Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Марк Туллій Ціцерон Про державу Переклад Володимира Литвинова
ДРУГИЙ ДЕНЬ Книга третя
Оскільки обговорення цього питання було відкладено на наступний день, розгляд його в третій книзі викликав жваві суперечки. Сам Філ, попередивши від самого початку, що цю думку не варто приписувати саме йому, виклав погляди тих, хто вважає, що правити державою, не чинячи несправедливості, неможливо, і той, хто вперто висловлювався на захист несправедливості і проти справедливості, намагався на основі міркувань і прикладів, схожих на істину, довести, що перша державі корисна, а друга - шкідлива. Потім, на прохання всіх присутніх, Лелій став захищати справедливість і всіляко доводити, що нема нічого більш ворожого державі, як несправедливість; і що взагалі держава може управлятися, а точніше, зберігатися, тільки завдяки великій справедливості. Після того, як це питання було розглянуте, на думку всіх, достатньо, Сціпіон повернувся до того, на чому зупинився, і ще раз запропонував своє коротке визначення держави, яке він назвав «справою народу». Однак народ, на його думку, не будь-який гурт людей, а гурт людей, об'єднаних згодою стосовно права та спільністю інтересів. Потім він показав, якою великою при обговоренні питання є користь «визначення». І на підставі цих своїх визначень зробив висновок, що держава, тобто «справа народу», існує тоді, коли нею добре і справедливо править або один цар, або гурт оптиматів, або весь народ. Але коли несправедливий цар, якого [Сціпіон] за грецьким звичаєм назвав тираном, або несправедливі оптимати, змову яких він назвав клікою, або ж несправедливий сам народ (якого він, не знайшовши для нього належної назви, також назвав тираном), тоді держава вже не тільки злочинна (про що говорилося щойно), але, як показує висновок із наведених визначень, її взагалі не існує. Бо вона вже не справа народу, якщо її захопив тиран або кліка; та й сам народ у цьому випадку вже не народ (якщо він несправедливий); бо це вже не гурт людей, об'єднаних згодою стосовно права та спільністю інтересів,- адже саме про таке визначення поняття «народ» ішлося вище. (Августин).
І. 1. У своїй третій книзі про державу той же Тулій говорить, що людина народжена природою для життя - не як матір'ю, а як мачухою - з тілом голим, хиренним і слабким; з душею боязкою серед труднощів, лякливою, нестійкою у злиднях і схильною до похітливості; з душею, якій, однак, притаманний ніби внесений в неї богом вогонь обдаровань та розуму. (Августин).
<І справді, яка істота перебуває в більш жалюгідному стані, ніж ми, коли ввергнуті в це життя подібно жебракам та голим, з недолугим тілом, з боязким серцем, зі слабким духом, лякливими у тривозі, схильними до насолод>? (Амвросій).
2. Хоча людина народжується кволою і слабкою, їй усе ж не страшна жодна безсловесна істота. А всім тим, що народилися сильними (хоч вони стійко зносять негоду), все ж небезпечна людина. Таким чином, розум дає людині користь більшу, ніж безсловесним істотам дарує природа. Бо останніх ні велика їхня сила, ні витривалість їхнього тіла не можуть захистити від винищення та підкорення нами. Платон, мені здається, висловив природі вдячність за те, що народився людиною. (Лактанцій).
[II. 3] [...] [Розум надав у розпорядження людині] (через повільність її пересування) [вози]. Пізніше, коли [розум] виявив, що люди видають безладні й невиразні звуки, то розділив їх на частини і, наче знаки, закріпив слова за предметами і людьми. В такий спосіб досі порізнених між собою [людей] він зв'язав вельми приємними узами мовлення. Той же розум позначив і вирізнив усі звуки людського голосу (які здавалися незліченними) невеликим числом знаків, які він винайшов, щоб за їх допомогою можна було зберігати і бесіду з людьми відсутніми, і вияви волі, і записи минулого. До цього додалося число, річ необхідна для життя і єдина, яка не змінюється і вічно існує. Число вперше спонукало нас і до того, щоб ми, дивлячись на небо, не стежили даремно за рухом зірок, але, рахуючи дні і ночі, [...приводили до ладу календар] [...]
III. 4. [Філософи] ...чий розум вивищився ще більше і зміг вигадати дещо гідне дарунку богів, як я вже говорив. Тому хай будуть для нас ті, хто розмірковує про правила життя, великими людьми (якими вони є насправді). Хай будуть вченими, будуть наставниками істини й доброчесності. Тільки хай істина та доброчесність не зустрічають зневаги до себе - незалежно від того, чи вигадані вони мужами, добре обізнаними з різними видами державного устрою, а чи вивчалися ними на дозвіллі і за творами (як це бувало). Мова йде про громадянськість і влаштування життя народів, яке викликає (і вельми часто вже й викликало) в чесних серцях появу, так би мовити, незвичної і богами вселеної доброчесності. 5. Але якщо хтось до тих здібностей свого розуму, які одержав від природи і завдяки громадянським ухвалам, визнає за потрібне додати освіту і більш широкі знання, як учинили ті, хто займається обговоренням цих ось книг, то хай не знайдеться людини, яка не надала б перевагу таким людям перед іншими. Та й справді, що може бути більш славним, ніж поєднання великих справ і досвіду з вивченням цих наук і пізнанням їх? Іншими словами, чи можна уявити собі більш шляхетних людей, ніж Публій Сціпіон, ніж Гай Лелій, ніж Луцій Філ, які, аби не пройти повз те, чим досягається слава, що випадає на долю знаменитих мужів, додали до звичаїв вітчизняних та дідівських і це чужинське вчення, що йде від Сократа? 6. Звідси випливає: хто забажав і домігся того й іншого, тобто пізнати і настанови предків, і філософські вчення, той, гадаю, досягнув усього, що приносить славу. Але якщо треба обрати один із двох шляхів до мудрості, то (навіть якщо спокійний спосіб життя, що протікає в найблагородніших заняттях та науках, комусь і видається більш щасливим) все ж таки життя громадянина більшої хвали гідне і, безумовно, більш славне, коли за нього підносять видатних мужів так, як, наприклад, підносили Манія Курія:
Той це, кого ще ніхто не осилив мечем ані злотом...
