Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Дезідерій Еразм Роттердамський Домашні бесіди (Вибрані) Переклад Йосипа Кобова
КОРАБЕЛЬНА АВАРІЯ
Антон. Адольф.
Антон. Яке страхіття! То так виглядає плавання на кораблі? Хай мене Бог боронить, щоб я коли-небудь задумав щось подібне.
Адольф. А втім усе, що я досі тобі розповів, - це суща дрібниця порівняно з тим, що ти тепер почуєш.
Антон. Маю вже досить цих жахів! Коли слухаю твої спогади, то мене проймає такий страх, немовби я сам опинився в небезпеці!
Адольф. А для мене, навпаки, навіть приємний спогад про муки, які залишились позаду. Тої ночі, про яку розповідаю, трапилось таке, що майже цілком відняло в судновласника надії на порятунок.
Антон. Що саме, розкажи, Бога ради!
Адольф. Ніч була не зовсім темна, і на вершині щогли, у «воронячому гнізді» (так це місце, по-моєму, в них називається) стояв один з моряків. Він роззирався довкруг себе, чи не видно землі. Раптом перед ним з'явилась якась вогненна куля. Для моряків немає нічого більш лиховісного від одинокого вогню і щасливішого, коли він подвійний. Вже в давнину вірили, що подвійний вогонь - це Кастор і Поллукс.
Антон. Що їм до моряків, коли один з них був вершником, а другий - кулачним бійцем.
Адольф . Так забаглося поетам. Судновласник, який сидів за кермом, заволав: «Гей, товаришу (так звичайно звертаються моряки один до одного), яке товариство появилось у тебе збоку?» «Бачу, - відповідає той, - і прошу Бога, щоб послав нам удачу». Незабаром вогненна куля опустилась по канатах вниз і покотилась аж до хазяїна.
Антон. І що, він знепритомнів від переляку?
Адольф. Моряки звикли до чудесних знамень. Куля затрималася трохи при кермі, потім покотилася по бортах корабля і, покружлявши між лавками для веслярів, зникла безслідно. Десь коло полудня буря почала посилюватись все дужче і дужче. Чи бачив ти коли-небудь Альпи?
Адольф. Бачив. [158]
Адольф. Ці гори - горбики, порівняно з морськими хвилями. Кожен раз, коли нас виносило на гребінь хвилі, нам здавалося, що можна б пальцем торкнутися місяця. А коли ми опускалися вниз, мали враження, немов земля розступається перед нами і ми женемо прямо в Тартар.
Антон. Ох, безумці ті, що довіряються морю.
Адольф. У той час, як моряки даремно боролися зі стихією, прибігає до нас судновласник, весь білий як полотно.
Антон. Оця блідість віщувала, певне, якесь велике лихо.
Адольф. «Друзі, - сказав він, - я більше не хазяїн цього судна, перемогли вітри. Залишається нам тепер покладатися лишень на милосердя Господа Бога. Хай кожен готується до найгіршого».
Антон. Справжнісінька скіфська проповідь(1).
(1) Скіфська проповідь - тобто груба, неотесана; для греків і римлян слово «скіфський» було синонімом грубості, невихованості.
Адольф. «У першу чергу, однак, - вів далі судновласник, - треба нам розвантажити корабель. Цього вимагає сувора необхідність. Краще врятувати життя, пожертвувати речами, аніж загинути разом з ними». Незаперечна істина нас переконує: миттю скинуто було безліч бочок і скринь, повних дорогих товарів.
Антон. Тут напрошується приповідка: викидати добро в болото.
Адольф. З тією тільки різницею, що ми кидали добро в море. Був серед нас один італієць, посол при королі Шотландії. Віз він із собою скриню, напхану всякою всячиною: срібним посудом, перснями, сукном, шовковим одягом.
Антон. Він, певно, не захотів поділитися з морем своїми статками?
Адольф. Ні в якому разі. Він волів або втонути з милими його серцю скарбами, або врятуватися разом з ними, отже, почав опиратися.
Антон. Що на це судновласник?
Адольф. «Якби ти був один, - крикнув він, - то загибай собі разом зі своєю скринею. Але не годиться, щоб заради твоєї скрині ми всі ризикували життям. Заперечиш - викину й тебе в море разом з твоїми манатками». [159]
Антон. Попередження, гідне старого морського вовка,
Адольф. Одне слово, італієць також змушений був викинути за борт своє майно, проклинаючи судновласника на чім світ стоїть, злий, що довірив своє життя такій дикій стихії.
