Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Публій Овідій Назон Метаморфози Переклад А.Содомори

1] Сонця палац осяйний, на колони високі опертий,

2] Золотом щирим яснів і мінивсь полум'яним піропом.

3] Верх його так і сліпив білиною слонової кості;

4] Двері двійчасті важкі променилися сріблом яскраво.

5] Все ж і те срібло затьмарював хист: на дверях Мульцібер

6] Вирізьбив моря гладінь, що довкіл оперізує землі,

7] Світ круговий, а над ним - неозорого неба склепіння.

8] В хвилі пливкій - лазурові боги: там Трітон голосистий.

9] Там і постійно мінливий Протей, Егеон там, сторукий

10] Велет, що стискує спини китів непомірно широкі.

11] Далі - Доріда в гурті своїх дочок: ті в морі гуляють,

12] Ці - на пісок прилягли й зеленаве сушать волосся,

13] Декого - риби везуть; обличчя ж у них, хоч і різні,

14] Все-таки чимось близькі, як у дочок звичайно буває.

15] На суходолі ж - і люди, й міста, і ліси, а в них - звірі,

16] Й ріки ще, й німфи стрункі та сільські божества розмаїті.

17] Зверху ж митець зобразив широчінь яснозорого неба.

18] В ньому - сузір'я: праворуч їх шість і стільки ж - ліворуч.

19] Щойно по стежці крутій він піднявсь туди, парость Клімени,

20] Щойно ввійшов у палац (та чи батьківський - сумнів ще має),

21] Вже до отця він спішить, та в лице йому глянути зблизька

22] Все ж не посмів, оддалік зупинившись: інакше від сяйва,

23] Певно б, одразу осліп. На престолі в мигтінні смарагдів

24] Феб яснозорий сидів, багряницею плечі окривши.

25] Дні, Місяці, і Роки, і Століття обабіч престолу,

26] Й рівно віддалені поміж собою Години стояли.

27] Там - і Весна молода у вінку з різнобарвного квіту,

28] Літо - за нею, без одягу, горде вагомим колоссям,

29] Далі - забризкана гроном розчавленим Осінь рудава,

30] Врешті - Зима крижана, розкуйовджена, сивоволоса.

31] Феб же з престолу свого, всевидющим помітивши оком

32] Хлопця, що наче завмер, оглядаючи речі незвичні,-

33] «Що привело тебе,- каже,- сюди, до моєї палати, [32]

34] Люба дитино моя,- ти ж бо син таки мій, Фаетоне?»

35] Той йому в відповідь: «Світоче спільний великого світу,

36] Батьку мій, Фебе,- якщо дозволяєш себе йменувати

37] Батьком моїм і якщо не вдалась до обману Клімена,-

38] Знак якийсь, отче, подай, щоб ніхто вже мене не вагався

39] Віттю твоєю назвать, хай не їсть мого серця підозра!»

40] Мовив, а батько з ясного чола відкладає проміння,

41] Свій злотосяйний вінок, і велить підійти Фаетону.

42] Сина обнявши, сказав: «Не такий ти, щоб я завагався

43] Визнати батьком себе, не збрехала про рід твій Клімена.

44] Та, щоб і ти не вагавсь,- я твоє найпалкіше бажання

45] Сповнити нині ж готов; і як бог присягаюсь рікою,

46] Що в підземеллі пливе, недосяжна для нашого зору!»

47] Щойно промовив, а той колісниці вже просить у батька,

48] Щоб хоча протягом дня крилоногими правити кіньми.

49] Феб обіцянку прокляв, головою похитує скрушно.

50] «Сину мій,- каже,- слова мої після такого прохання -

51] Це нерозважність сама. О, якби-то присягу зламати

52] Можна було! Я тобі лише в тім, лише в тім би відмовив!

53] Тільки відраджувать можу тепер: не тобі, Фаетоне,

54] Брати повіддя до рук - понад сили твої, ще не зрілі,

55] Був би обов'язок цей, бо ж і вік твій ще майже дитинний.

56] Вмій, коли смертний, триматись землі. У своїх пориваннях

57] Ти несвідомо того забажав, що й богам неприступне,

58] Хоч і безсмертні вони. Похвалятися будь-кому можна,

59] Та, окрім мене, ніхто на вогненній моїй колісниці

60] Встояти, сину, б не зміг. Сам Олімпу широкого владар,

61] Хоч блискавиці страшні громовою правицею мече,

62] Коней не втримає тих. А з Юпітером хто б міг рівнятись?

63] Спершу - дорога стрімка. Навіть зранку незморені коні

64] Ледве долають її; посередині неба - найвища.

65] Лячно буває й мені, коли звідти скеровую погляд

66] На суходоли й моря - наче дух перехоплює в грудях.

67] Далі - дорога йде вниз, тут порив гальмувати потрібно.

68] Часто й Тетіс, назустріч мені посилаючи хвилю,

69] В страху буває, щоб я стрімголов не зваливсь у безодню.

70] Зваж і на те, що, всякчас обертаючись, небо кулясте

71] Втягує навіть високі зірки у кружляння шалене.

72] Мчу проти руху того, не корюсь течії супротивній,

73] Так і зринаю щомиті навстріч крутежу вихровому.

74] Став ти на повіз, скажім... ну а далі? Чи зможеш промчати

75] Всупереч ходу небес, чи долатимеш їх обертання?

76] Може, в уяві своїй ти гаї там розлогі побачиш,

77] Пишні оселі богів та святині, дарами багаті?

78] Там - небезпеки, там образи звірів на кожному кроці.

79] Хоч не зіб'єшся з путі й манівцями блукати не будеш,

80] Мусиш, проте, на Тельця, що рогами грозить, прямувати, [33]

81] На фессалійця Стрільця і на Лева, що вишкірив пащу;

82] На Скорпіона, що лапи криві розпрямлятиме грізно,

83] Й Рака, що клешні на тебе зніматиме з іншого боку.

84] Врешті, й до коней моїх запальних підступитись нелегко:

85] Бистрий раз по раз вогонь із грудей видихають крізь ніздрі,

86] В шалі на дибки стають - навіть я, напинаючи віжки,

87] Ледве що стримую їх, коли шию круту вигинають.

88] Отже, забудь про бажання своє, поки можна ще, сину,

89] Хай не караюсь, що сам тебе звів подарунком зі світу.

90] Впевнитись хочеш у тім, що з моєї ти зроджений крові,

91] Доказу певного ждеш? А той страх мій - хіба ж то не доказ?

92] Хто ж, як не батько, за сина тремтить? Зазирни мені в вічі,

93] Глянь на обличчя... А ще якби в груди мої ти на мить хоч

94] Зором сягнути здолав - хвилювання б моє там помітив.

95] Бачиш довколишній світ? З усього навкруги, чим багаті

96] Землі його, і повітря, й моря - вибирай, собі, сину,

97] Що до вподоби тобі - і, повір, не відмовлю ні в чому.

98] Тільки від того відмовсь одного, що не честю, а радше

99] Карою треба назвать... Хочеш кари собі, Фаетоне?

100] Годі вже шию мою обвивать, нетямущий, руками:

101] Дам тобі, що обіцяв, присягнувши на води стігійські,

102] Сумніви, сину, відкинь, побажай тільки щось розумніше».

103] Так умовляв юнака, Фаетон же стояв на своєму,

104] Слів його ніби й не чув, одного вимагав - колісниці.

105] Все перепробував Феб, і нарешті веде свого сина

106] До колісниці високої, витвору бога Вулкана.

