Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Едгар Аллан По Оповідь Артура Гордона Піма Переклад Віктора Шовкуна
Розділ двадцять третій
Протягом шести-семи наступних днів ми залишалися в нашому сховку, виходячи лише вряди-годи по воду та горіхи - і то з великою осторогою. На скельному виступі ми спорудили щось на зразок куреня, настеливши туди для постелі сухого листя і вкотивши три великі камені з пласкою поверхнею, які правили нам водночас за стіл і за вогнище. Вогонь ми добули без особливих труднощів, тручи один об один два шматки сухого дерева (твердий і м'який). У птаха, якого нам пощастило зловити, м'ясо виявилося смачне, хоч і трохи жорстке. До морського птаства він не належав, а був різновидом бугая і мав блискуче пір'я, чорне з сірим відтінком та невеликі як на його тулуб крила. Згодом ми бачили неподалік ще три птахи такої самої породи - мабуть, вони шукали того, який потрапив нам до рук. Але [140] жодного разу вони не сіли, і нам не пощастило поповнити свій запас харчів.
Поки в нас було м'ясо, ми мирилися зі своїм становищем, та ось воно закінчилося, і конче треба було пошукати чогось їстівного. Горіхи не тамували голоду, до того ж вони спричиняли сильні кольки в животі, а в надмірних кількостях - і напади жорстокого головного болю. На схід від нашої гори ми бачили на морському березі кілька великих черепах - їх, звичайно, можна було б легко зловити, якби пощастило пробратися туди потай від дикунів. Тому ми вирішили ризикнути і спробувати спуститися вниз.
Для спуску ми обрали південний схил, що видався нам найпологішим, та не пройшли й сотні ярдів (судячи з орієнтирів на вершині гори), як дорогу нам перепинило відгалуження тієї самої ущелини, в якій загинули наші товариші. Понад краєм урвища ми пройшли з чверть милі й наштовхнулися на глибоке провалля. Далі ходу не було, й ми мусили повернутися.
Ми обстежили східний схил, але й тут нам пощастило не більше. Ризикуючи скрутити собі в'язи, ми цілу годину спускалися вниз лише для того, щоб кінець кінцем опинитися у глибокій западині зі стінами з чорного граніту,- а єдиний вихід звідти був по крутій кам'янистій стежці, якою ми сюди й прийшли. Видершись нагору, ми розпочали обстеження північного схилу. Тут нам довелося пересуватися з великою осторогою, бо найменша необережність - і ми могли опинитися на очах у цілого села. Тому ми пробиралися рачки, а іноді мусили плазувати й на череві, підтягуючись за допомогою гілля кущів. Але плазувати в такий спосіб нам довелося недовго, бо ми натрапили на таке бездонне провалля, якого ще тут не бачили,- воно виходило в головну ущелину.
Отже, наші побоювання цілком підтвердилися - ми були відрізані від зовнішнього світу. Вкрай виснажені й знесилені, ми найкоротшим шляхом повернулися до своєї підземної оселі й, упавши на ложа з листя, кілька годин проспали міцним, непробудним сном.
Наступними днями ми були заклопотані тим, що ретельно обстежили всю вершину гори в пошуках чогось їстівного і з'ясували, що поживитися тут можна лише горіхами, від яких болів живіт, та гіркуватою травою, схожою на зелену цибулю, але росла вона лише на ділянці, не більшій за сто квадратних ярдів, і її не могло вистачити надовго. [141]
На п'ятнадцяте лютого*, якщо не помиляюся, там не лишилося жодної травинки, і горіхи теж стали траплятися рідко; ми опинилися в повній безвиході. Шістнадцятого числа ми ще раз обстежили стіни нашої в'язниці, сподіваючися знайти з неї вихід, але дарма. Спустилися ми і в розколину, де нас присипало землею, в слабкій надії знайти який-небудь прохід до головної ущелини. Але й тут нас чекало розчарування, хоча ми й підібрали загублену нами рушницю.
* Цей день запам'ятався мені тим, що на півдні ми побачили величезні клуби сірої пари, про яку я вже згадував. (Приміт. авт.)
Сімнадцятого числа ми вирішили уважніше обстежити западину з чорними гранітними стінами, куди спускалися в перший день наших пошуків. Нам запам'яталося, що в одній стіні там була розколина, в яку ми заглянули лише краєм ока, і тепер нам захотілося обдивитися її краще, хоча ми й не сподівалися знайти там вихід.