«Йому ніхто - громадянин чи гість,-
Не зможуть гідну нагороду дать» (1).
[IV. 7] [...] ...[що обидва шляхи] були мудрістю, однак різниця між ними полягала в тому, що одні люди виховували природні начала настановами й науками, а інші - установленнями й законами. Але одна [наша] держава дала більше число якщо і не таких мудрих мужів (оскільки [філософи] витлумачують цю назву дуже обмежувально), то, без сумніву, людей, гідних найвищої хвали, бо вони шанували повчання та відкриття мудреців. І якщо ми в кожній з таких держав знайдемо хоча б одного такого мужа, то яким виявиться тоді великим число видатних мужів! І це незалежно від того, скільки існує й існувало держав, гідних похвали, оскільки потрібна найбільша і неперевершена в природі мудрість, щоб створити державу, яка може бути довговічною. Але якщо ми захочемо подумки оглянути Лацій в Італії або так само племена сабінців і вольсків, Самній, Етрурію, знамениту Велику Грецію (2), якщо потім звернемо свій погляд на асірійців, на персів, на пунійців, на цих... [...]
V. 8. ФІЛ: Ви доручаєте мені воістину дивовижне завдання, бажаючи, щоб я взяв на себе захист безчесності.
ЛЕЛІЙ: Звісно, якщо ти висловиш те, що звично висловлюють проти справедливості, то, либонь, може скластися враження, що і ти такої ж думки. Щоправда, сам ти, наче винятковий зразок давньої порядності й чесності, маєш звичку розмірковувати з протилежних точок зору (3), бо, на твою думку, таким чином легше дійти до істини.
ФІЛ: Ну, гаразд, я виконаю ваше бажання і свідомо забрьохаюсь. А оскільки цього не цураються люди - шукачі золота, то ми, шукачі справедливості, яка набагато дорожча від золота, також не повинні боятися труднощів. О, якби мені, якщо вже треба користуватися чужими доказами, було дозволено доручити цю річ іншому! Тепер Луцій Фурій Філ мусить сказати те, що Карнеад, грек, який звик вигідну йому думку [висловлювати] словами, [...]
9. 3. Я, клянусь Гераклом, слова не вимовлю, аби лиш ви відповіли Карнеаду, який, дякуючи гнучкості свого розуму, часто висміює найкращі твердження.
VI. 9. 4. Хто не знає, якою великою була переконливість доказів Карнеада, філософа академічної школи, і яким красномовством та гостротою розуму він відзначався, той зрозуміє це із оцінки, даної йому Ціцероном, або ж із оцінки Луцілія, у якого Нептун, міркуючи про вельми важке питання, каже, що він не зможе його розтлумачити, «якщо Орк не відпустить до нього самого Карнеада». Коли Карнеада було прислано атенцями до Риму за посла, він виголосив ґрунтовну промову про справедливість у присутності Гальби і Катона Ценсорія, найвидатніших ораторів того часу. Але цей же Карнеад наступного дня спростував свої попередні твердження протилежними і розвінчав справедливість, яку вихваляв напередодні. При тому зробив це не переконливою промовою філософа, чия думка повинна бути твердою та непохитною, а чимось подібним до ораторської вправи, при якій міркування ведеться з двох точок зору. Так він чинив, як правило, щоб бути у змозі спростовувати думки інших людей, які відстоювали якесь твердження. Міркування, яким відкидається справедливість, у Ціцерона згадує Луцій Фурій, гадаю, тому, що він міркував про державу, щоб виступити із захистом та прославлянням справедливості, без якої, на його думку, правити державою неможливо. Але Карнеад для того, щоб спростувати твердження Арістотеля і Платона, поборників справедливості, у своїй першій промові зібрав усе, що висловлювалося на захист справедливості, щоб бути у змозі все це спростувати, що він і вчинив. (Лактанцій).
VII. 10. 5. Більшість філософів, а особливо Платон і Арістотель, багато говорили про справедливість, захищаючи і вихваляючи цю чесноту, як гідну найвищої похвали, оскільки вона віддає кожному своє і зберігає рівність між усіма. І тоді як інші чесноти мовби мовчазні і замкнуті в собі, справедливість - єдина з чеснот, не замкнута в собі і не прихована, але така, що вихваляється вся цілком і схильна до добрих вчинків заради того, щоб приносити якомога більшу користь. Буцімто справедливість повинна бути притаманна самим лише суддям та людям, що наділені певною владою, а не всім! 11. Тим часом нема людини навіть серед найнезначніших і злиденних людей, яка не могла б прилучитись до справедливості. Та оскільки вони не знали, що вона собою являє, звідки береться, яке її призначення, то вони цю найвищу чесноту, тобто найвище благо, оголосили долею небагатьох і заявили, що вона не шукає своєї користі, а тільки сприяє чужим вигодам. І Карнеад, людина рідкісного обдаровання та гостроти розуму, мав усі підстави виступити, аби довести неспроможність тверджень цих людей і відкинути значення справедливості, яка не має міцної основи,- не тому, що він гадав, що справедливість заслуговує догани, але з метою довести, що поборники справедливості не виставили на її захист жодних визначень, жодних непорушних доказів. (Лактанцій).
6. Справедливість дивиться назовні, вся виступає вперед і випинається... (Ноній).
7. ...чеснота, яка більше, ніж усі інші, прагне до служіння іншим і в цьому виявляється (Ноній).
