Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Альбій Тібулл Елегії Переклади А.Содомори, М.Зерова
Альбій Тібулл Елегії Переклади А.Содомори, М.Зерова
© Tibullus
© А.Содомора (І, 1; І, 5; ІІ, 1; ІІ, 6) 1975; М.Зеров (І, 10; ІІ, 2) 1966;
Джерело: Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах. Л.: Світ, 2000. 328 с. - 131-142.
Сканування і коректура: Aerius, SK (ae-lib.org.ua), 2004
Зміст
Альбій Тібулл (54-19 рр. до н. є.) -представник елегійної поезії, походив З родини заможного римського вершника. Втративши за роки громадянських воєн більшу частину своїх земельних володінь, він служив у почеті Марка Валерія Мессали, видатного політичного діяча й полководця, який, після поразки сенатсько-республіканських військ, перейшов на бік Августа, побачивши, що справа республіканців програна. Разом з Мессалою Тібулл побував у Галлії, Сірії й Кілікії, а потім оселився в своєму невеликому маєтку поблизу Рима, де її жив до своєї передчасної смерті, підтримуючи зв'язки з літературним гуртком Мессали і з поетами, які не належали до нього, зокрема - з Горацієм. У коло поетів, близьких до імператора, він не ввійшов і від вихвалянь правителя утримався.
З ім'ям Тібулла до нас дійшло 4 книги елегій, автентичними з яких є перша, присвячена коханню поета до вільновідпущениці Делії (ім'я вигадане), написана близько 27 року,- і друга, героїнею якої є Немезіда. Любовна тематика у Тібулла зв'язана з культом природи й уславленням простого, сільського життя. Це життя він протиставить повній тривог і лиха сучасності, від якої він хотів би триматися осторонь. Від інших римських ліриків Тібулл відрізняється більшою простотою викладу, відсутністю показної вченості й почасти сентиментально-журним тоном своєї лірики, яку так високо поставив в елегії, написаній на смерть поета, його сучасник Овідій.
О.Білецький
КНИГА І 1. МИР І ЛЮБОВ
Хай багатіє, хто хоче, згрібаючи золото жовте,
Хай розсуває собі межі добірних полів:
Зброї відкласти не дасть ні на мить йому ворог сусідній,
Клич бойової сурми сну позбавляє його.
Ну, а мене крізь дозвільне життя хай веде моя вбогість,
Лиш би в домівці моїй сяяв незгасний вогонь.
Сам би я, мов селянин, рукою дбайливою впору
Яблуньки щедрі садив, ніжну плекав би лозу.
Хай лиш Надія не зрадить мене, засипає врожаєм,
Хай золотаве вино сповнює кадіб важкий:
Я ж бо вшановую пень, що самотньо стоїть серед поля,
Й камінь, обвитий вінком, краї перехрестя доріг.
Скільки б не видав плодів мені рік новий - неодмінно
Жертву я, вдячний, до ніг богу сільському кладу.
Злотоволоса Цереро, при вході в твій храм хай для тебе
Цей колосковий вінок, дар мого поля, висить,
Хай у саді, багатім плодами, для птахів на пострах
Стане з серпом у руці сторож червоний, Пріап.
Також і ви, охоронці недавно щасливого дому,
Вбогого нині, прийміть, Лари належні дари.
Ялівка кров'ю тоді очищала стада незчисленні,
Тільки вівцею тепер нивка віддячиться вам.
Ось вам овечка: вже й молодь сільська вколо неї гукає:
"Жнив нам щасливих - гей! - доброго дайте вина!"
Жити б, о жити б мені, вдовольняючись лиш необхідним,
Жити й далеким шляхам краще б не вірити вже,
Лиш уникати з появою Пса нестерпної спеки
В тіні розлогих дерев біля дзвінкого струмка.
Радо б узяв я двозубець до рук і загостреним прутом
Інколи б я підігнав надто повільних волів.
З поля ягнятко або козеня, що матір забула,
В пазусі їй віднести соромом я б не вважав.
Ви ж обминайте черідку мою, вовки і злодії:
Серед великих отар жертви шукайте собі.