107] Золотом сяяли дишель і вісь, золотились обіддя,

108] Спиці ж одна побіч одної сріблом ряхтіли промінно.

109] На хомутах, відбиваючи гранями Фебове сяйво,

110] Ряд самоцвітів палав, мерехтіли прозорі топази.

111] Поки те диво хоробрий юнак Фаетон оглядає,

112] Схід зарум'янився вмить. Од сну стрепенувшись, Аврора

113] Двері багряні палат, що трояндами встелені рясно,

114] Враз відчиняє. Зникають зірки: їх загони тремтливі

115] Люціфер гонить, останнім лишаючи варту небесну.

116] Бачить Тітан зарожевлений світ і ледве що видні

117] Зблідлого місяця кволі ріжки, що мов танули в небі,

118] Й Горам проворним велить рисаків запрягати негайно.

119] Не забарились богині швидкі: вже із стаєнь високих

120] Соком амбросії ситих виводять вони вогнедишних

121] Коней і вправно на них надягають вуздечки дзвонисті.

122] Феб тоді синові мазь чудодійну кладе на обличчя,

123] Щоб витривалим було до жари, а чоло прибирає

124] Сяйвом проміння свого, та, в душі сподіваючись лиха,

125] Серед глибоких зітхань ось такі ще дає настанови:

126] «Не підганяй, якщо батьківська рада для тебе щось важить, '

127] Коней, мій сину, бичем, тільки віжками їх погамовуй. [34]

128] Мчать без принуки вони, а от стримати їх - таки важко.

129] Не поривайсь навпростець, через п'ять поясів рівнобіжних,-

130] Іншого шляху тримайсь, що тільки трьома поясами

131] Дугоподібно біжить, оминаючи полюс південний

132] Та протилежну Ведмедицю, що з Аквілоном межує.

133] Ось тобі дороговказ, а ще й слід колісниці там видно.

134] Щоб розливався однаковий жар і на землю, й на небо,-

135] Ні до землі не тулись, ні в ефір щонайвищий не рвися:

136] Вище промчиш - спалахнуть за тобою небесні оселі.

137] Нижче - то й землі згорять. Найбезпечніший шлях - серединний.

138] Тільки праворуч, де склублений Змій, не скеруй ненароком,

139] І до Жертовника, вліво, не дай колісниці звернути.

140] Шлях твій між ними лежить. А втім, покладаюсь на Долю:

141] В мудрій опіці своїй, нерозважного, хай тебе має.

142] Ми ось говоримо тут, а віддалених меж гесперійських

143] Млиста торкнулася Ніч. Я баритися більше не смію:

144] Вже мне ждуть. Розігнавши пітьму, зайнялася Аврора.

145] Віжки візьми-но до рук, а коли завагаєшся раптом,-

146] Вибери краще пораду мою: не торкайся їх зовсім,

147] Поки ще змога, й ногами стоїш на твердому, й під ними

148] Ще не здригнулася вісь, на якій сподіваєшся, хлопче,

149] Землі широкі осяяти днем, нерозумний, без мене!»

150] Не помогли ті слова: вже юнак - на легкій колісниці

151] Випрямивсь; віжки зібравши до рук, вже їх стискує гордо

152] й дякує щиро за дар тій подяці не радому батьку.

153] Сонячні коні в той час колихнули повітря іржанням-

154] Вогненнодишні Еой, і Пірой, і Флегон із Етоном;

155] Б ють об запори дзвінким копитом, домагаючись волі.

156] Тетіс, не знаючи, хто там на повозі, вмить розсуває

157] Засуви всі - і сяйнула небес далина неозора.

158] Коні, рвонувшись туди, розсікають ногами повітря,

159] Хмари зустрічні шматують грудьми і, розправивши крила,

160] Швидше біжать, аніж Еври-вітри, що війнули зі сходу.

161] Надто легкою, одначе, була на цей раз колісниця,

162] Не відчували й ваги хомутів своїх Фебові коні.

163] Як на хвилястій воді рівновагу втрачає щоразу

164] Без вантажу корабель і пливе, куди вітер повіє,

165] Так і стрясається вся, і підстрибує, наче порожня,

166] Хоч і везе юнака, по небесних шляхах колісниця.

167] Тут же відчули те коні й, лишаючи биту дорогу,

168] Вже без порядку наосліп кудись, наполохані, ринуть.

169] Заціпенів Фаетон, колії рятівної не бачить,

170] Віжку хотів би сіпнуть, та куди керувати - не знає.

171] Вперше тоді розпеклися під сонцем холодні Тріони,

172] До заборонених вод дотягтись намагаючись марно.

173] Навіть лінивий Дракон, що під самим засніженим колом [35]

174] Досі в льоду напівсонний лежав, не страшний ні для кого,

175] Заворушивсь од жари, спалахнув несподіваним гнівом.

176] Кажуть, що й ти, Волопасе, в той час потривожений жаром,

177] Кинувся, млявий, тікать, хоча мусив тягти свого воза.

178] Глянув з ефірних висот Фаетон на широкії землі,

179] Що простяглися внизу, так далеко-далеко,- й од жаху

180] Зблід, нещасливий, і ноги раптово йому підкосились,

181] І затуманилось нагло в очах серед дня осяйного.

182] Вже він не радий, що батьківських коней торкнувся й про рід свій

183] Врешті дізнавсь, що домігся свого, вже й Мероповим сином

184] Звався б охоче тепер. Під напором Борея, буває,

185] Так от по хвилях летить корабель, коли пустить керманич,

186] Бурі піддавшись, кермо, й на одних лиш богів покладеться.

187] Що тут робить? Вже позаду чимало лишилося неба,

188] Перед очима ж .- іще його більш. Відміряючи в думці

189] Два ті простори, то гляне на захід, куди досягнути

190] Вже не судилось йому, то на схід,- та не бачить рятунку.

191] Весь наче здерев'янів: ні відкинути віжок не може,

192] Ні їх утримать; не знає й того, як окликнути коней.

193] З острахом бачить юнак то тут, то там серед неба

194] Різноманітних потвор велетенські та грізні подоби.

195] Є в небі місце таке, де, вигнувши клешні дугою -

196] Дві страхітливі руки - й випинаючи хвіст луковидний,

197] Тілом своїм Скорпіон аж на два розіслався сузір'я.

198] Тільки-но вгледів його Фаетон - усього, наче в поті,

199] В чорній отруті, готового вдарити жалом загнутим,-

200] Весь похолов, обімлів, і з рук йому випали віжки.

201] Коні ж, як тільки незвично лягли їм повіддя на спини,

202] Небо копитами рвуть і, не чуючи жодного стриму,

203] Мчать, куди вільний порив їх жене, крізь місця невідомі

204] Наче сліпі, стрімголов; набігаючи несамовито

205] На щонайвищі зірки, манівцями несуть колісницю.

206] То на крутизні вони, то, злітаючи стрімко додолу,-

207] Вже на тій смузі, що край суходолу, копитами дзвонять.

208] Феба здивована вкрай, побачивши братових коней

209] Нижче від коней своїх. Ось обпалені хмари димляться.

210] Вже спалахнула земля по верхах, зазміїлись довкола

211] Тріщини тілом її обезводненим, сірим од сквару.

212] Трави іржею взялись, пломеніє на дереві листя.

213] Нива неситий вогонь урожаєм своїм підживляє.

