Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Публій Овідій Назон Метаморфози Переклад А.Содомори
Публій Овідій Назон Метаморфози Переклад А.Содомори
© Publius Ovidius Naso. Metamorphoses
© А.Содомора, (переклад), 1985
Джерело: Овідій Назон, Публій. Метаморфози. К.: Дніпро, 1985. 304 с.
OCR & Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua) 2004
Зміст
1] Дух пориває мене: про нові починаю співати
2] В змінених формах тіла. О боги,- бо ж од вас переміни,-
3] Задум співця надихніть: відтоді, коли світ народився,
4] Ген аж до наших часів доведіть нестихаючу пісню.
5] Поки ще море й земля появилися, поки над ними
6] Небо прослалось, обличчя однакове мала природа.
7] Хаосом потім назвали її - велетенська, безладна
8] Купа, сама бездіяльна вага, де, поєднане будь-як,
9] Зібране з різних кінців, клубочилось речей всіх насіння.
10] Світові сяйва свого не являв ще Тітан променистий,
11] Не поновляла сріблястих рогів, наростаючи, Феба.
12] Ще не повисла Земля, ще в повітрі легкім її власний
13] Не врівноважив тягар; у ту пору ясна Амфітріта
14] Не простягала ще рук лазурових уздовж суходолів.
15] Скупчились там, перемішані, води, земля і повітря;
16] Тим-то земля не була ще стійкою, пливучими - води,
17] Світлим - повітря; ніщо там не мало ще форми своєї,
18] Все-бо в сум'ятті було, й у тій масі, в єдиному тілі,
19] Жар проти холоду йшов, на вологу сухе повставало,
20] Проти м'якого - тверде, на легке напирало вагоме.
21] Бог тоді втрутивсь, однак, і добірніші сили природи:
22] Неба намет од землі відділив він, а землю - від моря,
23] Потім ефір блискотливий підняв над імлистим повітрям.
24] Так, розібравши громаддя сліпе на окремі частини,
25] Простором їх порізнив, а з'єднав - найсердечнішим миром:
26] Іскрами звився вогонь невагомий - опуклого неба
27] Сила стрімка - й закріпивсь на вершечкові світобудови.
28] Побіч - повітря, до нього вагою і місцем найближче.
29] Землю ж, яка притягнула до себе вагоміші частки,
30] Власний тягар пригнітив; наостанку хвиляста волога
31] Весь непохитний вже світ охопила пливкою межею.
32] Суміш первісну ось так поділивши, цей бог невідомий -
33] Хто б він не був - сформував як належало світу частини: [15]
34] Землю - насамперед, що на зразок велетенської кулі
35] Завжди однакову з різних боків своїх має опуклість.
36] Водами блиснув тоді; під вітрами рвучкими здійматись
37] їм повелів, суходоли ж обвів побережжям піщаним.
38] Далі - струмком задзвенів, багновища розлив та озера,
39] З волі його в берегах зазміїлися спадисті ріки.
40] Поки пливуть - одні тут, інші там - забирає земля в них
41] Трохи води, трохи - дійде до моря, і там, на просторі,
42] Лунко об скелі вже б'є, щойно з річища вирвавшись, хвиля.
43] Він повелів, щоб прослались поля, опустились долини,
44] Листям покрились ліси, піднялися хребти кам'янисті.
45] Як розтинають небесне склепіння праворуч дві смуги,
46] Й стільки ж ліворуч, і п'ята, від них чотирьох гарячіша,
47] Так от і небом повиту твердінь поділив прозорливий
48] Світу творець, охопивши й її стількома ж поясами.
49] На серединнім немає життя через жар непомірний;
50] Два по краях - у глибокім снігу; а двом поміж ними
51] В лагідній суміші бог дарував і тепло, й холоднечу.
52] Вище - повітря лягло, неозоре й легке, та наскільки
53] Легша вода від землі,- від вогню воно важче настільки.
54] Там він і хмарам густим, і туманам велів оселитись.
55] Там і громи помістив, щоби смертним серця потрясати.
56] Там - і вітри, що викрешують спалах і блискавку в небі.
57] Світу дбайливий творець не дозволив, однак, вітровіям
58] Вільно ширяти довкіл; їм опертися важко й сьогодні,
59] Хоч не в однім вони напрямі дмуть, а лиш кожен - в своєму:
60] Світ на шматки б розірвали - в такій ті брати ворожнечі.
61] Евр на Схід одступив - до країв набатейських та перських,
62] Та до хребтів, що купаються в променях раннього сонця.
63] Захід і ті береги, що під сонцем похилим тепліють,
64] Має в опіці Зефір. А на Північ, у Скіфію сніжну,
65] Силою вдерся жахливий Борей. Протилежні широти
66] Австр поливає дощем, наганяючи хмари кошлаті.
67] Врешті й ефір над усім помістив - невагомий і чистий:
68] В ньому ні крихти нема від падолів земних, ні пилинки.
69] Тільки-но бог усьому, що було тоді, визначив межі,-
70] Тут же, привалені досі безоднею пітьми сліпої,
71] Ясно засяяли, всіявши ген усе небо, сузір'я.
72] Потім, щоб кожна з частин світових щось живе в собі мала,
73] В обширах неба зірки появилися й постаті божі;
74] Хвиля, подавшись, окутала риб табуни блискотливі;
75] Звір на землі оселивсь, а птахи - в легковійнім повітрі.
76] Та не прийшла ще пора на розумну, на вищу істоту,
77] Що повноправно б могла над усім, що живе, панувати.
78] Тут і людина зросла. Чи її з божественного сім'я
79] Виплекав щедрий творець, щоб почин був для кращого світу,
80] Чи, розлучившись недавно з ефіром, земля молода ще [16]
81] З небом споріднений паросток вигріла в лоні своєму.
82] Син Іапета вигадливий, землю з дощем розмішавши,
83] Зліпок із неї зробив, до богів усевладних подібний.
84] Тож, коли звір тільки в землю потуплює погляд, людині
85] Він дав поставу струнку, щоб могла споглядати високе
86] Небо й до світлих зірок повелів їй підносити очі.
87] Так невпізнанною стала земля, хоч була нещодавно
88] Звалищем темним, і ось - вже обличчям людським зазоріла.
89] Вік золотий було вперше посіяно. Чесність і Правду
90] Всюди без примусу, з власної волі в той час шанували.
91] Люд ще ні кари, ні страху не знав, бо тоді не читав ще
92] Грізних законів, карбованих в мідь; ще юрба не тремтіла
93] Перед обличчям судді - проживала й без нього в безпеці.
94] З гір у ту пору підтята залізом сосна не спускалась,
95] Щоб до заморських країв поплисти по розгойданій хвилі.
