Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Джованні Боккаччо Декамерон Переклад Миколи Лукаша

Зачинається четвертий день, у який під проводом

Філострата говориться про тих, чия любов

мала нещасливий кінець

Любії мої дами! Усе, що я чув од розумних людей, що в книгах читав чи на світі бачив, - усе, кажу, наводило мене на думку, що навальний да шмалький вітер заздрості на високі тільки вежі й на стрімчасте верховіття древесне ударяє; отже ж, бачу тепер, що думка та моя була хибна: даремно намагався я сховатися од лютого подмуху того пекельного вихру, даремно старався йти все рівними рівнинами та глибокими долинами. Розумно се стане всякому, хто спогляне уважно на отсі мої оповідки, писані простою мовою флорен-тинською, ще й у прозі, та ще й без заголовків, викладені при тому штилем найзвичайнісіньким, якомога безхитрим. І все ж таки борвій той скажений раз у раз хитав мене, мало не з коренем вивертав мене, зубами завидющими, як собака, хватав мене. Оттоді-то і збагнув я вочевидьки істину, давно проголошену мудрецями, що на сім світі одна тільки нікчемність, од заздрощів у безпеці пробуває.

Так знайте ж, розумниці ви мої, що знайшлися такі люди, які, прочитавши мої оповідки, кажуть, що я надто в вас кохаюся і що не подоба-річ мені вас отак потішати й забавляти, а ще гірше того - без міри похваляти. Інші, знов, судячи нібито зріліше, кажуть, що вийшло вже мені з літ речами [237] такими цікавитись, тобто про жінок мову розводити і до них примилятися. А ще дехто, про славу мою ревне дбаючи, волів би, щоб я витав із музами на Парнасі, замість із вами тере-вені-вені правити. Є й такі, котрі кажуть (уже не з розуму, а з пихи великої), що краще б я подумав, як на хліб собі заробити, аніж усякі фрашки вигадувати та витрішки ловити. Деякі, нарешті, тим хочуть трудам моїм зашкодити, що намагаються довести, ніби в житті все було не так, як я вам оповідаю, а по-інакшому.

От бачите, славні мої дами, які лихі бурі, які злючі зуби, які гострі жала терзають мене, і мордують, і до живого дой-мають, поки я у вас на службі подвизаюся. Але все те, свідок Бог, я вислухую і приймаю з спокійною душею і, хоч мав би передусім од вас оборони сподіватися, сам не пошкодую сил на відповідь, може, й не таку, яку огудникам моїм дати належало б, а коротеньку і швидку, аби тільки вони мені в ушу не турчали. Не дійшов-бо я і до третини труда мого, як їх уже в мене стільки розвелося, а поки я кінця дійду, то, коли не дати зразу відсічі, такого їх намножиться, що малим заходом мене під себе підвернуть, хоч би ви їм тоді противились усіма силами вашими.

Та перше ніж давати саму відповідь, хочу на своє виправдання розказати не те щоб повість, а так собі приповість (щоб не подумав хто, ніби я хочу влізти з нею до тії чесної компанії, що я вам представив; та воно й зразу буде видно, що се їхнім історіям не пара). Отеє ж обертаюся з нею до напасників моїх.

У нашому місті, - давно вже те діялось, - жив собі один чоловік на ймення Філіппо Бальдуччі; був він роду простого, міщанського, але світові лад знав і на справах, своєму станові пристойних, добре розумівся. Була в нього жінка, з якою вони дуже любилися, жили тихомирно і про те найбільше дбали, як би завжди догодити одне одному. Та сталося його жінці те, що з усіма буває, - зійшла вона з сього світу, лишивши Філіппові на згадку про себе одним одного синка, якому заледве два роки минуло. Філіппо вбивався хтозна-як, утративши кохану істоту. Така його огорнула туга, як сам на світі без любого подружжя зостався, що надумав він усі справи мирські занедбати і присвятити себе натомість Богові, та й сина на те нахилити. От роздав він усе своє добро Богу в прийом та подався на гору Азінайську, усамітнившися там із сином своїм в убогій келійці. Живучи з милостині, вони знали [238] тільки пости та молитви; батько остерігався говорити синові будь-що про світські речі і пильнував, щоб він, крий боже, нічого такого не побачив, що його од спасіння душі одвернуло б; тільки й мови було в нього, що про славу жизні вічної, про Бога та праведників Божих, тільки й науки для сина, що молитва; багато років тримав він його отак у келії, що хлопець, крім нього, жодної душі живої зроду не бачив. Вряди-годи вибирався Філіппо до Флоренції; розбогара-дивши того-сього у добрих людей, він знову вертався до своєї келії. От одного разу, як він уже геть-то постарів, а синові вісімнадцятий рік пішов, спитав його парубок, куди він збирається. Батько пояснив йому. Тоді парубок і каже:

- Тату, ви вже старенькі, і не легко вам, надісь, ноги трудити. Чом би вам не зводити мене до Флоренції та не зазнайомити з тими добрими людьми, вашими побожними приятелями? А потім би вже я, молодший і кріпший, ходив би, коли треба, до міста про нужду нашу, а ви сиділи б собі дома.

