Додати в закладки
Переклад Translate
Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
Скачати одним файлом. Книга: Публій Овідій Назон Метаморфози Переклад А.Содомори
КНИГА ДВАНАДЦЯТА
1] Батько Пріам за Есаком тужив, як за мертвими тужать;
2] Що перевтіливсь,- не знав. Йому жертви складав на могилі,
3] Хоч і пустій, та позначеній написом, Гектор з братами.
4] Тільки Паріса тоді не було на печальних обрядах:
5] Викравши вдатну дружину собі, він війну довголітню
6] Вніс у вітчизну: за звабником тисяча суден союзних
7] Рушило вслід, а на них - товариство військове пеласгів.
8] Помста швидкою була б, якби суден вітри супротивні
9] Не розметали, якби їх Авліда в землі Беотійській,
10] Рибою щедра, на тихій воді не тримала так довго.
11] Вже готувалися звичаєм предків Юпітеру скласти
12] Жертву благальну, вже древній вівтар запалав, коли раптом
13] Неподалік вівтаря, на платані, уздріли данайці
14] Синю змію, що вилася по стовбуру ген до верхів'я.
15] Там, на вершечку,- гніздо, й пташенят було вісім у ньому.
16] З матір'ю разом, що била крильми над гніздом опустілим,
17] їх, ухопивши, несита змія в одну мить проковтнула.
18] Всі остовпіли, а Тестора син, ясновидець відомий,
19] Ось що сказав: «Переможемо ми! Веселіться, пеласги!
20] Троя впаде; але й наші митарства триватимуть довго!» -
21] Дев'ятилітню війну - було й дев'ять птахів - пророкує.
22] Тільки сказав, а змія, обвиваючи віття зелене,
23] Каменем стала, зміїний свій вигляд у ньому зберігши.
24] Не втихомиривсь, одначе, Нерей,- в аонійській затоці
25] Воїнство все ще стоїть. І вже дехто вважав, що від лиха
26] Трою Нептун береже, адже він її муром обводив.
27] Тільки не Тестора син: він-бо знає і вголос говорить,
28] Що слід робити: дівочою кров'ю власкавити гнівну
29] Діву-богиню. Коли над любов'ю - спільна потреба,
30] Владар - над батьком верх узяли, й, щоб невинну віддати
31] Кров, Іфігенія станула серед жерців посмутнілих
32] Біля жертовника,- зглянулась Діва й, присутнім заславши
33] Зір поволокою, в найурочистішу мить обрядову, [207]
34] Кажуть, ланню жертовною доньку Мікен підмінила.
35] Тож, коли кров ю належною задовольнилась Діана
36] Й разом із Фебою гнів довгочасний приборкала й море,-
37] Тисяча суден, вітрила наповнивши вітром попутнім,
38] Після трудів чималих до фрігійських пісків дотяглися.
39] Між суходолом, повітрям і водами є серединне
40] Місце у просторі - наче межа трьохчастинного світу.
41] Кожну подію відтіль, хоч і віддаль незмірно далека,
42] Видно, й усі голоси проникають у вуха чутливі.
43] Там - Поголоска живе; її дім - на вершині найвищій.
44] Безліч веде туди входів і тисяча отворів різних
45] Є в тому домі; дверей - ні одних ні в одному проході.
46] Навстіж усе там і вдень і вночі. Увесь дім - із дзвінкої
47] Міді, й гуде він увесь, і відлунням повторює звуки.
48] Спокою в ньому нема, жоден закуток тиші не знає.
49] Криків, одначе, не чуть, тільки гамір стоїть невиразний.
50] Море подібно шумить, коли подих його наслухати
51] Здалеку. Відгомін грому такий, коли в хмарі понурій
52] Ще раз, але ніби знехотя вже, загуркоче Юпітер.
53] В передпокоях - роїться юрба. То виходить, то входить
54] Натовп хисткий. Неправдиві й правдиві впереміш повсюди
55] Там сновигають чутки, перепурхують з місця на місце
56] Незрозумілі слова; ці наповнюють вуха дозвільних.
57] Ті - з новиною далі летять. Щораз більшає доля
58] Вигадки: що б не почув,- щось від себе додасть оповідач.
59] Там - Легковірність і Помилка, здатна на все, процвітає,
60] Там і Веселість пуста проживає, й Страхи онімілі,
61] й Розбрат, іще молодий, і не знати ким зроджений - Шепіт.
62] Там озирається пильно довкіл і сама Поголоска:
63] Мусить-бо знати, що діється в небі, на землях, на водах.
64] От сповістила вона, що з загонами воїнів збройних
65] Грецькі до Трої зближаються судна. Отож не зненацька
66] Ворог напав: укріпились троянці й від моря проходи
67] Всі перекрили. Від Гектора перший ти рішенням Долі,
68] Протесілаю, упав. Поріділи данайців загони
69] В перших боях: наштовхнулись на Гектора-мужеубивця.
70] Крові чимало проливши, відчули й фрігійці, що значить
71] Меч у правиці ахейців. Уже побережжя сігейське
72] Кров ю спливало. Вже Кікн, потомок Нептуна, зі світу
73] Тисячу воїнів звів. Уже грізний Ахілл пе'ліонським
74] Списом троянців десятками клав. На Прудкій колісниці
75] Чи то за Ректором він, чи за Кікном шукаючи, врешті,
76] З Кікном зіткнувсь (тому Гектор ще міг десять років прожити).
77] Ось, понукаючи коней, що під хомутом вигинали
78] Спінені шиї, на ворога він скерував колісницю.
