Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Публій Овідій Назон Метаморфози Переклад А.Содомори

1] Поки фракійський співець заворожує звірів такою

2] Піснею, поки ліси за собою та скелі провадить,

3] Буйні кіконів жінки, що вкривають розпалені Вакхом

4] Груди звірячими шкурами, раптом з гірської вершини

5] Вздріли Орфея, що пісню співав, ударяючи в струни.

6] Тут із вакханок одна, розпустивши під вітром волосся,-

7] «Ось він,- гукнула,- той муж, який нехтує нами!» - й метнула

8] Тирсом в уста милозвучні того, хто вславляв Аполлона.

9] Листям оплетений тирс тільки знак залишив, а не рану.

10] Каменем - друга жбурнула в співця, але дивне співзвуччя

11] Голосу й ліри той камінь, ще поки летів, усмирило.

12] Тихо до ніг він Орфеєві впав, мов жалів, що причетний

13] До божевільної люті жінок. А тим часом зростає

14] Шал, уже міри нема, вже панує сліпа Ворожнеча.

15] Все б уласкавила пісня співця, та ні з чим незрівнянний

16] Галас,•'пронизливі звуки ріжків і фрігійської флейти,

17] Оплески, лункоголосий тимпан, завивання вакханок

18] Ліру дзвінку заглушили-таки. Ось тоді обагрилось

19] Кров'ю співця, що тонув у тім гаморі, гостре каміння.

20] Геть одігнали менади птахів, що на голос Орфея

21] Хмарами хтозна-відкіль позлітались, і зміїв, і різних

22] Звірів, що скупчились так, наче люд незчисленний в театрі.

23] Потім вони й на Орфея звернули скривавлені руки.

24] Впали на нього, неначе птахи, що при денному світлі

25] Вгледіли птицю нічну; як на жовтій арені, буває,

26] В амфітеатрі на оленя, жертву беззахисну, вранці

27] Люті накинуться пси, так в Орфея взялися вакханки

28] Тирсами, хоч не для того прибрала їх зелень, метати.

29] Ті в нього груддям шпурляють, а ці - вузлуватим галуззям;

30] В інших - каміння в руці. Та замало й того ошалілим:

31] Саме в ту пору воли випадково там поле орали.

32] Неподалік же, спливаючи потом, селяни кремезні

33] Землю копали тверду, щоби міг на ній хліб зародити. [189]

34] Вгледівши натовп жінок, утікають вони, полишили

35] Працю й знаряддя своє,- розкидані в полі безлюднім,

36] Заступи, кирки, мотики лежать і широкі лопати.

37] Ними озброївшись, вмить повалили шалені менади

38] Грізних рогами биків і спішать на розправу з Орфеєм.

39] Руки до них простягав він і вперше тоді надаремно

40] Линуло слово дзвінке - не було в ньому звичної сили.

41] От і шматують, безбожні, співця. Крізь уста, яким щойно

42] Скелі покірні були, крізь уста, що до них дослухались

43] Звірі - Юпітере-батьку! - душа вилітає в повітря.

44] Всі в ту годину птахи, всі тварини тужили, Орфею;

45] Плакали скелі німі. Сумували гаї, що бувало

46] Йшли на чудовий твій спів. Осипаючи листя шумливе,

47] Дерево никло в журбі. Навіть ріки, ридаючи, кажуть,

48] Вийшли тоді з берегів. А наяди й дріади в жалобі

49] Темне носили вбрання, розпустили по плечах волосся.

50] В різних місцях було тіло співця: його голову й ліру

51] Гебр підхопив. Поки серед ріки їх погойдує хвиля,-

52] Важко й повірити! - сумно про щось озиваються струни,

53] Сумно щось мовить язик, береги їм одлунюють сумно.

54] Далі не в рідній ріці - по широкім пливуть вони морі,

55] До метімнейського Лесбосу їх допровадила хвиля.

56] Там, на чужому піску, вже чигає змія на Орфея:

57] Мітить в уста й у вологе од солі морської волосся.

58] Та перейняв її Феб; щойно зуб устромити збиралась -

59] Каменем стала нараз: для укусу роззявлена паща

60] Вже не зімкнулась, у вищирі хижому заціпенівши.

61] Тінню спустився під землю співець. Що там бачив раніше,

62] Все впізнає. На полях, де відведено праведним місце,

63] Він Еврідіку знайшов і, щасливий, обняв свою милу.

64] То вони поруч ідуть неквапливо, за руки побравшись,

65] То він услід їй ступа, то, простуючи поперед неї,

66] На Еврідіку свою не боїться Орфей озирнутись.

67] Та не дозволив Ліей, щоб нескараний був такий злочин.

68] Чуючи тугу за богоподібним співцем його таїнств,

69] Миттю ж усіх едонійських жінок, лиходійок безбожних,

70] Він серед лісу прип'яв до землі вузлуватим корінням.

71] Видовжив пальці у них на ногах; де ярилася кожна,

72] Там і вп'ялася кінцівками гострими в землю затвердлу.

73] Як на сильце, що його птахолов хитромудрий поставив,

74] Птиця натрапить, бува, й, хоч петлю на нозі відчуває,

75] Б ється, однак, і тремтить, затягаючи вузол тугіше,

76] Так ото й кожна з жінок, до землі мовби цвяхом прибита,

77] Злякана, рветься втекти, але корінь тугий не дає їй

78] З місця зійти ні на крок, відчайдушні приборкує рухи.

79] Поки стопу свою власну розшукує, пальці та нігті,

80] Бачить: де литки були в неї круглі,- кора наростає. [190]

81] Вражена, руки зняла, хоче вдарити ними по стегнах,

82] Чує, однак, що по дереву б'є; дерев'яні вже груди,

83] Деревом плечі стають. А благально простягнені руки

84] Ти галузками б назвав і, назвавши так, не помилився б.

85] Вакхові все ж того мало було. Залишивши ті землі,

86] В колі найкращих жінок він до рідного Тмолу подався,

87] Де пропливає Пактол, хоч у пору ту золотоносним

88] Він ще не був і піском дорогим ще не вабив нікого.

89] Там і сатири гуртом, і вакханки до бога спливались.

90] Та не з'являвся Сілен: од вина й довголіття тремтливий,

91] В руки фракійським селянам попався. Зв'язавши вінками,

92] Щоб не чкурнув, привели до Мідаса, кого до священних

93] Таїнств Орфей залучив із співцем кекропійським - Евмолпом.

94] Цар, у старому впізнавши супутника свят, побратима,

95] Щиро його привітав; несподіваній зустрічі радий,

96] Десять днів і ночей пригощав його в домі своєму.

97] Вже одинадцятий раз переборював Люціфер в небі

98] Зграї зірок. Лиш тоді задоволений цар на лідійські

99] Ниви подавсь і вернув вихованцеві старця Сілена.

