Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Публій Вергілій Марон Енеїда [уривки] Переклад М.Зерова
Книга V
Еней знову пливе до берегів Італії. Але буря приганяє його кораблі ще раз до берегів Сіцілії, де він улаштовує ігри на відзнаку річниці смерті свого батька Анхіза. Але мстива Юнона через свою вісницю Іріду підбурює троянських жінок підпалити флот; пожежу пощастило ліквідувати тільки тому, що вчасно полив великий дощ, який послав Юпітер на щиру молитву Енея. Залишивши в Сіцілії кволих і втомлених, Еней відпливає, прямуючи знову до берегів Італії. Цим разом усе минає щасливо; а що щастя ніколи дурно не дається, то гине «один за багатьох» - керманич Енея Палінур, який, заснувши, впав у море.
Книга VI
Еней нарешті висаджується на італійському березі; тут він близько міста Кум відвідав печеру віщунки Сівілли. Від неї Еней дізнається, що заснування нового царства на Італійській землі коштуватиме йому дуже багатьох, страшних зусиль. Але, готовий на все, Еней просить у віщунки дозволу побачитись з тінню померлого батька Анхіза: вхід до житла тіней недалеко Кум, і туди можна дістатись тільки за допомогою Сівілли. Сівілла погоджується. Поховавши одного з своїх супутників, сурмача Мізена, і принісши жертву підземній богині Прозерпіні, Еней потрапляє в підземне царство. Тут за зразок Вергілій узяв відповідне місце з «Одіссеї», але й сам цей епізод «Енеїди» був одним із зразків для літератури середньовічних візій і для славнозвісної поеми Дайте «Божественна комедія». Описується вхід до пекла, натовпи тіней, що дожидають перевозу через підземну ріку або болото Стікс в човні перевізника Харона; між цими тінями Еней зустрічає свого керманича Палінура, але не може взяти його, непохованого, до себе, в човен Харона. За Стіксом триголовий пекельний пес Цербер кидається на Енея, але Сівілла шпурляє йому снотворне зілля, і вони щасливо минають цю потвору (книга VI, в. 264-435).
ХІД ДО ПІДЗЕМНОГО ЦАРСТВА(В. 264-435)
Душі чиє володіння, боги, і ви, тіні беззвучні,
Хаос, і ти, Флегетонте, місця мовчазні серед ночі,
Хай, що я чув, розповім все і, з вашого дозволу, речі
Я розповсюджу занурені глибоко в землю і в морок!
Йшли самотою вони там, у сутінках ночі незримі*,
Вздовж через Діта будови порожні та царства примарні:
Так у непевному місяця світлі, сумнім, ненадійнім,
Путь по лісах манячить, коли присмерком небо затягне
Батько Юпітер і ніч обезбарвить околишні речі.
Перед самим переддвер'ям у першому вході до Орка [446]
Сум притулився, а з ним і месниці поруч Турботи.
Тут і Хвороби безкровні живуть, і засмучена Старість,
Голод на лихо підмовний, і Страх, і Нестаток огидний,
Теж і жахливі на вигляд примари там - Смерть і Страждання.
З ними ж, споріднена з Смертю, лежить Летаргія й зловтішна
Заздрість, а супроти них на порозі Війна смертоносна,
Ложа залізні стоять Евменід і Незгода безглузда,
Що на волосся зміїне скривавлену пов'язку в'яже.
Там посередині руки старі і гілля простягнула
Ільма тінява, гігантська, де марні житло своє мають
Сни, як то кажуть в народі, й під кожним листом причаїлось
Сила страховищ, крім того, до різних подібні тварин всі,
Перед дверима Кентаври і Сцілли стоять двоголові,
І Бріарей спочиває сторукий, і Гідра Лернейська,
Страшно сичить там Химера, озброєна полум'ям в пащі,
Гарпії там, і Горгони, і образ тритільної тіні**.
Раптом за меч тут схопивсь, тремтячи перед привидом грізним.
Вийняте лезо Еней на ці зустрічні тіні наставив
І, не сказала б супутниця мудра, що це лише тіні
Пурхають, привиди лиш в оболонках порожніх без тіла,
Кинувся б він і даремно мечем уражав би примари.
Звідси дорога на Тартар веде вже до хвиль Ахеронту.
Тут каламутна безодня кипить і, у нуртах широких
Весь перемішаний з мулом, пісок у Коціт виригає,
Води жахливі оці сторожить перевізник і ріки,
Брудом страшенним укритий Харон: борода сивиною
Нечепурна пойнялась, і жевріє зір нерухомий,
Плащ той забруднений грубим вузлом йому висить на плечах,
Човен відштовхує сам він жердиною й ставить вітрила.
І на судні, що іржею пойняте, тіла перевозить.
Літній уже, але повна снаги його старість зелена.