Старий розмислив, що син у нього вже великий і добре навик до спасенницького життя, то мирські принади йому не страшні, і вирішив, що правду хлопець каже. От як випало йому туди йти, він узяв з собою і парубка. Як уздрів парубок усі оті палаци, будинки, церкви та інші городські дива, яких він зроду не бачив, скільки пам'ять,його сягала, він дуже з усього чудувався і, знай, розпитував батька, що воно таке і як називається. Батько все йому розказував, а він, одним задовольнившись, питав уже про друге. От ідуть вони так по вулицях, син питає, а батько одказує, коли се де взялися їм навстріч молоді жінки й дівчата - гарні та поприбирані, цілою юрмою десь із весілля, мабуть, верталися. Як побачив їх парубок, то й спитав у батька, що воно таке.

- Синку, - одвітував батько, - не дивись на них, цур їм, опусти очі, то погань.

- А як вони звуться? - допитується син.

Щоб у хлопцеві якихось гріховних помислів чи жади тілесної не пробудити, не назвав їх батько по-справжньому, себто жінками, а сказав:

- То, синку, гуси.

І - диво дивне! - син, що зроду білої челяді не бачив, забув одразу і про палаци, і про коні та воли чи там осли, і про гроші, і про все на світі, що сьогодні вперше зуздрів, і сказав батькові:

- От якби мені, тату, одну таку гусочку! [239]

- Мовчи, синку, - одказав батько, - мовчи, горе моє, вони скверні.

- Отеє такі бувають скверні? - спитав син.

- Такі, - одказав батько. А син йому:

- Не розумію, чого се вони по-вашому скверні, а як на мене, то я ще зроду не бачив нічого такого гарного й любого, як сі гуси; вони кращі за тих мальованих янголів, що ви мені показували. Зробіть мені ласку, панотче, візьмімо з собою на гору одну таку гусочку, я вже буду її годувати.

- Ні, ні, не треба! - закричав батько. - Та й не знаєш ти, з якого кінця вони годуються!

Тепер тільки зрозумів старий, що природженне сильніше над учене, і пожалкував, що взяв сина з собою.

Тут уриваю я приповість свою і звертаюся до тих, для кого я її розказував. Отож кажуть деякі огудники мої, нібито негаразд я чиню, що стараюся вам, юнії дами, сподобатись і що сам вами більше, ніж треба, захоплююсь. Мушу визнати щиро, що так воно і є - ви мені подобаєтесь, а я прагну сподобатися вам. Та що ж тут дивного, спитав би я тих огудників - адже й вони зазнали, мабуть, поцілунків любовних, і обіймів голубливих, і радощів плоті, що ви, красунечки мої, частенько їм уділяєте; адже й вони бачать постійно вдачу вашу любу, вроду вашу пишну, принаду вашу милу, ще й цноту вашу жіночу, - що ж тут дивного, кажу, коли навіть недолюдок, у пустельних горах вирослий, у тісній келії згодований, нікого, крім батька, несвідомий, скоро вас побачив, то вас тільки й жадав, про вас тільки й гадав, за вами тільки й упадав? Чого ж вони мене за те судять, і гудять, і нудять, що я вас люблю і до вас прилюбляюся, коли сам Бог дав мені таку любливу вдачу, коли я з первого молоду мого до вас душею пригорнувся, спізнавши дивні чари очей ваших зоряних, лагідну мову уст ваших медоплинних і жагучий пломінь, що в серці од зітхань ваших чулих розпаляється, коли, нарешті, той молодий пустельник, те, сказати б, дике безрозумне звіря, - і той уподобав вас понад усе на світі? Доправди, хіба тільки той, хто вас не любить і не прагне любові вашої, несвідомий сили й насолоди природного повабу, може ганити мене за се й судити, та мені про його думку байдуже.

