Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Марк Туллій Ціцерон Про державу Переклад Володимира Литвинова
Фрагменти з першої книги
<Не [пишу] для вчених. Щоб Манілій, Персій прочитали, не хочу. Хай Юній Конг читає>.
1. А оскільки вітчизна обіцяє нам більше благодіянь і є батьком-матір'ю, більш давніми, ніж ті, хто нас привів на світ, то їй, звичайно, слід скласти вдячність більшу, ніж та, яку віддаємо батькам. (Ноній).
2. Та й Картаген не мав би, без продуманих рішень і розкладу, такої могутності впродовж майже шестиста років. (Ноній).
3. Затям собі, заклинаю тебе Гераклом, це звичка, прагнення і висловлювання. (Ноній).
4. Звичайно, каже Ціцерон, всі міркування цих людей, хоч і містять вельми багаті джерела доблесті та знань, все ж, при зіставленні з їхніми діями, певно, не стільки принесли їм користі, скільки розважали їх на дозвіллі. (Лактанцій).
5. Від чого вони відволікали. (У виданні Ліндемана с. 216).
Книга друга
1. 1. [Оскільки Сціпіон побачив, що всі прагнули] послухати, він почав свою мову так:
Ось слова старого Катона, якого я, ви знаєте, особливо шанував і перед яким глибоко схилявся. Адже йому я, і за рішенням обох своїх батьків (1), і за своїм власним бажанням, з ранньої юності присвячував весь свій час. Бесідою з ним я ніколи не міг достатньо насолодитися: такий великий був його досвід у державних справах, які він дуже успішно і вельми довго вів і вдома, і в походах, і такі великі були його стриманість у мові і поєднана з гідністю чарівність, а також і вельми сильне прагнення вчитися самому і навчати інших. При цьому життя його цілком відповідало тому, що він говорив.
2. Катон мав звичку твердити, що наш державний лад кращий, ніж в інших державах, з тієї причини, що в останніх, можна сказати, окремі люди створювали державний лад на основі своїх законів та установ, наприклад, у крітян - Мінос, у лакедемонців - Лікург; у атенців (чий державний лад вельми часто зазнавав змін) напочатку - Тезей, потім Драконт, далі Солон, Клістен та багато інших, а під кінець цілком ослаблій державі не дав загинути вчений муж Деметрій Фалерський. Навпаки, нашу державу створено розумом не однієї, а багатьох людей; і не за віку однієї людини, а впродовж життя кількох поколінь, що складає не одне століття. Бо, вчив [Катон], ніколи не було такої обдарованої людини, від якої ніщо не могло б сховатися, і всі обдаровання, зосереджені в одній людині, не могли б в один і той самий час виявитися в такій передбачливості, щоб вона могла обійняти всі сторони справи, не маючи тривалого досвіду.
3. Тому я, йдучи за його прикладом, тепер поведу мову від «початків римського народу» (2). Адже я охоче користуюсь навіть висловом Катона. А цієї мети мені легше буде досягнути, якщо покажу вам, як наша держава народжувалася, зростала, дозрівала (і, нарешті, стала міцною і сильною), ніж у тому випадку, якби я вигадав для себе якусь державу подібно до того, як у Платона робить це Сократ (3).
II. 4. Коли всі схвалили це, [Сціпіон] сказав: «Чи можна назвати якусь державу, підвалини якої були б такими славними і так широко відомими, як закладка нашого міста, зроблена Ромулом? Маючи Марса за батька, Ромул (погодьмося з легендою - тим більше, що вона не тільки вельми давня, але й мудро нам заповідана предками для того, щоб люди з великими заслугами перед державою вважалися не тільки наділеними божественним розумом, але також і божественним походженням), отож як тільки Ромул народився, говорять, його разом з братом своїм Ремом, за велінням альбанського царя Амулія, який боявся повалення своєї царської влади, залишили на березі Тібру. Там годував його хижий звір (4) своїм молоком. Після того як Ромула взяли до себе пастухи і виховали в суворих умовах життя і серед злигоднів, він, за легендою, коли виріс, силою свого тіла й відвагою духу настільки переважив інших, що всі, хто населяв землю, де нині стоїть наше місто, покірно й охоче почали його слухатись. Ставши на чолі їхніх законів (перейдімо тепер від переказів до подій [реальних]), він, як кажуть, захопив Альбу Лонгу, сильне на той час і могутнє місто, і вбив царя Амулія.
III. 5. Заживши такої слави, Ромул, за легендою, передусім задумав, зробивши ауспіції, закласти місто і заснувати міцну державу. Що стосується місця для міста, яке кожен, хто прагне створити тривку державу, повинен визначати вельми обачно, то Ромул вибрав його надзвичайно вдало. Адже Ромул не присунув місто до моря (а це було б для нього, за чисельності його загону, дуже легко), аби вдертися до краю рутулів та аборигенів і заснувати місто в гирлі Тібру, куди через багато років вивів колонію цар Анк. Ні, цей муж, що мав видатну здатність передбачати, добре розумів, що приморське розташування геть не вигідне для тих міст, які засновуються в надії на їхню довговічність і могутність. 6. Передусім тому, що приморським містам загрожують небезпеки не лише численні, а ще й приховані. Бо твердий грунт завчасно сповіщає про наближення ворогів - не лише тих, яких чекають, але й тих, які нападають зненацька,- багатьма ознаками: гуготінням і навіть гуркотом. Бо жоден ворог не може напасти по суходолу так, щоб ми не могли знати не лише про його прибуття, але й про те, хто він і звідки з'явився. Тим часом ворог, що приходить з моря на суднах, може з'явитися раніше, ніж будь-хто буде у змозі запідозрити можливість нападу. При цьому він, уже з'явившись, не дає зрозуміти, ні хто він, ні звідки йде, ні навіть чого хоче. Коротше кажучи, не можна побачити жодної ознаки, аби збагнути, чи мирні це люди, чи вороги.
