Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Тіт Лукрецій Кар Про природу речей [уривки] Переклад М.Зерова
Тіт Лукрецій Кар Про природу речей [уривки] Переклад М.Зерова
© Titus Lucretius Carus. De Rerum Natura
© М.Зеров (переклад)
Джерело: Антична література: Хрестоматія. Упорядник О.І.Білецький. К.: Радянська школа, 1968 (2-ге видання). 612 с. С.: 407-415.
Сканування та коректура: Aerius (ae-lib.org.ua) 2004
Зміст
ІІІ. Похвала Епікурові. Злочинства релігії
Книга друга (Властивості атомів)
Книга четверта (Діяння почуттів)
Книга п'ята (Походження світу й суспільства)
З біографії Тіта Лукреція Кара-найкращого представника античної філософської поезії, відомого нам не з уривків, а з твору, що дійшов весь до нас, ми знаємо дуже мало. Приблизна дата народження - між 99-96 рр.; дата смерті - 56-55 рр. до н. є. Гадають, що поет належав до стану «вершників» - «грошовитих людей» римського суспільства, що народився він не в провінції, а в самому Римі, де жив і писав свою поему «Про природу речей» (6 книг) серед бурхливих подій громадянських воєн між реакційною аристократією і вершниками, повстання рабів, встановлення військової диктатури (першого тріумвірату). Поема Лукреція лишилася по смерті автора незакінченою з стилістичного погляду: її видав за своєю редакцією відомий оратор, письменник і політичний діяч Ціцерон.
Твір Лукреція - дидактична поема, що популяризує філософські ідеї: жанр, що в грецькій літературі був представлений творами філософів-ідеалістів Ксенофана (570-466 рр. до н. є.), Парменіда (VI-V ст. до н. є.), Емпедокла (485-425 рр. до н. є.) та ін. Лукрецій звернувся не до них, а до філософа Епікура (342-271 рр. до н. є.) - представника античного механістичного матеріалізму. Вчення Епікура про «душу», про атоми містить у собі, за висловом Леніна, «геніальні догадки», вказівки шляху науці, а не попівству» (Ленинський сборник XII, 1930, стор. 255). Твори Епікура не дійшли до нас: головним джерелом наших знань про систему Епікура залишається твір Лукреція. Проте твір цей є не тільки продукт філпсофськоії думки, а високохудожня поема, просякнута пафосом боротьби за визволення людства від страху смерті й потойбічного життя, від страху перед втручанням богів у людське життя, боротьби проти релігійних забобонів. Антирелігійну пропаганду, як і виклад суто теоретичних космологічних і фізичних (а разом з тим і фізіологічних) проблем, Лукрецій подає н піднесеному тоні, мислячи образами, широко використовуючи порівняння.
Ці властивості поеми Лукреція забезпечили їй успіх і величезний вплив в історії нової європейської культури, починаючи від епохи Відродження. Представники буржуазної критичної думки, торуючи шляхи до матеріалістичного світорозуміння, неодноразово зверталися до римського поета.
Книга перша (АТОМИ)
Поема починається урочистим звертанням до богині Венери (в. 1-44) як до праматері римлян (і як до філософсько-алегоричного образу, в якому втілені творчі сили природи). Основна тема першої книги: вчення про атоми. Насамперед спростовується думка про те, нібито ця теорія (атомізм), що суперечить релігії римлян, веде до пороку.
Один 3 творців цієї теорії, великий еллін Епікур, підніс нею достойність людини; релігійні забобони, навпаки, саме й призводять до злочинів, прикладом яких може бути жертвування Агамемноном, ватажком грецького війська, яке вирушило на війну [407] З троянцями, своєї власної дочки Іфігенії (в. 62-101). Приступаючи потім до розвитку основної геми, поет указує на складність свого завдання. Вихідний пункт подальшого міркування - положення: все існуюче виникло із матерії (в. 136-191). Первісна матерія - атоми, які рухаються в порожньому й безмежному просторі: природа складається з нього і з атомів; помиляються Геракліт, Емпедокл, Анаксагор та інші філософи, коли висувають відмінні гіпотези щодо походження світу. Всесвіт безмежний, він не має центру, продуктивні сили не мають Свідомості.
