Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Публій Овідій Назон Метаморфози Переклад А.Содомори

1] Потім Юпітер, оманливий образ бика з себе знявши,

2] Знову собою зробивсь, на діктейських полях оселився.

3] Батько тим часом велить, щоб дочку, яку викрали в нього,

4] Кадм будь-що відшукав, а ні - то грозить, що вигнанням

5] Тут же скарає його - злочинний і благочестивий.

6] Світ обійшовши (та хто потаємні діла Громовержця

7] Міг би вгадати?), від батька тікаючи, край свій лишивши,

8] Так і блукає Агенора син, і в оракула Феба

9] Просить поради, не знаючи, де йому врешті б осісти.

10] «В полі,- Феб одповів,- тобі стрінеться біла корова,

11] Що під ярмом не була, що й не бачила плуга кривого.

12] Підеш за нею слідком, і там, де корова приляже,

13] Стіни зведи, і нехай твоє місто «Беотія» зветься.

14] Тільки-но втішений Кадм із Кастальської вийшов печери,

15] Бачить, полем без нагляду йде собі гарна телиця;

16] Глянув на шию - ніякої мітки, щоб людям служила.

17] От він і йде невідступно за нею, і Фебові мовчки

18] Дяку складає за те, що вказав йому певну дорогу.

19] Вбрід перейшли вже Кефіс і рівнини Панопи минули;

20] Тут зупинилася дивна телиця й, піднявши до неба

21] Лоб свій, рогами оздоблений, раптом замукала лунко.

22] Потім на тих, що за нею ішли невідступно, зирнувши,

23] Звільна боком гладким прилягла на траву соковиту.

24] Вдячністю повниться Кадм, на коліна впавши, цілує

25] Землю чужу, невідомим полям поклонився та горам.

26] Жертву Юпітеру скласти бажаючи, слугам велить він

27] Для у зливання води зачерпнути з джерел найчистіших.

28] Темний праліс там був, не торкнутий вістрям сокири;

29] В ньому - печера глуха. Кам'яні віковічнії брили,

30] Споєні часом, правили їй за склепіння могутнє.

31] Били дж«рела довкіл. У глибинах тієї печери

32] Жив собі Марсовий змій: мерехтить золотий його гребінь,

33] Очі вогнем палахтять, набухає отрутою тіло, [51]

34] Три язики миготять, три ряди зубів-частоколів.

35] Тільки-но вихідці з роду тірійського в той непроглядний

36] Ліс нещасливо заглибились, тільки-но дзбан, задзвенівши,

37] Хвилю прозору черпнув,- у цю ж мить із лігва кам'яного

38] Виглянув синявий змій і страшним обізвався сичанням.

39] Тут же їм дзбани випали з рук; як стояв із них кожен,

40] Так, побілівши, й завмер, а тоді затремтів усім тілом.

41] Змій же, виток за витком, викочує тіло лускате,

42] Легко його раз у раз у дугу велетенську згинає.

43] Звівшись у простір повітряний більше, ніж наполовину,

44] Ліс озирнув довкруги - від небесного змія не менший,

45] Що розмежовує Аркти (якщо його цілим побачиш).

46] Тут на нещасних людей (з них одні боронитись хотіли,

47] Інші -тікати, а хто й ворухнутись не міг з переляку)

48] Змій налетів: тих зубами шматує, а цих у смертельних

49] Губить обіймах, отрутою чорною-інших вбиває.

50] Ось уже й сонце стрімке вкоротило під полудень тіні.

51] З дива не сходить Агенора син: де ж це баряться друзі?

52] Вирішив слідом піти. На плечах його зідрана з лева

53] Шкіра жовтілася; ратище й спис проти сонця блищали

54] Вістрям залізним, але його дух - над усяке' залізо.

55] Тільки-но в ліс увійшов і побачив тіла бездиханні,

56] Велета-змія над ними, що все ще лизав страхітливі

57] Рани на жертвах своїх язиком криваво-червоним,-

58] «Я відомщу за вас, друзі,- сказав,- а якщо не судилось -

59] То приєднаюсь до вас!» І правицею брилу камінну,

60] Мовивши те, підхопив і пожбурив у лютого змія.

61] Сили такої удар похитнув би й твердині високі

62] Разом із муром міським, але змій залишився без рани:

63] Панцир його захистив - луска невразлива блискуча,

64] Темно-синява твердь удар небувалий відбила.

65] Та не встояла й твердь перед списом гостроконечним:

66] Він йому в спину гнучку посередині з розмаху впився,

67] Глибоко вістрям залізним проникнувши в нутрощі змія.

68] Той озирнувся на спину свою; скаженіючи з болю,

69] Рану побачив, і, списа держак ухопивши зубами,

70] Довго і в той бік, і в другий хитає ним, поки із спини

71] Якось не вихопив, тільки в кістках наконечник остався.

72] Щойно тоді, роз'ятривши рану живу, запалав він

73] Звичним гнівом своїм - набубнявіла жилами шия,

74] Слина біляста запінилась в пащі, роззявленій хижо;

75] Стогне, дзвенить під лускою земля, й отруйливий, чорний

76] Подих із горла його, мов із Стіксу, снується в повітрі.

77] Сам же, звиваючись, то в величезне кільце своє тіло

78] Скрутить, а то на весь зріст, мов найвища жердина, зметнеться.

79] Ось уже стрімко вперед, мов бурхлива ріка в повноводдя,

80] Рине й грудьми на своєму шля.ху повергає дерева. [52]

81] Трохи подавшись назад, Агенора син відбиває

82] Шкірою лева цей змієвий шал, цю загрозливу пащу,

83] Спис наготові тримаючи. Той, очманівши від люті,

84] Марно залізо гризе і скрегоче по вістрі зубами.

85] Вже піднебіння трійливе його починає спливати

86] Кров'ю; від неї зелена трава червониться довкола.

87] Рана, одначе, була невеликою: змій од удару

88] Ще відхилявсь і, задкуючи, вражену шию відводив,

89] Щоб не засіло й у ній, заглибившись, гостре залізо.

90] Тут щойно Агенорід, устромивши спис йому в горло,

91] Став наступать, не пускаючи списа, й до дуба, нарешті,

92] Змія притис, і пробив йому шию і дуб одночасно.

93] Дуб, застогнавши, зігнувсь од ударів хвостатого змія,

94] Що навалився на стовбур дзвінкий усією вагою.