96] Смертні й не знали, що є ще десь інший, крім їхнього, берег.
97] Міста тоді звідусіль обривистий рів не обводив,
98] Ще не ячала сурма та й ріжків ще не чуть було мідних,
99] Ще не блищали ні меч, ні шолом. Не тримаючи війська,
100] В тихім дозвіллі спокійно жили-вікували племена.
101] Без обробітку й земля, що не відала ран од заліза,
102] Щедро, по волі своїй, усіляку приносила живність.
103] Люди, вдоволені тим, що само, без принуки, зростало,
104] Терен по схилах гірських і пахучі суниці зривали,
105] Темні ожини, що густо гілки обліпляли колючі,
106] Дуб же, Юпітера дерево, рясно ронив їм жолуддя.
107] Вічна буяла весна. Під віянням теплих Зефірів
108] Солодко, наче вві сні самосійні гойдалися квіти.
109] Так от і лан, хоча плуга не знав, не лежав перелогом,
110] Гнав свою хвилю важку - золотавим пишався колоссям.
111] Ріки пливли молоком, хвилювалися ріки нектаром.
112] Медом жовтавим зелені дуби ненастанно точились.
113] Потім, як древній Сатурн повалився у темрявий Тартар,
114] Світ під Юпітером був. Появилося срібне поріддя,
115] Гірше, ніж золото, хоч од рудої цінніш було міді.
116] Весну колишню всевладний Юпітер обмежив у часі
117] Літом, зимою, сльотливою осінню; хутко минати
118] Стала весна - лиш четверта частина квапливого року.
119] Саме тоді замигтіло повітря від спеки сухої,
120] Саме тоді задзвеніли бурульками води під вітром.
121] Тут і під крівлю ввійти довелось: то в печерах селились,
122] То під наметом із пруття та лоз, переплетених ликом.
123] Саме в ту пору з'явився рільник, і Церерине зерно
124] В темну лягло борозну, й під ярмом заревіла худоба.
125] Третє на зміну йому підійшло тоді - мідне поріддя.
126] Грізної вдачі було й до жорстокої зброї поквапне, [17]
127] Ще не злочинне, однак, як останнє - з заліза твердого.
128] Тут же в цю гіршу, залізну добу всяка скверна ввірвалась;
129] Тут же, сумні, відійшли - Соромливість, і Чесність, і Віра.
130] Вслід їм на землю Облудність прийшла, Віроломність, а з ними -
131] Чвари, Насилля сліпе й до багатства Жадоба злочинна.
132] Парус тоді забілів, хоч весляр на вітрах ще не знався,
133] Й сосна, що цупко своїх верховин донедавна трималась,
134] Ось уже днищем ковзким на чужій захиталася хвилі.
135] Землю ж, яка була в спільному вжитку, як сонце й повітря,
136] Помежував як удовж, так і вшир землемір хитромудрий.
137] Не вдовольняючись тим, що дає вона - як і належить -
138] Хліб та всілякі плоди, зазирають уже в її надра.
139] Й ті, що заховані там, що вповиті стігійською млою,
140] Вже виринають скарби - й на лихе підбивають людину.
141] Зблиснуло згубне залізо й ще згубніше золото - й тут же
142] Встала, жаждива до них, невсипуща Війна, й забряжчала
143] Зброя в жорстокій руці, що багрилась пролитою кров'ю.
144] Люд на грабунок іде. На господаря гість зазіхає,
145] Тестя висліджує зять, уже й братня любов ненадійна.
146] Жінка грозить чоловікові, він же - чигає на неї.
147] Мачуха дітям готує із трав зеленаву отруту.
148] Синові знати кортить, чи то скоро впокоїться батько.
149] Впала вже віра в богів, і остання із жителів неба
150] Землю, зволожену кров ю людей, покидає Астрея...
151] Втім, і високий ефір мав свої тоді, кажуть, турботи:
152] Велетні, діти землі, володінь забажавши небесних,
153] Гори до зір нагромадили, вже по крутизні спинались,
154] Та блискавицею їх перестрів наймогутніший Батько:
155] Миттю Олімп розколов, Пеліон же - пожбурив із Осей.
156] Поки під звалищем скель ще звивались тіла велетенські,
157] Ріками крові своїх же дітей - змієногих гігантів,
158] Кажуть, земля підпливла й оживила їх кров, ще гарячу.
159] Щоб од загиблих бодай залишилася згадка на світі,
160] Вигляд людський тим істотам дала, але й це покоління
161] Не шанувало богів, повсякчас поривалось до вбивства,
162] Надто жорстоким було, бо й пішло від гарячої крові.
163] Бачачи це з позахмарних осель своїх, батько Сатурній
164] Тяжко зітхнув-спохмурнів, а згадавши про злочин ще свіжий,
165] Ще не відомий богам,- про гидку Лікаонову учту,-
166] Гнівом великим, Юпітера гідним, пройнявся і тут же
167] Скликує збори богів - і вони поспішили на поклик.
168] У високості є шлях, при погожому небі помітний:
169] Білістю наче проливсь, тому й назву отримав - Молочний.
170] Шлях той безсмертних веде до палат осяйних Громовержця
171] Та до престолу його. А направо й наліво - оселі
172] Знатних богів, де вітають гостей при відчинених дверях. [18]
173] Там, трохи далі, звичайні боги, хто де міг, поселились.
174] Тут же, край шляху, пенатів своїх помістили вельможі.
175] Місце те славне - якщо такий приклад не надто зухвалий -
176] Я без вагання б назвав Палаті ном великого неба.
177] Тож, коли вишні боги в мармуровій зібрались палаті,
178] Сам Громовержець, опершись на берло слонової кості,
179] З трону високого всіх озирнув, а тоді головою
180] Тричі струснув, сколихнувши і землю, і море, й сузір'я,
181] Потім озвався, уста розтуливши до гнівної мови:
182] «Вірте, за лад світовий не така мене брала тривога
183] Навіть у буряний час, коли ті змієногі шаленці
184] Сто своїх рук водночас підняли, щоб на небо ввірватись.
185] Ворог був лютий, це так; але ж тільки з одним поколінням
186] Грізна велася війна, лиш один вона мала початок.
187] Нині ж я змушений скрізь, де лиш землі Нерей обмиває,
188] Вигубить плем'я людське - в тому ріками я присягаюсь,
189] Що під землею, у млі, через гай пропливають стігійський.
190] Все перепробував я, та, коли загноїлася рана,
191] Треба мечем одсікти від здорового невиліковне.
192] Є в мене ще й півбоги, є сільські божества мої - німфи,
193] Фавни, сатири та жителі гір - добродушні сільвани.
194] Хоч дотепер вони ще не вдостоїлись почестей неба,
195] Все ж я їм землі розлогі оддав, де селитися можуть.
