Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Квінт Горацій Флакк Сатири Переклад Андрія Содомори
3
«Рідко пишеш мені: чотири рази до року
Візьмеш пергамен, черкнеш пару слів - і стираєш їх зразу,
Сам себе лаючи: сплячка, мовляв, і вино - не найкращі
Друзі поета. А що буде далі? Ти ж сам сюди нишком
Від сатурналій утік. Так от напиши щось, тверезий,
Гідне твоїх обіцянок. Наважся... Не йде, бачу, діло.
То, бач, перо не таке, то свій гнів на стіні ти зганяєш,
Начебто чимсь допекла вона світлим богам і поетам.
Ой, не таким під ту крівлю, в той закут сільський, ти заходив!
Скільки-то задумів-мрій видавав твій промовистий вигляд!
Скільки ти книг набирав! Платона всього і Менандра,
Ще й Архілоха в супутники взяв, а з ним - Евполіда.
Може, тому ти примовк, щоб своїх ворогів задобрити?
Так ти знеславиш себе. Прожени-но ти краще сонливість,
Ту нечестиву сирену, інакше увесь свій доробок
Сам же зведеш нанівець».- За цю раду боги і богині
Хай, Дамасіппе, пошлють голяра тобі. Звідки, одначе,
Знаєш так добре мене? - «Зруйнувавшись на ринку дощенту,
Власних справ я позбувсь і зайнявсь, таким чином, чужими.
Все я цікавивсь колись, чи не в тій, бува, бронзовій мисці
Мив собі ноги лукавий Сізіф; помічав я відразу
Місце, де схибив різець, де метал загрубо відлився.
Легко й стотисячну статую міг я тоді оцінити.
Ну, а в купівлі садів і будинків я перший знавець був.
Так мене люди й прозвали Меркурієм; всі перехрестя
Знали в обличчя мене».- Чув і я про те. От і дивуюсь,
Як ти прогнав ту недугу? Але, як на диво, відразу -
В іншу потрапив: бува, в голові або в грудях одляже,
В серці ж - заколе. Буває й таке, коли хворий на сплячку
Ранком прокинувсь та й ну з кулаками до лікаря рватись.
Тільки б на тебе таке не найшло, а все решта - дрібниця!
«Марно втішаєшся, любий: весь світ, та й ти сам - божевільний.
Так нас принаймні Стертіній повчав: те проникливе слово
З уст його я перейняв, коли бороду, мудрих ознаку,
Він відпустить мені радив на втіху, додому вернутись
Кроком веселим од мосту Фабріція; в розпач упавши,
Голову вкрив я тоді й намірявсь уже в воду стрибнути.
Вже був і крок я зробив, але він перейняв мене справа:
Стій! Бережись нерозумного вчинку! Гризе тебе, бачу,
Сором безглуздий: боїшся між дурнями дурнем вважатись.
Що ж таке дурість, одначе? Якщо лиш один ти дурієш -
Кидайся стрімголов з мосту того, не скажу тобі й слова.
Дурнем є той - нас повчає Хрісіпп і Хрісіппова школа -
ХтоТмо'в їліпець той, навпомацки йде, не бачачи правди.
Так навмання й весь народ може йти і народні обранці, [157]
Крім мудреця. Поясню тобі й те, чому все-таки дурні
Ті, що й тебе нині мають за дурня. У лісі частенько
Блудом іде мандрівець; але кожен, хто збився з дороги,
Тим бездоріжжям блукає по-своєму: той піде вліво,
Вправо звертатиме цей - обох їх на різні дороги
Помилка спільна виводить. Ото й називай себе дурнем!
Хто насміхається з тебе, той, вір мені, сам не мудріший,
Сам він з таким же хвостом. Є різні дивацтва: одне з них -
Страх без причини: тремтить хтось, бува, серед чистого поля -
Скелі, вогню чи води він боїться. А ось протилежність
Теж неабияка - шал! У вогонь поривається дехто,
В пінистий вир, і хай мати гукає такому і батько,
Люба сестра й свояки в один голос: «Постій! Бережися!
Яр он глибокий, он скеля стрімка!» - не пильніше б те слухав,
Ніж отой Фурій колись, що виконував роль Іліони;
П'яний, заснув він, і марно йому глядачі скандували:
«Мамо, я кличу тебе!» Так і всі ви чманієте здуру.
Я довести це берусь. Дамасіпп - мов, дурний, бо купує
Статуї давні. Хай так. А хто вірить йому, той розумний?
Ось я кажу тобії «Річ ця - твоя. Повертати не треба».