VIII. 12. [ФІЛ]: ...знаходив би і захищав. Але інший(4) своїми міркуваннями про справедливість заповнив чотири вельми просторих книги. Адже від Хрісіпа я не чекав нічого великого та блискучого: він говорить, так би мовити, в своєму дусі, розглядаючи все за значенням слів, а не за сутністю речей. На долю тих героїв(5) випало оживляти ту чесноту, коли вона лежить повергнута, і зводити її на божественний престол поруч із мудрістю. Адже лише вона (якщо вона існує) народжена швидше для інших, а не для себе; вельми доброчинна й щедра і всіх любить більше, ніж саму себе. 13. І їм зовсім не бракувало ні бажання (яка ж тоді була у них інша підстава писати і, взагалі, який інший намір?), ні обдаровання, яким вони переважали всіх. Однак дійсність виявилася сильнішою за їхнє бажання і їхні здібності. Адже право, яке ми досліджуємо, є чимось іншим, таким, що стосується громадянськості, але аж ніяк не природи (6). Бо якби воно стосувалося природи, то - подібно гарячому і холодному, подібно гіркому й солодкому - справедливість і несправедливість були б однаковими для всіх людей.
IX. 14. Але тепер, якби хтось «із колісниці, запряженої крилатими зміями», як писав Пакувій, міг оглянути з висоти і на власні очі побачити численні і різні народи та міста, то передусім помітив би, що єгиптяни (найстародавніший із усіх народів, що має літописи подій за дуже багато віків) мають за божество якогось бика, що його звуть Апісом. Така людина побачила б у тих же єгиптян і багато інших чудовиськ т t різних звірів, зарахованих ними до богів. Потім він побачив би в Греції, як і в нас, чудові храми, присвячені богам у людській подобі. Перси вважали це святотатством, і Ксеркс, як стверджують, велів спалити храми атенців з тої лише причини, що вважав святотатством тримати зачиненими богів, чий дім - увесь цей світ. 15. Але пізніше і Філіп, що мав намір воювати з персами, й Александр (7), який пішов на них війною, виправдовували цю війну своїм бажанням помститися за храми Греції. Греки не вважали за потрібне навіть відновлювати їх, аби у їхніх нащадків було перед очима вічне свідчення злочинів персів. Багато було народів - як, наприклад, таври на берегах Аксинського Понту(8), як єгипетський цар Бусирід(9), як гали, як пунійці,- які вважали людські жертвопринесення справою благочестя й вельми приємними богам!
І справді, правила життя настільки несхожі, що крітяни й етоляни вважають морський розбій почесною справою (10), а лаконці оголошують своїми всі ті землі, куди міг долетіти їхній спис. Атенці мали звичку клятвено оголошувати від імені держави, що їм належать всі ті землі, на яких ростуть оливи і хлібні злаки. Гали вважають для себе ганебним сіяти хліб своїми руками. Тому вони, озброєні, знімають урожай з чужих полів. 16. А ми, буцімто найсправедливіші люди, не дозволяємо заальпійським народам садити оливи й виноград, аби наші сади олив та виноградники коштували дорожче J(1). Коли ми так чинимо, то кажуть, що ми чинимо розумно, але не говорять, що справедливо,- аби ви зрозуміли, що між розважливістю та справедливістю існує різниця. Тим часом Лікург, який вигадав найкращі закони і найсправедливіше право, велів обробляти землі багатіїв плебеям, немов вони були рабами (12).
X. 17. Втім, якби я забажав описати види права, законів, звичаїв га вподобань, різні не лише й у стількох народів, але й у одному місті, і навіть в нашому, то я довів би, що вони змінювалися тисячу разів: наш тлумач права Манілій (13) каже, що стосовно легатів (14) і спадку на користь жінок нині існують одні права, а він сам, у свої молоді роки, говорив про інші, коли Воконіїв закон (15) ще не був виданий. Саме цей закон, запропонований на користь чоловіків,- сама несправедливість стосовно жінок. І справді, чому б жінці не мати свого майна? Чому у діви-весталки спадкоємець може бути, але його не може бути в її матері? І чому, якщо для жінки слід встановити крайню міру майна, дочка Публія Краса, якщо вона єдина у батька, могла б, без порушення закону, мати незліченну кількість грошей, а моя дочка не могла б мати і трьох мільйонів?.. [...]
XI. 18. [Якби сама природа] встановила для нас права, усі люди користувалися б одними й тими ж [законами], одначе одні й ті ж люди користувалися у різні часи різними законами. Але я питаю: якщо обов'язок справедливості людини і чесного мужа - слухатися законів, то яких саме? Чи всяких, які тільки будуть видані? Але ж чеснота не приймає непостійності, а природа не терпить мінливості. Закони ж підтримуються карою, а не нашим почуттям справедливості. Таким чином, право не містить у собі нічого природного. Із цього випливає, що немає навіть людей, справедливих від природи. Чи закони, як нам говорять, мінливі, чи ні, але чесні мужі, з огляду на свої природні якості, йдуть за тією справедливістю, яка існує напевно, а не за тією, яка такою вважається? Адже обов'язок чесного і справедливого мужа - віддавати кожному те, чого той гідний. 19. Тоді як поставимося ми передусім до безсловесних тварин? Адже не люди посереднього розуму, а видатні та вчені мужі, Пітагор і Емпедокл, заявляють, що всі живі істоти перебувають в однаковому правовому стані. Вони твердять, що тим, хто завдасть пошкодження тварині, загрожує нескінченна кара. Отож завдати шкоди дикій тварині - злочин, і цей злочин... [для того], хто [не] захоче [його уникнути, виявляється згубним]. [...]
