Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Публій Овідій Назон Метаморфози Переклад А.Содомори

1] Слухала пильно Трітонія оповідь цю й похвалила

2] Вміння сестриць Аонід, а також їх гнів справедливий.

3] Далі подумала: «Мало хвалити - хай нас тепер хвалять!

4] Тож не дозволимо й ми божеством легковажити нашим».

5] Тут і згадалась їй доля й діла меонійки Арахни.

6] Чула, що та не поступиться їй у мистецтві прядіння.

7] Славу не місцем вона здобула і не родом високим,

8] Тільки мистецтвом своїм; а батько її, колофонець

9] Ідмон, фокейським забарвлював пурпуром вовну пухнасту.

10] Мати ж у неї померла, що теж була з простого люду,

11] Мужу своєму до пари. Дочка, проте, їхня старанням

12] Славу собі здобула по лідійських оселях, дарма що

13] В домі родилась малім і в малих оселилась Гіпепах.

14] Щоб до чудової праці приглянутись, часто до неї

15] З Тмолу свого, виноградом порослого, німфи спускались.

16] Часто вони покидали Пактол свій, на хвилі багатий.

17] Любо дивитись було не лише на готову тканину,

18] А й на ткання - насолоду чималу й мистецтво давало:

19] Го вона вправно звивала в клубки ще непрядену вовну,

20] То, пробігаючи пальцями, часом її розпушила

21] Так, що ставала вона, мовби піна, мов хмарка на небі;

22] То веретеном, мов дзиґою, фуркне, а то вже й узори

23] Голкою тонко кладе: як-не-як - вихованка Паллади.

24] Не до вподоби це їй: не Палладі, мовляв, мене вчити,

25] Хай до змагання стає - що завгодно даю під заставу!»

26] Образ бабусі приймає Паллада, вибілює скроні,

27] Палицю в руку бере, слабосилого тіла опору,

28] И так починає: «Не все, що приносить нам старість повільна,

29] йде лиш на шкоду, є й корисне: більшає досвіду з віком.

30] Раду мою пошануй. Серед смертних найвищої слави

31] Прагнеш зажити мистецтвом своїм - обробленням вовни.

32] Та до богині рівнятись не смій і за слово зухвале

33] Слізно прощення благай - і благальниці вибачить радо». [100]

34] Скоса поглянула та на бабусю, й, роботу відклавши,

35] Руку, було, підняла, й, на лиці не ховаючи гніву,

36] Слово таке, спохмурніла, Палладі прихованій мовить:

37] «Розуму брак тобі, видно, ще й старість його притупила.

38] Йде лиш на шкоду життя надто довге. Свої настанови

39] Прибережи для дочки, якщо маєш її, чи невістки.

40] В мене своя голова на плечах; не гадай, що навчанням

41] Ти домоглася чогось - при своїй залишаюся думці.

42] Чом не приходить сама? Чи боїться зі мною змагатись?»

43] їй же богиня: «Прийшла!» - відмовляє,- і вже не бабуся -

44] Знову Паллада ясна. Молодиці мігдонські та німфи

45] Ревно шанують її. Лиш Арахна бундючиться далі,

46] Тільки рум'янцем взялась: по лиці мимоволі розлившись,

47] Він непомітно погас. Так повітря погожого ранку

48] Вмить спалахне багрецем, як лише заясніє зірниця,

49] й стане блідавим нараз, коли сонце з-за обрію зрине.

50] Все ще гордиться вона і в безглуздому прагненні слави

51] Занапащає себе. А дочка Громовержця, намарно

52] Не витрачаючи слів,- розпочати змагання готова.

53] Врешті, одна проти одної дві розмістились майстрині.

54] Вже на верстати легкі вони швидко основу напнули.

55] Держить основу навій, гребінець - поділив її навпіл.

56] Ось між зубцями й утік просилили; вже пальці грайливо

57] Перебирають його, а коли між нитками основи

58] Він промайне - пробивають його тоді бердом зубчатим.

59] Ткалі обидві спішать. Під грудьми підіп'яли свій одяг,

60] Діло горить у руках; захопившись, не чують утоми.

61] Тканка з-під рук їм пливе - пурпурова, котра побувала

62] В тірськім котлі, пробігають по ній миготливії тіні.

63] Іноді так при дощі, коли промінь крізь нього прорветься,

64] Райдуга весь небосхил велетенським охоплює луком.

65] І, хоч вилискують барви на ній тисячами відтінків,

66] Оком між ними не вловиш межі. Так і тут: усе іншим

67] Кольором грає узір, хоч лягають нитки однобарвні.

68] Щирого золота нитка слухняно вплітається в тканку.

69] Нитка по нитці - й повість стара постає на тканині.

70] Ось на твердині Кекроповій виткала пагорб Маворта

71] Діва ясна й щодо назви його суперечку прадавню.

72] Ось і дванадцять богів обабіч Юпітера-батька

73] Зводяться гордо на кріслах високих, і кожного легко

74] Можна з обличчя пізнати. В Юпітера - владарний вигляд.

75] Бога морів зобразила вона, як об скелю сувору

76] Довгим тризубцем розмашисто вдарив, і з тріщини скелі

77] Море струмить. Він цим доводом місто береться скорити.

78] Виткала далі й себе: зі щитом і загостреним списом;

79] Голову криє шолом, а на грудях високих - егіда.

80] Ось вона гримнула списом об землю - й на голому місці, [101]

81] Мовби на поклик її, засріблилась плодами олива.

82] Тканка дивує богів. Під кінець ще вплела Перемогу.

83] Щоб очевидним, одначе, було для суперниці слави,

84] Що її жде за шалену зухвалість, яка нагорода,-

85] По чотирьох боках додала ще чотири змагання

86] Сповнені барв, де й дрібнесенькі постаті в вічі впадали.

