Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джованні Боккаччо Декамерон Переклад Миколи Лукаша
ОПОВІДКА ДЕВ'ЯТА
Лідія, Нікостратова дружина, кохає Пірра і,
щоб переконати його в сьому, виконує три його схотінки,
а потім утішається з ним у присутності Нікострата,
запевняючи мужа, що то йому ввижається
Так усім сподобалась Неїфілина оповідка, що дами не могли втриматись од сміху і додали до неї чимало уваг, хоч король не раз закликав їх до спокою і вже наказав Панфілові оповідати далі. Коли всі замовкли, Панфіл почав такими словами:
- Я не думаю, шановнії мої дами, що є на світі така трудна й небезпечна річ, на яку не піднялась би пристрасно закохана людина. Хоч се вже було доведено багатьма історіями, я приточу до них для певнішого доказу ще одну - розповім вам про жінку, якій у житті більше допомагала зичлива фортуна, аніж бистрий ум. Тим я не радив би нікому з вас на її стежку спадати, бо не завжди доля усміхається людям і не всі чоловіки однаково сліпують.
В Аргосі, старовинному ахейському городі, хоч і невеликому, але славному своїми давніми володарями, жив колись родовитий чоловік на ймення Нікострат, якому доля на порозі старощів дарувала за дружину благородну жінку, не менш сміливу, як уродливу, на ймення Лідію. Бувши чоловіком значним і багатим, він держав багато челяді, хортів і мисливських птахів (бо вельми кохався в полюванні). Серед інших його слуг був один юнак - гарний із себе, приємний і хороший, здатний до всякого діла; звали його Пірром, і був він у свого пана улюбленцем і найпершим вірником. От у сього Пірра й закохалась Лідія, та так же сильне, що вдень і вночі тільки до нього думкою поривалась, а він того кохання чи то не помічав, чи то не прагнув - зовсім, бачилось, не звертав на неї уваги. Се сповнювало її серце нестерпучою мукою; наважившись за всяку ціну одкрити йому свою душу, вона покликала одного дня свою служебку Луску, котрій у всьому звірялась, і так їй сказала: [419]
- Луско, я зробила тобі немало добра і сподіваюсь, що ти будеш мені завжди вірною і послухняною; гляди ж, не кажи ніколи нікому того, що зараз од мене почуєш, - тільки тому, кому я тобі звелю. Бачиш, Луско, я жінка молода й здорова, маю повно всього, чого лише душа бажає, і нічого було б мені на долю нарікати, якби не одно: муж мій, як до мене рівняти, занадто багато має років і не може задовольняти мене тим, од чого молоді жінки найбільшої зазнають утіхи. А мені ж хочеться того, що й іншим, тим і наважилась я давно, раз уже доля покарала мене старим мужем, не бути самій собі ворогом і пошукати десь щастя і втіхи, і, щоб нічого не бракувало мені для повноти блаженства, надумала я знайти його в обіймах такого гідного юнака, як наш Пірр. Я так його люблю, що тоді лишень добре маюся, коли бачу милого або думаю про нього; як ми з ним не зійдемось невдовзі, то я, напевне, загину з того жалю. Отож, коли тобі дороге моє життя, одкрий йому моє кохання яким хочеш способом і попрохай його од мого імені, щоб він із ласки своєї прийшов до мене.
Служебка сказала, що зробить те з дорогою душею, і, спобігши якось Пірра на самоті, переказала йому, як уміла, те, що хотіла пані. Почувши такі речі, Пірр дивувався великим дивом, бо досі того ніколи не помічав; йому спало на думку, що пані хоче просто вивірити його. Тим він одказав служебці швидко й гостро:
- Луско, я не йму віри, щоб пані таке говорила, тож уважай на те, що ти кажеш. Якщо ж і справді вона таке говорила, то не думаю, щоб то було од щирого серця. Та якби навіть се було од щирого серця, то мій пан і так шанує мене більше, ніж я того заслуговую, і я зроду-звіку не наважусь учинити йому такого безчестя. Гляди ж мені, не говори більше ніколи про такі діла.
