Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Квінт Горацій Флакк Сатири Переклад Андрія Содомори
6
Ось чим не раз я богам надокучував: поля б окраєць,
Дім та садок, та струмочок дзвінкий, що й у спеку не мовкне,
Ще якби гай зеленів... Та боги мені щедро послали
Те, чим я навіть не снив. Тому й не прошу вже нічого.
Хай лиш майно те, Меркурію, довго хазяїну служить.
Я ж ні шахрайством, нечистий на руку, його не примножив,
Ні, навпаки, поринаючи в блуд, не пускатиму з вітром.
Я не молюсь, як той дурень, бува: «От, якби ще той кутик
Якось собі приорати: рівненька була б моя нива!
От би наткнутись на горщика з сріблом! Було ж таке диво:
Наймит один відкопав цілий скарб, і те поле, де щойно
Спину він гнув, те й купив, багачем уже, з ласки Геракла».
Ні! Мені досить того, що я маю. Прошу одного лиш: [168]
«Хай і худібка, й все інше товстіє, а тоншає - розум.
Хай та посілість моя твою ласку, Меркурію, чує».
Ось я й осів серед гір, утікач од шумливого Рима.
Що ж нашепне мені тут невибаглива муза сатири?
Тут марнославство не їсть мене, осінь не так дошкуляє
Вітром свинцевим, що темні покоси кладе Лібітіні.
Боже досвітній! Або (якщо так називатись волієш)
Янусе! Люди-бо з волі богів починають од тебе
Всякі труди! Не гнівись, коли й вірш той почну я тобою.
Хто ж, як не ти, мене в Римі затемна ще з ліжка зганяє:
«Гей! Ти ручитись мав нині! Спіши, бо залишишся в дурнях!»
От і рушай, хоч поземка свистить, хоч замрячене сонце
Ледве що тягне свій повіз низький по зимовому небу.
Врешті й поруку я дав як належить, та що мені з того?
Ось я вже борсаюсь в натовпі, чую докори повільних:
Ну й розігнавсь! Та чи ти очманів? Не в абиякій справі,
Мабуть, отак поспішаєш? А може, згадав Мецената,
От і біжиш, мов шалений, змітаючи все на дорозі?»
Солодко чути це, що не кажи. Та ось піднімаюсь
На Есквілін. Тут від справ незліченних дарма й ухилятись:
Так і наскакують зліва і справа: «Прохав тебе Росцій
Завтра о другій у претора бути». «Є справа поважна,
Спільна й нова, тому скриби благають, щоб ти про ту справу
Нині, бува, не забув. То гляди ж, не запізнюйся, Квінте!»
«Хай Меценат прикладе тут печатку, зроби це для мене».
«Спробую!» - «Що там казати! - підморгує.- Схочеш, то зробиш!»
Так! Скоро восьмий летітиме рік, як у вибране коло
Друзів своїх мене взяв Меценат, щоб було кому часом
Сісти до повозу з ним чи ото - як буває в дорозі -
Зрідка скупим перекинутись словом: «Котра там година?»
«Що там у цирку? Чи міг би зрівнятися з Сіром Галліна?»
«Ранки холодні вже... Вдягнешся легко - зубами задзвониш».
Речі такі й балакливому можна прилюдно звіряти.
Все ж відтоді мені заздрять постійно; щодня, щохвилини
Заздрих очей усе більше: на грища піду з Меценатом
Чи до театру загляну - «Улюбленець долі!» - зашепчуть.
Хлюпне холодною хвилею чутка тривожна по місту -
Всяк не дає мені й кроку ступити: «Ну, що там чувати?
Ти ж біля самих богів, то й справи їх знати повинен.
Що там про даків ти чув?» - «Та нічого».- «Ти далі жартуєш!»
«Бий мене грім, коли чув я хоч слово!» - «А де намічають
Воїнам Цезаря землі давати? В Італії будуть
Наділи ті чи в Сіцілії?» Я їм своє: «Та не знаю!»
Вже й присягаюсь. Та де там! Ззираються, з дива не сходять:
Хтозна, чи є де такий, щоб аж так тримав таємницю!
