Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Публій Овідій Назон Метаморфози Переклад А.Содомори

1] Мінія донька, однак, Алкітоя, бурхливого свята

2] Не визнає до цих пір і не вірить у те, легковажна,

3] Що від Юпітера Вакх народився, ще й сестер за спільниць

4] Має в безбожному ділі. Та ось до обряду скликає

5] Жрець і жінок, і служниць, які вільні від праці; прикрити

6] Шкірами груди велить, розв'язати стрічки, на волосся

7] Позакладати вінки; виноградом оплетені тирси

8] Взяти до рук, провіщаючи те, що не знатиме в гніві

9] Стриму ображений бог. Покорились жінки й молодиці:

10] От вони, кинувши тканку, й коші, й недопрядену вовну,

11] Ладан несуть, зазивають Ліея, Бромія, Вакха,

12] Сина вогню, який двічі від двох матерів народився.

13] І додають ще: Нісей, син Тіони буйноволосий,

14] Також Леней-жартівник, сівач винограду п'янкого,

15] Також отець Елелей, Іакх, Еван і Ніктелій,

16] І не одне ще ім'я, що дають його різноплемінні,

17] Лібере, греки тобі! Нема-^ж твоїй юності краю,

18] Вічно цвітеш юнаком; найвродливіший, високо в небі

19] Сяєш у колі богів. А коли ти без рогів, то з виду

20] Схожий на миле дівча. Ти Схід покорив аж до краю,

21] Де омиває засмалену Індію Ганг повноводий.

22] Двох святотатців скарав: Пентея й Лікурга, що гордо

23] З міді сокиру двосічну носив; потопив і тірренців.

24] Рисі послушні тобі: їх пара в упряжці кориться

25] Віжкам оздобним твоїм. За ними - сатири, й вакханки,

26] Й старець, Сілен,- то в руці з посошком він бреде напідпитку,

27] То на повільнім ослі, непевно тримаючись, їде.

28] Всюди, куди б тільки ти не прийшов,- і юнацькі, й жіночі

29] Заклики гучно звучать, аж гудуть під долонями бубни,

30] Гнута.відлунює мідь, не стихає дірчаста сопілка.

31] «З миром, ласкавий, прийди!» - до обряду, як велено, ставши,

32] Просять жительки Фів. Тільки Мінія дочки зостались

33] Дома, врочистий зневажують день рукоділлям невчасним. [67]

34] То вони вовну прядуть, веретено кваплячи пальцем,

35] То запопадливо тчуть, то рабинь спонукають до праці.

36] Легко пускаючи нитку з-під пальця, сказала одна з них:

37] «Поки, зібравшись на свято придумане, інші дармують,

38] Ми, котрі пильно Палладі слугуємо, кращій богині,

39] Мову по черзі ведім то про се, то про те, щоб корисна

40] Легше нам рук наших праця ішла, щоб години повільні

41] Швидше спливали - незайнятий слух веселім одна одній».

42] Задум сподобався їм. «Ти й почни щось!» - пожвавились сестри.

43] Та завагалася: «Що б тут почати?» А знала всіляке;

44] «Може, про те оповім, вавілонська Деркетіє, спершу,

45] Як Палестинського озера хвилі -в те вірять усюди -

46] Вкривши лускою тебе, твій природжений вигляд змінили.

47] Може, згадаю про те, як дочка' твоя, в пір'я зодягшись,

48] Пізні роки свої часто на білих проводила вежах.

49] Може, й про те, як силою зілля та чарів наяда

50] Зайшлих могла юнаків у безмовних риб обертати,

51] Поки й сама не вдяглась у луску. Чи про те, як од крові

52] Чорні тепер, а не білі смоковниця ягоди родить».

53] Вибравши оповідь цю про подію не кожному знану,

54] Так почала, поки з вовни тонесенька нитка снувалась:

55] «Тісба й Пірам, той - вродою перший поміж юнацтва,

56] Та - найчарівніша серед дівчат, що їх Схід колись бачив,

57] Дім побіч дому жили, де муром високим із цегли

58] Місто довкіл обвела, за переказом, Семіраміда.

59] Отже, сусідство близьке зазнайомило їх і зріднило.

60] Далі - зміцніла любов; дійшло б до весілля по праву,

61] Тільки не згодні батьки. На одне лиш нема заборони:

62] Палко любились вони, перейнявшись чуттям обопільним.

63] Свідків нема в них: то знаками мову ведуть, то кивками.

64] Пломінь же, хоч приховай, розгориться, прихований, дужче.

65] Здавна щілинка була у стіні, для домів їхніх спільній,

66] Мабуть, іще відтоді, як будинки ці два поставали,

67] Хиби тієї ніхто, хоч минали віки, не помітив.

68] Око ж любові метке: ви ж бо перші, її спостерігши,

69] Стали розмову крізь неї вести; через отвір вузенький

70] Скільки то лагідних слів туди й сюди пролетіло!

71] Стануть, бувало, Тісба й Пірам: ця звідси, той - звідти,

72] Й тільки-но подих палкий з-за стіни переловлять обоє -

73] «Заздрісна,- шепчуть,- стіно! Чому заважаєш коханню?

74] Нам поєднатись дозволь! А коли завеликого просим -

75] Для поцілунку хоча б - невеликий це труд - розетупися.

76] Втім, ми твої боржники: бо ж тобі завдячувать мусим

77] Те, що можемо тут обмінятись хоч словом сердечним».

78] Так от, він тут, вона там, стіні глухій пожалівшись,

79] На ніч сказали: «Прощай!», до щілинки припали вустами,

80] Та поцілунок не міг, наче слово, пройти через неї. [68]

81] От, звістуючи день, вже зірки проганяє Аврора;

82] Зринуло сонце стрімке, осушило зарошені трави.

83] В звичному місці зійшлись. Пошепталися, тихо сплакнули,

84] Потім рішили під ніч,} коли все постихає довкола,

85] Потайки вийти надвір, підманувши сторожу, а далі,-

86] Хай лише вдасться покинути дім і міські забудови,

87] Щоб навмання по широкому полю обом не блукати,-

88] Біля могили Ніна зійтись і сховатись під тінню

89] Дерева. Дерево те - білосніжними вкрита плодами

90] Смоква струнка; недалеко від неї струмок був холодний.

91] Намір сподобався їм. Повільніше в води, здавалось,

92] День западав, неквапливо й ніч із глибин виринала.

93] Врешті, не рипнувши навіть дверима, проворно пірнула

94] В темряву Тісба. Своїх підманула й, закривши обличчя,

95] До гробівця підійшла й під умовлене дерево сіла.

96] Духу любов додала. Та ось по кривавій вечері

97] Суне левиця страшна з бичачою кров'ю на пащі

98] Прямо до того струмка, щоб докучливу спрагу згасити.

99] Тільки-но Тісба її запримітила в місячнім сяйві,

100] В темну печеру біжить, омліваючи вся, й по дорозі

101] Губить накидку легку, що з плечей, наче птиця, зметнулась.

