслети, отримані через мене, майстрові Рене Кардільяку під будь-яким приводом. Попросіть його щось переробити чи поліпшити. Від цього залежить Ваша безпека і Ваше життя. Коли Ви не повернете їх до післязавтра, я проберуся до Вашого помешкання й при Вас накладу на себе руки!»
- Тепер я певна,- мовила Скюдері, прочитавши записку,- що коли навіть той загадковий юнак справді належить до ватаги мерзенних злодіїв і вбивць, то мені він не бажає ніякого лиха. Якби йому тієї ночі пощастило було поговорити зі мною, хтозна, чи не стали б мені зрозумілі дивні події, які я надаремне намагаюся собі якось пояснити, і таємничий зв'язок між ними. Але хоч би там як, а те, що мене просять зробити в записці, я зроблю, хоч би задля того, щоб спекатися цих злощасних оздоб, які вже починають здаватися мені пекельним талісманом самого диявола. А Кардільяк, за своєю давньою звичкою, не скоро випустить їх із pyк.
Скюдері поклала собі другого ж таки дня відвезти браслети й намисто до золотаря. Але того ранку всі видатні таланти Парижа ніби змовилися напосісти на неї хто з віршем, хто з п'єсою, а хто з гуморескою. Не встиг Лашапель дочитати сцену зі своєї трагедії і з хитрою міною заявити, що тепер він сподівається подолати Расіна, як з'явився сам Расін і патетичним монологом якогось короля стер його на порох, а тоді Буало освітив темний трагічний небосхил фейєрверком своїх дотепів, аби тільки не чути ненастанного базікання про Луврську колонаду доктора архітектури Перро, яке йому остогидло.
Було вже далеко за полудень, панна Скюдері мала їхати до герцогині Монтансьє, отож вона відклала відвідини майстра Рене Кардільяка на другий день.
Скюдері гнітив якийсь дивний неспокій. Перед очима в неї весь час стояв незнайомий юнак, і в глибині її душі мріла невиразна згадка, що вона вже десь бачила те обличчя й ті риси. Не встигала вона задрімати, як її будив тривожний сон, їй здавалося, що вона повелася легковажно, навіть злочинно, не подавши руки нещасному, який падав у провалля й волав до неї, здавалося навіть, що вона могла запобігти якійсь фатальній події, якомусь страшному злочинові, а не запобігла. Тож тільки-но настав ранок, вона покликала Мартіньєр, щоб та одягла її, і, взявши скриньку, поїхала до золотаря. [29]
На вулицю Нікез, де мешкав Кардільяк, плавом пливли люди, юрмилися перед його дверима, кричали, галасували, обурювалися, хотіли вдертися всередину, і їх насилу стримувала сторожа, що оточила будинок. У тому шаленому галасі вирізнялися сердиті голоси:
- Смерть проклятому вбивці! Роздерти його на шматки!
Нарешті прибув Дегре з великим загоном, що проклав йому шлях до будинку крізь найгустішу юрму. Відчинилися двері, і з них, під страхітливі прокльони розлюченого натовпу, витягли закованого в кайдани чоловіка. Тієї миті, коли похолола зі страху й лихого передчуття Скюдері побачила цю сцену, до її слуху долинув відчайдушний зойк.
- Швидше, швидше їдь! - у нестямі крикнула вона візникові, який, спритно обернувши коней, змусив юрбу розступитися й зупинив карету перед самими дверима Кардільякового будинку.
Тепер Скюдері побачила Дегре, а в ногах у нього - гарну, як божий день, сяк-так одягнену дівчину з розпущеними косами, на обличчі в якої проступав божевільний страх і безмежний розпач. Дівчина обіймала коліна Дегре і проказувала жалібним, сповненим смертельної туги голосом, що аж серце краяв:
- Таж він невинний!.. Невинний!
Дарма помічники Дегре намагалися відірвати від нього нещасну й підвести її з землі. Нарешті якийсь дужий незграба схопив дівчину своїми ручиськами, силоміць відтяг від Дегре, але спіткнувся і впустив її. Вона скотилася кам'яними східцями на вулицю й лишилась там лежати, як нежива. Скюдері більше не змогла витримати.