Хто тоді зробить дурницю: чи той, хто прийматиме вдячно
Мій подарунок, чи той, хто, руки не простягши, упустить
Те, що ласкаво послав йому сам прудконогий Меркурій?
Декого вписуй хоч сотні разів у лихварський рахунок
Нерія й навіть Цикути, закуй у потрійні кайдани,-
З пастки тієї Протеєм він випорсне, хоч би й до суду
Ти приволік його,- з тебе ж глузуючи, з лиха чужого,
Він в кабана переміниться, в дерево, камінь, шуліку.
Дурень живе по-дурному; розумний - керується глуздом.
Значить, Переллія дурнем назви, який так легковірно
В тебе розписку бере, хоч до смерті ти боргу не сплатиш.
Тож підсмикніть свої тоги зручніше й послухайте пильно
Ви, які бліднете, прагнучи срібла і марної слави,
Ви, що попухли з переситу, й ви, чию душу струхлілу
їсть забобон чи напасть якась інша,- до мене підходьте,
Хай поясню вам, що ви - божевільні. Шикуйтесь у чергу!
Ось і скупі. Чемерицю їм відрами треба носити,
Мало таким Антікіри всієї. Один з них - Стаберій:
Він спадкоємцям велів на плиті своїй висікти суму
Спадку свого, а як ні, то юрбі влаштувати гостину
Так, як припише їм Аррій: сто пар гладіаторів дати,
Потім - пшениці ужинок річний із полів африканських.
«Прав я чи ні - не повчай: ти не дядько, а мій спадкоємець!»
Так міркував наш Стаберій. З якою метою, одначе,
Він спадкоємцям своїм заповів у плиту вкарбувати
Суму своїх заощаджень? До самої смерті вважав він
Вбогість найбільшою з хиб і тому ненастанно боявся [158]
Вмерти, збіднівши хоча б на мідяк, бо тоді вже, напевно,
Дурнем назвав би й себе. Адже все, навіть наші чесноти:
Слава, пошана, краса, всі пишноти землі, як і неба,-
Все від багатства залежить; хто має його, той - правдивий,
Славний, міцний...» - «І мудрець він?» - «Не тільки мудрець, а й володар,
Словом, ким хоче, тим буде». Отак він прославитись думав,
Гроші збиваючи замість чеснот. Його протилежність -
Грек Арістіпп. Той золото чисте велів своїм слугам
Сипати просто в пісок серед Лівії: надто повільно
Йшли вони з тим вантажем. То де тут більше дивацтво?
Приклад невдалий, однак, бо спір не розв'яжеш питанням.
Що, коли хтось накупує кіфар, хоч до музики вухо
Надто туге в нього? Що, коли той, хто не схильний до шевства,
Купить і шило, й копил? А той, хто не зносить торгівлі,-
Снасті й вітрила? Таких усі люди цілком справедливо
Мали б за дурнів або божевільних. Хіба ж їм не пара
Той, хто, згрібаючи золото й гроші, ніколи не знає,
Що з ними, власне, робити, хто й пальцем їх не торкнеться,
Мовби то святість була? Хай господар, на купі пшениці
Лігши з кийком у руці, щоб її стерегти від злодіїв,
Сам не наважиться взяти для себе й зерними дрібної,
Листям гірським одганяючи голод. Або, засмоливши
Тисячу амфор хіоського, триста тисяч - фалерну
В винному погребі, сам хай дешевий кисляк попиває;
Хай на солом'яній потерті спить (хоч пора й шануватись:
Восьмий десяток ось-ось переступить!), а ковдру пухову
В скрині між тим доїдає вже міль,- то лиш декому, може,
В око впаде отаке божевілля, бо люди здебільша -
В цій же хворобі. Навіщо ж, богам ненависний старче,
Так пильнувати? Щоб син чи відпущеник, чи спадкоємець
Потім те все пропили? Чи тому, щоб тобі не забракло?
Скільки ж то треба, щоб кожного дня до тієї капусти
Дати олії, дорожчої трохи, й пригладити нею
Миршаве сиве волосся? Чому ж,- коли й справді охоче
Живишся крихтами,- крадеш, лукавиш, гребеш звідусюди?
От і дошукуйсь тут глузду! Якщо б ти ні сіло ні впало
Став каменюки жбурляти в людей чи в рабів своїх власних,
Тут же назвали б тебе божевільним. А ти ось дружину
Губиш петлею, отрутою - матір, то як це назвати?
Може, кмітливістю? Що ж! Ти не в Аргосі те витворяєш,
Де свою матір зарізав Орест, охоплений шалом.