102] От, нахлептавшись води, завертає до лісу левиця,

103] Та на своєму шляху, наступивши на те покривало,

104] Рве на шматочки кривавою пащею ніжну тканину.

105] Вийшовши дещо пізніше, Пірам незабаром побачив

106] Звіра глибокі сліди на піску - й сполотнів, на обличчі.

107] Далі й накидку тонку запримітивши в плямах кривавих,

108] Каже: «Одна тільки ніч, а закоханих двоє в ній згине,

109] З них же вона, лиш вона заслужила найдовшого віку.

110] Я провинився тут! Я тебе звів, нещаслива, зі світу!

111] Бо ж у місця небезпечні тебе скерував, та раніше

112] Я сюди сам не прийшов. ГЛоє ж тепер тіло на кусні

113] Рвіть, по-хижацькому рвіть і нутро поїдайте злочинне,

114] Всі ви, що водитесь тут, у скелястих ущелинах, леви!

115] Смерті, однак, боягуз тільки ждатиме!» З тим, нахилившись,

116] Тісби накидку бере і відносить під тіняву смокву.

117] Там, оросивши тканину слізьми та цілунками вкривши,

118] Каже: «Й моєї крові ковток не відмовся прийняти!»

119] Мовив - і меч, що при поясі був, устромив собі в груди

120] Й тут же його вириває, півмертвий, з пекучої рани.

121] Так він горілиць завмер на землі. Тільки кров невгамовна

122] Високо б'є. Так от трубка не раз, де свинець надітреться,

123] Тріскає вмить і хльосткою тоненькою цівкою з неї

124] Рветься назовні вода, розтинаючи з свистом повітря.

125] Кров'ю забризкані смокви плоди, що, мов сніг, були білі,

126] Темними раптом стають. І від кореня, ситого кров'ю,

127] Наче багрянцем густим наливаються ягоди звислі. [69]

128] Все ще тамуючи страх, щоб коханий, бува, не заждався,

129] Тісба спішить; юнака виглядає очима та серцем,-

130] Хоче похвастати, як то вдалось їй уникнути смерті.

131] От і те місце. Пригадує й дерева обрис, їй знаний;

132] Барва плодів лиш дивує. «Чи це?» - зупинилась непевна.

133] Й тут її кинуло в дрож: на піску закривавленім бачить,

134] Болісно корчиться хтось. Відсахнувшись, поблідла смертельно,

135] Наче самшит, і здригнулась нараз. Так по тихому морю

136] Часом вітрець промайне: схвилювавшись, воно потемніє.

137] Врешті, коханого в тім окривавленім тілі впізнавши,

138] Груди невинні свої невгамовним плачем надриває,

139] В тузі волосся розплетене рве; до Пірама припала,

140] Сповнює рану глибоку слізьми, їх із кров'ю густою

141] Змішує, криє цілунками мертве, холодне обличчя.

142] «Ой, що це сталося! - зойкнула.- Хто розлучив нас, Піраме?

143] О, відгукнись, відгукнись! Твоя Тісба, твоя найдорожча

144] Кличе тебе. Не мовчи ж, повернися обличчям до мене!»

145] Чуючи Тісби ім'я, піднімає обтяжені смертю

146] Очі Пірам, та, побачивши милу, зімкнув їх навіки.

147] Раптом накидку свою спостерігши, омочену кров'ю,

148] й піхви самі, без меча,- «Рука твоя,- каже,- й кохання,

149] О нещасливий, згубили тебе! Та надійні й у мене

150] Є і правиця, й любов: нанести собі й я зможу рану!

151] Вслід за тобою, супутниця й смерті твоєї причина,

152] Я, безталанна, піду. Тебе ж, кого взяти від мене

153] Смерть лиш спроможна була,- неспроможна й вона відірвати!

154] Все ж ми обоє сьогодні шлемо наше спільне прохання

155] Вам, о батьки,- мої і його, нещасливі стократно:

156] Тим, кого щира любов поєднала й остання година,

157] Дайте змогу в одній побіч себе лежати могилі!

158] Ти ж, о розлога смоковнице, ти, що гілля своє хилиш

159] Тільки над ним, а скоро вже двох укриватимеш сумно,

160] Крові пролитої слід бережи, залишайся в жалобі:

161] В темних постійно плодах на знак двоєдиної смерті!»

162] Мовила - й, вістря під груди, до самого серця приклавши,

163] Впала з розгону на гостре залізо, ще тепле від крові.

164] Вчули, одначе, боги, дійшло до батьків те прохання:

165] Бо ж і смоковниці плід, коли робиться зрілим, темніє,

166] І спочивають останки їх - попіл - в одній домовині».

167] Змовкла, й ніхто якийсь час не озвався. Тоді Левкотоя

168] Другою слово взяла, й не порушили сестри мовчанки.

169] «Навіть сонячний бог, який править усім, яснозорий,

170] Силу кохання пізнав. Пригадаймо ж любов того бога!

171] Кажуть, він перший помітив якось, як розкішна Венера

172] Й Марс обнялись тайкома; він же перший усе помічає.

173] Прикро зробилось йому, і про зраду подружнього ложа

174] Сина Юнони він тут же звістив, ще й на місце спровадив. [70]

175] Той остовпів, і з правиці ковальської виріб майстерний

176] Випав. Негайно тонкі ланцюжки та гачки він і сіті

177] З міді ковкої, такі, що й побачити їх неможливо,

178] Виточив. З витвором тим не могла б ні найтонша тканина,

179] Ні павутина легка, що під сволоком висне, зрівнятись.

180] Робить ще й так, щоб одним тільки дотиком міг він цю сітку

181] В рух привести, й хитромудро її накладає на ложе.

182] От і лягли собі нишком на нього дружина з коханцем,

183] Та ненадовго: бо лиш обнялися - небачена досі

184] Цупко їх сіть повила - не могли й ворухнутись обоє.

185] Двері слонової кості в ту хвилю Вулкан розчиняє,

186] Просить богів увійти, а ті двоє - у путах лежали...

187] Сором, та й годі! - Хоч дехто з богів тоді сам був не проти

188] Сорому звідать того. Насміялись безсмертні, й ще довго

189] Тільки про ту новину гомоніли в широкому небі.

190] Та Кітерея в боргу не-лишилась: того, хто таємну

191] Викрити пристрасть посмів,- сама покарала такою ж

192] Пристрастю. Що це тобі, хто родився від Гіперіона,

193] Врода сьогодні дає і рум'янець, і зір променистий?

194] Жаром ти землю довкіл обдаєш, але сам повсякденно

195] Сохнеш од жару того. Хоч усе тобі слід озирати,-

196] На Левкотою глядиш. Увесь світ занедбавши, з тієї

197] Діви не зводиш очей. То завчасно на східному небі

198] Зринеш, то в темряву західних вод поринаєш запізно,-

199] Днину зимову, бува, задивившись на неї, продовжиш.

