Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Публій Овідій Назон Метаморфози Переклад А.Содомори

1] Через ефір неосяжний у золототканій киреї

2] Ген до кіконів подавсь Гіменей, на далекий фракійський

3] Берег: його надаремно тим разом Орфей закликає.

4] Все-таки бог надлетів. Та з собою ні радісних співів,

5] Ні розпромінених лиць не приніс, ні щасливих провіщень.

6] Навіть його смолоскип, хоч розмахував ним, не займався -

7] Тільки потріскував, димом густим роз їдаючи очі.

8] Гіршим, однак, було те, що там скоїлось: юна дружина,

9] Серед супутниць-наяд по зеленім гуляючи лузі,

10] Мертвою впала - в п'яту їй змія свого зуба встромила.

11] Досить по ній наридався, благаючи небо, родопський

12] Віщий співець. Щоб, нарешті, й глибинних осель не минути.

13] Зваживсь до Стіксових вод через браму Тенарську спуститись.

14] Тіні блідаві - померлих юрбу - залишивши позаду,

15] До Персефони співець приступив і до того, хто владу

16] В царстві сумному посів. Для початку, пробігши по струнах,

17] Мовив: «О ви, божества попідземного світу, куди ми

18] Прийдемо з часом усі, бо смертними ж ми народились!

19] Щиро звернутись до вас, якщо можна, дозвольте, без мовних

20] Викрутів, без манівців: я не з тим сюди йшов, щоб уздріти

21] Тартар, повитий в імлі, щоб чудовиську, внуку Медузи,

22] Змієволосому, шию потрійним вузлом затягнути,-

23] Задля дружини прибув я сюди: їй змія запустила

24] Зуб свій отруйний в п'яту, вкоротила літа молодечі.

25] В горі я пробував бути стійким, але з богом Любові

26] Годі змагатись; він добре відомий в надземному світі,

27] В вашому ж- мабуть, не так. А проте в його силу я вірю

28] Й тут; адже й вас поєднала Любов, якщо в чутці про давню

29] Крадіж є правда якась. Цим безрадісним обширом смутку,

30] Хаосом цим, що не відає меж, глибиною мовчанки

31] Вас я молю: Еврідіці ви наново виснуйте долю!

32] Всі-бо належимо вам: затримавшись трохи під сонцем,

33] Рано чи пізно у спільну для всіх поспішаєм оселю.

34] Всі ми прийдемо сюди, де притулок останній; ви двоє [173]

35] Правите роду людського сумним найобширнішим краєм.

36] Буде й вона, звікувавши належний свій вік, однією

37] З ваших підлеглих; прошу її тільки на час - не назавжди.

38] Може, на те не погодиться Доля - тоді в підземеллі

39] З нею залишусь і я: то й моєю натішитесь смертю!»

40] Чуючи мову його, що звучала під супровід ліри,

41] Тіні безкровні слізьми залились. Навіть Тантал до хвилі,

42] Спрагнений, не нахилявсь. Іксіонове коло завмерло.

43] Не шматували печінки птахи; Данаїди в бездонну

44] Бочку води не лили; на свій камінь присів ти, Сісіфе.

45] Кажуть, уперше тоді Евменіди, зворушені співом,

46] Лиця зросили слізьми - й не могли вже ні владна дружина.

47] Ні підземелля владар відхилити прохання Орфея.

48] Кличуть мерщій Еврідіку. Була вона серед недавніх

49] Тіней і йшла, нещодавно ужалена, кроком повільним.

50] З нею, однак, ще й умову отримав співець із Родопи:

51] Щоб озирнувсь аж "годі, як уже проминуть вони разом

52] Паділ Авернський, а ні - то повернену втратить дружину.

53] Ось вони в тиші глухій по спадистій пнуться стежині,

54] Темній, стрімкій, що довкіл оповита смолистою млою.

55] Вже й до землі недалеко було, до меж її верхніх,-

56] Тут, помогти Еврідіці бажаючи, спраглий любові,

57] Глянув на неї Орфей - і вона зісковзнула в провалля.

58] Руки співець простягнув, сподівавсь підхопити дружину,-

59] Марно: тремтливих долонь тільки подув летючий торкнувся.

60] Вдруге звідавши смерть, на Орфея, свого чоловіка,

61] Не нарікала вона: на любов хіба хтось нарікає?

62] Тільки востаннє гукнула: «Прощай!» - та до нього долинув

63] Шепіт,- і знову, сумна, подалась у похмурі глибини.

64] Він - остовпів, перейнявшись подвійною смертю дружини,

65] Так, наче той, кого пес триголовий злякав, що нашийник

66] Мав на середній з голів: не раніше звільнився від страху.

67] Ніж од природного стану свого-перевтілився в камінь.

68] Мов той Олен, що на себе ж накликав біду і злочинцем

69] Сам видаватись хотів; або ти, нещаслива Летеє,

70] Вродою горда надмір: ті серця, що горнулись до тебе

71] Пристрасно,- скелі тепер на раменах вологої Іди.

72] Як не благав, як не рвавсь він назад,- перевізник на той бік

73] Перепливти не давав. Сім ночей і сім днів невідступно

74] Він біля Стіксу, зчорнілий, сидів, не торкаючись хліба.

75] Тугою, болем душевним жививсь, упивався сльозами.

76] Чуючи жаль до підземних богів, на верхів я Родопи,

77] В край свій подавсь і на Гем, де буйні гудуть Аквілони.

78] Рік, що сузір ям риб завершився, Тітан ясночолий

79] Ось уже втретє зімкнув, та Орфей, одцуравшись любові,

80] Жодної жінки не знав, чи тому, що до них став байдужий,

81] Чи через те, що беріг свою вірність. А з ним поєднатись [174]

82] Прагнули різні й відмову гірку не одна тоді чула.

83] Став він призвідцем того, що й суворі фракійські племена,

84] Хіть невгамовну свою перенісши на хлопців незрілих,

85] Віку людського весну, наче квітів первинки, зривають.

86] Пагорб самотній знімавсь, а на ньому - немовби майданчик,

87] Що віддаля зеленів, муравою м'якою порослий.

88] Затінку там не було. Та як тільки співець божественний

89] Сів на зелену траву й дзвінкострунної ліри торкнувся,-

90] Затінок там появивсь: бо додонське сюди завітало

91] Дерево, гай Геліад, а за ними - й дуб небосяжний;

92] Липи м які прибули, потім - буки й лаври безшлюбні,

93] З ними - горіхи ламкі і для ратищ уживаний ясен.