І. ВСТУП ДО ПОЕМИ(В. 1-443)
Римського роду прамати, утіхо людей і безсмертних,
Ти, благодатна Венеро! Під зоряним небом текучим
Ти виповняєш собою моря, кораблями укриті,
І хлібородную землю. Все суще в світах сотворіння
Тільки тобою живе і сонячне світло вбирає.
Перед тобою, богине, вітри утікають, і хмари
Перед приходом твоїм розступаються, перед тобою
Цвіт розмаїтий земля простилає, всміхається море
1 заспокоєне небо горить-променіє сіянням.
А як весна молоде лице своє вихилить красне,
І легкокрилий Зефір життєдатним повіє диханням,
Зразу ж небесні птахи твоє прибуття розголосять
І затріпочуть серця, охоплені міццю твоєю.
Дикий на радощах звір по луках веселих заскаче,
Через бурхливі струмки попливе; заворожене дивним
Чаром, богине, твоїм, потягнеться все за тобою.
Скрізь-бо: в морях і по горах, по ріках прудких і шумливих,
По густолистих домівках пташиних І нивах зелених
Всім ти створінням земним серця виповняєш коханням,
Щоб у жадобі безсмертній нові покоління зачати.
Тож як природою ти усією сама заправляєш,
І як без тебе ніщо світла-сонця ніде не побачить,
Нам же без тебе ніщо не смакує і втіхи не будить,
То я й благаю твоєї в писанні моїм допомоги.
Будь моїм спільником вірним у творі, де я про природу
Меммія синові* маю усе розповісти достоту,-
Ти ж йому бути у всьому зразком повеліла, богине.
Вічну красу подаруй ти моїй недосвідченій мові
І заподій, щоб година спокою до нас завітала,
Щоб на морях і землі втихомирились війни криваві;
Ти бо єдина, що можеш у цьому зарадити смертним.
Сам зброєвладця Мав орт**, що в справах війни невблаганних
Скрізь на землі урядує,- на лоно твоє припадає.
Носячи в серці одвічно роз'ятрену рану кохання
І, нахилившись до тебе могутньою шиєю, часто
Очі неситі свої на тобі випасає, богине,
І запахуще впиває із уст твоїх ніжних дихання. [408]
Тож огорни його тілом своїм благодатним, священним,
Солодкомовну зверни до владики суворого мову
І, препрославлена, миру благай і спокою для римлян.
Бо ж у годину жорстоку війни я не зможу спокійно
Праці віддатись своїй, та й Меммія парость славутня,
Певне, свого обов'язку в громадській біді не зречеться.
[* Лукрецій присвячує свою поему К. Меммію Гемеллу, одному з римських державних діячів 66-54 рр. до н. є., який, очевидно, був також прихильником філософи Епікура.]
[* Маворт - Марс.]
II. ЗМІСТ КНИГИУхо тепер прихили і, сприйняття своє загостривши,
Кинь усі зайві турботи, правдивого слухай навчання.
Дару мого, що з такою любов'ю тобі пропоную,
Не залишай у зневазі, до краю його не збагнувши. [409]
Спершу тобі розповім про всевишніх богів, і про небо,
Та про основу-речей, про первістки ті, що створили
Всесвіт увесь незміренний, що ними росте, і живиться,
І, розпадаючись, знову у них обернутися має.
Первістки ті іменуєм: матерія, або інакше
Тільця речей родовиті. Або, уживаючи назви
Найзвичайнішої, кажем: насіння речей і предметів,-
Бо таки й справді усякове з них проросло сотворіння.
III. ПОХВАЛА ЕПІКУРОВІ. ЗЛОЧИНСТВА РЕЛІГІЇ(В. 62-101)
В роки, як людське життя по землі плазувало ганебно
Під тягарем навісним релігійної злої науки,
Що, від небесних висот підіймаючи голову, грізно
Погляд свій кидала гордий на смертні поріддя звисока,
Він щонайперший наважився очі підвести до неба,
Сміливий еллін, він перший наваживсь повстати на нього*.
Ні блискавками, пі громом, ні божеським гнівним обличчям
Небо його не злякало, а тільки ще лучче, ще краще
Думку його укріпило, накинувши намір відважний
Вічні зламати замки на зачинених брамах природи.