100] Бог дав можливість царю, за наставника вдячний, Сілена,

101] Будь-який вибрати дар, але все ж не на користь для нього.

102] Цар, не подумавши,- «Хочу,- сказав,- щоби з ласки твоєї

103] Все, чого тільки торкнусь, оберталось у золото жовте».

104] Слова дотримавши, Лібер-отець наділив його згубним

105] Даром і тільки подумав: «Міг краще собі побажати».

106] Радий своїй же біді, берекінтський герой, оді йшовши,

107] Дар випробовує ділом,- що бачить, до того й торкнеться.

108] Ледве що вірить собі: відламав із вербички низької

109] Гілку зелену - й вона несподівано злотом сяйнула.

110] Камінь підняв із землі - заблищав несподівано й камінь.

111] Темної скиби торкнувсь - і вона золотим заясніла

112] Зливком. Колосся зриває сухе - на долоні ж у нього -

113] Золото щире горить. Ось тримає він яблуко, справді

114] Наче з садів Гесперід. Лиш високих одвірків діткнеться

115] Пальцями - й тут же промінням до нього всміхаються двері.

116] Навіть, коли він у воду джерельну занурював руки,

117] Хвиля, спливаючи з рук, обманути могла б і Данаю.

118] Радість йому переповнює груди. В уяві щасливця

119] Робиться все золотим. Йому стіл заставляла прислуга:

120] Різноманітне їство було, печиво, ласощі всякі.

121] Та, коли тільки рукою торкнувся дарунків Церери,-

122] Щедрі Церери дари непомітно ставали твердими.

123] Тільки-но пряника жадібним зубом хотів надкусити,-

124] Зуб на тверду натрапляв золотаво-червону платівку.

125] Спраглий, хотів закропитись водою розведеним Вакхом,-

126] Золото замість вина йому в горло струмилось із кухля.

127] Вражений лихом нечуваним цар,- і багатий, і вбогий.- [191]

128] Прагне позбутись майна, про що марилось - те проклинає.

129] Голоду вже не вспокоїть ніщо. Пересушує горло

130] Спрага. Ненависне золото мучить його - й по заслузі!

131] Врешті, до неба в сльозах піднімаючи руки блискучі,-

132] «Батьку Ленею,--до Вакха звернувсь,- хоча сам завинив я,

133] Все-таки зглянься, молю, з золотого врятуй мене лиха!»

134] Лагідний бог, пожалівши царя, що вину свою визнав,

135] Дар свій недійсним зробив, розірвав нещодавню умову.

136] «Щоб у тім золоті, згубнім для тебе, ти вік не карався,

137] Йди,- каже бог,- до ріки, що пливе коло Сардів могутніх.

138] По крутосхилу прямуй, щоб назустріч тобі всю дорогу

139] Річка пливла. До верхів'я дійшовши, під сам її витік,

140] Де найпотужніше, піну збиваючи, бурхають води,

141] Тім я підстав - течією і тіло омий, і провину».

142] До того струменя цар підійшов, і заграло у ньому

143] Золото: сили такої набравсь він од тіла людського,

144] Й нині ще, давню, багату на золото жилу зберігши,

145] Твердне земля, і пісок золотиться на скибі вологій.

146] Цар, одцуравшись багатств, поселився в одлюдному лісі

147] З Паном сільським, що в печерах гірських собі сховку шукає.

148] Розум коротким, однак, залишивсь, і думки нерозважні,

149] Як і раніше, тупій голові були тільки на шкоду.

150] В синяве море задивлений ген, височить крутосхилий

151] Тмол. Він одним своїм боком сягає прославлених Сардів,

152] Другим, південним, доходить аж ген до затишних Гіпепів.

153] Там, зазиваючи ніжною піснею німф полохливих,

154] Склеєну воском пастушу сопілку до вуст притуливши,

155] Пан похвалявсь, що йому й Аполлон, мов, у співі не рівня.

156] Вже й до змагання нерівного став він, а Тмол був суддею.

157] Сів на горі своїй старець-суддя і, щоб добре міг чути,

158] Вуха звільнив од дерев. Тільки дуб його сизе волосся

159] Віттям окрив, жолудьми прибираючи скроні старечі.

160] Глянувши скоса на бога отар,- «За суддею,- промовив,-

161] Діло не стане. Я жду». Той заграв у селянську сопілку.

162] Грав на фрігійськім ладу й мимоволі привабив Мідаса,

163] Що випадково там був. Опісля до промінного Феба

164] Голову Тмол повернув. Одночасно й ліси повернулись.

165] Той, золотаве волосся прикрасивши лавром парнаським,

166] Пурпуром тірським забарвлений плащ по землі за собою

167] Тягне. Слоновою кісткою й каменем цінним оздобну

168] Ліру у лівій тримає руці, а плектр - у правиці.

169] Став, як то вміє лише музикант, і по струнах кіфари

170] Пальцями вправно пробіг. Заворожений звуком солодким,

171] Вирішив Тмол, щоб кіфарі дзвінкій піддалася сопілка.

172] Судження Тмола, святої гори, до вподоби припало

173] Всім. Гарячиться, однак, проти слова судді виступає

174] З-поміж усіх лиш Мідас. І Делієць того не потерпів, [192]

175] Щоб отакі нерозбірливі вуха людський мали вигляд:

176] Витягнув їх, загострив, білуватою шерстю наповнив,

177] Рухатись їм повелів, хоч були дотепер непорушні.

178] Зрештою, все в нього, як у людей, окрім вух, залишилось.

179] Так уподібнивсь Мідас до осла, що повільно ступає.

180] Щоб од сторонніх очей приховати цей сором великий,

181] Голову й скроні пов'язував цар пурпуровим завоєм.

182] Тільки прислужник один, що його підстригав час од часу,

183] Бачив усе. Хоч йому і кортіло мерщій розплескати

184] Скрізь про цареву ганьбу, та за розголос кари боявся.

185] Врешті, не втерпів-таки: сам-один відійшовши від дому,

186] Викопав ямку й про вуха Мідаса, якими їх бачив,

187] Ледве що чутно почав, нахилившись до ямки, шептати;

188] Що крадькома нашептав, те швиденько засипав землею,

189] Потім пішов собі тихо назад, зарівнявши те місце.

190] Та незабаром, де ямка була, там, подібний до гаю,

191] Взявся тремтливий рости очерет. Він того селянина

192] Зрадив -уже через рік: таємницю, закопану в землю,

193] Хай лиш подме вітерець, шелесткі розголошують стебла.

194] Тмол, відомстившись, лишив і, майнувши в повітрі прозорім

195] Понад протокою Гелли - Нефели дочки й Атаманта,-

196] Сонячний Феб зупинився на Лаомедонтових нивах.

197] Є від затоки Сігейської справа, Ретейської - зліва

198] Давній вівтар - усевидящий в шані там був Громовержець.