А якщо побажає йти за справедливістю людина, не обізнана з божественним правом, то вона прийме закони свого племені, немов вони є істинним правом; закони, які за всіх обставин вигадала не справедливість, а вигода. І справді, чому у всіх народів прийняті різні і такі, що відрізняються один від одного, закони, але кожне плем'я встановило для себе те, що воно визнало корисним для себе? Та якою мірою користь розходиться зі справедливістю, дає зрозуміти сам римський народ, який, оголошуючи війни з допомогою феціалів (завдаючи образ законним чином і завжди бажаючи чужого та захоплюючи його), заволодів усім світом. (Лактанцій).
Адже будь-яка царська влада, або імперій, якщо я не помиляюся, добувається з допомогою війни і шириться шляхом перемог. Але війна і перемоги грунтуються передусім на захопленні та руйнуванні міст. Ці дії неминуче пов'язані з образою богів, з руйнуванням міських мурів і храмів. Цьому подібне і винищення громадян та жерців, і до них цілком подібне пограбування священних і мирських скарбів. Отож римляни вчинили святотатств стільки ж, скільки у них було трофеїв. Тріумфів з нагоди перемог над ворогами вони справили стільки ж, скільки і з нагоди перемог над [сумирними] народами. їхня здобич настільки велика, скільки до цього часу у них залишається зображень полонених ними богів. (Тертуліан).
XII. 20. 8. ...бо, коли його запитали, які злочинні схильності змусили його зробити море небезпечним для плавання, коли він мав лише один міопарон, він відповів: «Ті ж самі, які спонукали тебе зробити небезпечним увесь світ» (16). (Ноній).
21. ...Розважливість велить нам усіляко примножувати своє майно, збільшувати свої багатства, розширювати кордони (справді, які підстави були б для хвалебних написів, що карбуються на пам'ятниках видатних імператорів: «Межі держави він розширив», якби він не додав деякої частини чужої землі?), повелівати якомога більшою кількістю людей, насолоджуватися, бути могутнім, правити, панувати. Навпаки, справедливість учить милувати всіх, піклуватися про людей. Кожному віддавати належне, до жодної речі, присвяченої богам, до жодної державної або чужої власності не доторкатися. Чого ж досягнеш, якщо, отже, станеш дослухатися голосу розважливості? Багатства, влади, майна, почестей, імперію, царської влади і для приватних людей, і для народу. Але оскільки ми говорили про державу, то для нас більш очевидне те, що чиниться від її імені. І оскільки сутність права в обох випадках одна й та сама, то, на мою думку, слід поговорити про розважливість народу. Про інші народи я говорити не буду. А наш народ, чиє минуле Публій Африканський у вчорашній бесіді виклав нам від самого початку і чия держава вже розширилася на весь світ? Завдяки чому він із незначного став найбільшим - завдяки справедливості чи розважливості?... [...]
<22. Благу вітчизни завжди й у всьому надавати перевагу(17), не звертаючи уваги на людські чвари. Правило це втрачає будь-який глузд. І справді, хіба вигода для вітчизни не є чимось іншим, ніж вигода для іншої держави або для іншого народу? Це значить розширювати межі вітчизни, насильно захоплювати чужі землі; зміцнювати свою владу, збирати більшу данину>.
ХШ. 22. 9. Наскільки користь різниться від справедливості, показує сам римський народ, який, оголошуючи війну через феціалів і законно чинячи несправедливості, і завжди чужого жадаючи та хапаючи, заволодів усім світом. (Лактанцій).
ХШ. 22. 10. Хто таким чином добуває для вітчизни ці, як вони їх називають, «блага», тобто хто, знищивши держави й вигубивши народи, наб'є скарбницю грошима, захопить землі, збагатить співгромадян, тому підносять хвалу до небес і бачать в ньому найвищу і досконалу чесноту. Отакі помилкові погляди не тільки народу й неосвічених людей, але й філософів, які навіть подають настанови, як чинити несправедливість,
<аби безтям і злість не були позбавлені обгрунтування й авторитету>. (Лактанцій).
XIV. 23. [ФІЛ]: ...адже всі, хто має владу над життям і смертю людей,- тирани, які дуже хочуть, щоб їх називали царями, за іменем Юпітера Всеблагого. Коли ж певні люди завдяки своєму багатству, або походженню, або якимось перевагам тримають державу у своїх руках, тоді це кліка, яку називають чомусь оптиматами. А якщо найбільшу владу має народ і все чиниться на його розсуд, то це називається свободою, хоч насправді це є безвладдям. Але коли один боїться іншого (людина - людини, а стан - стану), тоді (оскільки ніхто не впевнений у своїх силах) укладається ніби угода між народами і могутніми людьми. Так виникає те, що Сціпіон вихваляв,- об'єднаний вид державного устрою. І справді, мати справедливості не природа і не добра воля, а слабкість. Бо коли треба вибрати одне з трьох - або чинити беззаконня, а самому їх не терпіти, або їх і чинити, і терпіти, або ж не чинити ні того, ні другого, то найкращий вихід - їх чинити, якщо можеш робити це безкарно. Друге - їх не чинити і не терпіти. А найжалюгідніша доля - завжди битися мечем, чинячи беззаконня і страждаючи від них. Отож ті, які досягнути першого [не могли, об'єдналися на другому, і так виник змішаний державний устрій]. [...]
<Отож, Карнеад, через те, що становище філософів було хитким, наважився спростувати їх, зрозумівши, що спростувати їх можна>.
XV. 24. 11. Його докази зводилися до такого: люди встановили для себе права, керуючись вигодою; причому права, різні в залежності від звичаїв; до того ж в одних і тих самих людей права часто змінювалися залежно від обставин. Але природного права не існує. Усі люди й інші живі істоти під орудою природи прагнуть до користі для себе. Тому справедливості або зовсім не існує, або (якщо якась і існує), то у вигляді найбільшої дурниці, оскільки вона сама собі шкодить, піклуючись про чужі вигоди. І він наводить такі докази: всім народам, що квітнуть завдяки своїй могутності, в тому числі і самим римлянам, чия влада поширюється над усім світом,- якщо вони тільки побажають бути справедливими, тобто повернути чуже,- доведеться повернутися до своїх халуп і нидіти в бідності та злиднях. (Лактанцій).