Марно день промина, і не раз я зітхну молитовно: [169]
Де ти, жадане село! Чи колись, метушню ту забувши,
То стародавній сувій розгорну, то, поринувши в мрії,
Солодко в тіні здрімну, заколисаний тихим дозвіллям?
Ну, а коли ж то на скромний мій стіл подаватимуть знову
Біб, дорогий Піфагору, та зелень, присмачену салом?
Ночі, вечері божественні! Вогнище тихе... Довкола -
Я й мої друзі їмо. Не дармує й метка моя челядь:
Живиться всякими лишками. Приписи зайві, безглузді
Гостя не в'яжуть у домі моєму - п'ємо, як хто хоче:
Той, хто себе почуває на силі,- міцнішого вип'є;
Інший - легкого наллє собі. Слово по слову - й по колу
Мова пішла. Не про вілли чужі, не про те, чи й насправді
Вправно танцює Лепбр, а про речі, що кожній людині
Вкрай необхідні, близькі: чи в багатстві, чи, може, в чеснотах
Криється щастя людське? Чи лиш вигода в дружбі, чи, може,
Вище якесь почуття, і в чому ж таки полягає
Справжня природа добра та який його прояв найвищий?
Цервій, сусід мій, не раз навіть байку доречну приточить.
Мова якось-то зайшла про Ареллія; хтось аж прицмокнув:
От, мов, живе, рслюшуючи! Цервій всміхнувся: «Колись-то
Миша сільська запросила міську, свою давню знайому,
В гості, в низеньку нору. Господиня нори по-сільському,
Вбого й ощадно жила, та для гості таки не скупилась:
Всю свою душу в гостину вкладала. Та що там казати!
Був тут горох, був овес (не зважала на скромні запаси!),
Навіть родзинки й сальце недогризене вийняла з схову.
«Може, хоч тим догоджу їй»,- гадала сільська. Але де там!
Гостя все кривиться. Щось як і візьме на зуб для годиться -
Тут же те й сплюне гидливо. Сама господиня тим часом
Десь у кутку на торішній полові кукіль споживала.
Врешті озвалась міська: «І як це ти зносиш, небого,
Урвища й зарості ці? Чи, бува, не гадаєш довіку
Нидіти тут і не відати, що таке вулиці, люди?
Гайда! Довірся мені! Як живе - значить, має померти
Всяке створіння, велике й мале. Не судилось нікому
З пастки тієї втекти. І тому, дорога, поки можна,
Хоч налюбуймось життям, пам'ятаючи, як його мало!»
Миша сільська на ту мову міської аж рота розкрила.
Потім, на ноги зметнувшись, моторно майнула за нею.
Ось і дрібочуть вони навпростець, щоб у пору вечірню
Шуснути разом до міста. Вже й ніч своїм зоряним возом
Півнебосхилу пройшла, як вони опинились обидві
Наче в якомусь палаці. На ложах слонової кості
Пурпуром сяють м'які покривала, а там, трохи далі,
В кошиках,- гори тарелів наскидано; де не поглянеш -
Всюди недоїдки всякі святкової, видно, вечері.
Гостю сільську на те сяюче ложе як слід примостивши, [170]
Так увихається миша міська, хоч фартух їй підв'язуй:
Носить за стравою страву й сама, як ото господиня,
Що подає, те й лизне язичком. А сільська на багрянцю
Аж розляглась собі, рада-радісінька тій переміні,-
Паня, та й годі! Аж тут... як не рипнуть десь голосно двері!
Миші ті - стрімголов з ложа. Забігали, заметушились,
Ледве живі з переляку, по тім величезнім покою.
Ще ж як мисливські собаки нечуваний гавкіт зчинили
Так, що луна розляглась,- «Ну, ні! -пропищала селянка.-
Не по мені це життя! Прощавай! Волію безпечно
Там, у норі лісовій, сухий свій кукіль доїдати!»
Книга: Квінт Горацій Флакк Сатири Переклад Андрія Содомори
ЗМІСТ
На попередню
|
|
