Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Джованні Боккаччо Декамерон Переклад Миколи Лукаша

Костанца любить Мартучча Гоміта; почувши, ніби він

загинув, з розпачу випливає сама-одна в море на човні

і прибивається до Сузи; знайшовши коханого живого в Тунісі,

вона одкривається йому. Мартуччо, що за добрі поради

сподобився ласки в царя туніського, одружується з нею

і вертається в Ліпарі багатим чоловіком

Почувши королева, що Панфілова оповідка кінчилася, похвалила її вельми і веліла заступити чергу Емілії. Та зразу ж і почала:

- Усякий повинен по щирості радіти, коли бачить, що нагорода відповідає прагненню, а тим, що любов заслуговує радше на втіху, ніж на горе, любіше мені сьогодні королеви-ну, чим учора було корольову, волю вволити.

То знайте ж, милії мої подруги, що недалечко Сицилії є такий собі острівець Ліпарі, де недавно жила одна вродлива дівчина на ймення Костанца, дитина значного роду. В неї закохався один тамтешній молодик на прізвисько Мартуччо Гоміто, хлопець гарний, звичайний і до всякого діла дотепний. Дівчина полюбила його рівно і тоді тільки щасливою чулася, як милого свого бачила. Мартуччо хотів притьмом її сватати і прислався до вітця її, та той одказав, що не оддасть дочки за убогого.

Роздосадувався хлопець, що ним через бідність тую згор-довано; зібрав деяких товаришів і родичів та й заклявся, що тоді лишень додому поверне, як багатим стане. От подався він з ними в море та й став по узбережжю берберійському корсарувати: де, було, спобіжить кого слабшого, то зараз і сплюндрує. Добре й велося йому в тому здобичництві, та не знав необачний, що таке «годі» і мало було Мартуччові й товариству його тих скарбів незліченних, що за короткий час доскочити зуміли, захотілося їм мати ще й надто. Одного дня напали на них сарацинські галери; після затятого бою перемогли їх сарацини, корабель розграбували й потопили, людей кого в воду повкидали, а кого в полон забрали. Попався в неволю і сам Мартуччо; довелося йому в хурдизі туніській не рік та й не два світом нудити.

Незабаром на Ліпарі пройшла поголоска - і то не один хтось казав, а од багатьох людей чули, - що Мартуччо з усім своїм товариством на морі загинув. Дівчина, що й тоді дуже журилася, як він був поїхав, тепер, як зачула про його загибель, [304] довго-довго плакала і порішила, що вже їй на сьому світі не животіти. Руки накласти на себе не наважувалась, та прибрала іншого способу, як би померти. Викралася нишком уночі з дому батьківського, пішла до пристані і побачила там, на одшибі од інших суден, човна рибальського з щоглою, вітрилами та веслами - рибалки, напевне, щойно вийшли з нього. Сіла вона в той човен, одіпхнулась од берега (на тім острові усі жінки в морській справі дещо тямлять), а тоді розпустила вітрила, кинула весла й кермо - нехай несе вітер куди хоче: або переверне десь у морі човна без керманича й поклажі, або розтрощить об якусь скелю; якби вже й захотіла вона порятуватись, то не змогла б, усе одно потонула б. Загорнувшися з головою в плащ, вона лягла, плачучи, на дно човна.

Та не так сталося, як-аона собі гадала: вітер з півночі дмухав досить лагідно, хвилі на морі не було, і човен ішов добре; другого дня надвечір прибило її до берега коло міста Сузи, миль за сто вище Туніса. Вона того спершу була й не помітила, бо так у човні й лежала, голови не підводячи. У той саме час, як човна до берега пригнало, одна бідна жінка прибирала там мережі, риболовецькі; побачивши човна, здивувалась вона, що він отак із напнутим вітрилом на землю нагнався. Думаючи, що рибалки позасинали, вона підійшла до човна, та нікого там не побачила, крім сонної дівчини. Давай вона її гукати-термосити та й розбудила-таки і, впізнавши з одежі, що то християнка, спитала в неї по-італійськи, як се вона припливла сюди сама-самісінька в тому човні. Почувши рідну мову, подумала Костанца, що вітер, очевидно, обернувся і знову заніс її до Ліпарі; вона одразу встала, розглянулась навкруги і, не впізнавши сієї містини, спитала в жінки, де се вона. Жінка одказала:

- Дитино моя, ти в Берберії, неподалік од Сузи.