94] Далі - ялиця гладка, і жолуддям обтяжений скельний

95] Дуб, і розкішний платан, і клен, що багатий на барви.

96] Лотос, покинувши воду, прийшов і верба надбережна.

97] Вічнозелений самшит, і кущі тамариску тонкого,

98] Й мирт, що двоколірні має плоди, й пурпурова калина,

99] Й ви до співця дотягайсь, цупконогі плющі, а за вами -

100] І виноградна лоза, і лозою оплетені в язи.

101] Пінія, і гостролист, і суничник, що вгнувсь од червоних

102] Ягід, і пальма гнучка - гомінких перемог нагорода.

103] Врешті - і сосна прийшла, підібравши колюче волосся.

104] Дерево, миле Кібелі, бо ж Аттіс, її шанувальник,

105] Тільки-но вигляд утратив людський,- затвердів у цій сосні.

106] Був серед них кипарис, до стовпа межового подібний;

107] В дерево те замінивсь колись хлопець, улюбленець бога.

108] Що тятиву і струну напинав із однаковим хистом.

109] Вільно під захистом німф на картейських лугах велетенський

110] Жив собі олень колись. І такі були в нього крислаті

111] Роги, що сам собі створював затінок над головою.

112] Золотом роги ясніли до сонця. З округлої шиї

113] Аж до плечей в самоцвітах рясних опадало намисто.

114] Срібна гойдалась у нього над лобом однолітка-булла,

115] Звиснувши на ремінцях. Мерехтіли під вухами в нього

116] Біля заглиблених скронь у сережках коштовні перлини.

117] Страху, породі своїй притаманного, дивний цей олень

118] Зовсім не мав: у двори час од часу заходив; охоче

119] Будь-кому шию свою підставляв, домагаючись ласки.

120] Ти ж, Кипарисе, на острові Кеосі красеню перший,

121] Ним щонайбільше втішавсь. Залюбки на нові пасовища

122] Оленя ти проводжав, до джерельно прозорої хвилі.

123] То йому в роги вплітав різнобарвні квітки, то, бувало,

124] Сівши на нього, немов на коня, за вуздечку багряну

125] Смикав і їздив собі то сюди, то туди для забави.

126] Був тоді полудень. Літо парке. Від пекучого сонця

127] Клешні криві прибережного Рака вогнем пойнялися.

128] Втомлений олень приліг на траву під розлогою тінню [175]

129] Дерева й тілом усім живодайну вбирав охолоду.

130] Тут Кипарис ненароком поцілив його в саме серце

131] Списом; і, бачачи те, як він гине од лютої рани,

132] Згинути вирішив сам. Розважав його Фе б у тім горі,

133] Як тільки міг! Нерозумно, мовляв, себе в гріб заганяти

134] Через дрібницю таку. Але той все зітхає і просить

135] Лиш одного, щоб ось так, як тепер, міг постійно тужити.

136] Вже в нього кров од надмірного плачу покинула тіло.

137] Вже зеленіти почав поступово. І навіть волосся,

138] Хоч тільки що нависало м'яке, над чолом білосніжним,

139] їжитись враз почало, жорсткуватим, загостреним стало -

140] Вже & не волосся воно, а націлене в небо верхів'я.

141] Сумно зітхнув тоді бог: «Оплаканий нами, ти й інших

142] Будеш оплакувать,- мовив,- супутник людської скорботи».

143] Ось яким лісом Орфей оточив себе; сам же безпечно

144] Серед усяких тварин, серед звірів сидів і пернатих.

145] Тільки-но пальцем великим ковзнув попередньо по струнах

146] І пересвідчивсь, що всі відгукнулися милим співзвуччям,

147] Хоч гомонить з них по-своєму кожна,- почав свою пісню:

148] «Музо, Юпітером ти (над усім-бо - Юпітера влада!)

149] Пісню мою розпочни. Я могутність його і раніше

150] Славить любив: на гучнішім ладу награвав про гігантів,

151] Про блискавичні вогні, що флегрейські поля засипали.

152] Ліру тендітнішу нині візьму: юнаків оспіваю,

153] Що полюбились богам, і дівчат, що, вогнем запалавши

154] Протизаконним, за пристрасть свою поплатились належно.

155] Батько богів у свій час полюбив Ганімеда-фрігійця

156] Палко, й тоді він придумав, який собі вибрати вигляд,

157] Що до лиця б йому був: тільки тим він погодився стати

158] Птахом, який блискавиці його має силу носити.

159] Мить - і розправивши крила підроблені широко в небі,

160] Вже й Іліада несе,- він виповнює чаші й сьогодні,

161] й, хоч це Юноні болить, Громовержцю нектар наливає.

162] Так, Амікліде, й тебе переніс би в ефірні висоти

163] Феб, але часу, на жаль, не дала йому заздрісна доля.

164] Все ж обезсмертив тебе. Рік у рік, як лише пересилить

165] Зиму весна, як Овен після Риби сльотливої блисне,

166] Серед заврунених трав на стеблі розквітаєш зеленім.

167] Ти був улюбленцем батька мого. Надаремно священні

168] Дельфи, котрі в осередку землі, свого владаря ждали.

169] Бог тоді радо бував на Евроті й у вільній од мурів

170] Спарті. Не дбає вже він ні про стріли свої, ні про ліру.

171] Сам же себе він забув: хоча бог,- не цурається сітей,

172] Стримує чуйних собак, через дебрі гірські йому любо

173] Разом іти: спілкуванням постійним жагу свою живить.

174] Вже посередині шляху свого - став Тітан ясночолий:

175] Між учорашньою ніччю й тією, котра наближалась. [176]

176] Друзі одежу зняли, намастили оливковим соком

177] Тіло, й диск почали, до змагань приступивши, метати.

178] Першим його, розмахнувшись, пустив у прозоре повітря

179] Феб - і стрімким тягарем розметав усі хмари зустрічні.

180] Часу чимало пройшло, поки диск, повернувшись на землю,

181] Впав. Ось таке можуть сила і хист, коли в парі, звершити.

182] Грою захоплений, саме в ту мить нахиливсь тенарієць -

183] Диск підхопити хотів,- але той від землі блискавично

184] В цю ж таки хвилю відбивсь і тебе, Гіакінте, в обличчя

185] Наче б із пращі потужної вразив. Збіліли обоє -

186] Хлопець і бог. Він на руки підхоплює тіло зів яле.