79] Списом потряс у могутній руці й до героя звернувся: [208]
80] «Хто б ти, юначе, не був, перед смертю потішся принаймні
81] Тим, що в бою подолає тебе сам Ахілл-гемонієць!»
82] Мить - і спис Еакіда важкий поспішив за тим словом.
83] І, хоч несхибний був спис, хоча пущений був непомильно,
84] Все ж на той раз не домігся свого наконечник залізний.
85] Щойно грудей він легенько торкнувся,- «О сину богині,-
86] Кікн одгукнувся,- не раз-бо чував я, герою, про тебе,-
87] Певно, здивований ти, що нема в мене рани на грудях?»
88] (Списник таки дивувавсь). «Не подумай, що цей мідносяйний,
89] Золотогривий шолом, що цей щит, який маю в лівиці,-
90] Це охорона моя: їх ношу тільки задля окраси.
91] Зброєю звик хизуватися й Марс. І якщо я відкину
92] Це бойове окриття, то й тоді не боятимусь рани.
93] Щось таки важить, що я народивсь не від німфи морської,
94] Не від Нерея дочки: сам Нептун моревладний - мій батько».
95] Гордо промовив і списом в округлений щит Еакіда-
96] Він, розмахнувшись, метнув. Через мідь, через дев'ять бичачих
97] Шкір наконечник проник, та застяг у десятому шарі.
98] Вихопив вістря і списом, що все ще тремтів од удару,
99] Знову розмашисто кинув герой, але ворога тіло
100] Знов без дряпинки було. Так і спис, що був кинутий втретє,
101] Кікна не вклав, хоч той вмисно підставив оголені груди.
102] Гнівом Ахілл запалав, як у цирку, бува, просто неба,
103] Піниться бик, ударяючи рогом страшним у багряну
104] Плахту, розлючений тим, що не тіло - повітря вдаряє.
105] «Може,- подумав Ахілл,- одлетів наконечник залізний?» -
106] Міцно тримався, однак. «То, виходить, ослабла правиця,
107] На одного лиш намарно розтративши всі свої сили?
108] Та не такою раніше була, коли стіни Лірнеса
109] Й Тенеда я розметав, покоривши їх перший, а Фіви,
110] Еетіоновий край, я залив таки їхньою кров ю
111] Вщерть, коли бистрий Каїк, пурпуровий від кровопролиття
112] Плив, коли двічі пізнав, яка міць мого ратища, Телеф!
113] Дужими й тут були руки мої: це ж бо їхня робота -
114] Купи навалених тіл; значить, має ще силу правиця!»
115] Мовив і, наче б у доказ тих слів, чи бува не брехливі,
116] Прямо в Менета метнув, простолюдина з-поміж лікійців.
117] Спис через панцир пробивсь, увігнався нещасному в груди.
118] Поки, вмираючи, падав Менет - головою об землю,
119] Вихопив зброю Ахілл із гарячої рани й промовив:
120] «Ось ця рука і цей спис, що на них я весь час покладався!
121] Хай і тепер, коли в цього метну, мені доля сприяє!»
122] Мовивши так, він у Кікна метнув - і не схибив нітрохи
123] Спис ясеновий: у лівім плечі задзвенів, невідхильний.
124] Тут же відбився, проте, мов од скелі чи муру глухого.
125] Там, куди списом поцілив, одначе, на грудях у Кікна,
126] Крові сліди спостеріг - і зрадів Еакід, та намарно: [209]
127] Рани й тепер не було, це Менет його кров ю оббризкав.
128] Щойно тоді, з колісниці високої вмить зістрибнувши,
129] Кинувсь на все ще спокійного Кікна з мечем блискавичним
130] Лютий Ахілл, але й те надарма: розкололися, бачить,
131] Щит і шолом, а гартований меч не бере-таки тіла.
132] Врешті, не втерпів Ахілл: він опуклим щитом своїм Кікна
133] Бити раз по раз почав навмання - по обличчі, по скронях.
134] Той подається назад, Еакід - насувається грізно,
135] Передихнути не дасть. І жахнувся нащадок Нептуна,
136] Кола в очах попливли, затуманився зір; та не довго
137] Він задкував: наштовхнувсь на валун, що лежав серед поля.
138] Гепнувсь горілиць; на нього ж - Ахілл. Усією вагою
139] Велет його до землі прикував, не дозволив рухнутись.
140] Потім, щитом і колінами груди йому пригнітивши,
141] Міцно шолом затягнув ремінцями, й вони наче в зашморг
142] І підборіддя, і шию взяли, не давали дихнути.
143] Вже нахиливсь Еакід, щоби зброю з полеглого зняти -
144] Бачить: сама тільки зброя лежить. Замінив його тіло
145] В білого птаха з таким же іменням отець моревладний.
146] Після виснажливих, довгих боїв благодатна запала
147] Тиша; на деякий час ворогуючі зброю відклали.
148] Поки одні обставляють сторожею пильною стіни,
149] Другі ж невсипно чатують удовж оборонного рову,
150] День урочистий настав, коли велет Ахілл, переможець
151] Кікна, власкавлював кров ю телиці богиню Палладу.
152] Ось на багряний олтар він розклав їй посвячені кусні,
153] Ось уже й дим, такий милий богам, заклубився в повітрі;
154] З димом - жертовне пішло; що лишилось - було для гостини.
155] . Знатні, прилігши на ложах, уже смаженину пахучу
156] їсти взялись, усмиряють вином і турботи, і спрагу.