87] Гем і фракійська Родопа в одному з кутів були видні -

88] Гори холодні тепер, колись - люди живі, що посміли

89] Вічних богів іменами себе возвеличити, смертних.

90] В іншім - представила матір пігмеїв, її жалюгідну

91] Долю: Юнона її, перемігши колись, обернула

92] На журавля й зі своїми війну їй веліла почати.

93] Виткала ще й Антігону, що кинула виклик зухвалий

94] Навіть дружині самого Юпітера - й птицею стала

95] З волі Юнони-владарки, тож ні Іліон, ані батько

96] Лаомедонт помогти не могли їй: в оперенні білім

97] Дзьобом лелека весь час калатає - сама собі плеще.

98] Потім, в останнім куті, сироту зобразила - Кініра:

99] Храмові східці обняв - своїх дочок тіла - й видавалось,

100] Наче здригається він од ридань на камінній долівці.

101] Врешті, краї облямовує мирна оливкова гілка:

102] Праці своєї вінцем своє дерево робить Паллада.

103] Взір меонійки - облудливий бик, що обманом Європу

104] Викрав: мов справжній той бик, і море під ним - наче справжнє.

105] Бачиться, сумно вона поглядає на батьківський берег,

106] Ледве що видний вже, подруг своїх окликає, ботться

107] Плескоту хвилі, тремтить, підібгавши з остраху ноги.

108] Виткала й те, як Астерія в кігтях орлиних тріпоче.

109] Виткала й Леду, котра прилягла під крилом лебединим.

110] Далі ще й те, як Юпітер в обличчі зухвальця-сатира

111] Плодом подвійним обтяжив у лісі Ніктеєву доньку,

112] Як пригорнувсь до Тірінфії в постаті Амфітріоне,

113] Як він Данаю дощем підманув, Асопіду - вогнями,

114] Як Мнемосіні явивсь пастухом, Деоїді - змією.

115] Далі, Нептуне,- й тебе, як Еолову діву здобув ти

116] В образі грізнім бика; в Еніпеєвій постаті батьком

117] Був Алоея синам; як баран - підманув Бісальтіду.

118] Лагідна мати плодів із волоссям пшеничної барви

119] Знала тебе як коня; як крилатого - змієволоса

120] Мати коня, що окриленим був, як дельфіна - Меланта:

121] Постаті кожній і кожному місцю дала відповідну

122] Барву. Там був іще Феб, селянином зображений; він же

123] То наче яструб оперення мав, то - лев'ячу гриву;

124] То вже пастух він, що вводить в обман Макареєву І ссу.

125] Побіч - і Лібер, що гроном своїм підманув Ерігону.

126] Далі - й Сатурн-жеребець, Хірона двотілого батько.

127] Врешті, краї обмережила тонко: довкола тканини [102]

128] Виткала квіти в'юнкі, що з плющем заплелися зеленим.

129] Тож ні Паллада, ні Заздрість доскіплива жодної хиби

130] В тканці знайти не змогли. І не стерпіла Діва русява:

131] Тканку цю - образ пороків небесних - на кусні шматує

132] Й човником ткацьким з кіторського бука майстриню Арахну,

133] Ідмона доню, вдаряє в чоло разів три чи чотири.

134] Знітилась та і, піддавшись розпуці, недовго вагалась:

135] Тут же повисла в петлі. Відв'язавши нещасну, Паллада

136] Мовила злобно: «Живи! Але висни й надалі: така вже

137] Випала кара тобі,- щоб майбутнім журитися вічно,-

138] Й роду твоєму всьому, й того роду найдальшим нащадкам».

139] А на відході ще й соком із зілля Гекати на неї

140] Бризнула - й разом із краплями згубними їй і волосся

141] Миттю спливло з голови, вже не видно ні вух, ані носа,

142] Вже й голова - наче макове зерно, зіщулилось тіло,

143] Вже по боках замість ніг-мов карлючки якісь гачкуваті.

144] Видувся тільки живіт, але й з нього вона випускає

145] Нитку тонку й усе тче, як колись, павутиння-тканину.

146] Лідія вся аж гуде. Про подію нечувану вістка

147] йде по фрігійських містах, переповнює все доокола.

148] Знала Арахну й Ніоба колись, за свого дівування,

149] Ще в ті часи, коли дома жила - в меонійськім Сіпілі.

150] Доля землячки сумна не пішла їй на користь, одначе:

151] Скромною бути в словах, поступатись богам не навчилась.

152] Досить для гордості мала причин, та ні мужа мистецтвом,

153] Ні висотою їх давніх родів, ні могутністю царства

154] Так не втішалась,- хоча й похвалялась усім цим,- як дітьми,

155] Славним потомством своїм. За зразок материнського щастя

156] Мали б її, якби тільки сама себе ним не вважала.

157] Віща Тіресія донька, Манто, якось раз оббігала

158] Вулиці міста всього. Покорившись божественній силі,

159] Так закликала жінок: «Поспішайте гуртом, Ісменіди!

160] Славте Латону й тих двох, що на світ привела їх Латона!

161] Ладан паліть їм, благайте їх, лавр у волосся заплівши!

162] Це ж бо велю вам не я, а Латона моїми устами».

163] Вірять їй жительки Фів і, вплітаючи зелень у скроні,

164] Ладан кладуть у священний вогонь і Латону вславляють.

165] Ось і Ніоба, пишаючись, в почті жінок виступає,

166] Ще звіддалік убранням вирізняється золототканим,

167] Навіть у гніві прекрасна. Крутнувши нараз головою,

168] Так, що волосся в'юнке по обох заструміло раменах,

169] Станула й, змірявши всіх доокіл зневажливим оком,-

170] «Ну чи не шал,- почала,- щоб богам, про яких тільки чули,

171] Шану складать, а занедбувать - явних? Чому ось сьогодні

172] Всюди Латоні димлять вівтарі, не мені, хоч мій батько,

173] Тантал,- єдиний, хто міг із всевишніми сісти до столу.