Думаєш, він ошалів уже вбивцею? Може, раніше,
Поки меча не зігрів у крові материнській, не гнались
Фурії люті за ним? Навпаки, відтоді, коли вперше
Люди назвали Ореста шаленим, йому б не зумів ти [159]
Кинути докір якийсь: ні Піладу мечем, ні Електрі
Він не грозив, тільки лаяв обох їх: «Он Фурія люта!» -
Так він сестру обзивав. Не ласкавішим був і до друга:
Що нашептав йому гнів, те й викрикував прямо в обличчя.
Вбогий Опімій,- хоч золотом-сріблом набиті мав схови,
Славний ще й тим, що з кампанського кухля вином найдешевшим
Ледь закроплявся при святі, оденками кислими - в будні,-
Впав, занедужавши, в сплячку. І вже спадкоємець раденький
Біля ключів тупцював та на скрині позиркував ласо.
Тут, проте, лікар меткий навинувсь і знайшов на ту сплячку
Ось який спосіб. На стіл, біля самого хворого, дзвінко
Гроші сипнув він, ще й кликнув людей, щоб те все рахували.
Хворий тут миттю на ноги зметнувсь. Тоді лікар до нього:
«Глянь, спадкоємець усе загребе, якщо сам не доглянеш».
«Навіть коли ще живу?» - «Щоб жити - спочатку прокинься».
«Як це?» - «А так: поки кров ще хоч трохи струмить в твоїх жилах,
Дай свому шлунку якоїсь поживи, і то якнайшвидше!
Годі вагатись! Ось каші поїж».- «А скільки та каша
Коштує?» - «Мало».- «А все ж?» - «Вісім асів».- «Нізащо! Нізащо!
З голоду згинути краще стократ, ніж отак розоритись!»
Хто ж не шаленець тоді? Хто мудрець? А як зі скупими?
Дурні вони й божевільні. Виходить, що хто не скупиться,
Той при здоровім умі? -Аж ніяк. Це вже, стоїку, дивно!
Що ж, припустім, тобі скаже Кратер: «Ти здоровий на шлунок».
Тут же й радітимеш? Ні. Є ж нирки й легені ще в тебе.
Може й у них загніздитись хвороба, не менш небезпечна.
Так воно й тут: хоч он той не скупий, не кривоприсяжний
(Хай за це славить богів!), але ж він - марнославний, зухвалий,
Значить, нехай в Антікіру пливе, бо однакова ж дурість -
Кинути в море майно чи й пальцем його не торкнутись!
Сервій Оппідій, багач, між двома своїми синами
На Канузійських полях дві посілості мав розділити.
Кажуть, він кликнув їх, смерть свою чуючи, й мовив з постелі:
«Авле, я бачив не раз: ти, було, кісточок та горіхів
Кинув за пазуху - й тут же програв або друзям роздав їх.
Ти ж рахував їх, Тіберію, мовчки й ховав кудись нишком.
От я й боюсь, щоб не впали в дві крайності ви непомітно:
Ти - щоб не став Номентаном, а ти - щоб не вдався в Цикуту.
Поки не пізно, молю вас пенатами: ти - віднімати,
Ти ж - додавати не важся ні крихти до того, що батько
Вам як достатнє відміряв, до того, що в рамках природи.
Далі - обидва мені присягніть, що до марної слави
Вас не тягтиме, бо хто з вас едилом чи претором стане,
Хай буде проклятий він, хай в ганьбі та безчесті звікує!
Спадок пустити на біб, на горох, на люпин, аби тільки [160]
Входити в цирк павичем та стовбичити в статуї мідній,
Хоч ні окрайка землі вже нема, ні гроша за душею!
Може, заслуханий в оплески, заздрий на славу Агріппи,
Ти, наче лис той, що крутить хвостом, хочеш видатись левом?» -
«Чом не дозволиш, Атріде, землею прикрити Аянта?» -
«Владар я!» - «Що ж, я - плебей, то й мовчу».- «Мій наказ - справедливий.
Хто ж сумнівається в тому, хай скаже, що має на думці.
Я дозволяю тим разом».- «Боги хай тобі допоможуть,
Владарю, знищити Трою дотла й повернутись додому!
Значить, розмову з тобою вести по-простому я можу?» -
«Можеш!» - «Чому ж це Аянт, наймогутніший після Ахілла,
Ще дотепер непохований, хоч від ахейців не раз він
Смерть одвертав? Чи, на радість Пріама і Трої, стліває
Той, через кого синів її рідна земля ще не криє?»
