Додати в закладки
Переклад Translate
Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
Скачати одним файлом. Книга: Квінт Горацій Флакк Сатири Переклад Андрія Содомори
4
Арістофан і Кратін, Евполід і всі інші поети,
Ті правдолюбні мужі, прастарої комедії гордість,
Вільно карали того, хто таки заслуговував кари -
Злодія, вбивцю, розпусника, хто чи то так, чи інакше
Слави лихої зажив,- ось того й виставляли на посміх.
Радо й Луцілій у тім їх наслідував: сіль перейнявши,
Він лише розміри й стопи змінив. Меткий на язик був,
Гостре, живе мав чуття, лише вірш укладав якось грубо-
Мав уже вдачу таку. "Підігну,- похвалявся він,- ногу
Й так, на одній стоячи, зо дві сотні придумаю віршів".
Плив каламутне, й було там до чого ще праці докласти.
Бракло не слів, а завзяття, щоб віршем слова ті зв'язати
Так, як мистецтво велить. А тих слів!.. Але краще я змовчу,
Хай не присниться Кріспін. Ось мізинцем кивнув він: "Ану лиш
В руки табличку-й ходім; хай визначать місце, годину,
Свідків, а там вже побачимо, скільки хто віршів напише.
Як тут не скласти подяки богам, що помірний та скромний
Розум у мене? Тому й говорю я так мало й так рідко.
Ти ж, коли любо тобі, то на міх на ковальський рівняйся:
Так, як і він, напинайсь, поки, врешті, й залізо не зм'якне.
Фанній-собою вдоволений; він і влаштовує огляд
Творів своїх і погруддя свого. Та зате невідомі
Вірші мої: їх читати прилюдно боюсь, бо ж немало
Гідних догани людей, і сатира їм, бач, не до серця.
Пальцем вкажи навмання-й на такого напевно натрапиш:
Той од жадоби сп'янів, а того марнославство з'їдає.
Той на заміжніх усе заглядається, інший - на хлопців.
Полиском срібла захоплений той, а бронзою-Альбій.
Той, непосидливий, все щось міняє: від східних окраїн
Ген до країв призахідного сонця, не знаючи втоми,
Мчить стрімголов, наче куряви стовп, ошалілий під вітром,
Лиш би до зиску дійти й не розтратити круглої суми.
Всі вони, звісно, поета клянуть і лякаються віршів:
"Сіно на рогах у нього,- кричать,-утікайте, хто може!
Вразить і друга такий, хай лиш капосним сміхом прорветься.
Щось там нашкрябає він - і, дивись, вже мале і велике
Гострить собі язика по дорозі з пекарні чи з річки".
Що ж, може, й так. Та дозволь, хай і я тут слівце яке вставлю.
Ось що, по-перше, скажу: обдарованим, справжнім поетом
Я б не наваживсь назвати себе, бо ж одне віршування -
Це ще далеко не все. Чи назвеш ти поетом такого,
Хто, як і я, до буденної звик, низькорослої мови?
Ні. Цим іменням звеличуй того, кому небо послало
Розум глибокий і хист, і високість натхненного слова.
Тож і вагались не раз, чи комедії, власне, підходить
Слово "поезія": запалу зовсім позбавлена й сили,
Як у словах, так і в діях. Коли б не в'язав її розмір -
Бесіда чиста була б. "Але гнів хіба ж їй недоступний?
Батько он так і кипить, що синок до розпусниці липне,
Знатну покинувши, з посагом; геть очманівши, нарешті,
Вип'є - і гайда під ніч, ще й завидна, бува, на гуляння
зі смолоскипом в руці". Воно так... Та, скажімо, Помпоній:
Ще б не таке він почув, коли б жив його батько сьогодні.
Словом, із мови буденної путнього вірша не вийде:
От розладнай його - й міг би вже будь-хто в житті чи на сцені
Лаятись ним, як той батько в комедії. Так ось поплутай
Те, що пишу я тепер, а Луцілій колись, і місцями
Наші слова поміняй: початкове хай стане кінцевим-
Що з нас останеться? Спробуй, однак, учинити так само
З віршем, скажімо, таким: "І коли чорнокрила Незгода
Брами війни відчинила, запори важкі позбивавши..." -
В кожному слові, хоч як не розкидуй, поета впізнаєш.
Ну, але годі про те, чи поемою можна вважати
Вірші мої. Поміркуєм над іншим: чи ти справедливо
Дивишся оком кривим на сатиру. Ось Капрій і Сульгій,
Два скаржники, все винюхують, нишпорять, люті й охриплі,
Страх на злочинців наводять. Та хто за собою не чує
Жодного злочину,- той жартуватиме з їхніх донесень.
Хай би ти й схожий на Целія був, розбишаку, чи Бірра,-
Все ж би не мусив лякатись мене: я ж не Капрій, не Сульгій.
Творів моїх і в книгарні нема, й на стовпі їх не хвалять.
Люд не обслинить їх, пальцем пітним Гермоген не торкнеться.