199] Бачить там Феб, як, для Трої нові закладаючи стіни,

200] Трудиться Лаомедонт - як багато він сил докладає,

201] Скільки він засобів тратить на те, щоб вони виростали.

202] Разом із богом, велителем вод, що в правиці з тризубцем,

203] В образі смертного Феб постає, й за умовлену плату

204] Вдвох для фрігійського владаря з каменю стіни будують.

205] Ось і звели їх. А той - ні шага, та ще й дурнів з них робить:

206] Начебто й не домовлялись вони про якусь нагороду.

207] «Ти нам заплатиш-таки!» - мовив батько морів і тризубцем

208] Пінисту хвилю звернув до захланного берега Трої.

209] Вигляду моря він землям надав, хлібороба позбавив

210] Засобів для прожиття, урожайні поля затопивши.

211] Кара ще й ця замала: владареву дочку було дано

212] Чудиську в жертву морському. До скелі прив язану діву

213] Визволив дужий Алкід. Нагороди, обіцяних коней,

214] Просить. Коли ж не дали їх, дарма що звершив такий подвиг,

215] Трою високу бере, що присягу порушила вдруге.

216] Без нагороди й соратник його, Теламон, не лишився:

217] Взяв Гесіону собі за жону. Божественну дружину

218] Мав тоді й славний Пелей. І гордився він тестем, Нереєм,

219] Більше, ніж дідом своїм, адже внуком Юпітера бути

220] Випало не одному; одному ж - бути мужем богині. [193]

221] Старець Протей провістив був Фетіді: «Володарко хвилі,

222] Матір'ю стань! Підросте в тебе син - і ділами своїми

223] Батька затьмарить, тому-то й назвуть його більшим від нього».

224] Так,- щоб на світ не з'явився могутніший хтось, ніж Юпітер,-

225] Батько богів, хоч його й небуденна жага розпікала,

226] Все-таки стримавсь якось, не торкнув голубої Фетіди.

227] Те, в чім одмовив собі, Еакідові, внуку своєму,

228] Він повелів: утішатись обіймами діви морської.

229] Тиха в краю Гемонійському є луковидна затока.

230] Вдаль рукави потяглись. Якби глибше - була б там, напевно,

231] Гавань. А так - по жовтавім піску тільки ковзає хвиля.

232] Берег-на диво твердий: на піску не лишається сліду;

233] Легко по ньому ступать, не буває там твані морської.

234] Близько є миртовий гай, на двоколірні ягоди щедрий.

235] В ньому - печера; природна чи створена - важко сказати,

236] Дуже подібна до твору митця. Загнуздавши дельфіна,

237] Голою ти в той куток запливати любила, Фетідо.

238] Поки лежала, поринувши в сон, у жагучі обійми

239] Взяв тебе, сонну, Пелей. Не домігшись благаннями ласки,

240] Силою він скориставсь: охопив тобі шию руками,

241] й був би таки переміг, якби ти не вдалась до мистецтва,

242] Що притаманне тобі,- появлятися в постатях різних.

243] Птицею в небо зметнулася ти - він тримав уже птицю;

244] В землю сосною вросла - та Пелей ухопився за стовбур;

245] Потім тигрицею стала смугастою - й тут, ізлякавшись,

246] Руки свої розімкнув Еакід і звільнив тебе врешті.

247] Все ж він на хвилю вино ллє богам, що живуть у глибинах

248] Моря, тварин їм у жертву приносить і спалює ладан,

249] Поки, з-під хвилі піднявши чоло, не промовив до нього

250] Віщий Протей: «Еакіде,- сказав,- ти доможешся шлюбу!

251] Тільки, як діва, втомившись, засне в прохолодній печері,

252] Путами, поки триватиме сон, обв'яжи її міцно.

253] Не відступайся, хоч тілом вона сто разів би мінялась,-

254] Що б не було там - тримай, поки знову не стане собою!»

255] Мовив карпафський віщун - і в безодняві рідного моря

256] Зникло обличчя його, й відлунало промовлене слово.

257] Спадистим шляхом Тітан уже йшов і нахиленим дишлом

258] Вод гесперійських торкавсь. Ось тоді Нереїда прекрасна,

259] Вийшовши з моря, до милої їй подалася печери.

260] Тільки-но взявся Пелей полохливу красуню в'язати -

261] До перевтілень одразу вдалась. Та, почувши всім тілом

262] Пута, й руками, хоч як не пручалась, не в силах рухнути,

263] Врешті, зітхнула. «Ти верх,- каже,- взяв не без помочі бога!»

264] Й знову Фетіду побачив герой, і в жадані обійми

265] Взяв її, й велета стала носить вона в лоні - Ахілла.

266] Сяє од щастя Пелей, і дружиною гордий, і сином.

267] Ще якби він од убивства вберігсь, якби Фока не рушив - [194]

268] Справді б щасливцем був. Та повинного в братовій крові

269] Вигнано з дому. Вигнанця прийняв тоді радо Трахінський

270] Край. Без убивств і насильства в ту пору там лагідно правив

271] Син Світоносця, Кеїк, що зберіг на своєму обличчі

272] Батька сяйливого блиск. Та тоді сам на себе не схожий

273] Був од зажури Кеїк: сумував усе, втративши брата.

274] Так Еакід, занепалий в тривозі й дорозі далекій,

275] Став перед ним, із людьми кількома лиш до міста ввійшовши.

276] Стадо ж худоби й овець, що пригнав із своєї країни,

277] Зразу ж за стінами міста лишив у тінястій долині.

278] Тільки-но, дозвіл отримавши, володаря він побачив -

279] Віття, пов'язане з вовни стрічками, подав і про себе,

280] Хто він, чий син, розказав. Та ні слова - про скоєний злочин.

281] Щось там відносно вигнання збрехав. Залюбки, каже, в місті

282] Жив би або на селі. Повелитель Трахінський, всміхнувшись,

283] Ось що йому відповів: «Ми й для простого люду, Пелею,

284] Не шкодували б угідь - не захланним керуємо краєм.

285] До щиросердя мого якщо ймення твоє долучити

286] Й те, що Юпітер - твій дід, то хіба ще й прохати потрібно?

287] Все необхідне бери! І вважай, що й твоїм є так само,

288] Що б не побачив у нас. О, коли б ти міг бачити більше!»

289] Й сліз приховати не міг. Поцікавивсь Пелей і супутці,

290] Що за причина такої журби. Він у відповідь мовив:

291] «Мабуть, гадаєте ви, що той птах, який іншим пернатим

292] Кігтями, хижий, грозить, споконвіку був пір'ям покритий?

293] Мужем він був! І-така вже постійність душі - вирізнявся

294] Звагою з-поміж усіх, поривавсь до насильства, до зброї.

295] Дедаліоном він називавсь. Був один у нас батько -

296] Той, Що приводить Зорю, покидаючи небо останнім.