196] Та чи спокійно їм там, о всевишні, якщо вже й на мене,
197] Хоч блискавицю тримаю в руці, хоч над вами паную,
198] Сіті підступні плете Лікаон, що жорстокістю вславивсь?»
199] Тут підхопились усі й за зухвальство таке вимагають
200] Кари злочинцю; отак і тоді, коли змовників зграя
201] Цезаря кров пролила, щоб і Рим у крові затопити,
202] Всесвіт і люд сколихнулись, оглушені громом неждано.
203] Все, зціпенівши, чекало кінця. В ту годину тривожну,
204] Августе, вірністю люду свого ти не менше втішався,
205] Ніж отим гомоном неба - Юпітер. От, руку піднявши,
206] Голос подав він - і гомін ущух, і запала мовчанка.
207] Так заспокоївши всіх неосяжністю влади своєї,
208] Знов говорити почав, перервавши мовчанку, Юпітер:.
209] «Цим не турбуйтесь, боги: Лікаон поплативсь по заслузі.
210] Що ж учинив він і як був покараний - викладу зараз.
211] Чутка про нашого часу ганьбу досягла й мого слуху.
212] Щоб перевірить її - ану ж неправдива! - з Олімпу
213] Злинувши, в постаті смертного, бог, я обстежую землі.
214] Довго б я гаяв вас тут, якби взявся про всі неподобства
215] Мову вести - я побачив таке, що й не снилось нікому!
216] Ось проминув я Менал, де хижак собі схову шукає.
217] Потім - кілленські гаї та сосняк на Лікею холоднім,
218] Далі - Аркадська земля. В негостинне житло Лікаона
219] Входжу нарешті; вже слався туман, уже й ніч западала. [19]
220] Знак подаю, що це бог завітав - тоді з челяді кожен
221] Виявив шану мені. Лікаон же, злобливо всміхнувшись,-
222] «Я пересвідчуся,- каже,- й то скоро, кого тут вітаєм -
223] Бога, чи смертну людину, й сумнівною правда не буде».
224] Вбити намислив мене, й тільки темряви ждав, щоб неждано
225] Вдарить ножем. Ось такі полюбляє він пошуки правди.
226] Й тим не вдоволений, він полоненика з роду молосців
227] Слугам велить привести; перетявши нещасному горло,
228] Варить по куснях його у киплячій воді, а частину
229] Смажить, розвівши вогонь. І як тільки на стіл перед мене
230] Він тії страви поклав - я метнув блискавицю вогненну -
231] й дім нечестивий упав, нечестивця-господаря гідний.
232] Втік він, жахнувшись, кудись на поля, і там на безлюдді
233] Вовком завив, хоч хотів щось промовити; лють його хижа
234] Піною в пащі взялась - на худобу ще й нині звертає
235] Вбивчий свій зуб, ще й сьогодні він кров'ю упитися радий -
236] Шерстю наїжився весь, замість рук уже лапи у нього.
237] Все ж, хоча вовком зробивсь, та не всі свої втратив прикмети:
238] Та ж сивина де-не-де, той же темної дикості вираз,
239] Той же в зіниці вогонь, та ж в усьому подібність до звіра.
240] Дім цей руїною став. Та якби ж то лише в цьому домі
241] Гріх поселивсь! Куди оком не кинь - всюди злоба, насильство,
242] Мов присяглись вони злочин чинить. Тож усі якнайшвидше
243] Хай-но поплатяться,- вирішив я,- раз того заслужили».
244] Гучно вітає частина богів ці слова Громовержця,
245] Гніву йому піддає, а частина - лиш годиться мовчки.
246] Всім, проте, боляче стало нараз, коли роду людському
247] Винесли вирок такий: що за вигляд земля буде мати,
248] Люду позбавлена? Хто нам"- питають - запалить у свято
249] Ладан? Чи, може, ти звірам її віддаси, Володарю?
250] Він заспокоює їх: «Ці турботи беру я на себе,
251] Отже, дарма не тремтіть. Обіцяю вам дати початок
252] Іншій породі людей, не таких, як оті лиходії».
253] Вже блискавицями мав він ось-ось позакидувать землю,
254] Та побоявсь, щоб од того вогню сам етрір божественний
255] Не спалахнув, щоб і вісь світова водночас не згоріла.
256] Втім, пригадалося й рішення Долі: що має настати
257] Час, коли море, земля й величавого неба склепіння
258] Враз спалахнуть,- і довкіл світова запалає будова.
259] Тож блискавиці, що в кузнях кіклопів кувались, одклавши,
260] Шлях протилежний обрав: увесь люд йому спало на думку
261] Знищити в хвилях, проливши дощі з неозорого неба.
262] Вмить у печери глухі запроторює він Аквілона,
263] .3 ним і всі інші вітри, що розвіюють хмари, і тільки
264] Нотові волю дає. Вилітає на вогких він крилах,
265] Грізне обличчя його - в чорноті дощового завою, [20]
266] В хмарах важких борода, сивиною спливають потоки,
267] Хмари вповили й чоло, струменить йому з крил і з одежі.
268] Тільки-но руку важку покладе він на тучі розлогі -
269] Тріскає грім і з висот водночас проливаються ріки.
270] Ось і Юнони вістунка ясна в різнобарвнім убранні
271] Воду Іріда бере, щоб до хмар донести її знову.
272] Вилягли буйні лани, й не судилось тоді хліборобу
273] Жниво стрічать золоте, змарнувавсь його труд цілорічний.
274] Гніву не втишить, однак, тільки небом своїм Громовержець:
275] Брат лазуровий його вже викочує хвилі в підмогу,
276] Ріки скликаючи всі. І коли перед ним вони стали
277] В пишній палаті,- «Не буду тут,- каже,- розводитись довго,
278] На балачки не пора - вашу міць усі разом пролийте.
279] Велено так. Од камінних печер повідвалюйте брили
280] Й вашим потокам усім попустіть, скільки можете, віжки!»
281] Мовив, а ті, повернувшись, джерелам вивільнюють витік -
282] От вони піняться й рвуться туди, на широкії води.
283] Сам же він гупнув тризубцем об землю, й вона, колихнувшись,
284] Водам іще додала небувалої сили й розгону.
285] Вже вони не в берегах, а розлогими ринуть полями;
286] Крутять у вирі дерева, й хліба, і людей, і худобу,
287] Крівлю зривають, домашні божки - на запіненій хвилі.
288] Де-не-де дім коли встояв якийсь, непогоді опершись,-
289] Хвиля й його вже запліскує геть, над покрівлею грає,
290] Вже навіть вежі міські поховались, пригноблені нею.
291] Повністю зникла межа поміж водами і суходолом -
292] Бурхало море довкіл, берегів лиш не відало море.