174] Мати - Плеяд мерехтливих сестра. Атлант велетенський - [103]

175] Дід мій, що вісь світову на могутній підтримує шиї.

176] Другий мій дід - сам Юпітер, та ним ще й як зятем пишаюсь.

177] Фрігія переді мною тремтить. Під моєю рукою -

178] Кадмове царство; твердиня, що звів її муж мій дзвінкими

179] Струнами, з людом її - у моєму й його володінні.

180] Дома ж, куди не скерую свій зір, на кожному кроці -

181] Гори коштовних речей. А коли врахувати, крім того,

182] Гідне богині обличчя моє та ще семеро дочок,

183] Стільки ж синів і стільки ж майбутніх зятів і невісток,

184] То чи не маю підстав, розсудіть, бути гордою нині?

185] Як же насмілились ви перевагу надати Латоні,

186] Кея-титана дочці? Чи забули, що й місця малого,

187] Щоб народити могла, не дала їй Земля неосяжна?

188] Не прийняли її ні суходіл, ні повітря, ні води,-

189] Не прихистив її світ, над блукачкою зглянувся Делос.

190] «Ти суходолом,- їй каже,- блукаєш, а я ось - морями»,-

191] Й дав їй притулок хисткий. Ось там вона, врешті, й родила

192] Двоє дітей; це - потомства мого тільки сьома частина.

193] Так, я щаслива! Чи хто сумнівався б? Щасливою й буду,

194] Хто б сумнівався й у тім? Моя певність - потомство численне.

195] Я - на такій висоті, куди й Доля сягнути не може:

196] Хай відняла б вона щось, а залишиться все-таки більше.

197] Щедрі набутки мої - поза межами страху: скажімо,

198] Вихопить Доля у мене когось із рясного потомства -

199] Не пограбує аж так, щоб дітей моїх кількість урізать,

200] Як у Латони, до двох. А вона - мало що не бездітна.

201] Годі, розходьтесь усі! Познімайте-но лавр і забудьте

202] Шал цей!» Знімають вінки й, незавершене кинувши свято,

203] Шепотом тільки, щоб чуть не було, величають Латону.

204] Ту ж - опалив уже гнів. На шпилі щонайвищому Кінта

205] Стала й словом таким до Діани звернулась і Феба:

206] «Ось я - горда, що вас народила, що я - ваша мати,

207] Вища за кожну з богинь, крім Юнони хіба, та сьогодні

208] Засумнівались і в тім, що богиня я: славлені вічно

209] Втрачу свої вівтарі, якщо ви не заступитесь, діти!

210] Та не одне це болить: крім зухвальства, ще й наглумилась

211] Тантала донька: дітей своїх смертних, негідниця, ставить

212] Вище, ніж вас, а мене (хай це трапиться з нею!) назвала

213] Майже бездітною - видно злобливий язик її батька!»

214] Мала й прохати ще їх, але Феб обірвав на півслові:

215] «Досить!-сказав,- нарікання твої лиш затягують кару».

216] «Досить!» - промовила й Феба. Майнувши повітрям, обоє,

217] В хмару вповиті, спустились над містом укріпленим Кадма.

218] Поле широке й рівнинне було біля стін того міста.

219] Коні там брали розгін, пролітали стрімкі колісниці;

220] Де яка брила була - під копитом дробилась у порох.

221] Старші з семи Амфіона синів там вискакують махом [104]

222] На рисаків і за мить - уже всі на попонах багряних

223] Гордо сидять і важкими од золота віжками дзвонять.

224] Раптом один з них, Ісмен, кого першим носила Ніоба

225] В лоні своєму колись,- завертаючи круто по колу,

226] Так, що під ним аж запінився кінь, закусивши вудила,

227] Скрикує: «Горе мені!» - й зі стрілою під серцем ще їде

228] Деякий час, та з руки, яка слабне, висковзують віжки.

229] Ось він поволі сповзає з сідла, нахилившись управо.

230] Ближчий до нього, Сіпіл, коли вчув, як подзвонюють стріли

231] В сагайдаку,- за повіддя сіпнув. Так обачний керманич,

232] Хмару помітивши, вісницю бурі, повислі вітрила

233] Вже напинає мерщій, щоб ловити в них подув найменший.

234] Щойно коня підігнав - а за ним навздогін невідхильна,

235] Свиснувши, лине стріла й за хвилину йому пробиває

236] Шию і вістрям^ тонким виступає, скривавлена, з горла.

237] Він, як нахилений був, так і зсунувся вниз по гривастій

238] Шиї коня - і гарячою кров'ю земля вже парує.

239] Ось нещасливий Федім і той, що мав дідове ймення -

240] Тантал - їзду верхову закінчивши, взялись, як звичайно,

241] До боротьби (це ж бо діло юнацьке) в блискучій палестрі.

242] Щойно зчепились вони і притиснулись, наче в обіймах,

243] Щільно грудьми до грудей,- як стріла, тятивою підбита,

244] Наскрізь обох водночас, як були вони вкупі, прошила.

245] Зойкнули разом вони, й, од раптового -болю скрутившись,

246] Разом на землю лягли; й очима, що вже пригасали,

247] Разом блукали ще, разом утратили й душу, зітхнувши.

248] Глянув на те Алфенор і, до крові б'ючи себе в груди,

249] Кинувсь до них, нахиливсь, піднімає тіла похололі -

250] Й тут таки сам при братах своїх падає: гордий Делієць

251] Глибоко в груди йому смертоносну стрілу заганяє.