IV. 7. Далі, приморським містам властиві, так би мовити, зіпсутість і мінливість звичаїв. Бо вони стикаються з чужою мовою і чужим ладом, і до них не лише ввозяться чужоземні товари, але й вносяться чужі звичаї, так що в їхніх вітчизняних ухвалах ніщо не може лишатися незмінним тривалий час. Мешканці цих міст вже не відчувають прихильності до насидженого місця. Ні, крилаті надії та помисли тягнуть їх подалі від дому, і навіть тоді, коли вони самі лишаються на батьківщині, подумки все ж линуть кудись і мандрують. І справді, ніщо інше не зашкодило більшою мірою вже давно розхитаним у своїх підвалинах Картагену й Корінту, ніж ці мандри і розпорошення їхніх громадян. Бо вони через свою жагу до торгівлі і мореплавства припинили обробляти поля і розучилися володіти зброєю. 8. Крім того, морем до держави привозять багато предметів, що породжують згубну розкіш; їх або захоплюють силою, або [купують]. Та й вигідне розташування міста таїть у собі багато руйнівних зваб, що схиляють до байдикування і задоволення своїх пристрастей. І те, що я сказав про Корінт, мабуть, цілком можна сказати і про всю Грецію; адже і сам Пелопонес майже весь лежить біля моря, і, за винятком мешканців Фліунта, нема такого племені, поля якого не стикалися б з морем; а за межами Пелопонесу тільки еніани, дорійці і долопи живуть далеко від моря. Чи є потреба говорити про грецькі острови, які, оточені хвилями, самі мало не плинуть по них разом зі своїми громадянськими установами і домашнім життям? 9. Втім, це, як я вже говорив, стосується старої Греції. Що ж до колоній, заведених греками в Азії, Тракії, Італії і Африці, то яку з них, крім хіба що Магнезії (5), не омивають морські хвилі? Таким чином, узбережжя Греції здається ніби пришитим до земель варварів, з яких раніше ніхто не жив біля моря, крім етрусків та пунійців. Одні з них жили біля моря з метою торгівлі, а інші - заради розбою. Очевидна причина бід і переворотів, що мали місце в Греції,- вади, пов'язані з приморським розташуванням міст, про що я коротко вже сказав раніше. Щоправда, з цими вадами поєднуються великі переваги: до міста, де ти живеш, морем можна доправити вироби всього світу, і, навпаки, те, що росте на його полях, мешканці можуть вивозити і посилати до будь-якої країни.
V. 10. Яким іще чином Ромул зміг би з такою божественною мудрістю використати переваги приморського розташування міста і в той же час уникнути його небезпек, як не тим, що заклав місто на березі річки, яка тече безперервно й рівномірно і, впадаючи в море, творить широке гирло? Завдяки цьому місто могло й одержувати морем усе, чого потребувало, і віддавати те, чого було надмір; і могло по цій же річці не лише ввозити з-за моря все найнеобхідніше для харчування та життя, але й одержувати привезене суходолом. Таким чином, Ромул, мені здається, вже тоді передбачав, що наше місто рано чи пізно стане осередком найбільшої держави. Бо місту, розташованому в будь-якій частині Італії, навряд чи вдалося б з більшою легкістю зберегти таку могутність.
VI. 11. Далі, що стосується природних засобів захисту міста, то чи знайдеться така неспостережлива людина, яка їх не помітила б і належним чином не оцінила? Адже як Ромул, так і наступні царі завдяки своїй мудрості, використавши наявність крутих і спадистих пагорбів, що здіймаються зусібіч, вибрали для міської стіни (6) такий напрям, що єдине доступне місце, яке є між Есквілинським і Квірінальським пагорбами, після того, як був насипаний величезний вал, оперезувалося вельми широким ровом. А обнесена муром фортеця (7) стояла так високо на крутій і немов обтесаній скелі, що навіть у пам'ятні нам страшні часи гальської навали(8) лишилась неушкодженою і недоторканою. У цій місцевості, що потерпала від хвороб, Ромул вибрав місце, і багате джерелами, і здорове. Адже там багато пагорбів, які не лише самі обвіваються вітрами, але й дають тінь долинам.
VII. 12. І Ромул зробив усе це дуже швидко. Він заснував місто, яке велів на свою честь назвати Римом, а для зміцнення нової громадянської общини прийняв рішення, дещо незвичне і досить суворе, але гідне великої людини, яка вже тоді вирізнялася великою здатністю передбачити все, що стосувалося зміцнення царства і добробуту народу. Отож велів викрасти шляхетних сабінських дівчат, які в день консуалій з'явилися до Рима, щоб бути присутніми на вперше тоді введених Ромулом щорічних іграх в цирку(9), і віддав цих дівчат заміж до кращих родин. 13. Коли сабінці через це пішли на римлян війною, успіх в якій був перемінним, а кінець видавався сумнівним, Ромул уклав договір із сабінським царем Титом Тацієм. При цьому викрадені [дівчата, тепер уже] матрони, самі благали про це. За цією угодою Ромул прийняв сабінців до числа громадян, прилучивши їх до священнодійств, і розділив свою царську владу з їхнім царем (10).
VIII. 14. Ромул разом з Тацієм обрав до царської ради найперших людей, які через свій вплив були названі «батьками». І від свого імені, а також Тація і Лукумона (союзника, що поліг у бою з сабінцями) розділив народ на три триби і тридцять курій, надавши тим куріям імена викрадених сабінських дівчат, що були прихильницями укладання договору. Та хоч усе було саме так встановлено ще за життя Тація, після того, як він був убитий, до Ромула повернулася вся повнота влади, і він став царювати, ще більше спираючись на авторитет і мудрість «батьків».
IX. 15. Зробивши це, Ромул передусім зрозумів і визнав правильним саме те, що трохи раніше в Спарті зрозумів Лікург: через одноосібний імперій і царську владу можна краще повелівати і правити державою в тому разі, коли до цього виду влади приєднується авторитет усіх кращих громадян. І ось, знайшовши собі опору та захист в цій раді і «сенаті», Ромул вельми вдало вів багато воєн з сусідами (41) і, сам не вносячи нічого зі здобичі до себе в дім, безперестанку збагачував своїх співгромадян. 16. Надалі - ми зберігаємо це і пон.лні для кращої безпеки держави - Ромул незмінно зважав на ауспіції. Бо він і сам (що було разом з тим і началом нашої держави) заклав місто, здійснивши ауспіції, а потім вибрав із кожної триби по авгуру (12), <щоб цей, перебуваючи при ньому, здійснював ауспіції кожного разу, коли Ромул приступав до якоїсь державної справи>. Нарешті, він також розподілив плебс на клієнтели у перших людей (яку користь це принесло, я розгляну пізніше) і вдався до заходів примусу, накладаючи пеню у вигляді овець та волів (оскільки в ті часи майно складалося із худоби і земельних володінь, через що людей називали «багатими худобою» і «володіючими землею»), а не вдаючись до насильства і страт.