297] Мир над усе я любив. Тільки й думи було тоді в мене,

298] Що про подружжя та мир. Зате в війнах - брат милувався:

299] Скільки вождів покоряв наполегливо, скільки народів!

300] Нині ж у Тісбі виловлює він голубів заповзято.

301] Мав прехорошу дочку, що Хіоною звалась; до неї,

302] Щойно сім років подвоїла, йшли женихи чередою.

303] Феб і народжений Майєю разом якось повертались:

304] Перший - із сонячних Дельф, із вершини Кілленської - другий.

305] І, лиш уздріли її водночас,- водночас покохали.

306] Феб сподівання свої на любов одкладає до ночі;

307] Той і не думав баритися: жезлом, що сон навіває,

308] Легко торкнувсь її уст, і вона, покорившись тій силі,

309] Богу вві сні віддалась. Уже зорі розсипала в небі

310] Ніч - і натішився й Феб, годувальниці вигляд прийнявши.

311] Виповнивсь, час дозрівавши належний, живіт у Хіони,

312] Й парость безсмертного роду богів - крилоногий Автолік,

313] Бог хитромудрий родивсь, до зухвальства всілякого здатний.

314] Гідний наслідувач батька свого, без зусиль особливих [195]

315] З білого - чорне він міг, а з чорного-біле зробити.

316] Фебів же син, Філаммон,- бо ж вона близнюків народила,-

317] Славився співом дзвінким і майстерністю гри на кіфарі.

318] Що їй за користь, однак, що двійнят повила, полюбившись

319] Двом несмертельним богам, що свій рід од могутнього батька

320] Й діда ясного веде?.. Багатьом тільки шкодила слава,

321] Не прислужилась і їй. Почала зневажати Діану:

322] Я красивіша, мовляв. А на те, спалахнувши, богиня:

323] «Що ж, як не вродою,- каже,- то, може, прославлюсь ділами!»

324] Й тут же, тугу тятиву відтягнувши, тростину пускає

325] З лука - й Хіоні язик прошиває стріла по заслузі.

326] Змовкнув язик; не могли вже прорватись ні голос, ні слово.

327] З кров ю й життя, поки скрикнути хоче, її залишило.

328] Я, підхопивши її, похололу вже, батьківським болем

329] Теж, нещасливий, пройнявсь і старався розрадити брата.

330] Брат же мій слухав мене, як молитву керманича - скелі:

331] Все побивався над тілом дочки. А на вогнище клали,-

332] Сам він раз по раз чотири рази прямо в полум'я хиже

333] Кидавсь - чотири рази зупиняли присутні безумця.

334] Врешті він бігти пустився. Так бик під укусами шершня,

335] Чуючи в шиї пекуче жало, шаленіючи з болю,

336] Рине наосліп. І видно було, що не може людина

337] Бігти так швидко; здалося - не ноги вже в нього, а крила.

338] Вже від усіх віддалився і, гнаний жадобою смерті,

339] Вибіг аж ген на вершину Парнасу, але змилосердивсь

340] Феб: коли Дедаліон із високої кинувся скелі,

341] В птаха його обернув - і на крилах повис він у леті.

342] Дзьоб гачкуватий і кігті такі ж йому дав, і завзятість

343] Давню зберіг, і, хоч меншим зробив,- неабияку силу.

344] Нині - він яструб, ворожий усім; на пернатих чигає,

345] Хижий. Страждаючи сам, він примушує інших страждати».

346] Щойно про чудо таке оповів Світоносця нащадок -

347] Про перевтілення брата свого - ледь живий прибігає

348] Той, хто за містом із стадом лишився,- фокеєць Онетор.

349] «Ой, не з добром, не з добром поспішив я до тебе, Пелею»,-

350] Мовив пастух і затнувсь. «Говори,- той велить,- не приховуй,

351] Що б там не трапилось». Од несподіванки зблід і Трахінець.

352] Вісник почав: «Підігнав я до звивистого побережжя

353] Спраглих корів. До найвищої смуги підбилося сонце:

354] Скільки пройшло, стільки й перед собою ще бачило шляху.

355] Там-то частина корів, на пісок золотавий прилігши,

356] Моря широку далінь, наче поле без меж, озирала.

357] Деякі з них то сюди, то туди неквапливо бродили.

358] Інші - пливли вже, з води виставляючи шию високу.

359] Є коло берега храм, не золочений, не мармуровий:

360] Стовбури - замість колон, верховіття густі - замість крівлі.

361] Тінявим гаєм зате й предковічними соснами славний. [196]

362] Там нереїд і Нерея шанують; про це розповів нам

363] На побережжі моряк, що розвішував сіті рибальські.

364] Є ще там неподалік верболозом поросле болото,

365] Де, в улоговинку з моря набігши, застоялась хвиля.

366] Тріском і шумом жахливим сусідні місця сколихнувши,

367] Звір величезний - ощирений вовк, баговинням облиплий,

368] Вийшов; на пащі, подібній до блискавки,- піна кривава;

369] Пойняті хижим вогнем, багряніючи, зблискують очі.

370] Видно, так само й од голоду він скаженіє та люті,

371] Більше від люті, однак. Бо корів не для того шматує,

372] Щоб ненажерне нутро заспокоїти,- лиш без розбору

373] Череду валить усю, роздираючи всіх без розбору.

374] Деякі вже й з-поміж нас, що взялися тварин рятувати,

375] Від смертоносного зуба загинули. Вже червониться

376] Берег, і хвиля, й болото, наповнене ревом худоби.

377] Кожна хвилина, проте, дорога. Хіба можна вагатись?

378] Поки не все ще пропало для нас, об'єднаймось, і зброю,

379] Зброю хай кожен бере, щоб ударити разом на звіра!»

380] Мовив пастух, та Пелей незворушно сприйняв це нещастя:

381] Злочин йому пригадавсь. «Це в пошану загиблому Фоку,-

382] Думка майнула,- нещастя таке мені шле Нереїда».

383] Владар етейський тим часом велить, щоб мужі брали зброю -

384] Ратища довгі й списи. З ними й сам був готовий на звіра

385] Вийти, але на той галас дружина його, Алкіона,

386] Ще й не уклавши волосся як слід, вибігає з домівки *

387] І, через натовп до мужа прорвавшись, у нього на шиї

388] Висне, словами й слізьми його молить, щоб слав допомогу,

389] Сам щоб, одначе, не йшов, два життя в одному врятувавши.

390] їй син Еака: «Цей страх, що про любляче серце так гарно

391] Свідчить, дружино, відкинь! Я давно вже пізнав твою щирість!

392] Не до вподоби й мені на те чудисько йти небувале,

393] Краще морське божество вшанувать!» Там є вежа висока -

394] Світлом жаданим своїм вона втомлені судна вітає.

395] Лиш піднялися туди -й, озирнувшись, аж охнули з горя:

396] Вилягла вся череда. Хижака там, нищителя, бачать:

397] Паща потворна - в крові, закривавлена й шерсть його довга.