Тут я свого пастуха щорічно звик очищати,
Палес ласкаву я тут свіжим кроплю молоком.
Будьте зі мною, боги! Не гордуйте дарами сільськими
Скромного столу мого й глиняних кухлів моїх.
Кухоль такий в давнину з м'якої слухняної глини
Вперше для вжитку свого виліпив сивий рільник.
Батьківських я не шукаю багатств, не мрію збирати
Жнива такого, яким прадід мій давній втішавсь.
Рад я цій нивці малій і рад прилягти, коли можна,
Втомленим тілом до сну в звичній постелі своїй.
Як же приємно, коли за вікном вітри завивають,
Подругу милу свою ніжно до себе тулить!
Чи, коли Австер узимку холодною мрякою сіє,
Під лопотіння дощу снам піддаватись легким.
Ось чого зичу собі. Справедливо хай той заможніє,
Хто до сумної сльоти й моря непевного звик.
Хай уже краще йде прахом все золото, всі самоцвіти,
Ніж засмутити б я мав милу від'їздом своїм.
Личить, Мессало, тобі покоряти моря й суходоли,
Зброєю ворога твій гордо блищатиме дім.
Я ж - полоненик вродливої дівчини: скований нею,
Сторожем вічним сиджу біля жорстоких дверей.
Слави не треба мені, моя Деліє, лиш би з тобою
Був я - і хай боязким, хай мене млявим назвуть,
Лиш би я бачив тебе, зустрічаючи день свій останній,
Лиш би торкались тебе слабнучі руки мої.
Деліє, тяжко зітхаєш, коли в день цей на вогнище ляжу, [133]
Будуть цілунки твої змішані з гіркістю сліз.
Тяжко, тяжко зітхаєш, твої груди ж - не панцир залізний,
В серці чутливім твоїм, знаю, не кремінь заліг.
Так у цю днину, я знаю, мій прах покидаючи, кожен -
Дівчина це чи юнак - очі зволожить слізьми.
Тіні моєї тоді не вражай, пожалій свої лиця,
З болю волосся свого, Деліє мила, не рви.
Ну, а тепер, коли доля сприяє, любімося ніжно:
Вже підкрадається смерть, млою сповивши чоло.
Старість уже підповзає - тоді ні любитись не личить,
Ні в сивині голови ніжні шептати слова.
Нині шануймо Венеру легку, ще поки не сором
Бійку зчиняти й не гріх двері ламати міцні.
Тут я і вождь, і добрий боєць. Ви, труби й знамена,
Гетьте! Неситих людей ранами крийте і їм
Гроші громадьте, а я, своє жниво зібравши, спокійний,
З голоду лиш посміюсь та поглузую з багатств.
5. БЛАГАЛЬНА ПІСНЯ
Гордий я був, похваляючись,- що, мов, для мене розлука?
Нині з цієї пихи й марного сліду нема.
Так метушусь, мов та дзига вертка, яку жвавий хлопчина
Вправним рухом руки гонить по рівній землі.
Гни ж і пали дикуна, хай довіку слово бездушне
З уст не злітає йому, грубість карай, а проте...
Зглянься, благаю тебе таємницею нашого ложа,
Ніжним Венери зв'язком, тим, що поєднує нас.
Я, пригадай, із обіймів недуги тебе, слабосилу,
Вирвав - це знають усі - жаром своїх молитов.
Сам я, щоб геть одігнати від тебе лихе замовляння,
Сірку палив очисну край приголів'я твого.
Сам я, щоб лиш привиддя страшні тебе не гнітили,
Тричі, як звичай велить, сипав священну муку.
Сам, розпустивши туніку, пов'язку надівши, Гекату
В ніч безгомінну, глуху дев'ять разів закликав.
Я дбав про все, а любов'ю втішається інший, щасливець;
Він пожинає плоди слізних моїх молитов.
Щастям близьким я, безумець, вже снив, лише б - повторяв я -
їй до здоров'я прийти - бог же відмовив у тім.
Думав я: буду в селі, моя Делія жнив допильнує,
Зазолотиться зерном тік мій під сонцем палким.