252] Той її вирвати встиг, але з вістрям і кусник легені

253] Вирвавсь - і бризнула з кров'ю душа в неозоре повітря.

254] Таж не від простої впав після нього й хлопчак Дамасіхтон

255] Рани: стріла блискавична ввігналась у сам підколінок,

256] Де починається литка і м'яко сплітаються жили.

257] Поки рукою добуть намагається згубне залізо,

258] Друга, смертельна, стріла йому вбилася в горло по пір я.

259] Виштовхнув крові потік ту стрілу, й, заблищавши, злетіла

260] Високо в небо вона, голубий прошиваючи простір.

261] Іліоней же, останній з семи, надаремно піднявши

262] Руки до неба,- «Всевишні боги, о всі ви сукупно! -

263] Мовив, бо знати не міг, що не всіх йому треба благати,-

264] Згляньтесь!» Почув його лучник ясний, та стрілу повернути,

265] Хоч і розчуливсь, не міг. Тільки вклав юнака незначною

266] Раною: серця його лише кінчиком вістря торкнувся.

267] Чутка жахлива, скорбота людей і домашніх ридання

268] Вже й до Ніоби дійшли, вже й вона своє лихо неждане [105]

269] Бачить і віри ще й досі не йме: чи настільки велика

270] Влада богів над людьми, що й таке заподіяти в силі?

271] Вже й Амфіон, коли вчув про синів, устромив собі в груди

272] Меч, і не тільки життя, а й страждання позбувсь одночасно.

273] Як та Ніоба тепер від тієї різнилась Ніоби,

274] Що розганяла жінок, які шану Латоні складали,

275] Й містом ішла самовпевнено так, викликаючи заздрість

276] Навіть у колі своїх, нині - й ворог над нею б заплакав.

277] Ниць на холодних простерлась тілах і квапливо цілує

278] Кожного з мертвих синів і до кожного з них припадає.

279] Врешті, озвалась, до неба знімаючи руки зболілі:

280] «Горем моїм, о жорстока Латоно, сьогодні насичуйсь!

281] Горем насичуйсь моїм, упивайся журбою моєю,

282] Серце звірине втішай! Синів своїх сім схоронивши,

283] Я і себе схороню. Тож радій, переможнице вража!

284] Що я кажу? Переможниця? Ти, хай щаслива, та дітьми

285] Не дорівняєш мені, після всіх смертей - переможній!»

286] Тільки промовила те - й тятива задзвеніла напнута,

287] Й ті, хто лиш був там, здригнулись, окрім однієї Ніоби:

288] В горі забула й про страх. Одягнені в темне, стояли

289] Перед тілами братів, розпустивши волосся, їх сестри.

290] Раптом одна з них, виймаючи вістря з-під серця, припала

291] Зблідлим до брата лицем - і зів'яла, завмерла на ньому.

292] Друга, бажаючи якось розрадити матір нещасну,

293] Змовкла нараз і, зігнувшись, конає од рани сліпої.

294] Ще й не стулились уста, як душа розпрощалася з тілом.

295] Ця, надаремно тікаючи, падає. Інша поникла,

296] Вже нежива, на сестру. Та тремтить, а ця - сховку шукає.

297] Врешті, по-різному вражені, шість її дочок упало;

298] Сьома лишилась. її прикриває собою Ніоба,

299] В одяг окутує свій. «Хоч оцю наймолодшу, найменшу

300] З-поміж усіх залиши мені, цю найдрібнішу, єдину!» -

301] Гине ж і ця, за котру вона просить так... Сіла самотня

302] Серед синів, серед дочок німих, коло мужа - й од горя

303] Заціпеніла нараз: не хвилює на вітрі волосся,

304] Блідістю щоки взялись, на скорботно застиглім обличчі -

305] Очі застиглі такі ж - мертвоти й непорушності образ.

306] Навіть язик, западаючи, до піднебіння твердого

307] Мовби примерз, теплоту, як і пружність, утратили жили,

308] Не повертаються шийні хребці, не згинаються руки,

309] Кроку не зробить нога, скам'яніли й нутрощі в неї.

310] Все вона плаче, однак. Підхопив її вихор могутній

311] І на вітчизну заніс. На вершині вона там спливає

312] Слізьми: з холодного мармуру точаться сльози й сьогодні.

313] Весь тоді люд затремтів - і жінки, і мужчини: настільки

314] Явним був гнів божества. Величавіші жертви складають

315] Тій, що славетних двійнят на Делоській землі народила. [106]

316] Й тут, як то часто бува, при новому й старе пригадалось.

317] Мовив один з них: «Полів урожайних лікійських селяни

318] Теж не безкарно колись ображали богиню, зухвалі.

319] Мало хто знав тих людей, то й подія ця - маловідома,

320] Дивна однак. Цю місцину й озерце, де трапилось чудо,

321] Бачив я сам. Постарілий мій батько, не в силі в дорогу

322] Дальшу пускатись, мені дав завдання туди перегнати

323] Кращих корів, і людину звідтіль, селянина лікійця,

324] Вибрав за провідника. Оглядаючи з ним пасовища,

325] Бачимо: серед озерця того в очереті тремтливім -

326] Вівтар од попелу жертв і від літ багатьох почорнілий.

327] «Ласку яви свою!» - мій супроводжувач пошепки мовив.

328] «Ласку яви!» - зупинившись, і я за ним пошепки мовив.

329] «Чий він,- питає,- з місцевих богів когось, Фавна, чи, може,

330] Німф, які в водах живуть?» - І таке розповів супровідник:

331] «Ні. Й не гірським божествам той жертовник належить, юначе.

332] Тій він належить, котрій не дала Громовержця дружина

333] Місця на світі колись; прихистив тільки Делос прохачку,

334] Хоч мандрував тоді й сам - хисткий, неприкаяний острів.