214] Мало того: загибають міста, огороджені муром,

215] Цілі краї й племена обертає пожежа навальна

216] В попіл, що з вітром летить. Палахтять і ліси, й верховини:

217] Тавр Кілікійський, і Тмол, і Афон, і Гераклова Ета,

218] й славна багатством джерел, сьогодні ж посушлива, їда;

219] Селище Муз - Гелікон і Гем, на той час не Еагрів.

220] Бухає Етна подвійним вогнем у незмірну високість. [36]

221] Ерікс палає і Кінт, Парнас двоголовий і Отрій,

222] Далі - Мікала, й Мімант, і Родопа, що вперше без снігу;

223] Діндіма і Кіферон, де так голосно Вакха вславляли.

224] Скіфії вже не рятує мороз, над Кавказом - заграва.

225] Осса жаріє, і Пінд, і Олімп, що піднявся над ними.

226] Альп небосяжні хребти та підпори для хмар - Апенніни.

227] Щойно тоді Фаетон озирнувсь - і помітив, що цілий

228] Світ наокіл запалав. Омліваючи сам од спекоти,

229] Хоче вдихнути, повітря, однак, мов з глибокої печі,

230] Палить уста йому; чує вже вісь під ногами пекучу,

231] Вже його попіл окрив, переслідують іскри летючі.

232] Весь, наче куряви стовп, він летить, оповитий гарячим

233] Димом, і в тій пелені смоляній нещасливець не знає,

234] Де він тепер і куди його мчать рисаки вихроногі.

235] Кажуть, що люд ефіопів тоді посмуглів, бо раптово

236] Кров, од жари закружлявши прудкіше, забарвила тіло.

237] Втративши соки земні, пройнялась тоді й Лівія наскрізь

238] Сухістю. Німфи річок та ставків, розпустивши волосся,

239] Сльози пекучі лили. Беотія кличе Діркею,

240] Аргос - дзвінку Амімону, Ефіра - піренську вологу.

241] Не вбереглись і потужніші ріки, яким пощастило

242] В ширших плисти берегах: Танаїс мовби парою взявся,

243] І вікопомний Пеней, і Каїк задимівся тевфрантський,

244] І бистроплинний Ісмен, а за ним - Ерімант, що в Псофіді.

245] Ксант, кому вдруге судилось палати, Лі корм жовтоводий,

246] Далі - Меандр, що грайливо біжить течією в'юнкою.

247] Потім - тенарський Еврот і Мелант у краю мігдонійськім.

248] Ось вавілонський Євфрат запалав, Оронт пломеніє,

249] Істер, і Фасіс, і Ганг, і прудкий Термодонт загорілись.

250] Вже палахтять побережжя Сперхея, Алфей закипає,

251] Таг, розпалившись, руде своє золото хвилею котить.

252] Лебедя спів обірвавсь, берегів меонійських окраса:

253] Білі птахи річкові спопеліли посеред Каїстру.

254] Ніл на край світу, жахнувшись, утік і свої верхоріччя

255] Хтозна-де заховав (їх не знайдено досі!) - й пилюку

256] Вітер жене по семи його гирлах, колись повноводих.

257] Гебр і Стрімон ісмарійські подібної долі зазнали.

258] З ними ж - і Родан, і Рен, і Пад у краю гесперійськім;

259] Висох і Тібр, хоч йому й призначалася влада над світом.

260] Тріщини-рани землею пішли, й аж у Тартар імлистий

261] Промінь сягнув - і злякався з дружиною владар підземний.

262] Вужчає простір морів: де недавно здіймалася хвиля,

263] Жовті піски залягли; де стелилася рівнява синя,

264] Гори в незвичних місцях - Кіклади нові - виринають.

265] Туляться риби до дна, не відважаться й звинні дельфіни

266] Випірнуть, щоб якусь мить у прозорому звитись повітрі.

267] Жирних тюленів тіла животом догори, бездиханні, [37]

268] Плавають посеред вод. Ось тоді й у глибинних печерах,

269] Кажуть, Нерея, Доріду й дітей їх спекота діймала.

270] Тричі, тамуючи гнів, намагався в повітря з-під хвилі

271] Руки підняти Нептун, та не виніс вогненного палу.

272] Мати-Земля, годувальниця, морем довкіл оповита,

273] Під тягарем його вод і джерел, що у скруті великій

274] Збіглись у лоно її, рятівної шукаючи тіні,

275] Голову ледь підняла, перевтомлена; взявши в долоні

276] Пойняте жаром чоло, затремтіла, здригнулася важко,

277] Все сколихнула кругом і сама, як ніколи ще досі,

278] В'язнучи в трясовині, промовляє святими устами:

279] «Раз я вже гідна того, то чому, між богами найвищий,

280] В рух не пускаєш своїх блискавиць? Коли згинути маю

281] Серед вогню, то врази мене ти, вкороти мої муки!

282] Ледве що мовлю я те: на вустах запікається слово,

283] Пара дихнуть не дає, та й волосся, поглянь ось, рудіє.

284] В попелі, бачиш, лице; запорошує попелом очі.

285] От і подяка мені за мою доброту, мою плідність,

286] От нагорода за те, що кривим лемешем, бороною

287] Зранюють груди мої, що весь рік обробітком караюсь,

288] Що зеленину худобі даю, що для роду людського

289] Зрощую хліб і солодкі плоди, а для вас - фіміами...

290] Та, припустімо, я гідна того, але чим провинився

291] Перед тобою твій брат? Ось міліють моря, що припали

292] В частку йому, осідають все нижче, все далі від неба.

293] Ну, а коли ні мене не жалієш, ні рідного брата,-

294] Зглянься над небом своїм! На полюси два озирнися:

295] Бачиш? Обидва в диму! І як тільки вогонь їх поглине -

296] Ваші хороми впадуть! Атлант ось, і той вже насилу

297] Неба розпечену вісь на плечах могутніх тримає.

298] Що, коли згинуть і землі, й моря, і небесні палати -

299] Знов у прадавній обернемось хаос! Хоч те, що лишилось,

300] Вирви з обіймів огню, не барися подбати про всесвіт!»

301] Мову на тім обірвала Земля: не могла вона більше

302] Пари жаркої знести, не могла говорити; ввібрала

303] Голову в себе, в понурі заглибини, ближчі до манів.

304] Батько всевладний, за свідки богів тоді взявши й самого

305] Феба, запевнив, що все пропаде, коли він без вагання

306] Сам не зарадить біді,- й поспішив на вершину Олімпу,

307] Звідки, піднявши чоло, затуманює землю широку,

308] Звідки потужно гримить і пускає вогні миготливі.

309] Та не було тоді хмар, тож не мав чим окутати землю,

310] З неба й дощами пролитись не міг: не було там вологи,

311] Блискавку він у правицю вхопив і, гримнувши громом,

312] У Фаетона пустив - той упав неживий з колісниці,

313] Й тут же всесвітній вогонь захлинувсь у вогні блискавичнім.

314] Коні, нараз урізнобіч метнувшись, у дикім пориві [38]

315] Шлеї з повіддям рвуть, хомути за собою лишають,

316] Онде гнуздечка лежить, а тут, одірвавшись від дишла,-

317] Вісь, і рясніють довкіл од коліс потрощених спиці.

318] Скрізь, куди зором сягнеш,- загибелі слід якийсь видно.

319] Сам Фаетон, мов зоря (у вогні його жовте волосся),

320] Стрімко додолу летить, і снується за ним у повітрі

321] Слід вогняний, як, буває, зоря на погожому небі,

322] Хоч не впаде, та здається, однак, що ось-ось може впасти.