В повних коритах вона буде мій виноград зберігати
Й сік, який з сонячних грон видавить бистра нога.
Звикне мою череду рахувати; на грудях у неї
Раб, гомінливе дитя, звикне до милих забав.
Бога сільського за жниво - колоссям, жертовним бенкетом -
За череду, за лозу - гроном вшанує вона. [134]
Хай вона править усім, про все хай турботливо дбає:
Я ж на цілий свій дім рад зоставатись нічим.
Ось мій Мессала до нас, на село, завітає; для нього
Делія з кращих дерев яблук солодких нарве.
Гідно приймаючи гостя високого, хай і готує,
Й страви на стіл подає, наче служниця, йому.
Ось чим я снив... але крізь Вірменію, край запахучий,
Нині ті мрії марні Евр уже гонить і Нот.
Часто пробував я вином журбу відганяти -
Біль мій у сльози гіркі змінював пінне вино.
Часто я інших торкавсь, та за мить лиш до втіхи Венера
Образом владним твоїм хіть пригашала мою.
Ось і відходила кожна, розносячи слух, що мене, мов,
Проклято - сором! - що я чарам, напевно, піддавсь.
Не ворожбою, о ні - своїм золотавим волоссям,
Ніжністю лиць і рамен мила чарує мене.
Голубоока Фетіда колись так Пелея сліпила
В час, коли з синіх глибин віз її звинний дельфін.
Тим я засмучений вкрай, що при ній уже інший, багатий:
Звідниця хитра прийшла, згубою ставши мені.
Хай вона їжу криваву жере й заплямованим ротом
П'є на погибель собі змішаний з жовчю напій.
Хай, проклинаючи долю свою, коло неї кружляють
Тіні, зловісний пугач хай на покрівлі кричить.
Хай, ошаліла від голоду, трав надмогильних шукає,
Кості сухі хай гризе після неситих вовків.
Містом хай гонить, розхристана, виючи; вулиця кожна
Хай зустрічає її зграєю лютою псів.
Бути тому! Знамення дав бог; хто любить, той має
Зірку свою. Не простить зради Венера, о ні!
Ти ж найперше забудь, що радила звідниця хижа:
Знай, що надмірні дари гасять любов у душі.
Вбогий - завжди до послуг твоїх: тебе стріне він перший,
Він клопітливо, всякчас буде при боці твоїм.
Вбогий у тисняві руку подасть, і ти через юрби
Пройдеш безпечно за ним, вірним на всякім шляху.
Вбогий тебе проведе й до інших, прихованих друзів,
З ніг білосніжних твоїх зніме сандалі він сам.
Марно співаю, однак! Од пісень не відчиняться двері:
Грішми набитий кулак - ось що зворушує їх.
Ти, що взяв верх наді мною, моєї ж долі лякайся:
Квапить бо колеса біг щастя грайливо-хистке.
Ось уже нині немарно хтось біля порога тупцює,
То поглядає на дім, то вже тікає кудись.
То, вдаючи, що минає його, тут же знову звертає
І кашляне край дверей, уповільнивши ходу.
Нишком любов замишляє лихе. Радій, поки можна,
З успіху: човен бо твій - нині на тихій воді. [135]
10. ВІЙНА І МИР
Хто, розкажіть ви мені, хто вигадав меч смертоносний?
Що то за серце було? криця холодна, тверда.
Хто поміж людом посіяв незгоду, хто війни накликав?
Хто до загибелі нам путь найкоротшу вказав?
Ні, не винуймо його: на дикого звіра скував він
Те, що у злобі своїй ми на братів занесли.
Золото нас порізнило,- хто чув про війну та грабунки,
Як на бенкеті шумнім буковий кубок ходив?
Замків і веж у ті дні не було, і пастух безтурботний
Любо і солодко спав серед безпечних отар...
От коли б жити я мав, щоб не бачить ганебної зброї,
Мідноголосих рогів, сурем не чуть бойових...
Нині ж рушай на війну, і спис уже десь наготові, .
Що в неминучім бою віку вкоротить мені.
Батьківські лари, врятуйте мене: ви мене доглядали,
Як малолітнім хлоп'ям я пригортався до вас.