X. 17. І ось Ромул, пропарювавши тридцять сім років, заклавши дві чудових підвалини держави - аус-піції і сенат, досягнув так багато, що коли зник під час несподіваного затемнення сонця, його зарахували до сонму богів. А такої честі ніколи не міг би удостоїтися жоден смертний, що не здобув великої слави за свою доблесть. 18. Стосовно ж Ромула це було тим більш вдало, адже всі інші, які, за переказами, стали з людей богами, жили в менш просвічені віки, коли вигадувати було легко, бо не спокушені люди були легковірні. Ромул же, як ми бачимо, жив менше шестисот років тому, коли письмо та науки стали спільним надбанням, а всілякі давні заблукання, пов'язані з диким способом життя, зникли. Справді, якщо Рим, як можна встановити на основі літописів греків, був заснований у другому році сьомої Олімпіади (13), то Ромул жив у тому столітті, коли в Греції вже було багато поетів та співців і люди ставились до переказів, якщо тільки вони не торкалися глибокої давнини, з меншою довірою. Адже перша Олімпіада була встановлена через сто вісім років після того, як Лікург почав укладати свої закони, і лише помилка в імені дозволила декому думати, що вона була встановлена самим Лікургом. А ті, хто відносить Гомера до часу, ближчого до нас, гадає, що він жив приблизно за тридцять років до Лікурга. 19. Із цього випливає, що Гомер жив задовго до Ромула. Тому, оскільки люди вже були вченими, а самі часи - освіченими, навряд чи був якийсь привід для вигадок. Бо лише давнина сприймала казки, інколи навіть і недоладно складені. Але вік [Ромула], вже освічений і особливо схильний сміятися над тим, чого не може бути, відкинув [би їх]... [...]
<Далі, Гесіод, хоч і жив через багато віків після Гомера, все ж, як відомо, жив до Ромула. Через кілька років після заснування Рима народився Стесіхор> 20. ...онук [Гесіода] по дочці, як стверджував дехто. А в рік смерті [Стесіхора], у п'ятдесят шосту Олімпіаду, народився Симонід. Таким чином, очевидно, що в безсмертя Ромула повірили тоді, коли життя людей уже ввійшло в колію, і вони пізнали його і набули досвіду. І все ж такою великою була в [Ромула] сила розуму та мужності, що стосовно нього, за словами Прокула Юлія (14), людини простої, прийняли на віру те, чому ще багато віків раніше не повірили б, якби це було розказано про будь-кого іншого зі смертних. Говорять, правда, що [Прокул] за намовою «батьків», які бажали відвести від себе підозру щодо загину Ромула, сказав на народних сходинах, ніби бачив Ромула на тому пагорбі, який нині називається Квірі-нальським, і що Ромул доручив йому просити народ про те, щоб на цьому місці йому було встановлене святилище: він - бог і називається Квіріном.
XI. 21. Отож чи не здається вам, що завдяки мудрості однієї людини новий народ не лише з'явився на світ, але й що Ромул залишив його не малюком, який плаче в колисці, а вже дорослим і, можна сказати, змужнілим?
ЛЕЛІЙ: Так, ми це бачимо, як і те, що ти ступив у своїх міркуваннях на незвичний шлях, про який ніде не згадується в книгах греків. Адже та видатна людина (15), яку ще ніхто не перевершив у своїх творах, подумки вибрала ділянку землі, щоб створити на ній на власний розсуд державу, можливо, і чудову, але далеку від способу життя людей та їхніх звичаїв. 22. Інші (16) розмірковували про види держав і про їхні особливості, не маючи перед собою якогось певного прикладу і форми державного ладу. Але ти, мені здається, маєш намір зробити і те й інше. Адже ти повів свій виклад так, немов хочеш приписувати свої погляди іншим, а не вдаватися до вигадок (як у Платона чинить Сократ), і, говорячи про розташування міста Рима, видавати за свідомий вчинок те, що Ромул зробив випадково і з необхідності; і розмірковувати, не відволікаючись убік, а маючи на увазі лише один певний державний лад. Тому продовжуй так, як почав. Адже мені здається, що я, доки будеш розглядати правління решти царів, уже бачитиму перед собою начебто досконалу державу.
ХП. 23. Отож,- сказав Сціпіон,- сенат Ромула складався із оптиматів, яким цар виявив велику честь, побажавши називати їх «батьками», а їхніх синів - «патриціями» (17). Після смерті Ромула [сенат] сам, без царя, спробував правити державою, але народ цього не стерпів і, сумуючи за Ромулом, з тих пір не переставав вимагати для себе царя. Тоді найперші люди, виявивши розважливість, віднайшли незвичний і нечуваний серед інших народів вихід - ввели міжцарювання з тим, щоб, доки не буде обрано постійного царя, держава не залишалася без царя і в той же час не мала царя на довгий строк; і щоб ні в кого не було бажання (коли його влада вже задавниться) надто повільно відмовлятися од імперія, ані бути надто сильним, щоб його за собою утримати. І ось у цей час наш іще, правда, молодий народ все ж зрозумів те, що пройшло повз увагу лакедемонця Лікурга. Бо він гадав, що слід не вибирати царя (якби ж то це було в можливостях Лікурга), а мати за царя людину, хоч би якою вона не була, аби лиш вела свій рід від Геракла. А наші предки, хоч були тоді дикими, зрозуміли, що слід вимагати царських чеснот та мудрості, а не царського походження.
ХШ. 25. А оскільки ширилася чутка, що цими якостями більше, ніж будь-хто інший, володіє Нума Помлілій, то сам народ, поминувши своїх власних громадян, при схваленні «батьків» прийняв у царі іноземця і закликав його, сабінця, царювати до Рима з Кур. Та він, як тільки сюди прибув (хоч народ, постановою куріатських коміцій, і велів йому бути царем), сам вніс куріатськии закон про свій імперій(1)М. А побачивши, що римляни, дотримуючись порядків, встановлених Ромулом, палко бажають воювати, визнав за потрібне трохи відучити їх від цього.
XIV. 26. Передусім він розділив поміж громадянами, по наділу на кожного чоловіка, ті землі, які завоював Ромул, і довів, що, обробляючи землю, можна, і не вдаючись ні до розорення інших народів, ні до грабунків, користуватися рясотою всіх благ. Він прищепив громадянам любов до спокою і миру, якими краще за все зміцнюється правосуддя та вірність і під захистом яких особливо добре забезпечуються обробіток полів і збір урожаю. Той же Помпілій, увівши «великі ауспіції», додав до попереднього числа авгурів ще двох. А священнодійства доручив п'ятьом понтифікам із числа найперших людей. Запропонувавши ці закони, що збереглися в наших пам'ятках, він релігійними обрядами пом'якшив звичаї людей, що звикли до війн і жадали воювати. Крім того, до числа жерців додав фламінів (20), саліїв (21) і дів-весталок та оголосив усі регули нашого релігійного статуту недоторканими. 27. Що стосується самих священнодійств, то повелів, щоб ретельне виконання їх було важким, а предмети, потрібні для них,- дуже простими. Потім увів багато такого, що треба було знати напам'ять і неухильно дотримуватися. Зате все це не вимагало витрат. Так, у дотриманні релігійних обрядів він додав труднощів, а витрати скасував. Цей же цар завів і торговища, і громадські ігри, і знайшов усілякі приводи для багатолюдних зібрань. Всіма цими нововведеннями він людей жорстоких, брутальних і войовничих спрямував на шлях людяності та лагідності. Процарювавши таким чином тридцять дев'ять років (22) за умов повного миру і злагоди (ми тут уважаємо за доцільне йти слідом за нашим Полібієм, найбільш точним у вказуванні часу подій), він пішов з життя, зміцнивши дві найголовніші основи довготривалості держави - релігію і милосердя.