323] Ген, на зворотному крузі землі, Ерідан повноводий

324] Легко його підхопив і задимлене вимив обличчя.

325] А гесперійські наяди в вогні триязикім зотлілий

326] Прах у могилу кладуть, на плиті викарбовують напис:

327] «Тут лежить Фаетон, що на батьковій став колісниці,

328] Хоч і не втримав її, та в дерзанні великому згинув».

329] Батько ж у смутку тяжкім, побизаючись гірко за сином,

330] Ясне лице приховав, і тоді, якщо вірити людям,

331] Сонце не сходило протягом дня: замість нього пожежа

332] Сяйво лила - мимоволі й нещастя приносило користь.

333] Мати Клімена, промовивши все, що в такому нещасті

334] Мовити звичай велить, розірвавши на грудях одежу,

335] Мов божевільна, пустилась у світ; оббігає всі землі -

336] Хоче хоч тіло бездушне знайти, хоч останки, хоч кості...

337] Врешті знайшла їх, покритих піском побережжя чужого.

338] Впала лицем до землі й, прочитавши на мармурі ймення,

339] Зрошує камінь слізьми, пригортається лоном до нього.

340] Фебові доньки не менше тих сліз - надаремного дару

341] Смерті безжалісній - ллють, і, вдаряючи в груди руками,

342] Тужать-сумують усе, й Фаетона, хоч він і не вчує,

343] Кличуть удень і вночі, до могили припавши обличчям.

344] Виповнивсь місяць, сріблистії роги вчетверте з'єднавши,

345] Ті ж, як звичайно, голосять (постійне вже звичаєм стало).

346] Віком найстарша між них, Фаетуза на землю було вже

347] Впасти намірилась ниць, не змогла, проте: «Що це з ногами? -

348] Зойкнула враз.- Наче з дерева стали». До неї русява

349] Кинулась Лампетіe, але й ту зупинило коріння.

350] Третя волосся рвать почала, та в руках замість нього -

351] Зірваний лист. Нарікає одна, що вросли їй у землю

352] Ноги корінням, а друга - що руки в гілля замінились.

353] Оторопіли на мить, а кора шорсткувата тим часом

354] Тіло їх криє: і лоно, й живіт, і рамена, і руки -

355] Все в тій корі, лиш устами ще матінку кликати можуть.

356] Що тут зарадить вона? То сюди поривається раптом,

357] То, мов шалена, туди; поки можна ще, дочок цілує.

358] Мало того: з-під кори їх тіла вона вихопить хоче,

359] Ніжне гілля гарячково обламує, звідти ж - о диво! -

360] Кров, наче з рани живої, струмить, обагряючи землю.

361] «Матінко, зглянься,- поранена скрикує,- зглянься над нами! [39]

362] В дереві тім - моє тіло тепер, я біль його чую!

363] Ну, прощавай!» На тім слові й уста затяглися корою.

364] Сльози відтіль потекли, і, стікаючи з віток по краплях,

365] Блиснув загуслий на сонці бурштин і поплив у прозорій

366] Хвилі в наш край, щоб латинським жінкам окрасою бути.

367] Кікн, Стенела дитя, цього чуда був очевидцем.

368] Він, хоч рідня, Фаетоне, тобі по матерній крові,

369] Серцем ще ближче з тобою ріднивсь. Одцуравшися влади

370] (Він лігурійцями правив і дбав про міста їх великі),

371] Жалем своїм побережжя зелене ріки Ерідана

372] Й ліс, примножений сестрами друга, сповняв, але раптом

373] Став його голос незвично тонким, а замість волосся -

374] Пір'ям увесь забілів, дугою витяглась шия,

375] Пальці багрянець покрив, і перетинки їх поєднали.

376] Зліва й справа - крило; замість рота - дзьоб заокруглий.

377] Так от став лебедем Кікн, від Юпітера й неба далекий:

378] Кривдницю-блискавку, що Громовержець метнув, пам'ятає.

379] Любить озера, ставки. Проклинаючи пломінь, воліє

380] Плавати в тихій воді, ворожій огневі стрімкому.

381] Чорний смуток тим часом повив ясночолого Феба.

382] Змерк і поник він, неначе б і справді мав світ покидати.

383] Сяйво своє, і себе він, і білу зненавидів днину,

384] В тугу поринув увесь, ще й гнів долучає до туги.

385] Світові більше не хоче служить: «Неспокійна од віку,-

386] Каже він,- випала доля мені. Я жалію сьогодні

387] Тих безконечних трудів, за котрі ні подяки, ні честі!

388] Інший нехай попровадить тепер колісницю вогненну!

389] А як такого нема, як боги свою визнають слабість,-

390] Сам хай веде її, щоб, пересвідчившись, як це нелегко,

391] Врешті відклав блискавки, що в батьків забирають дитину.

392] Звідавши коней вогненний порив, буде знать, що скарав він

393] Несправедливо того, хто не здужав упоратись з ними».

394] Поки снує нарікання такі, поставали круг Феба

395] Всі божества - щоб на світ не наводив глибокої пітьми,

396] Слізно благають його. Перепрошує навіть Юпітер

397] За блискавиці свої і грозить водночас як володар.

398] Коней сполоханих скликує Феб - вони дибляться й досі -

399] Й гнів свій зганяє на них (а гнівився тоді, як ніколи!),

400] Б є їх щосили, шмагає: винить у загибелі сина.

401] Батько всевладний тим часом обходить довкіл велетенські

402] Стіни небес - оглядає, чи пломінь аж так не пройняв їх,

403] Що завалитись могли б, та не видно такої загрози:

404] ілі и несхитні вони. Суходоли окинувши зором,

405] Бачить страждання людей. Над усе ж про Аркадію дбає,

406] Рідний свій край: оживляє струмки і річки, що поникли,

407] Мовби одвикли пливти, прихорошує травами землю, [40]

408] Листям - дерева, зчорнілим гаям велить зеленіти.

409] Серед таких от турбот зустрілась йому нонакрінська

410] Дівчина - й бог запалав щонайглибшим до неї коханням.

411] Вовни тонкої не пряла вона для вбрання дорогого,

412] Зачісок пишних не знала: лиш пояс охоплював стан їй,

413] Стрічка, біла, мов сніг, неслухняне в'язала волосся.

414] То вона лук у руці, то спис легенький тримала;

415] Фебі служила ясній: тільки з нею любила Діана

416] Йти на лісистий Менал. Але вічним ніщо не буває!..

417] Сонце стрімке вже пройшло половину високого шляху,

418] Як увійшла вона в гай, що од віку не бачив сокири.

419] Тут же з плеча зняла сагайдак і, тугий попустивши

420] Лук, на траву прилягла й під голову замість подушки

421] Повний свій сагайдак, візерунками вкритий, поклала.

422] Вгледівши втомлену без супровідника діву, Юпітер

423] Хитро всміхнувсь: «На цей раз приховаюсь-таки від дружини,

424] Ну, а коли попадусь - то хоч буде за що поплатитись!»

425] Миттю обличчям і одягом він уподібнивсь Діані

426] Й каже: «О діво-мисливице, перша з моїх супровідниць,

427] Як полювалось тобі?» Та схопилася: «Здрастуй, богине,

428] Вища - я певна того - й від Юпітера. Я Ь і йому те

429] В вічі сказати могла, хай почув би!» Той чує й сміється,

430] Рад, що над ним перевагу йому ж віддала во.на, й спрагло,

431] Не по-дівочому, став цілувать її. Та намагалась

432] Про полювання своє, про місця, де була, розказати -

433] Де там! - ще дужче обняв її й не без гріха себе видав.