200] Часом не видно тебе: від жаги твої очі беруться

201] Млою, і смертних тоді потемнілим жахаєш обличчям.

202] Та не тому ти стьмянів, що ближчого місяця обрис

203] Став на твоєму шляху: од любові погас твій рум'янець.

204] Вабить тебе лиш одна; позабув же ти Роду, Клімену,

205] Кинув з усіх найвродливішу - Матір Еейської Кірки.

206] Потім - ще й ту, що бажала твого, хоч зневажена, ложа,-

207] Клітію; саме тоді вона в серці своєму відчула

208] Рану важку. Забуттям не одну вповила Левкотоя,

209] Гожа дочка Евріноми-красуні, чия батьківщина -

210] Сповнений пахощів край. Лиш дозріла дочка - й свою неньку

211] Вродою так перейшла, як колись її ненька - всіх інших.

212] В ахеменійських містах її батько владу мав, Орхам.

213] Сьомим він був у високому роді, що вийшов від Бела.

214] Є пасовище в краю гесперійськім для сонячних коней,

215] Де їх не трави - амбросія живить; розтрачені сили

216] їм повертає, наснажує знов до щоденної праці.

217] Поки там коні баскі споживають небесну пашницю,

218] Поки триває ще ніч, перевтілився бог в Евріному,

219] Матір, і входить до спальні жаданої; там Левкотою

220] Бачить він: при ліхтарі в товаристві дванадцяти служок

221] Нитку тонку вона вправно снує говірким веретенцем. [71]

222] От він, як мати, ввійшовши, цілує її, й до служанок:

223] «Хочу дочці я тут дещо сказать, залишіть нас,- велить їм,-

224] І не перечте, бо ж я материнське на це маю право!»

225] Ті покорились. А бог, коли з нею віч-на-віч лишився:

226] «Я - отой самий,- сказав,- хто, керуючи порами року,

227] Бачить усе довкруги, через кого й земля усе бачить,-

228] Всесвіту око. Я, вір, покохав тебе!» Тут Левкотої

229] Випала прядка із рук, покотилось прудке веретено.

230] Вроду примножував страх. Не гаючись, бог перед нею

231] Виступив явно тепер, у своєму звичайному блиску.

232] Діва, хоч як налякала її ця раптова поява,

233] Богові, сяйвом подолана, без нарікань піддалася.

234] Клітію заздрість бере, бо й сама до промінного бога

235] Чула надмірну любов. На суперницю зло затаївши,

236] Всім розплескала про гріх, перед батьком її очорнила.

237] Той, розлютившись, у гніві сліпому, дочку, яка руки

238] До ясночолого сонця простягши, благала: «Це ж бог той

239] Честі насильно позбавив мене!» - закопав, безсердечний,

240] Глибоко в землю, ще й пагорб над нею насипав піщаний.

241] Та, розметавши промінням той пагорб, син Гіперіона

242] Дав тобі змогу підняти лице з-під могили - до світла.

243] Не підняла ти, однак, голови, що відчула вже, німфо,

244] Натиск землі; непорушним було твоє тіло безкровне.

245] Кажуть, сумнішого в світі не бачив погонич крилатих

246] Коней нічого й ніде, хіба смерть Фаетона вогненну.

247] Все-таки пробує він, чи прониклива сила проміння

248] В тілі її льодянім теплоти не пробудить живої.

249] Та коли доля звела нанівець божественні зусилля,

250] Тіло її і розриту могилу зросивши нектаром,

251] Так завершив свої довгі жалі: «Ти сягнеш-таки неба!»

252] Тіло, просякле нектаром небесним, нараз розпливлося,

253] й запахом ніжним земля пройнялася на місці могили.

254] Гілка пахуча тоді, через брили пустивши коріння,

255] Насип вершечком пробивши тонким, протяглася до сонця.

256] Та відсахнувся од Клітії світла даритель, хоч тугу

257] Міг оправдати любов ю, а зрадництво - тугою; більше

258] Не повернувся, однак, розлюбив її, кинув назавжди.

259] Сохне по ньому вона, від палкого бажання шаліє,

260] Німф уникаючи, днями й ночами вона просто неба

261] Гола сидить на траві, розпустивши по плечах волосся.

262] Дев'ять днів пересидівши так без води, без поживи,

263] Голод і спрагу хіба що слізьми та росою гасила,

264] Не піднімаючись, тільки обличчя своє повертала,

265] Жалісним зором весь час проводжаючи бога ясного.

266] Кажуть, що врешті з землею зрослась і частиною тіла

267] В листя безкровне, бліде замінилась, а там, де обличчя,

268] Барва багряна лягла, до фіалки, журливої квітки, [72]

269] Стала подібна. За Сонцем, однак, хоч і корінь тримає,

270] Все повертається: давня жага й перемінену сушить».

271] Тим закінчила вона, й захопила всіх оповідь дивна.

272] Дехто їй віри не йняв, а дехто й не сумнівався

273] В силі правдивих богів; не було, проте, Вакха, там, кажуть.

274] До Алкітої тоді, постихавши, звертаються сестри.

275] Та, проганяючи вправно швидкий між основою човник,

276] Мовить: «Змовчу про любов пастуха - про Дафніса з Іди:

277] Всім же відомо про те, як у камінь його обернула

278] Німфа, лиха на суперницю: ось як любов розпікає!

279] Не наміряюся вам повторяти, як проти природи

280] Сітон то жінкою був якийсь час, то ставав чоловіком.

281] Не зупинюся й на Кельмію - нині алмаз він, а був же

282] Другом Юпітера-хлопця колись,- ні про вас, о курети,

283] Діти дощу, не почну, ні про вас, Кроконе й Смілако,

284] Що замінились у квіти дрібні,- захоплю новиною.

285] Звідки славу лиху здобуло джерело Салмакіди,

286] й силу таку, що, торкнувшись, в'ялить і розніжує тіло,-

287] Слухайте. Знана-бо міць його хвилі, незнана - причина.

288] Сина Меркурію в дар повила Кітерея прекрасна,

289] й діви-наяди в печерах ідейських його згодували.

290] Хлопець той видавсь такий, що з обличчя однаково батька

291] Й матір нагадував, так що й ім'я від батьків перейняв він.

292] Щойно п'ятнадцять минуло йому, як батьківські гори

293] Та годувальницю Іду покинувши, в світ він подався.

294] Радо краями незнаними йшов, на незнані дивився

295] Ріки, й утоми не чув, озираючись пильно довкола.

296] От він лікійські міста й сусідню з тим краєм відвідав

297] Карію. Бачить там озеро, чисте настільки, що в ньому

298] Видно й піщинки на дні. Очерет не росте там болотний,

299] Ні осока з порожнистим стеблом, ні ситник гостроверхий.