Антон. Впізнаю спосіб висловлювання італійця.
Адольф. Трохи перегодя вітер, анітрохи не умилостивлений нашими дарами, порвав канати й пошматував вітрила.
Антон. Ой, лишенько!
Адольф. Тоді знову до нас підбіг судновласник.
Антон. Певне, з новою промовою.
Адольф. Привітавшись, каже: «Друзі! Настала пора, щоб кожний з вас довірив свою душу Господу Богу і підготувався на смерть». Коли декілька чоловік, які не погано розбиралися в мореплавстві, запитали його, скільки годин, на його погляд, може корабель протриматись на поверхні, він відповів, що не може точно сказати, але більш як три години він ніяк не потягне.
Антон. Ці слова були ще більш нещадні, ніж попередні розпорядження.
Адольф. Закінчивши розмову з нами, він наказав перерізати всі канати, спиляти щоглу при самому гнізді, в яке вона вставлена, і разом з реями викинути в море.
Антон. Навіщо?
Адольф. Бо щогла після того, як були зняті і порвані на клапті вітрила, стала б непотрібною і була зайвим тягарем для корабля; єдиною надією залишилось кермо.
Антон. Як поводилися люди на кораблі?
Адольф. Жалісливе видовище вони являли собою. Моряки співали «Царицю небесну» й молилися до пресвятої Діви, називаючи її зіркою морською, володаркою небес, королевою світу, гаванню спасіння та багатьма іншими лестивими іменами, якими вона не наділена у Святому письмі.
Антон. Але що спільного в Богоматері з морем? Вона, наскільки знаю, ніколи не плавала на кораблі.
Адольф. У глибоку давнину моряками піклувалась богиня Венера, бо, як гадали, вона народилася з моря. А коли опіці її прийшов край, то цю матір, але не діву, замінила незаймана мати, тобто Діва Марія.
Антон. Ти ще й кепкуєш!
Адольф. Продовжую. Деякі на палубі навколішки [160] молились морю, лили на хвилі олію, не щадили стихії лестощів, немов сердитому володарю.
Антон. А що вони казали?
Адольф. Приблизно так: «Море наймилостивіше, море найблагородніше, найбагатше, найпрекрасніше! Вгамуй свій гнів, пощади нас!» Без упину з такими закликами звертались вони до глухого моря.
Антон. Смішний забобон. А що робили інші?
Адольф. Деякі весь час блювали, багато давали різних обітниць. Був на борту один англієць, який обіцяв святій Діві Уолсінгемській(1) золоті гори, якщо вийде на берег живим. Інші давали щедрі обітниці древу Святого Хреста, яке зберігається там і там, інші - в такому місці. Подібні дари обіцяли Марії Діві, яка є опікункою різних місцевостей, бо багато людей вважають обітницю недійсною, якщо не вказано місце.
Антон. Смішно! Немовби святі живуть на землі, а не в небесах.
Адольф. Були й такі, що обіцяли вступити в орден картезіанців. Хтось присягався, що вирушить до храму святого Якова в Компостеллі босоніж, з непокритою головою, залізною кольчугою на голому тілі, випрошуючи по дорозі милостиню.
Антон. Невже ніхто не згадав святого Христофора?
Адольф. Я чув, заливаючися сміхом, як якийсь чоловік гучним голосом (либонь, для того, щоб святий його справді почув), пообіцяв Христофору (тому, чия статуя стоїть у Парижі в найбільшому храмі(2), схожа на велетенську гору, а не зображення) воскову свічку заввишки на свій зріст. Коли він з усіх сил вигукував свою обітницю декілька раз, хтось із знайомих, який випадково стояв поруч, штовхнув його ліктем і завважив: «Опам'ятайся! Що ти обіцяєш? Навіть якщо ти продаси усе своє майно, не зможеш виконати обітниці». Тоді той вже набагато тихіше (певно, для того, щоб не почув святий) сказав: «Мовчи, дурню! Невже ти повірив, що я від щирого серця таке обіцяю? Аби тільки я вибрався на сушу - а там не дам йому навіть лойового недогарка». [161]
(1) Про славетний храм Богоматері у східній частині Англії (графство Норфолк), місце інтенсивного паломництва, розповідається докладно у діалозі «Паломництво».
