Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Ернст Теодор Амадей Гофман Панна Скюдері (Оповідання з часів Людовіка XIV) Переклад Євгена Поповича
Охоплений люттю, я зриваюся з постелі, накидаю плащ, спускаюся потайними сходами, пролажу крізь огорожу на вулицю Нікез... Ось він з'являється, я нападаю на нього, він зойкає, але я, схопивши його ззаду, вгороджую йому в серце кинджал... Оздоба в мене!.. Після цього вчинку я заспокоївся, відчув себе вдоволеним, як ніколи. Примара зникла, сатанинський голос замовк. Я збагнув, чого хоче моя лиха зірка: я повинен або скоритися їй, або загинути! Тепер тобі, Олів'є, зрозуміла і моя поведінка, і мої вчинки! Не думай, що коли я роблю те, чому не можу чинити опір, то зовсім уже втратив властиве людській натурі почуття жалю. Ти знаєш, як мені тяжко стає віддавати готову оздобу, як я завзято відмовляюся брати замовлення в тих, кому не бажаю смерті, і як я, навіть знаючи, що завтра проллється кров, від якої щезне моя примара, замашним ударом кулака оглушую того, хто володіє моєю коштовністю, і забираю її в нього». Розповівши все це, Кардільяк повів мене в потаємний льох і показав свої коштовності. Багатшого зібрання немає навіть у короля. До кожної речі був пришпилений папірець, де докладно зазначено, для кого вона зроблена й коли її вкрадено, здобуто грабунком чи вбивством. «У день твого весілля,- глухо, врочисто мовив Кардільяк,- у день твого весілля, Олів'є, ти, поклавши руку на розп'яття, свято заприсягнешся, що після моєї смерті знищиш усе це багатство в такий спосіб, якого я тебе навчу. Я не хочу, щоб комусь на світі, а надто Мадлон і тобі, дісталися скарби, куплені ціною крові». Заплутавшись у лабіринті тих злочинів, борсаючись між коханням і відразою, між блаженством і жахом, я скидався на грішника, якого прекрасний ангел ласкавою усмішкою манить угору, а сатана не випускає зі своїх розпечених пазурів, тому невинна, лагідна усмішка ангела, в якій відбивається втіха раю, стає для нього найгіршою мукою. Я думав про втечу... про самогубство., але ж Мадлон!.. Дорікайте мені, шановна панно, дорікайте, що я був надто слабкий і не зміг подолати своєї пристрасті, яка пов'язала мене зі злочинами. Та хіба я не заплачу за це ганебною смертю?..
Одного разу Кардільяк повернувся з міста напрочуд веселий. Він приголубив Мадлон, ласкаво поглянув на мене, звелів подати до обіду пляшку доброго вина, яке в його домі пили тільки на великі свята чи задля якоїсь урочистості, співав і чогось радів. Мадлон залишила нас самих, я також хотів піти до майстерні, але Кардільяк сказав: «Сиди, хлопче, сьогодні ми більше не працюватимемо. Випиймо ще за здоров'я найдостойнішої і наймудрішої дами в Парижі». Ми [49] цокнулися, він вихилив чарку й мовив: «Скажи-но, Олів'е, як тобі подобається цей віршик:
Un amant, qui craint les voleurs
n'est point digne d'amor. ».
