Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Марк Туллій Ціцерон Про державу Переклад Володимира Литвинова
Марк Туллій Ціцерон Про державу Переклад Володимира Литвинова
© Marcus Tullius Cicero. De Res Publica
© В.Литвинов (переклад з латини), 1998
Джерело: М.Т.Ціцерон. Про державу. Про закони. Про природу богів. К.: Основи, 1998. 476 с. - С.: 29-154.
Сканування і коректура: SK (ae-lib.org.ua), 2004
Зміст
ПЕРШИЙ ДЕНЬ Книга перша
[...] <Якби наші предки не ставили добробут держави понад усе, то Марк Каміл не захистив би Рим від навали галів, Маній Курій, Гай Фабрицій і Тіберій Корунканій> не врятували б його від нападу, а Гай Дуелій, Авл Атілій і Луцій Метел - від жаху перед Картагеном. А двоє Сціпіонів не погасили б своєю кров'ю полум'я пожежі другої Пунійської війни. Або Квінт Максим не домігся б перелому у війні проти більших сил [ворога]. Або Марк Марцел не зломив би [ворога]. Або Публій Африканський, відкинувши [війну] від воріт нашого Міста, не переніс би її всередину ворожого міста. Марку ж Катону, людині маловідомій і новій (1), який усім нам (що прагнули того самого) немов подає приклад наполегливості й чесноти, далебі, було дозволено насолоджуватися дозвіллям(2) в Тускулі, здоровій місцині [поблизу Рима]. Але хоч він, на думку декого(3), й нерозважна людина, він вирішив за краще (не маючи в тому потреби) до глибокої старості гасати по бурхливому морю (4), а не жити у вельми приємній тиші та спокої. Не кажу вже про незліченних мужів, кожен із яких служив добробуту нашої держави. Про тих же, яких [не] забуло наше покоління, я не буду згадувати, аби ніхто не зміг дорікнути, що я проминув саме його або когось із його рідні. Одне тут стверджую: природа обдарувала людський рід таким великим прагненням чинити добро (5) і такою великою схильністю служити спільному добробуту, що ця сила переважила всі принади насолод і дозвілля.
II. 2. Однак недостатньо мати [в собі] чесноти, немов якусь науку, якщо не почнеш їх уживати. Бо всяка наука, якщо її не вживати, може триматися на самому п знанні. Чесноти ж призначені цілком, щоб ними користувалися, а їхнє найважливіше призначення - керувати державою і вершити на ділі, а не на словах усе те, про що дехто лише торочить по своїх закутках. Адже філософи не кажуть нічого такого (маю на увазі тих, які говорять щиру правду й по честі), що не було б створено і потверджено [людьми], які складали закони для держав. Бо звідки взялося почуття обов'язку? Або ким була створена релігія? Звідки взялося право народів(6) чи це наше право, зване цивільним, звідки - правосуддя, вірність, справедливість? Звідки - сором'язливість, стриманість, огида до ганебних вчинків, прагнення до похвал та почестей? Звідки мужність у стражданнях та небезпеках? А все це виходить від [людей], які, коли таке завдяки [філософським] вченням склалося, потвердили одне звичаями, а інше зміцнили законами. 3. Більше того, кажуть, що Ксенократ, один з найвідоміших філософів, на питання про те, чого досягають [його слухачі], буцімто відповів: вони добровільно роблять те, що їм велять робити закони. Отож громадянин лише той, хто своїм імперієм і страхом перед належним покаранням змушує всіх [людей] робити те, до чого філософи своєю мовою можуть схилити хіба що небагатьох, а також тих, які обговорюють подібні питання. Такому треба надавати перевагу перед вченими. Тому, хоч би якою відточеною була їхня промова, хіба їй можна було надавати перевагу перед правильним ладом держави, заснованим на публічному праві (7) і на звичаях? І справді, як «великим і могутнім містам» (так їх називає Еній), слід надавати перевагу перед містечками та фортецями, так, гадаю, і тим, хто завдяки своїй мудрості та авторитету стоїть на чолі цих міст. Саме за мудрість їх слід ставити набагато вище від людей, яким чужа будь-яка державна діяльність. А оскільки нас нестримно тягне до примноження засобів існування людського роду, і ми, помислами своїми та працею, силкуємося зробити життя людей безпечнішим і багатшим (а шукати цієї радості нас спонукає сама природа), то тримаймося шляху, яким завжди йшли найкращі [люди], і не слухаймо закликів тих, хто сурмить до відступу, бажаючи повернути назад навіть тих, хто вже просунувся вперед.
ПІ. 4. Цим певним і таким чітким доказам [люди], не згодні з нами, протиставляють працю, яку доводиться виконувати, аби захистити державу. Для пильної і діяльної [людини] це, звичайно, перешкода невелика, і не тільки у таких важливих справах, але й при щоденних заняттях. Під час виконання обов'язків [приватної людини] або навіть [в особистих справах] цим можна знехтувати. 5. Вони говорять і про небезпеки, що чатують у житті. При цьому на ганебний страх смерті вказують хоробрим мужам, яким природне згасання в старості здається долею більш жалюгідною, ніж випадок, коли їм довелося б своє життя, яке рано чи пізно має бути віддане природі, покласти саме за батьківщину. У цьому питанні вони вважають себе особливо красномовними, коли перелічують нещастя, яких зазнали вельми славні мужі, та образи, завдані їм невдячними співгромадянами. Звідси й приклади з історії греків: Мільтіад, переможець і гамівник персів (якому ще ятрилися рани на тілі, одержані під час найславнішої перемоги), зберіг життя від ворожих списів, але закінчив його у кайданах, накладених на нього співгромадянами. І Темістокл (з погрозами вигнаний за межі батьківщини, яку врятував) утік не до гаваней Греції, які зберіг, а вглиб варварської країни, яку колись знищив. Адже прикладам непостійності атенців та їхньої жорстокості до видатних громадян нема ліку. Те, що відбувалося й часто повторювалося у них, багато разів, кажуть, траплялося і в нашій вельми могутній державі. 6. Бо згадують і про вигнання Каміла, і про лихе ставлення до Агала, і про ненависть до Насіки, і про вигнання Лената, і про засудження Опіма, і про втечу Метела; і про найбільше нещастя(8), яке трапилося з Гаєм Марієм, та про вбивство чільних людей; і про загибель багатьох,- що сталося невдовзі по тому (9). При цьому не уникають тепер згадувати й мене, і, здається, саме тому, що вважають себе порятованими для цього мирного життя моєю порадою і ціною небезпеки, що загрожувала моєму життю. За це вони навіть сильніше і щиріше мене поважають (10). Однак мені нелегко пояснити, чому самі вони для одержання освіти або заради ознайомлення їздять за море, [...]
IV. 7. ...складаючи з себе повноваження консула, на народному зібранні я поклявся п, що легко відшкодую хвилювання і злигодні, пов'язані зі всіма образами. Щоправда, в моїх халепах було більше пошани, ніж злигоднів; і не стільки було клопотів, скільки слави. І я від туги, яка переповнює чесних людей, відчув радість, що була більшою за біль, спричинений мені радістю безчесних (12). Але якби, як уже говорив, трапилося інакше, то хіба я міг би нарікати? Адже на мою долю не випало нічого тяжчого, ніж я очікував, і нічого такого, чого б не передбачив у моїх вельми великих прогріхах. Бо ж мені через різні приємні заняття, якими я захоплювався з дитячих літ, можна було або одержувати від свого дозвілля плоди більші, ніж ті, що їх одержують інші люди, або, якби трапилося щось гірше, я мусив би терпіти не якісь особливі злигодні долі, а рівні тим, які терпіли би й інші. І треба бути певним, що я заради порятунку громадян не завагався б зустріти грудьми найсильніші бурі й ледве чи не удари блискавок і, сам перебуваючи в небезпеці, принести спокій іншим.
8. Бо вітчизна (13) породила, точніше, виховала нас для того, щоби чекати від нас якоїсь підтримки, -а не служити нашим зручностям і створювати для нас безпечний прихисток у житті на дозвіллі та спокійне місце для відпочинку. Породила собі на користь, взяла в заставу багато і при тому найбільших сил нашого духу, розуму, мудрості. І дала нам для наших особистих потреб лише стільки, скільки може лишитися після задоволення її власних потреб(14).
V. 9. А тепер про те пристановище, до якого вдаються люди для свого виправдання, аби їм легше було вповні насолоджуватися дозвіллям. Передусім щонайменше слід вірити їм, коли кажуть, що до державної діяльності здебільшого прагнуть люди, геть не варті чесної справи, а також люди, рівнятися з якими принизливо, а ставати на герць, особливо коли натовп збуджений, небезпечно, бо це може призвести до сумного наслідку. Отож, [на їхню думку], мудрій людині не слід братися за стерно влади, якщо вона нездатна стримувати шалені та невгамовні прагнення голоти. А вільній,- що бореться не на життя, а на смерть з ницими і лютими супротивниками,- нема чого вислуховувати образи або чекати нестерпних для мудрої людини кривд. Тому у людей чесних, хоробрих та обдарованих великою мужністю може бути підстава не присвячувати себе державній діяльності. Це було б справедливіше, ніж бажання підкорятися безчесним людям та дозволяти їм шматувати державу на частини. [Хай ніколи не станеться так], що вони самі вже не будуть у змозі їй допомагати, навіть коли й захочуть.