Розуму міццю живою він все переміг і далеко
Гострою думкою вийшов за всесвіту грані огненні
І всю незмірність світів переміряв допитливим духом.
Як переможець, приніс він знаття нам про те, що можливе,
Що неможливе в природі, про розуму межі останні
Та про найдальшу мету, до якої ми прагнути можем,-
Так що релігії всі опинилися в нас під ногами.
Ми ж перемогою тою піднесені вгору до неба.
Але побоююсь я, щоб тобі не здалося як-небудь,
Ніби безбожні основи навчання мого небезпечну
Стежку злочинства тобі прокладають. Релігія, друже,
Без порівняння частіше на путь беззаконну справляє.
Так у Авліді - згадай - на жертву пречистій Діані
Іфіанассину.кров пролили щонайбільші герої,
Війська ахейського славні вожді. Там жертва нещасна,
Скоро відчула священну на скронях холодних пов'язку,
Що упадала на щоки, однаково справа і зліва,
Скоро завважила батька, що край вівтаря похилився
В тузі незмірній, і слуг, що в одежі мечі укривали;
Скоро побачила горе вояцтва, що сльози ронило,-
Вся затремтіла від жаху і впала на землю безвладна.
Не врятувало її, що владику злочинного вперше
Батька ласкавим іменням назвала вона, бідолашна.
Жахом пройняту, німу, її понесли до жертовні,-
І не для того, щоб предківський звичай відбувши святочно,
Світлому богу вона Гіменею в опіку далася.
Ні! щоб мерзотно й жорстоко, у шлюбній порі нерозквітлій,
Жертвою впавши смутною від батьківських рук невблаганних,
Вдатний, щасливий похід кораблям здобути ахейським!
От на злочинства які марновірство подвигнути може.
[* Епікур. 410]
IV. ПЕРЕХІД ДО ОСНОВНОЇ ТЕМИ(В. 136-191)
Не заперечую: тяжко учення Еллади найтонші
В вірші покласти латинські і все розповісти достоту.
Силу зворотів нових; силу слів мені треба створити.
Бо ж і предмети незнані, і вислови наші убогі.
Але чеснота твоя і сподівана дружба солодка
Надять мене і примушують працю нову розпочати
І перезорювать ночі, шукаючи слів відповідних
Та відповідного складу, щоб віршем моїм про природу
Міг я на душу твою проміння науки пролити,
Глибоко сховані речі на очі твої появивши.
Нині не стрілами дня, не сонячним світлом яскравим
Маєм розвіювать жах і людського духу темноту,
Але пізнанням природи, її непохитних законів.
Перший природи закон, що нічого на світі з нічого
Божою волею навіть постать не могло і не може.
Тільки ж бо люди, й тепер ще марним охоплені страхом,
Думають, ніби ті речі, які на землі і на небі
Бачимо ми раз у раз, то боги їх безсмертні створили:
Інших причин не домисляться, інших не знають пояснень.
Знаючи, отже, що в світі з нічого ніщо не родилось,
Ми все видиме збагнемо, усьому найдемо підстави,
Розумом вільним охопим, відкіль народилися речі,
З чого створились вони і як без богів почалися.
Справді, коли б виникало з нічого те все, що ми бачим,
Кожна б істота могла розмаїте давати потомство,
Люди б замешкали море, в землі народилися 6 риби
Разом із птаством пернатим, а з неба на землю отари
Свійських тварин ізійшли, і дикі звірі невідомі
Вкупі селилися б скрізь - на родючих ланах і в пустелях,
І не однакий би овоч дерева однакі давали:
Вицвітом різним вони могли б укриватися всуміш.
Отже. якби не було д кожній особі зерняток певних.
То чи могли б ми назвать якусь певну живому праматір?
Від неподільних частинок залежить істот нарождення,
Первістки має свої і матерію має окрему
Кожна порода на світі,- і в них джерело існування.
Навіть гадати шкода, щоб з усього та все виникало,
Скільки-бо відродів є, то стільки й властивостей інших. [411]
Далі: чому розцвітає весною пахуча троянда,
Влітку стигне пшениця, над осінь - міцні виногрона?
