Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Квінт Горацій Флакк Сатири Переклад Андрія Содомори
2
Перше добро - вдовольнитись малим - найпевніше, найвище!
(Так наставляю не я: це Офелл, селянин, свою мудрість,
Хоч і не тонко, зате переконливо нам викладає).
Вчіться, однак, не за пишним столом те добро здобувати,
Де притупляється зір од безглуздого блиску, де розум
Поглядів хибних уперто тримається, нехтує кращим.
Тут ось, натще, поговоримо! - «Як це натще?» - Постараюсь
Вам пояснити. Суддя, який в руки привчивсь зазирати,
Правду погано вже бачить. Коли на коні норовистім
Скачеш за зайцем, бува, чи коли, непридатний для гарту
Римських військових занять, легковажно, за звичаєм грецьким,
Гониш м'яча і, віддавшись тій грі, забуваєш про справжню
Працю важку, чи, метаючи диск, розтинаєш повітря,-
Спраглий, голодний', тоді ось попробуй відкласти примхливо
їжу сільську чи вино, не присмачене медом гіметським.
Раптом твій ключн^ик, скажімо, пропав, а розбурхане море
Риби тобі не дало', то й звичайним посоленим хлібом
Шлунок свій вмить заспокоїш. А чим пояснити це, знаєш?
Ось чим: не в запахах рідкісних страв насолода найвища,
Лиш у самому тобі. Тому піт - це найкраща приправа.
Тим-то блідого й одутлого серед переситу й блуду
Устриця вже не привабить, ні лящ, ні тетеря залітна.
Ось тобі курка, скажімо, й павич: павичем ти, напевно,
Тішити б став піднебіння своє, хоч хвалив би я курку.
Вигляд речей тебе й тут підманув би: мов, рідкісна птиця,
Золотом ціниться! Сам різноколірний хвіст чого вартий!
Нібито справа в хвості. Чи й те пір'я їси, яке хвалиш?
Може, й в окропі павич такий красень? Так-от, коли м'ясом
Зовсім не кращий од курки павич, то тебе, зрозуміло,
Звабила зовнішність. От воно що! Або ось іще приклад:
Хто тобі скаже, чи з Тібру щупак цей зубастий, чи з моря?
Де собі хлюпався він: чи в самому гирлі, чи, може,
Ген між мостами? Барбулю ти хвалиш і знов по-дурному:
«Бач, здоровенна яка!» - і тут же нарізуєш дрібно -
Вигляд тебе полонив. Щупаків довжелезних, одначе,
Мовби й не бачиш, а знаєш чому? Бо щупак од природи
Довгий буває, барбуля ж ота, навпаки,- невелика.
Шлунок голодний хіба зневажатиме їжу звичайну? -
«Все ж, коли тісно їй в мисці великій, то й глянути любо»,-
Каже ласун, який горлом своїм перевершив би й гарпій.
Австре, повій! Хай ті страви протухнуть! Щоправда, такому
И свіже смаку не пробудить уже, коли шлунок зіпсуто
Надміром їжі, коли гіркуватий щавель або редька
Більш помічні, ніж кабан або камбала. Скромність, одначе, [154]
Видно ще й нині на пишних столах: ще кладуть, як водилось,
Темну оливку й звичайне яйце. Чи ж давно дивувались,
Як це Галлоній-окличник осетром свій стіл заставляє?
«Дивно! Хіба в ті часи ще не хлюпалась камбала в морі?»
Камбала в морі, лелека - в гнізді проживали спокійно,
Поки їх претор-ласун не вподобав і ви за ним, звісно.
Хай ухвалили б тепер, що з нирка найсмачніша печеня,-
Тут же й підхопить це римський юнак, зіпсуватись готовий.
Скромне життя ще не значить - скупе, бо хіба ж це розумно,
Хиби, наприклад, тієї уникнувши, в цю потрапляти?
Так розважає й Офелл, пригадавши тут Авідієна.
Псом його звуть недарма: п'ятирічні оливки та терен -
Ось його звичні харчі. До вина ж не торкнеться нізащо,
Поки вже геть не прокисне. А зайде часами весілля,
Свято якесь чи уродини,- як і годиться, у білім
Служить гостям, та такою олією він власноручно
Кропить капусту, бува, що й у носі від неї закрутить.
Так і тремтить над усім і лиш оцту не лічить по краплях.
Як мудрецеві тут бути, скажи? За взірець кого брати?
Звідси, як кажуть, загрожує вовк, а звідти - собака.
Чистий - ні брудом людей не вражає, ані марнославним
Блиском не сліпить очей. Не роби, як той сивий Альбуцій:
Ще й розпоряджень рабам не давав, а вже за недбалість
Ганить їх; Невія теж не наслідуй: гостям він помиї
Замість води з неуваги подав; це - хиба не менша.