VI. 10. Але хто може схвалити цю відмову від діяльності? Адже [за їхніми словами] мудрий не братиме жодної участі у справах держави, якщо тільки обставини й необхідність не змусять його. Ніби хтось може зіткнутися з більшою необхідністю, аніж та, з якою зіткнувся я! (15) Що міг би я тоді зробити, якби не був на той час консулом? Але як міг бути я консулом, якби з юнацьких літ не тримався в житті того шляху, йдучи яким, я, що вийшов із вершницького стану, досягнув найвищої почесної посади? Тому, хоч державі і загрожують небезпеки, можливість прийти їй на допомогу не з'являється раптово або за нашим бажанням, якщо не посідаєш такого становища, коли інакше вчинити не можеш. 11. Але у висловлюваннях вчених людей мені завжди видається найдивнішим те, що вони, коли море спокійне, відмовляються тримати стерно, бо не навчилися цьому і ніколи не прагнули набути такого уміння. Проте саме вони й оголошують про свій намір стати біля керма, коли розгуляється на морі найсильніша буря. При цьому мають звичку відверто говорити і навіть вихвалятися, що ніколи не вчилися ні будувати, ні захищати державу; не радять навчати цьому й інших, бо гадають, що знання всього цього слід передати ліпше людям не вченим і не мудрим, але досвідченим у цій справі. Та чи зможе хтось у такому разі обіцяти своє сприяння державі, коли до цього змусить необхідність? Адже ти [хоч це ніби й просто] не зумієш керувати державою при браку досвіду. І далебі, як би було правильно, коли б мудрий добровільно не вдавався до занять справами держави. Але у випадку, коли обставини змусять його робити це, він, зрештою, не відмовляється. Тому, гадаю, нехтувати знаннями в державних справах мудрій людині аж ніяк не слід, бо вона повинна оволодіти всім, чого не знає, але що колись таки може знадобитися. VII. 12. Я виклав усе вельми докладно з тієї причини, що надумав виступити в цих книгах з міркуваннями про державу. А щоб вони не виявилися даремними, я мусив передусім позбутися сумнівів щодо того, чи слід взагалі займатися державною діяльністю. Та коли вже існують люди, які рахуються з авторитетом філософів, то хай вони на короткий час візьмуть на себе труд послухати тих, чиї авторитет і слава в очах гайученіших людей величезні. Хоча дехто з цих останніх самі державним справам не приділяли уваги, я особисто (оскільки вони розглянули багато питань і писали про державу) все ж гадаю, що вони виконали певне зобов'язання перед державою. І далебі, тих сімох, кого греки назвали мудрецями (16), я, можна сказати, вочевидь бачу в самісінькій гущі державних справ. Адже в жодній справі доблесть людини не наближається до могутності богів більше, ніж це відбувається при заснуванні нових держав та при збереженні вже заснованих.
VIII. 13. Що ж до мене, то, ведучи справи держави, вдалося досягти певних успіхів, гідних того, щоб про них пам'ятали, а розвиваючи статут про громадянськість, здобути певну підготовку завдяки не лише своїй діяльності, але й своєму прагненню вчитися самому і навчати інших [...] Тим часом з моїх попередників одні були вельми вправні в розмірковуваннях, але їхні діяння нам не відомі, а інші за свою діяльність зажили схвалення, але у викладі своїх поглядів були невправні. Мені ж належить не встановлювати свої власні, нові, мною самим придумані статути, а з пам'яті навести бесіду між прославленими наймудрішими мужами нашої держави, що належать до одного покоління. Про цю бесіду мені й тобі(17) за наших молодих років повідомив Публій Рутилій Руф, коли ми провели разом з ним у Смірні кілька днів. При цьому він, на мою думку, не пропустив нічого такого, що мало велике значення для цього питання в цілому.
IX. 14. Бо коли за консульства Тудитана і Аквалія відомий Публій Африканський, син Павла, перебував у своїй садибі, його найближчі друзі обіцяли часто навідуватися до нього в ці дні. Під час латинських свят рано-вранці першим з'явився Квінт Туберон, син його сестри. З радістю зустрівши його, Сціпіон ласкаво мовив: «Чому, Тубероне, так рано? (18) Адже свята, певно, дали тобі повну можливість займатися літературною працею».
ТУБЕРОН: Мої книжки завжди в моєму розпорядженні, бо вони завжди при мені. Але застати тебе без діла - справа не проста, тим більше за нинішніх хвилювань у державі (19).
СЦІПІОН: Але ти застав мене, клянусь Гераклом, все ж заклопотаного швидше не справами, а роздумами.
ТУБЕРОН: І все ж тобі слід відпочити й помислами. Бо ми (а нас чимало) готові разом з тобою (якщо це для тебе зручно) скористатися твоїм вільним часом, як і сподівалися.
СЦІПІОН: Щодо мене, то я охоче скористаюся нагодою обговорити нарешті дещо з філософських студій.
X. 15. ТУБЕРОН: І ось тепер, коли ти мовби запрошуєш мене і подаєш надію на твою участь, чи не погодишся, Публію Африканський, щоб ми, доки зберуться інші, спершу поговорили про друге сонце (20),- про що було сповіщено в сенаті? Бо виявилося немало людей, і до того ж не легковажних, які, за їхніми словами, бачили два сонця, тому слід не стільки відмовляти їм у довір'ї, скільки шукати пояснення цьому явищу.
СЦІПІОН: Я хотів би, щоб тут був і наш Панетій! Адже він схильний вельми докладно вивчати, крім інших питань, ще й ці небесні явища. Але я, Тубероне, розповім відверто все, що думаю: у цьому питанні я не зовсім згоден із нашим другом, який твердить, що все те, про властивості чого ми можемо лише здогадуватися на основі припущень, він ніби очима бачить і ледве чи не торкає рукою. Тим більшу мудрість я схильний визнавати за Сократом, який відмовився від усякого прагнення осягнути все й оголосив, що питання, які стосуються явищ природи, або недосяжні для людського розуму, або не мають стосунку до життя людей.
16. ТУБЕРОН: Не розумію, Публію Африканський, чому нам кажуть, що Сократ взагалі відмовився міркувати про це і був схильний розглядати питання лише про життя і звичаї людей. Чи можемо ми послатися на більш авторитетне свідчення про нього, ніж Платонове? Адже в своїх книгах у багатьох місцях Сократ говорить про звичаї і доброчинства, однак намагається пов'язати з цими питаннями числа, геометрію, йдучи услід за Пітагором.
СЦІПІОН: Все, про що говориш, правда. Але ти, Тубероне, гадаю, чув, що Платон по смерті Сократа для набуття знань поспішив спершу до Єгипту, а потім до Італії і Сицилії, щоб ретельно вивчити відкриття Штагора; що він багато спілкувався з Архітом Тарентським і з Тімеєм Локрійським, роздобув записи Філолая і, оскільки в ті часи великою була слава Пітагора в цій країні, спілкувався з його учнями і присвятив себе цьому заняттю. А позаяк він глибоко шанував Сократа і хотів приписати йому все, то й поєднував у собі Сократову чарівність мови та міркувань із властивою Пітагору затемненістю і його добре відомою глибиною в багатьох галузях знань.
XI. 17. Мовлячи це, Спіціон раптом побачив, що до них іде Луцій Фурій. Привітавшись по-дружньому, взяв його за руку і дав місце на своєму ложі. А коли надійшов ще й Публій Рутилій, який передав нам цю бесіду, Сціпіон привітав і його і запропонував сісти поруч з Тубероном.
ФУРІЙ: Що ви тут обмірковуєте? Невже мій прихід перервав цікаву бесіду?
Та ні, [сказав] Публій Африканський. Бо ти ретельно вивчаєш питання, які Туберон лише нещодавно почав вивчати. Наш друг Рутилій також під стінами Нуманції не раз мав розмову зі мною про подібні речі.
Про що ж була мова? - запитав Філ.
СЦІПІОН: Про ці два сонця. Я дуже хотів би, Філе, почути твої міркування про них.
XII. 18. Щойно Сціпіон сказав це, молодий раб сповістив, що сюди прямує Лелій, який вже вийшов з дому. Тоді Сціпіон, взувши черевики і одягнувши верхнє убрання(21), вийшов з ліжниці і, походивши певний час по портику, привітав Лелія та його супутників, що саме надійшли: Спурія Мумія (якого він дуже любив), Гая Фанія і Квінта Сцеволу, зятів Лелія - освічених молодих людей у віці квесторіїв. Привітавшись з усіма ними, Сціпіон рушив назад по портику і повів Лелія поруч з собою. Бо в їхній дружбі дотримувалося своєрідне правило: в походах Лелій як бога шанував Публія Африканського за його виняткову ратну славу, а вдома Сціпіон, у свою чергу, наче батька шанував Лелія, старшого віком. Потім, після того як трохи поспілкувалися (при цьому Сціпіон зазнав величезної радості від їхнього приходу), їм захотілося о цій зимовій порі посидіти на моріжку, під яскравим сонцем. Та коли вони вже збиралися це зробити, до них наблизився Маній Манілій, обізнаний чоловік, до якого всі вони ставилися з великою прихильністю та любов'ю. Сціпіон та інші зустріли його дружніми вітаннями, і він сів біля Лелія.
