Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Гай Валерій Катулл Поезії Переклад М.Зерова, А.Содомори, Ю.Кузьми, М.Борецького
63. ATTIC
Переплинув море Аттіс, промайнув прудким кораблем
І на владний поклик серця у фригійський гай поспішив,
Де святі місця богині оточив незайманий ліс,
Ось тоді, несамовитий, у хвилиннім шалі душі,
Ухопивши гострий камінь, оскопив сміливо себе,
І, відчувши враз полегшу, на землі лишаючи слід
За собою, слід від крові, що лилась із рани струмком,
Білосніжною рукою він тимпан священний потряс,
Дрібно б'є по шкірі бубна, вибиває збуджено ритм
На твоїм тимпані, мати, на твоїм, Кібело свята.
Закликає Аттіс друзів, гарячково голос тремтить:
"У ліси Кібели, в дебри усі разом, галли, біжіть!
Гей, діндімської богині чередо, мерщій у ліси!
Як вигнанці ви за мною, розділивши віру мою,
Прибули, щоб тут шукати, в чужині, притулку собі,
Не здригнувшись у дорозі, на пучині моря страшній,
І, Венеру погордивши, оскопили тіло своє,
Тож тепер свою богиню звеселити, галли, пора.
Не баріться! Гей же, разом поспішіть за мною усі
У священний дім Кібели, у фригійський праліс густий,
Де видзвонюють кімвали, де гримоче лунко тимпан,
Де флейтист-фригієць різко награє на флейті кривій,
Де менади, гнані шалом, увінчавши лиця плющем,
При священному обряді завивають, дико кричать,
Де богині буйний почет день при дні кружляє-летить.
Ось туди спішімо, галли,- вихор цей підхопить і нас!"
І як тільки змовкнув Аттіс, що недавно дівою став,
У ту мить різноголосо перед ним завила юрба.
Задзвеніли знов кімвали, загримів ізнову тимпан,
І зеленим схилом Іди вже нестямно мчить хоровод.
Поперед - шалений Аттіс: ловить віддих, очі мутні,
Раз у раз трясе тимпаном, у дрімучий ліс їх веде,
Мов телиця непокірна, що звільнила шию з ярма,
А за ним, несамовитим, поспішають галли прудкі.
Ось і врешті гай Кібели; зупинились ледве живі,-
Не торкнувшись їжі, впали - і в ту ж мить наліг на них сон.
Розморив, розслабив тіло, мимоволі очі склепив,
І в солодкому спочинку затихає, гасне їх шал.
Тут і сонце злотолице променисто глянуло вниз
Крізь ефір на дикі скелі, на бездонний простір морів,
Розігнавши тіні ночі передзвоном-стуком копит.
Прокидається вже Аттіс, покидає Аттіса сон,
Щоб на трепетному лоні Пасифеї знов прилягти.
І коли розплющив очі, перед ним, тверезим тепер,
Виринає все так ясно, постає, немов наяву
У душі й перед очима - що робив і ким тепер став.
І схопився з болем в серці, і біжить на берег морський.
Де не гляне - море й море, і туманить очі сльоза,
І волає сумно Аттіс в далечінь, де рідна земля:
"О країно, де родивсь я, о вітчизно, мати моя!
Я лишив тебе, нещасний, наче підлий раб-утікач,
І забіг сюди, у дебри, на скелясту Іду забіг,
Де сніги, де лід блискучий, щоб тропою звірів піти,
У печерах їх тулитись, у берлогах, норах страшних.
Стороно кохана, де ти? Відгукнися, берегу мій!
В небокрай вп'ялися очі, в далині шукають тебе,
У хвилину просвітління за тобою плаче душа.
О невже в лісах дрімучих коротати буду свій вік
Без майна, вітчизни, друзів, без батьків, бездомний блукач?
Без блискучої палестри, гомінкої площі для вправ?
І те все я кинув... Горе! Бідне серце, плач і ридай!
О нещасний я, нещасний. На тім світі ким я не був?
Я - і підліток, я - хлопець, я - юнак, я - діва тепер.
В боротьбі колись блищав я, прославлявсь на полі змагань.
Облягали гості двері, був од кроків теплим поріг,
Запашні вінки барвисті прибирали гойно мій дім
Кожен день, коли я з ложа з першим блиском сонця ставав.
А від нині я - служниця, я - Кібели вірна раба,
Я - скопець, напівмужчина, я - менада серед менад.
У холодних горах Іди, де сніги блищать на шпилях,
У підніжжі скель фригійських блукачем свій вік проживу,
Де в гущавинах - лиш сарна, у чагарях - лиш дикий кабан.
Ось тепер я каюсь гірко, ось тепер клену я себе".
Та як тільки з уст рожевих ці жалі злетіли в ефір
І до чуйних вух Кібели їх летучий вітер доніс,-
Випрягає жваво левів і знімає з гриви ярмо,
Роздратовуючи, наглить хижака, нищителя стад:
"Налети на нього, лютий, налякай до смерті його.
Ошалівши з переляку, хай помчить він знову у ліси,
Хай зухвалець і не мріє утекти з моїх володінь.
Налети - і що є сили бий хвостом по спині своїй,
Хай в ущелинах лунає стоголосо дикий твій рик
І, наїжуючи гриву, потрясай волоссям рудим".
Прорекла Кібела грізна - і помчав увільнений звір.
Пориваючись у нетрі, сам в собі роз'ятрює гнів,
І біжить, кущі ламає, і ричить - аж ось перед ним
Забілів пологий берег, де пісок воложить прибій,
При обривах надбережних, бачить, Аттіс ніжний стоїть.
Лев стрибнув - тікає Аттіс, ошалівши, в темні ліси,
Щоб покірно, безутішно все життя Кібелі служить.
О богине! О Кібело! О діндімських владарко гір!
Хай від мене десь далеко йде світами буйний твій шал!
Полони, всесильна, інших, задурманюй іншим серця!
Книга: Гай Валерій Катулл Поезії Переклад М.Зерова, А.Содомори, Ю.Кузьми, М.Борецького
ЗМІСТ
На попередню
|
|