300] Дивна прозорість води... Моріжком облямований берег;

301] Далі - трави довкіл поросли, що не в'януть ніколи.

302] Німфа в місцях тих жила. їй чужі були лови, не вміла

303] Й лука тримати в руці, не змагалася в бігу ніколи.

304] З-поміж наяд лиш її прудконога не знала Діана.

305] Кажуть, їй радили сестри не раз: «Візьми ж, Салмакідо,

306] Спис або хоч сагайдак розмальований, не полінуйся

307] Серед дозвілля свого й полюванням суворим зайнятись».

308] Списа, однак, не бере, сагайдак їй - не до вподоби,

309] Серед дозвілля свого забуває про лови суворі.

310] То джерелом охолоджує тіло гнучке, то волосся

311] Чеше тонким гребінцем із кіторського бука, й до хвилі,

312] Мовби до дзеркала, зиркає: як я, мовляв, причесалась?

313] То, огорнувши свій стан серпанковим ясним покривалом,

314] Чи на травиці м'якій, чи на листі м'якім опочине.

315] Часто зриває квітки. Випадково й тоді їх зривала, [73]

316] Як подорожнього вгледіла; тут же його і запрагла.

317] Та, вгамувавши порив, привела до порядку свій одяг,

318] Причепурилась, хоча була й так прехороша собою.

319] Й тільки тоді вона, кроком легким підійшовши до нього,

320] Так почала: «Справедливо тебе я назвала б, юначе,

321] Богом, і то Купідоном самим; а якщо ти із смертних,

322] Значить, щасливі стократно батьки, що тебе породили,

323] Щасний твій брат, пощастило й сестрі, якщо є вона в тебе,

324] Й няні, котра згодувала тебе; та одній, безумовно,

325] Поталанило найбільш - нареченій твоїй, якщо тільки

326] Маєш таку, що весільних достойна була б смолоскипів!

327] Є така в тебе - то хоч крадькома я тобі подарую

328] Ласку свою, а нема - поєднаймось на шлюбному ложі!»

329] Тим закінчила вона, й зарум'янивсь юнак соромливо,

330] Бо й не чував про любов; йому личив, одначе, рум'янець.

331] Яблуко так червоніє на гілці, осяяній сонцем,

332] Так і слонова кість, коли в пурпур її омочити,

333] Й місяць, коли при затемненні міддю видзвонюють марно.

334] Німфа - цілунків жде: «Хоч як брат поцілуй мене,» - каже.

335] Й руки уже простягла до його білосніжної шиї.

336] «Годі! -він їй,- а ні, то тебе й цю місцевість покину!»

337] «Що ти! - злякалась вона,- ці місця я тобі відступаю,

338] Гостю!» І йде собі геть, але тільки вдає, що відходить.

339] Ще озирнулася декілька раз і, в чагар увійшовши,

340] Нишком присіла собі, підігнувши коліно, а хлопець,

341] Певний, що серед незайманих трав одинцем походжає,

342] Врешті ногою знічев'я торкнувся грайливої хвилі;

343] Далі занурив стопу - й течія невимовно ласкава

344] Втомлене тіло нараз переповнила млостю п'янкою.

345] Тут він свій одяг легкий із юнацького тіла знімає...

346] Наче вогонь Салмакіду пройняв, як побачила вперше

347] Голу красу юнака - запалали їй очі жагою.

348] Так, бува, сонце сяйне, коли дзеркала рівна поверхня

349] Серед безхмарного дня його круг відіб'є найчистіший.

350] Годі вже стриматись їй, наперед сона втіху смакує,

351] Ласки жадає його і до нього, шаліючи, рветься.

352] Він же руками плеснув і в прозорість рухливу з розгону

353] Кинувсь, і вправно пливе, викидаючи руки по черзі,

354] Й видно його у воді - як, буває, під скло щонайтонше

355] Постать слонової кості кладуть або сніжну лілею.

356] «Мій він тепер! Таки я взяла верх!» - торжествує наяда.

357] Одяг відкинувши, хутко за хлопцем у воду пірнає.

358] Той опирається їй, а вона силоміць то цілує,

359] То обнімає його, то грудей проти волі торкнеться -

360] З різних боків припадає, і горнеться, й липне до нього.

361] Врешті довкола плавця, щоб не вислизнув,, .щоб не пручався,

362] Так обвилась, мов змія, що її аж до хмар піднімає [74]

363] Владар пернатих, орел: йому шию змія охопила

364] Й ноги, а довгим хвостом намоталась на крила простерті.

365] Так наполегливо плющ на високому стовбурі в'ється,

366] Так восьминіг на морській глибині випускає раптово

367] Всі свої щупальця й наче тенетами стискує жертву.

368] Правнук Атланта тим часом стоїть на своєму й наяду

369] Втіх позбавляє близьких; а вона, просто впившись у нього

370] Тілом усім: «Хоч-не-хоч,- йому шепче,- моїм таки будеш,

371] Не сподівайся втекти! Повеліть же, боги, щоб однині

372] Я при ньому була, а він - при мені був навіки!»

373] Вчули цю просьбу боги: непомітно змішавшись, обоє

374] В тілі з єднались однім, одне вже було в них обличчя.

375] Так і дві гілки, якщо їх корою впов'єш однією,

376] Живляться разом, ростуть, поки тілом єдиним не стануть.

377] Тож, коли тісно ті двоє сплелись, то були вже не двоє:

378] З виду хіба що подвійні вони, бо вже годі сказати,

379] Хлопець чи дівчина це: і так, і не так одночасно.

380] Чуючи млість у руках та ногах, півмужчиною ставши

381] У мерехтливій воді, куди входив мужчиною щойно,

382] Руки до неба підняв, і вже не хлопчачим благає

383] Голосом Гермафродит: «О ви, моя ненько, мій батьку,

384] Сина свого, що й ім'я перейняв у вас, просьбу сповніте:

385] Той, хто в потік той пірне, півмужчиною з нього хай вийде.

386] Ледве торкнувшись хвиль, нехай тілом одразу розм'якне!»

387] Жаль стало сина батькам; і сповняють, що він, двоєдиний,

388] Просить їх: води пливкі чарівним занечищують зіллям».

389] Стихла й вона. Проте Мі ні я донька ще й далі до праці

390] Квапить усіх, над богом новим та над святом глумиться.

391] Тут, хоч не видно було їх ніде, загриміли зненацька

392] Бубни гулкі звідусіль, зігнуті роги заячали,

393] Дзвоном озвалася мідь, запахло смолою й шафраном.

394] Потім, хоч важко й повірить у те, почала зеленіти

395] Тканка, й листям узявсь, повислий, мов плющ, їхній одяг.

396] Ось уже де-не-де й грона звисають; де нитка снувалась -

397] В'ється вусата лоза, крізь основу брость проростає.

398] Вже й виногроно важке пурпуровим поймається блиском.