XIII. 19. ФІЛ: Не бачу причини, чому нам через прихід друзів треба шукати іншу тему для бесіди. Гадаю, що слід обговорити це питання ретельніше і висловити щось гідне їхньої уваги.
ЛЕЛІЙ: Що саме ви обговорювали, точніше, про що була бесіда, яку ми перервали?
ФІЛ: Сціпіон запитав мене, якої я думки про те, що було видно два сонця,- про це тільки й говорять.
ЛЕЛІЙ: Хіба, Філе, ми вивчили вже все, що стосується наших домашніх справ і держави, і тому хочемо знати, що відбувається на небі?
ФІЛ: Невже ти вважаєш, що нам не цікаво знати, що коїться в домі, яким є не простір, обмежений нашими стінами, а весь цей світ, даний нам богами як житло і спільна з ними вітчизна? (22) Тим більше що, коли ми не будемо знати всього цього, ми виявимося необізнаними в багатьох інших важливих питаннях. Але ж мене та й тебе самого, клянуся Гераклом, Лелію, і всіх, що жадають мудрості, тішить саме пізнання і розгляд.
20. ЛЕЛІЙ: Я не проти цього, тим більше що тепер дні у нас святкові. Але можемо ми ще щось почути чи прийшли надто пізно?
ФІЛ: Поки що ми нічого не обговорили, і тому (доки не починали) охоче дам тобі, Лелію, можливість висловити свою думку.
ЛЕЛІЙ: Краще послухаємо тебе, якщо тільки Манілій не вважатиме за потрібне скласти інтердикт стосовно двох сонців. Хай обоє володіють небом за тим правом, за яким кожне має володіти.
МАНІЛІЙ: А ти, Лелію, не перестаєш знущатися над тією наукою, в якій, по-перше, сам переважаєш інших, і без якої, по-друге, ніхто не може знати, що належить йому, а що чуже? Але про це - трохи пізніше. Тепер же послухаємо Філа, якого, бачу, питають про речі більш важливі, ніж ті, про які радяться зі мною чи з Публієм Муцієм.
XIV. 21. ФІЛ: Я не скажу вам нічого нового - або вигаданого, або відкритого мною самим. Адже я пам'ятаю, як Гай Сульпіцій Гал, вельми вчена людина (як ви знаєте), коли зайшла мова про таке саме явище а він випадково був у домі Марка Марцела (який разом з ним колись був консулом), велів принести сферу, яку дід Марка Марцела, підкоривши Сиракузи, вивіз із того вельми багатого і розкішного міста, при цьому не взявши звідти до свого дому жодного іншого предмета із такої великої воєнної здобичі. Хоч я дуже часто чув оповіді про цю сферу, бо з нею було пов'язане славне ім'я Архімеда, сама вона не дуже подобалася мені. Гарнішою та відомішою в народі була інша сфера, створена тим самим Архімедом, яку той же Марцел віддав до храму Доблесті (23). 22. Та коли Гал почав з великим знанням справи пояснювати нам будову цього приладу, я дійшов висновку, що сицилієць мав талант більший, ніж може мати звичайна людина. Бо Гал сказав, що та друга, суцільна сфера без порожнеч була винайдена давно і що таку сферу вперше виточив Талес Мілетський, а потім Евдокс Кнідський (за його словами, учень Платона) накреслив на ній розташування сузір'їв і зірок на небі. Всю будову сфери та розташування світил на ній, взяте у Евдокса, оспівав у віршах через багато років Арат, керуючись не знаннями астрології, а, так би мовити, поетичним талантом. Але,- сказав Гал,- така сфера, на якій були б відбиті рухи сонця, місяця та п'яти зірок, званих мандрівними і блукаючими(24), не могла бути створена у вигляді суцільного тіла. Винахід Архімеда дивовижний саме тим, що він придумав, яким чином при неоднакових рухах під час одного оберту зберегти неоднакові й різні шляхи. Коли Гал приводив цю сферу в рух, ставалося так, що на цій кулі із бронзи місяць змінював сонце протягом стількох же обертів, за скільки днів він змінював його на самому небі, внаслідок чого і на [небі] сфери відбувалося таке ж затемнення сонця, і місяць вступав до тієї ж міти, де була тінь землі, коли сонце із зони [...]
XV. 23. СЦІПІОН: ...оскільки я і сам шанував цю людину, і знав, що батько мій Павло особливо поважав та любив його. Пам'ятаю, за моєї ранньої юності, коли мій батько, на той час консул, перебував у Македонії, і ми стояли табором, наше військо було охоплене забобонним страхом внаслідок того, що серед ясної ночі яскравий і повний місяць раптом потьмянів. Тоді Гал, що був нашим легатом (приблизно за рік до того, як його обрали консулом), не завагався на другий день привселюдно оголосити, що це аж ніяк не було знаменням і відбулося, і завжди буде відбуватися через певні проміжки часу - тоді, коли сонце виявиться в такому місці, що його світло не зможе досягнути місяця.
Саме так, - запитав Туберон,- він зміг пояснити це, можна сказати, неукам і перед неосвіченими наважився виступити з такою мовою?
СЦІПІОН: Так, і він зробив це з [великою користю для нашого війська] [...]
24. ...і це не було [ні] зухвалим хизуванням, ні словами, недоречними для людини, що займає найвище становище. Адже він досягнув великого успіху, примусивши занепокоєних людей відкинути марні забобони і страх.
XVI. 25. Щось подібне, за переказом, відбулося і під час тієї вельми великої війни(25), яку атенці й лакедемонці вели між собою, напружуючи всі свої сили. Знаменитий Перікл, перший у своїй державі за авторитетом, красномовністю та мудрістю, коли сонце померкло й раптово настала пітьма, а атенців охопив жах, буцімто пояснив співгромадянам те, про що сам довідався від Анаксагора (чиїм учнем він був): що це трапляється в певний час і неодмінно кожного разу, коли весь місяць закриває нам сонячний диск. Хоч це буває так не завжди при повному місяці, але можливе лише тоді, коли він уповні. Розглянувши і пояснивши це питання, він позбавив людей страху, що охопив був їх. То було незвичайне й водночас дивовижне пояснення: що затемнення сонця відбувається внаслідок проміжного розташування місяця. Це, як кажуть, першим збагнув Талес Мілетський. Тож зрозуміло, що його не обминув увагою наш Еній, який пише, що на триста п'ятдесятому році після заснування Рима (26)
В нони червневі удень місяць лик сонця закрив*.
*Тут і далі вірші переклав В. Литвинов.
І в цьому питанні досягнуто такої точності обрахувань, що, починаючи з дня, вказаного Енієм і записаного у «Великих аналах»(27), було вирахувано час попередніх затемнень сонця, аж від того, яке у квінтільські нони сталося за царювання Ромула. Серед цього мороку природа, щоправда, викрала Ромула з тим, щоб він закінчив своє людське існування. Однак доблесть, кажуть, вознесла його на небо (28).
XVII. 26. ТУБЕРОН: Чи не правда, Публію Африканський, йдеться про те, стосовно чого у тебе недавно була інша думка? [...]