293] Хто якось виліз на горб, хто в човні кривоносім зіщуливсь,
294] Сумно веслуючи там, де за плугом ішов нещодавно.
295] Ще хтось пливе понад обширом нив, над шпилями будинків,
296] Інший - вже рибу бере голіруч у верхів'ї в'язовім.
297] То десь у зелень лугів гостродзьобий вбивається якір,
298] То виноградну лозу підминає закруглене днище.
299] Де на м'якім моріжку випасалися кізки грайливі,
300] Нині ліниво собі розляглись вайлуваті тюлені.
301] З дива того нереїди німіють: міста ж під водою,
302] Храми, й зелені гаї, а дельфіни, блукаючи в лісі,
303] Тілом гнучким раз у раз об розхитані стовбури б'ються.
304] З вовком овечки пливуть; по сусідству - лев жовтогривий,
305] Шкіряться тигри в воді. Блискавичною силою ікла
306] Не порятується вепр, а проворністю ніг своїх - олень.
307] Довго шукаючи клаптя землі, де б на мить хоч присісти,
308] В море он падає птах, розпластавши натомлені крила.
309] Де тільки горб височів - там розгнуздані, піняві хвилі;
310] Вже об вершини гірські вони вперше розгонисто б'ються.
311] Все вже під хвилю пішло, та якщо кому й блиснув рятунок -
312] Голод того до загину довів, хоч повільно, та певно. [21]
313] Край аонійський від Ети-гори відділяє Фокіда,
314] Щедра земля, як землею була ще вона, а сьогодні -
315] Моря частина, де хлюпають води, набіглі зненацька.
316] Є там гора, що до зір наче рветься двома стрімчаками,
317] Це - величавий Парнас, що верхів'ям пронизує хмари.
318] Ось і причалив сюди,- бо все інше було під водою,-
319] Девкаліон і дружина його на човні невеликім.
320] Тут верховинних богів вони молять і німф корікійських,
321] Як і Феміду саму, що тоді віщувала майбутнє.
322] Бо ж, як ніхто з чоловіків усіх, він горнувся до правди,
323] Й серед жіноцтва - богів лиш вона шанувала найбільше.
324] Бачить Юпітер: де світ був колись - нині плесо безкрає;
325] 3-між чоловіцтва всього лиш один нині, бачить, зостався,
326] З-поміж усіх незчисленних жінок - лиш одна врятувалась.
327] Чесні обоє вони й пам'ятають богів шанувати.
328] От він, і хмари, й вологу розвіявши вітром північним,
329] Небу - на землю, землі ж - подивитись на небо дозволив.
330] Море нарешті вляглось, і Володар, одклавши тризубець,
331] Пестить гладінь голубу й лазурового кличе Трітона,-
332] Він оддалік над глибинами вод черепашками вкриті
333] Виставив плечі,- й велить йому зараз же, в ріг засурмивши,
334] Хвилям і течіям всім, щоб одхлинули, поклик свій трубний
335] З вітром пустити. Той мушлю порожню бере, яка знизу
336] Щораз повнішими ген аж до розтруба звивами в'ється.
337] Досить їй подих повітря відчути в собі серед моря,-
338] Повняться вже береги - і на схід, і на захід - одлунням.
339] Так і тепер, лиш приклав його бог до вуст своїх вогких,--
340] Лиш протрубив у ясну далину повеління Нептуна,-
341] Голос той. хвиля морська й річкова щонайдальша почула,
342] й тут же, почувши його, покорилась божественній волі.
343] Море - уже в берегах; у колишньому річищі знову
344] В’ється ріка. Виступають горби, мовби звівшись на ноги.
345] Де відступає вода - суходіл проглядає з-під неї.
346] Часу чимало спливло, і місцями, де ліс був раніше,
347] Там верховіття дерев появляються в твані липучій.
348] Світ на своє навернувсь. Та, окинувши зором пустелю,
349] Бачачи землю без нив у полоні глибокої тиші,
350] В смуткові Девкаліон обізвався крізь сльози до Пірри:
351] «Сестро, дружино моя, одинока врятована жінко,
352] Ти, з ким і спільний наш рід, і вітчизна мене пов'язали,
353] Й ложе подружнє, та ось - і самі небезпеки єднають,
354] Нині на всій цій землі -від сходу й до заходу сонця -
355] Двоє ми - цілий народ, а довкіл - тільки море й відлюддя.
356] Втім, ще не можна сказати напевно, що й ми врятувались:
357] Он бовваніють ще, страх навіваючи, хмари понурі.
358] Хто б то підтримав тебе, якби ти врятувалась без мене?
359] Хто б тобі руку подав? Чи могла б ти одна, самотою, [22]
360] Страх у собі подолать і кому б свої болі звіряла?
361] Бо щодо мене, повір,- якби ти стала жертвою моря -
362] Вслід за тобою, дружино, й мене б схоронила безодня.
363] О, коли б людність я міг відновить, перейнявши мистецтво
364] Батька свого, коли б душу вдихнув я у глиняний зліпок!
365] Нині ж по волі богів лиш удвох нам судилось, дружино,
366] Рід представляти людський, тільки ми - його втілення нині».
367] Тут і заплакали разом; тоді-то їм спало на думку
368] В неба поради прохать, по святе віщування звернутись.
369] От і в дорозі вони. Незабаром - вже хвилі Кефіса,
370] Хоч непрозорі, та все-таки грають у річищі звичнім.
371] Тут очисною водою обличчя й одежу зросивши,
372] Рушило знову подружжя туди, де богині Феміди
373] Храм віковічний самотньо стоїть; по чолі кам'яному,
374] Бачать, поповз уже мох, над жертовником дим не струмиться.
375] Лиш до порога дійшли - і, попадавши ницьма додолу,
376] Боязко плит храмових прохолодних торкнулись устами
377] Й так почали: «Якщо гнівних богів молитви наші щирі
378] Все ж прихилити могли б і ласкавість колишню вернути,
379] Дай нам, Фемідо, одвіт - чи могли б ми наш рід обновити.
380] Як, милостива, тут буть, коли з вітром пішло все, з водою?»
381] Мовить, власкавлена, слово таке: «Із святині виходьте,
382] Голови вкрийте накидками й, розперезавши одежу,
383] Кості великої матері кидайте ген поза себе».
384] Мов заніміли вони якийсь час. Обірвавши мовчанку,
385] Першою Пірра відмовилась волі Феміди скоритись:
386] «Вибач мені за непослух,- благає в сльозах,- та не зважусь
387] Над материнською тінню глумитись, метаючи кості».
388] Довго тим часом то подумки, то між собою старенькі
389] Те загадкове пророцтво на різні лади обертають.