Згляньтеся й нині, старі й дерев'яні, як досі зглядались
На старосвітський поріг прадідів давніх моїх.
Правда і честь не хитались тоді, як без розкошів зайвих
В хаті сільській пробував простого дерева бог.
Він вислухав молитви, коли хто виногрона приносив
Чи то вінок польовий клав на волосся йому.
Він вдовольнявся малим: короваєм од власника дому
І золотим стільником від, помічниці-дочки.
Тож одверніть мідноковані стріли, благаю, від мене:
Кращих ягнят із хліва я на офіру віддам,
Сам я за ними піду в найчистішім убранні своєму,
Кошики миртом пов'ю, миртом прикрашу чоло.
Жертвами вам догоджу я; хай інші беруться до зброї
І побивають грізних в лютім бою ворогів,-
Я про ті подвиги й січі волію на учті послухать,
Як красномовний вояк табори креслить вином.
Чорную смерть закликати війною, скажіте, для чого?
Всюди і так стереже, всюди чигає вона.
А під землею ж немає ні лук, ні садів-виноградів,-
Цербер лише навісний та осоружний Харон,
І невимовно смутні, обгорілі в огні похороннім,
Там, коло темних озер, тіні никають бліді.
Краще прославимо того, хто серед дітей та онуків
Стріне у хатнім теплі старість повільну свою.
Хто за отарою в горах блукає і певен, що вдома
Вірна дружина йому теплу зготує купіль.
Так би пожить і мені, щоб і в мене посивіли скроні
І пережиті літа в пам'яті встали моїй,
Мир би тим часом обходив поля... Осяйний, благодатний,
Ти нам у ярма криві впріг непривичних волів, [136]
Ти насадив виноград і соком міцним бурштиновим -
Батьківським давнім добром - серце дітей звеселив.
Тільки з тобою в шанобі трудівницький заступ і рало,
А войовницький шолом їсть невідступна іржа...
КНИГА ІІ 1. СІЛЬСЬКЕ СВЯТО
Всі присутні, мовчіть: очищаєм плоди наші й ниви,
Знов постає з давнини предків далеких завіт.
Вакху, прийди; з твоїх рогів хай висне п'янке виногроно,
Ти ж колосковим вінком скроні, Цереро, вінчай.
В днину святу хай спочине земля, хай плугатар спочине,
Рало важке на гаку хай бездіяльно висить.
Вийміть із ярем занози: при повних яслах сьогодні
Хай у вінках запашних повагом стануть воли.
Богу цей день присвятім. Хай з жінок ні одна не торкнеться
Вовни й не сміє в цей день випрясти частку свою.
Ви ж, кого в ніч учорашню Венера любов'ю втішала,
Вам я велю оддалік стати від вівтарів тих.
Мила богам чистота: приходьте в одязі чистім,
Воду з прозорих джерел чиста рука хай черпне.
Гляньте, до вівтарів світлих жертовне ягня вже прямує,
Люд у вінках із маслин, в білій одежі - за ним. [138]
Рідні боги, очищаєм поля, рільників очищаєм,
Ви ж усі лиха женіть далі від наших границь.
Хай не сміється над жнивом посів, бур'яном забуявши,
Хай на повільну вівцю бистрі не мітять вовки.
Ниві рясній довіряючи, приодягнувшись, раз по раз
В огнище буде рільник дров підкидати сухих.
Підлітки-слуги гуртом, селянина заможного втіха,
З віток зелених курінь тут же змайструють собі.
Хай це здійсниться, молю: чи бачиш, як нутрощі жертви
Кожним своїм волокном свідчать про ласку богів?
Гей же, фалерну старого сюди в задимленій бочці!
Добре хіоське вино ви з-під смоли увільніть!
Вина хай славлять цей день! Не сором сп'яніти при святі,
На неслухняних ногах кроком непевним іти.
Хай побажає за келихом всяк: "За здоров'я Мессали!"
Хай те ім'я раз у раз, хоч і не з нами, звучить.
О переможцю племен аквітанських, тріумфами славний,
Гордосте роду свого, буйноволосих дідів,
Будь біля нас і сприяй мені в день, коли піснею шану
Вдячно складаєм усі нашим богам польовим.