їх лише друзям я зрідка читаю, та й то хіба змусять,
Звісно, не будь-де почну й не для всіх, як, буває, читають
Посеред Форуму, в гущі людей; залюбки й у купальні
Дехто читає: там голос, мовляв, аж гуде під склепінням.
От і милується ним. А чи впору гуде, чи доречно-
Байдуже їм, недотепам.- "А ти таки звик дошкуляти,-
Часто мені дорікають,- кольнеш і вже радий!"- Стривайте,
Звідки цей докір? Чи, може, хто з тих, із якими дружив я,
Кинув його? Буває ж такий, що позаочі й друга
Геть обчорнить, ще й обмовнику, встрявши в розмову, підтакне.
Слави дотепного прагне такий, а щоб гурт розсмішити,-
Піде на все: таємницю довір йому-тут же розплеще.
Ось в кому зло, громадянине римський, таких бережися!
Бачим три ложа не раз; на них прилягло до обіду
Скрізь по дві пари гостей. Один-кепкуванням всіх кропить,
Крім головного, хто воду дає. Але хай лише Лібер
Глибоко в душу проникне, то він і його таки вжалить.
Ти - проти злобних, а цей ось, по-твоєму, щирий, дотепний,
Гарного тону знавець? Коли ж я посміюсь, що нудотно
Пройда Руфілл напахтивсь, а козлом від Горгонія чути,-
Заздрісним, жовчним тобі видаюсь. А коли в товаристві
Зайде розмова про кражу Петіллія Капітоліна,
Як ти озвешся на те? Чи не так ось ти звик захищати:
"Капітоліна ще хлопцем я знав: ми й тоді вже дружили.
Часто, бувало, до нього звертавсь - не відмовить, поможе.
Рад я, що в Римі він, жив і здоров... А все-таки дивно,
Як це від суду він спритно так вислизнув!" Ось вона, чорна
Кров каракатиці! Ось вона, ржа нищівна, найїдкіша!
Ні! Така хиба в мій вірш не закрадеться, в серце-тим паче.
Що в моїх силах, лиш те обіцяю. Коли ж при нагоді
Декому й кину там слово якесь, може, зайве, чи дотеп
Трохи загострий,- вибачливим будь, не відмов, якщо ласка,
В тому, до чого я звик: це мій добрий, мій люблячий батько
Хиби чужі, щоб уникнути їх, мене вчив підмічати.
Так, коли жити мені він дораджував чесно й правдиво,
Аж до кінця вдовольняючись тим, що він сам заощадив,-
"Глянь,-додавав,-як ославився Альбія син; а до чого
Бай докотивсь! Непогана наука для тих, що марнують
Батьківський спадок!" А вже як, було, про повій зговорились,-
Тут же вставляв: "Не наслідуй Сцетана". Коли ж про перелюб,-
Радив згадати Требонія: "Ось яку славу здобуде
Той, хто піймавсь на гарячім. Чому ж усе-таки краще
Те - вибирати в житті, а від цього - тікати, з'ясує
Вчений тобі у свій час; мені ж бо належить, гадаю,
Звичаї давні, передані нам,- тобі прищепити.
Дбати про чесність твою, про життя, за наставника бути,
Поки без нього ще важко тобі. Та як тільки зміцнієш
Тілом і духом своїм,-ось тоді собі й плавай без корка!"
Так мене, хлопця, напучував він. Чи велів щось робити -
Тут же за приклад когось обирав: "На таких-от рівняйся!",
Кращих мужів нагадавши при тому; чи то боронив він:
"Це по-дурному й нечесно,-казав,-сумніваєшся, бачу,
Ніби й не чув ти про славу лиху ось, наприклад, такого..."
Як од переситу хворий, злякавшися смерті сусіда,
Менше почав наїдатися ("смерть не жартує",-подумав),
Так і хлоп'ят ще вразливих од блуду відстрашує часто
Приклад чужої неслави. На щастя, і я так уникнув
Хиб найстрашніших. Зостались дрібніші; на них, сподіваюсь,
Глянеш крізь пальці. А втім - може, й їх я позбудуся з часом,
Може, щось приятель щирий підкаже, можливо, ще й сам я
Стану мудріший. Бо й справді: чи ляжу, чи вийду пройтися,-
Б'юся з думками, мов сам собі ворог: "Ось так було б краще,
Так ось повівшись-я б жив спокійніш; а ось так-догодив би
Друзям. А цей ось негарно повівсь; чи й мені ненароком
Випало б так повестись по-дурному?" Ось так я з собою
Подумки мову веду. При нагоді ж, немов для забави,
Сяду й усе те спишу. Це - одна з моїх хиб невеликих.
Може, хоча б за таке мені вибачиш. Ну, а не схочеш -
Цілий загін віршувальників (їх набереться чимало!)
Прийде в підмогу мені, а тоді ми й тебе силоміццю,
Мов іудеї, затягнемо враз до своєї громади!
Книга: Квінт Горацій Флакк Сатири Переклад Андрія Содомори
ЗМІСТ
На попередню
|