398] Руки благально тоді до відкритого моря простягши,

399] Просить Пелей, щоб забула свій гнів лазурова Псамата

400] Й на допомогу прийшла. Не схилилась до слів Еакіда

401] Німфа морська. Клопотатись за мужа Фетіда взялася -

402] Й ласки її домоглась. Але ^вір, хоч йому й повеліли

403] Шал вгамувати, впиравсь і солодкою кров ю впивався,

404] Поки, повислий на шиї телиці, що кров ю спливала,

405] Мармуром раптом не став; окрім барви, нічим не змінилось

406] Тіло його: тільки білою барвою вказує камінь,

407] Що перед нами - не вовк, що його вже не треба лякатись.

408] Доля, однак, не дала поселитись вигнанцю Пелею [197]

409] В тому краю. До магнетів дійшов подорожній, і тільки

410] Там гемонієць Акаст від убивства очистив мандрівця.

411] Втім, затривожений долею брата свого й нещодавнім

412] Чудом - появою вовка жахного, Кеїк, щоб дізнатись,

413] Що провіщатиме бог - одинокий порадник людині,-

414] В Кларос, до Феба, наміривсь іти, бо до храмів дельфійських

415] Доступ Форбант-лиходій перетяв із загоном флегійців.

416] Та перед тим він тобі, найвірніша з дружин, Алкіоно,

417] Виклав свій намір. її ж до самих кісток на ту звістку

418] Холод пройняв крижаний. До самшиту зробилось подібне

419] Зблідле обличчя, і сльози рясні покотились по ньому.

420] Тричі вуста розмикала, й слізьми захлиналася тричі.

421] Все ж, виливаючи з серця жалі, переривані хлипом,-

422] «Чим провинилась я,- мовила,- перед тобою, мій любий,

423] Що покидаєш мене? То таке піклування про мене?

424] Вже можеш бути спокійний тепер, Алкіону лишивши?

425] Вже тебе в світ потягло? Вже, відсутня, тобі я миліша?

426] По суходолу принаймні мандруй, щоб тужити й боятись

427] Не довелось водночас, щоби смуток мій був без тривоги.

428] Море лякає мене, темних вод його образ печальний.

429] Край побережжя якось на прогнилі дошки набрела я,

430] Часто читала ймена моряків на гробницях порожніх.

431] Тож не подумай, бува, що безпеку тобі запевняє

432] Те, що твій тесть - Гіппотад, хоч у темні печери він може

433] Буйні вітри заганять і приборкати води бурливі.

434] Хай тільки волю їм дасть, і вони запанують над морем,-

435] їх не вгамує ніщо: беззахисні тоді перед ними

436] Всі суходоли й моря. Навіть хмари турбують у небі,

437] Й, люто зіткнувшись чолом, багрянисті викрешують іскри.

438] Добре їх знала я (знала ж таки: ще маленькою в батька

439] Бачила їх), тому ще раз кажу: не жартуй собі з ними!

440] А як ніякі благання не схилять тебе, дорогий мій

441] Мужу, якщо ти вже твердо поклав за пророцтвом податись,-

442] Мусиш узяти й мене! Будем разом верстати дороги.

443] Буду хоч бачить, на що ми йдемо. Перетерпимо разом

444] Труднощі всі. Попливем і по морю широкому разом!»

445] Так побивалась Еола дочка. Перейнявсь її болем

446] Зоряний муж якусь мить, бо й самого смутила розлука.

447] Все ж не відмовився морем плисти, й Алкіони з собою

448] Взяти ніяк не погоджувавсь у небезпечну дорогу.

449] Як тільки міг, так її заспокоював, та надаремно:

450] Переконати ніяк не зумів. А щоб менше тужила,

451] Врешті, пртішив ще так,- і цим таки вмовив дружину:

452] «Всяка затримка - шкідлива для нас; я тобі присягаюсь

453] Вогнищем дому свого, що вернусь - якщо доля дозволить -

454] Ще перед тим, поки місяць уповні появиться вдруге».

455] Мовивши це й на повернення в неї надію вселивши, [198]

456] Тут же на воду спустити велить корабель свій сосновий,

457] І спорядити його, й завантажити всім необхідним.

458] Вгледіла той корабель - і слізьми залилась Алкіона:

459] Страшно їй стало, немовби в ту мить зазирнула в майбутнє.

460] Мужа в обійми взяла й, невимовну тамуючи тугу,

461] Мовила тихо: «Прощай»,- і відразу поникла, зімліла.

462] Та веслярі, хоч Кеїк завагавсь, в два ряди посідавши,

463] Весла до дужих грудей раз по раз притягують, мірно

464] Хвилю морську ними тнуть. Алкіона, прийшовши до тями,

465] Очі звела й на кормі корабельній уздріла крізь сльози

466] Мужа свого: він стояв і прощально махав їй рукою.

467] Тут же й вона помахала йому. А коли щораз далі

468] Берег почав одступать, коли й постать уже розпливалась,

469] За кораблем, поки можна було, вона стежила пильно,

470] Скоро ж і він, оддалившись, розтанув: потому з вітрила,

471] Що лопотіло на щоглі найвищій, не зводила зору.

472] Зникло й воно. Подалась тоді в спальню порожню й на ложе

473] Впала пригнічена. Спальня ж і ложе нагнали ще більше

474] Смутку та сліз: кожна річ мов кричала, кого тут немає.

475] З гавані вийшли вони. Вітерець колихнув уже снасті.

476] Веслами вже не гребе мореплавець - до сонця їх сушить.

477] Рею до щогли прикріплює високо; верхнє вітрило

478] Так розставляє, щоб міг його подув наповнити свіжий.

479] Вже з половину дороги, напевно, при мірному вітрі

480] Проборознило судно. Навсібіч простелялося море

481] Без берегів, коли раптом під ніч забіліла гриваста ,

482] Хвиля й потужніший вітер почав несподівано дути.

483] «Реї високі мерщій опустіть! - у тривозі керманич

484] Крикнув щосили.- Вітрила до щогл попідв'язуйте швидше!»

485] Так повелів, але пізно було: перешкодила буря.

486] Сам своїх слів не почув серед клекоту й реву страшного.

487] Та мореплавці й без того спішать: хто - витягти весла,

488] Хто - укріпити боки корабля, хто - зібрати вітрила.

489] Хвилю вичерпує цей, доливаючи море до моря,

490] Той за похилену щоглу схопивсь. Поки так метушаться,

491] Сила негоди росте. Звідусіль налітаючи, зводять

492] Герці шалені вітри, аж до дна заколочують море.

493] Навіть керманич тремтить; признається, що й сам вже не знає,

494] Як запобігти біді, за що взятись, чого-уникати.

495] Втім, од такої біди не врятує й найкраще мистецтво.

496] Все переплуталось - крики мужів і снастей завивання.