95] Поки зчудований Кадм обдивляється тіло простерте,

96] Голос раптово почув, хоч не міг розпізнати спочатку

97] Звідки, та ясно почув: «Дивуєшся, Агеноріде,

98] Як того змія здолав? За хвилину й ти будеш змієм».

99] Той остовпів і поблід на обличчі, мов розум утратив,

100] Дибом волосся йому піднялось, похололому з жаху.

101] Тут опікунка його, Паллада, злинувши з неба,

102] Кадмові землю орати велить і сипати в неї

103] Змієві зуби, з яких прорости має Люд войовничий.

104] Тільки-но скиба за плугом лягла, в борозну вже ті зуби

105] Сипле, як велено, Кадм - сівач умирущого роду.

106] Тут же (нелегко й повірити в Те) ворухнулися скиби,

107] Й де борозна була - вістря списів заблищали спочатку,

108] Згодом шоломи зійшли, захиталися китиці грізні,

109] Далі зринають обтяжені зброєю плечі, й погруддя,

110] Й руки - стіною піднявся засів щитоносного люду.

111] Так у театрі, коли під час свят опадає завіса,

112] Постаті різні ростуть: появляються спершу обличчя,

113] Потім - все інше повільно на світ наче з дна випливає,

114] Поки, врешті, й нога на краю підмостків не стане.

115] Знову за зброю хапається Кадм, не виходячи з дива.

116] «Кинь! - йому крикнув один із мужів, що з землі народились.-

117] Кинь! X втручатись не смій до наших боїв міжусобних!»

118] Мовивши, тут же сусіда свого, земнородного брата,

119] Гострим ударив мечем, але й сам загибає від списа.

120] Довго й убивця не жив: через рану під серцем глибоку

121] Тут же видихнув те, що вдихнув нещодавно, повітря.

122] Щойно з'явившись, лягають ряди в бойовищі кривавім.

123] Брат на брата встає, щоб за хвилю обом їм упасти.

124] Так ось юнацтво коротковічне, кривавлячи землю,

125] Рідну матір, об неї грудьми, розгарячене, б'ється.

126] П'ятеро воїнів ще не зітнулись; один з них, Ехіон,

127] „Голос Трітонії вчув і, на землю кинувши зброю, [53]

128] Мир обіцяє братам, вимагаючи сам у них миру.

129] їх тоді взяв у підмогу собі пришелець сідонський,

130] Зводячи мури міські, як велів йому ,Феб-ясновидець.

131] Ось уже й Фіви стоять! І, здавалося б, що й на вигнанні,

132] Кадме, тобі усміхається щастя: з Венерою й Марсом

133] Ти споріднився; чимало заважила й знатність дружини,

134] Стільки ще дочок, синів та улюблених паростків роду -

135] Внуків, уже юнаків! Але завжди людині чекати

136] Слід на останній свій день: щасливим назвать когось годі,

137] Поки не вмре й не зів'ється над тілом вогонь похоронний.

138] Та серед щастя й удач причиною першого болю,

139] Кадме, внук тобі став, що раптово зробився рогатим.

140] Потім - кров'ю господаря ситі мисливські собаки.

141] Втім, коли зважиш усе,- не злочин у цьому побачиш:

142] Виявиш Долі вину, бо ж помилка - не злодіяння.

143] Горб височів, де не раз хижаків убивали на ловах.

144] Полудень саме надходив, коротшали тіні довкола.

145] Сонце від'двох своїх меж зависло на віддалі рівній.

146] Друзів-мисливців тоді по глухих, бездоріжних яругах

147] Словом погідним юнак гіантійський скликає до себе:

148] «Досить вже сіті й списи нам на ловах кривавити, друзі!

149] Нині щасливим був день. А завтра, коли на рожевім

150] Повозі знов нам Аврора заблисне - тоді, відпочивши,

151] Діло продовжим своє. Тепер ось од Заходу й Сходу

152] Рівно Феб віддаливсь: аж порепалось поле від спеки.

153] Вже відпочити пора, то згорніть вузлуваті тенета».

154] Роблять, як велено, ті,- відкладають лови на завтра.

155] Діл був, сосною порослий увесь і струнким кипарисом,

156] Звався «Гаргафія» він - заповідна діброва Діани.

157] Десь у найдальшім куточку діброви ховалась печера,

158] Скромна, без жодних прикрас, та не згірш од митця там явила

159] Хист свій природа сама: склепіння тієї печери

160] Дугоподібне вона з ніздрюватого каменю склала.

161] Зліва струмок гомонить, кришталевою хвилею грає.

162] А по боках моріжок охопив його, наче окрайком.

163] Тут богиня лісів після ловів утомливих часто

164] Тіло дівоче в прозорій воді холодити любила.

165] От, прийшовши туди, вона спис, і послаблений лук свій,

166] І сагайдак віддає зброєносиці німфі, а друга

167] Руки мерщій простягла -- від богині одежу приймає.

168] Дві - роззувають її, а з усіх найздібніша Крокала,

169] Донька Ісмена-ріки, хвилясте волосся Діани

170] В'яже майстерно вузлом, хоч своє розпустила по плечах.

171] Воду тим часом черпають Нефела, Гіала, Раніда,

172] Псека, Фіала - й по вінця наповнюють дзбани опуклі.

173] Поки Тітанія тіло своє неквапливо зливає,

174] Кадма внук у той час, полювання удатне відклавши, [54]

175] Гаєм незнаним іде навмання, і тут ненароком

176] (Видно, вже доля така!) забрідає в той закут священний.

177] Тільки ввійшов під склепіння глухе, де джерела струмились,

178] Німфи, що вже роздяглись, нежданого вгледівши гостя,

179] Вдарили в груди себе й розкричалися так, аж луною

180] Гай оді звавсь, а тоді, обступивши Діану юрбою,

181] Тілом своїм приховали її; вона зростом, одначе,

182] Серед усіх виділялась - на голову вища, ніж інші.

183] Як запалає хмаринка не раз, коли променем сонце

184] Здалеку вразить її, як багрянцем горить Зоряниця,

185] Так, без одежі побачена, вся зашарілась Діана.