І розповів про вашу розмову з королем у покоях Менте-нон. Потім додав, що віддавна нікого так не шанує, як вас, і що ви обдаровані високими чеснотами, перед якими безсило зблякла б його лиха зірка, тому могли б носити найкращу з оздоб його роботи й не збудили б у ньому ні зловісної примари, ні думок про вбивство. «Слухай, Олів'є, що я надумав. Мені давно замовлено виготувати зі своїх власних каменів намисто й браслети для Генрієти Англійської. Жодна робота мені ще не вдавалася так, як ця, але в мене серце краялось, коли я думав про те, що ці найулюбленіші мої витвори доведеться віддати. Ти знаєш, що бідолашну принцесу підступно вбито. Я залишив у себе ці оздоби й хочу з пошани і вдячності подарувати їх панні Скюдері, нібито від імені переслідуваної зграї. Таким чином Скюдері отримає промовистий доказ свого тріумфу, а я ще й поглузую з Дегре та його посіпак, як вони того й заслуговують... Ти понесеш їй оздоби». Тільки'-но Кардільяк вимовив ваше ім'я, панно, з очей у мене наче спала темна запона і перед ними знов постали в яскравих, пишних барвах чудові картини мого щасливого дитинства. Мені стало навдивовижу легко на душі, в ній спалахнув промінчик надії і розвіяв похмурі видива. Кардільяк, мабуть, помітив, яке враження справили на мене його слова, і по-своєму зрозумів його. «Бачу,- мовив він,- що тобі сподобався мій намір. Признаюся тобі, що мені наказав так зробити якийсь внутрішній голов, зовсім не той, який, мов ненажерливий звір, вимагає кривавих жертв. Інколи мене опановує дивний настрій, серце стискає якась невиразна тривога, непереборний страх перед чимось жахливим, що немов загрожує мені з далекого потойбічного світу. Тоді мені навіть здається, ніби все те, що я мусив здійснити за наказом своєї лихої зірки, впаде на мою безсмертну душу, невинну в цих гріхах. У такому настрої я одного разу надумав зробити діамантову корону для статуї діви Марії, що стоїть у церкві святого Євстахія. Та коли я брався до роботи, той невблаганний страх ще дужче налягав на мене, тому я занехаяв свій намір. Тепер мені здається, що, пославши Скюдері найкращі з коштовностей, які я створив за свій вік, я тим самим уклінно складу жертву самим чеснотам та святобливості й здобуду в них певне заступництво». Кардільяк дуже добре знав, коли ви що робите, і сказав мені, як і в [50] який час передати вам у скриньці оздоби. Я нетямився з радощів, бо через злочинного Кардільяка саме небо показало мені, відштовхнутому грішникові, шлях до порятунку з мого пекла. Так мені здавалося. Всупереч Кардільяковій волі я хотів поговорити з вами. Як син Анни Брюсон, як ваш вихованець, хотів упасти вам до ніг і все розповісти. Ви б не лишилися байдужі до страшного лиха, яке загрожує, невинній Мадлон, коли відкриється таємниця Кардільяка, і ваш високий, гострий розум напевне знайшов би спосіб покласти край його мерзенним злочинам, не розголошуючи таємниці. Не питайте мене, що б то був за спосіб, бо я його не знаю... але що ви врятуєте Мадлон і мене, я вірив так само твердо, як вірю в допомогу святої діви Марії, нашої заступниці.
Ви знаєте, панно, що з моєї спроби тієї ночі нічого не вийшло. Але я не втрачав надії, що другого разу мені пощастить. Та Кардільяк недовго був веселий, він раптом знов спохмурнів. Він ходив насуплений з кутка в куток, втупившись поперед себе очима, мурмотів щось нерозбірливе, відмахувався руками, наче боронився від якогось ворога, ніби його мучили недобрі думки. Одного разу так було цілий ранок. Нарешті він сів до свого верстата, знов сердито схопився, подививсь у вікно й понуро, невдоволено сказав: «Хай би краще мої оздоби носила Генрієта Англійська!» Ці слова вжахнули мене. Я збагнув, що його хворий мозок знов опанували моторошні криваві марення, що в його вуха знов нашіптує голос сатани. Я бачив, що мерзенний убивця загрожує вашому життю, а якби він отримав свої оздоби назад, ви були б урятовані. З кожною хвилиною небезпека зростала. Саме тоді я зустрів вас на Новому мості, доштовхався до карети і вкинув вам записку, в якій благав вас негайно повернути Кардільякові коштовності, які ви отримали від нього. Ви не приїхали. Другого дня мій страх перейшов у відчай, бо Кардільяк тільки те й робив, що балакав про коштовності, які снилися йому вночі. Він мав на увазі тільки ваші оздоби, не якісь інші, і я був певен, що в ньому вже визріває якийсь кривавий задум і, можливо, він має намір здійснити його тієї ж таки ночі. Я повинен був урятувати вас, навіть ціною Кардільякового життя. Тільки-но після вечірньої молитви він, як завжди, замкнув сінешні двері, я вибрався крізь вікно на подвір'я, проліз крізь отвір в огорожі і сховався неподалік у густому затінку. Незабаром з'явився Кардільяк і, скрадаючись, пішов вулицею. Я подався назирці за ним. Він брався до вулиці Сент-Оноре, і я весь похолов. Раптом Кардільяк десь дівся. Я вирішив побігти наперед і стати біля дверей до вашого дому. Аж ось повз мене, не глянувши [51] в мій бік, весело наспівуючи й подзенькуючи острогами, пройшов якийсь офіцер, як і того разу, коли я став випадковим свідком Кардільякового злочину. Тієї ж миті з якогось сховку вискочила темна постать і кинулась до нього. То був Кардільяк. Щоб знов не дійшло до вбивства, я голосно крикнув і двома-трьома стрибками опинився біля них. Але впав не офіцер, а смертельно поранений Кардільяк. А офіцер шпурнув кинджал, витяг з піхов шпагу і, гадаючи, що я спільник того, хто на нього нападав, приготувався до захисту. Та побачивши, що я не звертаю на нього уваги, а нахилився над поваленим, швидко пішов геть. Кардільяк був ще живий. Я підняв із землі офіцерів кинджал, завдав на плечі пораненого й насилу доніс його до будинку, а далі крізь потаємний прохід до майстерні.