Як почула те дівчина, стала нарікати, що Бог не послав їй смерті; збентежена й засоромлена, не знаючи, що їй діяти, сіла коло човна та й заплакала. Жінці стало шкода її, вона потішала дівчину, як могла, повела її до себе в хатину і допиталась у неї миром та ладом, як вона сюди потрапила. Дізнавшись, що дівчина відколи вже нічого не їла, жінка дала їй шматок черствого хліба, риби й води; насилу впрохала її попоїсти.

Тоді Костанца спитала тую жінку, хто вона така, що говорить по-італійськи. Та одповіла, що звуть її Карапреза, родом сама з Трапані, а тут служить у рибалок-християн. Почувши ім'я Карапреза (се єсть «дорога здобич»), засмучена [305] дівчина якось мимоволі взяла його за добру призвістку; в душі їй засвітала якась недовідома сподіванка, а вмирати вже не так сильне хотілося. Не признавшися жінці, хто вона і звідки, Костанца почала благати її, щоб вона зглянулась на молоді літа дівочі і порадила, як їй тут од усякої наруги вберегтися. Карапреза була добра жінка; не сказавши їй зразу нічого, вона збігала на берег прибрати рибальське начиння, а потім вернулася знов до дівчини, загорнула її добре в плащ і повела до Сузи. Як увійшли вони в місто, жінка сказала:

- Поведу я тебе, дівчино, до однієї статечної сарацин-ки, у якої роблю дещо по хазяйству; то жінка стара і має добре серце. Я замовлю за тебе слово і думаю, що вона прийме тебе залюбки за рідну дитину, а ти ж гляди, як у неї житимеш, старайся їй якнайліпше догодити, аж поки Господь не пошле тобі кращої долі.

Як же сказала Карапреза, так і зробила. Стара сарацинка, вислухавши жінчине оповідання, подивилась дівчині в обличчя й заплакала; потім, обійнявши її й поцілувавши в чоло, взяла за руку й повела до свого дому, де жила сама без чоловічого товариства з челядницями своїми, пораючись різним рукоділлям із шовку, пальмового листя та ременю. За кілька день привчилася трохи й Костанца до тієї роботи, почала працювати разом з усіма і великої ласки запобігла і в господині самої, і в челяді, що аж дивно було; в недовгім часі і мову їхню од них перейняла. Так і жила вона в Сузі, а в Ліпарі вже давно її поза очі поховали й оплакали.

Під ту добу владарював у Тунісі цар Абдаллах; але піднявся десь у Гранаді молодий і потужний войовник із славетного роду і, ознаймивши, що царство туніське йому по праву належить, рушив на Абдаллаха війною з великими силами. Дійшла про те чутка і до Мартучча Томіта, ще сидів у в'язниці; дізнавшися, що цар зібрав немале військо для оборони краю, він сказав темничникові, що наглядав за ним і його товаришами (вивчив уже, бачите, берберійську мову):

- От якби мені з царем поговорити, я б йому такого нарадив, що напевно переміг би він військо вороже.

Темничник переказав ті слова своєму начальникові, а той цареві; цар велів негайно привести перед себе Мартучча і спитав його, яку пораду має він йому дати.

- Царю мій і пане, - одказав йому Мартуччо, - знаю я, у ваших краях уже й давніше бувавши, до якого воювання ви тут усі звикли: головна сила ваша - то лучники. Так от, якби так зробити, щоб у ворога стріл забракло, а в вас було по достатком, ви б у сій війні безперечно подужали. [306] - Авжеж, - промовив цар, - якби так сталося, я був би переможцем.