186] Хоч і нелегко було ворухнутись в оточенні подруг,

187] Боком вона повернулась-таки й озирнулась за плечі,

188] Та не було під рукою стріли, а так їй.хотілось

189] Лука напнути в ту мить! Дотягнувшись устами до хвилі,

190] Порскає нею в лице юнака; оросивши й волосся,

191] Так йому, мстива, майбутню біду пророкує та горе:

192] «Йди та розказуй тепер, коли щось розказати зумієш,

193] Як ти роздягнену бачив мене». Не додавши ні слова,

194] Оленя роги йому понад мокрим чолом підіймає,

195] Шию видовжує, над головою - загострює вуха,

196] Кисть у копито тверде перемінює, руки ж - у довгі

197] Ноги, а тіло вкриває густою плямистою шерстю,

198] В серце вселяє ще й страх: утікаючи, син Автоної

199] З дива не сходить: відкіль у ногах така прудкість береться?

200] Та, спостерігши у хвилі струмка свою голову й роги,-

201] «Горе!» - зойкнути мав, але так і не вимовив слова,

202] Лиш застогнав,- це й була його мова,- й сльози обличчям,

203] Вже не людським, попливли; тільки розум колишнім лишився.

204] Що тут робить? Чи додому, в палати, вернутись, чи в лісі

205] Сховок найти? Дома соромно буде, в гущавині - страшно.

206] Поки вагався, помітили пси його. Першими двоє

207] Гавкіт зняли - Іхнобат, що нюх мав гострий, з Мелампом.

208] Кноським був Іхнобат, Меламп - спартанської крові.

209] Далі - ринули всі, залишаючи й вітер позаду:

210] Памфаг, Доркей, Орібаз - гончаки чистокровні аркадські -

211] Дужчий за всіх Неброфон, Лелапа й Терон жорстокий,

212] Бистрий гончак Птерел і чуйний Агр, а за ними -

213] Лютий Гілей - нещодавно кабан його іклом поранив;

214] Напа, вівчарка породиста, що народилась од вовка,

215] Пемена й Гарпія хижа з двома щенятами разом,

216] І сікіонський Ладон, що живіт наче втягує в себе,

217] Ті грі д, Алкея, Дромад, Канакея завзята, й Стіктея

218] І білосніжний Левкон, і чорний скуйовджений Асбол,

219] Дужий Лакон і Аелл, витривалий у бігу стрімкому,

220] Фой, швидкий Кіпріон у парі з братом Лікіском,

221] Гарпал, що білою міткою світить на чорному лобі, [55]

222] І Меланей, і Лахнея, що шерсть наїжачує грізно;

223] Побіч - Лабр, Агріод, у яких лаконянка - мати,

224] Батько - діктеєць, а далі -лункоголосий Гілактор.

225] Не зрахувать їх усіх! І ця зграя, жадаючи крові,

226] Через провалля, верхи, через дикі, неходжені скелі -

227] Є там стежина яка, чи нема - пролітає, мов вихор.

228] Той утікає, хоч тільки що й сам переслідував звіра.

229] Горе! Тікає від слуг своїх власних, гукнути їм хоче:

230] «Я - Актеон, ваш господар! Пригляньтесь до мене, впізнайте!»

231] Слів не знаходить, однак. А гавкіт - усе голосніший.

232] Першим йому Меланхет у спину вгризся зубами,

233] Потім - Терідамад, на плечі повис Оресітроф.

234] Вибігли дещо пізніше вони, подолали, одначе,

235] Пасма гірські навпростець, і поки там гаяли пана,

236] Інші наспіли й разом його шматувати взялися.

237] Весь він суцільною раною став, тільки стогін ще чути,

238] Наче вже не людський, але й олень так не застогне.

239] Тужним голосом повнить місця, йому добре відомі.

240] Впав на коліна й, неначе прохач, повертає безмовно

241] Голову в різні боки, простягти хоче руки в благанні.

242] Друзі тим часом і криком, і свистом нацьковують зграю

243] Спрагнених крові собак, розглядаючись за Актеоном.

244] «Гей, АктеонеІ - навперебій, що є сили, гукають

245] (Той на їх поклик щораз озирається).- Гей, Актеоне!»

246] Кличуть його: засидівсь, мовляв, а тут он яка здобич!

247] Він, проте,- поруч, а як би хотів бути й справді відсутній!

248] Бути б хотів глядачем, та коли б тих укусів не чути!

249] Пси ж - його вірні пси! - йому в тіло зуби встромивши,

250] Рвуть свого пана, бо де ж було знати їм, що то за олень!

251] Так і сконав од укусів, і тільки тоді наситила,

252] Кажуть, великий свій гнів мисливиця славна - Діана.

253] Всяко судили про це: для одних видавалась богиня

254] Надто жорстокою; інші - хвалили: суворе дівоцтво

255] Слід саме так берегти, і по-своєму кожен мав слушність.

256] Байдуже тільки Юноні одній, як цей вчинок назвати:

257] їй він на руку пішов, бо ж дім Агенора, врешті,

258] Горя зазнав. І ось від суперниці Тірської гнів свій

259] Вже на весь рід переносить вона. Та тут до старої

260] Злоби й нова додалась: завагітніла від Громовержця

261] Діва Семела - Юнона тоді язику дає волю.

262] «Лайка, проте, не поможе мені,- схаменулась,- на неї

263] Мушу я впасти, на неї саму,- якщо величаве

264] ймення Юнони не марно ношу,- й погубить, якщо маю

265] Право на скіпетр ось цей осяйний, якщо я - володарка

266] Й для Громовержця - дружина й сестра (що сестра - то вже певно).

267] Кривдниці я відомщу - своїм блудом не буде втішатись! [56]

268] Тільки подумать! - Блудниця, а носить у лоні своєму

269] Плід од Юпітера! Тільки від нього матір'ю стати

270] Прагне, чого ледве я домоглась. У красу свою вірить!

271] Вір собі, вір! Або я не Сатурна дочка, або скоро

272] Сам твій коханець тебе зажене в попідземнії води!»

273] Тут вона з місця встає і, вповившись у хмару жовтаву,

274] Мчить до Семели. І поки не вийшла ще з хмари тієї,

275] Робить із себе бабусю стару: побіліли їй скроні,

276] Зморшки обличчям лягли, пригорбилась, крок став непевним,

277] Голос - старечим, хрипким. Ось так вона за епідаврську

278] Няньку себе видає, що колись годувала й Семелу.

279] Мова зайшла то про се, то про те. Про Юпітера також

280] Наче знічев'я згадала стара, ще й зітхнула: «Коли б то,-

281] Каже,- це в дійсності він, а то всяке бува: не один же

282] Богом назвавшись, отак прослизне собі в спальню дівочу.