157] Та не кіфара дзвінка, не пісні милозвучні, не флейта
158] З буксу дірчастого довга й тонка їм дає насолоду,-
159] Ніч у розмовах пливе. Гомонять про бої, про хоробрість;
160] Хто про своє оповість, хто й про ворога добре озветься.
161] Хто з ким зіткнувся, кого подолав,- їм приємно по черзі
162] Мову вести. А про що б довелось говорити Ахіллу?
163] Що б то хтось інший почав із гостей в товаристві Ахілла?
164] Звісно, цікавила всіх у той час нещодавня поразка
165] Сина володаря вод. Дотепер ще не сходило з думки,
166] Як це так бути могло, що юнацького тіла не брала
167] Зброя - ні меч, ані спис, що залізо щербилось об нього.
168] Сам Еакід лиш плечима здвигав, дивувались ахейці.
169] Втрутився Нестор: «На вашім віку був один тільки воїн,
170] Що не зважав ні на спис, ні на меч, кого криця не брала,-
171] Кікн, а от я в давнину знав такого, що й тисячу ран міг
172] Тілом своїм невразливим прийнять,- перребійця Кенея. [210]
173] Це був той самий Кеней, що, хоробрістю славний, на схилах
174] Отрію жив. Та його з-між усіх виділяє ще й інше:
175] Жінкою він народивсь». Тут усі сивочолого просять,
176] Щоб оповів про це дивнеє диво. Ахілл серед інших:
177] «А розкажи нам таки, бо ж усі ми почути б хотіли,
178] Словом розумним уславлений світоче нашого часу,
179] Хто був Кеней, яким чином зазнав переміни такої,
180] Звідки ти знаєш його, з яких битв, із якого походу,
181] Ким він подоланий був, якщо міг його хтось подолати?»
182] Старець на те: «Хоча заздрісна давність мені на заваді.,.
183] Хоч не одне, колись бачене й чуте, забулося нині,
184] Все ж не одне й дотепер пам'ятаю. Одначе, найкраще
185] З того, що дома було й на війні, саме це я затямив,
186] Що зацікавило вас. І якщо хтось подіями щедру
187] Старість розлогу пізнав, то це я, за чиїми плечима -
188] Двісті років життя, а тепер уже й третя йде сотня.
189] Славилась ясністю вроди Елатова доня - Кеніда,
190] Перша з усіх фессалійських дівчат. У містах того краю,
191] Значить, Ахілле, й твоїх,- бо й ти земляком їй доводивсь,-
192] Безліч - та все надарма - женихів набивалось до неї.
193] Певно б, до неї подався й Пелей, але він у ту пору
194] Матір твою чи то взяв за дружину, чи то - вже не тямлю -
195] Лиш обіцянку йому було дано. Кеніда ж уперто
196] Заміж не йшла. Побережжям гуляла якось на відлюдді,
197] й тут повелитель морів - повідають - її обезчестив.
198] Радий, що так несподівано свіжої звідав любові,-
199] «Сміло,- їй каже Нептун,- попроси, чого серце бажає,-
200] І не відмовлю тобі». (Поголоска й про те сповіщала).
201] «Кривда велика - велике й прохання,- сказала Кеніда,-
202] Хай не зазнаю наруги повік. Хай не буду віднині
203] Жінкою. Цим ощасливиш мене!» Поки так говорила,
204] Мов чоловічим ставав, набираючи мужності, голос.
205] Втім, чоловічим він був: що просила, те й подарував їй
206] Владар безкраїх глибин, а в додачу зробив невразливим
207] Тіло: Кеней відтоді вже не міг полягти від заліза.
208] Щойно домігся свого - й по Пенейських полях походжає
209] Радісний, спраглий занять чоловічих потомок Атрака.
210] З Гіпподамією гучно весілля справляв Іксіонів
211] Син Пірітой. Лиш розставив столи - й запросив хмарородних-
212] Звірів, щоби прилягли в оповиту галуззям печеру.
213] Знать гемонійська була, були й ми там, запрошені гості.
214] Скрізь, куди оком не скинь, гомінлива юрба напливає,
215] Пісня весільна звучить, біля входу димлять смолоскипи.
216] Бачимо, вже й молода, виступаючи серед жіноцтва,
217] Сяє чудовим лицем. «Пощастило ж тобі, Пірітою»,-
218] Всі були певні того. Проте мало що не помилились:
219] Бо, найдикіший із диких кентаврів, у тебе, Евріте, [211]
220] Щедрим вином, як і вродою діви, розпалені груди
221] Раптом жагою взялись, божевіллям захмарились пяним.
222] Мить - і веселощів мов не було: столи - вверх ногами.
223] Вже молоду за волосся вхопили; Евріт пориває
224] Гіпподамію; за ним і всі інші - хто яку вибрав,
225] Хто яку міг - потягли, мов у щойно здобутому місті.
226] Зойки жінок залунали довкіл. Ми схопились на ноги.
227] Першим озвався Тесей: «Чи аж так оп янів ти, Евріте,
228] Що при мені, ще живому, посмів ображать Пірітоя,
229] Друга мого, й, над одним наглумившися, двох уразити?»
230] Це не була похвальба: розметавши напасників буйних,
231] Вирвав захоплених дів із шалених обіймів сміливець.
232] Той - ані слова на це, бо що ж міг негідник сказати
233] На оправдання своє? Тож на месника руки здіймає,
234] Мітить, зухвалий, в лице, в благородні цілиться груди.