335] Там, під Палладине дерево й пальму-красуню прилігши,

336] Діток на світ привела - ненависну мачусі двійню.

337] Лиш повила - й од Юнони пустилася знову тікати,

338] Новонароджених - два божества - притуливши до лона.

339] Ось уже Лінії край, що Хімеру зродив. Було літо.

340] Сонце зсушило поля. Натомилась вигнанка-богиня,

341] Довго спекотою йшла, від жаги починала вмлівати.

342] Двоє малят як на те до грудей її спрагло припали.

343] Раптом озерце в долині йайнижчій вона випадково

344] Вгледіла. Люди з близького села там сплітали вербові

345] Лози з тугим комишем, що в болоті росте, й тростиною.

346] Ось до води підступила богиня; навколішки ставши,

347] Просить дозволити їй зачерпнуть льодяної вологи.

348] Не дозволяють, одначе, селяни. На те їм богиня:

349] «Що ж відмовляєте ви? Чи вода не в загальному вжитку?

350] Сонця, повітря, прозорої хвилі нікому ж у'власність

351] Не віддавала природа - до спільних дарів нахиляюсь.

352] Врешті, ласкаво прошу їх у вас. Я ж не мала на думці

353] Втомлене тіло своє в прохолодній воді омивати,-

354] Спрагу хотіла згасить. Задубів он язик мені в роті,

355] Горло за день пересохло настільки, що й мовити годі.

356] Буде нектаром мені хоч ковточок води. Присягаюсь,

357] Ви врятували б мене, дозволивши губи змочити!

358] Згляньтесь, одначе, й на тих, що до вас із грудей моїх тягнуть

359] Ручки свої!» А малі й простягнули тоді рученята.

360] Хто б то лишився глухим до ласкавого слова богині?

361] Ці - таки справді глухі до благань: не лише відганяють,

362] А й обзивають, готові й побити, якщо не відійде. [107]

363] Мало того: почали всі гуртом каламутити воду -

364] З самого дна ще й намул і руками, й ногами збивають,

365] Так і вистрибують, повні зловтіхи тупої, селяни.

366] Гнів уже й спрагу згасив. Перестала благати негідних

367] Кея дочка. Не бажає, зневажена, тратити марно

368] Слів, що богиню принижують. Руки піднявши до неба,

369] «Вічно живіть,- їм веліла вона,- в тій воді каламутній».

370] Мить - і здійснились богині слова: вже під хвилею бути

371] Любо їм: то з головою в глибоке болото пірнають,

372] То визирають з води, а то попливуть по поверхні.

373] Часто й на берег вилазять погрітись, і знов у холодну

374] Хвилю стрибають нараз, але й досі, забувши про сором,

375] В лайці вправляють свої язики; під водою сховавшись,

376] Далі гуртом лихословлять, зухвалі, хоча й під водою.

377] Хрипне вже голос у них, роздувається шия напнута.

378] Рот їх широкий ще ширшим стає від постійної сварки.

379] Голову, наче без шиї, з багна висувають огидну;

380] Спина зелена, біліє живіт, непомірно великий,-

381] Жаби, істоти нові, галасливо в намулі стрибають».

382] Щойно один оповів, що з лікійцями трапилось, інший

383] Розпочинає про те, як на флейті Палладиній з Фебом

384] Став до змагання сатир - і зазнав, переможений, кари.

385] «Що ж ти мене обдираєш із мене? - скричав.- О, якби-то

386] Флейти я зовсім не знав!» Але, поки він кається гірко,

387] Той йому стягує шкіру з кінцівок і з цілого тіла.

388] Ось він вже- рана одна, вже потоками крові стікає.

389] Видно й оголені м'язи на ньому. Нічим не прикриті

390] Напнуті жили дрижать; навіть нутрощі всі тріпотливі

391] Можна було врахувати й прозорі перетинки в грудях.

392] Плакали фавни над ним, лісові божества, котрі люблять

393] Села, й сатири-брати, й Олімп, що тоді вже був славний,

394] Плакали німфи й усі пастухи, що на тих верховинах

395] І густорунних овець, і рогаті стада випасали.

396] Вогкою стала врожайна земля, прийняла в своє лоно

397] Сліз легкобіжні струмки, всіма порами їх увібрала.

398] Потім, водою зробивши, на вільний їх вивела простір.

399] Ось вже до моря пливе, зберігаючи Марсія ймення,

400] В ється в стрімких берегах найчистіший з фрігійських потоків.

401] Після таких от сумних оповідок недавню подію

402] Люд пригадав. За Амфіоном тужать усі та за дітьми,

403] В гніві на матір, однак. Тільки Пелоп невтішно над нею,

404] Кажуть, ридав,- і на лівім плечі, коли в тузі великій

405] Одяг зірвав із грудей, показалася кістка слонова.

406] Та від народження він не такий був: плече його ліве

407] Не відрізнялось від правого. Батько своєю ж рукою

408] Сина посік; боги ж, за переказом, знов його склали,

409] Члени знайшовши. Лиш там, де з ключицею сходиться шия, [108]

410] Пусто було: не знайшли того кусника, й кістку слонову

411] Вклали туди - й нещодавно порубаний знову став цілим.

412] Ось вже споріднена сходиться знать, і міста, котрі ближчі,

413] Вже владарів, щоб ішли співчувать, виряджають у Фіви.

414] Аргос, і Спарта, і славне гніздо Пелопідів - Мікени,

415] І Калі дон, що тоді ще не був осоружний Діані:

416] Далі - Корінф, що багатий на мідь, Орхомен урожайний,

417] Патри й Мессена, що вславилась мужністю, скромні Клеони,

418] Пілос Нелея й Трезен, де потому Піттей укріпився,

419] Різні, крім того, міста, що їх Істм оточив двобережний,

420] З ними - ще й інші, які по той бік двобережного Істму.