187] То зігріває його, то висушує рани криваві,

188] Зілля кладе: зупинить хоче душу - невтримну, летючу...

189] Хист не поможе, проте, коли рана - невиліковна.

190] Як на городі, коли хтось надломить фіалку, чи дикий

191] Мак, чи лілею з тичинками жовтими в чашечці білій,-

192] Никнуть вони, нахиливши додолу голівки зів ялі:

193] Втриматись сили нема, і верхівками дивляться в землю,-

194] Так от і він свою голову клонить; безсило на плечі,

195] Вже й під своєю вагою вгинаючись, падає шия.

196] «Гинеш, обдурений долею, в розквіті літ, Ебаліде! -

197] Вигукнув Феб.- Твою кров - мимовільний мій злочин - я бачу.

198] Ти - моя мука, мій біль. До могили твоєї причетна

199] Буде правиця моя, бо й довів я тебе до могили!

200] Втім, чи моя тут вина? Якщо так, то виною назвати

201] Можна б і гру; якщо так, то й кохання назвімо виною.

202] О, якби згинуть я міг замість тебе! Якби міг померти

203] Разом з тобою! А що я не вільний од присудів Долі -

204] Будеш зі мною вовік - на співучих устах і на думці.

205] Тільки тебе відтепер моя пісня вславлятиме й ліра.

206] В квіт обернувшись новий, мого стогону мітку нестимеш.

207] Прийде пора - й у той самий квіт переміниться славний

208] Воїн-герой; на пелюстці і ймення його прочитають».

209] Поки таке майбуття Аполлон правдомовний віщує,

210] Кров, що в той час по землі розлилася, траву заплямивши,

211] Кров'ю вже не була: заяснівши, мов пурпур із Тіра,

212] Квіт появився, подібний до лілії, тільки ж у неї

213] Сріблом блищать пелюстки; найчистішим багрянцем - у нього.

214] Фебові мало й цього: щоб іще було більше пошани,

215] Сам він зітхання своє залишає на квітові: «Ай, ай!»

216] На пелюстках надписав - у тих літерах тугу засвідчив.

217] Що Гіакінта на світ привела - не соромиться Спарта;

218] Й досі шанують його: рік у рік там, за звичаєм предків,

219] Пишно святкує народ Гіакінтії, свято триденне.

220] Та запитай Аматунта, що славний багатством металів,

221] Чи Пропетідами може пишатись,- за них йому сором,

222] Як і за тих, що на лобі в них гострі колись виступали [177]

223] Роги подвійні, тому й таку назву їм дано- керасти.

224] Вівтар гостей охоронця - Юпітера (й згадувать страшно!)

225] Перед ворітьми їх двору стояв. Хто з мандрівців на ньому

226] Кров спостеріг, той був певен, що тут охоронцеві-богу

227] Ріжуть молочних телят і дворічних ягнят аматунтських.

228] Різали гостя, однак! Щоб не бачить такого блюзнірства,

229] Вже й благодатна Венера, було, залишити хотіла

230] Кіпру луги та міста. «А проте,- схаменулась,- у чому ж

231] Винен тут край мій - долини й міста, мого серця розрада?

232] Краще хай плем'я безбожне страждає, зазнавши вигнання,

233] Смерті або чогось іншого, що між вигнанням і смертю.

234] Що ж би це бути могло? Лиш одне: перевтілення кара».

235] Поки вагалася, в що б обернути їх, якось на роги

236] Глянула - й думка прийшла їй: рогатими будуть віднині.

237] й тут же зробилися з них вайлуваті битливі корови.

238] Не визнавали, однак, Пропетіди й тоді, що Венера -

239] Це божество. За образу таку вони з волі богині

240] Першими тіло й принаду свою почали продавати.

241] Що таке сором - забули вони й не рум'янились навіть,

242] Так що й у камінь твердий перевтілити їх було легко.

243] Бачачи бруд, у якому вони свої дні марнували,

244] Й хиби, що ними так щедро жінок наділила природа,

245] Пігмаліон одинцем собі жив і не думав шукати,

246] Хто б із ним ложе ділив,- без дружини обходився довго.

247] З кості слонової білу, мов сніг, той умілець тим часом

248] Вирізьбив постать такої краси, що подібної жінки

249] Світ не народжував ще - й у різьбу свою сам закохався.

250] В неї живе, як у діви, обличчя; ось-ось - ти сказав би -

251] Рухатись буде вона, щоби тільки набралась відваги.

252] Так під мистецтвом не раз приховатися може мистецтво!

253] З дива не сходить різьбяр: запалав до різьби, мов до тіла.

254] Часто рукою свій твір випробовує: хоче дізнатись,

255] Тіло чи кість перед ним; що не кість - присягнутись готовий!

256] Часто, цілуючи, й сам мовби чує її поцілунки,

257] Шеп^е їй щось, обнімає; здається йому, що під пальцем -

258] Тіло пружне, тож боїться на ньому синець залишити.

259] Чи, пригортаючись, пестить її, чи приємні дівчатам

260] їй подарунки несе: черепашки, камінчики круглі,

261] Різні пташини дрібні, рясноцвітні веселкові квіти,

262] Ніжні лілеї, барвисті м'ячі й Геліад бурштинові

263] Сльози, що впали з дерев. До лиця їй вбрання добирає,

264] Перснями - пальці, намистом ясним прикрашає їй шию,

265] В вухах сережки блищать, мерехтять самоцвіти на грудях -

266] Личить усе. Та не менше вродлива й тоді, коли гола.

267] На покривало сідонської барви її приміщає -

268] Ось, мовляв, подруга ложа мого; під нахилену шию

269] З пуху подушку кладе, мовби та відчувать могла справді. [178]

270] Свято Венери, на Кіпрі всьому найславніше, настало.

271] В жертву для неї призначені золоторогі телиці

272] Падали, тільки-но бризнула кров з білосніжної шиї.

273] Ладан куривсь. Перед вівтарем, жертву обіцяну склавши,

274] Боязко Пігмаліон прошептав: «Якщо все в ваших силах,-

275] Дайте дружину, боги (не сказав: «Із слонової кості»).

276] Хай до тієї,- додав,- що я вирізьбив, буде подібна».

277] Що мав на думці різьбяр,- золота здогадалась Венера,

278] Адже на святі була; виявляючи ласку богині,

279] Тричі вогонь спалахнув, язиками лизнувши повітря.