«25. ФІЛ: ...за винятком аркадійців і атенців, які, певно, побоюючись, що колись з'явиться ця заборона, тобто відчуття справедливості, вигадали, що вони виникли із землі - ну зовсім так, як польові мишенята - із ріллі».
XVI. 26. Це, передусім, заперечують ті, хто достатньо вправний в розмірковуваннях і користується в цьому питанні великим авторитетом. Такі (мова йде про чесного мужа, якого ми хотіли б бачити щирим і простим) в бесіді про це не лукаві, не схильні до хитрувань, не підступні (18). Вони стверджують, що мудрий не тому чесний, що його захоплюють чесність і справедливість самі по собі, але тому, що життя чесних мужів вільне від страху, турбот, тривог і небезпек. Навпаки, безчесних мужів завжди гнітить турбота, у них перед очима завжди суд і страта. Але, за їхніми словами, нема переваги, нема такої вигоди (породженої несправедливістю), щоб треба було завжди боятися, повсякчас лякатися якоїсь навислої, загрозливої кари, утрати... [...]
XVII. 27. [ФІЛ]. Уявімо собі двох людей: один- найчеснотливіший, найсумлінніший, незвичайно справедливий муж, на диво вірний своєму слову. А другий - вищою мірою злочинний і зухвалий. Громадяни помилково вважають чесного мужа злочинним, зловмисним, нечестивим, а в тому, хто справді найбезчесніший за всіх, бачать найвищу порядність і вірність слову. Внаслідок такої думки всіх співгромадян, чесний муж зазнає переслідувань, нападків, його беруть під варту, виколюють йому очі, засуджують, накладають на нього кайдани, таврують, виганяють і прирікають на злидні. І він здається всім людям найжалюгіднішою істотою. А безчесного, навпаки, всі вихваляють, шанують, люблять і з усіх боків віддають йому почесті, надають імперій, вручають усі кошти і майно, одне слово, визнають мужем найкращим і цілком гідним найщасливішої долі. От і скажіть тепер, хто буде настільки божевільним, щоб не знати, кому з двох надати перевагу?
XVIII. 28. Що справедливо стосовно осіб окремих, те справедливе і стосовно народів: не знайти такої нерозумної держави, щоб вона не віддала перевагу несправедливому правлінню, аби не бути в рабстві по справедливості. Далі я не піду. За мого консулату, коли ви були моїми дорадниками, я запитав вас про нуматинський договір. Хто не знав, що Квінт Помпей уклав подібну угоду і що Манцин у такому ж становищі, як він? (19) Манцин як найчесніший муж навіть підтримав пропозицію, коли я вніс її у зв'язку з постановою сенату, а Помпей завзято захищався. Якщо ми шукаємо сумлінності, порядності, вірності своєму слову, то всі ті якості виявив Манцин. Якщо ж ми шукаємо обгрунтованості, обміркованості, проникливості, то Помпей його переважає. Кого із цих двох... [...]
XIX. 29. Потім Карнеад, полишивши загальні питання, перейшов до приватних. Якщо у порядного мужа, сказав він, є раб, схильний до втечі, або дім у нездоровій місцевості, що породжує хвороби (причому ці недоліки відомі йому одному, і він тому й оголошує про продаж дому або раба), то як він учинить: чи оголосить про схильність раба до втечі, а про дім - що він породжує хвороби; а чи приховає ці недоліки від покупця? Якщо він заявить про них, то його, звичайно, будуть вважати за порядну людину, бо він не обманює. Але вважатимуть дурнем, бо він або продасть своє майно дешево, або не продасть зовсім. Якщо ж він ці недоліки приховає, то буде розважливим,
оскільки потурбується про свою вигоду, але виявиться поганою людиною, бо обдурить покупця. Знов-таки, якщо він знайде людину, яка вважає, що продає мідь, тим часом як це - золото, або ж людину, що гадає, ніби продає свинець, тоді як це - срібло, то чи змовчить він, щоб купити це по дешевій ціні, а чи скаже про це, щоб купити по дорогій? Надати перевагу купівлі по дорогій ціні, безумовно, буде нерозумно. Із цього, на думку Карнеада, випливає, що справедливий та порядний - дурень, а розважливий - людина погана. Але все ж, напевно, існують люди, які і задоволені своєю злиденною долею, і при цьому не відчувають себе ображеними.
XX. ЗО. Потім він перейшов до більш важливих питань і вказав, що ніхто не може бути справедливим, не наражаючи свого життя на небезпеку. Він говорив: звичайно, це справедливість - людину не вбивати, до чужого майна не доторкатися. Та як учинить справедлива людина, якщо зазнає корабельної аварії, а хтось слабкіший ухопиться за дошку? Невже він не заволодіє цією дошкою, щоб самому триматися за неї і врятуватися,- тим більш, що у відкритому морі свідків нема? Якщо він розважливий, то він так і зробить. Адже йому самому доведеться загинути, якщо він не вчинить так. Якщо ж він надасть перевагу смерті, лише б не чинити насильства над іншим, то він, звичайно, справедливий, але нерозумний, бо свого життя не береже, рятуючи чуже. Знов-таки, якщо вороги, прорвавши стрій, почнуть насідати, і наша справедлива людина зустрінеться з якимось пораненим, що сидить на коні, то чи пощадить вона його, щоб самій бути вбитою, а чи скине його з коня, щоб урятуватися від ворога? Якщо вона це зробить, то це розважлива людина, але при цьому - людина зла. Якщо не зробить, то - справедлива, але в той же час, звісно, нерозумна. 31. Отож розділивши справедливість на дві частини і назвавши одну з них громадянською, а другу - природною, [Карнеад] знищив обидві, оскільки громадянська, хоч і являє собою розважливість, справедливістю, проте, не є. Природна ж - справедливістю є, але не є розважливістю. Все це, звичайно, хитромудро і просякнуто отрутою, а тому Марк Тулій і не зміг спростувати це. Бо хоч він і змушує Лелія відповідати Фурію і говорити на захист справедливості, але він, не спростувавши цього, обійшов його, немов рів. Отож Лелій, як здається, захищав не природну справедливість, яка стала схожою на недоумкуватість, а громадянську, яку Фурій погодився визнати розважливістю, але несправедливою. (Лактанцій).