283] Мало сказати: «Я - батько богів», якщо є ним насправді,-

284] Доказ любові хай дасть: яким його звикла приймати

285] Владна Юнона, таким, величавим, нехай і до тебе

286] Горнеться; знак же верховної влади при ньому хай буде».

287] Так вона Кадма дочку, якій горе й не сниться, повчає

288] Словом лукавим, а та вже в Юпітера просить дарунку.

289] Він їй на те: «Вибирай! Не відмовлю, будь певна, ні в чому:

290] Щоб марнослівним не видавсь тобі,- присягаюся Стіксом,

291] Він для богів усіх - бог, він острашку й на них наганяє».

292] Лихом своїм і могутністю горда, і згубним для себе

293] Послухом бога-коханця: «Яким тебе брати в обійми

294] Звикла Сатурна дочка, коли двох вас Венера єднає,

295] Будь і зі мною таким». їй хотів він уста затулити,

296] Та запізнивсь: у повітря вже злинуло слово квапливе.

297] І застогнав Громовержець: як їй не змінити бажання,

298] Так і йому не вернути присяги. В глибокій скорботі

299] З неба спускається він; за обличчям його потяглися

300] Хмари густі, він завихрює їх, виповняє громами,

301] Стріли меткі додає - невідхильні свої блискавиці.

302] Втім, свою силу він прагне послабити, як тільки може:

303] Взяв у правицю вогонь не такий, як тоді, коли в прірву

304] Скинув Тіфея сторукого - зброя ця надто могутня.

305] Різні блискавки є: одним, котрі легші, кіклопи

306] Менше вогню додали, не такі вони хижі, стрімливі -

307] Другою зброєю звуть їх боги; саме з ними Юпітер

308] Входить в Агенора дім. Небесного полум'я смертне

309] Тіло знести не могло, спопеліло від шлюбних дарунків.

310] Ще недозріле дитя, з материнського лона добуте,

311] Вшите було (якщо вірити слову) в стегно свого батька.

312] Й там добуває свій строк, що його провести мало в лоні.

313] Ще коли був немовлям, його потайки Іно ростила -

314] Тітка, Семели сестра. Опісля заховали нісейські [57]

315] Німфи в печерах своїх те дитя й молоком годували.

316] Поки діється це на землі згідно приписів Долі,

317] Поки безпечно росте собі Вакх, який двічі родився,

318] Кажуть, десь у той час, розігрівшись нектаром, Юпітер

319] Тугу важку позабув і, Юнону безжурну обнявши,

320] Знов забавлятись почав, і при цьому: «Більша,- їй каже,-

321] Випала вам насолода, жінкам, аніж нам, чоловіцтву».

322] Та заперечила. Щоб не сваритись, рішили спитати,

323] Що на те скаже Тіресій досвідчений,- він-бо обидві

324] Знав насолоди: в зеленому лісі він двох величезних

325] Змій, що зійшлись, переплівшись тілами, києм ударив

326] І з чоловіка відразу він жінкою став (чи не диво?)

327] Й нею сім осеней був, а на восьму тих змій він удруге

328] Вздрівши, сказав: «Якщо ран ваших сила така, що негайно

329] Стать свою змінює той, хто поранює вас, то сьогодні

330] Я вам удару завдам». І завдав їм удару - й колишній

331] Вигляд, який од народження мав, повернув собі знову.

332] В тій суперечці смішній мимоволі ставши суддею,

333] Думку Юпітера стверджує він. Не на жарт розгнівилась,

334] Кажуть, Сатурна дочка й за таку от нікчемну марницю

335] Зір забирає в судді - його в темінь занурює вічну.

336] Батько всесильний зате - бо ж того, що зроблене богом,

337] Не скасувати й йому - взамін за відібрані очі

338] Робить провидцем його, покарання полегшує честю.

339] В славі найвищій своїй по містах аонійських Тіресій

340] Людям, коли хто звернувсь, непомильно пророчив майбутнє.

341] Слів його віщих вагу і правдивість судилося вперше

342] Ліріопеї блакитній пізнать: течією виткою

343] Німфу Кефіс обійняв, і як тільки зімкнулися хвилі,-

344] Честі позбавив її. Завагітнівши, німфа прекрасна

345] Сина в свій час повила, що й тоді вже був гідний любові.

346] Ніжне дала йому ймення - Наркіс. Про долю хлопчини -

347] Чи довголіття судилось йому - віщуна запитали.

348] Долі провидець на те: «Якщо сам себе не побачить».

349] Довго слова ці здавались безглуздям; та ось прояснились

350] Ходом подій - небувалою пристрастю й смертю Наркіса.

351] Три п'ятиліття свої примноживши ще одним роком,

352] Міг видаватися він юнаком і хлоп'ям одночасно.

353] Скільки в ту пору дівчат, скільки хлопців за ним упадало!

354] Гордість незламна, проте, заховалась під виглядом ніжним:

355] Жодна в ту пору з дівчат, жоден хлопець його не торкнулись.

356] Раз якось німфа його запримітила: в сіті лякливих

357] Оленів він заганяв - гомінлива Ехо, що луною

358] Кожен повторює, звук, хоча першою слова не зронить.

359] Мала ще тіло тоді, не самий лиш невидимий голос;

360] Та говірливі уста і тоді їй для того служили,

361] Щоб із підхоплених слів лиш останнє весь час повторяти. [58]

362] Так балакливу скарала Юнона, бо та заважала

363] В горах виловлювать німф, що з Юпітером там забавлялись:

364] Поки словами володарку гаяла, німфи-пустунки

365] Легко чкурнути могли. Розгадала Сатурнія хитрість:

366] «Я вкорочу,- пригрозила,- язик твій зухвалий, що досі

367] Вводив в оману мене, буде куцим віднині твій голос!»

368] Діло скріпляє грізьбу: тільки те, що закінчує мову,

369] Слово подвоює німфа тепер, лиш почуте повторить.

370] Отже, Наркіса, що в тій глушині полював, спостерігши,

371] Вмить запалала Ехо. Непомітно ступає за хлопцем.

372] Скільки не йде за ним - жар усе ближчий красуню діймає.

373] Змочений в сірці палкій смолоскипа вершечок так само,

374] Ще й не притулиш його до вогню, спалахне пурпурово.