Решту ви знаєте самі. Ви бачите, шановна панно, моя єдина вина в тому, що я не виказав судові батька Мадлон і не поклав краю його злочинам. Я не пролив жодної краплі крові, а проте ніякі тортури не змусять мене зрадити Карді-льякову таємницю. Я не хочу, щоб усупереч долі, яка приховала від невинної дочки криваві батькові вчинки, тепер на неї впав увесь тягар минулого і знищив усе, що досі її оточувало, щоб людська помста викопала з землі батькове тіло й щоб катова рука позначила його ганебним тавром... Ні!.. Нехай кохана оплаче мене як невинну жертву, час загоїть рану в її серці, а думка про сатанинські вчинки улюбленого батька мучила б її довіку!
Олів'е замовк, але раптом з очей у нього полилися рясні сльози, він кинувся в ноги Скюдері і простогнав:
- Ви тепер упевнені, що я невинний... Упевнені, я знаю! Але згляньтеся наді мною, скажіть, що з Мадлон?
Скюдері погукала Мартіньєр, і за мить Мадлон уже кинулась Олів'є на шию.
- Тепер усе добре, бо ти тут... Я знала, що ця найшляхетніша на світі дама тебе врятує!
Так вигукувала Мадлон, а Олів'є, забувши про свою долю, про те, що йому загрожує, відчував себе вільним і щасливим. Вони зворушливо скаржились одне одному, скільки їм довелося витерпіти, знов обіймалися і знов плакали з радощів, що нарешті зустрілися.
Якби Скюдері вже не була впевнена, що Олів'є невинний, вона б повірила в це тепер, коли дивилася на закоханих, які, так несподівано зустрівшись, забули про весь світ, про своє лихо й невимовні муки.
- Ні! - вигукнула вона.- Тільки чисті й невинні серця здатні в щасті так про все забути! [52]
У вікна заглядав ранок. Дегре тихо постукав у двері й нагадав, що Олів'є треба повертатися до в'язниці, бо пізніше вже не можна буде провести його містом непомітно. Закоханим довелось розлучитися.
Похмурі передчуття, що опанували душу Скюдері, коли Брюсон тільки-но переступив поріг її дому, обернулися тепер у страшну дійсність. Вона побачила сина своєї коханої Анни, хоч і невинного, в таких тенетах, що врятувати його від ганебної смерті, здавалося, було неможливо. Вона схилялася перед мужністю юнака, який волів прийняти ганебну смерть, а не зрадити таємниці, що вбила б його Мадлон. Подумки зважуючи всі можливості, вона не знаходила способу вирвати бідолаху з рук жорстоких суддів. А проте в душі вона твердо вирішила, що піде на будь-яку жертву, аби тільки запобігти кричущій несправедливості, яку мають вчинити над Олів'є. В голові в неї зринали різні плани, аж до найфантастичніших, та вона так само швидко відкидала їх, як і придумувала. Промінь надії дедалі пригасав, і її пойняв розпач. Але безмежна, по-дитячому чиста довіра Мадлон, захват, з яким вона говорила про коханого, про те, як із нього скоро знімуть усі звинувачення і як він обійме її, вже свою дружину, глибоко зворушували Скюдері і знов додавали їй сили.