497] Хвиля загрожує натиском хвиль, блискавицями - небо.

498] Дибиться й гребні валів аж до неба, здається, здіймає

499] Море, шмагаючи пінними сплесками хмари набіглі.

500] То, золотавий пісок вигрібаючи з дна, воно злотом

501] Блисне й собі, то зчорніє нараз, наче хвиля стігійська,

502] То якусь мить, опадаючи, стане мереживом білим. [199]

503] Так і трахінське судно ні на мить супокою не знає:

504] То, мов злетівши на шпиль щонайвищий гірської вершини,

505] Бачить низини довкіл, Ахеронт озирає глибинний,

506] То, коли вмить зісковзне у безодню,- з-між хвиль крутобоких,

507] Наче з ущелин аїдових дивиться в зоряне небо.

508] Бік дощаний корабля аж гуде під ударами хвилі,-

509] Так б'є по ньому, як пущені пращею ядра залізні -

510] По оборонній стіні, як таран по них гупає часом.

511] Як ото леви не раз, набираючи сил у розгоні,

512] Ринуть на ратища довгі грудьми, на загострену зброю,

513] Так під напором нестямних вітрів на судно набігала

514] Хвиля, знімаючись високо понад усі його щогли.

515] Вже розхитались клини; вже нема покриття воскового -

516] Згубна вода потекла в корабель крізь широкі щілини.

517] Мить - і потоками дощ із навислої хмари пролився.

518] То наче весь дощовий небосхил опустився на море,

519] То наче море набрякле знялось до похмурого неба.

520] Вимокли всі паруси. В круговерті шаленій змішались

521] Води небесні й морські. Не мигне жодна зірка в ефірі -

522] Буря і ніч водночас навалились на все чорнотою.

523] Пітьму подекуди рве, проливаючи світло разюче.

524] Блискавка. Блиском її миготять розкуйовджені хвилі.

525] Через опуклі боки корабля у нутро його рине

526] Струмінь потужний. Як воїн, бува, з багатьох наймужніший,

527] Хоч і не раз підбігав до стіни оборонної міста,

528] Врешті, на щастя своє уповаючи, спрагнений слави,

529] З тисячі тільки один цю фортецю таки здобуває,-

530] Так, хоча дев'ять валів на високе судно налітало,

531] Розмахом ширший од них був десятий вал, найгрізніший!

532] Той не одхлинув назад, не послабив страшного напору,

533] Поки в судно не ввірвався, як воїн - в захоплене місто.

534] Вслід йому й інші вали: ці й собі на судно напирають,

535] Ті-вже його залили. Мореплавці тремтіли, неначе

536] Жителі міста, коли, розділившись, одним із загонів

537] Ворог руйнує стіну, а всередину - кидає інший.

538] Що тут уміння? Зневірились всі. Скільки хвиль напливає,

539] Стільки, здається, смертей до нещасних із темряви рветься.

540] Цей вже розплакався, той остовпів, а інший хтось заздрить

541] Тим, кого похорон жде. Простягаючи руки до неба,

542] Хоч і не бачить його, хоче дехто богів ублагати,

543] Щоб помогли. Цей братів пригадав собі раптом і батька;

544] Той - своїх діток, і дім, і все, що зосталось у ньому.

545] Перед Кеїком, однак, постає лиш сама Алкіона,

546] Кличе він тільки її. І, хоч думкою лине до неї,-

547] Рад, що відсутня вона. На віддалений батьківський берег

548] Кинути б оком хотів, на домівку востаннє зирнути.

549] Де він і що з ним, не знає, проте: крутежем велетенським [200]

550] Море кипить, і смолистими хмарами щільно вповився

551] Весь небосхил. Навкруги - тільки образ подвійної ночі.

552] Зламано щоглу стрімку в дощовому завихренні хмари,

553] Зламано навіть кермо. Над уламками, здобиччю горда,

554] Хвиля звитяжно стає, озираючи води горбасті.

555] Потім, немовби хто з Піндом Афон із постійного місця

556] Зрушивши, вниз їх пожбурив, на саму середину моря,-

557] Стрімголов так опадає й вона, захопивши з собою

558] В темну безодню й судно. Приголомшена, з ним поринає

559] Більшість людей; на поверхню не випливши, десь у глибинах

560] Моря знайшли свою смерть. За дошки, за потрощені снасті

561] Інші схопились. Кеїк же в правиці, що берло тримала,

562] Стискує куций уламок весла. Захлинаючись, кличе

563] Батька і тестя - дарма! Найчастіше таки Алкіони

564] Ймення в плавця на устах. Щось їй мовить, милується нею.

565] Щоб його тіло прибилося з хвилею їй перед очі,

566] Молить богів, щоб його вшанували могилою друзі.

567] Випірне з хвилі на мить - і повторює, наче молитву,

568] Ймення дружини; прошепче його, й коли хвиля накриє.

569] Та несподівано, схожий на мур, затемнів серед моря

570] Вал; це громадище, гримнувши, вкрило плавця з головою.

571] Був тоді й Люціфер темний, як ніч; його й на світанку

572] Годі було розпізнать: він не міг опуститись з Олімпу,

573] Тож ясносяйне чоло непроглядними хмарами вкутав.

574] Донька Еола в той час, про ті лиха не маючи гадки,

575] Дні відраховує й ночі; вже й одяг йому підбирає, ,

576] Вже розмірковує, як то й самій, щоб зустрінути мужа,

577] Краще вдягтись: на повернення має надію, сердешна!

578] Всім небожителям ладан коштовний тим часом палила,

579] Та найчастіше приходила в храм до богині Юнони -

580] Клала дари на вівтар, щоб її чоловік - потопельник! -

581] Горя в дорозі не знав, щоб додому щасливо вернувся,

582] Палко благала, щоб іншій, бува, не віддав переваги,-

583] З тих багатьох лиш в останньому їй пощастило благанні.

584] Більш не могла вже богиня терпіть, що за мертву людину

585] Просять її. Щоб звільнити вівтар свій од рук удовиці,-

586] «Віснице слова мого найвірніша, Ірідо,- сказала,-

587] Злинь якнайшвидше до Сну, що в печері живе дрімотливій,

588] І повели, щоб Кеїкову тінь він послав Алкіоні,

589] Щойно засне вона, хай їй у снах усю правду розкриє».

590] Мовила. Вісниця тут же вдягається в тисячобарвні

591] Шати й, широкого неба намет позначивши дугою,

592] Миттю помчала до Сну, в оповиту імлою обитель.

593] Неподалік од землі Кіммерійської, ген на відлюдді,

594] В скелі заглибина є, де покоїться Сон бездіяльний.

595] Феб ні ранковим туди, ні південним, ані призахідним

596] Променем не зазирне: перемішані хмари з імлою [201]

597] Там видихає земля; ні то ніч, ні то присмерк панує;

598] Горда дзвінким своїм співом і гребенем, птиця бадьора

599] Там не пробудить Зорі. Не порушать німотної тиші

600] Ні заповзятливі пси, ані гуси, від них ще пильніші.