390] Син Прометея нараз, прояснівши, говорить ласкаво
391] Епіметея дочці: «Або вже мене власний підводить
392] Розум, або,- якщо до гріха не схиляє пророцтво,-
393] Мати велика - це наша земля, а каміння, гадаю,-
394] Це її кості, тож маєм каміння метать поза себе».
395] Здогадом цим він лише зацікавив Тітанову доньку,
396] Переконати ж не міг: ось така до святого пророцтва
397] В них недовіра, була. Та чи може пошкодити спроба?
398] Вийшовши, голови вкрили мерщій, розпустили туніки
399] й кидають, як було велено їм, позад себе каміння.
400] Камінь,- та хто б у це вірив, коли б не засвідчила давність? -
401] Твердість, природу свою, поступово втрачав і дедалі
402] М'якшим, ніжнішим ставав, набуваючи й форми нової.
403] Росту сягнувши свого, злагіднівши, з тих каменів кожен
404] Тілом зробивсь, де, хоча й невиразно, та вже проглядали
405] Риси людини; такою є постать, яку в мармуровій
406] Брилі намітив митець - ще різцем не відточена, груба. [23]
407] Що в тому камені вогким було, мов од соку якогось,
408] Що в нім було од землі - те ставало податливим тілом.
409] Що ж непроникним, суцільним було - оберталось на кості.
410] Що було жилами щойно, те жилами в тілі лишилось.
411] Так добротою богів незабаром усе те каміння,
412] Що чоловік позад себе метнув, стало чоловіками,
413] Те ж, котре кинула жінка назад,- обернулось жіноцтвом.
414] Так появились ми, плем'я тверде, загартоване в праці,
415] Й роду твердого свого не один залишаємо доказ.
416] Інших іще різнорідних істот породила чимало
417] З власної волі земля, як лише споконвічна волога
418] З сонцем вогненним зійшлась, і, розпарені, мовби набрякли
419] Грязь та липкі болота. У землі живодайній налившись,
420] Плідні начатки речей наче в лоні росли материнськім,
421] Щоб у якомусь обличчі на світ появитися з часом.
422] Так і тоді, коли з нив заволожених семигирловий
423] Ніл поступово одплив, увійшовши у річище давнє,
424] Твань під сузір'ям палким припеклась, закипіла, тоді-то
425] Орючи землю парку, рільники натрапляли на безліч '
426] Різних істот дивовижних. Одні з них із лона земного
427] Саме зринали на світ; а в інших незрілі частини
428] В цілість іще не зрослись; і нерідко в одній половині
429] Вже якесь тіло жило, хоч у другій - було ще землею.
430] Тож, коли вогкість і жар поєднались у лагідній мірі,-
431] Втішились плідністю: все від них родиться, все виникає.
432] Хоч ворогує з водою вогонь, але випар вологий
433] Зроджує все, й визрівають плоди у незгідливій згоді.
434] Отже, земля, заболочена вкрай нещодавнім потопом,
435] Сонце побачивши знов і, прогрівшись у дні спекотливі,
436] Видала безліч істот. Повторила при тому частково
437] Давні їх форми, частково ж незнаних потвор народила.
438] Так мимоволі й тебе, велетенський Піфоне, в ту пору
439] Вивела з лона земля - на диво новим поколінням;
440] Жах ти наводив, бо тілом своїм заступав навіть гори.
441] Луком уславлений бог, який досі дзвенів тятивою
442] Сарнам услід та лякливим козулям, тепер сагайдак свій
443] Опорожнив уже мало не весь на потворного змія,
444] Стрілами вкрив його, чорну отруту по ранах розливши.
445] Щоб не приблякнув цей подвиг, однак, із перебігом часу,
446] Ігри священні заклав ще-тоді він цим славним двобоєм,
447] Назву «Піфійські» їм давши на знак перемоги над змієм.
448] Хто тут у бігу, чи силою рук, або на колісниці
449] Всіх подолав, той вінцем із дубового листя вінчався.
450] Лавра-бо ще не було тоді, й буйноволосого Феба
451] Зелень із різних дерев, обвиваючи скроні, втішала. [24]
452] Фебова перша любов - це Дафни, Пенеєва доня.
453] Та розпалив те кохання не випадок - гнів Купідона.
454] От якось стрів його Феб, що пишався двобоєм недавнім.
455] Той тятиву напинав, нагинаючи лук свій дворогий.
456] «Нащо, пустуне, та зброя тобі? - мимохідь йому кинув
457] Феб.- Чи не наше плече має право пишатися нею?
458] Здатні-бо ми нанести й найлютішому ворогу рани.
459] Ось нещодавно Піфон, який черевом, повним отрути,
460] Обшири цілі гнітив, повалився од стріл моїх частих.
461] Ти вже свій факел носи й задоволений будь, що вогнем тим
462] Будиш якусь там любов, не примазуйсь до нашої слави!»
463] Син Кітереї на те: «Нехай лук твій усе прошиває,
464] Мій же - прошиє й тебе. Тож наскільки усяке створіння
465] Нижче від бога, настільки ти й славою нижчий від мене».
466] Мовивши те, злопотів, невгамовний, крильми й за хвилину
467] Вже на зеленій вершині Парнасу, багатого тінню,
468] Став і вихоплює з сагайдака дві стріли неподібні:
469] Будить одна з них любов, а друга - її проганяє.
470] Та, котра будить,- із золота, вістрям вилискує гострим,
471] Та, котра гонить,- тупа й під тростиною олово в неї.
472] Ось полетіла тупа й Пенеїду, німфу, вразила.
473] Свиснула гостра - й до самих кісток пройняла Аполлона.
474] Тут же він німфи запрагнув, а та -утікає від нього.
475] Вся її втіха - глибокі ліси та на ловах багата
476] Здобич; суперниця в тому вона незаміжньої Феби:
477] Вільно з-під стьожки вилось перехоплене наспіх волосся.
478] Хто тільки нею не снив! Та, відкинувши всіх, вона рветься
479] В темні гаї, чоловіками ж нехтує, знать їх не хоче.
480] Що їй Амур, Гіменей: не дбає вона про подружжя.
481] Батько не раз їй казав: «Мені зятя ти, донечко, винна!»
482] Батько не раз їй казав: «Мені винна ти, донечко, внуків!»
483] Де там! Знаряддями зла видаються їй факели шлюбні. і
484] Милим обличчям на згадку про них рум'яниться німфа.
485] Батька благає не раз, йому шию обвивши руками:
486] «Батеньку любий, дозволь, щоб дівоцтвом своїм утішатись
487] Вік я могла, як Діані, було колись, батько дозволив!»
488] Той поступився; повстала, однак, проти мрії твоєї
489] Врода твоя, не судилось бажанню твоєму здійснитись.
490] Дафну побачивши, Феб закохавсь і побратися прагне.