(2) Мова йде про славнозвісний Нотр-Дам - собор Паризької Богоматері.
Антон. Що за йолоп! Певно, голландець?
Адольф. Ні, зеландець.
Антон. Дивно, що ніхто з подорожніх не подумав про апостола Павла(1), який сам колись плавав по морю і з розбитого корабля щасливо добрався до берега. Він, що сам пережив біду, ясна річ, уміє подавати допомогу потерпілим.
Адольф. До святого Павла ніхто не звертався.
Антон. Чи протягом цього часу люди молились?
Адольф. Наввипередки. Одні проказували «Царицю небесну», інші - «Вірую». Були й такі, що мимрили якісь особливі молитви, схожі на заклинання.
Антон. Ой, яка то біда робить людей побожними! Поки нам фортунить, не думаймо ні про Бога, ні про ніякого святого. Ну, що ти робив у цей час? Кому із святих слав ти свої обітниці?
Адольф. Нікому.
Антон. Чому?
Адольф. Тому що в мене немає звички укладати угоду із святим. Хіба такі обітниці - не що інше, як угода за усталеною формою: «Дам, якщо зробиш» або «Зроблю, якщо зробиш»? «Поставлю воскову свічку, якщо випливу». «Відправлюсь у Рим, якщо ти мене врятуєш».
Антон. Але, можливо, ти просив якого-небудь святого про захист?
Адольф. Також ні.
Антон. А це чому ж?
Адольф. Бо небо надто просторе. Допустимо, що я віддав би себе під опіку якомусь святому, приміром Петрові. Він, очевидно, перший почув би мою молитву, тому що стоїть біля небесних воріт(2). Але поки цей святий встиг би дійти до Бога, поки він виклав би йому суть моєї просьби, то я був би вже небіжчиком.
(1) Римський намісник Палестини Фест випровадив апостола Павла під охороною у Рим на суд. По дорозі ураган розбив корабель, але всі пасажири врятувалися. Опис цієї морської бурі міститься в «Діяннях апостолів», 27, 9-44.
(2) За віруваннями християн, святий Петро виконував роль воротаря небесного царства.
Антон. Все-таки що ти робив?
Адольф. Я звертався з молитвою безпосередньо до самого Отця: «Отче наш, іже єси на небесі». Ніхто зі [162] святих не почує скоріше, як він, і не відгукнеться ласкавіше на прохання молільників.
Антон. А чи не давала тобі спокою твоя совість? Чи не боявся ти молитись до Отця, якого ти стільки раз засмутив своїми гріхами?
Адольф. Щиро кажучи, мене трохи мучила совість, але я вмить набрався відваги, так роздумуючи: «Немає батька, настільки розгніваного на сина, щоб, бачачи, як син тоне в бурхливому потоці або в озері, не схопив би його за волосся і не витягнув на берег». Найспокійніше з усіх поводила себе одна жінка, яка тримала на руці немовля й годувала його груддю.
Антон. Скажи що-небудь про неї!
Адольф. Вона одна-сдина не репетувала, не плакала, не давала обітниць, тільки молилась пошепки, тулячи дитину до грудей. Тим часом корабель несподівано наскочив на риф, і судновласник, боячись, щоб корабель не розсипався, наказав оперезати його канатами від носа до корми.
Антон. Який мізерний захист!
Адольф. Тим часом появляється якийсь старий священик, років приблизно шістдесяти, на ім'я Адам. Він, скинувши з себе одежу аж до сорочки і знявши черевики й панчохи, наказав, щоб всі ми пішли за його прикладом і в такий спосіб підготувались рятуватися вплав. Відтак він виступив на середину палуби і заходився тлумачити нам з Жерсона п'ять істин на користь сповіді, переконуючи кожного не втрачати надії на порятунок і заодно намовляючи, щоб кожний підготувався зустрічати смерть. Був там також один чернець домініканського ордену, і вони двійко почали сповідати всіх, хто захотів.
Антон. А ти висповідався?
Адольф. Я, бачачи, що всі охоплені смертельною тривогою, висповідався тихцем Богу, засудив перед ним свої гріхи і попросив змилосердитися.
Антон. Куди ти думав попасти на випадок загибелі?