375] Як їй хотілося словом ласкавим його перестріти,

376] Вилити просьбу свою! Та якби ж то не вперта природа:

377] Першій промовити слова не дасть, і вичікує німфа,

378] Поки почує когось, щоб одразу й собі одгукнутись.

379] На полюванні тим часом Наркіс, відлучившись од друзів,

380] «Гей, чи тут є хтось?» - гукає їм, «Є хтось!» - Ехо відгукнулась.

381] Той остовпів і, довкіл озирнувшись: «Сюди!» - що мав сили,

382] Крикнув іще раз. «Сюди!» - залунав за тим закликом заклик.

383] Знову оглянувсь - нікого ніде. «То чого ж утікаєш?» -

384] З дива не сходить. Та скільки питав, стільки й чув те питання.

385] Все ж на своєму стоїть і, піддавшись омані відлуння,

386] «Тут ось зійдімось!» -- гукнув. Нічого так радісно досі

387] Не повторяла Ехо, як оце довгождане: «Зійдімось!»

388] До того слова сама дослухаючись, ліс покидає,

389] Йде, щоб руками обвить юнака чарівливого шию.

390] Той, утікаючи, кинув їй: «Геть! Забери свої руки!

391] Краще помру, та не буду тебе звеселяти собою!»

392] Ця ж одізвалася: «Буду тебе звеселяти собою!»

393] Сором обпік її. В дикому лісі зневажена німфа

394] Криє обличчя своє, у відлюдних печерах ночує.

395] Пристрасть не гасне, проте; роз'ятрює душу й зневага.

396] Тіло поникле підточує туга їдка, невсипуща.

397] Сохне і шкіра на ній, соковитий рум'янець неначе

398] З вітром кудись одлетів, залишились кістки тільки й голос.

399] Голос живе, а кістки, переказують, стали камінням.

400] Щезла в лісах, і ніхто серед гір уже німфи не бачить,

401] Чують - усі: зберігся й живе у ній звук безтілесний.

402] Так от над нею й над багатьма річковими й гірськими

403] Німфами він насміявсь, як раніше - над чоловіками.

404] Хтось із покривджених, руки до неба піднявши нарешті,-

405] «Сам хай полюбить, та хай дотягтись до любові не зможе!» -

406] Мовив,- і це справедливе прохання Рамнусія вчула.

407] Чистої хвилі струмок течією сріблястою вився.

408] Не добирався пастух туди, з гір не спускалися кози, [59]

409] Жодна тварина, жоден хижак, жоден птах не торкався,

410] Не каламутив його, не кружляв над ним лист облетілий.

411] Трави- м'які, що довкіл зеленіли, живив той струмочок.

412] Тінявий ліс охороною був од пекучого сонця.

413] В полудень спечний, по ловах, у ту мальовничу місцину,

414] За течією подавшись, юнак забрідає. Прилігши,

415] Хоче згасити жагу, та ніяк її, спраглий, не згасить.

416] Поки хиливсь над струмком, побачив себе - й закохався

417] В мрію без тіла; гадає, що тілом є хвиля холодна.

418] Ось він над нею завмер, наче різьблений мармур пароський,

419] Зором холодним красу свою п'є, та напитись не може.

420] Очі свої, дві зорі, й волосся, яким не гордив би

421] Вакх, або й сам Аполлон, лежачи над водою, він бачить;

422] Лиця, порослі пушком, наче з кості слонової, шию,

423] Ніжні вуста й вишневий розлив на лиці білосніжнім.

424] Все це дивує його, бо й справді він подиву гідний.

425] Прагне, безтямний, себе; він і хвалить, і хвалений - він же.

426] Рветься до себе ж таки: сам запалює, сам же - палає.

427] Скільки разів цілував, нерозважний, хвилю зрадливу!

428] Скільки разів, пориваючись шию точену обняти,

429] Воду руками горнув, та себе на знаходив під нею!

430] Що там побачив - не знає; незнаним горить він, одначе.

431] Те, що обманює зір, водночас його й вабить до себе.

432] Що ж, нерозумний, на хвилі пливкій відображення ловиш?

433] Це ж бо - мара: відвернись - і зникне те, що кохаєш!

434] Бачиш обличчя своє, що відбилось у хвилі. Без тебе

435] Тінь ця - ніщо, бо приходить вона й зостається з тобою,

436] Й піде з тобою, якщо куди-небудь піти звідси можеш.

437] Та відтіля відійти йому годі: ні їжа не вабить,

438] Ні відпочинок; лежить на траві в холодку і жадливо

439] П'є безтілесну красу, в незворушну задивлений воду.

440] Гине від власних очей. Але врешті підвівся насилу

441] Й жалісно вигукнув, руки простягти до лісу німого:

442] «Хто, вікопомні ліси, нещасливішим був у коханні?

443] Ви ж не одну та й не раз прихищали закоханих пару.

444] Скільки над вами майнуло віків, а хто, пригадайте,

445] Так побивався, як я? Хто сохнув аж так од любові?

446] Бачу ось мрію свою, але що мені з того: до неї

447] Не дотягнуся - ось так обманутись закоханий може!

448] Прикро ще й те, що не безкрай морів, не дороги далекі,

449] Не верхогір'я, не мури міські пролягли поміж нами -

450] Смужка води! Та й сам він, бачиться, прагне любові:

451] Скільки разів я вустами торкався прозорої хвилі,

452] Стільки ж, назустріч мені, з глибини наближав він обличчя.

453] Вже й наче смужки тієї нема, що закоханих ділить.

454] Випірни, хто б ти не був, не вводь мене, милий, в оману!

455] Хлопче, куди ти, куди? Не такий я на вік та на вроду, [60]

456] Щоб уникати мене: пропадали ж бо німфи й за мною!

457] Щиру взаємність лице твоє ніжне мені обіцяє:

458] Ось я до тебе тягнусь - простягаєш і ти мені руки,

459] Я усміхнувсь - усміхаєшся й ти; а заплачу - й у тебе,

460] Бачу, сльоза вже бринить. На кивок мій - кивком одмовляєш,

461] Видно й з поруху вуст прехороших, що ти мені й слово

462] Мовиш в одвіт, та його з-під води я не можу вловити.

463] Він - це я сам! Я збагнув. Мій образ мене не обдурить!

464] Палом до себе пройнявсь я; вогонь і ношу, й роздуваю.