Села й богів сільських я вславляю: це ж їхня заслуга,
Що жолудів у наш час, хто зголоднів, не гризе.
Вперше навчили вони деревину докупи збивати,
Зводити дах листяний над невеличким житлом.
Вперше й волів до роботи привчили й під віз дерев'яний
Вперше колеса прудкі, кажуть, підклали вони.
їжу дикунську забуто, посаджено яблуньку першу,
Вперше прокопаний рів грядку тобі оросив.
Бризнуло соком іскристим з-під ніг золоте виногроно,
В кухлі твереза вода з п'яним змішалась вином.
Жниво приносить земля: під вогненним світилом складають
Кожного року поля свій золотавий убір.
Пильна бджола поспішає в свій вулик, щоб медом солодким,
Даром квіток весняних, повнити вкрай щільники.
Рало відклавши, плугатар натомлений з розміром вірша
Вперше тоді поріднив слово звичайне сільське.
Вперше, тростину пригубивши, в свято богам вінценосним
Він переливно заграв пісню хвалебну свою.
Вперше рільник, манією червоною щоки натерши,
Гордий мистецтвом новим, Вакху повів хоровод.
З повних кошар вожака череди, козла йому дано,
Скромну отару співця збільшив цей пам'ятний дар.
Там, на селі, віночок напровесні сплівши, хлопчина
Вперше його на чоло ларам прадавнім наклав.
Там, на селі, щоб ніжним дівчатам турбот задавати,
Вруно блискуче, м'яке носить на спині вівця.
Звідси й праця жінок - відважена вовна і прядка:
Вже веретено гінке прудко під пальцем біжить. [139]
Праля, в мистецтві Мінерви вправляючись, пісню співає,
Поки з-під кросен дзвінких тканка снується туга.
Кажуть, що й сам Купідон між отарами, в полі родився
Серед баских кобилиць, що під сідлом не були.
Там він і лук свій рукою невправною вчивсь напинати,
Нині ж - о горе мені! - як він ту руку набив!
Не на овець, як раніше, він мітить: на дівчину ніжну
Та на хоробрих мужів стріли пускає тепер.
Геть юнака він розорить, старий вередливу коханку
З волі його під дверми буде ганебно благать.
Біля нічної сторожі провадить він дівчину спритно:
В потемках до юнака нишком сама вона йде;
Пройнята страхом, невпевнено стежку шукає ногою,
Руки простягти вперед, мацає пітьму сліпу.
О, нещасливі всі ті, кого бог цей карає! Щасливий -
Той, кому ласку Амур лагідним подувом шле.
Злинь же, святий, на врочистий бенкет! Відклади лише стріли,
Факел вогнений, молю, ти якнайдалі відкинь.
Славте ж ви світлого бога цього, до отар його кличте
Явно, до себе ж - тайком. Правда, й до себе в цей день
Явно його можна кликати: гучно ж юрба веселиться,
Голос різкий подає флейта фригійська крива.
Бавтеся! Коней впрягає вже Ніч, довкруг колісниці
Матері вже закрутивсь вихор зірок золотих.
Мовчки вже близиться Сон, розвісивши темнії крила,
Кроком непевним снує темна юрба сновидінь.
2. ВІНШУВАННЯ
Слушне вітання зложімо: народження день наступає,
Всяк, хто надійде сюди, серцем до нас прихились!
Ладан горить на жертовнику, смоли горять запахущі,
Що з полудневих країн нам посилає араб.
Геній нехай би злетів і на почесть свою подивився,
Хай би прикрасив вінком кучері ніжні свої.
Нардом нехай найчистішим йому б оросилися скроні,
Хай би вина й пиріжків жертву від тебе прийняв.
Хай би зичливо кивнув на благання твоє, о Корнуте...
Що ж отягаєшся ти? От він киває - проси!
Передчуваю: благатимеш ти про подружжя кохане -
Десь-то напам'ять боги знають молитву твою.
Ти ж не молитимеш жизних ланів, щоб по цілому світу
Люди орали тобі на здоровенних волах.