XXI. 32. [ФІЛ]: ...Я не вагався б, чи мені висловитися, Лелію, якби думав, що присутні цього хочуть, і якби я сам не бажав, щоб і ти приєднався до цієї нашої бесіди,- тим більше, що вчора сам сказав, що перевершив наші сподівання. Але ж це не можливе. Усі ми просимо тебе не відмовлятися від свого наміру. (Гелій).
15. ...але наша молодь зовсім не повинна його слухати (20). Бо якщо він думає [не] те, що говорить, то він людина підла. Якщо інше (чому я надаю перевагу), то його міркування все ж таки жахливі. (Ноній).
XXII. 33. 6. [ЛЕЛІЙ]: Справжній закон - це розумне установлення, що відповідає природі, поширюється на всіх людей; постійне, вічне, яке закликає до виконання обов'язку через наказ; відлякує від злочину шляхом заборони. Воно, може, й добре, що не велить чесним людям і не забороняє їм, і не впливає на безчесних, наказуючи їм щось або забороняючи. Але пропонувати повну або часткову відміну такого закону - блюзнірство. Хоч якось обмежувати його дії не дозволено. Відмінити його повністю неможливо, і ми ні постановою сенату, ні постановою народу звільнитися від цього закону не можемо, і нічого нам шукати [Секста Елія], щоб він роз'яснив і витлумачив нам цей закон. Бо не буде одного закону в Римі, другого в Атенах, одного нині, другого в майбутньому. Ні, на всі народи в будь-який час буде поширюватися один вічний і незмінний закон, причому буде один спільний мовби наставник та повелитель усіх людей - бог, творець, суддя, автор закону. Хто не підкориться йому, той буде втікачем від самого себе і, згордувавши людською природою, тим самим зазнає найбільшої кари, хоча й уникне інших страждань, які такими вважаються. (Лактанцій).
XXIII. 34. Якщо не помиляюся, в третій книзі «Про державу» Ціцерон говорить, що найкраща держава ніколи сама не починає війни, крім тих випадків, коли це робиться, щоб дотримати слова або на захист свого добробуту. Це саме хай буде сказано достеменно й стосовно добробуту [справжнього] або уявного в іншому місці. (Августин).
..Але цих покарань, що їх зазнають навіть найбільші дурні (злидні, вигнання, тюремне ув'язнення, покарання різками), приватні особи нерідко уникають, якщо їм трапляється можливість швидко вмерти. Для держав же карою є сама смерть, яка, як нам здається, окремих осіб звільняє від кари. Бо держава повинна бути влаштована так, щоб бути вічною. Тому жоден загин не є природним для держави, як це буває стосовно людей, для яких смерть не тільки неминуча, а навіть часто вельми бажана. Та коли знищується, руйнується, перестає існувати держава, то це - порівняймо мале з великим - немов нагадує нам загин і знищення всього цього світу. (Августин).
35. 8. В «Державі» Ціцерон говорить: несправедливі ті війни, які були розпочаті без підстав. «Бо якщо нема підстав у вигляді помсти або в силу необхідності дати відсіч нападу ворогів, то вести справедливу війну неможливо» (Ісидор). Той самий Ціцерон, за деякими свідченнями, додає: жодна війна не вважається справедливою, якщо вона не сповіщена, не оголошена; не розпочата через невиконану вимогу відшкодувати завдані збитки. (Ісидор).
9. 6. Але наш народ, захищаючи своїх союзників, уже підкорив увесь світ. (Ноній).
XXIV. 36. У тих же книгах про державу ведеться, безумовно, найжорстокіша і найвідважніша сутичка - проти несправедливості і на захист справедливості. І оскільки, коли раніше говорилося на захист несправедливості і проти справедливості, висловлювалася думка, що держава може триматися і збільшуватися тільки несправедливістю, то було прийнято за найміцнішу основу таке: несправедливо, щоб одні люди були в рабстві в інших людей, які володіли б ними. Але якщо несправедливості цієї не стане дотримуватися правляча держава, чия країна величезна, то вона не зможе управляти провінціями. Від імені справедливості була дана відповідь: це справедливо тому, що таким людям рабський стан корисний і що все робиться їм на користь, коли робиться розумно. Тобто коли у безчесних людей віднімуть можливість чинити беззаконня, то пригнічені опиняються в кращому становищі; тим часом як вони, не будучи пригніченими, були в гіршому. Щоб підкріпити це становище, навели відомий приклад, взятий у природи, де було сказано: <Хіба ми не бачимо, що всім кращим людям владарювання дароване самою природою для більшої користі слабких>? Бо чому тоді бог повеліває людиною, душа - тілом, розум - хтивістю, <гнівом> й іншими зіпсутими частинами тої ж душі? (Августин).
XXV. 37. Я сказав досить виразно те, про що Ціцерон говорить у третій книзі «Про державу», коли веде мову про сенс повеління. Але треба бачити різницю і в тому, як правлять, і в тому, як підкоряються. Душа, кажуть, керує тілом і править хтивістю. Але тілом вона керує так, як цар своїми громадянами або як батько своїми дітьми; хтивістю ж - так, як рабами їх владар, тому що душа стримує і гамує її. Отож влада царів, влада імператорів, влада магістратів, влада батьків, влада народів править громадянами і союзниками, як тілом керує душа. Але владарі перевищують рабів так, як найкраща частина душі, тобто мудрість, перевищує зіпсуті й слабкі частини тієї ж душі, якими є пристрасть, спалахи гніву, інші почуття...