465] Що ж тут? Благать, а чи ждати благань? Та й чого ж тут благати?

466] Те, чого прагну,- я сам. Од багатства я вбогим зробився.

467] О, коли б вийти я міг поза межі свого ж таки тіла!

468] Дивно - любити й бажати розлучення з тим, кого любиш!

469] Сил моїх рештки вже біль забирає. Недовго на світі

470] Жити лишилось мені; не розвившись іще, засихаю.

471] Смерть не страшна мені: вмерши, од болю звільнюся; одначе

472] Той, кого я полюбив, хай ще довго живе після мене.

473] Нині ж обом нам в одній треба вмерти душі нашій спільній».

474] Мовивши, знов у своє відображення втупивсь очима.

475] Ронить у воду сльозу. Потурбований образ, хитнувшись,

476] Наче по хвилі ковзнув. «Безсердечний, куди ти? - в розпуці

477] Зойкнув юнак.- Зупинись! Не лишай тут того самотою,

478] Хто покохав! І якщо твоїх уст я торкнутись не можу,-

479] Дай хоч дивитись на них, щоби лютий вогонь мав поживу!»

480] Одяг тоді розстебнув і в оголені груди раз по раз

481] Білими, наче той мармур, почав ударяти руками.

482] Й там, де вдаряли долоні, проглянула ніжна рожевість.

483] Так одним боком рум'яниться яблуко, другим - ще світле;

484] Так от багрянцем тонким непомітно беруться під осінь

485] Ягоди, ще недозрілі, бліді в виноградному гроні.

486] Тільки-но те він помітив, коли заспокоїлась хвиля,

487] Більше терпіти не міг: як на полум ї тихому тане

488] Жовтий віск або вранішня паморозь біла, як тільки

489] Сонце пригріє, так він, од любові на скіпочку звівшись,

490] Весь непомітним охоплений полум'ям никне повільно.

491] Вже не цвіте, як раніш, на лиці білосніжнім рум янець;

492] Сили, снаги вже нема, пощезали принади недавні.

493] Далі - вже й тіло, що бідну Ехо полонило, зникає.

494] Муки ці бачить Ехо і хоча пам'ятає зневагу,

495] Боляче їй, і скільки разів бідолашний «О горе!»

496] Вигукне, стільки разів і вона відгукнеться: «О горе»!

497] Вдарить у відчаї він себе в груди - і вже співчутливо

498] Б'є себе в груди Ехо, одізвавшись таким же зітханням.

499] Все ще задивлений в воду: «Любове моя нещаслива!» -

500] Мовив останні слова. «Нещаслива!» - долинуло з лісу.

501] «Хлопче коханий, прощай!»-І «Прощай!» - Ехо повторила. [61]

502] Ось на зелену траву він поник головою, і меркнуть

503] Очі, що ними в свою ж таки вроду так пильно вдивлявся.

504] Навіть у темнім житлі, в попідземній Стіксовій хвилі,

505] Все він себе споглядав. Наяди за ним голосили,-

506] Сестри, й братові в дар волосся зрізане склали.

507] Плакали й німфи лісів, і вторила Ехо їм луною.

508] Про смолоскипи подбали, про вогнище, ноші сплітали,

509] Тіла ж ніде не знайшли, натомість - шафранної барви

510] Квітку, в якої довкіл пелюстки, мов сніжинки, біліли.

511] Чутка про це розійшлась, і в ахейських містах по заслузі

512] Славу Тіресій здобув - знаменитим ім'я його стало.

513] Серед усіх тільки син Єхіона, зневажник безсмертних,

514] Гордий Пентей над старим посміявсь і словам його віщим

515] Віри не йме, дорікає, що темний, позбавлений зору.

516] Той головою схитнув і промовив, пророк посивілий:

517] «Щастя велике ти б мав, коли б і тобі відібрав хтось

518] Очі, щоб Вакхових священнодійств ти не міг оглядати.

519] День-бо настане колись (я вже бачу його), коли юний

520] Лібер - Семели дитя - завітає сюди, і як тільки

521] Жертвами ти не вшануєш його як годиться в святині,-

522] Землю довкіл, пошматований, всієш і темною кров'ю

523] Матір свою заплямиш, її сестер і в лісі дерева.

524] Бути тому! Божества не вшануєш-таки; з гіркотою

525] Слово згадаєш моє і позаздриш незрячому - зрячий!»

526] Син Ехіона жене, проте, геть ясновидця старого.

527] Скоро підтвердились віщі слова-що сказав, те стається:

528] Лібер - вже тут! Всі вітають його, аж полями луна йде.

529] Квапиться люд - матері і жінки разом з чоловіками,

530] Бо таємничий обряд і незнатного, й знатного вабить.

531] «Що то за шал, змієродні, напав на вас, Марса нащадки,

532] Розум затьмаривши вам? - так Пентей їх соромить:- Невже ж то

533] Мідноголосий кімвал і покривлений ріг-ці марниці,

534] Весь цей обман, мають силу таку, що вас, котрим звичні

535] Меч бойовий, та сурма, та готові до бою загони,

536] Нині скорили жінок голоси і вином розігрітий

537] Безум, юрба сороміцька і пустопорожні тимпани?

538] Старці! Дивуюся й вам: подолавши море безкрає,

539] Тір тут заклали ви й тут поселили вигнанців-пенатів,-

540] Нині без опору піддаєтесь? А ви, хто сьогодні

541] В розквіті сил, мої друзі-ровесники,- спис, а не.тирс вам

542] Личить тримати в руці, не вінок, а шолом одягати!

543] Не забувайте, молю, від якого ви кореня вийшли!

544] Духом проймітеся змія того, що стількох одним махом

545] Сам один подолав! Він за озеро та за джерела

546] Згинув, а ви перемогу здобудьте для слави своєї!

547] Мужніх змій переміг, а ви, слабодухих прогнавши,

548] Батьківську честь захистіть! Та якщо не судилося далі [62]

549] Фівам нашим стоять, то хай воїни й пращі потужні

550] Мури зметуть, хай вирує вогонь, хай скрегоче залізо!

551] Ми б не соромились горя свого, нарікали б на долю,

552] Та не таїли б її, і за сльози ніхто б нас не ганив.

553] Нині ж-о сором! - хлопчині беззбройному коряться Фіви,

554] Хоч про війну він не чув, не тримав ні меча, ні повіддя,-

555] Кучері мастить усе та вінками чоло вповиває;

556] Носить коштовний багрець і вишивані золотом шати.