399] День пригасав. Наставала пора, яку годі й назвати:

400] Темряви ще не було, але й світла вже наче не стало,-

401] Никлого дня з несміливою ніччю хвилинне сусідство.

402] Крівля раптово стряслась, і здалося, що всюди олійні

403] Враз ліхтарі зайнялись, багрянцем весь дім освітивши.

404] Звірів примарних довкіл розляглося лунке завивання.

405] Кинулись сестри шукать по кімнаті задимленій сховку,

406] Тиснуться всі по кутках - від очей, від огнів якнайдалі.

407] Поки ховаються в ніч, їх тендітні суглоби вкриває

408] Плівка, й суцільне крило їм рамена затягує й руки.

409] Так метушаться вони в темноті, й переміни своєї [75]

410] Все ще не бачить ніхто. І хоча не вкривалися пір'ям,

411] Легко, проте, повисали в повітрі на крилах прозорих.

412] Хочуть мовити щось, та порівняно з тілом мізерний

413] Звук видають, і жалі свої свистом тонким виявляють.

414] Вабить їх крівля, не ліс, і літають, цураючись сонця,

415] Тільки вночі, тож і назву від пізнього вечора мають.

416] .Лиш після того по Фівах усіх божеством повселюдно

417] Визнаний Вакх. Розголошує всім про його всемогутність

418] Іно, Семели сестра: серед них лиш вона не зазнала

419] Болю - хіба що того, яким сестри її засмутили.

420] Бачачи те, як вона Атамантом, своїм чоловіком,

421] Дітьми своїми та плеканцем-богом гордиться, Юнона,

422] Вже розпікається: «Міг же розпусниці син меонійських

423] Зачарувати плавців, їх занурити в море бездонне;

424] Міг домогтися, щоб си«а свого рвала мати на кусні;

425] Ще й дивовижними крилами вкутала Мінія дочок!

426] Я ж, хоч Юноною звусь, маю кривди безсило терпіти?

427] Маю обмежитись цим? Моя велич уся - тільки в цьому?

428] Сам він, однак, мене вчить (бо й у ворога вчитись не сором),

429] Силу яку має шал: страхітлива загибель Пентея -

430] Доказ аж надто ясний. То чому б нині й Іно не мала

431] Шалу гризького жало, які і всі її рідні, відчути?»

432] Є один спадистий шлях, лиховісним затінений тисом:

433] До підземельних осель серед тиші німої веде він.

434] Мляво парує там Стікс, і тіні недавно померлих

435] Шляхом тим сунуть униз - вже не люди, лиш обриси їхні.

436] Млиста зима в підземеллі панує, і новоприбулі

437] Помацки йдуть по шляху до Стігійського краю; не знають,

438] Де в тій долині сумній непроглядного Діта оселя.

439] Тисячу входів має довкола те місто безмежне,

440] Тисячу навстіж одчинених брам. Як до моря - всі ріки,

441] Так усі душі до нього пливуть. Там селитися може

442] Цілий народ, і хоч як би юрмивсь - буде краплею в морі.

443] Тіні безкровні без тіла й кісток сновигають по ньому.

444] Дехто торгівлі віддавсь, при палаці Плутоновім дехто

445] Служить, а хто й ремеслом, як було за життя ще, зайнявся.

446] Кожен там, як і належить, покару свою відбуває.

447] Ось куди сходить, покинувши небо, всевладна Юнона,

448] Донька Сатурна,- таку вона лють, таку ненависть чує.

449] Щойно туди увійшла,- подавшись під кроком богині,

450] Темний поріг застогнав, і Кербер трьома одночасно

451] Пащами гавкнув три рази підряд. Народжених ніччю

452] Кличе сестер вона - темних богинь, що глухі до благання.

453] Біля дверей, адамантом окутих, вони, посідавши,

454] Гребенем чорних гадюк із волосся хотіли зчесати.

455] В чорній підземній імлі, серед тіней, пізнавши богиню,

456] Хутко вони піднялись. Нечестивим зветься те місце: [76]

457] Тітій шулік там собою живив, простягнувшись на дев'ять'

458] Югерів тілом своїм. І тобі не вдавалось, Тантале,

459] Хвилі зловить, а з лукавого дерева - плоду зірвати.

460] Знову й знову під гору викочуєш камінь, Сісіфе.

461] Крутиться там Іксіон: себе ловить, від себе тікає.

462] Ті ж, які руку зняли на своїх наречених, Беліди,

463] Воду постійно беруть, але бочки ніяк не наповнять.

464] Оком суворим Сатурна дочка повела вколо себе,

465] Першим з усіх Іксіона побачила, далі - Сісіфа,

466] Й так собі каже: «Чому ж то з братів тільки він безконечну

467] Кару тут мусить нести? Атамант же в палаці владичім

468] Гордо живе, хоч не раз, пам ятаю, мене зневажали -

469] Він і дружина його!» Свого гніву й дороги причину,

470] Й те, чого хоче, звіщає. А хоче, щоб Кадма владичий

471] Дім поваливсь, щоб до злочину шал довів Атаманта.

472] Просить, велить, обіцяє нараз і, як тільки може,

473] Збуджує чорних богинь. Заледве скінчила Юнона,-

474] Вже Тісіфона бліда головою патлатою гнівно

475] Скинула й, чорних настирних гадюк одігнавши від рота,

476] Мовила так: «Манівцями не прийнято тут говорити:

477] Що повелиш, те вважай уже здійсненим. Край наш немилий

478] Можеш на небо своє, де чистіше повітря, змінити».

479] Радо Юнона злетіла в ефір. Перед входом до неба

480] Донька Тавманта, Іріда ясна, її вмила росою.

481] А Тісіфона в цю ж мить смолоскип, омочений кров'ю,

482] В руку, нещадна, бере і плащем, що його обагрила

483] Кров, окриває себе й, підв язавшись в юнкою змією,

484] З дому виходить. її супроводжують, вірні їй: Смуток,

485] Острах і Жах, і з лицем перекошеним дика Нестяма.

486] Вже на дорозі вони; тоді й еолійські одвірки,

487] Кажуть, одразу стряслись, наче й двері кленові поблідли,

488] Й сонце померкло нараз. Налякалася з'явищ тих Іно,

489] й сам Атамант похолов. Готувалися вибігти з хати,

490] Тінню страшною, однак, на порозі Ерінія стала:

491] Руки, вповиті десятками змій, розвела перед ними,

492] Ще й головою стрясла. Сколихнулись розлючені змії,

493] Деякі в неї на плечах повисли, а деякі люто

494] Біля грудей, зісковзнувши, сичать і мигтять язиками,

495] Гноєм блюють. Серед них вона двох вириває з волосся

496] Й кидає, в руку схопивши заразливу. Ті, їй послушні,

497] Вже Атамантові й Іно за пазуху лізуть і-думи

498] Темні й важкі наганяють на них, не вражають, одначе,

499] Тіла - сама лиш душа відчуває шалені укуси.