Аби не сидіти згорнувши руки, Скюдері склала довгого листа до Ларені. В ньому вона писала, що Олів'є Брюсон дуже переконливо довів їй свою цілковиту непричетність до Кардільякової смерті й що тільки мужня ухвала забрати з собою в могилу таємницю, яка могла б довести до загибелі невинну людину, втілення всіх чеснот, не дозволяє йому зробити судові зізнання, що зняли б із нього страшне звинувачення не лише в убивстві Кардільяка, але й у приналежності до зграї мерзенних злочинців. Скюдері вклала в цей лист увесь свій запал, усю силу своєї мудрої красномовності, аби тільки злагіднити черстве серце Ларені. Через кілька годин від Ларені надійшла відповідь: він, мовляв, щиро радий, що Олів'є Брюсон зумів виправдати себе в очах своєї високої, шановної заступниці. Та щодо його мужньої ухвали забрати з собою в могилу таємницю, яка стосується злочину, то, на жаль, chambre ardente не вельми тішить така мужність, їй навіть доведеться вдатись до дійовіших засобів, щоб її зломити. Він сподівається, що через три дні вже матиме в руках ту дивну таємницю, яка, може, проллє світло на загадкові злочини.
Скюдері дуже добре знала, які дійовіші засоби має на думці Ларені. Бідолашного юнака напевне чекали тортури. [53]
Нарешті охопленій смертельним жахом старій дамі снало на думку, що найперше треба домогтися, щоб їх бодай відклали, а для цього добре було б порадитися з людиною, яка знає закони. На той час найвідомішим адвокатом у Парижі був П'єр Арно д'Андільї. Він мав славу не тільки глибоко освіченого, чудового знавця законів, а й справедливої, чесної людини. Панна Скюдері поїхала до нього й розповіла йому все, що можна було розповісти, не зраджуючи Брюсонової таємниці. Вона сподівалася, що д'Андільї радо візьметься боронити невинного, але гірко розчарувалась. Адвокат, спокійно все вислухавши, усміхнувся й відповів їй словами Буало:
Le vrai peut quelque fois n'être pas vraisemblable *.
[* Правда часом може бути не схожою на правду (фр.).]
Він пояснив Скюдері, що проти Брюсона є докази, яким важко не повірити, й Ларені не можна назвати ні жорстоким, ні надто квапливим, навпаки, він усе робить згідно з законом і якби робив інакше, то порушив би свої суддівські обов'язки. Д'Андільї сказав, що хоч би як спритно він захищав Брюсона, однаково не зміг би врятувати його від тортур. Тільки сам Брюсон здатен урятуватися від них, коли щиро признається в усьому або принаймні докладно розкаже, за яких обставин убито Кардільяка, бо, може, це спрямує пошуки суддів у інший бік.
- То я впаду в ноги королю і проситиму в нього помилування! - розпачливо вигукнула Скюдері, обливаючись слізьми.
- Ради бога! - злякано мовив д'Андільї.- Ради бога, не робіть цього, панно! Це вже останній засіб, і нехай він лишиться на кінець, бо якщо король тепер не послухає вас, ви більше ніколи не зможете звернутись до нього. А він нізащо не помилує такого злочинця, а то накличе на себе гіркий докір народу, якому набридло жити під щоденною загрозою. Може, Брюсон таки зрадить свою таємницю або знайде якийсь інший спосіб зняти з себе підозру. Отоді й настане час просити в короля помилування. Він не доскіпуватиметься, що доведено в суді, а що ні, послуха тільки свого внутрішнього голосу.
Окюдері хоч-не-хоч довелось погодитися з досвідченим д'Андільї. Тяжко пригнічена, все думаючи, як би ще врятувати бідолашного Брюсона, вона сиділа пізно ввечері у своїй кімнаті, коли це зайшла Мартіньєр і доповіла, що граф Міосан, полковник королівської гвардії, хоче неодмінно поговорити з нею.
[54]
- Вибачте, панно, що я так пізно, невчасно турбую вас,- мовив Міосан, по-військовому вклонившись господині.- Але для нас, солдатів, нема ні пізньої години, ні ранньої. А крім того, в мене є виправдання. Я прийшов до вас задля Олів'є Брюсона.
Скюдері, напружено очікуючи, що вона зараз почує, вигукнула:
- Олів'є Брюсона? Того найнещаснішого з людей? Що ви про нього знаєте?