434] Не піддається йому, але скільки-бо сил є у жінки?

435] (Глянула б ти, о Сатурніє,- серця не мала б на неї!)

436] Ще відбивається й ще. Та кого може діва збороти?

437] Хто - Громовержця? І ось, осягнувши свого, переможець

438] Вже на Олімпі засів, а їй опротивів і ліс той -

439] Свідок,- і гай, де мало що сагайдака не забула,

440] Стріл і лука свого, як у горі звідтіль поверталась.

441] Ось серед почту свого по стрімких верховинах Менала,

442] Здобиччю горда, ступає Діктінна: вдалось полювання.

443] Німфу помітивши, кличе здаля її, ця ж утікає:

444] Спершу вона їй здалася Юпітером; потім, круг неї

445] Інших чимало побачивши німф, перестала лякатись

446] Підступу й до своїх подруг, що з ловів ішли, приєдналась.

447] О, як то важко не зрадить обличчям провини своєї!

448] Погляд щоразу відводить вона, і вже, як бувало,

449] Побіч богині не йде, не очолює німф у поході.

450] Все лиш мовчить і рум'янцем густим видає свою кривду.

451] Що з нею - тут же пізнала б Діана, якби довелось їй

452] Звідати кривду таку ж, але німфи - таки здогадались.

453] Ось у дев'ятий вже раз округлився місяць рогатий,

454] Як після ловів трудних, натомившись на братовім жарі, [41]

455] В гай Діана ввійшла, відкіля витікав дзюркотливо

456] Чистий ручай, що на дні ворушив піском золотавим.

457] Місце сподобалось їй, торкнулася хвилі стопою -

458] Вабить богиню й вода: «Від стороннього ока далеко -

459] Всі ми тут,- каже,- поніжимось голими в хвилі прозорій!»

460] Жар Паррасійку пройняв. Уже всі познімали свій одяг,

461] Жде чогось тільки вона, та її роздягли проти волі.

462] Одягом досі прихований гріх очевидним зробився.

463] Поки сама не своя хоче лоно руками прикрити,--

464] «Геть! - каже Кінтія їй.- Не забруднюй священних потоків!»

465] Так із числа супровідниць своїх нещасливу прогнала.

466] Знала відразу про все й Громовержця дружина, одначе,

467] Кару жахливу свою на догіднішу мить відкладала.

468] Врешті наспіла пора. Вже ж бо й хлопчик Аркад (він Юноні

469] Тут же ненависним став) появивсь у суперниці-німфи.

470] Зиркнувши люто туди, не ховала вже гніву Юнона:

471] «Ще бракувало того,- проказала,- щоб ти, потіпахо,

472] Нас осоромила плодом своїм, щоб усім стала явна

473] Кривда моя й поведінка ганебна верховного бога!

474] Запам'ятаєш мене: красуватись, повір, вже не будеш,

475] Не пощастить вже тобі замануть мого мужа, негідна!»

476] З тим, за волосся вхопивши, на землю, до ніг собі, з маху

477] Кинула німфу, вона ж простягає до неї в благанні

478] Руки, та що це? Нараз вони їжаться чорною шерстю,

479] Грубнуть, кривими стають, гачкуваті ростуть на них кігті,

480] Правлять уже замість ніг, а лице, яким щойно Юпітер

481] Намилуватись не міг,- роззявилось вищиром хижим.

482] Щоб молитвами вона не схилила душі Громовержця,

483] Робить німою її: переповнений гнівом і люттю,

484] Рик виривається в неї хрипкий із звірячого" горла.

485] Розум один лиш і пам'ять людська в ведмедиці лишились.

486] От і порикує глухо, й до неба здіймає кошлаті

487] Лапи (такі в неї руки тепер), виявляючи біль свій,

488] Знає, що кривду вподіяно їй, та сказати не може.

489] Скільки разів, боячись опочити самотньою в лісі,

490] Біля колишнього дому свого вона полем блукала!

491] Скільки разів, коли гавкіт собачий ущелини повнив,

492] Мчала що сили було - мисливиця перед мисливцем!

493] Часто й звіра вона, хоч сама була звіром, лякалась,

494] Навіть ведмедя, забувши про те, що й сама - ведмедиця,

495] Лячно минала й вовків, хоч до них приєднавсь її батько.

496] Ось Лікаонії син, що й не знає, хто його мати,

497] Юний Аркад (ще й п'ятнадцяти він не досяг) у ті гори

498] На полювання пішов. Наганяючи звірів у сіті,

499] Зручні яри намічаючи серед лісів Ерімантських,

500] Якось на матір набрів. А вона, наче вкопана, стала.

501] З сина не зводить очей, впізнає його. Той - утікає: [42]

502] Звідки ж міг знати, чиї так у нього впиваються очі?

503] Слідом за ним поспішає й вона - лиш би сина дігнати! -

504] Він, озирнувшись, отруйну стрілу їй націлює в груди;

505] Втрутивсь Юпітер, однак: обох підхопивши зненацька,

506] З вітром поніс у бездонну порожняву й високо в небі

507] Місце їм дав, щоб двома по сусідству сузір'ями стали.

508] Злість Юнону взяла, коли підла суперниця зблисла

509] Зіркою, от і спішить вона в синяве море до Тетіс,

510] До Океана, що й серед богів чималим шануванням

511] Часто втішались, і так ось, їх подив помітивши, мовить:

512] «Диво бере вас, чому, володарка всевишніх, приходжу

513] З далей ефірних сюди? На небі вже інша панує!

514] Віри не ймете мені? Ось ніч буде - гляньте на небо:

515] Прямо над вами, вшановані щойно, мені на погибель,

516] Зорі вилискують там, де останній пояс полярну

517] Вісь на вершечку її щонайвужчим кільцем обвиває.

518] Всяк нині кривдити схоче Юнону, а скривдивши, навіть

519] Не затремтить: моя помста, як бачите, йтиме на користь!

520] От чого я домоглась! Отака-то могутність у мене!

521] Образ людський відняла їй, вона ж - несмертельною стала!

522] Ось як за кривду я мщуся, таку маю владу велику!

523] Краще хай знов замість морди хижацької людське обличчя

524] Дасть їй, як це вже зробив був колись Фороніді аргівській!

525] Тільки чому ж він, Юнону прогнавши, не тішився з нею

526] В спальні моїй і тестем своїм не зробив Лікаона?

527] Ласку, прошу вас, явіть вихованці покривдженій вашій:

528] Не підпускайте до вод лазурових оту Ведмедицю,

529] Геть проганяйте зірки, що за блуд поробились зірками.

530] Хай не торкнеться прозорої хвилі блудниця погана!»

531] Згідно кивнули морські божества. Сатурнія тут же

532] Злинула легко в ефір колісницею, впрягши до неї

533] Тих павичів, що їх пір'я зіницями Аргуса вкрите.

534] Так ото, вороне, й ти поплативсь, у минулому білий,

535] За гомінливість: нараз чорнотою взялись твої крила.

536] Весь білосніжний ти був, твоє пір'я сріблилось до сонця,

537] Навіть з голубом міг, що без жодної плямки, рівнятись.

538] Не поступався ти й гусям, що криком дзвінким врятували

539] Наш Капітолій, ні лебедям білим, що люблять затони.

540] Через язик постраждав. Балакучий язик його винний

541] В тім, що з білого він смолянисто-чорний зробився.