500] Ще й рідину Тісіфона взяла - незвичайну отруту,

501] Кербера піну їдку та отруйливу слину Ехідни,

502] Й зілля, що вводить у блуд, і дурман, що засліплює розум,-

503] Все, що до злочину, безуму, сліз та до вбивства схиляє, [77]

504] Разом розтерла і, свіжої крові доливши, зварила

505] В міднім котлі; за копистку їй правила гілка цикути.

506] Ще й не отямились ті, як вона цю скажену отруту

507] В груди влила їм обом, аж до дна скаламутивши душу.

508] Стала тоді смолоскипом кружляти, і він у повітрі,

509] Швидко вогнями вогні доганяючи, кола виводив.

510] Горда мистецтвом своїм, повертається знов у безплідний

511] Діта великого край і розв язує пояс гадючий.

512] В цю ж таки мить заметавсь Еолід у середнім покої:

513] «Друзі! - викрикує.- Гей! Розставляйте в цім лісі тенета!

514] Щойно левицю з двома левенятами тут я побачив!»

515] Наче за звіром, так він за дружиною мчить, ошалілий,

516] І вириває Леарха їй з рук, що до нього всміхався,

517] Тягнучи руки дрібні, й, ніби пращею, ним у повітрі

518] Пару разів покрутив - і, навіжений, личком дитячим

519] Вдарив об камінь. Щойно тоді стрепенулася й мати:

520] Може, прошив її біль, а можливо, й отрута озвалась,-

521] Зойкнувши, рине кудись, розпустивши в нестямі волосся,

522] Не випускаючи з рук своїх голих тебе, Мелікерте.

523] «Вакху-Евгію!» - кричить. Посміхнулась Юнона зловтішно -

524] Хай, мов, сьогодні поможе тобі вихованець твій любий!

525] Скеля, над морем нахилена, є. Від дощів, наче крівля,

526] Хвилі, що вперто довбуть їй підніжжя, вона захищає.

527] Верх піднімає до хмар, а чолом висувається в море.

528] Вибігла Іно туди - божевілля помножило сили -

529] 1 без вагання, бо страху не мала, з розгону в безодню

530] Стрибнула з рідним дитям - зімкнулася, блиснувши, хвиля.

531] Внучку, покарану так без вини, пожалівши, Венера

532] Дядька ласкаво благати взялася: «Велителю моря,

533] Ти, що найближчу посів до Юпітера владу, Нептуне!

534] Хоч незвичайне прохання моє, але згляньсь над моїми,

535] Що в іонійську пірнули безодняву,- зволь їх прийняти

536] В коло богів голубих, бо ж і я не чужа тим широким

537] Водам, якщо в їх божественнім лоні була в давнину я

538] Сніжної піни пучком, як говорить ім'я моє грецьке».

539] Вчув її просьбу Нептун, і все, що в них від природи

540] Смертним було, те відняв, а натомість повагу й величність

541] їм дарував, обновивши й обличчя, й ім'я: Палемоном,

542] Богом, названий він; Левкотеєю - мати, богиня.

543] Вслід їй, що було сил, із Сідона жінки поспішали,

544] Поки на край стрімчака їх не вивів стопи відпечаток.

545] Тут у долоні всі сплеснули, певні, що скоїлось лихо,

546] Кадма оплакують рід, і волосся рвуть собі, й одяг,

547] Ще й дорікають богині за злість, за її непомірну

548] Лють до суперниці, та не Юноні терпіти докори,-

549] «З вас я найбільший зроблю,- спалахнувши, сказала богиня,-

550] Пам'ятник гніву мого!» І підтвердила ділом погрози: [78]

551] Ось найвірніша з жінок: «За владаркою,- каже,- пірну я

552] В моря глибінь!» Уже стрибнути мала, але в ту хвилину

553] Наче зв'язав її хтось - прикріпилась навіки до скелі.

554] Друга, в груди руками б'ючи себе з несамовитим

555] Зойком, відчула нараз, що вдаряється камінь об камінь.

556] Руки одна з них саме в той час простягнула до моря -

557] Ствердла, й так і стоїть, усім тілом подавшись до моря.

558] Інша, схопившись за голову, стала в розпуці волосся

559] Рвати, однак, у волоссі таки скам'яніли їй пальці.

560] Кожна в ту мить, у своєму захоплена русі, застигла.

561] Деякі стали птахами тоді: над поверхнею моря

562] Й нині ширяють, торкаючись хвилі крилом, Ісменіди.

563] Не здогадався Агенора син, що дочка його з внучком

564] Стали богами в глибинах морських. Переможений смутком,

565] Низкою бід і видінь, що їх бачив не раз, він лишає

566] Місто, котре заснував, немовби не він у неласку

567] Долі попав, а цей край. Після довгих блукань в іллірійські

568] Землі ввійшли вони - він та його безпритульна дружина.

569] Гнуло їх горе й роки. Та якось повелась у них мова

570] Про пережите, про долю їх дому, і тут обізвався

571] Кадм: «Чи, бува, не священний той змій, що його своїм списом

572] Я проколов, а прибувши з Сідону, страшні його зуби,

573] Наче насіння небачене, в зорану землю посіяв?

574] Раз вже так ревно взялись відомстити за нього всевишні,-

575] Хай нині й сам по землі животом довжелезним зів'юся».

576] Мовив - і вже по землі животом довжелезним прослався;

577] Чує, Як шкіра жорстка поступово лускою береться,

578] Бачить: цятки темно-сизі біжать по зчорнілому тілу.

579] Ось він на груди упав, а тим часом немов поєднались

580] Ноги обидві в одну й витягаються в хвіст заокруглий.

581] Руки самі тільки мав, і ті руки самі, що їх мав ще,

582] Він простягнув і в сльозах, що людським ще спливали обличчям,-

583] «Бідна дружино моя! Підійди ж і торкнись мене,- просить,-

584] Поки від мене лишилося щось, і візьми мою руку,

585] Поки ще є та рука, поки змієм не весь я зробився!»

586] Ще не одне хоче мовити їй, але раптом надвоє

587] В нього язик розщепивсь, і, хоч як намагається,- слово

588] Так і не йде йому з уст. Тож не мовою він, а сичанням

589] Жаль виливає: такий вже дала йому голос природа.

590] В голі груди рукою вдаряючи, тужить дружина:

591] «Кадме, собою лишись! Відкинь машкару дивовижну!

592] Що ж це таке? Де плече твоє, Кадме, де руки, де ноги,

593] Лиця, рум'янець - усе, що кудись, поки мовлю, зникає?

594] Чом, о боги, ви й мені поповзти по землі не звеліли?»

595] Так побивалася. Він же лизав їй заплакані лиця.

596] Й начебто впізнаючи, Відповзав до грудей і в обійми

597] Взяти хотів і до шиї жіночої звично тягнувся. [79]

598] Всі, хто там був - їх супутці - жахнулись; вона ж усе гладить

599] Шию лускату слизьку гребенястого велета-змія.