280] Щойно додому прийшов,- нахилившись над ложем, цілує

281] Діву, різця свого твір. Але що це? Чи теплою стала?

282] Ще раз устами торкнувсь, до грудей дотулився рукою -

283] Кість розм'якає слонова: втрачаючи твердість природну,

284] Вже подається під пальцями. Так от гіметський на сонці

285] Лагідним робиться віск і під пальцем великим потрібних

286] Форм набуває - в роботі стає для роботи придатним.

287] Пігмаліон остовпів; чи радіть, чи лякатись - не знає.

288] Ще раз і ще раз творіння свого доторкнувся з любов'ю -

289] Тіло було! Він одчув, як під пальцем забилися жили.

290] Тільки тоді міг Венері засвідчити всю свою вдячність

291] Пафський щасливий герой. І до вуст непідроблених, справжніх

292] Тільки тоді він припав. Поцілунки палкі відчуває

293] Діва й рум'яниться; світлі свої піднімає до світла

294] Очі - й небо ясне водночас, і коханого бачить.

295] Благословляє цей шлюб, що його й влаштувала,- Венера.

296] Дев'ять разів заокруглювавсь місяць, єднаючи роги,-

297] Й Пафа вона повила, від якого названо й острів.

298] Потім від неї Кінір народивсь, і міг би щасливцем

299] Бути він серед людей, якби доля дітей не послала.

300] Про страхітливе співаю тепер. Відійдіть якнайдалі,

301] Дочки й батьки! А якщо вам приємною видасться пісня,

302] Не довіряйте в цій пісні мені, у цей злочин не вірте.

303] Хто з вас повірить-таки, хай повірить і в кару за злочин.

304] Та, якщо сталось таке, й не пішла проти цього природа,-

305] Рад я за наш ісмарійський народ, за цю сторону світу,

306] Рад за цей край, що далеко лежить од земель, де зродився

307] Цей ще не чуваний гріх. Нехай будуть амомом багаті,

308] Славні корицею й костом, нехай із дерев там спливає

309] Ладан; хай інші чудові рослини виводить Панхайя,-

310] Вивела мірру, проте! Й вона дорого їй обійшлася!

311] Навіть Ерот запевняв, що не він тобі, Мірро, стрілою

312] Серце прошив: до такого гріха його жар непричетний.

313] В тебе стігійський вогонь і отруту Ехідни вдихнула

314] З трьох божевільних одна: хоч ненависть до батька - це злочин,

315] Більший злочин, однак,- це кохання твоє. Звідусюди

316] Вибрані прагнуть тебе женихи. Всього Сходу юнацтво [179]

317] Рветься до ложа весільного. Між усіма ними, Мірро,

318] Вибери мужа собі. Вибирала, на жаль, не між ними.

319] Хоче спокусі сама, розуміючи блуд свій, опертись:

320] «Що це зі мною? Куди пориваюсь я? - мовить до себе,-

321] Згляньтесь, боги, справедливосте, батьківське право священне,-

322] Впасти в той гріх не дозвольте мені, хай не скоїться злочин!

323] Тільки чи злочин це справді? З такою любов'ю віддавна

324] Миряться кровні зв'язки. Без розбору ж єднатися звикло

325] Все, що живе на землі: за ганьбу не вважає телиця

326] Батька на спині нести; жеребцеві дочка віддається,

327] Тих, що їх сам породив, запліднює цап; так і птахи

328] Плід свій від того несуть, чиє сім'я дало їм початок.

329] Добре живеться таким! Ланцюгами злобливих законів

330] Люди себе ж оплели; що природа сприймає спокійно,-

331] Заздрісне право ганьбить. Але, кажуть, такі є племена,

332] Де собі вільно єднаються батько з дочкою, а мати -

333] З сином - немовби подвоюють шану й любов обопільну.

334] Горе! Чому я не там народилась! Тутешні звичаї,

335] Бачиться, шкодять мені. Але годі весь час про те саме!

336] Гетьте, злочинні думки! Він достойний любові, одначе -

337] Тільки як батько. Виходить, якби не доводився батьком

338] Славний Кінір, то з Кініром і ложе могла б я ділити!

339] Значить, він мій і тим самим - не мій. Поміж нас - чи не диво? -

340] Близькість межу провела. Чи не краще б нам бути чужими?

341] Кину вітчизну, подамся в світи, щоб у тім божевіллі

342] Не допуститись гріха. Та злочинна жага зупиняє:

343] Тут - на Кініра дивлюсь, розмовляю, горнуся до нього,

344] До поцілунку спішу - на щось більше й права не маю.

345] Втім, про щось більше не слід було й думати, діво безбожна!

346] Не відчуваєш хіба, як і назви, й права ти змішала?

347] Батько - любовник, а мати - суперниця будуть у тебе?

348] Будеш для сина сестрою, а матір'ю станеш для брата?

349] Чи не лякаєшся сестер із зміями замість волосся,

350] Що, до очей і до уст наближаючи факел жахливий,

351] Бачать, що серце таїть. Поки тілом ти ще не згрішила,

352] Дбай про невинність душі; нездоланних законів природи

353] Цим небувалим, ганебним зв'язком не посмій забруднити.

354] Хай він, скажімо, полюбить тебе - все одно не піддасться

355] Звабі: шанує звичай. О, якби він зазнав мого шалу!»

356] Мовила так. А Кінір заклопотаний: що відповісти

357] Цілій юрбі женихів. Поіменно, звернувшись до Мірри,

358] Перераховує їх, щоб од неї почуть її вибір.

359] Мірра спочатку мовчить і, не зводячи погляду з батька,

360] Жаром палає; гаряча сльоза їй зволожила очі.

361] «Он яка доня моя,-здивувався Кінір,- соромлива».

362] Каже: «Не плач!» І цілує в уста, й витирає їй сльози.

363] Мірра ще дужче горить. На питання, кого б побажала [180]

364] Мужем назвати,- «Подібного,- мовить,- обличчям до тебе».

365] Той, не подумавши, ще й похвалив: «Поважай так постійно,

366] Донечко, батька свого!» Про повагу до батька почувши,

367] Зблідла, свідома своєї провини, похнюпилась діва.

368] Час опівнічний минав. Одігнав і турботи, й утому

369] Сон. Та Кініра дочка невгамовним, що душу з їдає,

370] Все ще палає вогнем, од бажання шаліючи знову.