СЦІПІОН: ...те, що можуть бачити інші. Але що може вважати великим в людських справах той, хто оглянув царства богів; або ж тривалим - той, хто пізнав вічне; або ж преславним той, хто побачив, яка мала земля,- передусім земля в цілому, а потім і та її частина, яку населяють люди? Ми, що утвердилися на незначній її частині, хоч і цілком невідомі більшості племен, сподіваємося, що ім'я наше повинно линути і ширитись по землі далеко. Ані поля, ані будівлі, ані худобу, ані незліченні запаси срібла й золота не слід ні вважати, ні називати багатством, оскільки вигода від них здається нікчемною, користь - малою, права власності - ненадійними. До того ж часто всім цим безмежним набутком володіють найдурніші люди. 27. Але якою щасливою треба вважати людину, якій одній справді дозволено не на основі квіритського права, а на основі права мудрих домагатись цього як своєї власності! І до того ж керуючись не громадянським обов'язком (29), а спільним для всіх природним законом, який забороняє, щоб якась річ належала комусь, крім тих, що вміють з нею поводитись і нею користуватися. Якою щасливою треба вважати людину, котра гадає, що імперій і наші консульські повноваження треба брати при необхідності, а не бажанні; що їх треба домагатися задля виконання обов'язку, а не заради винагород або слави; одне слово - людину, яка може сказати про себе те само, що, як пише Катон, говорив мій дід Публій Африканський. А він казав, що ніколи не робить більше, ніж тоді, коли нічого не робить, і ніколи не буває менше сам, ніж коли він один. 28. А й справді, хто повірить, що Діонісій, який з величезним зусиллям відняв у своїх громадян свободу, досягнув чогось більшого, ніж його співгромадянин Архімед, який виготовив цю саму, уже згадувану нами сферу, коли Архімед, здавалося би, нічого не робить? А хто ж є більш самотнім: чи той, хто на форумі, серед натовпу перебуваючи, не має з ким поговорити, чи той, хто веде бесіду сам із собою або немовби присутній на зборах вельми вчених людей, насолоджуючись їхніми відкриттями і творами? Справді, чи може бути хтось багатшим, ніж людина, що не відчуває нестатку ні в чому, чого вимагає її природа? Або могутнішим, ніж людина, що досягає всього того, до чого прагне; або щасливішим, ніж людина, що позбавлена всяких душевних хвилювань; або щасливішим, ніж той, хто володіє лише таким майном, яке він, як мовиться, може понести з собою навіть після корабельної аварії? І якому імперію, якій магістратурі, якій царській владі можна надати перевагу перед становищем, коли людина з презирством ставиться до всього людського і не помишляє ні про що, крім вічного і божественного, вважаючи це ціннішим, ніж мудрість. Переконаний в тому, що, хоч інші і називаються людьми, але люди - лише ті, чий розум удосконалений знаннями, властивими освіченій людині. 29. Таким чином, відомі слова Платона (а можливо, це сказав і хтось інший) видаються мені вельми вдалими. Коли буря винесла його із відкритого моря до берегів невідомої йому країни й викинула на порожній берег, то він, у той час як його супутники були охоплені страхом, не знаючи, куди потрапили, виявив, кажуть, якісь накреслені на піску геометричні фігури. Помітивши їх, він вигукнув, що супутники можуть бути спокійними, оскільки він бачить ознаки присутності людей. Він, очевидно, побачив їх у наявності не посівів, а ознак вченості. Ось чому, Тубероне, мені були завжди до вподоби і вченість, і освічені люди, і твої заняття.
XVIII. 30. ЛЕЛІЙ: Я, Сціпіоне, не наважуюсь у відповідь на це сказати, що ти, або Філ, або Манілій в такій мірі [...]
[ЛЕЛІЙ]: ...до роду його батька належав наш відомий друг, гідний наслідування.
Рідкісний розум і досвід у справах - таким був Секст Елій.
Адже людиною рідкісного розуму і досвідченим у справах Еній назвав його не тому, що [Секст Елій] шукав того, чого ніколи не міг би знайти, але тому, що він давав відповіді, які позбавляли тих, хто його питав, турбот і скрути. А коли [Секст Елій] засуджував заняття Гала, то у нього на вустах були відомі слова Ахіла із «Іфігенії»(31):
Знаки астрологічні, що в небесах, прагне збагнуть Йовіс.
Сходять разом із ним Скорпіон, Коза та інші також звірі.
Що біля ніг - не бачимо, а в небо задивляємось.
Однак цей самий муж (якого я довго й охоче слухав) говорив, що відомий Зет у Пакувія ставився до вченості надто вороже. Йому більше був до вподоби Неоптолем у Енія, який говорив, що «філософувати він хоче, але не дуже багато. Бо це йому взагалі не подобається». Тож хоч учення греків так подобаються вам, існують і інші, простіші й доступніші всім, і ми можемо вживати їх або в своєму приватному житті, або з користю для держави. А ваші науки, якщо вони чогось і варті, то лише з того погляду, що вони дещо загострюють і немовби відточують розум юнаків, аби їм було легше вивчати важливіші питання.
XIX. 31. ТУБЕРОН: Не заперечую, Лелію, однак хотів би знати, що ти вважаєш важливішим.
ЛЕЛІЙ: Скажу про це, клянуся Гераклом, і ти, певно, мною погордуєш, оскільки саме ти запитав Сціпіона про ці небесні з'яви. Я ж вважав би, що більше слід вивчати те, що, як нам здається, перебуває перед нашими очима. І справді, чому онук Луція Павла, що народився у вельми знатній родині (32) і в нашій вельми славній державі, (в присутності цього ось свого дядька) питає, яким чином було видно два сонця, але не питає, чому в одній державі існує два сенати і, можна сказати, два народи? Бо, як ви бачите, смерть Тіберія Гракха (і ще раніше його вчинки як трибуна) розділили єдиний народ на дві частини. А огудники й заздрісники Сціпіона після того, як цьому поклали початок Публій Крас і Аній Клавдій (навіть після їхньої смерті), підтримують в однієї частини сенату незгоду з нами, причому цим керують Метел і Публій Муцій. А цій ось людині(33), яка одна спроможна все залагодити, вони, піднявши союзників(34) і латинян, порушивши союзні договори, не дозволяють надавати державі допомогу; тоді як бунтівні тріумвіри(35) з дня в день задумують перевороти, а чесні мужі перебувають в сум'ятті через небезпечні події. 32. Тому якщо ви, юнаки, послухаєте мене, то не станете боятися другого сонця. Бо воно або не може існувати, або, коли навіть існує (якщо вже його бачили), то хай лиш не буде шкідливим для людей. Ми не в змозі пізнати це, якщо навіть набудемо найбільших знань. Та й завдяки цим знанням не зможемо стати ні кращими, ні щасливішими. Але те, щоб у нас були один сенат і єдиний народ(36), можна зробити. І дуже прикро, що цього нема. А що цього і справді нема, знаємо; і розуміємо, що, досягнувши єдності, зможемо жити краще і щасливіше.
XX. 33. МУЦІЙ: Що ж ми, на твою думку, Лелію, повинні вивчити, щоб могли робити саме те, чого від нас вимагаєш?
ЛЕЛІЙ: Такі науки, які можуть зробити нас корисними державі. Бо це, на мою думку, найславніше завдання мудрості і найвеличніший вияв доблесті та її обов'язок. Тому для того, щоб ми ці святкові дні присвятили бесідам, вельми корисним для держави, попросимо Сціпіона розтлумачити, який державний устрій він вважає найкращим. Потім розглянемо й інші питання. Обміркувавши їх, ми, сподіваємось, поступово дійдемо до нинішнього стану речей і розберемо сутність того, що нам слід розглянути.
XXI. 34. Коли Філ, Манілій і Мумій, це повністю схваливши, [...] Не існує зразка, з яким ми захотіли б порівняти державу (Діомед).
...тому опустись, будь ласка, у своїй мові з неба і звернись до цих, більш близьких речей (Ноній, 85, 19).
[ЛЕЛІЙ]: ..я забажав цього не тільки тому, що було б розумно, якби про державу говорила найперша в ній людина, але також тому, що ти, як пригадую, дуже часто міркував про це з Панетієм у присутності Полібія (а обидва ці греки були, певно, найобізнані-шими в питаннях державного ладу), і ти наводив багато міркувань і вчив, що найкращим є державний лад, який залишили нам предки. Оскільки ти підготовлений до такого міркування краще за нас, то ти (скажу це й від імені присутніх), виклавши нам свою думку про державу, зобов'яжеш усіх нас.
XXII. 35. СЦІПІОН: Далебі, не можу не сказати, що я ні до яких інших розмірковувань не вдаюсь так ревно й охоче, як саме до цих, про які ти, Лелію, говориш. І тому, коли я бачу, що всякий видатний майстер своєї справи спрямовує всі свої думки, помисли і турботи лише на те, щоб краще оволодіти саме нею, то, позаяк мої батьки і предки лишили мені одне це заняття - турботи про державу й управління (37), чи не доведеться мені визнати, що я менш діяльний, ніж будь-який майстер, якщо до найбільшого мистецтва докладу менше праці, ніж та праця, яку майстри докладають до найменших мистецтв? 36. Але я не задоволений творами з цього питання, які нам полишили найвидатніші і наймудріші люди Греції, і не наважуюсь ставити свої погляди вище їхніх поглядів. Тому прошу вас слухати мене як людину, якій не зовсім чуже вчення греків і яка не надає їм переваги над нашими у цьому питанні. Я один з тих, що носять тогу (38), який одержав завдяки турботам батька вельми широку освіту і вже в молодості запалився бажанням до навчання, але вигострив свій розум набагато більше завдяки своїй діяльності та настановам, які одержав удома, ніж завдяки наукам.
XXIII. 37. ФІЛ: Клянуся Гераклом, я не сумніваюсь, що тебе, Сціпіоне, ніхто розумом не переважив. Досвідом своїм у найважливіших справах держави ти вищий за всіх. Якій праці ти себе завжди присвячував, ми знаємо. Тому, якщо ти (за твоїми ж словами) спрямував також і помисли свої на цю науку, подібну до мистецтва, то я глибоко вдячний Лелію. Бо сподіваюсь, що сказане тобою буде для нас набагато корисніше, ніж усе, написане греками.
СЦІПІОН: Далебі, ти покладаєш на мої слова величезну надію - вельми важкий тягар для кожного, хто буде говорити про важливі речі.
ФІЛ: Хоч ми і покладаємо великі надії, ти їх все одно, за звичкою, перевершиш. І нема підстав хвилюватися, що тобі, коли станеш міркувати про державу, не вистачить красномовства.