- Ради бога, що сталося? Що тут робиться? - вигукнула вона, розчинила дверці й вийшла з карети.
Люди шанобливо розступилися перед старою дамою, а вона, побачивши, як дві жалісливі жінки підняли дівчину, посадовили на східці й почали розтирати їй горілкою скроні, підійшла до Дегре й знов гостро запитала його, що сталося.
- Сталося страшне,- відповів Дегре.- Сьогодні вранці Рене Кардільяка знайшли мертвого. Його вбито ударом кинджала. Вбивця - Кардільяків челядник Олів'є Брюсон. Його щойно забрали до в'язниці.
- А що це за дівчина? - спитала Скюдері.
- Це Мадлон, Кардільякова дочка,- пояснив Дегре.- Той мерзотник був її коханим. Тепер вона голосить і водно кричить, що він не винний, ні в чому не винний. Зрештою, вона теж знає про злочин, і мені доведеться забрати її в Консьєржері. [ЗО]
З цими словами Дегре глянув на дівчину так люто й зловтішно, що Скюдері затремтіла. Дівчина, невинна, як ангел, уже помалу дихала, але не мала сили ані озватись, ані ворухнутися. Вона лежала на вулиці з заплющеними очима, і люди не знали, чи її заносити до будинку, чи ще трохи відтирати. Глибоко зворушена, зі сльозами на очах, Скюдері дивилася на неї. Дегре та його помічники викликали в душі старої дами страх. Тим часом на сходах почувся глухий тупіт. То несли тіло Кардільяка. Швидко зважившись, Скюдері вигукнула:
- Я беру дівчину до себе, а про все інше подбайте ви, Дегре!
Над юрбою прокотився схвальний гомін. Жінки підняли дівчину, натовп подався до них, сотні рук простягайся, щоб допомогти їм, дівчина ніби пропливла в повітрі й опинилася в кареті. Всі благословили стару даму, яка видерла невинну жертву з рук кривавого суду.
Зусиллями Серона, найвідомішого паризького лікаря, Мадлон, що довго лежала непритомна, ніби заклякла, нарешті пощастило привести до тями. Скюдері довершила те, що почав лікар. Вона лагідними словами запалила в її душі промінчик надії, і ось з очей у бідолашної линули рясні сльози, і їй полегшало. Тепер вона спромоглася розповісти, як усе сталося, хоч час від часу тяжко схлипувала з нестерпного горя, і слова її тонули в сльозах.
Десь опівночі у двері Мадлон легенько постукали. Вона прокинулась і почула голос Олів'є. Він благав її якнайшвидше встати, бо батько помирає. Нажахана Мадлон схопилася з ліжка й відчинила двері. Олів'є був блідий, з перекривленого обличчя котився піт. Тримаючи в руках свічку, він, спотикаючись, рушив до майстерні. Дівчина подалася за ним. Там лежав її батько. Він дивився перед собою застиглими очима й хрипів, змагаючись зі смертю. Мадлон заголосила, кинулась до нього і аж тоді помітила криваву пляму з лівого боку на сорочці. Олів'є лагідно відхилив її і заходився обмивати бальзамом і перев'язувати рану на грудях. Тим часом батько опритомнів, перестав хрипіти, промовисто глянув на неї, тоді на Олів'є, схопив її руку, вклав у руку Олів'є і стиснув їх, скільки мав сили. Обоє вони впали навколішки перед батьковою постіллю. Він спробував підвестись, але, голосно зойкнувши, знов опав на подушку, глибоко зітхнув і помер. Мадлон і Олів'є гірко заплакали й заголосили. Олів'є розповів Мадлон, як на майстра, що звелів йому йти вночі разом з ним до міста, напав на його очах убивця і як він, не знаючи, що рана смертельна, насилу [31] доніс важке тіло додому. Коли настав ранок, мешканці будинку, яких потривожив нічний гамір і плач, зайшли до майстерні й побачили, що вони обоє, прибиті горем, усе ще стоять навколішки перед батьковим трупом. Зчинився переполох, з'явилася сторожа і, гадаючи, що це Олів'є вбив майстра, забрала його до в'язниці.