371] То в безнадію впада, то кріпиться; то сором, то пристрасть

372] Мучать її, не збагне, що робити. Як сосна могутня

373] На вирішальний чекає удар і не знає, куди їй

374] Впасти, й стоїть, завагавшись, погрозлива з кожного боку,

375] Так от і Мірра: поцілена в серце, скеровує думку

376] В різні боки водночас, рівноваги зловити не може.

377] В смерті вона від жаги порятунку й спочинку шукає.

378] Смерть її вабить. Чимшвидше їй хочеться шию дівочу

379] Взяти в петлю. На одвірку свій пояс вузлом зав язала.

380] «Милий Кініре, прощай! Але знай: через тебе я гину!»

381] Мовила й зашморгом горло бліде почала затягати.

382] Схлипи й неясні слова годувальниця, кажуть, почула,

383] Що вихованки своєї поріг пильнувала дбайливо.

384] Тут же на ноги тремтливі зметнулася; вбігши в кімнату,

385] Бачить: готується смерть - і б є себе в груди старенька,

386] Зойкнувши, й одяг у розпачі рве і, здійнявши їй з шиї,

387] Геть одкидає петлю, і тоді бере Мірру в обійми,

388] Плаче й розпитує, що на ту стежку її спрямувало.

389] Дівчина мовчки стоїть, від землі не відводячи зору.

390] Жаль їй, що так по-дурному зірвалася спроба померти.

391] Молить стара своїм сивим волоссям, оголює груди

392] Висохлі, молить колискою й покорг.ом першим, солодким,

393] Щоб свою тугу їй звірила. Дівчина ж тільки зітхає

394] І відвертає лице. Але та, щоб свого домогтися,

395] їй обіцяє не тільки мовчанку: «Довіришся,- каже,-

396] То й посприяю тобі, хоч стара вже, не згірш молодої.

397] Може, пройняв тебе шал - пошепчу, заварю тобі зілля.

398] Може, зурочена ти - ворожильним обрядом очищу.

399] Може, гнівляться боги - їх молитвою можна власкавить.

400] Що ж могло трапитись ще? Процвітає твій дім, і достаток

401] Не покидає його. Ще живуть твої батько та мати!»

402] Мірра здригнулась, почувши про батька; з грудей мимоволі

403] Вирвався стогін тяжкий. Але няня й тоді ще нічого

404] Не запідозрила. «Мабуть, закохана»,- думка майнула.

405] Правду дізнатися хоче будь-що; до старечого лона

406] Горне заплакану, слізно блага, щоб у горі своєму

407] Звірилась. Не випускаючи Мірри з обіймів старечих,

408] Каже їй: «Мабуть, кохаєш когось. Не хвилюйсь: помічною

409] Буду й у цьому тобі. Ні про що й здогадатись не зможе

410] Батенько твій». На те слово од няні вона відсахнулась, [181]

411] Мов божевільна, й припавши до ложа: «Облиш мене,- каже,-

412] Згляньсь!» А що й далі старенька вивідує: «Годі! - гукнула,-

413] Ятрити рану мою! Докопатись до злочину хочеш?»

414] До вихованки своєї простягує няня, жахнувшись,

415] Руки, тремтливі од немочі й страху; до ніг їй упавшу

416] То примовляє ласкаво, то кидає оком на зашморг,-

417] Руки на себе, мовляв, накладу, якщо біль свій від мене

418] Ти затаїш. Якщо звіриться їй - помогти обіцяє.

419] Дівчина очі насилу звела, і старенькій на груди

420] Сльози рясні пролились. І вже декілька раз на півслові

421] Сором уста їй змикав. Затуливши лице, вона врешті

422] Мовить: «Яка ж моя мати щаслива своїм чоловіком!»

423] Тяжко потому зітхнулося їй. А в старенької няні

424] Наче мороз перебіг поза спиною, в кості проникнув;

425] Дибом їй стало на всій голові посивіле волосся.

426] Довго вмовляє її найжахливішу вибити з серця

427] Пристрасть. А та, хоча знає, що слід саме так учинити,

428] Смерті жадає одно, якщо милим не буде втішатись.

429] Няня ж на те: «Не вмирай, будеш мати свого...» - не посміла

430] Мовити «батька», й присягою скріплює цю обіцянку.

431] Свято Церери подружні жінки святкували щорічне.

432] Всі вони в білий, мов сніг, у цей день споряджаючись одяг,

433] Перші плоди їй несуть, з колосків посплітавши віночки.

434] Дев'ять ночей у ту пору своїх чоловіків до себе

435] Не допускають жінки. Кенхреїда в числі шанувальниць

436] Участь у святі так само взяла, володаря дружина.

437] Тож, поки вільним було від жони повноправної ложе,

438] Няня Кініра сп янілим найшла, й, на біду розторопна,

439] Під неправдивим ім'ям про любов сповіщає правдиву.

440] «Гарна з лиця»,- додає. Коли віком її поцікавивсь,

441] Каже: «Ровесниця Мірри». «Приводь же!» - Кінір заохотивсь.

442] Та, лиш додому прийшла,- «Порадій, вихованко! -гукнула,-

443] Наша взяла!» Але повної радості діва злощасна

444] Не відчувала: щось наче гнітило її й одночасно

445] Втісі радіє п'янкій - ось такий бува розлад душевний!

446] Час наставав, коли все затихає. Боот у ту пору

447] Серед Тріонів свій Віз повертав уже, дишло скосивши.

448] Мірра на злочин іде. Золотавий із неба тікає

449] Місяць. У скопищі хмар мерехтливі зірки поховались.

450] Ніч залягла без вогнів. Ти лице своє перший, Ікаре,

451] Скрив. А тоді й шанувальниця батька свого - Ерігона.

452] Тричі спіткнулася Мірра, йдучи; по дорозі їй тричі

453] Пугач пугукнув сумний, та її не лякають знамення:

454] Йде-таки в ніч, а вона, непроглядна, притуплює сором.

455] Няню стареньку за руку взяла однією рукою,

456] Другою - в пітьмі намацує шлях. Ось і східці до спальні.

457] Вже до дверей підійшла, вже всередину входить, а далі - [182]

458] Ноги немов підкосилися в неї; на зблідлім обличчі -

459] Ані кровинки: де й звага поділась? Що ближче до ложа -

460] Більший бере її жах. Тій затії сама вже не рада,

461] Хоче звідсіль утекти, поки темно й ніхто не побачив,

462] Та відступать їй стара не дає; до високого ложа

463] Мірру насильно веде і, вручаючи,- «Ось тобі,- каже,-

464] Дівчинка гарна, Кініре!» Й ганебним зв'язком їх єднає.