491] Марить уже наяву, підвело ж його - власне пророцтво.
492] Як після жнив палахтять у вогні вже без колосу стебла,
493] Як ото тиння горить, що до нього приклав необачно
494] Факел мандрівець якийсь чи під досвіток там його кинув,
495] Так тоді Феб запалав: розгулялося в грудях у нього
496] Полум'я, й живить він, хоч безнадійну, любов сподіванням.
497] Бачить, як їй по раменах безладно збігає волосся,
498] Й думає: «От причесати б його!» Перед ним- її очі, [25]
499] Схожі до ясних зірок, її губки... та вже йому мало
500] їх уявляти собі; її пальці він хвалить, і руки,
501] Й голі рамена, і навіть під одягом різні принади
502] Бачить розпаленим зором своїм. Але німфа невтримна
503] Швидше від вільного подуву мчить, не зважає на оклик:
504] «Гей, зупинись, Пенеїдо, молю! Не хижак я, не ворог!
505] Гей, зупинись! Так од вовка ягня, так олень - від лева,
506] Так, стріпотівши крильми, від орла утікає голубка,
507] Ворог-бо в кожного свій, та хіба ж і закоханий - ворог?
508] Горе мені! Не спіткнись на бігу! Не позранюй об терня
509] Ніжок своїх, не хотів би я болю тобі причинити.
510] Глянь же - по тернях біжиш! Хоч повільніше трохи, благаю,
511] Німфо, од мене тікай - повільніше й я буду бігти.
512] Зваж хоч, кому ти вподобалась: посеред гір не живу я,
513] За пастуха не найнявсь; череди тут, здичілий, у нетрях,
514] Я не пильную. Не знаєш-таки, легковажна, не знаєш,
515] Хто я, тому й уникаєш мене. Під моєю ж рукою -
516] Сонячний Делос мій, Кларос, Текед і приморські Патари.
517] Батьком Юпітера зву; що було, що є і що буде,
518] Відаю я; з переливами струн я споріднюю пісню.
519] Влучно стріла моя б'є, та одній лиш стрілі уступає -
520] Тій, що впивається, наче жало, в незакохане серце.
521] Хоч лікування - це винахід мій, хоч і звуть мене в світі
522] Рятівником, хоч і знаюсь на діянні трав усіляких,
523] Що мені з того? Любові ніяке не вигоїть зілля.
524] Хист мій усім помічний, окрім мене, що ним володію!»
525] Ще не одне б він сказав, та вона все тікає лякливо,
526] Феба лишає, а з ним - і його недоказані речі.
527] Мила була ж і тоді: вітерець їй оголював тіло,
528] Подув зустрічний немов забавлявся вбранням лопотливим,
529] Довге волосся пливло-хвилювалося їй за плечима.
530] Вроду примножував біг. Але далі не хоче намарно
531] Німфу благати схвильований бог - з усе більшим завзяттям,
532] Чуючи опіки шалу любовного, рветься до неї.
533] Як серед вигону галльський собака, бува, запримітить
534] Зайця, й біжить, той - жадаючи здобичі, цей - порятунку,
535] Той - насідає, й здається, ось-ось у зубах буде мати
536] Здобич свою, вже неначе торкнувсь її, витягши морду;
537] Цей - завагався: чи спійманий вже, але ноги тим часом
538] Все-таки мчать і вихоплюють зайця з-під самого зуба.
539] Так ото дівчина й бог: її страх жене, бога - надія.
540] Та переслідувач явно прудкіший: любов окриляє,
541] Сил додає; про спочинок не думає він. Утікачці
542] Вже наступає на п'яти, вже дихає їй у волосся.
543] Сили, проте, покидають нещасну; від бігу стрімкого
544] Зблідла,- ослабла вона й, озирнувшись на хвилі Пенея,
545] Зойкнула: «Батьку, дочку порятуй! І якщо таки справді [26]
546] Силу божественну ти приховав у своєму потоці,-
547] Перемінивши, згуби мою надто привабливу постать!»
548] Щойно те мовила - вже ціпеніють рухливі суглоби,
549] Груди дівочі вже ликом тугим непомітно беруться,
550] Листям волосся стає, і гіллям простягаються руки,
551] Коренем в землю вростає нога, хоч така легковійна,
552] Десь у верхів'ї зникає лице, й лише блиск зостається.
553] В Феба ж не гасне любов: на стовбур поклавши правицю,
554] Чує, як серце живе ще під теплою б'ється корою.
555] Горнеться він до гілок, мов до тіла гнучкого, цілує
556] Дерево, але й воно відхиляється від поцілунків.
557] Бог же на те: «Хоч моєю дружиною ти вже не будеш,
558] Деревом будеш вовіки моїм! У моєму волоссі
559] Лавром зав'єшся, кіфару мою й сагайдак мій прикрасиш.
560] Будеш вінчати латинських вождів, як лише Капітолій
561] Оклик почує гучний і побачить похід тріумфальний.
562] На Палаті ні, де Август живе, охоронниця вірна,
563] Станеш побіч дверей, де пишається дуб темнолистий.
564] Як мою молодість вічну прикрашують кучері буйні,
565] Так от і зелень твоя не прив'яне повік, не поблякне!»
566] Змовк на тім слові Пеан, і схитнулось верхів'я зелене,
567] Мов головою підтакнувши, й віти щось наче шепнули.
568] Гай у Гемонії є. На обривистих схилах круг нього -
569] Ліс. Цю околицю названо Темпе. Пливе через неї
570] Пінний Пеней, що пробивсь течією з-під самого Пінду.
571] Стрімголов ринучи вниз, над собою здіймаючи хмари,
572] Води свої розпорошує він на ліси верховинні
573] Й гомоном повнить не тільки близькі, а й далекі міжгір'я.
574] Тут і палати свої, і приховані витоки, й ложе
575] Має велика ріка; тут Пеней у скелястій печері
576] Хвилям і німфам, що в хвилях живуть, оддає повеління.
577] Спершу сюди своїм краєм споріднені сходяться ріки,
578] Хоч і не знають,- вітати їм батька свого, чи втішати:
579] Сперхій, що родить тополі стрункі, Еніпей неспокійний,
580] З ними й старий Апідан, і Амфріс повільний з Бантом.
581] Тут же за ними вже й ті прибули, що, набравши розгону,
582] Ген аж до моря женуть у блуканнях натомлену хвилю.
583] Інаха тільки нема: в глибоченну печеру подавшись.
584] Збільшує води слізьми-нещасливий, за донькою Іо
585] Тужить, неначебто втратив її; чи живе ще, чи, може,
586] Вже серед мані в - не знає, ніде ж бо її не знаходить.
587] От і найгіршого жде, за пропащу нарешті вважає.