Потім Мадлон найзворушливішими словами описала чесноти свого коханого, його скромність і відданість. Розповіла, як він шанував, мов рідного батька, майстра Рене, а той відповідав йому такою самою любов'ю, як майстер, незважаючи на вбогість Олів'є, обрав його собі в зяті, бо той був не тільки вірною, шляхетною людиною, а й мав великий хист до праці. Все це Мадлон оповідала зі щирим серцем, а скінчила тим, що якби навіть Олів'є в неї на очах угородив кинджал батькові в груди, вона б швидше сприйняла це як підступи сатани, аніж повірила б, що Олів'є здатний на таке лиходійство.
Скюдері до глибини душі розчулило безмежне горе Мадлон, і вона вже ладна була повірити, що бідолашний Олів'є справді не винний, але вирішила ще розпитати людей. Вони підтвердили все, що дівчина розповіла про стосунки майстра зі своїм челядником. Мешканці будинку й сусіди всі як один хвалили Олів'є, вважали його за взірець порядності, скромності, відданості й працьовитості. Ніхто не міг сказати про нього нічого поганого. А проте коли заходила мова за той жахливий вчинок, кожен здвигав плечима й казав, що це щось незбагненне.
Поставлений перед chambre ardente Олів'є, як довідалася Скюдері, твердо, непохитно заперечував свою причетність до вбивства і казав, що в його присутності на вулиці хтось напав на майстра й поранив його, а він, Олів'є, доніс пораненого ще живим додому, де той скоро помер. Отже, його слова збігалися з тим, що розповіла Мадлон.
Скюдері змушувала дівчину знов і знов до найменших подробиць розповідати про ту страшну подію. Вона допитувалась, чи, бува, не сварилися колись майстер із челядником, чи Олів'є часом не запальний, бо навіть найдобріші люди з такою вдачею інколи стають як божевільні й роблять те, що й самі не хотіли б. Але Мадлон так захоплено розповідала, як вони втрьох мирно й щасливо жили і як любили одне одного, що навіть тінь підозри не могла впасти на Олів'є, якого тепер звинувачували у вбивстві. Добре все зважуючи, навіть припускаючи, що Олів'є, попри всі обставини, які свідчили на його користь, таки вбив Кардільяка, Скюдері не знаходила жодної причини, яка могла б його [32] штовхнути на страшний злочин, що так чи так руйнував його власне щастя. Він убогий, але здібний до роботи, міркувала Скюдері. Йому пощастило прихилити до себе славетного майстра, він кохає його дочку, майстер дивиться на це схвально, перед ним відкривається можливість довіку прожити в щасті й достатку! Навіть коли припустити, що Олів'є, бозна-чим роздратований, осатанівши з гніву, таки вбив свого благодійника, свого батька, то який треба мати сатанинський хист до облуди, щоб після того злочину триматися так, як він! І Скюдері, твердо переконана, що Олів'є невинний, поклала собі будь-що врятувати його.
їй здавалося, що, мабуть, перше ніж звертатися до самого короля, краще буде поговорити з головою палати Ла-рені, звернути його увагу на всі ті обставини, які свідчать на користь Олів'є, і, може, збудити в ньому прихильність до звинувачуваного, яка б передалася потім судові.