465] От і прийняв свою плоть на постіль соромітницьку батько.

466] Сором дівочий і страх заспокоює словом ласкавим.

467] Певно, дочкою її, відповідно до віку, йменує.

468] «Батьку»,- сказала й вона, й те звертання поглибило злочин.

469] Повною батьківську спальню лишає: в осквернене лоно

470] Злочину плід прийняла, нечестиве виношує сім'я.

471] Другої ночі подвоївся гріх. І далі - без ліку.

472] Врешті, дізнатись Кінір захотів, з ким провів у коханні

473] Стільки ночей. Принесли смолоскип - і, жахнувшись, побачив

474] І лиходійство, й дочку. Занімівши з великого болю,

475] З піхов, що висіли побіч, вихоплює меч свій блискучий,-

476] Ніч доокіл нависала сліпа, й лиш тому пощастило

477] Міррі з душею втекти. По широких полях находившись,

478] Пальми арабів і ниви панхайські навік покидає.

479] Дев'ять разів заокруглювавсь, роги змикаючи, місяць -

480] І на Сабейській землі прилягла, натомившись до краю.

481] Ледве тягар свій несла. Вже й не знала, про що їй благати.

482] Жити не маючи сил, а померти - не маючи зваги,

483] Руки до неба звела: «О боги, якщо ті, хто розкаявсь,

484] Ласку ще мають у вас,- на сумну заслужила я кару,

485] Що не кажи. Щоб живою, однак, я живих не ганьбила,

486] Мертвою - мертвих, з обох володінь проженіть безталанну:

487] Перемінивши мене, відмовте в житті мені й смерті!»

488] Хтось із безсмертних таки змилостививсь. Останнє благання

489] Часто схиляє богів: ще говорить, а вже її стопи

490] В землю вростать почали, вже поповз, розщепляючи нігті,

491] Корінь кривий - деревини стрункої надійна опора.

492] Стовбуром стали кістки, й тільки мозок у них залишився.

493] Кров замінилась у сік, а руки - в галуззя розлоге,

494] Пальці - в малі гілочки, покривається шкіра корою.

495] Дерево ж далі росте; обважнілий живіт охопило,

496] Вже до грудей підповзло, вже й до шиї, цупке, підступає.

497] «Задеревіти б скоріш!» - не втерпіла вона, й за хвилину

498] Голову в плечі, в кору поринаючи ціла, ввібрала.

499] Все ж, хоч вона й відчуття свої мусила втратити з тілом,-

500] Плаче весь час, і спливають по стовбуру сльози гарячі.

501] Слави й слізьми зажила: з-під кори випливаючи, краплі

502] Ймення її бережуть, і воно не затреться ніколи.

503] В блуді зачате дитя під корою зростало тим часом.

504] Осиротіле, шукало дороги, якою б із лона [183]

505] Вийти до світла. Живіт розбухав у твердій деревині,

506] Матір вагою гнітив. Але біль породіллі - безмовний:

507] Навіть Люціну, щоб їй посприяла, покликать не може.

508] Все ж наче родить вона: зігнувшись, немов од переймів,

509] Дерево стогін глухий видає і спливає сльозами.

510] Зглянувшись, біля стражденних гілок милостива Люціна

511] Стала й, торкнувшись їх лагідно, слово потрібне шепнула.

512] Стовбур тоді розщепивсь, і живий з-під кори виступає

513] Плід: закричало хлоп'я, і поклали дитятко наяди

514] На моріжок, омивають його материнськими слізьми.

515] Заздросте, й ти його вроду схвалила б. Якими звичайно

516] Бачимо голих Амурів-богів на картинах, таким ось

517] Він був. Але щоб обличчю й спорядження відповідало,-

518] Дай йому вигнутий лук, а вони вже хай будуть без лука!

519] В безвість тим часом роки непомітно пливуть-одлітають...

520] Що є на світі прудкішим од них? Чи не так і той хлопчик,

521] Син свого діда й сестри, що недавно ще був під корою,

522] Щойно народжений,- вже ось дитя золоте, прехороше,

523] Вже він юнак, уже муж і вже сам красивіший од себе.

524] Милий Венері вже став і мстить за жагу .материнську.

525] Хлопчик, цілуючи матір якось, мимоволі їй груди

526] Зранює вістрям стріли, що йому з сайдака виступала.

527] Сина вона відштовхнула в цю мить, та було вже запізно:

528] Рана, хоча й незначна, таки добре взнаки їй далася:

529] Смертний подобався муж - і богиня Кітеру лишає,

530] Вже надокучив їй Паф, оперезаний морем, не милі

531] Славний рибою Кнід, Аматунт - на метали багатий.

532] Навіть про небо забула вона: їй Адоніс - над небо.

533] Ходить за ним крок у крок. Хоч у затінку любому досі

534] Все догоджала собі й свою вроду щоденно плекала,-

535] По крутосхилах тепер, по яругах, по дебрях блукає,

536] Аж до колін, як Діана це робить, поділ підіп'явши.

537] Скликує чуйних собак, на легку їх нацьковує здобич:

538] То на зайців боязких, то на оленів високорогих,

539] То переслідує сарн. Кабанів уникає, одначе,

540] Й хижих вовків, і кошлатих ведмедів, що звикли грозити

541] Кігтями, й левів страшних, що впиваються кров'ю худоби.

542] Хоче й тебе впильнувати, Адонісе (жаль, що не завжди

543] Слухають добрих порад!). «Полохливих одважно виловлюй,-

544] Радить йому,- а з відважними - ой, небезпечна відвага!

545] Зглянься на мене, молю! Не шукай собі смерті, юначе!

546] Звіра того не чіпай, що дала йому зброю природа,-

547] Дорого слава твоя обійшлася б мені! Зрозумій же:

548] Вік твій, і врода, й усе, що мене полонило, для лева,

549] Для кабана це - ніщо: на красу не подивляться звірі.

550] В іклах кривих кабана блискавиця стрімка приховалась:

551] Гнів і нестримна могуть вирізняють рудавого лева; - [184]

552] Як я ненавиджу їх!» Він питає чому. А Венера:

553] «Що ж, оповім. Хай здивує тебе перевтілення давнє.