Адольф. Вирішити це питання я залишив судді моєму - Богові, бо не хотів бути суддею у власній справі. Все-таки в душі я леліяв надію на порятунок. Поки все це відбувалося, знову приходить до нас судновласник і із сльозами на очах каже: «Хай кожен з вас буде готовий на найгірше! Ще чверть години - і судно стане непридатним для плавання». І справді, у багатьох місцях через пробоїни ринула вода у трюм. Трохи згодом [163] судновласник повідомив, що вдалині видно церковну дзвіницю і закликав, щоб ми впали на коліна й благали про поміч святого покровителя цього храму. Всі падають ниць і моляться невідомому святому.
Антон. Може, він і вислухав би ваші молитви, якби ви звернулись до нього по імені.
Адольф. Що ж, коли ми не знали його імені. Тим часом судновласник, наскільки це можливо було, скеровує сильно розбитий корабель на цю дзвіницю. Звідусіль вривалася в корабель вода, і він, певне, розпався б на друзки, якби не канати, що його оперізували.
Антон. Жахливе становище!
Адольф. Ми підійшли до берега так близько, що тамтешні жителі помітили нас і сильно переживали, бачачи, в якій небезпеці ми знаходимося. Вони густою юрмою обліпили узбережжя, підійшли до смуги прибою і, підкотивши одяг і вимахуючи шапками, насадженими на довгі жердини, запрошували нас до себе. Вони простягали руки до неба, показуючи, що співчувають нашій недолі.
Антон. З напруженням чекаю, що буде далі.
Адольф. Уже вода залила весь корабель, і тепер чи на палубі бути, чи за бортом - небезпека була однакова.
Антон. Залишалась, як то кажуть, остання дошка порятунку, - човен.
Адольф. Так, але сталась біда. Моряки вичерпали воду з човна і спустили його на море. Всі хотіли сісти в нього, але моряки в нечуваному сум'ятті намагались пояснити, що човен не спроможний вмістити такий натовп людський. Радили, щоб кожен хапав будь-яку дошку і плив до берега. Часу на роздумування не було. Отож, хто вхопив весло, хто якусь жердину, хто балку, хто відро, хто дошку, і отак, покладаючись на власні сили, кидались у воду.
Антон. А що сталося з тією жінкою, яка одна не лементувала?
Адольф. Вона найперша дісталась до берега.
Антон. Яким чудом?
Адольф. Ми посадили її на вигнуту дошку, прив'язали міцно, щоб не випала, дали їй дощечку замість весла. Потім, побажавши щастя, обережно спустили на воду і відштовхнули жердиною якнайдалі від корабля й небезпечного місця. Вона лівою рукою тримала дитятко, а правою веслувала.
Антон. Яка мужня жінка! [164]
Адольф. Коли вже на кораблі нічого придатного не залишилося, хтось вирвав із цоколя дерев'яне зображення пресвятої Діви, вже спорохнявіле й погризене щурами, і, обійнявши його, пустився вплав.
Антон. Чи човен благополучно доплив до берега?
Адольф. Де там! Люди, які сіли в нього, першими пішли на дно. А було ж їх близько тридцяти чоловік.
Антон. Як же це сталося?
Адольф. Поки човен устиг відчалити, він перевернувся від хитання.
Антон. Який жах! Скажи щось про себе.
Адольф. Помагаючи іншим, я сам ледь не розстався з життям.
Антон. Чому саме?
Адольф . Тому що на кораблі не залишилось нічого, на чому я міг би плавати.
Антон. Тут найбільш у пригоді стало б коркове дерево.
Адольф. Так, у такому жахливому становищі я волів би мати мізерну коркову плиту, ніж золотий канделябр. У той час, як я розглядався за порятунком, мене осінила думка використати спідню частину щогли. Оскільки мені одному не під силу було її підняти, я шукав якогось помічника і знайшов його. Удвох ми вчепилися в цю деревину і довірили своє життя морським хвилям. Я тримався за її правий кінець, а мій товариш - за лівий. І ось коли нас метало то в один, то в другий бік, раптом кинувся в середину прямо нам на плечі згаданий священик, який на палубі говорив проповіді. А був це чоловік кремезний і високий на зріст. Ми налякані кричимо: «Хто там третій? Він погубить і себе, і нас!» А той спокійно каже: «Не бійтесь! Досить тут місця, Бог нам поможе».
Антон. Чому він так пізно зоставив корабель?
