Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Публій Вергілій Марон Енеїда [уривки] Переклад М.Зерова
ЛАОКООН
(В. 40-250)
Першим за всіх на чолі, незліченним обсипаний людом,
Лаокоон запаливсь і, з високої башти спустившись,
Здалека крикнув: «Яке, громадяни нещасні, безглуздя
Вірить в одплив ворогів? Чи бачили грецький дарунок,
Щоб він без хитрощів був? Чи не давсь у знаки ще Улісс вам?
Знайте, чи в дереві цім заховались замкнуті ахеї,
А чи громаддя оце проти ваших утворено мурів,
Щоб розглядати будинки і зверху спуститись на місто,-
Чи, може, інша омана, та віри коню ви не йміте.
Що там не є, боюся данайців я навіть з дарами»*.
Мовивши слово це, спис велетенський шпурнув він щосили
В бік тій потворі і їй у закруглені зв'язки на шлунку
Влучив... Спинивсь тоді спис, затремтів, і від того удару
Шлунок порожній загув і глибини його застогнали.
І, коли 6 воля богів і не був нам засліплений розум, [438]
Речник умовив би нас арголійський притулок розбити,
Троя б стояла й тепер, і не впала би вежа Пріама.
Тим часом грецький шпигун Сінон своїм брехливим оповіданням умовляє троянців ввести коия в місто. Лаокоон гине.
Тут несподівано друга, грізніша подія заходить
І на стурбовані наші серця тягарем налягає:
Лаокоон, новообраний жрець моревладці Нептуна, [439]
Саме колов молодого бика на офіру святочну.
Бачим: по тихому морю два змії пливуть велетенські
Збоку, де Тенед лежить (розказую Вам - і здригаюсь!),
І, вигинаючись пружно, до берега поряд простують.
Груди в обох серед хвиль підіймаються; гребні криваві,
Знесені грізно, стоять. Хвости за собою у жмури
Хвилю збирають, і колами в'ються хребти величезні.
Піниться море і плеще, солоне... На берег виходять,
Кров'ю і полум'ям очі горять, лиховісні, неситі,
І язики ворухливі облизують пащу шиплячу.
Всі ми урозтіч, смертельно-бліді,- а вони на палкого
Лаокоона ідуть і, спочатку дітей обвинувши,
Душать обох молодят у сувоях тугих найтісніших,
Зубом отруйним у тіло впиваючись їм неокріпле.
Потім самого його, що на поміч їм кинувся збройно,
Люто хапають і в'яжуть узлами. І от уже двічі
Стан обвинули йому і, шию лускою укритим
Тілом стиснувши, здіймаються ген над його головою.
Він же, руками упершись, даремно вузли розтинає,
Кров'ю і чорною скрізь трутиною по тілу облитий,
Крики нелюдські, страшні до зір підіймає високих,
Мовби той рев, що жертвений бик видає недобитий
Край вівтаря, отрясаючи з себе сокиру непевну.
Змії ж обидва, своє довершивши, повзуть до святині
Вишнього замка і там під дахом священним Паллади
Захист знаходять, під кругом щита, біля ніг несмертельних.
Тут же новий іще жах до всіх у тремтячії груди
Вкрався, бо чутка пішла, що побила та кара правдива
Лаокоона за те, що священнеє дерево списом
Він уразив, що злочинний спис він у спину направив.
Всі закричали, тягти щоб до храму подобу, богиню ж
Треба благать.
Мури руйнуєм тоді та будинки міськії ламаєм.
Всі до роботи взялись,- вмить підкочують дужі колеса,
Щоб покотити коня, й конопляними віжками тягнуть
Шию. І входить тоді в наші мури та згубна споруда
Зброї всередині повна... Дівчата ж і хлопці тим часом
Йдуть і співають пісень і каната торкнутись хоч прагнуть,
Кінь же погрозливо йде і в середину міста ввіходить.
Рідний мій краю, і ти, Іліоне, оселя безсмертних,
Славнії мури троян! На порозі чотири аж рази
Кінь той спинявсь, і в нім віддавалася дзенькотом зброя.
Ми ж, од захвату сліпі, стоїмо на своєму й, безглузді,
В башті священній своїй встановляєм жахливу потвору.
Тут і Кассандра вуста для пророчого слова одверзла,
Та їй не вірив ніхто із обдурених богом троянців.
Ми ж, безталанні, яким наближалась остання година.
Храми богів урочисто всі зеленню вбрали у місті. [440]
[* В оригіналі: Quidquid id est, timeo Danaos et dona ferentes. Вираз цей став прислів'ям.]