- Я так і думав, що досить буде згадати його ім'я, і ви прихильно вислухаєте мене,- всміхаючись, мовив Міосан.- Усі переконані, що Брюсон винен. Я знаю, що ви дотримуєтесь іншої думки, хоч, кажуть, ця ваша думка спирається тільки на слова самого Брюсона. Інша річ я. Ніхто краще за мене не знає, що Брюсон не винний у Кардільяковій смерті.
- Кажіть, о кажіть! - вигукнула Скюдері, і очі в неї заблищали з радості.
- Це я вбив старого золотаря на вулиці Сент-Оноре неподалік від вашого дому,- твердо сказав Міосан.
- Господи боже! Як! Ви? - закричала Скюдері.
- Так, і присягаюсь вам, пані,- повів далі Міосан,- що я пишаюся своїм вчинком. Знайте, що Кардільяк - мерзотник з мерзотників, найпідліший і найлицемірніший серед них. Це він ночами підступно грабував і вбивав людей, довго уникаючи всіх пасток, поставлених на нього. Сам не знаю чому, але в мене в душі виникла підозра на того поганця, коли він, віддаючи мені замовлену оздобу, захвилювався й почав докладно розпитувати, кому вона призначена, а потім хитро вивідав у мого служника, в яку пору я звичайно навідуюсь до тієї дами. Я вже давно звернув увагу на те, що нещасні жертви підлого грабіжника гинули від однакової рани. Я впевнився, що вбивця навчився завдавати удару, від якого вони відразу вмирали, і тільки на той удар розраховував. Якби він першого разу не влучив, то далі можливості у нього і в жертви були б рівні. Це спонукало мене вжити застережних заходів, таких простих, що я не розумію, як досі ніхто не додумався зробити те саме і врятуватися від грізного вбивці. Я надяг під жилет легенький панцир. Кардільяк напав на мене ззаду. Він схопив мене, наче в кліщі, удар був добре розрахований, але кинджал ковзнув по криці. Тієї миті я випручався і вгородив йому в груди свій кинджал, якого тримав напоготові.
- І ви досі мовчали? - мовила Скюдері.- Не заявили суддям, як усе бущо? [65]
- Дозвольте мені сказати, панно,- відповів їй Міосан,- що така заява якщо не зовсім загубила б мене, то принаймні втягла б в огидний судовий процес. Хіба Ларені, якому скрізь ввижаються злочинці, так відразу й повірив би мені, коли б я заявив, що Кардільяк, взірець чесності й порядності, важився за моє життя? А що, якби меч правосуддя обернувся проти мене?
- Цього не могло статися! - вигукнула Скюдері.- Ваше походження, ваше становище...
- О,- мовив граф,- згадайте випадок з маршалом Люксембурзьким, який надумав замовити собі в Лесажа гороскоп, а його запідозрили в приналежності до зграї отруйників і замкнули в Бастілію. Ні, присягаюся святим Діоні-сієм, що я жодної хвилини своєї волі, жодної волосини на своїй голові не віддам скаженому Ларені, який ладен усім нам перерізати горло.
- Але ж так ви пошлете невинного Брюсона на ешафот! - перебила його Скюдері.
- Невинного? - перепитав її Міосан.- Ви, панно, звете невинним спільника того проклятого Кардільяка? Людину, що допомагала йому в злочинах? Що сто разів заслужила смертну кару? Ні, його недарма поведуть на ешафот, і якщо я, вельмишановна панно, відкрив вам, як насправді все відбулося, то тільки з надією, що ви, не віддаючи мене до рук спатЬге агсіепіе, все-таки якось скористаєтесь із моєї таємниці, щоб полегшити його долю, коли вже так уболіваєте за нього.
Скюдері, безмежно втішена тим, що її впевненість у невинності Брюсона так переконливо підтвердилась, не побоялася все розповісти графові, який однаково вже знав про Кардільякові злочини, і попросила його піти разом із нею до д'Андільї. Вона хотіла під секретом відкрити йому все й порадитися, що тепер робити.
Коли панна Скюдері якнайдокладніше розповіла д'Андільї всю історію, він почав ще уточнювати кожну дрібницю. А надто його цікавило, чи граф Міосан твердо впевнений, що напав на нього саме Кардільяк, і чи в Олів'е Брюсоні він упізнав би того, хто забрав пораненого.