588] Глянув Юпітер на неї в ту мить, як вона залишала
589] Батьківську річку, й - «О діво, Юпітера гідна,- промовив,-
590] Хто б то не прагнув кохання твого? Увійди ж ненадовго
591] В тінявий гай,- і вказав їй той гай, заволочений тінню,-
592] Поки ще сонце пече, до середини неба підбившись. [27]
593] Може, боїшся сама туди йти, де ховаються звірі,-
594] Бог попровадить тебе, і в гущавину ввійдеш безпечно.
595] І не простий собі бог, але той, що тримає небесне
596] Берло велике в руці, й блискавиці летючі вергає.
597] О, не тікай!» Та тікала вона. Ось уже й пасовища
598] Лерни минула, й ліркейські поля з їх гайками, та раптом
599] Темряву бог розіслав, оповив нею землю широку,
600] Діву схопив на бігу й соромливість викрав у неї.
601] З неба Юнона тим часом поля озирнула похмурі,
602] Й дивно їй: як це запала раптово од хмар перелітних
603] Ніч серед білого дня? Не від вогких низин піднялися
604] Хмари ті, не від річок - розважає вона й мимоволі
605] За чоловіком своїм оглядається: де б міг подітись?
606] Знає, чим ласує він: попадався не раз на гарячім.
607] Не віднайшовши на небі його,- «Або я помиляюсь,-
608] Каже,- або ж одурили мене»,- й, у- повітрі майнувши,
609] Легко торкнулась землі, й порозходитись хмарам веліла.
610] Він же, дружини прихід передбачивши, враз обертає
611] Інаха ніжну дочку в молоду білосніжну теличку.
612] Врода, проте, заясніла й у ній, тож Сатурнія хвалить,
613] Хоч і не радо, питає, чия ця теличка й з якої
614] Він череди її взяв, наче й справді нічого не знає.
615] Той все хитрує: в землі, мов, родилась. Юноні, одначе,
616] Рота він цим не заткнув. «Подаруй мені,- каже,-цю кралю».
617] Що тут.робить? Не годиться ж любов оддавати в дарунок,
618] Та й відмовлять підозріло. Любов до відмови схиляє,
619] Сором - погодитись радить: Ось-ось вже любов мала взяти
620] Верх, та подумав: якщо я дружині телички тієї
621] Не відступлю- здогадатися може, що це й не теличка...
622] Мужа коханку здобувши, не зразу всього позбулася
623] Страху: «Ануж мене знову піддурить...» - і ось до телички
624] Аргуса Аресторіда приставила сторожем пильним. .
625] Сто невсипущих очей довкола чола має Аргус:
626] Поки змикає по черзі він двоє очей для спочинку,
627] Інші не сплять у той час, гострозоро несуть свою службу.
628] Як, отже, б він не стояв,- не спускатиме погляду з Іо:
629] Спиною навіть до неї повернений - все ж її бачить.
630] Пастися вдень їй дає, коли ж сонце порине за обрій,
631] Гонить у хлів, ще й мотузкою стискує шию невинну.
632] Живиться листям вона й на гірких випасається травах.
633] Спить не в постелі м'якій - на землі, нещаслива, дрімає,
634] Де, бува, й травки немає, а п'є - з каламутних потоків.
635] Іноді хочеться їй простягнути до Аргуса руки,
636] Тільки ж не має тих рук, що до нього могла б простягнути.
637] Іноді тугу свою намагається вилити в словГ"^1-
638] Й лиш зареве, і свого ж таки голосу, бідна, жахнеться.
639] Вийшла до берега якось вона - це був Інаха берег,- [28]
640] Де забавлялась не раз, і, в воді спостерігши свій образ,
641] Геть перелякана мчить, щоб не бачить рогатого лоба.
642] Не впізнають її сестри-наяди, та й Інах не знає,
643] Хто ця теличка; вона ж все за сестрами ходить, за батьком,
644] Ласки жадає, сама йде до рук на великий їх подив.
645] Раз було жмуток травиці1 їй Інах подав посивілий,
646] Та ж мовби руки йому обціловує, лиже долоні,
647] Сліз не приховує, ще ж якби слово могла проказати,
648] Все б їм одкрила, назвавши себе, і благала б рятунку.
649] Врешті, вона на піску якось вивела букви ногою,
650] Знак про свою переміну сумну, хоч безмовна, подавши.
651] «Горе мені!» - простогнав тоді батько й повиснув на білій
652] Шиї телички-дочки, що й собі наче стиха стогнала.
653] «Горе! - повторює знов.- Чи це ти, моя доню, за ким я
654] Стільки земель обійшов? Та зустрів ось, і більша, ніж досі,
655] Туга на серце лягла! Все мовчиш і мені відповісти,
656] Бідна, не можеш, і тільки з грудей проривається в тебе
657] Стогін, або заревеш - ось і вся поміж нами розмова.
658] Я ж про весілля твоє та про факели шлюбні вже думав,
659] Зятем натішусь, гадав, та ще внуками (лихо й не снилось),
660] Нині ж у стаді народжений стане твоїм чоловіком.
661] Горе мені! Навіть смерть моїй тузі не буде межею:
662] Бог я, на жаль, тож даремно би стукав до чорної брами -
663] В вічність безкраю пливтиме мій біль, моя туга зі мною».
664] Втім, появляється Аргус зіркий, і дочку вириває
665] З батькових рук, і жене її знову кудись на безлюддя
666] Пастися. Сам оддалік на вершечку високої скелі
667] Сів собі й пильно, стоокий пастух, навсібіч позирає.
668] Жаль, проте, стало дивитись на долю сумну Фороніди
669] Владарю вишніх, і кличе він сина, що світла Плеяда
670] В горах йому народила, й наказує Аргуса вбити.
671] От він, не гаючись, крила до ніг підв'язав і в могутню
672] Руку снотворний взяв прут, а волосся окрив капелюхом.
673] Так спорядившись, Юпітера- син із високого неба
674] Сплигнув на землю. А ставши там, він капелюха відкинув,
675] Крила відклав, лиш не випустив прута з міцної правиці:
676] Гонить ним кіз, що дорогою викрав. Іде манівцями
677] Ще й на сопілці з тростин очеретяних пісеньку грає.
678] Голос почувши новий, захопився ним сторож Юнони.
679] «Сядь,- каже,- хто б ти не був, на камені тім побіч мене.
680] Кращого місця тобі не знайти, бо й отара тут має
681] Вдосталь трави, та й пастух як-не-як прилягти може в тіні».
682] Сівши, Атлантів онук за розмовою, як тільки може,
683] Млявий розтягує день, і на стеблах, що скріплені воском,
684] Лагідно граючи, пробує Аргусу вічі склепити.