235] Давній кратер там стояв; довкруги виступала на ньому
236] З міді висока різьба. Той кратер охопивши руками,
237] Ворогу прямо в лице, розмахнувшись, метнув син Егея.
238] Мозок, і кров загустілу, й вино вивергаючи з рани,
239] З рота, що раною став, на вологім піску розпростертий,
240] Б ється Евріт. Роз ярились, побачивши кров свого брата,
241] Звірі двовиді. «До зброї! До зброї!» :-гуртом заревіли.
242] Зваги вино додає. І летять, сповіщаючи бійку,
243] Келихи, й дзбани крихкі, й заокруглі полумиски мідні.
244] Те, з чого їли й пили, несподівано зброєю стало!
245] Син Офіонів Амік із домашнього вогнища перший
246] Речі святі осквернив: ухопивши світильник, що сяяв
247] На вівтарі багатьма смолоскипами, й ним замахнувшись
248] Високо так, наче той, хто бика білосніжного шию
249] Перед жертовником взявся розтяти сокирою з маху,
250] Гримнув в чоло Келадонта, лапіта,- й замість обличчя
251] М ясо криваве на ньому лишив та потрощені кості.
252] Випали й очі з очниць; від удару немов провалився
253] Ніс через місиво те і застряг посеред піднебіння.
254] Ще й не оглянувсь Амік, як його, відірвавши кленову
255] Ніжку стола, вклав Пелат,- і той голову звісив на груди.
256] Поки випльовував зуби, запінений, з темною кров ю,-
257] Ще раз ударив його і спровадив до тіней підземних.
258] Той, хто був поруч, Гріней, на вівтар, що димівся, зирнувши
259] Оком жахним, прохрипів: «Чи не можна б і ним скористатись?»
260] Мовивши те, громіздкий, що вогнем розбуявся, жертовник
261] Велет підняв і метнув на лапітів, що валом валили.
262] Двох придавив: Бротеада й сусіда його - Оріона.
263] Сином Мікали був Оріон; ворожбою ця жінка
264] З неба - кажуть - могла навіть місяць на землю стягати.
265] «Даром не пройде тобі це зухвальство - була б тільки зброя!» -
266] Мовив Ексадій, і тут йому якось потрапили в руки [212]
267] Оленя роги - жертовна окраса високої сосни.
268] Ними й штрикнув він, що сили було, в перенісся Грінею -
269] Той без очей залишивсь: то по рогах вони розтеклися,
270] То по густій бороді, зашкарублій од темної крові.
271] Із вівтаря головешку сливову, пойняту жаром,
272] Рет ухопив і лапіту Хараксу, крутнувшись направо,
273] Нею вгатив по чолі, де нависла чуприна рудава.
274] Стало горіти волосся шорстке; запікаючись в рані,
275] Кров почала страхітливо сичати, мов кусень заліза,
276] Розчервонілий в огні, якщо довгими щипцями з жару
277] Вийме його ремісник і занурить у воду; залізо
278] Люто шипить і свистить, пожираючи, спрагле, вологу.
279] Той тільки чубом зметнув розкуйовдженим, пробував збити
280] Полум я; далі, поріг кам яний від землі відірвавши,
281] Цілого воза вантаж,- на плече його взяв, та жбурнути
282] Так і не зміг: був занадто важкий, і тією плитою
283] Друга свого привалив, що стояв побіч нього,- Комета.
284] Рет, посміхнувшись, на те: «Залишається лиш побажати,
285] Щоб і всі інші з-між вас ось такими були силачами!»
286] З тим почав знову вдаряти напівобгорілим поліном
287] По голові раз у раз, поки швів черепного склепіння
288] Не проломив, поки з мозком рідким не змішалися кості.
289] З ним покінчивши, напав на Евагра, Коріта, Дріанта.
290] Щойно поліг наймолодший, Коріт, чиї щоки взялися
291] Першим пушком,- «Чи не сором тобі, перемігши хлопчину,
292] Ще й похвалятись?» - озвався Евагр. Але Рет йому й слова
293] Мовити більше не дав: головешку, багряну від жару,
294] Поки ще той говорив, через рот увігнав аж у груди.
295] Далі й тебе він, кружляючи полум ям над головою,
296] Наздоганяє, Дріанте лихий. Та не так ти загинув,-
297] Поки він біг, перемогам радіючи, ти йому палю
298] Вбив обгорілу туди, де з плечем сполучається шия.
299] Зойкнув од болю і, вирвавши палю із кістки твердої,
300] Кинувся Рет утікать, обливаючись власною кров ю.
301] Слідом пустились Орней, і Лікаб, і поранений в праву
302] Руку Медон; Пісенор і Тавмант одночасно чкурнули.
303] Хто ж донедавна, змагаючись, будь-кого міг перегнати,-
304] Мермер ледь волочивсь, од важкої знеможений рани.
305] Фол, Меланей і Абант, кабанів усмиритель,- за ними;
306] Й той, хто намарно своїх одвертав од побоїща - віщий
307] Астіл; це він заспокоював Несса, що рани боявся:
308] «Ти не тікай! Для Гераклових стріл береже тебе Доля!»
309] Ні Евріном, ні Лікід, ні Арей, ні Імбрей від загину
310] Все ж не втекли. їх усіх зупинила правиця Дріанта -
311] Спереду рану наніс. Так поранений спереду й ти був,
312] Хоч і навтіки пустивсь, показавши спину, Кренею:
313] Ти озирнувся - і меч тобі вбився між очі в те місце, [213]
314] Де перенісся немов жолобком прилягає до лоба.