- Тоді була місячна ніч,- відповів Міосан,- і я добре роздивився золотаря, а крім того, бачив у Ларені кинджал, яким його вбито. То моя зброя. Руків'я кинджала оздоблене незвичайно тонким візерунком. А юнак стояв за два кроки від мене, і я чітко бачив його обличчя, тим паче що в нього спав з голови капелюх. Я напевне впізнав би його.
Д'Андільї трохи помовчав, опустивши очі, тоді мовив: [56]
- Звичайним шляхом вирвати Брюсона з рук суддів ніяк не можна. Задля Мадлон він не хоче зізнатися, що Кардільяк - убивця і грабіжник. Хай не зізнається, однаково, якби навіть він, розповівши суддям про потаємний хід і про награбовані коштовності, довів, що не вбивав Кардільяка, йому загрожувала б смерть як спільникові грабіжника. Те саме буде й тоді, коли граф Міосан скаже в суді, як насправді загинув золотар. Лишається єдине: будь-що відтягти суд. Нехай граф Міосан піде в Консьєржері, попросить показати йому Олів'є Брюсона й упізнає в ньому того, хто забрав із вулиці тіло Кардільяка. Потім нехай він з'явиться до Ларені й скаже: «Я бачив, як на вулиці Сент-Оноре вбили людину. Я підійшов до потерпілого, коли це надбіг якийсь інший чоловік, нахилився над ним, переконався, що він іще живий, узяв його на плечі й поніс. В Олів'є Брюсоні я впізнав того чоловіка». Ця заява дасть привід ще раз допитати Брюсона і звести його з графом. Одне слово, судді відкладуть тортури і знов візьмуться до пошуків. Отоді й доцільно буде звернутися до короля. Ви, шановна панно, маєте гострий розум, тож самі знайдете, як це найкраще зробити. На мою думку, добре було б відкрити королю всю таємницю. Свідчення графа Міосана підтвердить, що Брюсон сказав правду. Мабуть, той самий наслідок дасть і таємний обшук у Кардільяковому будинку. Все це може вплинути не на вирок суду, а на волю короля, на його почуття, яке милує там, де суддя повинен карати.
Граф Міосан послухався поради д'Андільї, і справді все сталося так, як передбачав адвокат.
Тепер настав час просити ласки в короля, а це було найважче, бо він вважав саме Брюсона страшним убивцею, який уже не один рік наганяв страху на цілий Париж, і відчував до нього таку огиду, що найменша згадка про той горезвісний процес викликала в нього бурхливу лють. Ментенон, вірна своїй засаді ніколи не говорити з королем про неприємні речі, не захотіла втручатися, отже, доля Брюсона виявилась цілком у руках Скюдері. Вона довго думала, що їй робити, та коли вже надумала, то швидко взялася до діла. Вона надягла сукню з важкого чорного шовку, намисто й браслети, які їй подарував Кардільяк, накинула на голову довгий чорний серпанок і в цих шатах подалася до покоїв Ментенон саме в такий час, коли там був король. Урочистий убір надавав шляхетній поставі статечної дами такої величності, що вона викликала глибоку пошану навіть у легковажного, розбещеного люду, який завжди товчеться в передпокоях палацу і з усього насміхається. Всі принишкли й розступилися [57] перед нею, а коли вона зайшла до покоїв Ментенон, сам король вражено підвівся й ступив їй назустріч. На шиї та зап'ястках Скюдері вигравали чудові діаманти, і король вигукнув:
- їй богу, це Кардільякова робота! - А тоді обернувся до Ментенон і додав, ласкаво всміхаючись: - Гляньте, маркізо, як наша прекрасна наречена сумує за своїм судженим!
- Ох, ваша величносте,- підхопила Скюдері його жарт,- хіба засмученій нареченій личать такі пишні оздоби? Ні, я вже геть забула того золотаря і навіть не згадала б його ніколи, якби перед моїми очима часом не зринало страхітливе .видиво - тіло вбитого, яке несли повз мене.
- Як? - здивувався король.- Хіба ви бачили того мертвого бідолаху?