РУЙНУВАННЯ ТРОЇ. ЕНЕЙ ЗАЛИШАЄ МІСТОДалі описується ряд жахливих епізодів руйнування Трої: греки тягнуть полонену дочку Пріама, віщунку Кассандру, яку даремно намагаються відбити воїни Енея; один із грецьких вождів убиває старого Пріама біля його родинного вогнища. Опір безнадійний: сама Венера з'явилася Енееві і вмовляє його тікати з своїми близькими людьми. Але старий Анхіз, батько Енея, не згодний на це: Еней готовий удруге кинутися в бій.
Знов я меча причепив і, приладивши добре, в лівицю
Щит я поклав, а за цим лаштувався вже вийти із дому...
Тільки на ґанку умить моя жінка до мене припала
Й, ноги обнявши мені, простягнула до мене Іула.
«Вваж,- як на смерть ти ідеш, то на все нас бери із собою:
А як, досвідчений, ти покладаєш надію на зброю,
Перше наш дім захисти. Бо на кого ти кинеш Іула?
Батька на кого лишиш і свою, як ти звав її, жінку?»
Так говорила вона, і весь дім наповнявся стогнанням...
Тут появилося вмить - аж розказувать дивно вам - чудо:
Раптом між рук та обличчя у батька сумного та жінки
Вогник маленький якраз із дитячого чола Іула
Світло почав проливать, доторкатись до хлопця, лизати
Кучері в нього м'які і до чола від маківки гратись.
З остраху ми тремтимо, та волосся, укритеє в пломінь,
Струшуємо і ллємо на вогонь той освячений воду.
Батько ж Анхіз на той час зняв до зір свої очі веселі
І до небес простягнув свої руки з такими словами:
«Дужий Юпітеру наш, коли чим тебе можна вблагати,-
Згляньсь тоді, батьку, на нас і, як наша побожність достатня,-
Дай допомогу ти нам і про це об'яви своїм знаком».
Ледве це мовив старий, як ліворуч розлігся раптово
Гуркіт, і в небі, в пітьмі прокотилась зоря, за собою
Зоряний хвіст потягла і пролинула з світлом великим.
Бачимо ми, що вона, прошумівши над дахом високим,
Геть у Ідейськім гаю*, яснозорая, десь заховалась,
Тільки покинувши слід: борозна тут межею тонкою
Світить, і сіркою скрізь все окбло курить неймовірно,
Здолано батька тепер: знов угору він раптом підвівся
І повернувсь до богів і до зорі святої з благанням:
«Нині забари нема. Я іду, куди ви велите нам,
Рідні пенати, а ви захищайте мій дім та онука.
Ви сповістили мене, так що Троя під захистом вашим.
Сину, корюсь я тобі і з тобою іти не відмовлюсь».
Так він сказав, і умить став вогонь через мури з'являтись,
Аж від пожеж незгашенних повіяло жаром близенько.
Мовив я: «Ну лиш сідай, дорогий мені батьку, па плечі,
Сам я і шию схилю,- твій тягар не важкий мені буде.
Що там не випаде нам, небезпечність ми стрінемо разом,
Приймем і визвіл удвох. Хай маленький Іул виступає
Теж біля мене й здаля хоч слідкує за нами дружина. [441]
пи ж, мої слуги, усе, що скажу я, в ушах зберігайте:
З міста як вийти у даль, то там буде могила й Цереря
Ниві покинутий храм; там же б й кипарис старовинний,
Що вже багато він літ через предків побожність існуй.
От до тих місць через різні шляхи й зберемось ми всі вкупі.
Ти ж тепер, батьку, бери наші святощі й різних пенатів,
Я бо допіру від січ та убивств одійшов,- то й не личить
їх доторкатись мені, аж поки в живущому струмі
Я не обмиюсь».
Так я сказав, і тоді на похилену шию та плечі
Одяг кладу я і лев'ячу шкуру і потім підходжу
До тягара, а Іул, мій синок, вже схопивсь за правицю
І по слідах моїх йшов, не встигаючи стежить за батьком;
Ззаду дружина пішла. Ми йдемо по місцевостях темних,
І от тепер-то мене, що ні льоту списів не лякався,
Ані ворожих полків, що насупроти мене стояли,
Всякий жахає вітрець, всякий звук мою душу бентежить:
Так, розхвильований, я за тягар свій тремчу й за дорожніх.