Не збентежившись од його суворих слів, Луска промовила:
- Ти роби собі, як знаєш, Пірре, а мені що пані скаже, те я тобі й перекажу, чи раз, чи сто раз, хоч буде воно тобі до смаку, хоч ні. Та бачу я, що ти великий дурень!
Хоча їй було трохи досадно, що так сталось, вона повернулась до пані й передала їй Піррову відповідь. Та мало не вмерла, вислухавши тії речі, але через кілька днів вона знову звернулась до служебки:
- Луско, - каже, - ти знаєш, що од першого замаху дуб не падає. Сходила б ти ще раз до того, хто, мені на лихо, удався таким дивовижно вірним! Вигоди слушну хвилину і розкажи йому про мою велику жагу, постарайся якомога, [420] щоб я змогла її заспокоїти, бо коли сього не станеться, то я помру, а він гадатиме, що то були смішки, і з прагнення любові постане одна ненависть.
Служебка заспокоїла панію й пішла шукати Пірра; знайшовши його веселого й задоволеного, вона сказала йому так:
- Пірре, я вже говорила тобі кілька день тому, якою жагою загорілась до тебе моя й твоя пані, а тепер знов кажу: як ти й далі будеш таким суворим та невблаганним, то знай, що недовго їй на світі жити. Прошу ж тебе по-доброму, вво-ли її волю, не будь такий упертий, як хочеш, щоб я тебе мала, як і раніше, за мудрого хлопця, а не за йолопа. Ти ж розумієш, яка се для тебе честь, що така вельможна пані, така надзвичайна красуня любить тебе понад усе на світі? Ти ж бачиш, як тобі сприяє щаслива доля, посилаючи таку втіху бажанням твоїм молодечим, задовольняючи всі твої потреби? Як будеш розумний, то купатимешся в таких розкошах, що й не снились товаришам твоїм; як оддаси їй свою любов, то матимеш зброї і коней, вбрання і грошей скільки твоя душа забажає. Прихили ж вухо до слів моїх, забудь свої примхи: пам'ятай, що фортуна один лиш раз усміхається нам на віку, один лиш раз розкриває нам своє щедре лоно, і хто не скористається з її дарів, нехай тоді в злиднях і бідності на себе, а не на неї нарікає. Ще ж і на те зваж - чи може бути між паном і слугою така вірність, як між друзями або родичами? Слуги повинні по спромозі так до панів ставитись, як пани до них. Невже ти думаєш, що якби в тебе була гарна жінка, чи мати, чи дочка, чи сестра і вона сподобалася б Нікостратові, то він так дбав би про вірність до тебе, як ти оце тепер дбаєш про неї, що не займаєш його дружини? Якщо ти так гадаєш, то дурень єси: будь певен, що, не добившись свого ласкою чи просьбою, він узяв би силою, а ти собі як хоч. І ми повинні так із ними і з добром їхнім поводитись, як вони поводяться з нами і добром нашим. Тож скористай із дарів фортуни, не жени її од себе, а йди їй навперейми, бо як ти сього не зробиш, то не тільки пані наша помре з жалю, а й сам ти потім каятимешся і смерті собі бажатимеш!
Пірр не раз думав над першою розмовою і вирішив, що, коли пані знов пришле до нього Луску, він дасть їй іншу відповідь і згодиться вчинити її волю, коли переконається, що тут нема облуди. Тепер він одказав:
- Бачиш, Луско, мені здається, що всі твої слова справедливі, але я знаю, що мій пан дуже мудрий і хитрий; він звірив мені всі свої справи, і я боюся, що Лідія, може, робить те все з його відома й наказу, щоб тільки ума в мене [421] вивірити. Я упевнюся в її любові лише тоді, як вона виконає три мої схотінки; тоді і я чинитиму у всьому її волю. А схо-тінки мої ось які: нехай, по-перше, в Нікостратовій присутності уб'є його найкращого яструба, по-друге, дасть мені пелех із мужевої бороди і, по-третє, - зуб його, та ще й здоровий.
Нелегкою річчю здалися служебці сі три завдання, а панії - то й поготів. Проте Амур, найліпший розрадник і порадник, казав їй на те діло одважитись, і Лідія дала знати Піррові, що не забариться виконати повністю всі його вимоги, і пообіцяла йому, крім того, що, хоч він і вважає Нікос-трата за мудрого чоловіка, вона зуміє в мужевій присутності злягтися з ним, Пірром, а потім запевнити мужа, що то йому привиділось.