Ти ж не проситимеш перлів, що родяться в морі Індійськім,
Де від проміннів зорі води рожево горять.
Впало моління твоє. Стривай-но, крилом прошумівши,
Син Афродіти тобі пута несе золоті, [140]
Пута, що вік на тобі, аж поки запізнена старість
Чисте поморщить лице і на волосся впаде.
Радісно дідом зустріти народження день і побачить,
Як порождіння твоє прийде вітати тебе.
6. МАКР У ПОХІД СПОРЯДИВСЬ
Макр у похід спорядивсь. А що буде із ніжним Амуром?
Може, за ним йому йти з сагайдаком за плечем?
Може, за ним - чи піде він шляхом курним, чи плистиме
Хвилі морській навздогін - зброю захоче нести?
Хлопче, пали ж того лютим вогнем, хто забув про твій спокій,
Хай під твоє знамено знов повертає втікач.
Що ж, коли воїнів ти бережеш,- буде й тут скоро воїн:
Сам у шоломі собі воду носитиме він.
В табір іду! Венеро, прощай, прощавайте, дівчата!
Сил не забракне й мені, кличе й мене вже сурма.
Смілі слова й красномовно звучать, та зачинені двері
Миттю ті наміри всі виб'ють мені з голови.
Скільки разів присягавсь я, що вже не ступлю на поріг цей!
Що з тих сумлінних присяг? - Ноги звертають туди ж.
Як би втішавсь я уламками стріл твоїх, лютий Амуре,
Й попелом тим, що зоставсь від смолоскипу твого!
Мучиш мене; через тебе я сам себе став проклинати,
Мов не при повнім умі, мовити грішні слова.
Думав я: згину й позбудусь тих мук, але гріє Надія:
Завтрашня днина, мовляв, буде світлішою вже.
Гріє вона й рільника, борозні довіряючи зерна,
Щоб урожаєм рясним заколосились поля.
Птаха в сильце вона манить, жене на вудилище рибу,
їжою, милою їй, гострий прикривши гачок.
Навіть того, хто в залізах важких, звеселяє Надія:
З піснею трудиться він, хоч і дзвенять ланцюги.
Ласку й мені в Немесіди вона пророкує, та марно:
Горе мені! Не переч, грізна, богині самій!
Зглянься! Молю передчасним прахом твоєї сестрички:
Хай ця ласкава земля спокій її береже.
Свято шаную її; на могилу, сльозою скропивши,
їй і дарунки, й вінки буду носити всякчас.
їй свою тугу я буду звіряти, припавши до гробу,
З прахом безмовним її горем своїм поділюсь.
Врешті, не стерпить тих сліз прохача й устами моїми
За безсердечність твою кине тобі свій докір.
Краще подбай, щоб маною тебе її тінь не лякала,
Щоб не ставала вночі сумно край ложа твого
В образі тім, у якому вона, з підвіконня схитнувшись,
Кров'ю залита, прийшла до попідземних озер. [141]
Годі. Не буду моїй повелительці ятрити рану:
Я ж бо не гідний того, щоб просльозилася ти.
Очі твої, промовисті очі хай сліз і не знають:
Дівчина добра сама - звідниця губить мене,
Звідниця Фріна, що в пазусі носить ті кляті записки,
Нишком туди, то сюди бігає й бігає все.
Часто мені вона твердить, що милої дома немає,
Хоч за дверми пізнаю голос солодкий її.
Часто, хоч маю обіцяну ніч, вона раптом звіщає:
"Дівчина хвора". Або: "Хтось погрозив нині їй".
Гину з журби тоді, розум гублю в гарячковій уяві:
Хто з нею втіху знайшов? Як утішається він?
В мить цю клену тебе, звіднице, так, що якби з тих прокльонів
Частку лиш вчули боги - досить було б і того.
© Aerius, 2004
Текст з ae-lib.org.ua
Книга: Альбій Тібулл Елегії Переклади А.Содомори, М.Зерова
ЗМІСТ
| 1. | Альбій Тібулл Елегії Переклади А.Содомори, М.Зерова |
На попередню
|
|