Я аж до брами сливе наближавсь, завертаючи майже
Всю вже дорогу, коли доторкнувся до вух моїх раптом
Гомін швидкої ходи, і мій батько, що в темряву зорив,
Скрикнув: «O сину мій, сину, тікай, бо вже ворог за нами.
Я уже й сяйво щитів і блискучую мідь на нім бачу».
Тут невідомо яке божество, неприхильне до мене,
Розум мені відняло. Бо коли я метнувся тікати
Вбік від дороги і вдавсь на розпуття з відомого шляху,-
Тут на мій сум чи то викрала Доля дружину Креусу,
Чи заблудилась вона і спочити утомлена сіла,-
Хто його зна, тільки нам не вернулась пізніше на очі,
Та про загублену я не раніше згадав, обернувшись,
Як досягли ми уже до могили й священного здавна
Храму Церери: її бракувало на зборах самої.
Так ошукала вона чоловіка, супутників, сина...
Світе, кого із людей та богів я не гудив, безглуздий?
Навіть нічого страшніш у спустошенім місті не бачив.
Я доручаю тоді своїм друзям Асканія, хлопця,
Батька й пенатів усіх і в яру їх глибокім ховаю,
Сам же до міста біжу і надітою зброєю сяю,
Всі небезпечності я присудив потерпіти, по Трої
Зпову пройти і біді свою голову знову підсунуть.
Я повертаюсь до мурів і хмурого брами порогу,
Звідки раніш я тікав, і, сліди розглядаючи власні,
В темряві ночі біжу та дружини очима шукаю.
Скрізь мене острах бере і лякає сама мовчазливість.
Згодом вертаюсь я в дім,- може, якось вона випадково
Знов завітала туди? - Але в дім увірвались данайці.
Вже й ненажерний вогонь із високої стріхи женеться
Вітром, і полум'я зверху лютує й бурхоче в повітрі.
Далі я йду і дивлюсь на палати Пріама й на башту:
Бачу я тут в спорожнілих вже портиках храму Юнони, [442]
Фенікс** та хижий Улісе, що обрало їх вартовими,
Здобич усю стережуть. У це місце скарби з Іліона
Купами зносять: з запалених храмів жертовники божі,
З золота чистого чари, усе награбоване вбрання.
Злякані вкрай матері і хлоп'ята так само стояли
Там навкруги.
От я наважився сповнити голосом темряву ночі,
В вулиці я закричав і, зітхаючи марно, Креусу,
Журний, почав викликать і гукать її знову та знову.
А як шукав я її та блукав по будинках похмурий.
Раптом з'явилось мені безталанне Креуси обличчя,
Вся її постать, хоч вища далеко від знаної мною...
Я остовпів, розгубився, й мій голос прилип до горлянки...
Так от сказала вона і зняла з мене клопіт усякий:
«Годі, немає чого мордувать себе сумом безглуздим,
Любе подружжя моє. Приключилося все це з веління
Неба; чи Доля тобі боронила в дорогу Креусу
Вивести, чи не бажав сам Олімпу високого батько.
Ти ж по широких морях наблукаєшся з статками досить...
Потім дістанешся в край ти Гесперський***, де Тібр наш Лідійський
В тихій своїй течії по ланах пробігає родючих.
Там тобі буде гаразд: там і царство, й царівна-дружина
Ждуть тебе, друже, давно - кинь же плач свій по любій Креусі.
Я не побачу осель мірмідонів чи гордих долопів****,
Я до ахейських жінок не піду як рабиня,- не дурно ж
Я - Дарданіда дружина й самої Венери невістка...
Мати велика богів на цім місці трима мене в себе.
Ну, прощавай же тепер і люби тільки спільного сина».
Мовивши все це, розвіялась зразу в повітря легкеє,
Я ж тільки гірко ридав, та промовить не міг їй ні слова...
Тричі старався руками я шию її обхопити,
Та, хоч обнята, вона все виходила з рук моїх тричі;
Наче легенький вітрець, наче сни ті крилаті, прозорі.
Згаявши так усю ніч, повернувсь я, нарешті, до друзів...
З гуртом товаришів Еней відбуває до надбережних гір, щоб там перечекати, коли відійдуть греки (в. 795-804).
[* Іда - гора на південь від Іліона.]
[** Фенікс - грецький воїн, син Амінтора, супутник Ахілла в троянській війні.]
[*** Тобто західний, від грецького слова «геспера» - вечір, захід.]
[**** Долопи - фессалійське плем'я, що жило по узгір'ях Пінду.]
Книга: Публій Вергілій Марон Енеїда [уривки] Переклад М.Зерова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