XXIV. 38. СЦІПІОН: Виконаю ваше бажання як зможу. І почну розмірковувати, дотримуючись правила, яким, гадаю, слід керуватися при обговоренні всіх предметів, коли бажаємо уникнути помилки: якщо з назвою предмета дослідження всі згодні, тоді треба розтлумачити, що саме позначають цією назвою. Коли ж і про це домовлено, тоді можна розпочинати бесіду. Бо ніколи не зрозумієш суті обговорюваного предмета, якщо спочатку не збагнеш, що він собою являє. Тому, оскільки ми досліджуємо питання про державу, розглянемо спочатку, що власне являє собою те, що ми досліджуємо.
Коли Лелій це схвалив, Публій Африканський сказав:
Але я, розмірковуючи про предмет, такий знаменитий і такий відомий, не буду звертатися до тих джерел, з яких у подібних питаннях звичайно виходять вчені люди. І не буду починати вже з першої зустрічі між чоловіком і жінкою, а [як то кажуть] потім говорити про продовження роду і щоразу визначати сутність предмета й те, в який спосіб можна позначити його окремі властивості. А оскільки я говорю перед людьми освіченими, які вершили зі славою важливі справи держави - на війні і вдома,- то я докладу зусиль, аби моя бесіда була не менш зрозумілою, ніж той предмет, про який я розмірковую. Адже я не брав на себе завдання докладно викласти все до кінця, як це робить шкільний учитель; і не обіцяю, що в цій бесіді не буде пропущена жодна дрібниця.
ЛЕЛІЙ: Я чекаю саме такого викладу, який ти обіцяєш.
XXV. 39. СЦІПІОН: Отож держава є власністю народу (39), а народ не будь-яке зібрання людей, що якимось чином згромадилися, а зібрання багатьох людей, пов'язаних між собою згодою в питаннях права та спільністю інтересів. Першою причиною для такого зібрання людей є не стільки їхня слабкість (40), скільки вроджена, так би мовити, потреба жити разом (41). Бо людина не схильна до усамітненого існування і самотнього блукання, але створена для того, щоб навіть при рясоті всього необхідного не [віддалятися від подібних собі]. [...]
<І щоб сама природа до цього не лише закликала, але також і примушувала. (Ноній).>
40. ...Вбачали не єдину причину для закладання міста. Одні говорять, що люди, які напочатку з'явилися на землі, блукаючи по лісах і полях (бо не були пов'язані один з одним ні мовою, ні правом і користувалися гілками і травою як ложем, а печерами і ямами - як помешканнями), ставали здобиччю диких звірів та сильніших тварин. Потім ті люди, які врятувалися (коли одержали поранення і бачили, як їхні родичі були розтерзані звірами), приєдналися (зрозумівши небезпеку, що їм загрожувала) до інших людей і благали їх про захист. Спочатку спілкувалися знаками, потім почали робити перші спроби говорити. Пізніше, даючи назви тим чи іншим окремим речам, потроху вдосконалювали мову. Але, побачивши, що навіть разом не захиститися від диких звірів, люди почали будувати міста, аби забезпечити собі спокій уночі й уникнути нападу диких звірів, не вступаючи з ними в сутичку. Деяким людям це пояснення видалось безглуздим (а воно таким і було), і вони говорили, що причиною об'єднання став не страх бути розтерзаними дикими звірами, але швидше сама людська природа; і що об'єдналися вони тому, що людська природа уникає самотності і прагне до спілкування і союзу. (Лактанцій).
Що таке держава, як не власність народу? Відтак, власність спільна, власність, в кожному разі, громадянської общини. Але що таке громадянська община, як не гурт людей, пов'язаних згодою? У [римських авторів] можна прочитати:
Невдовзі гурт людей, що розсіялися по землі і блукали по ній, завдяки згоді перетворився на громадянську общину. (Августин).
XXVI. 41. ...[Бо, якби не було у людини], так би мовити, насіння [справедливості], не виникло б ні інших чеснот, ні, власне, самої держави. Отож ці об'єднання людей, що утворилися з причини, про яку я вже говорив, передусім вибрали для себе в певній місцевості ділянку землі, щоб жити на ній. Використавши природний захист та обгородивши її ще й штучно, вони назвали таку сукупність жител укріпленням, або містом, влаштували там святилища та громадські місця.
Отож усякий народ, що являє собою таке об'єднання багатьох людей, яке я описав, всяка громадянська община, що є народним установленням, всяка держава, яка, як я сказав, є народним набутком, повинні, щоб бути довговічними, управлятися, так би мовити, радою, а ця рада повинна виходити передусім із тієї причини, яка породила громадянську общину. 42. Далі, владу слід доручити або одній людині, або кільком обраним, або ж правління повинен брати на себе гурт людей, тобто всі громадяни. І ось, коли верховна влада перебуває в руках однієї людини, ми називаємо її царем, а такий державний устрій - царською владою. Коли вона перебуває в руках у виборних, то кажуть, що ця громадянська община управляється волею оптиматів. Народною ж (адже її так і називають) є така община, в якій усе перебуває в руках народу(42). І кожний з трьох видів держави, якщо тільки зберігається той зв'язок, який уперше міцно об'єднав людей завдяки їхній спільній участі у створенні держави (щоправда, недосконалий і, на мою думку, не найкращий), є стерпним. Хоча один з них може бути кращий за інший. Бо становище і справедливого та мудрого царя, і обраних, тобто перших громадян, і навіть народу (щоправда, останнє менш за все заслуговує схвалення) все ж, якщо тільки цьому не заважають несправедливі вчинки або пристрасті, напевно, може бути цілком міцним.
XXVII. 43. Але при царській владі всі інші [люди] зовсім усунені від спільного для всіх законодавства і прийняття рішень. Також і при правлінні оптиматів народ навряд чи може користуватися свободою, тому що позбавлений будь-якої влади та участі у спільних нарадах. А коли все вершиться з волі народу, то, хоч би якою справедливою та помірною була [влада], сама рівність ця все ж несправедлива, тому що при ній нема щаблів [у суспільному становищі]. Тому, хоча знаменитий перс Кір і був найсправедливішим та наймудрішим царем, до такого «набутку народу» (а це, як я вже говорив, і є державою), напевно, таки не слід було особливо прагнути, оскільки державою правила воля і примха однієї людини. Якщо масілійцями, клієнтами нашими, з найбільшою справедливістю
правлять виборні і до того ж перші громадяни, то таке становище [того] народу певною мірою подібне до рабства. Якщо атенці, усунувши у свій час ареопаг, вершили всі справи лише на основі постанов та рішень народу, то (оскільки у них не було певних щаблів гідності [суспільного становища]) їхня община не могла зберегти свого блиску.
XXVIII. 44. І я кажу це про три види державного ладу, якщо вони не спотворені і не змішані один з другим, а зберігають властиві кожному з них риси. Передусім, кожний з цих видів державного устрою має вади, про які я вже згадував. Далі - кожному притаманні й інші згубні вади. Бо з названих видів державного ладу нема жодного, який би не вів по крутому і слизькому шляху до того чи того нещастя. Адже у згаданому мною царі, стерпному і, якщо хочете, гідному любові,- Кірі, приховується (оскільки він вільний змінювати свої наміри) всім відомий найжорстокіший Фаларід, за зразком правління якого самовладдя сповзає вниз по спадному шляху, і до того ж легко. До знаменитого управління державою, яке здійснювалося в Масілії малим числом перших людей, близько стоїть змова кліки тридцяти мужів, які колись правили в Атенах (43). Чого варте повновладдя атенського народу, коли воно перетворилося на шаленство та сваволю натовпу, виявилося згубним, ...[показали наступні події] [...]
XXIX. 45. [...] ...[державний лад] найгірший, і з цієї [форми правління], звичайно, виникає або правління оптиматів, або тиранічні кліки, або царське, або (навіть вельми часто) народне, і знов-таки з нього - один із видів правління, згаданих мною раніше, і дивовижна буває круговерть змін і чергувань подій у державі (44). Якщо знати їх - справа мудрого, то передбачити їхню загрозу, перебуваючи біля керма держави, спрямовуючи її рух і утримуючи її у своїй владі,- справа, так би мовити, великого громадянина і, либонь, богами натхненого мужа. Тому я і вважаю, що заслуговує найбільшого схвалення, так би мовити, четвертий вид державного ладу, оскільки він утворений шляхом рівномірного поєднання трьох видів, названих мною раніше.
XXX. 46. ЛЕЛІЙ: Я знаю, Публію Африканський, що це тобі до вподоби! Я часто чув про це від тебе. І все ж, якщо тобі не важко, я хотів би почути, який із трьох видів державного ладу ти вважаєш найкращим. Адже буде корисним для розуміння... [...]
XXXI. 47. [СЦІПІОН]: ...і кожна держава така, які вдача і воля того, хто нею править. Тому лише в такій державі, де влада народу найбільша, може бути свобода. Адже приємніше за неї немає нічого. Але тільки якщо вона не рівна для всіх, тоді вона є свободою. Бо як вона може бути рівною [для всіх] (вже не кажу - за царської влади) там, де рабство навіть не приховане і не викликає сумнівів; навіть в таких державах, де на словах вільні всі? [Громадяни], щоправда, подають голоси, надають імперій і магістратури; по черзі обходять їх, домагаючись обрання(45), вносять пропозиції. Але ж вони дають те, що повинні були б давати навіть усупереч своєму бажанню. І вони самі не мають того, чого від них домагаються інші. Адже вони позбавлені імперією, права участі в раді у справах держави (46), права участі в судах, де засідають обрані судді(47), позбавлені всього того, що залежить від давності і грошей. А серед вільного народу, як, наприклад, родосці (48) або атенці (49), нема громадянина, який «[сам не міг би зайняти становища, яке він надає іншим]» [...]