421] Хто б міг повірить, однак? Не було тільки вас там, Афіни!

422] На перешкоді постала війна: надпливаючи з моря,

423] Вже вколо стін мопсопійських юрмились війська чужоземні.

424] Владар фракійський Терей, свій загін на підмогу привівши,

425] Геть одігнав їх і ймення своє перемогою вславив.

426] З ним поріднивсь Пандіон, і багатством, і силою знаний,

427] І знаменитістю роду (виводив його від Градіва),-

428] Прокну за нього віддав. Ні подружня Юнона, одначе,

429] Ні Гіменей, ані Грації край його ложа не стали,-

430] Лиш Евменіди для них запалили вогні похоронні,

431] Лиш Евменіди стелили постіль їм, а птах лиховісний -

432] Пугач - їх дім полюбив і квилив їм над крівлею спальні.

433] Саме той птах поєднав їх у шлюбі, зробив їх батьками

434] Саме похмурий той птах. Молодих, проте, гучно вітала

435] Фракія; вдячність богам виявляли й вони молитвами:

436] Дні ж, коли славному владарю милу дочку Пандіона

437] В дім привели й коли І тіс родився,- до свят прилучили.

438] Ось як нелегко пізнати корисне! Тітан променистий

439] Вп'яте вже рік через осінь провів по шляху коловому.

440] До чоловіка тоді, пригортаючись, мовила Прокна:

441] «Дай мені дозвіл провідать сестру, якщо ти мене справді

442] Любиш, або хай приїде сестра: що повернеться скоро,

443] Свекору пообіцяй,- чималим мені буде дарунком

444] Те, що побачу сестру». Незабаром володар на море

445] Судна спустити велів. І вітрилам, і веслам покірні,

446] В гавань Кекропа ввійшли вони, стали в Пірею на якір.

447] Щойно зустрілись,- правицею тесть свого зятя правицю

448] Дружньо потис, і по теплих словах почалася розмова.

449] Виклав Терей, з чим прийшов, що дружина йому доручила,

450] Й тут же запевнив, що гостю не буде затримувать довго.

451] Ось Філомела ввійшла, заяснівши вбранням, та ще більше -

452] Вродою; десь у лісах віковічних - не раз про те чуєм -

453] Саме такі, як вона, походжають наяди й дріади,

454] Звісно, якщо б у них шати подібні були і прикраси.

455] Глянув на неї Терей - і вогнем перейнявся, неначе

456] Колос сухий, коли жар хтось до нього притулить, немовби [109]

457] Зжовклого листя намет або стіг пересохлого сіна.

458] Гідна ж любові вона! Та й володаря вроджена пристрасть

459] Палить. Населення краю того до Венери охоче,

460] Тож і своєю, й своїх земляків пломеніє жагою.

461] Вже тільки те на умі в нього, як підкупити прислугу,

462] Як - годувальницю вірну схилити: саму Філомелу

463] Звабити хоче будь-що, хоч би мав поплатитися цілим

464] Царством, або ж її викрасти й потім стояти за неї

465] Збройно. На все б він, здається, в полоні любовного шалу.

466] Зважився - пристрасть палка йому груди вогнем ^роздирає.

467] Вже не терпиться йому. Про доручення Прокни раз по раз

468] Тестю нагадує, сам - про своє тільки дбає бажання.

469] Як промовляти - навчила любов, а надмірний свій запал

470] Тут же виправдує: так, мов, дружина мене наставляла.

471] Іноді пустить сльозу, ніби й плакати Прокна веліла.

472] Скільки ж то, світлі боги, нагромадиться ночі сліпої

473] В грудях людини! До злочину вперто йдучи, видається

474] Чесним Терей, а лукавлячи - ще й похвалу пожинає.

475] Хоче того водночас Філомела, й до батька ласкаво

476] Горнеться, просить його, щоб сестру їй відвідать дозволив.

477] Щастям своїм на нещастя своє, нерозумна, благає.

478] Стежить за нею Терей, вже в обіймах своїх її чує;

479] Бачить, як батька вона обціловує, висне на шиї -

480] І, мов смолою вогонь, так усім цим жагу ненаситну

481] Живить, і, скільки б разів не горнулась до батька,- він хоче

482] Стільки ж разів бути батьком,- чеснішим не став би, одначе.

483] Врешті, вдалось їй вітця ублагати. Зрадівши, складає

484] Батькові дяку, сердешна,- приймає за спільний їх успіх

485] Те, що за деякий час для них спільною буде бідою.

486] Мало вже Фебові праці лишалось: розпалені коні

487] Мчали, копитом б'ючи, по спадистім обширі неба.

488] Щедрі наїдки кладуть на столи, наливають у злото

489] Вакховий дар. Підкріпившись, у сон поринають спокійний.

490] Лиш одрісійський володар не спить: перед ним, хоч відсутня,

491] Діва стоїть; він ходу її згадує, руки, обличчя;

492] Далі, чого ще не бачив, собі на свій лад уявляє,

493] В грудях роздмухує жар, не знаходячи сну в лихоманці.

494] От зайнялося на світ, і подав Пандіон на прощання

495] Зятеві руку й дочку, просльозившись, йому поручає:

496] «Зятю мій, дівчину цю,- на похвальний зважаючи намір,

497] І на бажання сестер, що й твоїм є бажанням, Терею,-

498] Я довіряю тобі. Та молю тебе (ми ж таки рідні)

499] Вірністю, серцем своїм і богами - як люблячий батько

500] Нею піклуйсь і верни її, втіху моєї сумної

501] Старості, швидше в мій дім,- рахуватиму кожну хвилину.