Звісно, на те, щоб різне насіння збирати могли ми
В різні часи, щоб усе проростало під пору належну,
Щоб живодайна земля розвинутись зерну давала,
Не наражавши тендітних рослин на лихі небезпеки.
Зовсім не так би було, якби бралися речі з нічого:
Все б росло й доспівало від місця й часу незалежно.
Ті от тільця родові, ті найменші частки неподільні
Кожній рослині свою для зростання визначують пору.
Так от, якби із нічого створіння землі виникали,
Миттю б зародки їх осягали дозрілого стану:
Із немовлят би за хвилю дорослі творилися мужі
І на очах би з землі підносився гай шумнолистий.
Знає й дитина мала, що такого ніде не буває:
Розвій живому потрібний, потрібний і час для розвою.
То ж погодитися треба і думку прийнять безперечну,
Що із матерії власної все виникає на світі.
Книга друга (ВЛАСТИВОСТІ АТОМІВ)
Після вступу, де говориться про вигоди мудрості й мудрого життя (в. 1-14), поет переходить до питання про те, як утворюються з атомів різні тіла. Атоми існують у нескінченній порожнечі, завжди перебуваючи в русі; вони взаємно доторкаються й зчіплюються, то щільніше - і тоді утворюються тверді тіла, то не так щільно, утворюючи м'які тіла. Є атоми, які ніколи не утворюють сполук, але вони рухаються в порожнечі, наштовхуючись на інші атоми її- надаючи їм руху. Так відбувається утворення світу, яке невігласи приписують божественній силі. Форма атомів неоднакова, і це спричиняється до різного вигляду тіл. Кількість атомів, які рухаються в безмежному просторі,- нескінченна. Вони утворюють численні світи, що народжуються, ростуть, старіють і, нарешті, гинуть. Природа призначила всьому крайній вік; земля вже наблизилася до нього й поступово починає втрачати свою продуктивність (в. 1144-1174).
V. МУДРЕЦЬ І ЖИТТЬОВІ ТУРБОТИ(В. 1-14)
Любо, як поверхня моря запіниться, бурею збита,
Із суходолу дивитись, як інший на хвилі бідує,-
І не тому, щоби втіха була у чужому конанні,
Але приємно побачить, якого ти лиха уникнув;
Любо дивитись на чвари війни, на криваве змагання,
Що у долині кипить, коли сам непричетний до бою,-
Та найлюбіше у світі - сидіти собі безтурботно
В храмах величних і світлих, що вивела мудрість премудрих,
І поглядати у діл, як розсипались череди людські,
Як вони стежки собі життьової наосліп шукають,
Тратять всі сили в борні, про рід і заслуги сваряться, [412]
Ночі і радісні дні в ненастанній висиджують праці,
Щоб досягнути достатків і влади, вершин панування.
О нерозсудливі людські серця! О засліплені очі!..
VI. ВИСНАЖЕННЯ ЗЕМЛІ(В. 1144-1174)
Так колись стіни могутні великої світобудови
Геть розпадуться і порохом звіються скрізь у просторах.
І хоч усе відновляє на світі і все покріпляє пожива,
Трати виповнює наші і нас від загину рятує,-
Та надаремно все це: не втримують зношені жили
Свіжої крові та соків: немає снаги у природи.
Так, її міць надломилась, земля, натомившись до краю,
Тільки дрібноту приводить на світ, земля, що раніше
Творам своїм надавати могла велетенського зросту.
Бо ж не спустились, гадаю, з висот щонайвищого неба
На мотузку золотому усі ті породи звірячі,
Та й не створило їх море, що б'ється у скелі стрімчасті.
Ні, їх створила земля, що й тепер ще дає їм поживу,
Що породила своєю охотою, з власної волі
І золотисту пшеницю, і лози рясні виноградні,
Овочі ніжно-солодкі, і трави гірські соковиті.
Нині все те потребує тривалих і певних зусиллів.
Марно воли надриваєм і ратаїв з сили виводим:
Рала не досить самого, щоб поле до жнив заохотить.
Зводиться зерно нінащо, зростають труди та турботи.
Щораз частіше зітхає плугатар старий сумовито
І головою хитає, що марно пішла його праця,
І, порівнявши новітні часи до минулого часу,
Хвалить достатки батьків і править своє безнастанно:
Що старосвітським поріддям, побожності давньої повним,
Легше велося, як нам, хоч поля й було небагато
(Менше, як нині у нас) і знаряддя було не найкраще.