554] Втім, од незвичних блукань я втомилась. Д,о речі, й тополя

555] Наче запрошує нас у свій затінок. Замість постелі

556] Буде для нас моріжок. Побіч тебе охоче приляжу

557] Тут на землі!» Й прилягла. На траві спочиває - до нього

558] Тулиться й голову ніжно кладе юнакові на груди.

559] Так почала, поцілунками переплітаючи мову:

560] «Може, ти чув, як одна була дівчина, що найпрудкіших

561] Переганяла мужів. Ти не думай, однак, що ця чутка

562] З байки пішла: таки справді вона всіх позаду лишала.

563] Важко судить, чи прудкіша була вона, чи красивіша.

564] Бога про мужа спитала якось. Той на те: «Аталанто,

565] Муж не потрібен тобі. Утікай якнайдалі від мужа!

566] Та не втечеш, і себе, хоч живою залишишся, втратиш».

567] От і живе вона в темних лісах, незаміжня, злякавшись

568] Віщих слів божества, й женихам, щоб охоту відбити,

569] Ставить умову таку: «Тільки з тим обіцяю побратись,

570] Хто перегонить мене. Позмагайтесь ногами зі мною.

571] Спальні й дружина - така нагорода прудкого чекає,

572] А неквапливого - смерть. Ось така перегонів умова!»

573] Справді нечувана! Врода, проте,- неабияка сила!

574] Ось уже ціла юрба залицяльників бігти готова.

575] Сів там собі й Гіппомен, споглядач небезпечного бігу;

576] «Щоб аж такою ціною,- гукнув,- домагатись дружини?»

577] І глузувати почав з юнаків, до любові жадібних.

578] Та коли сам на лице її й тіло без одягу глянув,

579] Як на моє ото чи на твоє, якби дівою був ти,-

580] Тільки руками сплеснув. «Надаремно над вами,- промовив,-

581] Я насміхавсь: нагороди не бачив, заради якої

582] На небезпеку йдете. Вихваляючи, й сам запалився».

583] Молить богів, щоб ніхто Аталанти не зміг перегнати.

584] Чує і заздрість, і страх. «Та чому б і мені в перегонах,-

585] Спало на думку йому,- не попробувать щастя? Сміливим

586] Допомагають боги!» Поки так бадьориться й до себе

587] Мовить юнак Гіппомен,- мов окрилена, діва знялася.

588] «Скіфська стріла так не мчить»,- захопивсь молодець аонійський

589] Дивною прудкістю ніг. Та найбільше його полонила

590] Врода її осяйна, легковійним помножена бігом.

591] П'ятами б'є у поділ, що під подувом вільним лопоче,

592] Над білосніжними звившись раменами, плеще волосся,

593] Барвним узором мигтять підколінних підв'язок лямівки.

594] Ось на сліпучу, неторкану білість дівочого тіла

595] Тінь червонява лягла. Так на мармурі передпокою

596] Світло рожеве тремтить - пурпурової відсвіт запони.

597] Поки дивується гість, за межу промайнула вже діва;

598] Ще якась мить - і святковий вінок увінчав Аталанту. [185]

599] Стогнучи йдуть переможені, за договором, на страту.

600] Та не злякала хороброго хлопця їх доля злощасна -

601] Став посередині й, глянувши в вічі прудкій Аталанті,-

602] «Чи не занадто легка над слабкими твоя перемога? -

603] Мовив,- зі мною змагайсь! Якщо доля мені посприяє,

604] То переможець такий тобі соромом, діво, не буде:

605] Бо ж Мегарей із Онхеста - це рідний мій батько. Нептун же

606] Був йому дідом. Тож я - божества моревладного правнук.

607] Мужність - не нижча, ніж рід. Над таким перемогу здобувши,

608] Славу нетлінну в віках забезпечиш собі, Аталанто!»

609] Поки говорить, ласкаво на нього Схенеєва донька

610] Дивиться, й сумнів бере її: перемогти чи піддатись?

611] Каже таке йому: «Що це за бог, на красу твою заздрий,

612] Хоче згубити тебе, спонукаючи ради подружжя

613] Важити милим життям? Завелика ціна» як на мене!

614] Поки що не полонила мене - хоч могла б - його врода.

615] Що ж тоді? Вік? Не його, значить жаль, а років молодечих?

616] Що ж тоді? Мужність і те, що з життям розлучитись готовий?

617] Що ж тоді? Те, що четвертим він числиться в роді морському?

618] А чи не те, що мене покохав і настільки запрагнув

619] Шлюбу, що вмерти готов, якщо доля йому не всміхнеться?

620] Поки не пізно ще, гостю, тікай од кривавого ложа!

621] Згубний зі мною зв'язок. А за тебе ж піти б не вагалась

622] Жодна з дівчат. І розумна, й вродлива була б тобі рада.

623] Що ж це тобою журюсь, багатьох уже звівши зі світу?

624] Втім, не сліпий він. Хай гине, якщо його ще не навчила

625] Доля стількох женихів, якщо світлом занудився денним!

626] Отже, впаде через те, що будь-що хотів жити зі мною?

627] Через кохання палке, та ще й лютою смертю загине?

628] На перемогу таку, очевидно, ніхто б не поквапивсь,

629] Та не моя тут вина. О, коли б ти відмовивсь од мене!

630] А коли так ошалів, то хоча будь у бігу прудкіший!

631] Скільки в обличчі його щось дівочого, ніжного бачу!

632] О, коли б я не зустрілась тобі, нещасливий юначе!

633] Жити б та жити тобі! О, якби я була щасливіша,

634] О, якби злобна в подружжі мені не відмовила доля,-

635] Тільки з тобою одним, Гіппомене, я ложе б ділила!» -

636] Мовила. Й не розуміє сама - бо ж іще не кохала -

637] Стану незвичного: любить уже, та не знає, що любить.

638] Батько й народ вимагають тим часом наступного бігу.

639] А Гіппомен тоді, парость Нептуна, з тривогою в серці

640] Мовить до мене таке: «Кітерея нехай з піднебесся

641] Злине, й одваги додасть, і своїм же вогням посприяє».

642] Подув ласкавий до мене доніс ті слова молитовні.

643] Ними зворушена, поміч йому подала незабаром.

644] Поле там є,- поселяни Тамаським його називають,-

645] Мабуть, найкраще на цілому Кіпрі. Мені цю ділянку [186]

646] Старці тамтешні колись посвятили й веліли вважати

647] Власністю храму мого. Посередині поля ясніє

648] Дерево золотоверхе, гіллям шелестить золотавим.