Скюдері коротко розповіла, як випадково опинилася біля будинку Кардільяка (вона ще не хотіла згадувати про Брю-сона), коли тільки виявили, що золотар убитий. Вона змалювала нестямний розпач Мадлон, глибоке враження, яке на неї справило ангельське личко дівчини, розповіла, як їй пощастило під схвальні, радісні вигуки натовпу врятувати бідолаху з рук Дегре. Далі пішли щораз цікавіші сцени з Ларені, Дегре, з самим Олів'е Брюсоном. Король, заполонений жвавою, яскравою розповіддю Скюдері, не усвідомлював, що йдеться про ненависний процес і відразного йому Брюсона, він не пропускав жодного слова і тільки час від часу якимось вигуком давав волю своєму стримуваному хвилюванню. Не встиг він отямитися, цілком приголомшений нечуваною історією, ще не знаючи, що про неї думати, як Скюдері вже лежала у нього в ногах і благала помилувати Олів'є Брюсона.
- Що ви, що ви! - вигукнув король, беручи її за руки й змушуючи сісти.- Ви мене просто вбили! Це страшна історія! Але хто підтвердить, що ця фантастична Брюсонова розповідь правдива?
На це Скюдері мала готову відповідь:
- Граф Міосан... Обшук у Кардільяковому домі... Моє внутрішнє переконання... Ох, і наділене всіма чеснотами серце Мадлон, яка в нещасному Брюсонові побачила такі самі чесноти!
Король хотів був щось сказати, коли це його увагу привернув якийсь гомін за дверима. До покоїв з заклопотаним виразом зазирнув Лувуа, що працював у сусідній кімнаті. Король відразу підвівся і вийшов за ним. І Скюдері, і Ментенон побачили в цій затримці небезпеку, бо король, раз захоплений зненацька, міг тепер насторожитись, щоб не попасти [58] вдруге в наставлені тенета. Але він скоро повернувся, кілька разів пройшовся по кімнаті, тоді став перед Скюдері і, не дивлячись на неї, тихо мовив:
- Хотів би я побачити вашу Мадлон! Скюдері тільки на те й чекала:
- О, ваша величносте, якою високою, незаслуженою честю ви вшануєте бідолашну сироту! О, досить вашого натяку - і вона буде біля ваших ніг.
І Скюдері швидко, як тільки дозволяли їй важкі шати, подріботіла до дверей і гукнула, що король наказує покликати Мадлон Кардільяк. Тоді повернулася й заплакала з радощів і зворушення. Вона сподівалася такої ласки, тому взяла з собою Мадлон, що тепер чекала в кімнаті покоївки маркізи Ментенон, тримаючи в руках коротку супліку, яку для неї склав д'Андільї. За мить дівчина вже лежала в ногах у короля, не здатна вимовити й слова. Страх, збентеження, боязка шаноба, кохання й сум так схвилювали її гарячу кров, що вона все швидше струменіла жилами. Щоки Мадлон палали, в очах блищали чисті перлини сліз і зрідка скапували з шовковистих вій на білі, мов лілея, груди. Короля, видно, вразила ангельська врода дівчини. Він лагідно підвів Мадлон, узяв за руку й схилився, ніби хотів поцілувати її. Врешті він пустив її руку, але й далі дивився на дівчину затуманеними від сліз очима, зраджуючи своє глибоке розчулення. Ментенон тихенько прошепотіла Скюдері:
- Гляньте, хіба ця дитина не викапана Лавальєр? У короля серце защеміло від солодких спогадів. Ви домоглися свого.
Хоч як тихо говорила Ментенон, а проте король, мабуть, почув її слова. На мить його обличчя спалахнуло, він поглянув на маркізу, прочитав супліку, яку йому подала Мадлон, і мовив лагідним, привітним голосом:
- Я вірю, люба дитино, що ти не бачиш ніякої вини за своїм коханим, але хтозна, що скаже на це chambre ardente!
Легеньким помахом руки він дав знак, що аудієнція скінчилася, і дівчина, заливаючись слізьми, вийшла.
Скюдері, на свій жах, збагнула, що згадка про Лавальєр, спершу немов така доречна, змінила намір короля, тільки-но Ментенон вимовила її ім'я. Може, король сприйняв це як нескромний натяк на те, що він ладен сувору справедливість принести в жертву красі, а може, з ним сталося те саме, що з кожною замріяною людиною: погукаєш її зненацька - і чарівне видиво, яке здавалося таким досяжним, миттю зникне. Можливо також, що в уяві короля постала не та Лавальєр, якою вона була колись, а soeur Louise de la [59] misericorde * (її чернече ім'я в монастирі Кармелітів), що дратувала його своєю побожністю і покутами. Тепер лишилося тільки терпляче ждати, що вирішить король, іншої ради не було.