Зваж тепер добре на всі переваги скромної їжі.
Будеш, по-перше, здоровий: вибагливі страви - шкідливі,
В тому ти сам пересвідчивсь, коли, втихомиривши голод,
Милу полегкість відчув. А спробуй-но ти після устриць
Пару дроздів ще ковтнути, варене змішати з печеним,-
Ласощі в жовч переміняться. Десь аж до самого горла
Збурений слиз підступатиме. Глянь лиш, якими блідими
Гості встають із-за столу, що гнувся від різних наїдків,
Тіло, надміру насичене вчора, пригнічує й душу:
Частку небесного подуву в землю затоптує, гасить.
Інший - поїсть нашвидку та здрімне собі, й тут же до праці
Звично й бадьоро стає. Але й він не від того, щоб часом
Дещо собі попустити: чи то коли днина святкова
З обігом року надлине, чи, може, змарнівши, захоче
Трохи набратися тіла, чи то коли старість про себе,
Хоч непомітно, а все ж нагадає: мовляв, озирнися -
Вже й шануватись пора. Ну а ти, що розм'як у безділлі
В розквіті сил своїх, чим ти потішиш себе, коли раптом
Ляжеш, недужий, чи просто заглибишся в немічну старість?
Люди, давно колись, м'ясо кабаняче стухле хвалили,
Та не тому, що без нюху були, а щоб гість запізнілий
Краще таким підкріпився, ніж мав би ще свіжим те м'ясо [155]
Сам ненажера-господар спожити. Якби то в ту пору
Я народивсь на землі молодій між тим праведним людом!
Може, ти слави шукаєш, солодшої людям над пісню? -
Знай же: ті рідкісні риби не тільки розтрату приносять -
В них і ганьба, і велика неслава. Тебе ще, крім того,
Рідні й сусіди зненавидять. Сам себе, врешті, проклявши,
Смерті шукатимеш марно, бо й клоччя не зможеш купити,
Щоб усукати петлю. «Не мене це стосується,- скажеш,-
Травзія так наставляй, а моїми грошима принаймні
Зо три володарі ситі були б». А чому ж не пустити
В обіг надлишку того? Без гроша голодує, скажімо,
Чесна людина, а ти - пересичений. Там ось падіння
Храмам прадавнім загрожує. Чом з тої купи багатства
Жменьки хоча б не відпустиш вітчизні, чому, нечестивче?
Думаєш, поки життя, доти й будеш улюбленцем долі?
Ні! Насмішиш таки й ти ворогів! Коли трапиться лихо,
Хто тобі зблисне надійною стійкістю: той, що в достатках
Пестив і тіло розніжене, й душу, чи той, хто втішався
Лиш необхідним, малим, і надій не плекав на майбутнє,
Вміючи, наче мудрець, зустрічати війну під час миру?
Вір мені, я ще з дитинства свого пам'ятаю Офелла:
Він і тоді ще, на цілому полі, ніскільки не ширше
Жив, ніж тепер. На своїм, але вже розмежованім полі,
Стрінеш і нині його, поселенця з худобою, з дітьми.
«Ні, не траплялось таке,- повідає Офелл,- щоб у будень
Щось, крім капусти, я їв чи шматочка копченого м'яса.
Навіть тоді, коли рідкісний гість зазирне а чи зайде
Милий сусід перемовитись тихо при днині сльотливій,
Риби міської на стіл я не клав - не було в ній потреби:
Курка була до смаку чи козля, потім - фіги й горіхи,
Врешті, рясні виногрона давав я на закуску скромну.
Тут починалася гра, і хто схибив, той пив додатково
Добрій Церері на славу, щоб високо в полі п'ялися
Стебла тугі, щоб задуму з чола нам вино проганяло.
Хай же лютує Фортуна, хай знову готує нам бурю!
Що нам відніме вона? Чи збідніли ж ми, друзі, хоч трохи
З тої пори, коли тут - отой власник новий походжає?
Вже ж не його, не мене і не ще когось робить природа
Власником вічним цієї землі: той - нас проганяє,
Завтра - його прожене чи то власна пиха, чи двозначне
Слово закону, або - вже напевно - цупкий спадкоємець.
Нині це поле Умбрена; Офелловим звалося вчора.
Врешті, воно - нічиє, а лише для короткого вжитку
З рук переходить до рук. Тож кріпіться та будьте готові
Щонайжорстокіший долі удар, не здригнувшись, прийняти!» [156]
Книга: Квінт Горацій Флакк Сатири Переклад Андрія Содомори
ЗМІСТ
На попередню
|
|