557] Я от за нього візьмусь (не юрміться лишень) і розвію

558] Всі ті про батька його та про таїнства вигадки-плітки.

559] Мав же сміливість Акрісій-владар: над оманливим богом

560] Він посміявсь, перед ним зачинивши аргоські ворота.

561] Тож чи Пентея й усі його Фіви той зайда злякає?

562] Гей же! - Велить він рабам.- До мене того верховода,

563] В путах міцних притягніть! Та мерщій мою волю сповняйте!»

564] Всі його хочуть отямити: дід, Атамант, умовляє,

565] Радять домашні'гуртом, щоб зухвалим не був, але де там -

566] Тільки дратують його; від тієї загайки ще більше

567] Лютість у ньому кипить, не пішла йому рада на користь.

568] Бачив я: мірно спливає потік, не знімаючи шуму,

569] Поки йому на шляху перешкода не стане, та хай-но

570] Трапиться стовбур якийсь або скелі відламок - він тут же

571] Піниться й рине, лютіший стократ, перепону зустрівши.

572] Ось посланці, всі в крові, повернулися. «Щось я не бачу

573] Вакха»,- нахмуривсь Пентей. «Не знайшли його,- ті відмовляють.-

574] Лиш одного з його слуг і супутників ми захопили

575] Ось він. Ми руки йому, як велів ти, за спину звязали.

576] Вслід за Вакхом пішов він колись із Тірренського краю».

577] Глянув на нього Пентей ошаАілими з люті очима

578] Й тут же скарати хотів, але, гнів на хвилину згнітивши,-

579] «Ти, що сконаєш за мить,- проказав,- у науку для інших,

580] Як тебе звати, зізнайсь, як - батьків, із якого ти краю,

581] Що спонукало тебе до нового звернутись обряду?»

582] «Звуть Акетом мене,- відповів йому той незворушно,-

583] Вийшов з Меонії, ну а батьки мої - скромного роду:

584] В спадок ні клаптя землі, ні волів, щоб ниву орати,

585] Ні тонкорунних овець - не лишив мені батько нічого:

586] Вік свій убогим прожив. То гачком він, то в сіті щоденно

587] Рибу ловив і з води, пам'ятаю, тягнув, тріпотливу.

588] Так на життя заробляв, передав і мені те мистецтво,-

589] «Все, чим багатий я,- каже,- наступнику мій, спадкоємцю,

590] Нині тобі віддаю». А багатий він був лиш одними

591] Водами, їх і вважаю по батькові спадком єдиним.

592] Щоб на тих скелях, однак, окрай моря, вік не стриміти,

593] До мореплавства я взявся; стерном і вітрилами вправно

594] Міг повертать, на зірках визнававсь: де Коза Оленійська, [63]

595] Вісниця злив, де Тайгета, де Аркт, де понурі Гіади,

596] Звідки очікувать вітру, де гавань, для суден догідна.

597] Плив я на Делос якось. На весло налягаючи справа,

598] До побережжя Хіоського я підпливав. Ось і берег...

599] Легко стрибаю з судна - в пісок вогкуватий ногами.

600] Там ми й ніч провели. Непомітно рум'янцем Зірниці

601] Небо взялося. Прокинувшись, друзям велю по джерельну

602] Воду піти й на тропу, що веде до струмка, їх виводжу.

603] Сам вибігаю на горб, обмірковую, чим нас потішить

604] Вітер, і, друзів гукаючи, знов до судна повертаюсь.

605] «Ось ми!» - першим озвався Офельт, посміхаючись гордо:

606] З того безлюддя, мовляв, не з пустими вертаюсь руками.

607] Хлопця він берегом вів, що скидався на миле дівчатко.

608] Бачу, хлоп'я ледь бреде: чи то сон йому йти заважає,

609] Чи то вино; на лице його глянув, на одяг, на рухи -

610] Й тут же подумав собі: не людська це, не смертна дитина.

611] От і кажу я супутникам: «Хто з богів, ще не знаю,

612] В хлопця того замінивсь, та що бог він - у цьому я певний!

613] Хто б ти, одначе, не був,- не гнівися, сприяй нам у всьому!

614] Вибач і друзям моїм!» - «За нас ти дарма не молися!» -

615] Діктід мене перебив, що найшвидше з усіх на вершечок

616] Щогли вилізти міг чи вниз по шнурку зісковзнути.

617] «Справді!» - підтакнули й інші: .русявий Мелант, гострозорий

618] Сторож на носі судна, і Лібій з Алкімедоном,

619] І Епопей, що накази дає веслярам і в дорозі

620] їх бадьорить,- геть усіх одурманив до здобичі потяг.

621] «Не потерплю,- я гукнув,- щоб у нас на судні коли-небудь

622] Був полонеником бог! Моє вирішальне тут слово!»

623] З тим загороджую шлях їм собою. З усіх найлютіший

624] Гнівом кипить Лікабант: вигнанець із туського міста,

625] На чужині він за вбивство страшне відбував тоді кару.

626] Й поки стою, він мене кулаком (а бив молодецьки)

627] В горло вразив, і з судна вже на дно мав мене зіштовхнути,

628] Та серед линв корабельних повис я, хоча й непритомний.

629] Схвально гуде нечестивців юрба. Тоді Вакх (а це справді

630] Вакх був) неначе від окриків сон його, врешті, покинув,

631] Чи одшуміло вино, й до грудей відчуття повернулось,-

632] «Що це за галас? Що робите? Як, поясніть, мореплавці,

633] Тут опинивсь я? Куди завезти мене маєте намір?»

634] «Ти не хвилюйсь,- йому каже Прорей,- назви тільки гавань,

635] Де б ти зійти захотів, і прибудеш на землю жадану».

636] «В Наксос,- їм Лібер на те,- судна свого біг завертайте!

637] Там - оселя моя; вона й вас повітає гостинно».

638] «Згода!» - брехливі богами всіма присягаються й морем

639] І над оздобним судном мені парус велять піднімати.

640] Наксос праворуч лежав. Повертаю й вітрило праворуч.

641] Тут мені гнівно Офельт: «Чи ти глузду рішився? Що робиш?» [64]

642] Бачу, зам'ялись усі. А тоді почали: хто кивати,

643] Дехто й на вухо шепнув,- завертай, мов, негайно ліворуч!