649] Яблука три золоті з шелестливої гілки зірвавши,

650] З ними в руці, для присутніх невидима, крім Гіппомена,

651] Я перестріла його й, що робить має з ними, повчила.

652] Труби вже знак подали. Від межі, нахилившись, обоє

653] Мчать, ледь помітний лишаючи слід на рівнині піщаній.

654] Не замочивши стопи, вони й морем, напевно б, майнули

655] І, не стоптавши посівів струнких,- по жовтавім колоссі.

656] Духу йому додають підбадьорливі оклики: «Гей же! -

657] Дружньо гукають усі,- доганяй її, поки не пізно!

658] Ще трохи бігу наддай! Ось тепер завізьмись, Гіппомене!

659] Візьме твоя! Не зівай!» І не знати, чи син Мегарея

660] Більше зрадів заохоті такій, чи Схенеєва донька.

661] Скільки разів, хоч могла обігнать його, не поспішала,

662] Довго очей одвести не могла, озирнувшись на нього.

663] Віддих сухий виривавсь із утомлених уст Гіппомена,

664] Та до межі ще далеко було. Тоді правнук Нептуна

665] Кинув один із плодів золотих Аталанті під ноги.

666] Та заніміла, й, захоплена золотом, що покотилось,

667] Тут же побігла за ним, і принадливий плід підхопила.

668] Тим скориставсь Гіппомен - і в долоні йому заплескали.

669] Все-таки прудкістю ніг Аталанті вдалося нагнати

670] Втрачене - й знов юнака залишає далеко позаду.

671] Вдруге він кинув і знов перегнав. Але та за хвилину

672] Знову попереду мчить. До межі вже - рукою сягнути.

673] Тут він до мене: «Тепер посприяй мені, щедра богине!»

674] Мовив і з розмаху навскіс, щоб далі було за ним бігти,

675] Золотом сяюче яблуко по-молодецькому кинув.

676] Ця завагалась - підняти чи ні, й коли з волі моєї

677] Все ж нахилилась за ним, я тоді його важчим зробила;

678] Так і загайкою їй перешкодила, й важкістю ноші.

679] Щоб не була, проте, довшою розповідь, ніж перегони,-

680] Першим домчав Гіппомен; перемігши,^ забрав нарогоду.

681] То чи не мав мені дякувать він, мій Адонісе, й ладан

682] Благочестиво палить? Але він позабув про подяку -

683] Ладану не запалив! Пройнялась тоді гнівом я зразу.

684] Прикро зробилось мені, й щоб надалі моїм добродійством

685] Не злегковажив ніхто, я поклала скарати цю пару.

686] Йшли вони разом якось повз відлюдну святиню Кібели,

687] Що в предковічних лісах спорудив Ехіон, вшанувавши

688] Матір богів. А що йшли вже довгенько - спочить захотіли.

689] Тут несподівано сильний відчув Гіппомен до дружини

690] Потяг - це я так його розпалила, жагуче дихнувши.

691] Сутінний закуток був недалеко тієї святині,

692] Наче печера глуха, вапняком шорсткуватим окрита. [187]

693] Храмом була в давнину. В ту печеру жерці настягали

694] Різноманітних прадавніх богів - дерев'яних зображень.

695] Тут і зійшлись вони, й місце святе нерозважно зганьбили.

696] Зір одвернули боги. А прикрашена вежами Мати

697] Вже намірялась у води стігійські занурити грішних.

698] Кара легкою здалась. І нараз, де їх шиї біліли,-

699] їжаться гриви руді, загинаються кігтями пальці,

700] Спиною їхні рамена стають, переходить у груди

701] Весь їх тягар, і хвостом замітають пісок за собою.

702] Грізні на вигляд вони; не говорять - порикують глухо.

703] Дебрі - це їхня постіль. Наганяючи страх на всіх інших,

704] Зубом покірним повіддя Кібели підтримують - леви.

705] їх, мій коханий, лякайсь - хижаків, що мисливця стрічають,

706] Щоб нападати,- грудьми, а не спиною, щоб утікати;

707] їх уникай, щоб хоробрість твоя нас обох не згубила!»

708] Так ось повчала його. Й за хвилину на лебедях білих

709] Ген у повітря звилась. Та хоробрість повчань не шанує.

710] Якось на слід кабана, що виходив із темного бору,

711] Чуйні натрапили пси, і як тільки хижак показався,

712] Навскіс ударив його молодецький нащадок Кініра.

713] Іклом зметнувши кривим, закривавлене ратище з рани

714] Вибив кабан і за хлопцем, що геть, переляканий, кинувсь,

715] Звір ошалілий біжить. Наздогнавши, вбиває в пахвину

716] Ікла й на жовтім піску загибати його залишає.

717] На колісниці легкій Кітерею до рідного Кіпру

718] Лебеді, крила в повітрі розправивши, ще не домчали -

719] Здалеку вчула вона передсмертні зітхання й звернула

720] Білих птахів у той бік. Із ефіру високого бачить:

721] Тіло бездушне лежить на піску, підпливаючи кров'ю.

722] Вмить, зістрибнувши, в розпуці то одяг вона, то волосся

723] Рве й у невинні раз по раз долонями б'є себе груди.

724] Долю жорстоку кляне. «Над усім же, ненависна,- каже,-

725] Права не маєш однак! - про мій сум залишу я нетлінний

726] Спогад, Адонісе мій: що не рік - одгукнеться відлунням,

727] Наче б ти знову вмирав, над тобою моє голосіння.

728] Кров переміниться в квіт. Бо ж колись і тобі, Персефоно,

729] Можна було - пригадай - обернути у м'яту пахучу

730] Німфу струнку. То чому б то хороброго сина Кініра

731] Не перевтілила я?» Те сказавши, нектаром богиня

732] Скроплює кров юнака - і вона від тієї вологи

733] Наче здулась. Так на темному плесі прозорі зринають

734] Бульбашки під перелітним дощем. Не минуло й години -

735] Квітка зросла, що однакове з кров ю забарвлення має.

736] Так пурпурово квітує гранат, що під шкірою любить

737] Зерня своє берегти, але квітка ця - короткочасна:

738] Мовби ось-ось опадуть, до стебла пелюстки притулились.

739] Легко з вітрами, що й назву дали їм, вони облітають.

Додати в закладки

  
Переклад Translate