Діставши таку звістку, Пірр почав ждати, що робитиме пані.
Через кілька день Нікострат спорядив велику учту (він частенько так робив), на яку закликав своїх родовитих друзів; коли вже прибрали зі столів, вийшла з своєї кімнати Лідія, убрана в зелені оксамити і прикрашена дорогими клейнода-ми; уступивши до гостей у світлицю, вона - так, щоб бачив Пірр і всі присутні - підійшла до жертки, на якій сидів улюблений Нікостратів яструб, одв'язала його, нібито хотіла взяти його на руку, а потім схопила за ланцюжок, ударила птахом об стіну і вбила його.
- Гай-гай, жінко! - гримнув на неї Нікострат. - Що ти наробила!
Вона нічого йому не відповіла, а, звернувшись до гостей, так сказала:
- Панове, щоб мене образив король, я б і йому помсти-лась, то мала б я попускати яструбові! Знайте ж, любії гості, що сей яструб довго забирав у мене той час, що чоловіки мають присвячувати жінкам на розраду; скоро, було, світ свіне, як Нікострат уже встає, сідає з своїм яструбом на коня та й гайда в чисте поле, любуватись, як він літає, а мені, молодій та хорошій, ні з ким у білій постелі розмовляти. Не раз уже спадало мені на думку вчинити те, що я допіру вчинила, і лиш одно стримувало мене - я хотіла зробити се в присутності людей, що могли б справедливо розсудити мою скаргу, а я сподіваюсь, що ви саме такі люди і єсть.
Вислухавши гості її мову і гадаючи, що вона справді так сильне любить свого мужа, засміялись і почали вговоряти роздосадуваного Нікострата:
- Добре, - казали, - твоя господиня вчинила, що яструба за таку кривду смертю скарала! [422]
Лідія вернулась до себе в кімнату, а гості тим часом жартами та смішками погамували розгніваного Нікострата. Сеє побачивши, Пірр сказав собі подумки: «Немалий доказ своєї любові дала мені пані для почину; дай, Боже, й далі так!»
Минуло два чи три дні по тому, як Лідія вбила яструба, коли зайшов якось до неї в кімнату Нікострат; вона почала голубити його, жартуючи з ним веселенько. Як на те, чоловік смикнув її шуткома за волосся, подавши їй добру нагоду виконати другу Піррову вимогу: вона схопила його, сміючися, за бороду, сіп! - і вирвала з неї пелех. Нікострат почав нарікати, а вона йому:
- Чого се ти насупився, чоловіче? Невже сердишся, що я тобі шестірко волосинок із бороди висмикнула? Як ти мене допіру за волосся потягнув, то мені ще й не так боліло!
Отак жартуючи з ним та словами придобрюючись, Лідія заховала обережненько те пасмо, що вирвала йому з бороди, і того самого дня послала його своєму милодану.
Над третьою вимогою Лідії довелось помізкувати довше, та що вона й так була розумна, а Амур ще більше умудрив її, то і тут прибрала способу. У Нікострата в домі було на послугах двоє підлітків з хорошого роду: батьки оддали їх, щоб вони там доброго звичаю набирались; один краяв господареві м'ясиво за столом, другий подавав йому пити. От покликала Лідія до себе тих хлоп'ят та й сказала, що в них, мовляв, із рота тхне, тож нехай, прислужуючи Нікостратові, одвертаються якомога далі од нього та й не кажуть нікому, чому вони так роблять. Хлоп'ята повірили їй і стали робити так, як вона навчила. Тоді вона й питає в Нікострата:
- Чи ти помітив, як тримаються ті хлоп'ята, коли тобі служать?
- Авжеж, помітив, - одказує Нікострат, - я навіть хотів був у них спитати, чому вони так роблять.
- Не питай, - каже жінка, - я сама тобі скажу. Довго я про се мовчала, щоб тебе не смутити, та бачу вже, що й інші помічають, тож нема чого од тебе приховувати. Річ у тім, що в тебе страшенно смердить із рота - хто зна, звідки воно взялось, бо перше того не бувало, - а се дуже неприємна штука, бо тобі доводиться бувати в благороднім товаристві; треба б знайти на се якісь ліки.