Як і раніше, ми спустилися на дно западини без особливих труднощів, а що тепер ми особливо нікуди не поспішали, то стали обдивлятися її ретельно й уважно. Це була дивовижна місцина, яку важко собі уявити і ще важче, мабуть, повірити в її природне походження. Якщо виміряти довжину западини по всіх її звивинах і з усіма поворотами, то вона становила близько п'ятисот ярдів; але по прямій лінії від її східного до західного кінця було не більше (звичайно, я вимірював цю відстань на око, інших засобів виміру я не мав) як ярдів сорок або п'ятдесят. У верхній своїй частині на протязі футів ста від вершини гори протилежні схили провалля досить-таки відрізнялися один від одного й, очевидно, ніколи не були з'єднані докупи, один схил складався з мильного каменю, а другий - з мергелю, поцяткованого зернистими металевими вкрапленнями. Середня ширина провалля на цій висоті була приблизно футів шістдесят, але не всюди однакова. Проте нижче відстань між протилежними урвищами зменшувалася, і вони переходили в дві прямовисні паралельні стіни, хоча ще були складені з різних порід і мали неоднакові форми поверхні. Та за півсотні футів від дна починалася цілковита тотожність. Обидві стіни складалися там з одного матеріалу, мали однаковий колір і однакову в усіх місцях ширину проходу; матеріалом був блискучий чорний граніт, а відстань між будь-якими двома протилежними точками становила рівно двадцять ярдів. Точну форму провалини легше уявити, глянувши на малюнок, [142] який я зробив на місці,- річ у тому, що, на щастя, я мав при собі записника й олівець, які дбайливо зберігав протягом усієї сповненої стількох пригод подорожі і завдяки яким занотував безліч подробиць, що їх інакше я нізащо не втримав би в пам'яті, перевантаженій стількома враженнями.
Малюнок (див. мал. 1) подає загальні обриси западини, на ньому не зображені невеличкі заглибини, кожній з котрих неодмінно відповідав би виступ на протилежній стіні.
Дно западини було вкрите шаром дрібнесенького, майже невідчутного на дотик пороху, завтовшки в три-чотири дюйми, під яким ми намацали те саме гранітне дно. В правій нижній частині малюнка можна помітити щось на зразок невеличкого отвору - то й була розколина, про яку говорилося вище і яку ми хотіли обстежити сьогодні з усією ретельністю. Ми стали продиратися туди крізь схожі на ожину колючі зарості, ламаючи гілля і розкидавши високу купу гострих кремінців, що скидалися на наконечники стріл. У далекому кінці проходу ми помітили світло, і це додало нам снаги. Нарешті ми протиснулися футів на тридцять углиб і виявили, що прохід являє собою ніби вузький коридор, накритий арочним склепінням, а внизу вистелений тим самим порохом, що й у головній заглибині. Світло посилилося, й за поворотом відкрилася інша видовжена провалина, в усьому схожа на першу, тільки трохи інша за формою, її обриси зображено на мал. 2.
Загальна довжина цієї провалини, якщо вести відлік від точки по дузі в до точки а становить п'ятсот п'ятдесят ярдів. У точці с ми виявили невеличкий отвір, схожий на той, крізь який ми проникли сюди з першої провалини, і цей прохід [143] теж заріс колючими кущами й був завалений купою крем'яних наконечників стріл. Ми продерлися і крізь нього - він був близько сорока футів завдовжки - і проникли в третю видовжену провалину. Вона теж нічим не відрізнялася від першої, окрім форми (див. мал. 3).
Її загальна довжина становила триста двадцять ярдів. У точці а починався прохід завширшки футів у шість, що тягся в глибину скелі на п'ятнадцять футів, де впирався в шари мергелю. Виходу в ще одну провалину, як ми сподівалися, тут не було. Світло сюди майже не проникало, і ми хотіли були повертатися назад, коли Петерс звернув мою увагу на рядочок дивних знаків, ніби висічених на мергелевій стіні, яка замикала глухий прохід. Якщо напружити уяву, то знак, який стояв зліва - з боку півночі, можна було прийняти за зображення, хоч і примітивне, людини, що стоїть, простягти руку вперед. Інші знаки невиразно скидалися на літери невідомої абетки, і Петерс, не маючи на те жодних підстав, був схильний вважати, що то і є літери. Проте я довів йому, що він помиляється: тут-таки на дні проходу ми підібрали з пороху кілька великих уламків мергелю, які точно підходили до заглибин у стіні і, мабуть, відвалилися під час якого-небудь струсу; отже, знаки явно мали природне походження. На мал. 4 подано їхнє точне зображення. [144]
Переконавшися, що крізь ці дивні галереї не можна вибратися з нашої в'язниці, ми повернулися назад, на вершину гори, вкрай засмучені й остаточно зневірені. Протягом наступної доби не відбулося нічого вартого уваги, крім того, що, оглядаючи місцевість на схід від третьої западини, ми виявили дві глибокі провалини трикутної форми, які теж мали гранітні стіни. Ми вирішили, що спускатися в ці провалини немає сенсу, оскільки вони мали вигляд природних колодязів і виходу з них не було. Кожен мав близько двадцяти ярдів у периметрі. Точна форма тих колодязів і їхнє розташування щодо третьої заглибини показані на мал. 5.
Книга: Едгар Аллан По Оповідь Артура Гордона Піма Переклад Віктора Шовкуна
ЗМІСТ
На попередню
|
|