<...частинам тіла, через готівність слухатись, наказують, як синам, а зіпсуті частини душі, немов рабів, примушують більш суворою владок». (Августин).
22. Існує вид несправедливого рабства, коли хтось може належати іншому. Але коли у рабстві перебувають люди, які не в змозі стримати себе, тоді нема жодної несправедливості. (Ноній).
XXVI. 38. 23. Якщо,- говорить Карнеад,- ти будеш знати, що де-небудь ховається гадюка, а хтось через необережність хоче сісти на це місце (причому його смерть буде тобі вигідна), то чи вчиниш підло, не попередивши цю людину, щоб вона туди не сідала, хоча й лишишся непокараним? І справді, хто міг би викрити тебе, що ти про це знав? Однак говоримо про це надто багато. Адже очевидно, що коли справедливість, вірність [своєму слову] і правосуддя не будуть випливати із природи і якщо всі ці якості матимуть на увазі одну тільки вигоду, то чесну людину нам не знайти. Про все це Лелій досить докладно висловився в моїх книгах про державу. (Ціцерон).
24. І якщо я, як мені нагадуєш, справедливо сказав у тих книгах, що благо - тільки те, що є чесним, а зло - тільки те, що ганебним, ... (Ціцерон).
XXVII. 39. 25. Мені приємна твоя прихильність до думки, що бажання мати дітей є природним. Справді, якщо цього нема, то у людини не може бути природного зв'язку з людиною, а зі знищенням його знищується і спільність життя. «Ну, і на здоров'я!» - говорить Карнеад. Це мерзенно, та все ж благопристойніше, ніж те, що говорять Луцій і Патрон, які, сприймаючи все на себе, вважають, що нічого ніколи не робиться для іншої людини; і, твердячи, що чесним мужем треба бути тільки для того, щоб самому не терпіти лиха, а не тому, що це добре від природи, не розуміють, що говорять про хитру людину, а не про чесного мужа. Але про це, якщо не помиляюся, говориться в тих книгах, похваливши які, ти додав мені сили духу. (Ціцерон).
26. У цих [книгах] я погоджуюся з тим, що справедливість, яка породжує тривогу і сповнена небезпек, не властива мудрецеві. (Прісціан).
XXVIII. 40. 27. У Ціцерона захисник справедливості Лелій говорить: «Чеснота явно бажає почестей, а іншої нагороди за чесноту нема жодної. Нагороду вона приймає охоче, але її наполегливо не вимагає». І в іншому місці Лелій продовжує: «Якими багатствами звабиш ти цього мужа? Яким імперієм? Якими царствами? Його, який уважає їх людськими, а свій набуток визнає божественним!... Але якщо всі невдячні люди, або численні заздрісники, або могутні недруги віднімуть у чесноти її нагороди, то її все ж буде забагато, щоб утішати, і вона більш за все буде шукати опори у своїй власній красі». (Лактанцій).
28. Геракл чеснотами найславніший і, немов [Сціпіон] Африканський, серед богів перебуває. (Там само).
29. У третій книзі «Про державу» Ціцерон запевняв, що Геракл і Ромул [єдині] з людей стали богами. Але не тіла їхні, каже, були взяті на небо (21). Адже природа не допустила б, щоб те, яке виникло з землі, лишалося будь-де в іншому місці, а не на землі. (Августин).
30. Найхоробріші мужі ніколи не були позбавлені хоробрості, наполегливості, терплячості. (Ноній).
31. У той час як консул висміював щедрість Піра, Курієві не вистачало багатства самнітів. (Ноній).
32. Коли наш знаменитий Катон приїздив до себе в Сабінський край, він, як ми чули від нього самого, відвідував звичайно свій рідний дім. Сидячи біля його вогнища, Катон відкинув дарунки самнітян, недавніх своїх ворогів, а на той час уже клієнтів. (Ноній).
XXIX. 41. [ЛЕЛІЙ]: [Яким] Тіберій Гракх був у Азії, таким лишився він і стосовно громадян. Він знехтував правами союзників і латинян(22) і угодами з ними. Якщо ця звичка до сваволі почне розповсюджуватися все ширше і змусить нашу державу перейти від законності до насильства, тоді тих, які слухаються нас добровільно, ми будемо утримувати страхом; хоч люди нашого покоління, можна сказати, вціліли завдяки своїй пильності, я все ж турбуюся за наших нащадків і за безсмертя держави, яка могла б бути вічною, якби люди жили за заповітами і звичаями «батьків».
XXX. 42. Після цих слів Лелія всі присутні стали говорити, що він приніс їм велике задоволення, а Сціпіон, можна сказати, був у захваті. Ти, Лелію,- мовив він,- часто виступав як захисник у багатьох судових справах, тому я не порівняю з тобою не тільки нашого колегу Сервія Гальбу, якого ти, доки він був живий, ставив вище за всіх інших, але навіть жодного із атичних ораторів - ні за приємністю мовлення, [ні за її силою]. [...]
33. ...двох якостей бракувало йому: впевненості в собі й голосу, що заважало йому говорити перед натовпом і на форумі (23). (Ноній).
34. ...від стогону вміщених в нього людей бик, здавалося, мукав (24). (Схолій до сатир Ювенала).