[* Сестра-жалібниця Луїза (фр.).]
Тим часом свідчення, яке граф Міосан склав перед chambre ardente, стало відоме, і народ, що любить кидатися з однієї крайності в іншу, цього разу теж почав вважати невинною жертвою жорстокого суду того самого чоловіка, якого спершу проклинав, називав мерзенним убивцею і погрожував роздерти на шматки, не чекаючи, поки його скарає кат. Аж тепер сусіди згадали, який він був чесний і справедливий, як він щиро кохав Мадлон, який був вірний і всім серцем відданий старому золотареві. Перед домом Ларені збирався натовп і погрозливо кричав:
- Віддай нам Олів'є Брюсона, він не винний!
Навіть шпурляли у вікна каміння, тож голова палати змушений був просити поліцію, щоб вона захистила його від розлюченого натовпу.
Минали дні, а про те, що далі буде з Брюсоном, ніхто нічого не чув. Скюдері була в розпачі. Вона поїхала до Мен-тенон, але та сказала, що король мовчить про цю справу і, мабуть, не варто нагадувати про неї. А коли маркіза, дивно всміхаючись, ще й спитала, як себе почуває маленька Лава-льєр, Скюдері зрозуміла, що ця горда жінка в душі була невдоволена подією, через яку вразливий король міг піддатися чарам, зовсім незрозумілим їй самій. Отже, на Ментенон не можна було покладати ніяких надій.
Нарешті з допомогою д'Андільї панні Скюдері пощастило довідатися, що король мав довгу таємну розмову з графом Міосаном, що Бонтан, служник і довірена особа короля, побував у Консьєржері й розмовляв з Брюсоном і що, нарешті, одного вечора той самий Бонтан і ще кілька людей заходили до будинку Кардільяка й довго там барилися. Клод Патрю, який мешкав унизу, казав, що над його головою товклися цілу ніч і що там напевне був також Олів'є, бо він добре чув його голос. Отже, не було сумніву, що король захотів сам дошукатися правди в цій справі, тільки дивувало те, що він так довго відкладає свою ухвалу. Мабуть, Ларені робив усе, щоб утримати в своїх пазурах жертву, яку в нього хотіли відібрати. Це в зародку вбивало будь-яку надію.
Минув майже місяць, і ось Скюдері отримала від Менте-нон звістку, що король хоче бачити її сьогодні ввечері в покоях маркізи.
[60]
Серце в старої дами закалатало, вона знала, що тепер мав вирішитись доля Брюсона. Вона сказала про це бідолашній Мадлон, і та почала палко молитися діві Марії і всім святим, щоб вони навіяли королю певність, що її коханий Олів'є невинний.
Та король, здавалося, геть забув про цю справу. Весело розмовляючи з Ментенон і Скюдері, він жодним словом не згадував про бідолашного Брюсона. Нарешті з'явився Бонтан, підійшов до короля й сказав йому кілька слів так тихо, що дами нічого не почули. Скюдері вся затремтіла. Король підвівся й підійшов до неї. Очі в нього сяяли. Він мовив:
- Вітаю вас, панно! Олів'є Брюсон, за якого ви так уболіваєте, вільний!
З очей у Скюдері бризнули сльози. Неспроможна" вимовити бодай слово, вона хотіла кинутися йому в ноги, та король стримав її і сказав:
- Годі, годі, панно! Вам треба було б стати адвокатом у парламенті й боронити мої справи, бо, присягаюся святим Діонісієм, ніхто на світі не встоїть перед вашим красномовством. А втім,- додав він уже поважніше,- людині, в обороні якої стає сама доброчесність, не страшні ніякі звинувачення і ніяка chambre ardente, не страшні всі суди світу!
ЗМІСТ
| 1. | Ернст Теодор Амадей Гофман Панна Скюдері (Оповідання з часів Людовіка XIV) Переклад Євгена Поповича |
| 2. | - Але скажіть мені ради всіх святих,- мовила Скюдері,- невже ви,... |
| 3. | Охоплений люттю, я зриваюся з постелі, накидаю плащ, спускаюся... |
| 4. | Нарешті Скюдері знайшла слова, які вилились у палку подяку. Король... |
На попередню
|
|