XXXII. 48. ...коли в народі був один або кілька багатших і могутніших з людей, тоді - кажуть вони (50),- через їхню зарозумілість та пиху й створювалося назване вище становище, оскільки боягузи і слабкі люди поступалися багатим і схилялися перед їхнім свавіллям. Але якщо народ зберігає свої права, то, кажуть вони, це найкращий стан, сама свобода, саме благоденство, бо він - пан над законами, над правосуддям, над справами війни і миру, над союзними угодами, над правами кожного громадянина й над його майном (51). На їхню думку, тільки такий лад і називається з повним правом державою, тобто справою народу. Тому, за їхніми словами, «справою народу» він звично звільняється від панування царів і «батьків», але не буває, щоб вільні народи шукали для себе царів або влади і могутності оптиматів. 49. І справді, кажуть вони, у зв'язку зі згубними наслідками, пов'язаними з непогамовністю народу, не слід відкидати взагалі всього цього виду свободи для народу. Нема нічого незміннішого й міцнішого, ніж народ, який у всьому зважає на свою безпеку і свободу. Однак найлегше цієї згоди досягнути в такій державі, де всім корисне одне й те ж. Через розмай інтересів, коли одному подобається одне, а другому інше, виникають чвари. Тому, коли владу захоплювали «батьки», державний лад ніколи не був міцним. Але ще менше буває так за царської влади, коли, за твердженням Енія:
Ані вірності немає, ні священної спільноти.
Тому, якщо закон є сполучною ланкою громадянського суспільства(52), а право, встановлене законом, однакове для всіх, на якому праві може триматися товариство громадян, коли їхній стан неоднаковий? І справді, якщо люди не згодні зрівняти майно, якщо розум усіх людей не може бути однаковий, то, у кожному разі, права громадян однієї й тієї ж держави повинні бути однаковими. Та й що таке держава, як не спільний правопорядок?.. [...]
XXXIII. 50. [...] ...А інші держави, на їхню думку, не слід називати так, як вони самі бажають називатися. І справді, чому мені називати царем (за іменем Юпітера Всеблагого) людину, що жадає влади та виняткового імперія і владарює над народом і пригнічує його, а не називати її тираном? (53) Адже й тиран може бути милосердним такою ж мірою, якою цар нестерпним, тому для народів має значення лише одне: чи у милостивого владаря вони в рабстві, чи у суворого. Але не бути в рабстві зовсім вони не можуть. Яким же чином славетному Лакедемону в ті часи, коли його державний лад вважався зразковим, вдавалося мати добрих і справедливих царів, якщо доводилося мати царем усякого, хто тільки походив з царського роду? (54) Далі, хто став би терпіти оптиматів, які присвоїли собі цю назву не за згодою народу, а на своїх власних зібраннях? Справді, на якій підставі людину визнають «найкращою» (55)? Зважаючи на освіту, потяг до наук, прагнення? Я чую, коли... (Ноній).
XXXIV. 51. Якщо [держава] буде керуватися випадковістю, вона загине так само швидко, як загине судно, якщо біля стерна стане керманич, призначений за жеребом із числа тих, що пливуть на ньому(56). Тому, коли вільний народ вибере людей, щоб довірити їм себе,- а вибере він, якщо тільки піклується про своє благо, лише найкращих людей,- то благо держави, безумовно, буде вручене мудрості найкращих людей- тим більше, що сама природа влаштувала так, що не тільки люди, які переважають інших доблестю й мужністю, повинні верховодити над слабкішими, але й ці останні охоче підкоряються першим.
Одначе цей найкращий державний лад, за їхніми словами, був повалений внаслідок того, що змінилися поняття у людей, які позбавлені доблесті (бо вона - доля небагатьох, та мало хто бачить і оцінює її) і гадають, що багаті й заможні люди, а також люди знатного походження - найкращі. Коли, внаслідок цього помилкового погляду простолюду, державою починає правити багатство кількох (57), а не доблесть, то оті перші люди тримаються зубами за цю назву - оптимати, але насправді не заслуговують її. Тому що багатство, знатність, впливовість - при відсутності мудрості та вміння жити й повелівати іншими людьми - призводять лише до безчестя і чванливих гордощів, і нема потворнішої форми правління, ніж та, при якій найбагатші люди вважаються найкращими. 52. А що може бути прекрасніше від становища, коли державою править доблесть? Коли той, хто повеліває іншими, сам не перебуває в рабстві жодної з пристрастей? Коли він перейнявся всім тим, до чого привчає і закликає громадян, і не нав'язує народові законів, яким не буде підкорятися сам, але своє власне життя подає своїм співгромадянам як закон? І якби така людина одна могла достатньою мірою досягнути всього, то не було б потреби у великій кількості правителів. Звичайно, якби всі спільно були у змозі бачити найкраще і бути згідними стосовно нього, то ніхто не прагнув би мати виборних правителів. Але саме труднощі прийняття рішень і призвели до переходу влади від царя до більшого числа людей, а омана і безтям народу - до її переходу від натовпу до небагатьох. Саме за таких умов, між слабкістю сил однієї людини і безтямом багатьох, оптимати і зайняли середнє становище, що є найпомірнішою формою правління. Коли вони правлять державою, то, природно, народи розкошують, вільні від усяких клопотів і роздумів, доручивши дбати про свій спокій іншим, які повинні про нього турбуватися і не давати народу приводу думати, що ті байдужі до його інтересів. 53. Бо рівноправ'я, до якого так прив'язані вільні народи, не може дотримуватися. Бо самі народи, хоч вони й вільні і на них нема кайданів, накладають багато повноважень здебільшого на можних людей, і в їхньому середовищі відбувається загальний відбір, що стосується і самих людей, і їхнього суспільного становища. І тому ця так звана рівність вкрай несправедлива. І справді, коли людям, що займають найвище, і людям, що займають найнижче становище,- а вони неодмінно бувають серед кожного народу,- виявляється однакова шана, то сама рівність вищою мірою несправедлива. У державах, де правлять найкращі люди, цього статися не може. Саме цей чи дещо подібний йому вид державного ладу вихваляють, Лелію, ті люди, які мають звичку сперечатися.
XXXV. 54. ЛЕЛІЙ: А ти, Сціпіоне? Який зі згаданих тобою трьох видів державного ладу тобі найбільше до вподоби?
СЦІПІОН: Ти маєш усі підстави питати, який із трьох видів державного ладу найбільше схвалюю я. Бо жодного з них самого по собі, взятого окремо, я не схвалюю і ставлю вище за кожен із них те, що ніби сплавлено з них усіх, разом узятих. Але якби довелося вибрати якийсь один лад у чистому вигляді, то я схвалив би царську владу [і поставив би на перше місце]. Передусім тому, що ім'я царя для мене ніби ім'я батька, що піклується про співгромадян, як про власних дітей, і охороняє їх ретельніше, аніж [змушує до послуху. Тому заради користі і зручності хай] вас підтримує дбайливість одного найкращого та найвидатнішого мужа! 55. Та ось підводяться оптимати, щоб заявити, що вони роблять це саме краще, і сказати, що мудрості в багатьох буде більше, ніж в одному, а справедливість і чесність та сама. А народ, заглушуючи вас, кричить, що він не згоден слухатись ні одного, ні небагатьох, що навіть для звірів нема нічого солодшого за свободу і що її позбавлені всі ті, хто перебуває в рабстві, незалежно від того, чиї вони раби - царя чи оптиматів. Так ласкою своєю нас ваблять до себе царі, проникливістю - оптимати, свободою - народи. Тому при порівнянні важко вибрати, чого найбільше можна бажати.
ЛЕЛІЙ: Згоден. Але якщо ти не доведеш свого розгляду до кінця, нам навряд чи вдасться розібратися з рештою.
XXXVI. 56. СЦІПІОН: Отож піду за Аратом, який, починаючи розмірковувати про важливі справи, вважав за потрібне починати з Юпітера.
ЛЕЛІЙ: Чому з Юпітера? Краще сказати, яку схожість з віршами Арата має наша бесіда?
СЦІПІОН: Лише таку, що ми з повним правом можемо починати свою мову з того, кого одного і всі вчені, і всі невчені люди одностайно визнають царем усіх богів і людей.
Чому? - запитав Лелій.