502] Швидше додому й сама, якщо добра ти в мене дитина

503] (Досить, що з Прокною я у розлуці!), вертайсь, Філомело!» [110]

504] Так говорив і дочку цілував, а з очей йому сльози,

505] Поки напуття обом їм давав, ненастанно спливали.

506] Врешті, як вірності знак, поєднавши правиці від'їжджих,

507] Тх попросив, щоб, коли допливуть, і дочку, і онука

508] Від пам'ятливого батька і діда вітали сердечно.

509] Втім, «прощавай» він заледве промовив: раптове ридання

510] Стиснуло горло - стривожився передчуттям лиховісним.

511] Лиш на оздобне судно Філомела ногою ступила,

512] Пінисту хвилю весло загребло, суходіл одштовхнувши,-

513] «Я переміг! - він гукнув,- палка моя мрія - зі мною!»

514] З радощів так і підстрибнув, до втіхи жаданої рветься

515] Варвар. Ока свого з полонянки й на мить не спускає.

516] Так гострозорий хижак гачкуватими кігтями вхопить

517] Зайця й несе до гнізда його високо, птах Громовержця.

518] Жертва - в глухому куті; в неї оком упився грабіжник.

519] Ось і дорозі кінець. Нахитавшись, свого побережжя

520] Днищем торкнувсь корабель, і володар дочку Пандіона

521] Тягне в кошару глуху, непроглядним оточену лісом.

522] Там він її зачинив-перелякану, зблідлу, тремтливу,

523] Що про сестру вже питала, заплакавши, й виклав одразу

524] Намір нечуваний свій і над чистою дівою тут же

525] Грубе насильство вчинив. А вона то вітця надаремно

526] Кликала, щоб заступивсь, то сестру, то богів - найчастіше.

527] Дрібно тремтить, мов овечка, яку, хоч і вирвано з пащі

528] Сірого вовка, поранену, все ще рятунку не певна;

529] Наче голубка, що, власною кров'ю крило заплямивши,

530] Досі лякається пазурів яструба, в них побувавши.

531] Щойно до тями прийшла - й волосся розпущене стала

532] Рвати, і руки ламать, як ото над покійником ломлять.

533] «Варваре! - мовила, знявши долоні,- жорстокий у вчинках

534] Нелюде, здатний на все! Не схилили тебе ні напуття

535] Батька, ні сльози старечі його, ні чуття до сестриці,

536] Ні непорочність дівоча моя, ні подружні закони;

537] Все ти поплутав: я рідній сестрі - суперниця нині,

538] Ти-нам обом чоловік, мені ж за суперницю-Прокна.

539] Чом ти не вирвав, облудо, й душі? Не лишилося б інших

540] Злочинів! Чом не вподіяв цього перед тим, як ганебно

541] Ми тут зійшлись? То хоч тінь моя вільна була б од провини.

542] Втім, якщо справді боги - всевидющі і ще якусь силу

543] Мають на світі вони, якщо все не пропало зі мною,-

544] Кару гірку понесеш у свій час! Я сама про твій вчинок,

545] Сором одкинувши, всім розкажу. При найменшій нагоді

546] Я до людей поспішу. А замкнеш мене в лісі - наповню

547] Й ліс наріканнями; до співчуття прихилю навіть скелі.

548] Вчує ефір мене й бог, якщо бог якийсь є ще на небі!»

549] Люттю страшною тиран закипів, та не меншим пройнявся

550] Страхом, почувши грізьбу. Щоб і люті позбутися, й страху, [11]1

551] З піхов при поясі вихопив меч і, не мовлячи слова,

552] Він Філомелу схопив за волосся, скрутив їй за спину

553] Руки й зв'язав їх мотузкою. Шию вона підставляє,

554] Тільки-но вгледіла вістря меча: сподівається смерті.

555] Поки пручалась, і кликала батька свого, й намагалась

556] Мовити ще щось, він, щипцями жертві язик ухопивши,

557] Гострим залізом одтяв. Його корінь тремтить іще в роті,

558] Решта - на чорній землі тріпотить, щось шепнути їй хоче.

559] Так от і хвостик змії, якщо порубать її, в'ється,

560] Наче слідів свого тіла шукаючи, врешті, вмирає.

561] Після того лиходійства (й повірити годі!) не раз ще

562] Він насолоджувавсь, кажуть, її покаліченим тілом.

563] Ще й повернутись посмів,- після вчинку такого! - до Прокни.

564] Та про сестру, неспокійна, розпитує. Він і зітхає,

565] Й плаче, лукавий: померла, мовляв, твоя люба сестричка.

566] Як не повірить сльозам? І зриває з плечей своїх Прокна

567] Шати, що сяла на них золота облямівка широка.

568] В темну жалобу вдяглась і гробницю порожню для неї

569] Зводить, і жертви складає богам підземелля благальні,

570] й тужить, хоча й не такої сестра заслуговує туги!

571] Феб дванадцять разів обігнув уже знаки небесні.

572] Що ж Філомелі робить? Утекти не дозволить їй пильна

573] Варта. Довкіл височать із суцільного каменю стіни.

574] Як розказати про все без'язикій? У скруті ж, буває,

575] Думка щаслива майне: винахідливість дружня з бідою.

576] Ось Філомела на ткацький верстат напинає основу,

577] Нитку криваво-червону вплітає в канву білосніжну -

578] Злочину знак. Лиш доткала - й кивком одній жінці веліла,

579] Щоб господині своїй віднесла. Та, не гаючись, тканку

580] Прокні до рук оддала, що вручає їй - звісно, не знала.

581] Ось розгортає цю тканку тирана-злочинця дружина,

582] Вістку про долю своєї сестри, нахилившись, читає

583] І, як не дивно, мовчить: від страждання й вона заніміла.