542] В цілій Гемонії, пліднім краю, не бувало красуні

543] Над Короніду з Ларісси. Кохався і ти в ній, Дельфійцю,

544] Поки невинна була й ніхто ще не стежив за нею.

545] Фебовий птах її зраду помітив, і вже з новиною

546] Вибрався в путь, невблаганний донощик: не терпілось тут же

547] Перед велителем стати своїм. Крильми побіч нього

548] Жваво махає ворона, що все хоче знать, балаклива. [43]

549] З чим поспішає, довідавшись,- «Не до добра,- йому каже,-

550] Шлях цей тебе доведе. Моїм кряканням віщим не знехтуй!

551] Ким я була і якою зробилася, глянь - і побачиш,

552] Як поплатитися можна й за вірність. Колись-то Паллада

553] В кіш, із актейських сплетений лоз, Еріхтонія вклала,

554] Що народився з землі - дитя, яке мами не мало.

555] Трьох попередивши дів, Кекропа двоїстого дочок,

556] Щоб до її таємниць зазирати, цікаві, не смілй\

557] В листі сховавшись дрібнім, підглядала я з в^Тгаа густого,

558] Що вони роблять. Так ось тільки дві з них - Пандроса і Герса -

559] Чесно пильнують той кіш. Боязливих, проте, підкликає

560] Третя, Аглавра,- вузли всі розв'язує, ось вони й бачать:

561] Ніби дитина в коші, ніби змій розіслався у ньому.

562] Тут я богині про все розплескала. За це нагороду

563] Маю таку, що навіки позбавлена ласки Мінерви,

564] Нижча від птиці нічної тепер. У моїм покаранні

565] Мають науку птахи: язикатий-бо - сам собі ворог.

566] Не на прохання моє - я й на думці такого не мала -

567] Перемінила мене! Запитай-но в самої Паллади -

568] Не заперечить вона, хоча й переповнена гнівом.

569] Бо ж у фокейськім краю Короней-володар, як відомо,

570] Був мені батьком. До мене, дочки владаря, чередою

571] Вибрані йшли женихи - не гордуй же ти мною й сьогодні.

572] Врода згубила мене. Якось берегом я проходжалась,-

573] Часто по рівнім піску я сама полюбляла гуляти.

574] Бог мене вгледів морський у той час - і жагою пройнявся.

575] Марно вмовляннями згаявши час, він од ласки до сили

576] Вже намірявсь перейти, вже за мною пустивсь. Я - тікаю,

577] Хвилею битий пісок залишаючи, грузну в сипкому.

578] Кличу на поміч богів і людей, та ніхто з-поміж смертних

579] Не відгукнувся, і тільки зворушена дівою Діва

580] На допомогу прийшла. Простягала я руки до неба -

581] Руки мої од рамен почали наче, пухом темніти.

582] Стала я одяг зривати з плечей, але замість нього

583] Пір'я цупке корінцями вросло мені глибоко в шкіру.

584] В розпачу бити руками взялася в оголені груди,

585] Та не було в мене вже ні долонь, ані персів дівочих.

586] Бігла я далі, лишень у піску не вгрузала ногами -

587] Ледве торкалась його; а за мить якусь - високо в небі,

588] Як неповинна супутниця діви Мінерви, я мчала.

589] Щастя ж не мала я й тут, бо втішається честю тією

590] Та, що за злочин важкий стала птахом нічним - Ніктімена.

591] Ти про цей вчинок не чув? А про нього на Лесбосі славнім

592] Тільки й мови було - як ота Ніктімена зганьбила

593] Батькове ложе. Тепер, хоч і птаха, - вину свою тямить,

594] Сонця боїться й сторонніх очей; а ганьбу свою в пітьмі

595] Криє. З широкого неба її проганяють пернаті». [44]

596] «Хай та наука,- їй ворон в одвіт,- тобі йде на користь,

597] Як у біду попадеш. Я сміюсь над пустим віщуванням».

598] Не завернув, долетів і Фебові про Короніду -

599] Як гемонійський юнак поруч неї лежав - сповіщає.

600] Зблід на ту звістку закоханий Феб. Злітає лавровий

601] В нього вінок із чола, на яке мовби туча набігла.

602] Гнівом страшним закипів, і вже замість плектра дзвінкого -

603] Стискує лук у руці, вже роги його майже докупи

604] Зводить, і груди, що й сам до них щойно грудьми пригортався,

605] Ніжний коханець, стрілою несхибною вмить прошиває.

606] Дівчина зойкнула враз і, з-під серця вирвавши вістря,

607] Тіло, біле, мов сніг, заливає червоною кров'ю.

608] «Фебе,- встигла шепнуть,- я могла б, народивши спочатку,

609] Гріх свій сплатити тобі: ти в одній нині двох убиваєш».

610] Мовивши те, пролила вона з кров'ю й життя одночасно.

611] Холод смертельний пройняв з душею розлучене тіло.

612] Феб схаменувся, та пізно було! На свій гнів нарікає,

613] Вже він не рад, що про зраду почув, що так розпалився.

614] Птаха клене, що про неї звістив йому й став винуватцем

615] Горя нежданого, лук ізненавидів свій і правицю

616] Й зброю - стріли сліпі, що в правиці були,- відкидає.

617] Мертву голублячи, має надію ще всупереч Долі

618] Поміч подати їй; все, яке знав, перепробував зілля.

619] Після даремних зусиль, побачивши стос похоронний

620] Дров, на яких її тіло ось-ось переміниться в попіл,

621] Гірко Феб засмутивсь, а що лиць оскверняти сльозою

622] Не випадає богам, він зітхав і стогнав раз од разу

623] Глибоко й тяжко. Буває, корова так лунко затужить,

624] Бачачи те, як на скроні бичка, який ссав її щойно,

625] З розмаху раптом упав, кісточки йому дроблячи, молот.

626] Потім, коли, вже не милі їй, пахощі вилив на груди,

627] Ще раз обняв, належне віддавши їй по неналежнім,

628] Не допустив, щоб охоплене полум'ям лютим зотліло

629] Сім'я його - й вириває з вогню й материнського лона

630] Сина; в печеру гірську до Хірона його переносить.

631] Ворону ж, хоч за донос він чекав нагороди для себе,

632] Гнівний Феб серед білих птахів не дозволив бувати.

633] Мудрістю славний кентавр і божественному вихованцю,

634] Й почесті рад, хоч вона додала йому й труду чимало.

635] От підійшла якось, жовте волосся по плечах пустивши,

636] Донька Хірона,- її народила колись миловида

637] Німфа Харікло на березі річки прудкої й назвала

638] Окіронеєю. Не вдовольнилась вона, перейнявши

639] В батька-провидця науку його - провіщала майбутнє.

640] Впавши в той час у пророчу нестяму й раптово пройнявшись

641] Духом палким божества, що в грудях у неї ховалось,

642] Тільки-но вздріла дитя: «Цілителем всесвіту,- каже,- [45]

643] Хлопче, рости! Як часто життям зобов'язані будуть

644] Смертні тобі! Ти й душі вертати матимеш право.

645] Зважившись раз на таке, проти волі безсмертних, удруге

646] Вже ти того не здійсниш: твого діда вогонь перешкодить.

647] З бога ти станеш прахом німим, а з праху німого -

648] Богом об'явишся знов, свою долю Два рази поновиш.