644] Я остовпів. «Якщо так, хай судном,- відмовляю,- керує

645] Інший». І так од стерна відсахнувся й від темного діла.

646] Лаять мене почали всім судном, загули вколо мене...

647] Втрутивсь . тут Еталіон: «Виходить,- всміхнувся злобливо,-

648] Ти лиш один нашим щастям рядиш!» І ось, замість мене

649] Взявши кермо, в протилежний від Наксоса бік завертає.

650] Ну, а хлопчак, наче б тільки тепер запримітивши підступ,

651] Став на загнутому носі судна, озирнув усе море

652] Й, ніби втираючи сльози: «Не в той ви мене, мореплавці,

653] Край обіцяли везти, не про те я просив побережжя.

654] Чим я на кривду у вас заслужив? Чи така вже велика

655] Слава -стільком юнакам одного підманути хлопчину?»

656] Я не приховував сліз, та що тим безбожникам сльози?

657] Тільки сміялися з них, налягаючи дружно на весла.

658] Ним присягаюсь я нині тобі (бо хто йому рівний

659] Серед богів?), що, наскільки ця річ неймовірною здасться,

660] Віри настільки ж вона буде гідна: судно серед моря

661] Враз зупинилося так, ніби врізалось носом у берег.

662] Ті, зчудувавшись, розмашисто веслами б'ють, напинають

663] Всі паруси - на підмогу веслу залучають ще й вітер.

664] Плющ їм, однак, на заваді стає: вколо весел обвившись,

665] Пнеться вгору, цупкий, розбуявши, повис на вітрилі.

666] Ось і сам бог, увінчавши чоло золотим виногроном,

667] Тирсом трясе, що в зелену лозу виноградну вповитий.

668] Тигри блукають довкіл; то тут, то там полохлива

669] Рись, наче привид, майне, розляглися плямисті пантери.

670] Тут якось дивно, чи то з переляку, чи то з божевілля,

671] Всі застрибали; з них перший Медон став тілом чорніти

672] Й вигнувся, наче дуга, шорсткуватою вкрившись лускою.

673] «Ну й чудасія! - йому Лікабант - Що за вигляд у тебе!»

674] Та на півслові запнувсь: уста його пащею стали,

675] Ніздрі обвисли; лускою взялася, затверднувши, шкіра.

676] Лібій на весла хотів налягти, але бачить, що в нього

677] Руки раптово неначе коротшають, далі й руками

678] Вже не здаються вони - поплавками назвати їх можна.

679] Інший за шнур, оповитий плющем, норовив ухопитись,

680] Та не було в нього рук, тільки, вигнувши тулуб кумедно,

681] Гепнувсь у воду плиском, і тут серповидним одразу

682] Хвилю хвостом, що на роги півмісяця схожий, став бити.

683] Бачу, й інші стрибать почали; спливає вода з них,

684] То виринають вони, то знов у глибини пірнають,

685] Наче танок завели: вигинаються в хвилі грайливо

686] Тілом усім і випорскують воду крізь ніздрі широкі.

687] Тож із усіх двадцяти (на судні саме двадцять було нас)

688] Я залишився один. Сам себе з переляку не тямлю, [65]

689] В поті холодному весь, але тут мене бог заспокоїв:

690] «Ти не лякайсь, і на Дію пливи». Я доплив туди, й тут же

691] Вакхові шану віддав і до таїнств його залучився».

692] «Довго ти гаяв нас,- каже Пентей,- балачками пустими,

693] Думав, що стихне мій гнів, поки нам теревені розводиш?

694] Гей же! На муки його! Не жалійте вогню та заліза,

695] Поки живий, а тоді - пожбурніть його в пітьму Стігійську!»

696] Вмить у в'язниці глухій опинивсь Акет тірренієць

697] В путах міцних. І вже кат готував за наказом Пентея

698] Все, що потрібне для мук,- і залізо, й вогонь,- та зненацька

699] Двері самі по собі перед ним розчинилися навстіж,

700] Кажуть, що й пута самі по собі з його рук поспадали.

701] Вперся ще більше Пентей: замість іншим накази давати,

702] На крутосхили, посвячені Вакхові, сам поспішає,

703] На Кіферон, де вакханок лункі чути заклики-співи.

704] Як стрепенеться загонистий кінь, коли мідноголоса

705] Раптом сурма заячить, як до бою жага його пройме,

706] Так і Пентея жінок голоси й завивання нестямне

707] Збуджують: чуючи їх, він ще більшою люттю скипає.

708] Здалеку видна галявина є посеред Кіферону,

709] Темним вона звідусіль, мов кільцем, опоясана лісом.

710] Там, поки таїнство невтаємниченим оком він бачить,

711] Першою вздріла його, й, ошаліло підбігши до нього,

712] Першою кинула тирс і вразила в груди Пентея

713] Мати. «Сюди! -зазиває,- сюди, мої сестри обидві!

714] Гляньте-но, що за кабан походжає по нашому полю!

715] Я кабана того вб'ю!» Налітають у дикій нестямі

716] Всі вони - на одного. Завиваючи, мчать за тремтливим,-

717] Вже-бо він справді тремтить, вже забув свою мову зухвалу,

718] Сам проклинає себе, у провині своїй зізнається.

719] «Згляньсь, Автоноє,- поранений зойкнув,- о сестро моєї

720] Матері! Зглянься хоч ти! Пригадай собі тінь Актеона!»

721] Про Актеона ж ця ніби й не чула, й простягнену руку

722] Вирвала. Іно, підбігши, Пентею викручує й другу.

723] Рук, щоб до матері міг простягти, вже не має сердега,

724] Тож покаліченим тулубом тягнеться: «Глянь, моя мати,

725] Глянь же!» - благає. Агава ж, поглянувши, тільки завила,

726] Наче здригнулась уся, й, розпустивши з вітром волосся,

727] Синові голову миттю зриває, і пальцями в неї

728] Вп'явшись: «Іо! - кричить.- Таки вклали ми, подруги, звіра!»

729] Навіть морозом побитих листків, що ось-ось облетіти

730] Мають самі, з верховіть не зірве так раптово негода,

731] Як розірвали Пентеєве тіло безжалісні руки.

732] Після таких от повчальних подій узялись Ісменіди

733] Вакхові ладан палить, до нових залучившись обрядів.

Додати в закладки

  
Переклад Translate