315] Посеред гаму та крику того, з головою пірнувши
316] В сон непробудно важкий, розімлілий Афід на кудлатій
317] Шкурі ведмедиці з Осей лежав. У затерплій правиці
318] Досі ще кухоль тримав із вином недопитим у ньому.
319] Здалеку вздрівши його, неспроможного стати до бою,
320] Пальці вкладаючи в ремінь на списі,- «Вино будеш пити
321] Стіксом розмішане»,- мовив Форбант і метнув блискавично
322] Спис в юнака. Наконечником, гостро відточеним, ясен
323] Сонному шию пробив, бо й лежав, на нещастя, горілиць.
324] Так і не чув, коли смерть надійшла. Джерелом із гортані
325] Чорна прорвалася кров, полилася на ложе й у келих.
326] Бачив я те, як Петрей, заповзявшись, хотів було вирвать
327] Жолуденосного дуба з землі; та кол#, обійнявши
328] Стовбур, щосили почав то сюди, то туди ним хитати,
329] Спис Пірітоя, пройшовши з розгону Петрею крізь ребра,
330] Груди могутливі прицвяхував до столітнього дуба.
331] Від Пірітоя хороброго впав тоді й Лік,- говорили,
332] Від Пірітоя - й Хромід. Але меншою для переможця
333] Честю ті двоє були, аніж велети Діктід і Гелоп.
334] Гелопа списом прошив; поєднав йому отвором скроні:
335] Спис йому в праве вухо ввійшов, а вийшов - у ліве.
336] Діктід, коли перелякано кинувсь од Іксіоніда,
337] На сідловині гірській похитнувшись, униз головою
338] В прірву стрімку полетів; тягарем свого тіла могутній
339] Ясен зламав - на розчахнутім дереві кишки повисли.
340] Месник підбіг, *Афарей, і, каменю шмат одлупивши,
341] Вже замахнувся, та саме тоді його стовбуром дуба
342] Дужий Егід перестрів, роздробивши кістки величезні
343] Ліктя; й не дбає про те, щоб добити каліку, та й часу
344] Брак на таке: Біенорові-велетню, хто тільки власну
345] Звик відчувати вагу, він стрибнув на плечі й коліном
346] Вперся під саме ребро; ухопивши за гриву ліворуч,
347] Голову рвучко назад відтягнув, а тоді вузлуватим
348] Дубом обличчя страшне розтрощив і, мов з каменю, череп.
349] Дубом Недімна поверг і метальника спису Лі копа.
350] Вклав Гіппасона, якому густа борода захищала
351] Груди, й Ріфея, що буйні ліси перевищував ростом,
352] Також того, хто ведмедів не раз, хоча люто ревіли,
353] З гір Гемонійських тягнув до своєї оселі - Терея.
354] Більше не міг на звитяги Тесея спокійно дивитись
355] Демолеон. Віковічну сосну з кам'янистого схилу
356] Вирвати хоче будь-що, напинаючи м'язи горбаті.
357] З коренем вирвать не зміг - надламану в ворога кинув.
358] Поки уламок летів, ухилився Тесей від удару
359] З волі Паллади - Щоб вірили в те, йому щиро хотілось.
360] Та не намарно впала сосна: мов таран, із розгону [214]
361] Крантору-велетню ліве плече проломила і груди.
362] За зброєносця колись він у батька твого був, Ахілле:
363] Вождь фессалійських долопів, Амінтор, зазнавши поразки,
364] Дав Еакіду його - в запоруку довір'я і миру.
365] Глянув на нього Пелей, як конав од жахливої рани,-
366] Так обізвався: «Прийми, з-між усіх юнаків найдорожчий,
367] Заупокійний мій дар!» І розгонисто в Демолеонта
368] Спис ясеновий метнув, його силу помноживши гнівом.
369] Гостре залізо, ввіткнувшись у бік, мов струна' задзвеніло
370] В кістці твердій. Закривавлене без наконечника древко
371] Ледве що вийняв Пелей: у легенях лишилося вістря.
372] Сили кентаврові біль додає; на противника люто
373] Він постає, затоптать його кінськими хоче ногами.
374] Цей же шоломом дзвінким і щитом зустрічає удари,
375] Плечі від них береже, наготові тримаючи зброю.
376] Вдаривши в спину, він двоє грудей прошив одночасно:
377] Гіла спочатку убив наповал і Флегрея, метнувши
378] Спис віддалік; а в близькому бою- Іфіноя й Кланіда.
379] Слідом за ними Доріл розпростерся, що шкірою вовка
380] Скроні свої покривав і носив замість грізної зброї
381] Вигнуті роги бика, що постійно багрилися кров ю.
382] От я гукнув йому, гнівом розпалений: «Глянь, чого варті
383] У порівнянні з залізом моїм твої роги бичачі!» -
384] Й спис у кентавра метнув. Але він, одхилитись не встигши,
385] Тільки правицю, щоб лоб захистити, підняв мимоволі -
386] Й тут же прибито її до чола. Поки корчився з болю,
387] Поки всі галасували довкола, Пелей - він найближче
388] Був до Доріла - мечем під живіт його з розмаху вдарив.
389] Той аж підстрибнув і, кишки свої поволікши землею,
390] Топче їх, лютий, ногами й потоптані рве, поки, врешті,
391] В них не заплутавсь, не впав на живіт, мов на торбу порожню.