649] Ти ж, о мій батьку, хоч ти і не відаєш смерті, хоч мати

650] Вічним на світ привела тебе,- сам же бажатимеш палко

651] Смерті собі, коли в тіло твоє через рану проникне

652] Змія жахливого кров,- невимовного болю причина.

653] Отже, з безсмертного смертним ти станеш волею неба.

654] й нитку життя перетнуть тобі три нерозлучні богині».

655] Ще додала б не одне, та з грудей тільки стогін у неї

656] Вирвався, й сльози, напливши нараз, по лиці покотились.

657] «Доля змагає мене,- проказала,- не можу я більше

658] Мовити й слова, бо мовлення дар поступово зникає.

659] Хоч не такий вже великий мій хист, а все ж проти мене

660] Він божество скерував - будущини краще б не знати!

661] Вже я, здається, обличчя людське поступово втрачаю,

662] Чую, трава вже мені до смаку, вже б у поле майнути,

663] Вже в кобилицю я, батька-кентавра дочка, обертаюсь,

664] Тільки всім тілом чомусь, хоч мій батько - півкінь, півлюдина».

665] Так нарікала вона. Незабаром слова якось дивно

666] Стали зливатись усі, вже їх годі було розуміти.

667] Далі - вже й не словами були: видавались іржанням,

668] А за хвилину якусь таки справді, немов кобилиця,

669] Лунко заржала вона й на траву опустилась руками.

670] Пальці зростаються їй, і вже їх не нігті вінчають -

671] В'яже копито тверде, вже робиться довшим обличчя,

672] Шия крутою стає, де складками слалась одежа --

673] Вже в неї хвіст, а волосся, що вільно спадало до шиї,

674] Гривою вправо лягло. Водночас і лице в неї, й голос

675] Іншими стали, й дала їй ім я ця сумна переміна.

676] Марно Філіри син побивавсь і твоєї, Дельфійцю,

677] Помочі слізно благав: навіть ти б не мав сили змінити

678] Волі батька богів, а коли б навіть мав - не змінив би:

679] Був ти в Еліді тоді, на далеких лугах мессенійських.

680] Бурка пастуша кудлата в той час тобі плечі вкривала,

681] В лівій руці в тебе посох - кийок лісовий - був, а в правій -

682] Ти голосну із семи різнодовгих тростин мав сопілку.

683] Поки ти грою втішався, захоплений тільки любов'ю,

684] Стадо биків твоїх, чуючи волю, зайшло собі, кажуть,

685] Аж до пілійських полів. Ось тоді й перейняв ціле стадо

686] Майї син (на таке він мастак!) і сховав його в лісі.

687] Кражі тієї ніхто не помітив, один лиш про неї

688] Знав із села того дід, його Баттом усі називали.

689] Він у Нелея служив, багача: на траві соковитій [46]

690] Серед залісених гір випасав кобилиць чистокровних.

691] Щоб не доніс він, бува,- на плече йому руку поклавши,

692] Каже по-доброму бог: «Не видай мене, чоловіче,-

693] Може, биків тут шукатиме хтось,- ти нічого не бачив.

694] Не пожалієш об тім: візьми ось цю білу теличку».

695] Й тут же віддав її. Той відповів, подарунок прийнявши:

696] «Йди і не бійсь! Хіба камінь он той про крадіжку розкаже»,-

697] Пальцем на камінь вказав. Юпітера син, попрощавшись,

698] Наче пішов, та за хвильку вернувсь, але в іншій поставі.

699] «Чи по межі цій,- питає,- бики не проходили щойно?

700] Добре діло зроби, не приховуй поганого вчинку.

701] Матимеш гарну корову за це, ще й бика їй до пари».

702] Звабив старого подвійний дарунок: «Он там, під горою,-

703] Каже,- віднайдеш биків». І справді були під горою.

704] Внук Атланта всміхнувсь: «Мене мені ж, віроломний,

705] Видав, мене - мені ж?» І того чоловіка за зраду

706] В камінь твердий обернув, що й донині «указником» зветься:

707] Так от неславу чужу зберігає той камінь невинний.

708] Звідси із жезлом в руці, змахнувши крилами рівно,

709] Над муніхійськими нивами злинув, і милий Мінерві

710] Край споглядав, і Лікея сади, науками славні.

711] Саме в цей день урочистим походом до храмів Паллади

712] Йшли, як звичайно, дівчата цнотливі. На маківці кожна

713] Прибраний квітами кошик несла з начинням священним.

714] Як повертались, помітив їх бог і зі шляху прямого

715] Тут же, крилатий, звернув, по колу свій лет скерувавши.

716] Наче коршак, найпрудкіший з птахів, спостерігши жертовні

717] Нутрощі, боязко - поки жерці там ще в повному зборі -

718] Жадібний, в небі кружля, не наважиться вбік одлетіти,

719] Лиш у надії на щастя ширяє, викреслює кола,

720] Так і проворний Кілленій все нижче понад актейським

721] Замком летить і тільки над ним невідхильно колує.

722] Як серед ясних зірок виділяється гожа Зірниця,

723] Як побіч Феби-красуні й Зірниця маліє та меркне,

724] Так найвродливіша серед усіх у поході ступала

725] Герса - того торжества та своїх супровідниць окраса.

726] Замилувався Юпітера син і, в повітрі повисши,

727] Весь запалав. Так ядро, з балеарської пущене пращі,

728] Поки викреслює в небі дугу, розпечеться від лету,

729] Досі йому не відомий під хмарами жар однайшовши.

730] З неба високого вже до землі спрямувався Кілленій

731] І не таїться, настільки поставі своїй довіряє;

732] Хоч бездоганна вона, додає їй ще більшої зваби:

733] От він пригладжує буйний свій чуб, розправляє хламиду,

734] Складки щоб рівні були, щоб кайму золоту було видно;

735] В руку бере заокруглений жезл, який сни наганяє

736] І розганяє, до блиску начищує чудо-сандалі. [47]

737] Три в домі спальні були потайні; слоновою кістю

738] Вбрані їх стіни ясні й черепахою. В правій-Пандроса,

739] В лівій Аглавра жила, в серединній селилася Герса.

740] Та, котра в лівій жила, Меркурія першою вздріла,

741] Як увіходив. «Ти хто,- відізвалася, страх подолавши,-

742] З чим завітав у цей дім?» На те їй Атланта й Плейони

743] Внук таке відповів: «Я той, що повітряним шляхом

744] Батька веління ношу, мій отець - сам Юпітер великий.

745] Що привело мене - теж не таїтиму, тільки сестриці

746] Не підведи,- й мої діти тебе будуть тіткою звати:

747] Я ради Герси прибув. Посприяй же тому, хто кохає».

748] Нишком на нього Аглавра поглянула, як нещодавно

749] На таємниці Мі нерви русявої очі косила.

750] За допомогу свою вимагає від нього чимало

751] Золота й богу велить, щоб тим часом вийшов із дому.

752] Грізно богиня війни позирнула тоді на Аглавру,

753] Видала стогін важкий, і від того здригнулись їй груди,

754] Й навіть егіда, якою могутливі груди вкривала,

755] Вся сколихнулась. Богині згадалося те, як Аглавра

756] На таємницю її посяглася - присягу зламавши,

757] Бога лемносця дитя, що родилось без матері, вздріла.

758] Ну, а тепер іще й милою стане - прокралася думка -

759] Богу й сестрі, та й золота стільки загорне, захланна.

760] З тим поспішає до Заздрості, що й не змиває вже з себе

761] Чорного гною. Житло її нице - в похмурій долині,

762] Десь аж на самому дні, де ні сонця, ні вітру немає;

763] Темний, погибельний кут, переповнений холодом млявим,

764] Де не буває вогню, зате пітьми не бракне ніколи.