По берегах порозкидані товпи сюди натискають,
Мужі стоять і матрони, позбавлені подиху трупи,
Постаті славних героїв, дівчата, що вмерли до шлюбу,
І юнаки, що в батьків на очах у вогні спопеліли.
Так по лісах незліченне, як холодом першим повіє,
Листя пожовкле летить; так від спінених моря безодень
На суходолі збиваються птиці, як рік непогожий
Гонить за море їх всіх у землі, що сонцем зогріті.
Ставши на березі, дехто благає собі перевозу,
Руки простягти вперед, бо іншого берега прагне.
Хмурий, проте, той весляр, то тих обирає, то інших;
Декого й зовсім далеко держить від пісків надбережних.
Прикро дивує Еней і, зворушений галасом диким,
Мовить: «Скажи мені, діво, що треба тим людям на річці?
Хочуть чого всі ці душі? Чому це він тим залишатись
Каже на березі, тим же на синій воді веслувати?»
Коротко так відповіла жрекиня йому довголітня:
«O порождіння Анхіза, богів найпевніший нащадку, [447]
Бачиш глибокі Коцітові води й болото Стігійське,-
Ним і боги присягатись бояться й порушити слово.
Всі, кого бачиш отут,- це юрба непохованих бідна,
Цей перевізник - Харон, з ним же тільки поховані їдуть,
Бо не дозволено тих перевозити перше по хвилях
Від берегів цих страшних, ніж в могилах їх кості спочинуть;
Круг берегів тут блукають і пурхають ціле століття:
Тільки тоді вже, допущені, води бажані побачать».
Спершу затримавшись, знову нащадок Анхіза відходить,
Мислячи довго й, зворушений долею душ тих сумною,
Бачить скорботних, позбавлених шани лежати в могилі,
Там він Левкаспа й призвідця лікійського флоту Оронта,
Тих, які з Трої по моря шляху прибули вітряному
Й згублені Австром, що в воду затяг кораблі й моряків всіх.
Ось серед них і керманич блука Иалінур, що допіру
На перегоні Лівійськім, пильнуючи зір мореплавних,
Скинутий раптом, у хвилі звалився з корми вниз крутої.
Ледве його розпізнавши у темряві дуже сумного,
Спершу звернувся отак: «Хто з безсмертних тебе, Палінуре,
Вирвав із нашого кола, в безоднях морських утопивши?
Все розкажи мені. Бо по цей день правдомовний, надійний,-
В цім лише слові мене ошукав Аполлон-віщувальник,-
Він же мене запевняв: «Без утрат і напасті щасливо
Дійдеш Авзонії***. Що ж тепер важать його віщування?»
Мовить керманич: «Ні! правду триніг віщував тобі Феба,
Сину Анхіза,- не бог утопив мене в морі бездоннім,
Бо ж і кермо корабельне, якого я міцно тримався,
Човном керуючи, я одірвав і потяг за собою,
В море упавши. Та, свідчуся морем тобі непогожим,
Я не за себе тоді жахавсь, а боявся за тебе,
Що без керма й без керманича, посеред нурт опинившись,
Твій корабель не спроможеться більшої витримать бурі...
Три непогодяні ночі носив мене Нот ошалілий
На бурунах тих високих, і лиш на четвертий світанок,
Хвилею знесений, я Італійськую землю побачив.
От і до берега я досягнув і вже був у безпеці,
Але тубільці лихі, що мене уважали за здобич,
Збройно напали на мене, коли я в намоклому вбранні,
Весь обважнілий, хапався за виступи скель прямовисних.
Нині ж я іграшка вітру та хвиль на глухім узбережжі.
Радісним сяйвом небес і повітрям тебе заклинаю,
Батьком померлим і Юлом - надією серця новою:
Визволь мене і в недолі моїй поможи, бездоганний.
Гавань Велінську знайди і землею посип моє тіло
Або, як знаєш ти путь, що тобі показала напевне
Мати-богиня,- адже ж неможливо без божої сили
Перепливати ці ріки страшні, це болото Стігійське,-
Руку нещасному дай, відведи через води з собою,
Хай хоч по смерті я мирно спочину в оселі спокійній». [448]
Так говорив він, а віща пророчиця так відказала:
«Звідки таке, Палінуре, у тебе бажання жахливе?
Ти, непохований, води Стігійські побачиш і далі
Води страшних Бвменід і на берег без дозволу зійдеш?
Не сподівайся ж благанням одвічний закон одмінити,
Але нехай моє слово потішить тебе у скорботі.
Знай, що сусідня по всіх тих містах та околицях людність,
Вражена явищем з неба, з костей твоїх зніме наругу,
Насип зробивши могильний і честь тій могилі віддавши;
Матиме вічно те місце віднині ім'я Палінура».