XXXI. 43. [СЦІПІОН]: ...[якого я мав намір] привезти назад [до Агригента]. Отож хто назвав би це «набутком народу», тобто державою, коли всі були пригнічені жорстокістю одного і не було ні спільного зв'язку у вигляді права, ні згоди, ні союзу людей, що зібралися разом, чим і є народ? Те ж було і в Сіракузах. Це знамените місто, за свідченням Тімея, найбільше з грецьких міст і найкрасивіше із міст світу. Гідні зачудування його фортеця, й гавані (води яких омивають саме серце міста), і греблі, і широкі вулиці, а також портики, храми і мури - все це, за правління Діонісія, ніяк не заслуговувало того, щоб називатися державою.
Адже народу не належало нічого, а сам народ належав одній людині. Отож, де існує тиран, там не просто погана держава, як я говорив учора, а, як ми повинні тепер сказати на основі своїх розмірковувань, взагалі немає ніякої держави.
XXXII. 44. [ЛЕЛІЙ]: Ти говориш чудово. І я вже розумію, до чого ти хилиш.
СЦІПІОН: Отож ти розумієш, що навіть така держава, яка повністю перебуває в руках кліки, не може по справедливості називатися державою. ЛЕЛІЙ: Я й справді так вважаю. СЦІПІОН: І ти цілком правий. Справді, де ж був «набуток» атенців, коли після великої Пелопонеської війни цим містом цілком беззаконно правили тридцять мужів? Хіба давня слава міської общини, або прекрасний зовнішній вигляд міста, або театр, гімнасій, портики, або славетні Пропілеї, або фортеця, або дивовижні творіння Фідія, або величний Пірей (25) робили Атени державою?
ЛЕЛІЙ: Аж ніяк, оскільки все це не було «набутком народу».
СЦІПІОН: Ну, а коли в Римі децемвіри протягом третього року правили так, що лише за їхнім рішенням можливою була провокація, коли сама свобода втратила свій законний захист?
ЛЕЛІЙ: «Набутку народу» не було. Ба більше, народ постарався повернути собі свій набуток.
XXXIII. 45. СЦІПІОН: Переходжу тепер до третього виду держави (26), при розгляді якого, певно, виникають труднощі. Коли народ, як кажуть, вершить усім і в його владі перебуває все. Коли натовп прирікає на страту всякого, кого захоче. Коли людей переслідують. Коли грабують, захоплюють, розтринькують усе, що тільки захочуть,- то чи можеш, Лелію, і тоді стверджувати, що це держава тільки тому, що все належить народові, а ми домовилися вважати, що держава є «набутком народу»?
ЛЕЛІЙ: Жодній державі я не відмовлю в цій назві з такою легкістю, як саме цій, де все перебуває в повній владі натовпу. Бо якщо ми визнали, що держава не існувала ні в Сиракузах, ні в Агригенті, ні в Атенах (коли там правили тирани), ні тут у Римі (коли у нас були децемвіри), то я не розумію, чому поняття «держава» більш доречне, коли при владі натовп. Бо, по-перше, для мене народом є тільки такий гурт людей, якого утримує разом згода стосовно прав, як ти, Сціпіоне, чудово визначив. А збіговисько людей, про яке ти згадував раніше, є тиранія такою ж мірою, як коли б гуртом була одна людина. І це навіть ще огидніший тиран, бо нема лютішого звіра, ніж той, що наслідує зовнішній вигляд народу і приймає його ім'я. І геть неправильно, щоб у той час, як майно божевільних людей, згідно з законом, перебуває у власності їхніх «родичів (оскільки... вони не можуть розпоряджатися ним), нерозумному натовпу була надана можливість розпоряджатися „набутком народу"» [...]
XXXIV. 46. СЦІПІОН: «Так що про оптиматів» можна сказати те ж саме, що було сказано про царську владу,- чому їх правління є державою і «набутком народу».
МУМІЙ: І навіть на набагато більших підставах. Адже цар більше годиться на владаря ще й тому, що він один. Однак жодна держава не може бути щасливою там, де владу візьмуть до своїх рук бодай кілька чесних мужів. Але я навіть царській владі надам перевагу перед правлінням «вільного» народу. Бо саме цей третій вид і є найгіршою державою.
XXXV. 47. СЦІПІОН: Знаю, Спурію, що ти налаштований проти народного правління. І хоч терпіти його легше, ніж ти думаєш, я все ж згоден з тим, що із трьох видів державного устрою цей вид найменше заслуговує на схвалення. Та я не згоден з тобою в одному: що оптимати кращі за царя. Адже якщо державою править мудрість, то яка різниця, буде це
мудрість одного чи кількох чоловік? Але ми, розмірковуючи так, стаємо жертвою певної помилки. Бо коли їх називають «оптиматами», то їхня влада здається «найкращою»(27). Ну, хіба можна уявити собі щось краще, ніж найкраще? Але варто нам лише згадати про царя, як у нашій уяві негайно з'являється цар несправедливий. Однак тепер, коли ми розглядаємо питання про державу з царем на чолі, ми про несправедливого царя не говоримо. Отож подумай про Ро-мула, або про Помпілія, або про царя Тула. Ти, певно, не станеш ганити цей державний устрій.
48. МУМІЙ: Яку ж хвалу згоден ти віддати народному правлінню в державі?
СЦІПІОН: А як же, Спурію, родосці, у яких ми недавно були разом з тобою? (28) Хіба у них, по-твоєму, нема держави?
МУМІЙ: На мою думку, є, і вона не заслуговує жодної догани.
СЦІПІОН: Твоя правда. Але, якщо пам'ятаєш, усі люди, що правили там разом, були або із плебсу, або з сенаторів. Причому вони чергувалися: в одні місяці виконували обов'язки народу, в інші - заступали посаду сенаторів. Але в обох випадках одержували платню. При цьому в театрі і в курії (29) одні й ті ж люди розглядали і кримінальні, і решту справ. Сенат обіймав таку ж владу і мав такий самий вплив, як і натовп...
Книга: Марк Туллій Ціцерон Про державу Переклад Володимира Литвинова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