І все частіше сумний виноградар жаліється гірко
На перестарілі лози і скаргою небо турбує.
Не розуміє старий, що все на цім світі марніє,
Занепадає на силах і звільна простує до гробу.
Книга третя (ДУША Й СМЕРТЬ)
Почавши з хвали Епікурові (який перший висловив погляд про якісну неоднаковість атомів), як першому, хто визволив людський розум від страху перед богами, смертю й посмертними карами, поет переходить до викладу психології Епікура («Дух» і «Душа», їх зв'язок між собою і тілом). Душа людська з'являється й помирає одночасно із тілом. Теорії безсмертя душі безпідставні. Проте людині нема чого боятися смерті. Мертві, не користуючись благами життя, не знають і тих страждань, яких зазнаїоть живі. Пекло й посмертні муки - лише вигадки поетів. Полювання смерті безпідставні, бо смерть неминуча; тривалість життя не дала б людям нових радощів; не задовольнила б їхніх бажань і все одно не врятувала б їх від смерті. [413]
Книга четверта (ДІЯННЯ ПОЧУТТІВ)
За вступом [вказівки на своєрідність і складність розпочатої роботи й виправдання обраної віршової форми (в. 1-25)] іде виклад психофізіології Епікура - вчення про походження почуттів (зір, слух, смак, нюх, дотик), які зроджують у нашій свідомості образи. Зупиняючись на явищі сну й сновидінь, поет доводить зумовленість цих останніх життьовими фізіологічними процесами і з приводу любовних образів уві сні каже про любов, плодючість і безпліддя.
VII. ВСТУП ДО ЧЕТВЕРТОЇ КНИГИ(В. 1-25)
По бездоріжжях землі Піерід* я іду, по країнах
Ще не одвіданих. Любо мені до джерел припадати -
Ще не замулених. Любо із свіжих квіток виплітати
Для гордовитого чола вінок, що від віку і досі
Музи в країні моїй нікого ним ще не квітчали.
Так!., бо про речі поважні у книзі своїй я навчаю
І намагаюся душі від пут марновірства звільнити.
Так!., бо предмети ті темні, неясні - у вірші моєму
Ясні й прозорі стають, мусійським** овіяні чаром.
Та й не без певних підстав я до чару того обертаюсь,
Я, мов досвідчений лікар, що, в кубку підносячи дітям
Прикрий напій полиновий, на біль та недугу цілющий,
Спершу обмазує вінця густим, нерозсиченим медом
І молода нерозважність дитячого віку одразу
Йде на ту хитру принаду і, меду діткнувшись устами,
Далі гіркий випиває полин непомітно, а потім,
Ліком підтримана тим, одужує й сил набирає,-
Так от і я - не чужий того заходу. Я розумію,
Що міркування моє може здатись важким і немилим,
Може мого читача знеохотить. Тому я й волію
Висновки думки моєї у вірші зложить піерійські,
Медом, мовляв, поетичним гірку всолодити науку,
Щоб затримати при ній увагу твою неослабно,
Поки закони всі світостворіння збагнеш ти і зможеш,
Все зрозумівши, відчути всю користь від досліду й знання.
[* Піеріди - Музи.]
[* Мусійський (від слова «Муза»),- тут у розумінні «поетичний».]
Книга п'ята (ПОХОДЖЕННЯ СВІТУ Й СУСПІЛЬСТВА)
Починаючи книгу новою хвалою Епікурові, поет викладає питання про походження світу (землі, вогню, повітря, сонця, місяця та інших світил, тварин, рослин і людини). Разом з цим спростовується телеологічне («цілеспрямоване») розуміння походження й розвитку всесвіту; обґрунтовується причинна обумовленість світового процесу. Далі викладається в загальних рисах історія розвитку культури людства (ознайомлення з вогнем, виникнення мови, утворення суспільства й релігійних забобонів). Віра в богів постала від незнання законів природи й від страху перед її незрозумілими й грізними явищами (в. 1180-1237). [414]
VIII. ПОХОДЖЕННЯ РЕЛІГІЇ(В. 1180-1237)
Бачили люди і те, що своєю чергою у небі
Все обертається, зміни річні постають невідхильно,
Та неспроможні були пояснити ті явища дивні.