СЦІПІОН: 3 якої ж іншої причини, як не тому, що це очевидно? Якщо перші в державах люди заради житейської користі примусили всіх вірити, що на небі є єдиний цар, який кивком голови може струснути весь Олімп, як говорить Гомер, і вважають його царем і батьком усіх, то існують авторитетні і численні (якщо тільки під численними можна розуміти всіх) свідки того, що народи погодились (очевидно, на підставі рішень перших людей) на тому, що краще за царя не буває нікого, оскільки, на їхню думку, всіма богами править також воля одного. Коли ж це, як нас учили, грунтується на хибній думці недосвідчених людей і схоже на легенди, то послухаймо спільних, так би мовити, вчителів освічених людей. Адже вони ніби вочевидь бачили те, що ми з трудом упізнаємо, коли про це чуємо.
Хто ж вони? - запитав Лелій.
СЦІПІОН: Ті, які, вивчаючи всю природу, зрозуміли, що всім цим світом править розум. [...]
57. Платон стоїть за монархію, говорячи, що існує єдиний бог, який створив і за своїм дивовижним задумом упорядкував світ. Арістотель, його учень, визнає існування єдиного розуму, що править світом. Антистен говорить про існування єдиного божества природи, яке править усім світом. Багато часу зайняв би розгляд усього того, що в минулому говорили про найвище божество Талес, чи то Пітагор, чи то Анаксимен, а пізніше стоїки, Клеант, і Хрисіп, і Зенон, <а з наших - Сенека, послідовник стоїків>, і сам Тулій: бо всі вони намагалися визначити, що є бог, і твердили, ніби він один править світом. Гермес, який за свої чесноти та знання багатьох мистецтв був названий тричі великим (і який переважив і філософів давністю науки), навіть у єгиптян шанувався як бог; і вони, визнаючи маєстат єдиного бога в численних похвалах, проголошували його володарем і батьком і т. д. <і що він не підкоряється природі, бо вся природа створена ним самим>. (Лактанцій).
XXXVII. 58. СЦІПІОН: ...Але, коли хочеш, Лелію, я назву тобі свідків не надто давніх і в жодному разі не варварів.
ЛЕЛІЙ: Саме цього я й хочу.
СЦІПІОН: Так от, чи знаєш ти, що відтоді, як наше місто існує без царів, минуло вже близько чотирьохсот років?
ЛЕЛІЙ: Направду менше (58).
СЦІПІОН: І що ж? Хіба ці чотириста років існування міста та громадянської общини - дуже довгий строк?
ЛЕЛІЙ: Ні, це ледве вік юності.
СЦІПІОН: Отож чотириста років тому в Римі був цар?
ЛЕЛІЙ: Так, і до того ж гордий (59).
СЦІПІОН: А до нього?
ЛЕЛІЙ: Найсправедливіший (60), а раніше [довгий ряд царів] аж до Ромула, який був царем за шістсот років до нашого часу.
СЦІПІОН: Отож навіть і він жив не дуже давно?
ЛЕЛІЙ: Зовсім ні: у цей час Греція вже почала старіти.
СЦІПІОН: Скажи, хіба Ромул був царем варварів?
ЛЕЛІЙ: Якщо, як твердять греки, всі люди - або греки, або варвари, то він, певно, був царем варварів. Якщо ж таку назву треба давати на основі звичаїв, а не на основі мови, то я не думаю, щоб греки були варварами меншою мірою, аніж римляни.
СЦІПІОН: Але ми, маючи на увазі предмет нашої бесіди, питаємо не про плем'я; ми питаємо про вроджений розум. Справді, якщо люди розумні і до того ж не в такі давні часи побажали мати царів, то я маю свідків не дуже давніх, не позбавлених освіченості і не диких.
XXXVIII. 59. ЛЕЛІЙ: Я бачу, що в тебе, Сціпіоне, досить багато свідчень очевидців, але на мене, як на доброго суддю, докази діють більше, аніж свідки.
СЦІПІОН: У такім разі, Лелію, ти сам скористайся доказами, які тобі дають твої відчуття.
ЛЕЛІЙ: Які відчуття?
СЦІПІОН: Коли тобі, можливо, здалося, що ти на когось розгніваний.
ЛЕЛІЙ: Так, це бувало частіше, ніж я хотів би.
СЦІПІОН: І що ж, коли ти у гніві, чи дозволяєш цьому гніву панувати над твоєю душею?
ЛЕЛІЙ: Ні, клянуся Гераклом, але я наслідую знаменитого Архіта Тарентського, який, коли приїхав до своєї садиби і побачив, що там все зроблено не так, як він велів, сказав управителю: «О нещасний, та я, я забив би тебе до смерті, якби не був у гніві».
60. СЦІПІОН: Чудово! Отож Архіт, мабуть, справедливо вважав гнів, так би мовити, заколотом душі, оскільки він не узгоджується з розумом, і хотів заспокоїти цей гнів розважливістю. Додай сюди жадобу, додай імперій, додай прагнення до слави, додай пристрасті - і ти зрозумієш, що, коли в душах людей буде царювати імперій, то це буде панування одного начала, тобто розважливості (адже це краща частина душі). А при пануванні розважливості нема місця ні для пристрастей, ні для гніву, ні для необдуманих вчинків.
ЛЕЛІЙ: Саме так.
СЦІПІОН: Отже, ти згоден з тим, щоб людський розум був у такому стані?
ЛЕЛІЙ: Цілком згоден.
СЦІПІОН: Таким чином, ти не був би задоволений, якби, після вигнання розважливості, пристрасті (а їм нема ліку) або напади гніву тримали у своїй владі все?
ЛЕЛІЙ: Так, це було б, гадаю, великим нещастям і для душі, і для людини з такою душею.
СЦШІОН: Отож ти згоден, щоб усі частини нашої душі перебували під царською владою і керувалися розважливістю?
ЛЕЛІЙ: Так, я згоден із цим.
СЦШІОН: У такім разі чому сумніваєшся, яку думку треба висловити про державу? Бо якщо вершити справами в ній буде доручено кільком особам, то, зрозуміло, вона не буде управлятися імперієм, який може бути лише один.
XXXIX. 61. ЛЕЛІЙ: Яка, скажи, будь ласка, різниця між одним [владарем] і кількома, якщо справедливість [в руках] кількох осіб?
СЦШІОН: Оскільки я зрозумів, Лелію, що мої свідки не справляють на тебе великого враження, то не перестану брати у свідки тебе самого, аби потвердити справедливість моїх слів.
Мене? - запитав Лелій.- Яким же чином?
СЦШІОН: А я помітив нещодавно, коли ми були у твоїй формійській садибі, як суворо ти казав своїй челяді (61) слухатись лише однієї людини.
ЛЕЛІЙ: Ясна річ,- управителя.
СЦІПІОН: Ну, а в [міському] будинку? Хіба кілька чоловік ведуть твої справи?
ЛЕЛІЙ: Ні, один.
СЦІПІОН: Далі, а хіба всім твоїм домом керує ще хто-небудь інший, окрім тебе?
ЛЕЛІЙ: Звісно, ні.
СЦІПІОН: Тоді чому ти не погоджуєшся на те саме у державних справах,- хіба зверхність окремих осіб, навіть якщо вони люди праведливі, і є найкращим державним ладом?
ЛЕЛІЙ: Ти змушуєш мене майже погодитись з тобою.
XL. 62. СЦІПІОН: Ти, Лелію, погодишся зі мною ще швидше, коли я, відкинувши порівняння, що доручити судно одному керманичу, а хворого - одному лікареві (якщо тільки обидва вони вправні у своєму мистецтві) правильніше, ніж доручити їх багатьом, перейду до важливіших питань.
ЛЕЛІЙ: До чого саме?
СЦІПІОН: Хіба ти сам не бачиш, що через нестерпну зарозумілість однієї людини - Тарквінія, саме ім'я царя стало ненависним для нашого народу?
Так, я це бачу,- сказав Лелій.
СЦІПІОН: У такім разі ти бачиш також і те, про що я в нашій подальшій бесіді маю намір сказати детальніше: після вигнання Тарквінія народ навіснів через те, що, так би мовити, геть не звик до свободи. Тоді відправили у вигнання невинних (62), тоді майно багатьох людей розкрали, тоді з'явилися консули з річними повноваженнями (63), тоді перед народом стали опускати лікторські пучки(64), тоді було введено провокацію з усіх справ, тоді з Риму втікав плебс (65) - коротше кажучи, тоді у більшості справ народ мав усю повноту влади.
63. ЛЕЛІЙ: Те, що ти говориш, відповідає дійсності.
Атож,- мовив Сціпіон,- таке буває в час миру і спокою. Адже, доки нема чого боятися, можна і сваволити, наприклад, при плаванні на судні, а часто і при легкій хворобі. Але ж і мореплавець, як тільки на морі раптом розбурхаються хвилі, і хворий, коли його стан погіршується, лише одну людину благають про допомогу. Так і наш народ у мирний час у себе вдома розпоряджається сам і навіть магістратам погрожує, відмовляє їм у послуху, чинить апеляцію, але під час війни кориться їм, як кориться царям (66). Бо почуття самозбереження сильніше від сваволі. А в час важчих воєн наші [громадяни] постановляли, щоб увесь імперій був у руках одного, навіть без колеги (67). Причому вже сама назва вказує на особливість його влади. Бо диктатор так називається тому, що його призначають, але в наших книгах(68), як ти знаєш, Лелію, його називають главою народу. Знаю,- відказав Лелій.