Ларені прийняв Скюдері дуже шанобливо, на що вона й мала підстави сподіватися, оскільки користувалася в короля великою ласкою. Він незворушно вислухав усе, що вона розповіла про страшний злочин, про стосунки Олів'є з родиною золотаря і про його вдачу. І тільки легенька, майже лукава посмішка свідчила, що він не цілком пропускав повз вуха її скроплені рясними сльозами слова в оборону Олів'є й нагадування про обов'язок судді не бути ворогом підсудного, а й брати до уваги кожну обставину, яка свідчить про його невинність. Коли нарешті панна Скюдері, геть виснажена, втерла сльози й замовкла, Ларені сказав:
- Панно, я розумію вас. Як людину великодушну, вас зворушили сльози молодої закоханої дівчини, ви повірили всьому, що вона вам розповіла, і не можете навіть уявити собі, щоб ці люди здатні були на такий страшний злочин, та інша справа - суддя, який звик зривати машкару з нахабної облуди. Звичайно, мені не належить розповідати про перебіг карного процесу кожному, хто мене про нього питає. Я виконую свій обов'язок, і мені байдуже, що про мене хто думає. Злочинці повинні тремтіти перед chambre ardente, яка не знає іншої кари, крім вогню і крові. Але я б не хотів, щоб ви, шановна панно, вважали мене за нелюда, страшного в своїй жорстокості, і тому дозволю собі кількома словами розповісти вам про злочин того молодого лиходія, який, хвалити бога, не мине кари. Ваш гострий розум сам тоді засудить ту жалісливість, яка робить вам честь, але мені зовсім не личила б. Отже, вранці Рене Кардільяка знаходять мертвого, хтось убив його ударом кинджала. Біля нього немає нікого, крім його челядника Олів'є Брюсона й дочки. В кімнаті [33] Олів'є серед його речей знаходять кинджал зі слідами свіжої крові, який цілком відповідає розмірові рани. «Кардільяка поранено вночі в мене на очах»,- каже Олів'є. «Його хотіли пограбувати?» - «Цього я не знаю!» - «Ти був із ним і не міг оборонити його від убивці? Затримати злочинця? Покликати когось на допомогу?» - «Майстер ішов за п'ятнадцять чи двадцять кроків поперед мене, я тримався віддалік».- «А чому ж ти не йшов зразу за ним?» - «Так хотів майстер».- «А нащо йому взагалі було виходити в місто так пізно?» - «Цього я не можу сказати!» - «Але ж раніше він ніколи не виходив з дому по десятій вечора?» Після цього Олів'є бентежиться, починає затинатись, зітхає, заливається слізьми, присягається всім святим для нас, що Кардільяк справді тієї ночі виходив з дому і що його вбито на вулиці. Але зверніть увагу ось на що, пані. Напевне доведено, що тієї ночі Кардільяк не виходив з дому, отже, твердження Олів'є, буцімто він справді разом із майстром був на вулиці,- зухвала брехня. У вхідні двері вставлено важкий замок, який гучно клацає, як їх відчиняють або зачиняють, та й самі двері так страшенно риплять, що коли хтось виходить, чути навіть на горішньому поверсі, це також перевірено. Унизу, біля самих дверей, живе старий майстер Клод Патрю зі своєю служницею. їй уже мало не вісімдесят років, але вона ще бадьора й рухлива. Обоє вони чули, як Кардільяк того вечора за своєю звичкою рівно о дев'ятій спустився сходами вниз, грюкнув дверима, замкнув їх і взяв на засув, тоді піднявся назад, голосно прочитав вечірню молитву і, видно, пішов до своєї спальні, бо двері від неї відчинилися й знов зачинились. Майстра Клода мучить безсоння, як то буває в старих людей. Тієї ночі він також не міг склепити очей. Тому служниця пройшла через сіни до кухні, засвітила там свічку, потім сіла до столу в кімнаті майстра Клода й почала йому читати стару хроніку. Сам він, думаючи про своє, то сідав у крісло, то вставав і нечутно, повільно ходив з кутка в куток, щоб від утоми захотілося спати. До півночі в будинку було тихо й спокійно. Потім вони почули над собою важку ходу, щось гупнуло, ніби звалилося додолу, і відразу ж хтось глухо застогнав. Обоє вони відчули якийсь дивний страх і тривогу. До них немов дійшла луна від жахливого злочину, щойно скоєного нагорі. А вранці, при світлі, стало видно, що відбулося вночі.
ЗМІСТ
| 1. | Ернст Теодор Амадей Гофман Панна Скюдері (Оповідання з часів Людовіка XIV) Переклад Євгена Поповича |
| 2. | - Але скажіть мені ради всіх святих,- мовила Скюдері,- невже ви,... |
| 3. | Охоплений люттю, я зриваюся з постелі, накидаю плащ, спускаюся... |
| 4. | Нарешті Скюдері знайшла слова, які вилились у палку подяку. Король... |
На попередню
|
|