- Що ж воно за знак? - каже Нікострат. - Хіба, може, в мене в роті зуб який загнився?
- Може, й так, - одказала Лідія.
Повела його до вікна, веліла роззявити рота, подивилась туди-сюди та й каже: [423]
- Ой, Нікострате! І як ти міг так довго терпіти? У тебе он там один зуб не то надпсований, а зовсім уже гнилий пеньок; як його там зоставити, то він і сусідні здорові зуби позаражає. Треба його мерщій висмикнути, щоб сього не сталось.
- Як ти так гадаєш, - каже Нікострат, - то що ж, я згоден; виклич зубного майстра, нехай його вирве.
- Боронь боже! - одказує жінка. - Нащо нам той майстер здався? Зуб так стирчить, що я й сама його любісінько витягну. Ти ж знаєш, які ті майстри немилосердні, мені страшно навіть подумати, не то що побачити, як ти їм у руки попадешся. Далебі, я зроблю все сама: принаймні як тобі дуже болітиме, то я й не рватиму, а майстер тебе не пожаліє!
Тоді веліла принести потрібне знаряддя, вислала всіх із кімнати, окрім Луски, замкнула двері, сказала Нікостратові лягти на стіл, всунула йому в рота обценьки і захопила ними один зуб. Бідаха криком кричав із болю, та Луска міцно тримала його, а жінка тим часом зо всієї сили смикнула обценьки й вирвала зуба. Тоді сховала того зуба, а чоловікові, що мало не зомлів і все зойкав, показала другого, гнилого, що наготовила про сей случай:
- От бачиш, - каже, - яку ти погань держав так довго в роті!
Чоловік тому й повірив; хоч і дуже йому боліло і він усе бідкався, та думав, що тепер, коли зуба вирвано, вже здоровий буде. Лідія заспокоювала його так і сяк, біль трохи вщух, і Нікострат вийшов із кімнати. Тоді вона не гаючись послала того зуба до Пірра, а той, упевнившись у її коханні, заявив, що готовий у всьому чинити її волю.
Та пані хотіла подати йому ще певніший доказ свого кохання, а що вона ждала не діждалась тієї години, коли з ним зійдеться, і їй хотілось справдити свою обіцянку, то прикинулась, ніби занедужала; по обіді до неї прийшов Нікострат; вона ж, побачивши, що з ним нема нікого, окрім Пірра, попрохала їх обох провести її в сад, може б, їй полегшало. От Нікострат узяв її з одного боку, Пірр із другого, понесли її в сад та й посадили на траві під гіллястою грушею. Посиділа вона трохи, а тоді й каже Піррові (а вона вже наперед із ним домовилась, що він має робити):
- Пірре, так мені чогось грушок забажалось; полізь на дерево та струси який десяток.
Пірр видряпався швиденько на дерево, почав трусити груші, а трусячи, приказував: [424]
- Гей, пане, що ви там робите? А ви, пані, як вам не соромно отаке при мені витворяти? Хіба я осліп, чи що? Бач, каже, нездужає, а се вже зразу здорова стала, як похитатись захотіла! Як уже вам так приспічило теє-то як його, то йшли б собі до покоїв - у вас же їх багато! - та там би й жартували собі любенько, воно було б пристойніше, ніж ото при мені таке коїти!
Тоді жінка обернулась до чоловіка та й каже:
- Що той Пірр верзе? Чи він не з гарячки ото словами блудить?
- Яка там гарячка, пані, - одказує Пірр, - ви думаєте, я нічого не бачу?
Вельми здивувався тому Нікострат.
- Пірре, - озвався він і собі, - мабуть, то тобі вздрівається.
- Та де там уздрівається, - каже Пірр, - я ж не сплю, та й ви, пане, не спите, а так увихаєтесь, що якби ся груша так трусилась, то на ній жодної грушки не зосталося б.
Тоді жінка й каже:
- Що за чудасія? А може, йому й справді те ввижається, про що він ото говорить? Щоб я була здорова, то, їй-богу, вилізла б сама на дерево та подивилась на ту дивовижу.