392] Не врятувала, Кілларе, й тебе у побоїщі славна
393] Врода, якщо для двовидих створінь таке слово підходить.
394] Щойно рости почала борода золота; золотаве
395] Хвилями до половини плечей опадало волосся.
396] Юністю лиця цвіли, і рамена, і шия, і груди,
397] Й руки, й усе, що було в його тілі людським, чоловічим,
398] На знамениту скидалось різьбу. Та не гіршою й нижня,
399] Кінська, частина була: ще б голову, шию гривасту -
400] Й Кастор його б захотів! Під сідло так і проситься спина,
401] Випнулись груди від м язів тугих. Увесь - смолянистий,
402] Хвіст - білосніжний, однак; виблискують білістю й ноги.
403] З роду його не одна пропадала за ним. Полонила -
404] Лиш Гілонома, бо чаром таким не втішалася жодна
405] З-між хмарородних жінок, що в залісених горах селились.
406] Тільки вона покорила Кіллара мистецтвом любові -
407] Ласкою вчинків і слів. Хорошиться, наскільки природа [215]
408] Тії дозволяє на це: то розпушує довге волосся,
409] То розмарин, то фіалку дрібну, то троянду пахучу
410] В нього вплете, а не раз - із квіток найбілішу лілею.
411] Миється двічі на день у струмку, що з вершин Пагасейських,
412] Лісом порослих, пливе, в його водах купається двічі.
413] Шкурами звірів, котрі до лиця їй, котрі найцінніші,
414] Лівий прикрашує бік, або ними плече накриває.
415] їх обопільна єднала любов: у лісах та печерах
416] Разом бували вони; й до лапітів, у їхню оселю,
417] Вдвох увійшли, і в страшнім бойовищі стояли пліч-о-пліч.
418] Хтозна-хто ратище зліва метнув; його вістря, Кілларе,
419] Вбилось тобі трохи нижче від місця того, де під шию
420] Клітка підходить грудна. Хоча й легко поранене, серце -
421] Тільки-но вийнято спис - разом з тілом усім похололо.
422] Вмить підхопила його, що в імлу западав, Гілонома.
423] Легко долоню на рану кладе, припадає вустами
424] До його вуст, одлітаючу душу затримати хоче.
425] Бачить, однак, що помер. Із словами, що їх у загальнім
426] Гаморі я не розчув, на залізо, що з тіла стриміло,
427] Впала й мужа свого, зустрічаючи смерть, обнімала.
428] Перед очима стоїть дотеперіще той, хто вузлами
429] Шість пов'язав собі лев'ячих шкур на грудях могутніх -
430] Теокомед, що людину й коня захищав одночасно.
431] Кинув він пнем, що й дві пари волів його не здвигнули б,
432] І в Оленіда, Тектафа, жбурнув, йому череп розбивши.
433] Навпіл склепіння тверде розкололося; і через ніздрі,
434] Через очниці та рот, через вуха рідкий витікає
435] Мозок. Так само відстояне 'через плетінку дубову
436] М'яко струмить молоко; так під натиском сита рідкого
437] Точиться сік, виступаючи, згущений,- через щільніше.
438] Я ж, поки Теокомед хоче зброю з полеглого зняти,-
439] Свідок твій батько, Пелей,- устромив йому меч по руків'я
440] В низ живота. Незадовго за ним од меча мого впали
441] Хтоній і Телебоант. У руці мав рогатину Хтоній,
442] Ратище - Телебоант. Саме ним він завдав мені рану -
443] Бачиш он слід? Скільки часу спливло, а рубець не затерся!
444] Варто б тоді було слати мене на підкорення Трої!
445] Гектора міг я в ту пору якщо не здолать, то принаймні
446] Стримати натиск його. Та тоді він дитям був, а може,
447] Ще й не родивсь. А мене ось пригнічує вік мій сьогодні.
448] Про Періфанта, що виграв двобій із кентавром Піретом,
449] Що я тобі оповім? Чи про Ампіка: списом терновим
450] Без наконечника прямо в лице він поцілив Ехекла.
451] Гостру дрючину під серце ввігнав Макарей Ерігдупу-
452] Пелетронійцю. Та й я розпоров, пам'ятаю, Кімелу
453] Низ живота тим колом, що Несе його в мене пожбурив.
454] Та не подумай, що тільки одним віщуванням займався [216]
455] Мопс Ампікід: від несхибного списа, що Мопс його кинув,
456] Гримнув на землю Годіт, і не міг уже й слова сказати:
457] До підборіддя - язик, підборіддя ж - до горла прибито.
458] Списом п'ятьох продірявив Кеней: Антімаха, Стіфела,
459] Брома, Еліма й Піракма, що замість меча мав сокиру.
460] Не пам'ятаю вже ран, лиш імення та кількість полеглих.
461] Рине, однак, одягнувшись у стягнену зброю Галеза,
462] Вбитого ним же, Латрей, величезний поставою й тілом.
463] Віку середнього був: не юнак вже, але й не похилий,
464] Силу юнацьку ще мав, хоча сивінь засіяла скроні.
465] Гордий мечем, і шоломом осяйливим, і македонським
466] Ратищем гострим, до станів обох повернувши обличчя,
467] Зброєю грізно потряс і, по колу дзвінко промчавши,
468] Так ось, хоробрий, почав, потривоживши тихе повітря:
469] «Маю й тобі потурати, Кенідо? Для мене ти завжди -
470] Жінка, а не чоловік. Чи сама вже не тямиш сьогодні,
471] Ким тебе мати на світ привела та якою ціною
472] Образ оманливий цей, чоловічий, тобі було дано?