XV. 28. Після того, як Сціпіон сказав це, Манілій запитав: чи правдива, Публію Африканський, легенда, яка говорить, що цей цар Нума був учнем самого Пітагора чи, принаймні, пітагорійцем? Бо ми часто чували це від старших і гадаємо, що така загальна думка. Та ми, однак, не бачимо, щоби це було потверджено державними літописами (23).
СЦІПІОН: Все це неправда, Манілію, і не просто вигадка, а вигадано невігласом і безглуздо. Бо ці байки говорять не тільки про те, чого не було, але й про те, чого взагалі бути не могло,- цим вони і нестерпні. Бо виявляється, що Пітагор приїхав до Сибаріса, Кро-тона (24) і до цих країв Італії тоді, коли Луцій Тарквіній Гордий царював уже четвертий рік. Адже початок царювання Тарквінія Гордого і приїзд Пітагора припадають на одну й ту ж Олімпіаду - шістдесят другу (25). 29. Із цього, вирахувавши роки царювань, можна зрозуміти, що Пітагор вперше приїхав до Італії приблизно через сто років після смерті Нуми, і в тих, хто вивчав літописи подій ретельно, це ніколи не викликало жодних сумнівів.
Безсмертні боги! - сказав Манілій.- Якою великою є ця хибна думка людей і як вона вкорінилася! І все ж мене тішить, що ми виховані не на заморських та занесених до нас науках, а на вроджених і своїх власних чеснотах.
XVI. ЗО. Але тобі буде легше зрозуміти це,- сказав Публій Африканський,- якщо звернеш увагу на те, як наша держава чинить і як, йдучи, так би мовити, природним шляхом, досягає найкращого стану. Більше того, саме тому і вважатимеш за потрібне прославляти мудрість наших предків, що багато чого, навіть запозиченого з інших місць, у нас, як зрозумієш, було набагато покращено порівняно з тим, яким воно було там, де виникло вперше і звідки було перенесене сюди. Ти збагнеш, що римський народ досягнув своєї могутності не випадково, а завдяки мудрості та старому порядку і до того ж не наперекір долі.
XVII. 31. Після смерті царя Помпілія народ, на пропозицію інтеррекса, в куріатських коміціях обрав царем Тула Гостілія, а він, за прикладом Помпілія, запитав народ по куріях щодо свого імперія. Тул Гостілій зажив значної військової слави і здійснив великі подвиги під час війни. На кошти, одержані від продажу військової здобичі, він влаштував і обгородив коміцій і курію. Він увів правила оголошення війн. Ці правила, вельми справедливо придумані ним, він потвердив феціальним статутом, згідно з яким усяка війна, яка не була сповіщена й оголошена, визнавалася несправедливою і нечестивою. А щоб ви зрозуміли, наскільки мудро вже наші царі передбачили, що деякі права повинні бути дані народові (про це нам доведеться сказати ще багато чого), я вкажу, що Тул Гостілій навіть знаками своєї царської гідності наважувався користуватися тільки з волі народу. Бо на те, щоб дванадцяти лікторам було дозволено йти перед ним, [він просив згоди народу]. [...]
32. <Щодо Тула Гостілія, який був після Ромула третім за ліком царем і був убитий блискавкою, той же Ціцерон говорить у тих самих книгах таке:> чутці, що він, після такої смерті, був прийнятий до гурту богів, римляни не повірили тому, що, можливо, не маючи твердої певності та усталеної думки щодо Ромула, не хотіли заяложувати, тобто принизити її, якщо вона буде з легкістю віднесена також і до іншого (Августин).
<Тул Гостілій, третій римський цар, перемігши етрусків, перший увів у Римі курульне крісло, супровід лікторів і вишиту тогу з багряною облямівкою - приналежності етруських магістратів>. (Макробій).
XVIII. 33. ЛЕЛІЙ: ...Адже держава - у відповідності з тим, як ти почав свою бесіду,- не повзе, а летить у своєму прагненні до кращого влаштування.
СЦІПІОН: Після цього [Тула Гостілія] народ обрав царем Анка Марція, онука Нуми Помпілія від дочки, і він також провів куріатський закон про імперій. Вщент розбивши латинян, він прийняв їх до числа громадян. Він приєднав до Міста пагорби Авентинський і Целій, розділив захоплені землі, а всі ліси, захоплені ним поблизу моря, оголосив державною власністю. У гирлі Тібру він заснував місто і зміцнив його, поселивши в ньому колонів. Процарювавши таким чином двадцять три роки, помер.
ЛЕЛІЙ: Також і цей цар заслуговує похвали. Але темною є римська історія, бо хто була мати цього царя, ми знаємо, але нам не відомий його батько.
СЦІПІОН: Так, це правда, однак від тих часів до нас дійшли, можна сказати, самі лише імена царів.
XIX. 34. Але в ті часи громадяни, очевидно, стали більш освіченими - спершу завдяки деяким чужинським вченням. Адже до нашого міста з Греції не малий, я б сказав, струмок притік, а повновода ріка наук та мистецтв. За переказом, був якийсь Демарат із Корінта, без сумніву, найперший серед громадян за своїм почесним становищем, авторитетом і багатством. Не стерпівши правління корінтського тирана Кіпсела, він буцімто втік, захопивши все своє велике майно, і вирушив до Тарквініїв, квітучого міста в Етрурії. А коли до нього дішла вістка про зміцнілу владу Кіпсела, він, як людина волелюбна й хоробра, відмовився від батьківщини. Він був прийнятий тарквінянами до числа їхніх громадян і оселився в цій міській общині. Коли його дружина, що була родом із Тарквініїв, народила йому двох синів, він дав їм добру освіту в грецькому дусі...(26) [...]