А Пірр сидить на груші та все ті дурниці провадить. Тоді Нікострат йому й каже:
- Ну, злізай уже. Той ізліз.
- Розказуй, що ти там бачив, - господар йому.
- Та що ж, пане, - одвітує Пірр, - хоч ви й думаєте, що я божевільний чи сновида, а бачив я, що ви, шанувавши слухи ваші, на панію злізли; а як я вже додолу злазив, то дивлюсь - ви повставали і посідали рядком.
- Ти, мабуть, і справді з глузду з'їхав, - одказав йому Нікострат, - бо відколи ти поліз на дерево, ми з місця не вставали; як сиділи, так і сидимо.
- Ви собі своє кажіть, пане, - промовив Пірр, - а я добре бачив, що ви таки теє...
Нікострат дивувався чимраз дужче і сказав нарешті:
- Ану ж, подивлюся сам, чи не зачарована часом ся груша, що тому, хто на неї злізе, всякі дива увижаються?
Та й поліз на грушу, а Лідія тоді давай із Пірром навсправжки жартувати. Як побачив те Нікострат, то закричав ізразу:
- Ах ти, невірнице, що ти коїш? А ти, Пірре! Я ж так на тебе у всьому впевнявся! [425]
Сеє сказавши, ну злізати з груші. А вони, як побачили, то сказали:
- Та ми ж сидимо на місці!
І справді, посідали, так як і перше. Зліз Нікострат, дивиться - сидять вони, як сиділи, проте не перестав їх лаяти.
- Пане, - каже тоді йому Пірр, - тепер я й сам добре бачу, що то все мені ввижалось, коли я на груші сидів, а ви казали, що то мені верзеться; не по чім же я се і взнав, як по тому, що вам отеє тепер уздрілося. А що я кажу правду, ви й самі легко можете зміркувати: ну, навіщо б ото вашій панії, чесній і розумній жінці, якби вона захотіла вас знеславити, - навіщо, кажу, їй робити се при ваших очах? Про себе я вже мовчу, бо радше дався б четвертувати, аніж про таке подумати, а не то що творити у вашій присутності. Отож, мабуть, ся груша таку ману на очі пускає, що зроду б я нікому не повірив, ніби ви не жирували отут із панею вочевидь-ки, якби не почув од вас, що і вам здалося, ніби я таке витворяв, а воно мені й не снилось, не то що!
А Лідія й собі встала і сказала з серцем:
- А нехай тобі все зле-лихе, коли ти вважаєш, що я така дурна, що стала б творити при твоїх очах такі капості, в яких ти мене винуватиш! Будь певен, що, якби мені того захотілось, то я не йшла б у садок, а зуміла б у домі знайти затишний куточок, так, що ти зроду про те не догадався б!
Нікостратові здалося, що й жінка, й слуга правду кажуть обоє, - чого їм, мовляв, робити отаке в нього перед очима, - і годі вже бурчати та докоряти; дивувався тільки, що воно за мара того облуджує, хто на дерево злазив. Але жінка не могла вгамуватись, що чоловік, бач, на неї таке подумав, і сказала:
- Не діжде ж ся груша більше нікого морочити, не введе вже ні мене в неславу, ані кого іншого, - не я буду! Збігай, Пірре, боржій по сокиру та зрубай се кляте дерево, оддяч і за мене, й за себе, хоч краще було б пустити ту сокиру на Ніко-стратову голову, бо він іздуру так засліпився, що повірив тій мані, яка його очам увижалась, а мав би й на хвильку такої думки не припускати!
Пірр сходив не гаючись по сокиру і зрубав ту грушу; як побачила Лідія, що дерево впало, вона сказала Нікостратові:
- Ну от, як упав сей ворог моєї честі, то й гнів мій минувся.
Сеє сказавши, ласкаво простила чоловікові, що дуже її перепрошував, тільки веліла йому ніколи більше не мати [426] призри на ту, що любить його, мовляв, як свою душу. Так бідний обдурений чоловік повернувся з нею і з її коханцем до палацу, де вони згодом не раз веселились і втішались навзаєм, чого дай Боже і нам.
Книга: Джованні Боккаччо Декамерон Переклад Миколи Лукаша
ЗМІСТ
На попередню
|
|