473] Ким була зроду, згадай; що знести довелось - і за кошик,
474] Діло жіноче, сідай та покручуй собі веретенцем.
475] Війни мужчинам залиш!» А Кеней, поки так похвалявся,
476] Списом протяв йому бік, що випнутий був під час бігу,
477] В місці, де з мужем поєднувавсь кінь. Ошалівши від болю,
478] Кинун кентавр юнаку фессалійському піку в обличчя.
479] Піка ж одскочила так, мов градина - від плоскої крівлі,
480] Наче дрібний камінець - від напнутої шкіри тимпана.
481] Ближче підходить кентавр і силкується меч гостролезий
482] Пхнути Кенеєві в бік. Але меч не бере його тіла.
483] «Все ж не уникнеш сумного кінця! Полосну тебе зараз
484] Лезом, якщо притупилося вістря!» -- сказав і по боці
485] Навскіс ударив його, скільки розмаху мав у правиці.
486] Аж загуло, задзвеніло довкіл: розламавшись на кусні,
487] Випорснув меч із руки, мовби тіло було мармуровим.
488] Поки той з дива німів, що ворог - живий і здоровий,-
489] «Черга моя тепер,- мовив Кеней,- на тобі перевірю
490] Якість заліза свого!» - й по руків'я кентаврові в плечі
491] Меч смертоносний загнав, ще й рукою всередині тіла
492] Кілька разів ним крутнув, щоб поглибити ранами рану.
493] Ось налітають із криком розлогим півконі-півлюди,
494] Всі завзялись одному продірявити тіло списами.
495] Побіч, відбившись, лягають списи; ні один не лишає
496] Жодного сліду: стоїть собі гордо Кеней-елатеєць.
497] Дива такого ніхто ще не бачив. «Нечуваний сором!--
498] Вигукнув Моніх.- Йому одному лише - мужу з дівиці! -
499] Ради гуртом не дамо! Коли й муж він,- дівицями, значить,
500] Нині зробилися ми! То пощо нам тіла велетенські?
501] Сили подвійні пощо? Надаремно, виходить, природа [217]
502] В нас, наймогутніших, дві воєдино зріднила істоти!
503] Не від богині, як видно, пішли ми й не від Іксіона,
504] Що, на могутність свою уповаючи, й вишню Юнону
505] Брався звести. Ну а ми - півмужчині в бою уступаєм!
506] Скелі й колоди на нього навалюйте, гори зсувайте,
507] В хід пустімо й ліси, щоб цупку з нього вирвати душу!
508] Горло хай ліс пригнітить: від ваги, невразливий, хай згине!»
509] Мовивши, дуба вхопив, що з корінням колись його вирвав
510] Австр ошалілий, і ним у безстрашного ворога кинув.
511] Приклад подав недарма: не минуло й хвилини, як Отрій
512] Голий, без лісу лишивсь, Пеліон - без глибокої тіні.
513] З-під величезного стосу дерев увільнитися хоче
514] Гнівний Кеней, вивертається, двигає, дужий, на плечах
515] Цілі ліси; але стіс виростав і вкривав поступово
516] Голову й рот. І нарешті, не маючи змоги й дихнути,
517] Він омлівати почав. Час од часу на вільне повітря
518] Вирватись пробував ще, та не міг - тільки рухавсь на ньому
519] Щойно повалений ліс. Так і схили високої Іди -
520] Ось перед нами вона - колихаються при землетрусі.
521] Та не відомий кінець: запевняють одні, що в глибини
522] Тартару тіло ввійшло під навалою цілого лісу.
523] З цим не годивсь Ампікід: він помітив, що птах жовтокрилий
524] Злинув з-під купи дерев і в прозорім повітрі розтанув.
525] Я тоді теж того птаха побачив уперше й востаннє.
526] От спостеріг його Мопс, коли той, озираючи табір,
527] М'яко лягав на крило й переповнював клекотом небо,
528] й так, і душею, й очима його проводжаючи, мовив:
529] «Щирі вітання тобі, наша гордосте, славо лапі ті в,
530] Мужу хоробрий, що в дивного птаха тепер обернувся!»
531] Вірою кожен і гнівом пойнявся: усіх-бо вразило
532] Те, що на нього лише одного завзялось ціле військо.
533] Доти давали ми волю мечам, поки з лютих кентаврів
534] Жменька лишилась, та й ті поховались у темряві ночі».
535] Тим закінчив свою оповідь Нестор про те, як лапіти
536] Верх у тій битві взяли. Тлеполему проте заболіло,
537] Що про Геракла не згадано й словом; тому, не змовчавши,
538] Каже таке: «Вельми дивно мені, що Гераклову славу,
539] Старче, мовчанкою ти обійшов! А мій батько, бувало,
540] Сам повідати любив, як істот подолав хмарородних».
541] Сумно пілосець на те: «А чи варто пригадувать давні
542] Лиха й біду, що її затягла вже років поволока,-
543] Те, як я батька твого не злюбив, потерпівши од нього?
544] Невірогідне він звершував справді; заслуги Алкіда
545] Славить весь світ, але я... заперечити б їх намагався.
546] Ні Деїфоба, ні Полідаманта, ні Гектора навіть
547] Не вихваляємо ж ми,- та чи хто свого ворога хвалить?
548] Хто ж, як не славний твій батько, з землею зрівняв оборонні [218]
549] Стіни Мессени? А хто неповинні Еліду і Пілос
550] Розруйнував? Хто з мечем і вогнем до моєї оселі
551] Грубо ввірвавсь? Не кажу вже про інших, полеглих од нього.