XX. 35. ...легко одержавши права громадянства, він завдяки своїм знанням та освіті став приятелем царя Анка, тож його вважали учасником всіх задумів царя і мало не його співправителем. Крім того, він вирізнявся великою приязністю, дивовижною готовністю допомагати всім громадянам, підтримувати й захищати їх і навіть щедро їх обдаровувати. Тому після смерті Марція народ одностайно обрав його царем під іменем Луція Тарквінія. Саме так він змінив своє грецьке ім'я, аби здавалося, що він у всіх відношеннях перейняв звичаї нашого народу. Провівши закон про свій імперій, він передусім подвоїв попереднє число «батьків» і назвав уже раніше існуючих «батьками старших родів» (їм він у першу чергу пропонував висловлювати свої думки (27)), а тих, кого він сам прийняв до сенату, він назвав «батьками молодших родів». 36. Потім він створив кінноту за зразком, що зберігся й понині, але не зміг, хоч і дуже хотів цього, змінити наймення тіціїв, рамнів і луцерів, тому що вельми прославлений авгур Ат Навій на це не погодився. Також і корінтяни колись так само, за рахунок податків на сиріт і вдовиць, постачали коней [вершникам] і турбувалися про їхній харч за рахунок скарбниці. У кожному разі, він, додавши до вже існуючих загонів кінноти нові, довів її чисельність до тисячі восьмисот, тобто подвоїв її склад. Опісля він підкорив велике й хоробре плем'я евків, що загрожувало добробуту римського народу; а сабін-ців, відкинувши від стін міста Рима, розсіяв своєю кіннотою і погромив ущент. Він же, як ми знаємо, перший влаштував великі ігри, названі Римськими (28), а під час війни з сабінцями, під час самої битви, дав обітницю побудувати в Капітолії храм Юпітера Все-благого Найбільшого і помер, процарювавши тридцять вісім років.
XXI. 37. ЛЕЛІЙ: Ось і потверджуються слова Катона, який говорив, що держава створюється не відразу і не однією людиною. Бо ми бачимо, як багато благодійних і корисних установлень додав кожний із царів. Але після них правив цар, який, на мою думку, був у державних справах ще більш передбачливий, ніж усі інші.
Це правда,- сказав Сціпіон,- адже після нього, за легендою, вперше без обрання народом, царював Сер-вій Тулій, котрий буцімто народився від рабині із дому Тарквінія, яка зачала його від одного з клієнтів царя. Коли він, вихований серед рабів, прислуговував за царським столом, цар не міг не помітити іскри розуму, що вже тоді палала в хлопцеві. Таким удатним був він і в усякій роботі, і в бесіді. Із цієї причини цар, чиї діти були ще дуже малими, полюбив Сервія так, що його в народі вважали за царського сина, і з величезною запопадливістю навчав його всім тим наукам, які колись осягнув сам, і дав йому чудову освіту за грецьким зразком.
38. Після того, як Тарквіній загинув через підступи синів Анка, царювати почав Сервій. Але, як я вже говорив, не внаслідок обрання громадянами, а за їхнім бажанням та згодою. (Бо Тарквіній у той час хворів, очевидно, після поранення, але ще був живий). Тому Сервій у царському вбранні почав вершити суд, на свої гроші звільнив неспроможних боржників і, виявивши велику приязнь до народу, переконав його у тому, що чинить суд за велінням Тарквінія. [Сервій] не став довірятися «батькам», а після похорону Тарквінія сам запитав народ стосовно себе і, одержавши веління царювати, провів куріатський закон про свій імперій. Передусім він пішов війною на етрусків і покарав їх за кривди. Коли він у цій війні... [...] «захопив просторі землі, віднявши їх у церетанів, тарквінян і вейєнтів, то розподілив їх поміж новими громадянами. Потім заснував ценз, установлення, вельми корисне для такої держави, якій долею призначено стати великою. На основі цензу податки і в мирний, і у воєнний час бралися не без розбору, а відповідно до майна. Він установив вісімдесят центурій, що складалися з громадян, які мали по 100 000 сестерціїв і більше, тобто сорок старших і сорок молодших центурій» [До них приєднав центурії вершників числом...]. XXII. 39. ...вісімнадцяти, з найбільшим майновим цензом. Потім Сервій, відібравши велике число вершників із усього народу, розділив решту народу на п'ять розрядів і відокремив старші розряди від молодших (29). [Він розподілив їх так], щоб підсумок голосування залежав не від натовпу, а від людей заможних. Потурбувався і про те, щоб (цього завжди слід дотримуватися в державних справах) більшість не мала найбільшої влади. Якби цей розподіл не був відомий, я розповів би про нього докладніше. Але ви вже бачите, що розрахунок був таким, щоб центурії вершників разом з шістьма голосами і перший розряд з доданням до них центурії (для більшої користі міста Рима), наданої майстрам-теслям, разом складали вісімдесят дев'ять центурій. Якщо зі ста чотирьох центурій (адже в остачі було саме стільки) до цих вісімдесяти дев'яти центурій додавалося хоча б вісім (30), то в народі створювалася перевага, і решта величезної більшості людей у складі дев'яноста шести центурій не усувалася від голосування (що було б виявом зарозумілості), але й не була надто сильною і небезпечною. 40. При цьому Сервій уважно поставився також і до слів, і навіть до назв: багатих він назвав «асодавцями» - від слів «ас» і «давати», а тих, хто при цензі або пред'явив не більше п'ятисот асів, або не пред'явив нічого, крім самого себе, він назвав пролетаріями,- аби було зрозуміло, що від них чекають нащадків, тобто мовби продовження існування держави (31). Але тоді в кожній центурії із тих дев'яноста шести перебувало, на основі цензу, більше людей, ніж майже у всьому першому розряді. Таким чином, з одного боку, ніхто не позбавлявся права голосу; з іншого боку, при голосуванні найбільш впливовими на себе всі державні справи і першим у нашій державі довів, що при захисті свободи громадян нема приватних осіб. За його пропозицією і під його керівництвом громадяни, згадавши свіжі ще в їхній пам'яті скарги батька та родичів Лукреції, і гордість Тарквінія, і численні образи (чинені ним самим і його синами), веліли і самому царю, і його дітям, і Тарквінієвому роду йти у вигнання (35).
XXVI. 48. Отож хіба вам не зрозуміло, що цар перетворився на владаря і що внаслідок зіпсутості однієї людини сам рід державного ладу із доброго став вельми поганим? Адже саме такого правителя над народом греки і називають тираном. Бо царем вони схильні вважати того, хто піклується про народ, як батько, і дбає про якомога кращі умови життя для тих, над ким поставлений. Це справді гарний вид державного ладу, як я вже говорив, та все ж схильний переходити до найзгубнішого ладу і навіть такого, що котиться вниз. 49. Адже тільки-но цар ступить на шлях хоч якоюсь мірою несправедливого владарювання, він одразу стане тираном, тобто найогиднішою, наймерзеннішою і найненависнішою для богів та людей істотою, яку тільки можна собі уявити. Хоч зовні він - людина, однак дикістю свого характеру переважає найлютіших звірів. Бо хто, справді, назве людиною того, хто не хоче, щоб у нього були з його громадянами і взагалі зі всім людським родом якась спільність у праці, якесь єднання в людських стосунках? Але в нас буде ще інша, більш зручна нагода поговорити про це, коли сам предмет змусить мене висловитися проти тих, хто, навіть звільнивши громадян, став домагатися панування (36).