- Царю, - сказав тоді Мартуччо, - як хочете, я навчу вас, як те зробити; ось слухайте ж як. Треба для війська вашого наготовити луків із тоншими, ніж звичайно, тятивами і призапасти до них стріл з вужчими, як водиться, зарубками; тільки се треба зробити потаймиру, щоб ворог про те не дізнався і не добрав проти нас якогось способу. А чим ми їх подужаєм, так ось чим: коли ворожі лучники вистріляють усі свої стріли, а ми свої, то їм доведеться підбирати з землі наші стріли, а нам їхні; та вороги не зможуть скористатися нашими стрілами, бо вузькі зарубки не прийдуться до грубих тятив, а ми їхні стріли зуміємо зужиткувати, бо тонкій тятиві не завадить ширша зарубка на стрілі; отсим же то стрільним припасом ми й переважимо супротивника.

Мудрому цареві сподобалась та порада; він так і зробив і дійсно переміг вороже військо. Мартуччо став завдяки царській прихильності багатим чоловіком і високим достойником. Пішла про нього слава по всьому туніському краю, дізналась і Костанца, що не вмер її коханий, як вона гадала, а живий; давня любов, що почала була вже остигати в серці, спалахнула знову буремним полуменем і воскресила знебулі надії. Розповівши все по щирості старій сарацинці, у якої вона жила, Костанца сказала їй, що хоче поїхати до Туніса, щоб натішити очі свої тим, чиє ім'я так несподівано до її слуху приголубилось. Стара схвалила той її замисел, а що любила її, мов рідну дитину, то сіла разом з нею на корабель і попливла до Туніса, де вони стали кватирою в одної її родички. Костанца зразу ж послала Карапрезу, яку взяла з собою, щоб розвідала все про Мартучча; та вернулась і сказала, що він справді живий і високу при цареві займає посаду. Тоді дівчина попрохала її, щоб вона пішла до Мартучча і повідомила йому, що його Костанца прибула до Туніса. Жінка та добилась до його дому і сказала:

- Мартуччо, в моїй господі став один твій давній слуга, Що приїхав сюди з Ліпарі, він хоче поговорити з тобою наодинці, тим і послав мене до тебе; я ж, нікому не довіряючи, вирішила сказати про се тобі особисто.

Мартуччо подякував їй і пішов за нею до того дому. Побачивши його, Костанца за малим богом не померла з ра-Дощів; не змігши здержати своїх почуттів, вона кинулась до коханого, обняла його і стала тихенько плакати, згадуючи минулі злигодні і тішачись несподіваним щастям; довго не могла вона з зворушення і слова вимовити. Побачивши кохану [307] дівчину, Мартуччо несказанно здивувався; по хвилі він } сказав їй, глибоко зітхнувши:

- О люба моя Костанцо, ти жива? А мені давно вже ска- ) зали, що ти загинула, і дома про тебе ніхто нічого не знає.

По сій мові заплакав і він, розчулившись, а тоді пригорнув і поцілував її. Костанца розповіла йому про всі свої пригоди, про те, як щиро прийняла її та стара сарацинка. Наговорившися з коханою, Мартуччо пішов до царя свого й пана і, розказавши йому всю свою і її історію, заявив, що з його дозволу хотів би він одружитися з нею по християнському закону. Цар дуже з тої історії чудувався; він велів покликати перед себе Костанцу, вислухав її повісті, що збігалась у всьому з Мартуччовим оповіданням, і сказав:

- Ти й справді заслужила собі такого мужа.

Тоді велів принести коштовнії дари, обділив щедро і Костанцу й Мартучча і дав їм на волю що хотя чинити. Мартуччо віддав дяку й шану старій сарацинці, що була така , ласкава до його коханої, і нагородив її, як подобало; дівчина попрощалася з нею не без плачу. Тоді сіли з царського дозволу на корабель, узявши з собою і Карапрезу, і попливли з погожим вітром до Ліпарі, де їх обох зустріли з несказанною радістю. Тут справили вони пишне весілля і довго ще жили в злагоді і мирі, втішаючись обопільним коханням.

Додати в закладки

  
Переклад Translate