Після цих слів весь розвіявся сум, і турбота у нього
З серця зійшла вже. Та пам'ять і назва його звеселяють.
Далі рушаючи в путь, до ріки подорожні доходять.
Ледве від плеса Стігійського їх постеріг перевізник,
Як вони, гай мовчазний перейшовши, до човна прямують,
Зразу ж до них удається і так нарікає словами:
«Хто б ти не був, що при зброї ідеш до потоків підземних,
З місця не руш, відповіж, звідкіль ти, чого тут потребуєш?
Тут лише місце для тіней, і Сну, і сновійної Ночі;
Тіла живого не можна везти на стігійському плоті.
З внуком Алкея**** не радий я був, що колись тут зустрівся,
Взявши на човен колись Піріфоя з Тесеєм - так само,
Хоч і безсмертного роду вони і в боях непоборні:
Той, триголового сторожа-пса ланцюгом полонивши,
Витяг тремтячого геть з-під трону царського, зухвалий,
Ті ж господиню наважились Дітову викрасти з дому».
Коротко так Амфрісійська***** на це відказала Сівілла:
«Наміру злого немає у нас, а тому не турбуйся:
Не для насильства ця зброя, а твій воротар велетенський
Хай досхочу гавкотнею знекровлені тіні лякає,
Хай, як раніше, пильнує Плутонів поріг Прозерпіна.
Троєць Еней, знаменитий мечем і побожністю знаний,
Сходить до батька свого під землю до тіней Ереба,
Але, як приклад такої пошани тебе не зворушить,
Може, тоді оцю гілку****** (і, вийнявши з шат, показала)
Ти вже пізнаєш». Гнівливе його заспокоїлось серце.
Більш ані слова. Здивований він подарунком почесним -
Віткою Долі,- давно вже не баченим тут під землею,
Свій корабель темнобокий на берег наводить кормою,
Тіні зганяє, що там скрізь по лавах довженних сиділи
І на розчищене місце Енея великого садить.
Тут застогнав під вагою надмірною човен легенький.
Ринула твань усередину через краї і щілини.
Так перевіз і Сівіллу й героя по водах безпечно
Й висадив їх на багнистому грунті в густі очерети.
Цербер потворний околицю гавканням всю ту сповняє,
Звір триголовий, навпроти мандрівних в печері простертий. [449]
Бачивши віща, як шия йому настовбурчилась гаддю*******
Тісто снотворне, медове, також з чарівними плодами.
Кидає. Тут, роззявляючи три ненажерливі пащі,
Пес пожирає пиріг, витягає довженную спину
І, на землі розпростершись, печеру усю затуляє.
Тільки заснув, наче мертвий, той сторож, Еней поспішає
Швидко на берег ступити, звідкіль повороту немає.
Підземне царство складається з п'яти відділів. У першому перебувають душі померлих дітей, у другому - душі тих, кого неправильно присуджено до смерті, в третьому - самогубці, в четвертому - жертви кохання і між ними - Дідона, з якою Еней намагається поговорити, але вона від нього відвертається; в п'ятому відділі перебувають тіні героїв. Далі, оточений вогненною рікою Флегетоном, розташований за високим муром Тартар - місце мук грішників: Еней туди не спускається, і про цей відділ підземного царства йому розповідає Сівілла. А далі - щасливі Єлісейські поля (Елізіум), місце, де перебувають праведники. Тут Еней зустрічає Анхіза.
[* Еней і Сівілла.]
[** Тобто Геріон, тритільний велетень, убитий Гераклом.]
[*** Авзонія, або Аусонія - Італія (від назви народу - авзони, тобто оски). ]
[**** Внук Алкея або Алкід, тобто Геракл.]
[***** Тобто Сівілла, жриця Аполлона, який колись пас череди царя Адмета на берегах фессалійської ріки Амфрісу.]
[****** Чарівна золота гілка, яку зірвав Еней, спускаючись у підземне царство.]
[******* У Цербера на шиї замість шерсті - змії.]
Книга: Публій Вергілій Марон Енеїда [уривки] Переклад М.Зерова
ЗМІСТ
| 1. | Публій Вергілій Марон Енеїда [уривки] Переклад М.Зерова |
| 2. | ЛАОКООН (В. 40-250) Першим за всіх на чолі,... |
| 3. | Книга III Еней далі розповідав про свої мандрування, що... |
| 4. | Книга V Еней знову пливе до берегів Італії. Але буря... |
| 5. | ПРОРОЦТВО АНХІЗА ПРО МАЙБУТНЮ СЛАВУ (В. 679-853)... |
| 6. | Книга VII 3 сьомої книги починається друга частина... |
| 7. | ЩИТ ЕНЕЯ (В. 608-731) Тут осяйна серед хмар... |
На попередню
|
|