XXVII. 50. Ось так уперше з'являється тиран. Бо таку назву греки дали несправедливому цареві, а ми називали царями всіх тих, хто мав одноособову постійну владу над народом. Тому і про Спурія Касія, і про Марка Манлія, і про Спурія Мелія говорили, що вони хотіли захопити царську владу, а недавно «Тіберій Гракх»... [...]
XXVIII. 51. ...Лікург в Лаконії назвав геронтами. їх було, правда, дуже мало - двадцять вісім(37). Він надав їм найвище право дорадчого голосу, тоді як найвищий імперій належав цареві. Наші предки пішли за прикладом Лікурга і переклали на нашу мову введену ним назву: тих, кого він назвав старійшинами, вони назвали сенатом. Так (ми вже говорили про це) вчинив і Ромул, обравши «батьків». Однак у такій державі все ж рішуче переважає могутність, влада й ім'я царя. Наділивши певною владою і народ (як вчинили це Лікург та Ромул), свободою його, проте, не нагодуєш, але жагою свободи запалиш,- якщо тільки даси йому можливість скуштувати влади. Однак над ним завжди буде висіти страх, що цар (як це в більшості випадків і буває) виявиться несправедливим. Отож неміцна воля народу, коли вона, як я вже говорив, залежить від волі, точніше, від норову одної людини.
[XXIX. 52]. Тому хай це буде перша форма, перший вид і першоджерело тиранії, виявлене нами в тій державі, яку Ромул заснував, здійснивши ауспіції, а не в тій, яку, як пише Платон, для себе описав Сократ у своїй вельми вишуканій бесіді. Ось яким чином Тарквіній повністю повалив цей вид держави на чолі з царем - і не тим, що він привласнив якусь нову владу, але тим, що несправедливо використав ту, яку мав. Протиставимо [Тарквінію] іншого мужа - доброго, мудрого і досвідченого у всьому тому, що стосується користі й гідності громадян, і немовби опікуна й управителя держави. Бо саме так слід називати всякого, хто буде правителем і керманичем держави. Вмійте розпізнати такого мужа. Адже саме він розумом своїм і діяльністю здатен оберігати державу. Втім, оскільки назва ця поки ще маловживана в нашій мові і нам ще не раз доведеться говорити про таку людину у своїй подальшій бесіді, то... [...]
XXX. 53. [Платон] визнав за потрібне утворити державу швидше таку, якої слід бажати, аніж таку, на яку можна було б розраховувати,- найменшу, яку тільки міг створити; не таку, яка могла б існувати, а таку, в якій було б можливо побачити розумні основи громадянськості. Але я, якщо вдасться, спробую, керуючись тими засадами, які побачив [Платон], не за загальними рисами і не за зразком громадянської общини, а на прикладі величезної держави немов жезлом торкнутися причин всякого суспільного блага і всякого суспільного зла.
Бо після двохсот сорока років з часу правління царів (а разом з міжцарюваннями дещо більше) і після вигнання Тарквінія римський народ відчував до імені царя таку ж сильну ненависть, якою була його нудьга після смерті, точніше, після зникнення Ромула. І ось римський народ як тоді не міг обходитись без царя, так після вигнання Тарквінія не міг чути імені царя. Але коли він одержав можливість... [...]
XXXI. 54. «Отож ці чудові установлення Ромула несхитно проіснували близько двохсот двадцяти років, ... (Ноній).
Тому вони, не терплячи правління царя, завели імперій строком на один рік і посадили двох імператорів, яких назвали консулами - від слова „consulere" (піклуватися). їх не назвали ні царями - від слова „царювати", ні владарями - від слова „володарювати". (Августин)».
...той закон був скасований в цілому. При такому стані розуму наші предки потім прогнали ні в чому не винного Колатина (через підозру, яка впала на нього у зв'язку з його ріднею), а також і решту Тарквініїв через їхнє ненависне ім'я. При такому ж стані розуму Публій Валерій першим велів схиляти лікторські пучки, коли починав говорити на народному зібранні, і переніс свій будинок до підніжжя пагорба Велії після того, як розпочав будувати будинок на більш високій частині Велії, де колись жив цар Тул, бо зрозумів, що в народі виникають підозри. Він же (чим особливо виправдав своє прізвисько «Публіко-ла») вніс на розгляд народу закон, який був першим прийнятий центуріатськими коміціями,- про те, щоб жоден магістрат не мав права, всупереч провокації, ні страчувати римського громадянина, ні карати його різками. Але, як свідчать понтифікальні, а також і наші авгуральні книги, провокація застосовувалася уже в часи царів. Про дозвіл здійснювати провокацію за будь-яким судовим вироком і після накладення пені вказують і численні закони Дванадцяти таблиць. А легенди про те, що децемвіри (38), які складали ці закони, були обрані без можливості провокації за їхніми рішеннями, показують досить чітко, що на інших магістратів право провокації не поширювалося. І консульський закон Луція Валерія Потіта й Марка Горація Барбата (39) (які розумно вирішили, заради збереження згоди, стояти за народ) встановив, що жоден магістрат не може бути обраний без того, щоб за його рішенням не була можливою провокація. Та і Порцієві закони (три закони, запропоновані трьома Порціями), як ви знаєте, не додали нічого нового, крім санкції (40).
55. І ось Публікола, провівши цей закон про провокації, негайно ж велів прибрати сокири із лікторських пучків (41), а на другий день домігся дообрання Спурія Лукреція (як свого колеги) і велів лікторам своїм перейти до Лукреція, оскільки той був старший за нього роками. [Публікола] першим встановив, щоб ліктори, які йшли перед консулами, кожного місяця переходили від одного з них до другого, аби, при свободі для народу, знаків імперія було не більше, ніж їх було за царської влади. Це був, на мою думку, муж непересічний, раз він, надавши народу помірну свободу, досить легко зберіг за найпершими людьми їхнє значення. І я тепер не без причини тверджу вам про такі давні і такі відомі події, а на прикладі знаменитих особистостей та славних часів описую вам людей і справи, щоб у відповідності з ними спрямувати свою подальшу бесіду.
XXXII. 56. Отож у ті часи сенат управляв державою так, що, хоч народ і був вільний, волею народу вершилося мало справ, а більша частина - рішеннями сенату і за встановленими звичаями. Консули ж при цьому мали владу в часі лише на рік, але за її характером і правами вона була царською. А те, що мало найбільше значення для зміцнення могутності знаті, дотримувалося суворо: постанови народних коміцій набирали сили тільки після схвалення їх рішенням «батьків» (42). Крім того, саме в ці часи, приблизно через десять років після обрання перших консулів (43), був призначений також і диктатор - Тит Ларцій, що здалося безприкладним видом імперія, вельми близьким до царської влади і схожим на неї. Втім, хоч би як було, всіма державними справами (за згодою народу) з найвищим авторитетом відали найперші і найхоробріші на ті часи люди, наділені найвищим імперієм,- диктатори й консул, які вчиняли великі подвиги на війні.