600] Раптом обоє сплелись вони, зміями ставши, обоє

601] Зникли, звиваючись колом, у тіні сусіднього гаю.

602] Не уникають людей, не грозять і сьогодні нікому:

603] Бо ж не забули вони, ким були, нешкідливі дракони.

604] В тій переміні сумній немалу їм утіху приносив

605] їхній онук, перед ким, упокорена, низько хилилась

606] Індія смугла, для кого й Ахайя звела свої храми.

607] Втім, лиш Абанта син, Акрісій, що вийшов із роду

608] Того, що й Вакх, до стін кам'яних арголідського міста

609] Не підпускає його, проти бога йде збройно, що бог він -

610] Віри не йме, не вважає й Персея Юпітера сином,

611] Хоч народила його від дощу золотого Даная.

612] Все ж незабаром і він (таки правда верх бере врешті!)

613] Гірко розкаявся в тім, що зневажував бога, що внука

614] Не визнавав: поселився один з них на небі, а другий,

615] Пам'ятну здобич, наїжену зміями голову, взявши,

616] На шелестких через ніжне повітря проносився крилах.

617] Понад пустелею Лівії він пролітав переможно,

618] Й капала кров'ю в пісок голова страхітлива Горгони.

619] Змій різнородних, ті краплі прийнявши, Земля наплодила,

620] Так що й тепер там повсюди кишить небезпечне гадюччя.

621] Далі, мов хмарка, багата дощем, по безкрайому небу

622] Він то сюди, то туди завертає, на непримиренні

623] Здавшись вітри,- і, з ефірних висот окидаючи зором

624] Обриси млистих земель, увесь світ обгинає по колу.

625] Тричі він Аркти холодні та Ракові клешні побачив.

626] То поривав його вітер на Схід, то на Захід відносив.

627] День до завершення йшов. Боячися довіритись ночі,

628] Він у Гесперії, де владарює Атлант, опустився,

629] Щоб на хвилинку спочить, поки Люціфер, вісник світанку,

630] Знов не покличе Зорі, а Зоря - колісниці для Сонця.

631] Син Іапета, Атлант, який правив там, ростом незмірним

632] Поміж людей виділявся. Землі щонайдальші простори

633] Він посідав, як і море, що сонячним коням під вечір

634] Хвилею слалось до ніг і розжарену вісь холодило.

635] Безліч отар і черід, сновигаючи там по роздоллі,

636] Паслися вільно - межі не було, яка б їх зупиняла.

637] Листя лискуче дерев, зеленавим ясніючи злотом,

638] Там і гілки золоті, й плоди злотосяйні вкривало.

639] «Друже,- звернувся до нього Персей,- може, знатності роду

640] Ти довіряєш, то знай: від Юпітера я народився;

641] Може, цінуєш діла,- то й мої поцінуєш, напевно.

642] В тебе притулку й спочинку прошу». Па м я тав той, одначе,

643] Що йому в давні часи віщувала Феміда парнаська:

644] «Прийде, Атланте, пора - й з твого дерева вкрадено буде [80]

645] Золото, й подвигом тим Юпітера син себе вславить».

646] Муром високим тоді, налякавшись, Атлант золотий свій

647] Сад оточив і велів берегти його дужому змію;

648] Не підпускав до своїх володінь із чужинців нікого.

649] Тож і Персея жене: «Забирайся, а то не поможуть

650] Ті побрехеньки тобі - про подвиги й рід божественний!»

651] Далі вже й руки пускає у хід, наступає на нього.

652] Той, зволікаючи, слово ласкаве з суворим чергує.

653] Силою слабший - та хто взагалі б міг з Атлантом рівнятись

654] Силою? «Ну, коли так уже мало для тебе я важу,

655] Дар мій,- каже,- прийми!» І криваве обличчя Медузи

656] Зліва до нього простяг несподівано, сам відвернувшись.

657] Був, мов гора, й став горою Атлант: борода і волосся

658] В темні ліси перейшли, а в хребти - його плечі та руки.

659] Що головою було,- закруглилось верхом над хребтами;

660] В камінь кістяк обернувсь і, розрісшись ще більше, в безмежжя

661] Велет піднявсь кам'яний - так хотіли боги - і на ньому

662] Всіяне густо роями зірок, обіперлося небо.

663] Врешті, вітри позганяв Гіппотад у відвічну в'язницю.

664] Високо в небі, скликаючи всіх до щоденної праці,

665] Люціфер чистий зайнявсь. Одпочивши, Персей собі знову

666] Крила до ніг прив'язав і, закривлений меч підіп'явши,

667] Жваво сандалями став розсікати прозоре повітря.

668] Над багатьма, які слались довкіл, промайнувши краями,

669] Він ефіопів народ і Кефеєві ниви побачив.

670] Саме тоді в тім далекім краю Аммон безсердечний

671] За материнську вину безневинну скарав Андромеду.

672] Тільки-но вздрів її Абантіад - до суворої скелі

673] Міцно за руки прикуту,- й коли б вітерець їй волосся

674] Не розвівав і з очей не спливали б їй сльози гарячі,

675] Певний би був, що це статуя з мармуру,- задивувавшись,

676] Весь обімлів і, з тієї краси не спускаючи ока,

677] Мало на скелі не впав, бо й забувся, що в нього є крила.

678] От, опустившись, він їй: «Не таких, не залізних, о діво,

679] Гідна ти пут, а таких, що закоханих пару єднають!

680] Як називаєшся ти і твій край, і за що тебе в путах

681] Тут залишили, скажи!» Якийсь час помовчала, не сміла

682] Дівчина - з хлопцем розмову вести, й соромливо руками

683] Лиця прикрила б свої, але в путах були тії руки.

684] Лиш на одне спромогтися могла - залилася сльозами.

685] Він таки далі розпитує, й от, щоб не мав підозріння,

686] Ніби приховує гріх, і себе вона, й край свій назвала.

687] Розповіла йому й те, як пишалась красою своєю

688] Мати, та, поки те все вона згадує, раптом об скелю

689] Гримнула хвиля туга, і, з безмежного зринувши моря,

690] Суне потвора, й киплять під грудьми її води широкі.

691] Зойкнула діва. Стривожені з'явою батько і мати [81]

692] Стали при ній; побивається він, а вже мати - тим паче.

693] Тільки не поміч, а смуток і плач, як до того схиляв їх

694] Час той скрутний, принесли й до закутого тіла припали.

695] Тут чужоземець озвавсь: «Голосити могли 6 ви за нею

696] Цілий свій вік, а от для рятунку - хвилина дається.

697] Тож, коли діву цю я попрошу в вас,- Персей, Громовержця

698] Син і тієї, що плід понесла від дощу золотого,

699] Я, той Персей, що, змієволосу Медузу зітнувши,

700] Зваживсь, махнувши крильми, у прозоре злетіти повітря,-

701] Виберіть серед зятів лиш мене; до усіх тих достоїнств,

702] Хай лиш поможуть боги, добре діло ще хочу додати.