Адольф. Він повинен був сісти в човен разом з домініканцем (всі віддали їм це право). Однак, хоч священик і чернець уже висповідались один одному на кораблі, але щось, очевидно, призабули й заходилися знову сповідатися, стоячи край борта, поклали один одному руку на голову, а човен тим часом перевернувся. Про це мені розповів священик Адам.
Антон. А що сталося з домініканцем?
Адольф. Він, за словами цього ж таки Адама, скинув із себе весь одяг і голим стрибнув у воду. [165]
Антон. А до яких святих він звертався у своїх молитвах?
Адольф. До Домініка, Фоми, Вінцентія і Петра, тільки не знаю якого, передусім довірив себе Катерині Сієнській.
Антон. А Христос йому не прийшов на пам'ять?
Адольф. Я повторюю тільки слова священика Адама.
Антон. Домініканець краще б плив, якби скинув із себе капюшон, та без капюшона чи могла б його впізнати Катерина Сієнська? А втім розповідай далі про себе самого.
Адольф. У той час як нас вир жбурляв на всі боки коло корабля, яким розбурхані хвилі крутили на місці, раптом упало кермо і розтрощило стегно тому, що тримався за лівий край щогли. Море проковтнуло нещасного. Тоді священик побажав йому вічного спочинку, зайняв його місце і заохочував мене, щоб я не падав духом, а цупко тримався за свій край деревини і швидше рухав ногами. Ми вже достоту наковталися солоної води. Нептун не тільки влаштував нам солону купіль, а й дав нам скуштувати солоного розсолу. Проти цього, однак, священик придумав хороший засіб.
Антон. Який?
Адольф. Кожного разу, коли на нас набігала хвиля, він закривав рот і відвертав голову.
Антон. Бадьорий, як видно, старик.
Адольф. Ми пливли вже деякий час і значно просунулись уперед, коли священик, чоловік здоровенного зросту, вигукнув: «Кріпись! Під ногами вже відчуваю твердь!» Я не смів повірити в таке щастя. «Ми надто далеко від берега, - відповів я, - щоб наткнутися вже на мілину». - «Ні, - каже той, - я ногами відчуваю землю». - «Це, певно, - зауважую я, - який-небудь ящик, що його сюди занесли хвилі». - «Ні, пальці явно торкаються землі», - вигукнув він. Коли ми ще трохи пропливли, священик знову намацав землю. Нарешті він каже: «Ти роби, як знаєш, відповідай сам за себе, віддаю тобі всю балку, а сам довіряюсь твердій землі». Діждавшись моменту, коли хвиля відхлинула, він побіг щодуху і щосили. Коли насувався вал, він охопив обома руками свої коліна і то протиставлявся хвилі, то ховався під водою, як ниряють дикі качки. А потім, коли вода знову відпливла, він вискочив і пустився бігти. Бачачи, що йому це вдається, я зробив те ж саме. На піщаному [166] узбережжі вишикувалися в довгій шерензі чоловіки, сильні і звиклі до боротьби з хвилями. Вони, тримаючи довжелезні жердини, витримували натиск хвиль, а крайній з них простягав жердину тому з потерпілих, хто підпливав до берега, і як тільки той схопився за неї, всі підходили до берега, витягуючи жертву морської аварії на сушу. Завдяки такій допомозі кілька чоловік було врятовано.
Антон. Скільки саме?
Адольф. Сім чоловік, але двоє з них померли, коли їх піднесли до вогню.
Антон. А скільки вас усіх було на кораблі?
Адольф. П'ятдесят вісім.
Антон. Ох, яке люте море! Хочби задовольнилось десятиною, як священики. А тут з такої великої кількості людей тільки мала жменька врятувалася!
Адольф. На березі ми відчули виняткову доброту тамтешнього населення; нам дали і теплий притулок, і їжу, і одяг, і гроші на дорогу, до того ж надзвичайно швидко.
Антон. А люди ці до якого народу належать?
Адольф. Це - голландці.
Антон. Немає на світі добрішого народу, хоч вони й оточені звідусіль дикими племенами. Гадаю, що після таких переживань більше не зважишся на морську подорож?
Адольф. Ні, хіба що Бог відбере в мене розум.
Антон. І я волію слухати про такі пригоди, аніж мав би сам їх переживати.
Книга: Дезідерій Еразм Роттердамський Домашні бесіди (Вибрані) Переклад Йосипа Кобова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