XXXIII. 57. Але те, звершення чого вимагала сама природа речей,- щоб народ, визволений від царів, виявив домагання на дещо більші права,- сталося через короткий проміжок часу, приблизно на шістнадцятому році після їхнього вигнання, за консульства Постума Комінія та Спурія Касія(44). Розумних підстав для цього, певно, не було, але в державних справах сама їхня природа часто бере верх над розумом. Ви повинні твердо пам'ятати те, що я сказав вам напочатку. Якщо в державі нема рівномірного розподілу прав, обов'язків та повноважень - з тим, щоб достатньо влади було у магістратів, достатньо впливу у ради найперших людей і достатньо свободи у народу, то цей державний лад не може зберегтись незмінним. 58. Бо в ті часи, коли серед громадян почалися заворушення через борги, плебс зайняв спершу Священну гору, а потім Авентинський пагорб (45). Адже навіть порядок, встановлений Лікургом, не утримав греків у шорах. Бо і в Спарті, за царювання Теопомпа, було призначено п'ять чоловік, яких греки називали ефорами, на Кріті - десять так званих космів. Як завданням плебейських трибунів було стримувати консульський імперій, так завданням тих посадових осіб було стримувати царську сваволю.
XXXIV. 59. У наших предків, за великого тягаря боргів, можливо, і був той чи інший спосіб допомогти боржникам. Такий спосіб свого часу не випав з уваги атенця Солона, а невдовзі - і від нашого сенату, коли через заворушення, викликані сваволею однієї людини, всі кабальні обов'язки громадян були скасовані, ще згодом ця форма обов'язків була ліквідована. І завжди, коли плебс, внаслідок бід, що звалювалися на державу, бував руйнований поборами, шукали якогось полегшення й допомоги заради спільного блага. Але оскільки тоді такої міри не застосовували, то це дало народові підставу зменшити владу і значення сенату, шляхом заколоту вибравши двох плебейських трибунів. Проте значення сенату залишилося все ще великим і важливим, оскільки найрозумніші й найхоробріші мужі охороняли державу зброєю та своїми мудрими рішеннями. І їхній авторитет був у повному розквіті, тому що вони (набагато переважаючи інших людей своїм почесним становищем) поступались їм у своєму прагненні до насолод і були вищі від них за своїм майновим станом. При цьому доблесть кожного з них у державних справах була людям тим більш до душі, що в приватному житті вони турботливо підтримували співгромадян ділом, порадою, грошима.
XXXV. 60. За такого становища в державі Спурій Касій, надзвичайно впливова в народі людина, надумав захопити царську владу. Його звинуватив у цьому квестор, і, як ви знаєте, після того, як батько [Спурія Касія] заявив, що він установив вину [сина], квестор, за згодою народу, прирік [Спурія] на смерть (46). Далі, консули Спурій Тарпей і Авл Атерній приблизно на п'ятдесят четвертому році після першого консульства провели в центуріатських коміціях [догідний народові закон] про грошову пеню і позов зі внесенням закладу (47). Через двадцять років, зважаючи на те, що цензори Луцій Папірій та Публій Пінарій призначенням пені відняли у приватних осіб багато великої рогатої худоби і передали її у власність держави, законом консулів Гая Юлія і Публія Папірія була встановлена дешева оцінка худоби при накладенні пені (48).
XXXVI. 61. Але кількома роками раніше, коли сенат мав найвищий авторитет, а народ погоджувався й слухався його, було прийнято рішення про те, щоб консули та плебейські трибуни відмовилися від своїх магістратур; і щоб були обрані децемвіри, наділені найбільшою владою і позбавлені можливості провокації, і щоб вони мали найвищий імперій і складали закони. Після того, як вони склали десять таблиць законів, виявивши при цьому незвичайну справедливість та принциповість, вони провели вибори інших децемвірів на наступний рік. Але ні чесність, ні справедливість останніх не отримали такого ж високого схвалення. Однак і в цій колегії великої слави зажив Гай Юлій. Він зажадав поручителів від знатного Луція Сестія, в спальні якого в присутності Гая Юлія, за його словами, було викопано труп людини. І це незважаючи на те, що сам Луцій Сестій мав найвищу владу (оскільки був одним із децемвірів) і був вибавлений від можливості провокації. [Гай Юлій, за його словами], не збирався нехтувати чудовим законом, що дозволяв тільки в центуріатських коміціях виносити постанову про життя і смерть римського громадянина.
XXXVII. 62. Настав третій рік децемвірату. Залишалися ті ж самі децемвіри, які чинили спротив обранню інших на їхнє місце. За такого стану в державі, який, як я вже не раз говорив, не може бути тривким, [оскільки всім станам громадян не надаються однакові права], вся влада опинилася тоді в руках найперших людей,- бо на чолі держави були поставлені найзнатніші децемвіри. їм не були протиставлені плебейські трибуни. За децемвірів не було жодних інших магістратів і не було збережено права провокації до народу, якщо громадянину загрожувала страта або покарання різками. 63. І ось, внаслідок несправедливості децемвірів, несподівано почалися сильні потрясіння, і відбувся справжній державний переворот. Бо децемвіри, додавши дві таблиці несправедливих законів, нелюдським законом заборонили шлюби між плебеями і «батьками», хоча звичайно дозволяються навіть шлюби з чужинцями. Цей закон був пізніше скасований Канулеєвим плебісцитом (49). Завдяки своєму імперію творячи всяке свавілля, вони правили народом жорстоко та корисливо. Всім, звичайно, добре відомо (про це свідчать і численні літературні твори), як через непогамованість одного з цих децемвірів якийсь Децім Віргіній своєю рукою вбив на форумі дочку-підлітка і, охоплений горем, утік до війська, яке стояло тоді на горі Альгіді(50). Воїни відмовилися продовжувати військові дії, які вели, і зі зброєю в руках спершу зайняли Священну гору (подібно до того, як це колись уже сталося в подібному випадку), а потім і Авентинський пагорб... [...]
...після того, як Луція Квінкція призначили диктатором... (51). (Сервій).
...предки наші, гадаю, і вельми схвалили, і з великою мудрістю зберегли.
XXXVIII. 64. Коли Сціпіон закінчив і всі мовчазно чекали продовження його мови, Туберон сказав: оскільки присутні, які старші за мене, ні про що не запитали тебе, Публію Африканський, дозволь мені сказати, чого я не знаходжу у твоєму викладі.
Так, звичайно,- відповів Сціпіон,- я вислухаю вельми охоче.
ТУБЕРОН: Ти похвалив, здається, нашу державу, хоча Лелій питав тебе не про нашу державу, а про державу взагалі. Але я все ж не довідався із твоїх слів, якими порядками, якими звичаями або, краще, якими законами можемо зберегти ту державу, яку ти вихваляєш.
