Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Мігель де Сервантес Сааведра Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі (Частина II) Переклад Миколи Лукаша, Анатоля Перепаді
РОЗДІЛ LXIX Про найрідкіснішу і напдивнішу з усіх пригод, які протягом сієї великої історії лучилися Дон Кіхотові
Після спішування верхівці, вкупі з пішаницями, раптово порвавши, як лантухи, Санча і Дон Кіхота, внесли їх на дитинець; навколо дитинця палахкотіло понад сто смолоскипів, у підставках повтулюваних, а на кружганку горіло понад п'ятсот посвітачів: незважаючи на темну ніч, тут стояв ясний день. Посеред дитинця здіймався катафалк заввишки з два лікті, запнутий наметищем з чорного оксамиту, кругом на східцях ясніли свічки з ярого воску в срібних свічниках, числом понад сто, а на самім катафалку спочивала дівчина, там така гожа, що своєю красою вона, здавалося, скрашувала саму смерть. Голова її у вінчику з най-розмаїтіших духмяних квіток лежала на грезетовій подушці, а в руках, на грудях скрижованих, вона тримала золотаву звитяжну віть пальмову. Оподаль зведено помісток, на помістку поставлено два кріселка, на яких сиділи, судячи з корон на їхніх головах і з берлів у руках - царі, чи то справжні, чи то лже-царі. Обабіч помістка, куди вели кілька східців, стояли ще два кріселка, і от ті, хто ніс на руках Дон Кіхота й Санча, на ці крісла їх і всадовили, і все це не зронивши ні слова й зацитькавши на мигах обох бранців, але ті й так німували, вражені всім побаченим. Тим часом на помісток зійшли з численним почтом великої руки люди, в яких Дон Кіхот одразу впізнав дука й дукиню, своїх гостителів, і вмостилися в пишні крісла обіч тих ніби-царів. Хто не здумівся б на все те, надто як ми додамо, що в небіжчиці, покладеній у катафалк, Дон Кіхот упізнав прехорошу Альтісідору? Скоро дук і ду-киня зійшли на помісток, Дон Кіхот і Санчо підвелись і низенько їм уклонились. У відповідь ті ледве кивнули.
Тут появився послугач і, підступивши до Санча, накинув на нього чорну барханову кирею з нашитими перетиками, на взір омахів полум'я, і, скинувши з голови шапку, надів митру, таку, як ото носять засуд/кені Святою Інквізицією єретики. При цьому він шепнув, щоб Санчо мовчав, як риба, інакше йому всунуть у рота затичку, а то й порішать. Озирнувши себе, Санчо побачив, що він увесь у полум'ї, але оскільки воно його не пекло, то він і вусом не моргнув. Скинув з голови митру, узрів намальованих на ній чортів, знову покрився і промимрив:
- Якщо полум'я не пече, то й чорти мене не порвуть.
Дон Кіхот і собі бликнув на Санча, і хоч страх зціплював кров у жилах, не міг не осміхнутися. Аж це, певне, з-під катафалка, стиха и ніжно затурлюкали флейти, і ця музика без людських голосів (саме-бо [649] мовчання мовчало мовчки) лунала особливо солодко й чарівно. Нараз при узголів'ї тієї ніби-небіжчиці вродився гожий хлопець у римських шатах і, приграючи собі на арфі, проспівав так чисто і доброгласно два станси:
Поки не оживе Альтісідора,
Уражена жорстоким Дон Кіхотом,
Поки гнітить жалоба ця сувора
Всіх дам придворних, відданих скорботам,
Поки не убере моя сеньйора
Своїх дуень єдвабом і камлотом,-
Співатиму я голосно про неї,
Дзвінкіш від чародійника Орфея.
Я виконаю цю мою повинність
Не тільки в цім житті недовговічнім,-
І в смертний час явлю чуття незмінність,
Співаючи про тебе ладом звичним;
Мій дух, зложивши з себе персті тлінність,
У Тартарі, у мороці безрічнім,
Тебе прославить, і від чар поета
Замре недвижно каламутна Лета.
- Годі! - озвався один із тих царів мимоволі.- Годі, співаче предивний! Так можна без кінця-краю оспівувати кончину і звабу незрівнянної Альтісідори, а вона ж, Альтісідора не мертва, як невіголоси гадають, а жива, жива, бо слава про неї так і буяє по світу, жива, бо приявний тут Санчо Панса прийме муку задля її воскресіння. О Рада-манте, ти ж бо вкупі зі мною твориш суд у темних вертепах Дітових і відаєш усе, що недовідомою долею суджено нам учинити, аби вернуть до життя сюю діву, тож речи теє нам і ясуй не гаючись, щоб нас звеселило нарешті її довгождане воскресіння.
Скоро суддя Мінос, товариш Радамантів, сказав ті слова, як Рада-мант підвівся і заглаголав:
- Гей ви, придворні челядники, старші й молодші, дорослі й малі, гайда усі сюди і пацніть двадцять чотири рази Санча по носі, двадцять разів його вщипніть і шість разів уколіть шпильками в плечі й крижі, бо од цього обряду залежить Альтісідорин рятунок.