«В шалі він сотні овець перебив, а кричав, що пускає
Кров Менелаю, Уліссу й мені».- «Але й ти, нечестивче,
Милу дочку, мов телицю, поклав на жертовник в Авліді.
Ще й наостанку їй голову сіллю й мукою посипав!
Що на те скажеш?» - «А що тут казати?» - «Аянт же, до речі,
Хай божевільний, косив лиш овець: ні дружини, ні сина
Він не торкнув. Хай Атрідам грозив, але ж Тевкра не рушив,
Та й на Улісса меча не підняв».- «Наші судна незрушно
Ждали вітрів ходових, щоб покинути берег ворожий.
От я й власкавив богів тоді кров'ю...» - «Своєї дитини,
О божевільний?» - «Своєї, це так. Та чому божевільний?»
«Той, кому видива, шалом навіяні, зір застеляють,
Хто й не в гарячці, а марить, того й назвемо божевільним.
Отже, й різниці нема, чи з нерозуму шал той, чи з гніву.
Що ж. Хай у приступі шалу Аянт убивав тих овечок;
Ти ж ради марної слави спокійно вчинивши той злочин,
Чесним вважаєш себе, хоча серце й душа в тебе - хворі.
От, припустім, хтось на ноші саджає біленьку овечку,
Слуг приставляє до неї, вдягає, дарує прикраси,
«Крихітко!» - кличе - «Білявко!» - шукає їй знатного мужа,
Наче б це доня його,- то претор забрав би в такого
Право на спадок і родичам дав би його під опіку.
Хто ж, навпаки, свою доню пожертвував замість овечки,
Той при своєму умі? Аж ніяк. Ось тому, де нерозум -
Там і саме божевілля; де злочин - там і нестяма.
Словом, де прагнення слави блискучої, там неодмінно
Дикий свій голос подасть оп'яніла від крові Беллона!»
Силою думки пора довести, що й розтратник - шаленець.
Тільки-но спадок до рук прибере - пару тисяч талантів -
Тут же й велить, щоб усі рибаки, різники, птахолови,
Всі, що розпродують пахощі й овочі, вся та голота [161]
З вулиці Тусків, лайлива, розгнуздана,- всі щоб до нього
Ще перед світом прийшли. Ну і як? Щойно світ - вже їх повно.
Звідник від імені всіх: «Чим багата вся наша громада,
Те вже, повір нам,- твоє. Володій ним хоч нині, хоч завтра».
Слухай-но, що відповів їм на те наш юнак благородний:
«Ти хоч ночуй у луканськім снігу, а мені до обіду
Вепр має бути. А ти мені риби достань, хоч і в бурю.
Бач, я лінивий, а розкіш люблю; їй ціну, проте, знаю:
Десять тисяч бери; й тобі даю десять. Для тебе ж -
Тридцять, бо жінка твоя, хоч і в північ гукну,- прибігає».
Син Есопа задумав мільйон одним махом ковтнути:
З вуха Метелли перлину він зняв, розчинив її в оцті
й випив душком. Чи це розумніше, аніж цю перлину
Кинути в річку прудку чи просто в смердючу клоаку?
Квінта Аррія діти, брати, один одного гідні,
По марнотратству й розпусті близнята, щодня на сніданок
Лиш солов'їв замовляли для себе; куди їх приткнути:
Мітити крейдою їх чи, немов божевільних,- вугіллям?
Хай запнеться старому хатки будувати та гратись
В чіт і лишку, та прут осідлати, та ще до візочка
Мишу впрягти,- божевільним назвуть. А якщо таки справді
Розум тобі доведе, що закоханий - теж мов дитина?
Що забавлятись трирічним у поросі й тридцятирічним
Біля повії в сльозах упадати - однакові речі?
Отже, питаю: ти б міг спромогтись на таку переміну,
Як Полемон у свій час,- позбутись ознак божевілля:
Тих подущин, обручок та пов'язок? Під чаркою, кажуть,
Нишком вінок він зірвав собі з шиї: його сколихнуло
Слово того мудреця, що, голодний, повчав своїх учнів.
Яблуко впертому хлопцю даєш - не бере: приголубиш -
Впреться ще більш. Не даси - скаже: «Дай!» Так закоханий стане,
Хоч і прогнали його, під дверми: «Піти геть чи вернутись?
Вже б і ввійшов, та ось просить сама. І що тут робити?
Знов завагавсь,- увійти, поки просить, чи, може, тепер ось
Саме пора мені збутись тих мук? Проганяє і кличе...