XXXIX. 65. ПУБЛІЙ АФРИКАНСЬКИЙ: Я гадаю, Тубероне, ми незабаром знайдемо більш слушну нагоду для ретельного розгляду питання про те, як створюють і зберігають державу. Що ж стосується найкращого державного ладу, то я, здається, відповів на питання Лелія досить вичерпно. Адже я передусім визначив види держав, які заслуговують схвалення, числом три, і стільки ж згубних, протилежних трьом вищезгаданим. І вказав, що жоден із цих видів не є найкращим; і що тільки той, який є розумним поєднанням трьох перших, переважає кожний із видів держави, взятий окремо. 66. А та обставина, що я взяв за зразок саме нашу державу, мала значення не для визначення найкращого державного устрою (бо це було б можливим і без використання зразка), а для того, щоб на прикладі величезної держави ясніше проглядала сутність ладу, який я описав у своїм міркуванні та бесіді. Але якщо ти, не звертаючись до прикладу того чи іншого народу, запитуєш про сам рід найкращого державного устрою, то нам слід скористатися образом, даним нам природою, оскільки це зображення міста і народу тебе... [не задовольняє] [...]
XL. 67. ...якого я шукаю вже давно і з яким бажаю зустрітися.
ЛЕЛІЙ: Ти, певно, шукаєш розумну людину?
СЦІПІОН: Саме так.
ЛЕЛІЙ: Серед присутніх чимало таких людей. Почни хоча б із самого себе.
СЦІПІОН: О, якби в сенаті було достатньо таких людей! Адже розумний той, хто, як часто бачимо в Африці, сидячи на величезному й дикому звірі(52), приборкує і спрямовує його, куди захоче, а ласкавим словом і дотиком змушує цю дику тварину слухатись.
ЛЕЛІЙ: Знаю і часто бачив це, коли був твоїм легатом.
СЦІПІОН: Та ба, той індієць або пунієць приборкує тільки одного звіра і то такого, що піддається навчанню і звик до людської вдачі. Але ж той первінь, який прихований в душі людини і (будучи частиною його душі) називається здоровим глуздом; він гамує і підкоряє не просто одного звіра, з яким можна впоратися,- таке якщо йому й удається, то вельми рідко. Бо й того дикого звіра треба тримати [в шорах]... [...]
XLI. 68. ... [звір], який живиться кров'ю, якого жорстокість тішить так, що він насилу може насититися видовищем болісної смерті людей, ... (Ноній).
2. ...але пожадливому, стрімкому, похітливому, що потонув у насолодах... (Ноній).
3. Є три афекти, які штовхають нерозважних людей до всіляких злочинів: гнів, жадоба, сваволя. Гнів вимагає помсти, жадоба - багатства, сваволя - розваг. (Лактанцій).
4. ...і четверта за ліком боязливість, що переходить у плач і тугу, завжди сама себе збуджує... (Ноній).
5. ...зазнавати горя, відчутії нещастя, точніше, бути охопленим страхом і страждати від боягузтва... (Ноній).
6. ...подібно до того, як недосвідченого візника, буває, стягає з колісниці, розчавлює, ранить, нищить... (Ноній).
7. Хвилювання душі подібні до запряженої колісниці, де найголовніший обов'язок візника - вміло правити; а ще - аби знав дорогу. Якщо її триматись буде, то хоч би як стрімко їхав, не постраждає. Якщо ж збочить, то хоч як тихо та обережно їхатиме, або на вибоях розіб'ється, або через нерозважність зазнає прикрощів, або (хоч би як старався) напевно буде скинутий. (Лактанцій).
XLII. 69. ...можна було б сказати.
ЛЕЛІЙ: Я вже бачу, які обов'язки та завдання ти готовий доручити мужу, появу якого я очікував.
Звичайно,- сказав Публій Африканський,- [перед ним, мабуть, треба поставити] лише одне завдання (бо в ньому одному, очевидно, заховані і решта): ніколи не припиняти вчитися і звертати погляд на себе самого, закликати інших людей наслідувати йому, зразковістю своєї душі і життя бути немовби дзеркалом для співгромадян. Адже це нагадує струнну чи духовну музику (і навіть спів), де слід дотримуватися, так би мовити, ладу різних звуків, будь-які порушення якого нестерпні для витонченого слуху. Причому цей лад все ж виявляється злагодженим завдяки дотриманню міри при поєднанні зовсім різних звуків. Так і держава: відчуття міри в ній складається з поєднання вищих, нижчих і середніх станів. Тут як і зі звуками: злагоджене звучання досягається узгодженням цілком різних первенів. [Те, що музиканти називають гармонією у співі, в державі є згода, цей найтісніший і найкращий зв'язок, що гарантує безпеку в кожній державі і жодним чином не можливий без справедливості]. (Августин).
«...по струнах треба вдаряти легко і спокійно, і не рвучко». (Помпей Трог).
XLIII. 70. І коли Сціпіон значно ретельніше і докладніше розглянув питання про те, наскільки справедливість корисна державі і яка велика шкода буває при її відсутності, слово взяв Філ, один з учасників бесіди, і запропонував, щоб саме це питання було розглянуте ще ретельніше і щоб про справедливість було сказано більше, оскільки всюди говорять про те, що правити державою, не чинячи несправедливості, неможливо. (Августин).
XLIV. 71. ...бути сама справедливість.
СЦІПІОН: Я цілком згоден з вами і стверджую ось що: ми повинні визнати, що все донині сказане нами про державу нічого не варте і що нам нікуди буде йти у своїх розмірковуваннях, якщо не буде доведена не тільки брехливість думки, немов державою можна правити лише чинячи несправедливість, але й глибока правота думки, що нею жодним чином не можна правити без найбільшої справедливості. Та коли ваша ласка, на сьогодні годі. Подальше (адже лишається ще досить багато) відкладемо на завтра.
А оскільки всі погодилися з ним, то в цей день бесіда була припинена.
Книга: Марк Туллій Ціцерон Про державу Переклад Володимира Литвинова
ЗМІСТ
| 1. | Марк Туллій Ціцерон Про державу Переклад Володимира Литвинова |
| 2. | Фрагменти з першої книги <Не [пишу] для вчених. Щоб... |
| 3. | ДРУГИЙ ДЕНЬ Книга третя... |
| 4. | Фрагменти із третьої книги «ПРО ДЕРЖАВУ», добуті з різних... |
| 5. | ТРЕТІЙ ДЕНЬ Книга п'ята І. і.... |
| 6. | Книга шоста І. 1. 1. <Якби мені не було навіяно... |
| 7. | Фрагменти з невідомих книг «ПРО ДЕРЖАВУ» 1. Від чого ці... |
На попередню
|
|