Ті ж люди, що на літа мої кивають, не чули, мабуть, що в часника головка біла, та гичка зелена. Та жарти жартами, а я їм скажу, що не соромитимусь поки віку мого тим догоджати, [240] котрим годити мали собі за честь і втіху Гвідо Каваль-канті і Данте Аліг'єрі при старощах своїх, і мессер Чіно із Пістойї, у сивий волос убившися. Не хочу тільки од речі далеко ухилятися, а то приточив би немало прикладів історичних, що і в давнину багато було славетних мужів, які в похилому віці жінкам приподобитись ревне силкувалися; та як мої суперечники того не знають, нехай самі краще в тій матерії розчитаються.

Раджено мені на Парнасі з музами пробувати - що ж, се рада слушна, та не годиться ні нам із музами, ні музам із нами безперестань спілкуватися, і коли чоловік розстанеться на якийсь час із ними, захопившись подібними до них істотами, то за се його не варто ганьбити. Музи - жінки, а жінки хоч і не музи, то все ж таки з виду на них похожі, і якби вони не подобались мені самі собою, то я полюбив би їх за ту схожість. Не кажу вже про те, що жінки надихнули мене на тисячу віршів, а музи ані на жоден; правда, музи допомагали мені складати їх, а може, й ці оповіданнячка писати, хоч се річ і простіша; і дуже можливо, що музи навідували мене саме задля тої схожості, що мають із ними жінки. Отож, компонуючи сі оповідання, я не цураюсь ні Парнасу, ні муз, як то декому здається.

А що ж ми тим скажемо, що, слави моєї жаліючи, радять мені про шматок насущника дбати? їй-богу, не знаю! Догадуюсь тільки, що якби мені довелося коли в них хліба попросити, то вони б мені, певно, одказали: «Шукай його собі в байках!» А тим часом поети знаходили, бувало, більше того хліба в байках своїх, ніж багачі в скарбах своїх незчисленних. Багато співців прославили свою добу тими байками, а ті, що хліба собі донесхочу нагарбати поривалися, безславно загинули. Та що там довго балакати! Нехай ті люди й проженуть мене, як я попрошу в них хліба, тільки, хвалити Бога, ще мені не прикрутило, а як і прикрутить коли, то зумію по слову апостольському нужду, як і розкоші, зносити; нехай же ніхто більше про мене не піклується.

Щодо тих, які кажуть, ніби все не так було, як я списую, то я був би їм вельми вдячний, щоб вони пред'явили мені оригінали, і коли б моє писання з тими оригіналами різнило, я признав би їм слушність і намагався б усе як слід підправити, та, поки я чую самі лише пусті слова, даю їм на волю що завгодно говорити, а сам своє робитиму і докори їхні проти них же й повертатиму.

Здається мені, що буде з них поки що і такої відповіді, а я тим часом, заручившися Божою і вашою, ласкаві мої дами, [241] допомогою і набравшися терпіння, піду собі далі своїм шляхом, на той вітер не зважаючи: нехай дме, як хоче, а мені од того нічого страшного не буде, як ото пороху дрібному при сильному вихрі, що або з землі його не звіє, або як уже зірве вгору, то понесе понад голови людські, понад корони королівські та цісарські чи на палаци високоверхі та вежі шпилясті, а як і впаде коли той порох додолу, то нижче того місця, звідки звіявся, осісти не може. Коли я і перше вам з усіх сил догодити старався, то тепер і поготів, бо всякому розумному чоловікові ясно, що я і всі інші, котрі вас люблять, діємо згідно з природою. Щоб проти її законів боротися, занадто багато треба мати сили, і часто сила та йде намарно або й шкодить тому, хто нею орудує. Такої сили, без сорома казка, в мене немає, а хоч би й була, то я оддав би її комусь іншому, аніж мав на свій пожиток обертати. Отож нехай мої напасники краще мовчать і, як не можуть самі горіти, нехай собі дубіють, про мене, у своїх протиприродних нахилах та не заважають мені сього короткого віку на мій смак довікувати.

Та час уже нам, любі мої читальниці, після сього одбігу чималенького знов до властивої речі повернутися і наше перерване оповідання далі по порядку провадити.

Уже сонце погасило на небі всі зорі і прогнало з землі вологу вночішню тінь, як Філострат зо сну прокинувся і велів побудити все своє товариство. Всі вийшли в той гарний сад на погуляння, а як настала обідня година, покріпились їдою на тому самому місці, де вчора вечері заживали. Тоді знов поспали трохи, як сонце саме найвище підбилося, а повстававши, посідали знов, як заведено, у холодку біля водограю, і Філострат наказав Ф'ямметгі починати. Вона не примусила себе довго вмовляти і, люб'язно посміхнувшися, зняла річ.

Додати в закладки

  
Переклад Translate