СЦІПІОН: Отже, ті давні мудро [чинили] ... [...] XLI. 64. ...саме коли народ втрачає справедливого царя, то «серцями надовго оволодіває туга по ньому», тобто, як говорить Еній, по смерті доброго царя
...поміж собою
Люди, зітхаючи, мовлять: о Ромуле, Ромуле славний!
Стражем бога для вітчизни тебе спородили недаромі
О наш родителю, батьку, о кров, народжена небом!
Тих, кого люди слухалися згідно з законом, вони називали не героями, не повелителями, нарешті, навіть не царями, а сторожами батьківщини, батьками, богами. І не без підстав. Бо так говорять вони далі:
Ти народ наш завів у краї, освітлені світлом.
Вони гадали, що справедливість царя дарувала їм життя, повагу, прикрасила їх. Такий самий настрій зберігся б і в їхніх нащадків, якби царі лишились такими надовше. Але ти бачиш, що через несправедливість одного з них (69) загинув увесь той вид державного ладу.
ЛЕЛІЙ: Так, я бачу це і прагну зрозуміти ці шляхи змін не лише в нашій державі, але й у всякій іншій.
XLII. 65. СЦІПІОН: Коли я висловлю свою думку про той вид державного ладу, який вважаю найкращим, мені взагалі доведеться поговорити докладніше і про зміни в державі,- хоча в такій державі вони, на мою думку, відбуватимуться аж ніяк не легко. Але при царському способі правління перша і найнеминучіша зміна така: коли цар починає бути несправедливим, цей державний лад негайно руйнується, а правитель стає тираном. Це найгірший вид державного ладу і в той же час близький до найкращого. Бо якщо його валять оптимати (що звичайно і трапляється), то держава одержує другий із названих трьох видів ладу. Це - вид, що уподібнюється царській владі, тобто складена із «батьків» рада верховників, що піклуються про благо народу (70). Якщо ж народ своєю рукою уб'є або прожене тирана, тоді він буває дещо заспокоєний лише доти, доки володіє своїми почуттями й розумом, радіє зі свого вчинку і хоче захистити ним же встановлений державний лад. Але, якщо народ застосував насильство до справедливого царя, або позбавив його царської влади, або навіть (це буває ще частіше) спробував крові оптиматів і підкорив своїй сваволі всю державу; не думай, [Лелію], що знайдеться [розбурхане] море або полум'я, заспокоїти яке, при всій його могутності, важче, ніж погамувати натовп.
XLIII. 66. Тоді і відбувається те, що так яскраво зобразив Платон, якщо тільки мені вдасться передати це латиною. Зробити це важко, але я все ж спробую. «Коли,- говорить [Платон],- ненаситна пелька народу пересохне від жаги свободи, і народ, за дурних виночерпіїв, спробує нерозумно замішаної або зовсім не розбавленої свободи, він починає плювати на магістратів та перших людей. Якщо вони не дуже м'які й поступливі і не дають йому повної свободи, починає переслідувати їх, звинувачувати, називати свавільними царями, тиранами»! Гадаю, що це тобі відомо. ЛЕЛІЙ: Так, мені це добре відомо. 67. СЦІПІОН: Платон продовжує так: «Тих, хто слухається найперших людей, такий народ переслідує і називає добровільними рабами, а тих, хто, займаючи магістратури, хоче бути схожим на приватних [людей], а також і тих приватних [людей], які прагнуть до того, щоб між приватною людиною і магістратом не було жодної різниці, вони вихваляють і звеличують почестями. Так що в подібній державі сваволя неодмінно панує над усім: приватний дім не слухається влади, і це зло поширюється навіть на тварин. Навіть батько боїться сина, син нехтує батьком. До того ж відсутній будь-який сором. Усі цілком вільні, і нема різниці між громадянином і чужинцем. Вчитель боїться своїх учнів і заграє з ними, а учні зневажають вчителів. Юнаки напускають на себе поважність дідів, а діди повертаються до юнацьких забав, щоб не бути обтяжливими юнакам і не здаватися надто поважними. Внаслідок цього навіть раби поводять себе надто вільно, а дружини мають ті ж самі права, що й чоловіки. За такої свободи навіть собаки, коні, нарешті, віслюки за такого привілля так наскакують на людей, що доводиться поступатися їм на дорозі. Отож,- говорить [Платон],- це безмежне свавілля призводить до того, що громадяни стають настільки пересичені та слабкі духом, що вони, якщо влада застосує проти них найменший примус, роздратовуються і не можуть цього стерпіти. Тому починають навіть нехтувати законами, так що виявляються взагалі без володаря».
XLIV. 68. ЛЕЛІЙ: Ти досить точно передав нам зміст висловлювань того [Платона].
СЦШІОН: Далі, повертаючись до викладу своєї думки, я додам: із подібного крайнього свавілля, яке ці люди вважають єдиною свободою,- говорить [Платон],- виростає, немов з кореня, і ніби народжується тиран. Бо подібно до того, як із надмірної могутності перших людей виникає загроза самому їхньому існуванню, так сама свобода вражає цей нерозважливий народ врешті-решт рабством. Так і будь-який надмір приємного - чи буде він у погоді, чи у полях, чи в тілі [людини] - здебільшого перетворюється на протилежний стан. Це відбувається переважно в державних справах. І надмірна свобода як у цілих народів, так і в приватних людей зникає тоді, перетворюючись на надмірне рабство. Таким чином, найбільша свобода породжує тиранію і вельми несправедливе й тяжке рабство. Бо із цього невгамовного або, краще сказати, знавіснілого народу здебільшого виходить проводар, який повертається проти перших громадян, уже зрушених з місця і кинутих ниць. Людина він зухвала, безчесна, жорстоко переслідує людей, які часто виявляли державі великі послуги й віддавали народу і свій, і чужий набуток. І навіть дають такому імперій, який поновлюють на новий термін, навіть дають сторожу, як це було в Атенах з Пісістратом. Нарешті, такі люди стають тиранами для тих, що їх висунули. Якщо цих тиранів (як часто буває) скидають кращі люди, то держава відроджується. Але якщо це роблять люди зухвалі, тоді виникає добре нам відоме правління зграї, тобто інший вид тиранії, який часто виникає із чудового правління оптиматів, коли якісь вади відвертають найперших людей од їхнього шляху. Таким чином, державну владу, ніби м'яч, вихоплюють тирани у царів, у самих тиранів - перші люди або народ, а в народу - зграя або тирани, і державний лад протягом більш чи менш довгого часу ніколи не зберігається в одному й тому ж стані.
XLV. 69. Зважаючи на все це, із трьох вказаних на початку видів державного устрою, на мою думку, найкращим є царська влада, але саму царську владу переважить та, яка буде утворена шляхом рівномірного поєднання трьох найкращих видів державного ладу. Бо ж бажано, щоб у державі було щось видатне і царственне, щоб одна частина влади була виділена і вручена авторитету перших людей, а деякі справи віддані на розсуд та волю народу. Такому ладові передусім властива, так би мовити, [велика] рівність, без якої вільні люди навряд чи можуть довго обходитись. Далі - міцність, оскільки види державного ладу, згадані вище, легко перетворюються на свою хибну протилежність, внаслідок чого цар стає тираном, опти-мати - клікою, народ - мінливим натовпом. І оскільки ці самі види державного ладу часто змінюються новими, то при об'єднаному і розумно змішаному державному ладі цього не трапляється майже ніколи,- хіба що при великих хибах перших людей. І справді, нема причини для змін там, де становище кожного міцне і йому нікуди зірватися й упасти.
XLVI. 70. Але я боюся, Лелію і ви, мої найкращі й освічені друзі, що моя бесіда, якщо я і далі буду розводитися з цими питаннями, видасться вам мовою швидше наставника і вчителя, аніж людини, що розглядає питання разом з вами. Тому переходжу до того, що відомо всім і вже давно нас цікавить. Адже я міркую, думаю, стверджую, що з усіх держав жодна - ні за своїми основами, ні за розподілом влади, ні за внутрішнім життям - не зрівняється з тією, яку нам лишили наші батьки, одержавши її від предків. А коли вже забажали почути й від мене те, що і самі добре знали, то я, з вашого дозволу, змалюю особливості цього державного ладу; доведу, що він - найкращий, і, подавши як зразок нашу державу, зведу до неї, якщо зумію, всю свою мову про найкращий державний лад. І якщо мені вдасться послідовно розглянути це питання, то завдання, яке Лелій на мене поклав, гадаю, виконаю з лишком.
XLVII. 71. ЛЕЛІЙ: Це завдання для тебе, Сціпіоне, посильне, і до того ж для тебе одного. Справді, хто може краще за тебе говорити про установи предків, коли ти сам походиш від прославлених предків?(71) Або про найкращий державний лад? Адже, якщо в нас він існує (щоправда, саме сьогодні його нема), то хто міг би посісти більш видатне становище, ніж ти? Або про рішення, які треба буде приймати? Адже саме ти двічі відвернув від нашого міста жахливу небезпеку(72) і повсякчас був передбачливий.
Книга: Марк Туллій Ціцерон Про державу Переклад Володимира Литвинова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