703] Ваша дочка, як життя їй врятую,- моєю хай буде!»

704] Радо погодились (хто б тут вагавсь?), ще й своє володіння

705] Дать обіцяють як посаг дочки й умовляють сміливця.

706] Ось, наче бистре судно, веслярами спітнілими гнане,

707] Носом окованим води морські розтинає з розгону,

708] Так, розсуваючи хвилю грудьми, й та потвора до скелі

709] Мчала, й не далі була, ніж на віддаль, яку пролітає

710] Дзиґою в небі свинець, з балеарської пущений пращі.

711] Тут одчайдушний юнак, від землі відштовхнувшись ногами,

712] Стрімко під хмари злетів. І, як тільки поверхнею моря

713] Тінь перебігла хистка,- вже на тінь нападає потвора.

714] Як от Юпітера птах, підстерігши на дикому полі

715] Змія, що спину свою синювату до сонця наставив,

716] Ззаду на нього, щоб пащі не встиг повернуть, нападає

717] Й пазури хижі свої в лускувату заглиблює шию,

718] Так Інахід, описавши дугу в порожнечі безкраїй,

719] Ззаду на звіра напав, устромивши ревучій потворі

720] З розмаху меч по загнуте руків'я під праву лопатку.

721] Рану відчувши важку, то з води виринає в повітря,

722] То під водою ховається звір, то метається люто,

723] Наче кабан, коли пси звідусіль його тиснуть газкучі.

724] Хижих зубів завдяки своїм крилам Персей уникає.

725] Рани тим часом наносить - то в спину, що мушлями вкрита,

726] То поміж ребра, під бік, то туди, де хвіст, наче в риби,

727] Робиться тоншим,- усюди вганяє свій меч серповидний.

728] Ось уже з пащі страховища б'є водограєм багряно

729] Змішана з кров'ю вода. Вже Персеєві крила намокли,

730] Вже він сандалям своїм обважнілим не важиться більше

731] Вірити. Втім, помічає стрімчак, що при тихій погоді

732] Шпилем з води виступав, і зникав, коли вищала хвиля.

733] Там він опору знайшов і, за верх ухопившись рукою,

734] Декілька раз проникає мечем аж у нутрощі змія.

735] Оплески й радісний крик залунали на березі моря

736] Та між небесних осель".. Ніяк не натішаться зятем,

737] Доньки рятівником і захисником їхнього дому,

738] Кассіопея й Кефей. Покидаючи скелю похмуру, [82]

739] Діва розкована йде - тих трудів нагорода й причина.

740] Сам він, черпнувши води, переможні омив собі руки,

741] Й, щоб шорсткуватий пісок голові змієносній не шкодив,

742] Листя м'яке по землі й під водою вирослі трави

743] Стелить і голову зверху кладе Форкініди Медузи.

744] Ще не зів'яле стебло своїм осередком дірчастим

745] Силу Горгони ввібрало й затвердло, торкнувшись до неї,

746] І небувало міцним розрослося гіллям воно й листям.

747] Чудо те німфи морські вже й на інших спішать повторити

748] Стеблах - і кожне чудовим стає, от і множать насіння,

749] Сіють його по воді, забавляючись, жительки моря.

750] Тож і донині в коралах живе дивовижна властивість:

751] Хай лиш повітря торкнуться вони - кам'яніють відразу;

752] Те, що травою зростало в воді, над водою - вже камінь.

753] Кожному з трьох богів три вівтарі дерном він виклав:

754] Лівий - Меркурію, правий тобі, зброєвладная Діво,

755] Третій, між ними,- Юпітеру. Вбито Мінерві теличку,

756] Віснику неба - бичка, бика ж - тобі, Всемогутній.

757] Тут же Персей в нагороду за подвиг бере Андромеду,

758] Тільки без посагу. Вже й смолоскипами там потрясають

759] І Гіменей, і Амур. Всюди палиться ладан пахучий.

760] З крівель звисають вінки, звідусіль озиваються ліри,

761] Флейти, лунають пісні - променистої радості й щастя

762] Доказ гучний. Ось і двері відчинено - й злотом сяйнули

763] Пишні покої: туди, у багатих уборах, рядами,

764] На величаву гостину прямують кефенські вельможі.

765] Вже до кінця йшов обід, уже й дар благородного Вакха

766] Кожному в серце проник, і тут про людей того краю

767] Хоче дізнатись Лінкід, про їх звичаї, побут, про мужність.

768] Хто розповів йому те, в свою чергу звернувсь до Персея:

769] «Ти нам тепер поясни, яким чудом цю змієволосу

770] Голову зрізать тобі, найхоробріший муже, вдалося!»

771] Оповідає герой, що в краю під холодним Атлантом

772] Місце захищене є посеред кам'яного громаддя.

773] Доньки Форкіда там, дві сестри, поселились при вході,

774] Й оком одним на двох їм судилось дивитись по черзі.

775] Поки те око вони одна одній передавали,

776] Він якось перехопив його, руку підклавши, й потому

777] Дебрі глухі перейшов, обривисті скелі й нарешті

778] Став перед домом Горгон. І стрічались йому по дорозі

779] Звірів подоби й людей, тих самих, котрі вже назавжди

780] В камінь безмовний, Медузу побачивши, перемінились.

781] Далі й про те оповів, як тієї Медузи жахливе

782] Сам відображення вздрій на щиті, що носив його зліва,

783] Як обезглавив її, коли змії й вона в непробудний

784] Канули сон, і про те, як тоді з материнської крові

785] Разом із братом своїм бистрокрилий Пегас народився. [83]

786] Про небезпеки згадав, а було їх чимало в тривалім

787] Леті,- про те, які землі, моря споглядав під собою,

788] Як і про те, яких крилами в небі сузір'їв торкнувся.

789] Потім неждано замовк. Але в цю ж таки мить його знову

790] Хтось із вельмож запитав, чому ті трійливі гадюки

791] Тільки Медузі одній з-поміж сестер у коси вплелися.

792] Гість же на те: «На питання твоє, признаюсь, таки варто

793] Відповідь дати. Так ось. Незрівнянною вродою славна,

794] Для багатьох вона заздрості гідним була пожаданням.

795] Надто ж волоссям своїм, хоч усе було в неї чудовим,

796] Сяяла. Знав я таких, що самі пересвідчились в цьому.

797] Кажуть, морів повелитель у храмі святому Мінерви

798] Нею оволодів. Громовержця дочка, відвернувшись,

799] Вкрила егідою чисте лице, а щоб гріх покарати

800] В чорних, огидливих змій замінила волосся Горгони.

801] Й нині ще, вводячи в жах ворогів обімлілих, богиня

802] Носить, могутня, на грудях тих змій, що сама їх створила».

Додати в закладки

  
Переклад Translate