Почувши цей заклик, Санчо не витримав і сказав так:
- А пся крев! Та я швидше в турка перевернуся, ніж дам себе пацати по носі і лице м'яшкурити! Достолиха! Так вам ця діва і воскресне, якщо мені м'яшкуритимуть лице! Вподобала баба петрушку, як не на борщ, то на понюшку! Дульсінею зачаровано - нумо шмагать мене, щоб вона одчарувалась, померла Альтісідора, бо Пан Біг наслав їй хворість, так треба, аби вона ожила, бачте, двадцять чотири рази пацнуть мене по носі, пошаткувати моє тіло голками-шпильками і до синців пощипати мені плечі! Діверам своїм таке робіть! Я старий пес, мене не підманиш на цю-цю!
- Умреш! - гукнув Радамант.- Угамуйся, тигре, скорися, думний Немвроде, терпи й мовчи: од тебе не вимагають неможливого! І годі розводитися про те, яке важке це завдання. Все одно будеш пацаний, пошаткований голками-шпильками, і ячати тобі од щипків! Гей, службо, виконайте мій розказ, а то узнаєте, почім ківш лиха! [650]
Тут на дитинці показалися шість дуень; ішли у колосок, чотири окуляристі, а руки в усіх підняті, і рукави на чотири пальці прикорочені: так руки, за теперішньою модою, здавалися довші. Ледве узрів Санчо дуень, бугаєм заревів, гукаючи:
- Хай мене пацає по носі весь рід людський, тільки щоб дуеньї до мене не торкались: нема дурних! Згоден, щоб дряпали мені твар коти, як дряпали вони в цім самім замку пана мого, коліть моє тіло гострими штилетами, рвіть мої рамена розпеченими кліщами - стерплю геть-чисто все, аби панству догодити, але м'яшкурити мене дуеньям не дамся, хай я піду к нечистому!
Тут не витримав уже Дон Кіхот, обернувшись до Санча, мовив так:
- Терпи, сину, прислужись панству і подякуй небові, що такою благою силою тебе вщедрило: своїми муками відчаровувати зачарованих і мертвих воскрешати.
Дуеньї підступили вже до Санча, і джура, упокорений і вгамований доказами свого пана, умостився зручніше в кріслі і підставив лице першій, дуенья ж з розгону пацнула його по носі й присіла в уклоні.
- Менше церегелів і менше шмарунків, сеньйоро дуеньє,- ознайомив Санчо,- їй же Богу, ваші руки тхнуть тувалетним оцтом!
Зрештою всі дуеньї обпацали його, інші домівники його поскубли, але чого Санчо не міг стерпіти, то це колоття шпильками: зірвався з крісла, схопив у нестямі першого-ліпшого смолоскипа й порвався з ним на дуень і на всіх катів з криком:
- Гетьте, пекельники трикляті! Я не з каменю, щоб так мене мордувати!
Тут утомлена, очевидно, довгим лежанням горілиць Альтісідора повернулася на бік. Побачивши теє, присутні всі майже одними устами гукнули:
- Альтісідора оживає! Альтісідора жива!
Радамант уговкав Санча: те, ради чого його мордовано, звершилося. Тільки-но Дон Кіхот узрів, як ворухнулася Альтісідора, укляк перед
Санчом і вирік:
- Пора, синку мій ріднесенький, а не мій зброєноша, відміряти собі кілька різок з числа обіцяних завдати собі для відчарування Дульсінеї. Нині, кажу тобі, потуга твоя в повній силі, і ти здатен звершити ту бла-годію, якої од тебе чекають.
На теє Санчо одмовив:
- Це вже, я вам кажу, каверза на каверзі, а не мед на коржі. Мало того пацання, щипків і шпилькування, ще нате вам різок! Ліпше візьміть каменюку, прив'яжіть мені на шию і киньте мене в колодязь. їй-Богу, це буде не важче, ніж стати козою відпущення за чужі болещі. Дайте мені спокій, інакше, далебі, все тут порозметаю к чортам собачим!
Альтісідора вже сіла на своїм катафалку, і в цю мить заграли жоло-мійки, їм вторували флейти й окрики всіх присутніх:
- Хай живе Альтісідора! Альтісідора хай живе!
Дуцтво підвелося, за ним повставали царі Мінос та Радамант, і всі гуртом, разом з Дон Кіхотом та Санчом, рушили до Альтісідори, аби повіншувати її й спустити з катафалка, Альтісідора ж, удаючи знемогу, [651] вклонилася їхнім ясновельможностям і їхнім величностям, потім, глянувши скрива на Дон Кіхота, сказала:
- Прости, Боже, тебе, нечуственний рицарю: через твою жорстокість я пробула на тім світі, як здалося мені, понад тисячу років. А тобі, найжалісливіший на крузі земнім зброєносцю, я вдячна, що вернув мені життя. Від сьогодні, друже Санчо, в твою власність переходить півтузіні моїх сорочок: перешиєш для себе. Не всі вони, щоправда, цілі, зате вже чисті аж-аж.
Санчо, уклінний і простоволосий, чмокнув Альтісідору в руку. Дук звелів узяти в нього митру й вернути шапку, надіти на нього куцину, а огненну кирею скинути. Санчо попросив дука залишити йому кирею і митру: хай буде спогад про незвичайну пригоду. Дукиня на знак своєї прихильності вволила його прохання. Дук розпорядився дитинець очистити й розійтися всім по світлицях. Дон Кіхотові й Санчові одведено ту саму кімнату, де вони жили раніше.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