601] Там не озветься ні звір, ані птах; потривожена вітка

602] Не шелесне, перемовок людських там ніколи не чути.

603] Спокій німий доокіл. І лише, десь у самих глибинах,

604] Тихо дзюркоче летейський струмок; шарудить камінцями,

605] Владно схиляє до сну шелестлива, м'яка його хвиля.

606] Маки розлого цвітуть, заступаючи вхід у печеру;

607] Безліч усякого зілля буяє; солодку дрімоту

608] Ніч з його соку бере й ним орошує тіняві землі.

609] Щоб на завісах не рипнули часом,- у цілому домі

610] Жодних немає дверей, та й порогів ніхто не пильнує.

611] Серед покою на ніжках ебенових темне високе

612] Ложе пухове стоїть, покривалом застелене чорним.

613] Там і простягує тіло розморене сну Повелитель.

614] А побіч нього довкіл - щохвилини у постатях різних

615] Безліч лежить сновидінь; їх не менше, ніж в полі - колосся,

616] В лісі - листків, а піску - на широкому березі моря.

617] Тільки-но діва ввійшла й відмахнулась од снів безтілесних,

618] Що не давали пройти,- її одяг, сяйнувши барвисто,

619] Світлом заповнив покої святі. Повелитель насилу

620] Заспаним оком повів і повіками сонно закліпав,

621] Декілька раз підборіддям, куняючи, вдарив у груди -

622] Поки очуняв. Опершись на лікоть, питає богиню -

623] Зразу ж пізнав її - з чим завітала. У відповідь чує:

624] «Снів Повелителю, наймиротворніший серед безсмертних,

625] Душ неспокійних цілителю, ти, що робочому люду

626] Силу до праці нової даєш, покріпляючи тіло! -

627] Хай сновидіння твої, що наслідуєш ними правдиве,

628] В місто Геракла негайно летять, у Трахіни й, прийнявши

629] Образ Кеїка, про лихо нехай сповістять Алкіону.

630] Так повеліла Юнона сама». Закінчивши, Іріда

631] Вийти спішить: бо не може й вона опиратись потузі

632] Темного сну; поки повністю ще не розслабилось тіло,

633] Високо в небо по тій же дузі різнобарвній майнула.

634] Сон же з юрби незчисленних синів своїх кличе Морфея,-

635] Він-бо міг будь-яку постать майстерно вві сні зобразити;

636] Краще від нього ніхто б не зумів передати так тонко

637] Вигляд - обличчя, ходу, навіть голос; в такій же одежі

638] Він появлявсь уві сні, та ще й слів добирав таких самих.

639] Міг він, однак, лиш людину наслідувать. Другий робився

640] Звіром, чи птахом, чи то довжелезною вився змією.

641] Ікелом бога цього називають боги несмертельні;

642] Люди - Фобетором звуть. Від цих двох відрізняється третій -

643] Фантас: той бог залюбки перевтілитись може у землю, [202]

644] Воду, поліно чи скелю - у будь-яке тіло бездушне.

645] Всі вони звикли царям і вождям серед ночі являти

646] Лиця свої. А до простого люду приходили інші.

647] їх оминув сивочолий і з-поміж братів лиш Морфея,

648] Щоб сповістити йому розпорядження доньки Тавманта,

649] Вибрав - і тут же, розморений млостю солодкою, знову

650] Голову низько схилив і занурився в ложе високе.

651] Ось уже лине Морфей, безшелесно махаючи в пітьмі

652] Темним крилом. За деякий час у краю гемонійськім

653] Він приземлився. Тут крила відклав і прийняв незабаром

654] Образ Кеїка, яким тоді був він,- блідий, синюватий,

655] На бездиханного схожий мерця, без одежі на тілі -

656] Став перед ложем жони безталанної; мокрою в нього,

657] Видно, була борода, та й з волосся ще хвиля струмила.

658] Тут він над ложем схиливсь і, слізьми оросивши обличчя,

659] Мовив: «Кеїка свого впізнаєш, нещаслива дружино»

660] Чи невпізнанним я став після смерті? Приглянься- впізнаєш,

661] Та замість мужа свого - тільки тінь перелітну віднайдеш.

662] Марно богам ти складала обітниці, люба дружино!

663] Я - вже мертвець! Тож усі сподівання твої - надаремні!

664] Бурею впав на судно серед моря Егейського буйний

665] Австер: побавився ним, та й розбив, ошаліло подувши.

666] Поки тебе закликав я раз по раз, мені, Алкіоно,

667] Хлюпала хвиля в уста. Не чужий, не стороння людина

668] Вістку таку принесли, не блукаючий поголос чуєш,-

669] Сам я, зазнавши на морі біди, свою долю звіщаю.

670] Встань же, дай волю сльозам, одягнися в жалобу, дружино,

671] Щоб неоплаканим я не зійшов у безрадісний Тартар!»

672] Ще й таким голосом бог говорив, що від першого слова

673] Мужа впізнала свого, та й сльоза по блідому обличчі

674] Справді котилася; він же так само й рукою поводив.

675] Зойкнула, бідна, вві сні і слізьми залилась. До Кеїка

676] Руки простягує, тіла ж нема: обіймає - повітря.

677] «Милий, куди ти?-гукнула.- Постій! Почекай на дружину!»

678] Й тут, потривожена голосом власним і з'явою мужа,

679] Очі розплющила - й миттю туди їх звертає, де щойно

680] Бачила мужа. Проте, її голос почувши, до спальні

681] Слуги прибігли з вогнем. Не побачивши більше Кеїка,

682] Б'є по обличчю себе, розриває на грудях сорочку,

683] Зранює груди; не дбаючи, щоб розпустити волосся,-

684] Рве його. А годувальниці, що вимагала пояснень,-

685] «Вже Алкіони,- каже,- нема, Алкіона пропала

686] З мужем своїм водночас. Не шукайте для мене розради!

687] В морі Кеїк потонув: його бачила я і впізнала;

688] Щоб не відходив, молила його, простягаючи руки,-

689] Тінню, одначе, він був. Але це - присягнутися можу -

690] Тінь мого мужа була. Та з обличчя, якщо запитаєш, [203]

691] Був не таким, як колись, не ясніли усмішкою очі -

692] Голий, смертельно блідий, з дотепер іще мокрим волоссям

693] Він об явився мені. Навіть місце вкажу вам, де щойно

694] Муж мій стояв (і шукала, сердешна, хоч сліду якогось).

695] Тут було, тут було те, що душа моя передчувала!

696] Чи ж не тебе я благала на милість вітрів не здаватись?