Вихід один уявлявся: усе те богам приділити,
їхньою волею весь незахитаний лад з'ясувавши.
Житла богів тих безсмертних вони умістили на небі:
Там бо видимою ходять дорогою сонце і місяць,
День живодайний з'являється, ніч, і сузір'я блискучі,
І смолоскипи комет, і летючі вогні метеорів,
Хмари, роса, сніговії і град, блискавиці і бурі,
Гуркіт раптовий і довгі перекоти, повні погрози.
О нещасливеє людство, що явища ці приписало
Волі безсмертних ще й гніву ознаки побачило певні!
Скільки зітхань цим собі завдало ти, і скільки страждань тих
Нам спричинило і скільки іще заподієш нащадкам!
То не побожність, що, голову вкривши собі покривалом,
Звідує всі вівтарі або крутиться коло каміння;
То не побожність, що, долі простершися, руки здіймає
Перед святинею, зрошує щедро жертовники в храмах
Кров'ю четвероногих, проказує з жахом моління,-
От де вона - в рівноважній мислі, що світ обіймає
Часто, як ми оглядаєм високого неба простори
І над вогнів мерехтінням усталену сферу ефірну.
І кругове обертання світил нам спадає на думку,-
Темна тривога, звичайно приглушена ділом щоденним,
Будиться, приспана в серці, і голову вгору підносить:
Може, то справді, мовляв, могутність богів невмирущих
Зорі блискучі по різних орбітах круг нас обертав?
Вбожество нашого знання нам сумнівом серце турбує:
Як учинилося те, що споруда всесвітня постала,
Як і коли їй настане кінець - і чи довго ще зможуть
Стіни всесвітні витримувать буйних стихій колотнечу?
Чи то з божественних рук віковічної моці набравшись,
Гідні стояти вони у спливанні віків тих майбутніх
І зневажати незмірену міць безконечного часу?
Далі. Чи є хто такий, щоб у нього не стислося серце
З остраху перед богами і весь він не взявся тремтінням,
Як пересохла улітку земля задвигтить від упалих
Стріл блискавиці, і небом покотять громи за громами?
Чи не тремтять тоді цілі народи? Чи жах не поймає
Навіть могутніх царів, і німіють їм руки та ноги,-
Чи не настала пора відповісти за вчинки мерзотні
І відпокутувать карою давню зневажливу мову?
А як нуртами морськими розходиться буря, і мече
По бурунах неоглядних вождя й кораблі вже безсилі
ІЗ усіма бойовими слонами і збройним народом,-
Чи не дає він богам обітниць, не благає покірно.
Щоб заспокоїлось море і вітер сприятливий знявся? [415]
Марне благання! Підхоплений бурею, хвилею змитий,
Не спам'ятавшися, мчить він назустріч загибелі власній.
Так от прихована сила якась розбиває достоту
Людське надбання, і потоптом ходить по лікторськім прутті,
А топірці ватагів на забаву собі обертає.
1 наостанку згадай, як земля під ногами схитнеться,
Валяться цілі міста і, розхитані, згубу віщують,-
Чи ж дивуватись, що людське насіння себе зневажає
І приділяє богам усю владу і сили чудесні,
Що заправляють немовби усім світовим будуванням?
Книга шоста (ЯВИЩА ПРИРОДИ)
Уславивши Афіни, батьківщину Епікура, і ще раз самого Епікура, поет переходить до пояснення різних метеорологічних явищ: блискавки, грому, дощу, радуги, побіжно висміюючи людей, які вважають, ніби Юпітер насилає блискавку и грім. Далі, без суворої послідовності; він говорить про море, Етну, вулкани, про клімат і про його впливи-на хвороби й епідемії. Поема закінчується описом чуми в Афінах часів Пелопоннеської війни (за оповіданням грецького історика Фукідіда).
© Aerius, 2004
Текст з ae-lib.org.ua
Книга: Тіт Лукрецій Кар Про природу речей [уривки] Переклад М.Зерова
ЗМІСТ
| 1. | Тіт Лукрецій Кар Про природу речей [уривки] Переклад М.Зерова |
На попередню
|
|