685] Той із солодким змагається сном, і хоча вже немало
686] В нього зімкнулось очей, не одна ще їх пара, одначе, [29]
687] Дивиться пильно довкіл. Про сопілку він хоче дізнатись -
688] Як появилась вона: донедавна ж її не було ще.
689] Бог повідає на те: «Серед гір прохолодних аркадських
690] Славою всіх перейшла з-поміж гамадріад нонакрінських
691] Діва-наяда одна, її німфи Сірінгою звали.
692] Часто вона жартома від зухвалих сатирі в тікала
693] Та від усяких богів, що по темних лісах та врожайних
694] Нивах живуть. Ортігійській богині Сірінга складала
695] Шану дівоцтвом і ловами. Пояс і їй, як Діані,
696] Стан обвивав, і могла б вона здатись дочкою Латони,
697] Тільки в цієї був лук золотий, а в Сірінги - із рога.
698] Все ж їх нелегко було розрізнити. Якось поверталась
699] Німфа з Лікея; тут Пан, що в колючім вінку був із сосни,
700] Вгледів її і гукнув...» - залишилося ще доказати,
701] Що він гукнув їй, і те, як глуха до благань його німфа
702] Мчала наосліп, аж поки Ладон, очеретом порослий,
703] Втечі її не спинив, неквапливу гойдаючи хвилю.
704] Те, як молила сестриць річкових, щоб їй образ змінили,
705] Й те, як в обійми схопив її Пан, і в цю саму хвилину
706] Він очерет нід рукою відчув, а не тіло дівоче.
707] Як застогнав він, і те, як цей подих, по стеблах пробігши,
708] Тонко заграв-забринів, мовби хтось потихеньку заплакав.
709] Як зачарований голосом тим і незнаним мистецтвом,-
710] «Ось що,- втішився бог,- поріднить нас навіки з тобою».
711] Так відтоді повелось, що поєднані воском нерівні
712] Стебла ім'я зберігають тієї наяди - Сірінга.
713] Все це хотів розказати Кілленій, та в Аргуса, бачить,
714] Очі склепляються вже й западають у темну дрімоту.
715] Бог на півслові затих і, свій прут чародійний піднявши,
716] Гладить повіки йому, щоб у сон він ще глибше поринув.
717] Той уже носом клює, і Меркурій в ту мить його ранить
718] Прямо в потилицю лезом кривим і скидає в провалля -
719] Й котиться ранений вниз, прямовисну кривавлячи скелю.
720] Аргусе, ось ти й лежиш! І стількох зіниць твоїх світло
721] Згасло вже, й стільки очей твоїх ніч охопила єдина.
722] Тут же ті очі Сатурна дочка розміщає на крилах
723] Птаха свого, павича, та ще й хвіст вицятковує ними.
724] Вже вона гнівом горить і зсилає на діву Аргоську
725] Грізну Ерінію; та - нещасливій у душу впадає,
726] Перед очима, жахлива, стоїть і, вганяючи в груди
727] Жала невидимі, вколо землі перелякану гонить.
728] Ти на далеких шляхах її врешті межею став, Ніле.
729] Лиш досягла його - тут же, при самій воді, на коліна
730] Впала й немов у мольбі витягає гнучку свою шию -
731] Рук простягти ж не могла - й, до зірок повернувши обличчя,
732] Голос сумний подає - на Юпітера скаржиться, видно,
733] Жаль виливає в сльозах, припинить її муки благає. [30]
734] Він же, дружині своїй обнімаючи шию руками,-
735] «Годі карати її,- переконує,- можеш віднині
736] Бути спокійною: вже через неї повік не вподію
737] Кривди тобі!» - І за свідків бере трясовини стігійські.
738] Щойно власкавив жону - повертаючи вигляд свій, Іо
739] Знову собою стає: уже шерсть їй збігає із тіла,
740] Роги зникають, людським, усе меншим робиться око,
741] Вужчають губи, кругліє плече, з являються руки.
742] Далі й копито, на п ять розпадаючись нігтів, зникає.
743] Вже в ній нічого нема від телиці - одна тільки білість.
744] Рада опорі двох своїх ніг, випрямляється німфа,
745] Мовити слово боїться, однак, щоби знов, як недавно,
746] Не заревти, лиш окремі слова вимовляє несміло.
747] Нині в найбільшій пошані вона серед нільського люду.
748] Вірять, що в неї, коли прийняла від Юпітера сім'я,
749] Син народився - Епаф. і народ по містах його батька
750] З ним водночас шанував. Йому хистом був рівний і віком
751] Сонця син Фаетон. Перервавши якось на півслові
752] Горду хвальбу його: Феба, мов, син я, й тобі вже нізащо
753] Не поступлюсь - спалахнув Інахід: «Своїй матері сліпо
754] Вірячи, ти запишавсь, мовби дійсно він був твоїм батьком».
755] Вдарила кров Фаетону в лице, але, стлумивши гнів свій,
756] Він про наругу Епафа над ним сповіщає Клімену.
757] «Вразило, певно, тебе, моя мамо,- їй каже,-- що я ось,
758] Вільний, сміливий, змовчав! Це ганебно, що він мені в вічі
759] Міг те сказати, а я - не міг йому відсічі дати.
760] Тож, коли справді твій син із небесного кореня визрів,-
761] Дай тому доказ якийсь, порідни мене з батьківським небом!»
762] Мовивши, ніжно їй шию обняв і життям заклинає -
763] Власним своїм і Мероповим, шлюбною радістю сестер,-
764] Молить, щоб ясно засвідчила те, хто отець його справжній.
765] Годі судити нам, що розтривожило душу Клімени,-
766] Сина благання палкі, чи той наклеп,- та, знявши до неба
767] Руки обидві, звертаючи зір до блискучого сонця:
768] «Сяйвом світила цього, промінням славного, сину,
769] Я присягаюся,- каже,- тобі - воно ж бачить нас, чує -
770] Ось він, твій батько, поглянь! Це ж бо той, хто піклується світом,-
771] Сонячний Феб, і якщо це не так - хай сьогодні ж од мене
772] Гнівно відвернеться він, хай востаннє зрять мої очі!
773] Втім, до хоромів отецьких дійти вже не так тобі важко:
774] йтимеш на схід - наші землі стикаються там з його домом.
775] Тож, як охота,-- рушай і про все в нього сам порозпитуй».
776] Тут же схопивсь Фаетон, коли з уст материнських напутнє
777] Слово почув, і душею вже там він, у чистім ефірі.
778] Вже й ефіопів своїх він минув, і навиклих до спеки
779] Індів, а далі - вже й батьковий схід озирає сміливець. [31]
Книга: Публій Овідій Назон Метаморфози Переклад А.Содомори
ЗМІСТ
На попередню
|
|