552] Нас у Нелея дванадцять було - сини, як соколи -
553] Всіх, окрім мене, твій батько згубив; один я лишився.
554] Втім, це й не диво, що всіх він долав; одне тут є чудо:
555] Перікліменова смерть. Будь-якого він міг набувати
556] Вигляду й знову ставати собою. Таку йому здатність
557] Дав моревладний Нептуп - зачинатель роду Нелея.
558] Ким тільки той не ставав, щоб не датись Алкідові в руки!
559] Врешті, в орла обернувся, що в небі стрімкі блискавиці
560] Носить у кігтях кривих, полюбившись отцеві безсмертних.
561] Сили набувши орлиної,- кігтями, крилами, дзьобом
562] Дряпати, бити, клювати почав він обличчя Геракла.
563] Та тірінфієць напнув проти нього свій лук непохибний
564] І, поки птах, у підхмар я злетівши, повис нерухомо,
565] Вцілив стрілою туди, де крило прилягає до тіла.
566] Рана була незначна. Та залізом підсічені м язи
567] Слабнуть. Ні поруху в них, ані сили до лету немає.
568] Вже не опертись йому на повітря крилом онімілим -
569] Каменем падає вниз, а стріла, що заледве трималась,
570] Тільки-но впав - од самої ваги його тіла проникла
571] Глибоко в бік, а пробилась ліворуч, уже через горло.
572] Досі ще дивно тобі, що діянь твого батька, Геракла,
573] Я не вславляю, прекрасний проводарю суден родоських?
574] Як за братів одімщуся, коли не мовчатиму вперто
575] Про перемоги його? А з тобою ж я вік буду в дружбі».
576] Так закінчив Нелеїд, оповідач солодкомовний.
577] Всі ж, тільки старець замовк, осушивши повторені кухлі,
578] З лож повставали і, поки ще ніч, подались на спочинок.
579] А моревладний Нептун, чий тризубець усмирює хвилі,
580] Вражений тим, що, змінивши свій вид, Фаетоновим птахом
581] Син його став, запалавши злобливим вогнем до Ахілла,
582] Грізного войовника, понад міру завзявся на нього.
583] Вже коло двох п ятиліть вирувала війна, коли так ось
584] Він до Смінтейця звернувсь, до буйноволосого бога:
585] «О наймиліший мені з-між синів мого владного брата,
586] Ти, з ким я марно колись обгороджував стінами Трою!
587] Чи не зітхнеться тобі, коли глянеш на вежі, готові
588] Впасти ось-ось? Чи не жаль тобі тих, що лягли тисячами,
589] Стійко боронячи їх? Чи тебе не тривожить принаймні
590] Гектора тінь, кого коні тягли вколо стін Іліона?
591] Втім, ще й донині живе собі той, хто є втіленням люті,
592] Нашої праці нищитель - Ахілл, що впивається кров ю!
593] Хай лиш потрапить до рук - незабарно відчує велику
594] Силу тризубця мого! Та коли мені стрітись не дано
595] З ворогом,- ти крадькома вкороти йому віку стрілою!» [219]
596] Той головою схитнув. Потураючи дядьковій волі,
597] А водночас і своїй, оповившись у хмару, в троянський
598] Табір Делієць прибув. Серед січі кривавої, бачить,
599] Лук напинає Паріс, час од часу в незнатних ахейців
600] Стріли пускаючи. Бог, об явившись: «Чи варто,- питає,-
601] Зброю ось так марнувать? Коли й справді своїм спочуваєш,-
602] То за братів оді мсти, свої стріли скеруй на Ахілла!»
603] Мовив і сам, на Пеліда вказавши, що юрми1 троянців
604] Так і косив, повернув проти нього Парісову зброю
605] І власноручно стрілу спрямував непомильну, смертельну.
606] Що після Гектора смерті могло звеселити Пріама,-
607] Сталося! Ти, хто стількох переміг, переможений нині
608] Викрадачем боягузливим грецької жінки, Ахілле!
609] Знав би ти, що не боєць, а бабій тобі смерть заподіє,-
610] Від термодонтської, певно, волів би загинуть сокири!
611] Ось він, фрігійців гроза, охорона й окраса пеласгів,
612] Сам воївник Еакід, що не відав у битвах поразки,-
613] В полум і. Бог його зброїв і бог його спалював цей же.
614] Вже спопелився великий Ахілл, і зосталось од нього
615] Так небагато, що нічим наповнити й урни, та слава,
616] Слава - живе й переповнює світ неозорно великий!
617] Ось яка міра Пелідові личить! її осягнувши,
618] Сам він співмірний собі, непідвладний глибинам Аїду.
619] Щит його зваду зчинив, та таку, що й не важко пізнати,
620] Хто його власником був. Щодо зброї - вирішує зброя.
621] Все ж ні Тідід, ні Ойлеїв Еант не посміли ставати
622] До суперечки про щит; ні з Атрідів молодший, ні старший
623] Віком і чином - ніхто. Тільки велетень - син Теламона
624] З сином Лаерта узявсь нагороду славетну здобути.
625] Не захотів Танталід у цю справу невдячну встрявати,
626] Каже аргоським вождям, щоб вони серед табору сіли -
627] З себе на них переклав суперечки цієї розв язку.
Книга: Публій Овідій Назон Метаморфози Переклад А.Содомори
ЗМІСТ
На попередню
|