765] Щойно прибувши туди, Воївниця-діва сувора

766] Стала при вході в той дім (увійти в нього не випадало

767] Світлій богині) й постукала в двері кінцем свого списа.

768] Аж загули й розчинилися двері. Всередині, бачить,

769] М'ясо гадюче жує - своїх же пороків поживу -

770] Заздрість. Від неї богиня безсмертне лице відвертає.

771] Та ж, залишивши обід свій -- гадюк недоїдених кусні,-

772] Ледве звелася з землі, до дверей неохоче прямує.

773] Грізну богиню побачивши, вродою й зброєю славну,

774] Важко зітхнула вона і відразу змінилася з виду.

775] В неї обличчя бліде, в неї тіло - сама тільки худість,

776] Косить очима весь час, почорніли зіпсовані зуби,

777] В грудях - жовч клуботить, а язик - у зелецій отруті.

778] Сміху не знає, хіба що над болем чужим засміється.

779] Не покріпляється й сном - не дають задрімати турботи:

780] От пощастило комусь - і всихає вона, завидюща,

781] Прагне те щастя звести нанівець - та сама себе зводить,

782] Мучить себе заодно. Хоч богині вона осоружна,

783] Так промовляє до неї Трітонія, коротко й чітко: [48]

784] «Влий отруту свою в одну з Кекропових дочок,

785] Ту, що Аглаврою зветься. Так треба». Й тут же злетіла

786] В світлий ефір, од землі відштовхнувшись кінцем свого списа.

787] Заіздрість за летом богині злобливим слідкуючи оком,

788] Забурмотіла щось - успіх Мінерви заздалегідь вже

789] Спокою їй не дає. Перегодом бере вона в руку

790] Палицю, всю в колючках. Оповившись у хмару смолисту,

791] Всюди, куди б не пройшла, витолочує поле врожайне,

792] Спалює трави м'які, верхівки рослин оббиває,

793] Духом трійливим поганить народи, міста і домівки.

794] Врешті, побачивши місто високе Трітонії-діви,

795] Славне хистом людей, багатствами й миром святковим,

796] Аж просльозилася - саме тому, що там сліз не застала.

797] В спальню, однак, до Кекропа дочки увійшовши, взялася

798] Тут же сповняти наказ: їй на лоно поклала кістляву

799] Руку і вщерть колючками гризькими наповнює серце.

800] Пристрасть вдихає їдку й отрутою чорною наскрізь

801] їй усі кості промочує, скроплює нею легені.

802] Щоб таки тут, під рукою, було джерело того лиха,-

803] Образ сестри перед нею малює і красеня бога, .

804] Що за дружину собі її взяв. У дівочій уяві

805] Ще величавішим робить усе те - й Кекропову доньку

806] Туга вже їсть потайна; зітхає, журна, серед ночі,

807] Журно зітхає і вдень, і в хворобі, такій невсипущій,

808] Тане, мов лід навесні під непевним ще променем сонця.

809] Так у гарячці стліває вона, розтривожена щастям

810] Герси, як вогнище, де замість дров - усіляке будяччя:

811] Не палахкоче воно - на повільному жарі згоряє.

812] Часто, щоб очі такого не бачили, вмерти хотіла,

813] Часто - суворому батькові, наче провинна, зізнатись.

814] От, наміряючись бога прогнать, перед ним на порозі

815] Сіла й у дім увійти не дає. її бог умовляє,

816] Слів добираючи якнайніжніших. Вона ж йому: «Годі!

817] Поки не вижену звідси тебе - не зійду з того місця!»

818] «Згода. Станем на тім»,- усміхнувся проворний Кілленій

819] І відчинив собі двері жезлом. А їй, що хотіла

820] Рвучко звестись, оніміло все те, що згинатися може

821] В тілі людському, незвичний тягар не давав ворухнутись.

822] Ще раз, що сили було, намагалася випрямить спину,

823] Та ціпеніють суглоби колін, розпливається тілом

824] Холод, а жили, втрачаючи кров, леденіють і бліднуть.

825] Як - непоправна напасть! - розповзається тілом повільно

826] Рак, що до хворих частин усякчас долучає здорові,

827] Так, і життєві шляхи забиваючи, й дихання тепле,

828] Холод мертвотний, в'язкий проникає нещасній у груди.

829] Не намагається слова сказать, та хоча б намагалась -

830] Виходу голос не мав: кам'яніло їй горло, й у камінь [49]

831] Перемінилось лице, не жива - кам'яна вже сиділа.

832] Білим той камінь не був: від думок її темним зробився.

833] Так покаравши зухвалі слова і думки нечестиві,

834] Внук Атланта піднявся в ефір і, розправивши крила,

835] Край, що втішається йменням Паллади, мерщій покидає.

836] Тут його батько гукнув. Притаївши, що мова тим разом

837] Йде про кохання,- «Велінь моїх,- каже,- сповнителю вірний,

838] Часу не гай, а з висот, як то звично тобі, зісковзнувши,

839] Мчи в ту країну, що з правого боку їй видно на небі

840] Матір твою. Цю країну Сі донською звуть поселенці.

841] Там серед гір оддалік ти володаря стадо побачиш

842] На пасовищі; його й заверни до берега ближче».

843] Мовив - і тут же, зігнаний з гір, до берега моря

844] Жваво спішить молодняк, де володаря славного донька

845] В колі тірських дівчат погуляти частенько любила.

846] Згоди між ними нема, не люблять у парі ходити

847] Влада найвища й любов. Занедбавши свій скіпетр владичий,

848] Батько й керманич богів, хто в правиці зброю тримає -

849] Триязиковий вогонь, хто кивком може світ сколихнути,

850] Перемінивсь у бика, й, замішавшись до стада теличок,

851] Гучно порикує, й гордо по травах м'яких походжає.

852] Білий він весь, наче сніг, по якому іще не ступала

853] Жодна нога, над яким не проносився Австер сльотливий.

854] Шия - в м'язах тугих, від лопаток підгорлина висне;

855] Роги, хоч, може, й не надто круті, та подібних, напевно,

856] Не відточив би й митець; самоцвітами ясними сяють.

857] Погляд не грізний, однак, та й широке чоло не похмуре,

858] Лагідним він видається. Дивує Агенора доньку

859] Те, що красивий такий, що й не думає бити рогами.

860] Та, хоч який він м'який, підступитися зразу боїться.

861] А за хвилинку вже китицю квітів йому простягає.

862] Радість бурхливу закоханий чує, і руки їй лиже

863] В передчутті насолод, і жагу свою ледве тамує.

864] То по зеленій травиці, пустуючи, б'є він ногами,

865] То на жовтавий пісок білосніжним боком кладеться.

866] Вже й перестала боятись його, вже й він дозволяє

867] То поплескати по грудях себе, то вінком із весняних

868] Квітів роги вінчать. Нарешті зважилась діва

869] Сісти на нього: чия була спина під нею, не знала.

870] Бог же з твердої землі та сипкого піску непомітно

871] Входить у хвилю, лукавий, а далі - рівниною моря,

872] Де лише небо й вода, грудьми розсуваючи хвилю,

873] Він полонянку везе. Вона ж озирається, зблідла,

874] На побережжя. Взялася за ріг однією рукою,

875] Другу - на спину поклала; під вітром одежа лопоче.

Додати в закладки

  
Переклад Translate