Гм. Увійти? Таки ні. Хоч до ніг мені впала б. Нізащо!»
Раб, набагато кмітливіший, каже між тим: «Де немає
Ні розуміння, ні міри, там годі, мій пане, й шукати
Глузду якогось. Така-то вже вада тієї любові:
В ній то війна, то вже мир. І якби хтось усталити взявся
Те, що пливке, як вода, що сліпе, як сама випадковість,
Той надаремно б трудивсь, і не більше б йому пощастило,
Ніж, коли б раптом надумав шаліти розумно й доладно».-
Як це? - «А так: ти ось зернятка з яблук піценських до стелі
Знай підкидаєш, раденький. То ти при здоровому глузді?
Щось про кохання белькочеш беззубо, то це розумніше, [162]
Ніж будувати хатки? Додай ще до дурості крові -
Будеш мечем розгрібати вогонь. Ось ще один приклад:
Марій, недавно зарізавши Геллу, з найближчої скелі
Сам поспішив тоді стрімголов кинутись. Чим не шаленець?
От і оправдуй його за той шал, а потому засуджуй
Як лиходія - за злочин, змінивши, по суті, лиш назви!
Був один вільновідпущеник, літній вже; він спозаранку,
Вимивши руки, натще оббігав перехрестя й щоразу
Так ось волав: «О боги! Хоч мене ви врятуйте від смерті!
Хоч одного! Хіба важко це вам?» А при тім був здоровий:
Вуха мав чуйні й очі зіркі, та за розум, напевно,
Власник таки потерпав, надумавши з рук його збути.
З роду Мененія,- каже Хрісіпп,- вся ця братія вийшла.
«Батьку-Юпітере! Горе - від тебе, від тебе ж - і радість! -
Молиться мати.- Вже скоро півроку, як син мій хворіє.
Збий ту гарячку, що сушить його,- і в той день, коли сам ти
Постити людям велиш, він зарані стоятиме голий
В Тібрі». І що ж? Коли б лікар чи випадок вирвав од смерті
Хлопця того, то його таки мати сама б доконала,
Тим божевільним купанням ізнову його застудивши.
Що ж так затьмарило розум тій матері? Страх забобонний.
Ось яку зброю по-дружньому дав мені славний Стертіній,
Восьмий мудрець, щоб того, хто щипне мене,- тут же провчив я.
Хто божевільним назве, той відразу почує: «Оглянься,
Друже, за спину свою, приглянься до ноші своєї!»
Хай тобі, стоїку, нині заможніше й краще живеться,
Ніж до розорення! Ти ось назвав не одне божевілля.
Як от моє ти назвеш? Бо я от неначе й здоровий.
Так видається й Агаві, яка на свій тирс настромила
Голову рідного сина! Ну що ж, переконливий доказ.
Нікуди дітись. Виходить, я - дурень, а той божевільний.
Та поясни мені врешті, яка це недуга так точить
Душу мою? «Ось послухай: по-перше, ти все щось будуєш,
Тобто високих наслідуєш. Сам від п'яти до верхівки
Ледве двох ліктів сягаєш, а ще тобі смішно з Турбона:
Он, мов, щеня, а яке ж запальне та кусливе при зброї!
Ну, а ти сам хіба менше смішний, коли пнешся в усьому
До Мецената свого дотягтись? Як нема в тобі й крихти
Схожості з ним, то й змагатись дарма! Якось в полі телятко
Всіх жабенят потовкло, лиш одне врятувалося чудом.
От воно й каже до мами, що саме тоді повернулась:
«Ну вже й хижак нас топтав!» - «Ось такий?» - напнувшись, питає
Жаба стара.- «Зо два рази ще більший»,- мале відмовляє.
«Ну то вже, мабуть, такий»,- роздуваючись, як тільки може,
Жаба питає, а їй жабеня: «Такою не будеш,
Хоч би ти й луснула тут». Чи не йдеться й про тебе в тій байці? [163]
А віршування? Хіба не роздмухуєш ним божевілля?
Хто віршував при здоровому розумі? Так от і в тебе!
Вже не кажу про гнівливість...- «Замовч!» - А широкі замашки
Не по прибутках? - «Про себе згадай!» - А вже щодо хлопців.
Щодо дівчат, за якими впадаєш!..- «Ну годі вже, годі,
Дурню великий, хоч ти пожалій мене, меншого дурня!»
Книга: Квінт Горацій Флакк Сатири Переклад Андрія Содомори
ЗМІСТ
На попередню
|
|
