Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Публій Овідій Назон Скорботні елегії Переклад Андрія Содомори

Тільки-но зрине в душі найскорботніший образ тієї

Ночі, що в Римі мені стала межею життя,

Тільки згадаю ту ніч, а з нею все найдорожче,

Втрачене, - крапля-сльоза котиться досі з очей.

Ранок уже був близький. За найдальші Авзонії межі

Мусив я з ним одійти - так мені Цезар велів.

Часу не мав я і здатний не був у дорогу збиратись -

Довго я весь ціпенів, світу не бачив довкіл.

Ні про супутників, ані про слуг завчасу не подумав,

Ні про харчі не подбав, ні про одежу якусь.

Так остовпів, наче той, кого громом Юпітер ударив:

Дихає ще, та життя не відчуває свого.

І лиш тоді, коли біль розвіяв ту мряку навислу

І коли я з забуття знову до тями прийшов,

Мовлю до друзів сумних на відході слово прощальне -

А з усіх друзів тепер, мабуть, що двоє було...

Плакав я, плакала дужче жона, обнімаючи мужа,

Сльози дощем по щоках (чи заслужила?) текли.

Донька не з нами була.- далеко в лівійському краї

Про мою долю сумну знати вона не могла.

Всюди, куди не глянь, ридання та зойки лунали -

Все тут на мій голосний похорон схоже було.

Чоловіки і жінки, навіть діти - й ті наді мною

Плакали; в кожнім кутку сльози струмками лились.

І якщо можна мале зіставляти з чимось великим -

Троя такою була, як здобували її.

Та голоси і людей, і собак поступово вляглися,

Люна вже коней своїх високо в небі вела.

Від її сяйва свій зір перевівши на Капітолій,

Що надарма височить побіч пенатів моїх, -

Мовив я: "O божества, що тут живете по сусідству,

Вже мені ваших святинь не озирати повік!

Ви, з ким прощаюсь, боги високого міста Квірина,

Нині в останній раз шану од мене прийміть!

І, хоча пізно братись за щит уже після рани, -

Все ж із вигнанця зніміть хоч свого гніву тягар.

Мужу небесному слово скажіть, що я помилився,

Похибку прикру мою злочином хай не назве.

Те, що знаєте ви, хай і той, хто скарав мене, знає.

Вляжеться гнів божества - горя убуде мого".

Так я всевишніх благав. А ще палкіше - дружина,

Схлипи сердешній не раз на перешкоді були.

Далі до Ларів вона, розпустивши волосся, припала,

Попелу, що охолов, губи торкались тремкі.

Як не благала вона немов оглухлих Пенатів -

Мужу ні сльози її не помогли, ні слова.

Ніч одлітала таки - не давала для гаяння часу:

Вниз вже від осі небес німфа аркадська пливла.

Що тут робить було? Ніжна любов до вітчизни спиняла

Крок мій, а ніч, ота ніч - в Римі остання була.

Скільки разів квапливому сам полюбляв я казати:

"Гей, зупинись, поміркуй: звідки й куди так спішиш?"

Скільки разів я дурив себе сам: мовляв, не настала

Певна, догідна пора, щоб вирушати у путь.

Тричі ступав на поріг - і тричі намарно: вертались

Ноги, що з серцем моїм мовби у змові були.

Часто, сказавши "Прощай!", я знову ставав балакучим

І на порозі таки, вкотре вже, всіх цілував.

Часто доручення я повторяв, аби ще раз і ще раз

Бачити любих своїх - так я дурив сам себе.

Врешті, куди поспішаю? До скіфів?.. А що залишаю?

Рим?.. Тож годиться мені вдвічі повільнішим буть!

Так ото просто й піду - живий од живої дружини?..

Дім, милу челядь усю так ото й кинуть навік?..

Як і тих друзів усіх, що для них я був наче братом, -

Милі серця, що в міцній дружбі тесейській жили?..

Поки ще можна, вас обніму, можливо, востаннє,

Кожна година тепер - неоціненний мій зиск".

Годі. Пора відійти. Я мовкну вже на півслові

Й тільки душею до всіх, хто мені любий, горнусь.

Поки те мовлю я, поки всі плачемо, - в небі засяяв

Люцифер, світла зоря, - темна, одначе, для нас.

Мовби живцем моє тіло ділили: здавалося, бачу

Частку себе - як вона осторонь мене лежить.

Так, мабуть, Меттій страждав, коли, караючи зраду,

Коні у різні боки рвучко шарпнули його.

Щойно тоді од ридань та од зойків дім колихнувся,

В груди оголені всяк бити руками почав.

Щойно тоді на плечах у мене повисла дружина

Й, ронячи сльози, таке мовила скрушно мені:

"Нас не розлучать! Обоє ми рушимо звідси, обоє!

Вслід за вигнанцем піду, вірна вигнанця жона.

Кличе дорога й мене, чужина щонайдальша чекає, -

Я не обтяжу судна, що на вигнання пливе.

В Скіфію шле тебе Цезаря гнів, мене - моя вірність.

Вірності я покорюсь, гнівові Цезаря - ти".

Твердила вперто своє, й лиш з уваги на користь для мене,

Хоч їй нелегко було, згоду лишитись дала.

Врешті, немитий, зарослий, скуйовджений, вийшов я з дому,

Радше то винос мій був - винос живого мерця.

Потім жона, так я чув, лежала посеред дому

Ницьма: од болю й журби розум потьмарився їй.

А як до тями прийшла і з холодної встала долівки -

Навіть волосся її в попелі, бруді було -

То над собою вона, то над домом самотнім ридала,

Мужа-вигнанця ім'я все їй не сходило з уст.

Так побивалася, мовби на стосі дров похоронніх

Бачила мертвим мене чи свою рідну дочку.

Вмерти хотіла, у смерті шукала сховку від болю,

Лиш задля мене з життям не розпрощалась вона.

Що ж, хай живе, раз доля така, й вигнанцеві руку

Хай подає рятівну через таку далечінь.

Додати в закладки

  
Переклад Translate