697] Чи ж не хотіла, коли ти по смерть свою все-таки рушив,

698] Разом з тобою плисти? Набагато було б мені краще

699] Вкупі з тобою: тоді б ні на крок, ні на мить я від тебе

700] Не відлучилась - однакову смерть прийняли б одночасно.

701] Нині я гину сама. Мене хвилі саму нині носять.

702] Хоч не на морі я - в морі тону. Я глухіша душею

703] Навіть од хижого моря була б, якби жити хотіла

704] Далі, скорботі такій намагаючись опір чинити!

705] Не опиратимусь, ні! Не покину тебе в твоїм смутку!

706] Вслід за тобою піду, й у могилі, якщо вже не урна,

707] То поєднає нас напис нагробний. Якщо не лежати

708] Поруч нашим кісткам, то хоч наші ймена будуть поруч».

709] Ще говорила б, та біль не давав. Не слова, тільки зойки

710] Чутно було. Час од часу з грудей проривалися схлипи.

711] Ранок настав. Алкіона заплакана, вийшовши з дому,

712] Йде побережжям туди, відкіля проводжала Кеїка.

713] Губиться в спогадах, поки стоїть: «Одчалював звідси...

714] Тут мене ще раз обняв перед тим, як податись у море...

715] Поки на місці пригадує все, поки в далеч безкраю

716] Дивиться,- десь у морській далині, на воді мерехтливій,

717] Бачить, пливе щось, мов тіло якесь. Розпізнати не може,

718] Що б то було. Та коли трохи ближче надплинула хвиля,

719] Хоч не цілком ще близька,- присягнула б, що то чиєсь тіло.

720] Хто це, не знає; та ясно одне: когось море згубило.

721] Знак цей стривожив її. Над чужим побиваючись горем,-

722] «Жаль мені,- каже,- тебе і дружини, якщо ти жонатий!»

723] Тіло вже поряд було. Та чим ближче вона його бачить,

724] Тим їй на серці стає неспокійніше.. Ось, колихнувшись,

725] Тіло торкнулось піску. Вже його й розпізнати не важко...

726] Глянула: це був Кеїк! «Ой лишенько!» - зойкнула й тут же

727] Лиця роздряпує, рве на собі і волосся, й одежу.

728] Руки назустріч йому простягає: «Так ось, мій любий,

729] Так до своєї дружини вертаєшся?» Там хвилеріз був,

730] Створений працею рук; із розгону вдарялись об нього

731] й падали перші вали, шумували приборкані води.

732] Стрибнула щойно туди, й - неймовірно! - нараз полетіла:

733] Вже вона не на землі - вже в повітрі легкому ширяє,

734] Жалісна птиця, крилом білосніжним черкаючи хвилю.

735] Поки летить, час од часу загострений дзьоб розкриває,

736] Тишу морську мовби повним жалю прошиваючи зойком.

737] Ось до німого вона, до безкровного тіла припала, [204]

738] Крилами вже замість рук обняла свого милого шию,

739] Вже не вустами - холодним твердим обціловує дзьобом.

740] Ласку цю мертвий відчув, чи то вдарив прибій, а здалося,

741] Що ворухнулось лице - сумніваються люди; одначе,

742] Він таки справді відчув. Змилостились боги: обернули

743] їх на птахів. Але навіть тоді залишилася з ними

744] Долі покірна любов. І зв'язок, що подружжя єднає,

745] Не перервався в птахів: про потомство піклуються спільно.

746] Взимку погідних сім днів у гнізді, що гойдається легко

747] Прямо таки на воді, Алкіона висиджує яйця.

748] Спить тоді хвиля морська: у ту пору вітрів із печери

749] Не випускає Е,ол, полишаючи море внучатам.

750] Старець один запримітив якось, як вони понад морем

751] Линули в парі, й хвалив їх любов, що межі їй немає.

752] Хтось із присутніх, а може, й той сам,- «Але й цей,- зауважив,-

753] Птах, що ось, бачиш, над морем летить, підібгавши під себе

754] Ніжки,- і пальцем вказав на нирця, довгошийого птаха,-

755] З царського роду пішов. А коли б ти хотів по порядку

756] Ген аж до самих початків дійти, то такі в нього предки:

757] Іл, Ассарак, Гані мед, кого викрав Юпітер на небо,

758] Лаомедонт-володар і Пріам, кому доля судила

759] Бачити Трої загин. Тож для Гектора птах той був братом.

760] Він, якби ще в молодечі роки не зазнав переміни,

761] Слави не меншої, певно б, зажив, ніж осяйливий Гектор.

762] Хоч і було те хлоп'я Дімантіди нащадком, одначе,

763] Кажуть, що Алексіроя, Грані ка дворогого донька,

764] Нишком на світ привела його в заростях вогкої Іди.

765] Міст гомінких він цурався. Не в світлих палатах, а в горах,

766] Серед відлюддя бував, полюбляв заглядати у скромні

767] Села - на збори мужів іліонських не часто з являвся.

768] Та грубіяном не був і не з тих, що глухі до любові.

769] Часто ловив у лісах він Гесперію - німфу прекрасну.

770] От її вгледів якось: розпустивши по плечах волосся,

771] Грілась на сонці вона побіч хвиль свого батька - Кебрена.

772] Німфа сполошена кинулась геть. Так од сірого вовка -

773] Лань; так од яструба качка летить, задалеко відбившись

774] Від озерця. Та троянський герой переслідує німфу:

775] Ту, що від страху швидка, здоганяє швидкий від любові.

776] Раптом, майнувши в траві, зеленава змія утікачці

777] Зубом кривим уразила п яту, затруївши їй тіло.

778] Разом з життям обірвалася й втеча. Обнявши бездушну,

779] Скрикнув нестямно Есак: «О, навіщо тебе доганяв я!

780] Втім, хіба ждав я біди? Чи такої, як ця, перемоги?

781] Вдвох ми тебе, нещасливу згубили: змія - своїм зубом,

782] Нетерпеливістю - я! Од змії, проте, більше злочинний

783] Буду, якщо твою смерть не спокутую смертю своєю!» [205]

784] Мовив - і з скелі, яку під'їдали вали рокітливі,

785] Кинувсь у море. Та, поки летів, змилостивилась Тетіс:

786] Пір'ям його зодягла, й по воді, опустившись легенько,

787] Вже він поплив - не зумів осягнути жаданої смерті.

788] От і гнівиться: не хоче, закоханий, жити насильно -

789] Проти душі постає. Із житла нещасливого прагне

790] Вирватись. Ось уже й крила пружні за плечима він чує.

791] Вже понад водами звився, вже падає знов, але пір'я

792] Робить падіння м'яким - і шаліє Есак, і під воду

793] йде стрімголов, без кінця випробовує смерті дорогу.

794] Він ізмарнів од любовної туги: потоншали ноги,

795] Шия тонка протяглась, голова - віддалилась од тіла.

796] Любить моря і зоветься «нирець», бо пірнає у море».

Додати в закладки

  
Переклад Translate