584] Слово таке їй на думку не йшло, щоб могла ним віддати

585] Лють свою. Навіть не плакала: праведне й несправедливе

586] Рветься змішати. Думками вже вся вона - в баченні домети.

587] Саме настала пора, коли Вакхові звичну складали

588] Шану сітонські жінки. Тільки ніч їхні таїнства бачить.

589] Мідний тимпан лиш один уночі потривожить Родопу.

590] Дім свій під ніч покидає володарка й одяг, потрібний

591] Для святкування, бере, за шалену хапається зброю.

592] Голову рясно лозою вінчає; оленяча шкіра -

593] Лівий окутує бік; на плечі в неї - спис із ялиці.

594] Збуджена, в колі жінок, у ліси поривається Прокна,

595] В шалі своєму страшна, ніби в груди їй справді запало,

596] Вакху, страждання твоє. До кошари крізь дебрі прорвавшись.

597] Голосом диким «Евое!» кричить, і виламує двері, [112]

598] І забирає сестру відтіля. Напинає на неї

599] Одяг вакханок, обличчя вкриває плющем темнолистим

600] І силоміць у палати свої перелякану тягне.

601] Щойно в оселю, де нелюд живе, увійшла Філомела,-

602] Жах безталанну зціпив, на лиці вона зблідла смертельно.

603] Прокна, священні відзнаки свої познімавши тим часом,

604] Плющ із обличчя сестри, що з ганьби омлівала, зриває.

605] Прагне обняти її, але та, відвертаючи погляд,

606] Страшно карається тим, що сестрі за суперницю стала.

607] В очі не гляне їй, хоче при ній таки скласти присягу,

608] Взявши у свідки богів, що над нею жахливе насильство

609] Вчинено,- знаки лише подає. Розлютилася Прокна,

610] Гніву свого вже й сама не вміщає. «Облиш побиватись! -

611] Каже сестрі.- Не сльозами тут діяти слід, а залізом,

612] Гострим залізом або чимось іншим, що більшу потугу

613] Мало б. Сьогодні я, сестро, вчинити найважчий готова

614] Злочин: або підпалю смолоскипами царські покої

615] І винуватця біди - лиходія Терея- у пломінь

616] Кину, або ж йому очі, язик і ті члени, що ними

617] Честі позбавив тебе, відсічу; або вижену з нього

618] Душу крізь тисячу ран! Я піти на велике готова,

619] Тільки вагаюсь - на що». Поки так гарячилася Прокна,

620] Ітіс, підбігши, до неї припав, і вона здогадалась,

621] Що їй робить. Подивившись на нього: «Який же ти схожий,

622] Сину, на батька свого!» Проказала і більше - ні слова:

623] Злочин готує страшний, закипаючи в гніві німому.

624] Все ж, коли син підійшов і коли привітав, усміхнувшись,

625] Неньку, їй ручками шию обняв, нахиливши до себе,

626] Став цілувати її, пригортатися - ще ж бо дитина -

627] Полагіднішала враз. її гнів, перервавшись, пригаснув.

628] І мимоволі в ту мить їй наповнились очі сльозами.

629] Не піддалась, проте, слабості. Ніжне чуття материнське

630] Стлумивши, з сина свій зір на сестру вона знов переводить,

631] Потім, по черзі на них поглядаючи: «Ні, не зворушить,-

632] Каже,- ласкавістю син, коли ти ось мовчиш, без'язика!

633] «Мамо!» - він кличе мене; але їй не промовити: «Сестро!»

634] Що за людина твій муж, поміркуй, Пандіонова дочко!

635] Ти зневажаєш свій рід: співчуття до Терея - це злочин».

636] Мовила - й сина свого потягла, як тигриця з-над Гангу -

637] Лані молочне дитя в непроникливі, тіняві хащі.

638] В домі високому закут знайшла вона, й поки до неї

639] Ітіс витягує руки, сумну свою бачачи долю,

640] «Матінко! Мамо!» - кричить і до шиї ще тягнеться, Прокна

641] Меч йому з розмаху вбила під ребра - і навіть обличчя

642] Не відвернула в ту мить. І цього, щоб життя відібрати,

643] Досить було. Філомела ж розтяла і горло, а члени,

644] Де тріпотіла ще ніжна душа, поки даючи тіло, [113]

645] Ділить на кусні дрібні. В казані вже скипає частина,

646] Решта - сичить на рожні. Потемніла від крові долівка.

647] Ось до якої гостини запрошує Прокна Терея.

648] «Є в нашім краю,- збрехала,- обряд, на якому, крім мужа,

649] Бути не може ніхто». Тож рабів одіслала й прислугу.

650] Сам же Терей, на дідівському кріслі високому сівши,

651] Страви смакує вже - власним дитям набиває утробу.

652] Ще й посилає по Ітіса - так він обману піддався!

653] Прокна ж уся палахтить, не діждеться жорстокої втіхи.

654] Прагнучи стати вістункою лиха свого ж якнайшвидше,-

655] «Те, чого хочеш ти,- каже,- всередині». Той озирнувся,

656] Сина ж не бачить ніде. Поки знов, оглядаючись, кличе,-

657] Простоволоса, якою була при нелюдському вбивстві,

658] Вбігла нараз Філомела й скривавлену голову хлопця

659] Кинула просто в обличчя Тереєві. їй ще ніколи

660] Так не потрібен язик був,, щоб радість засвідчити словом.

661] Рикнув оглушливо, стіл одіпхнувши, фракієць і сестер

662] Змієволосих із дому стігійського кличе в розпуці.

663] То він наїдки страшні з-під грудей (та хіба це можливо?)

664] Вирвати хоче, нутра свого вміст, то, зітхаючи тяжко,

665] Плаче й себе називає живою могилою сина.

666] На Пандіонових дочок, роз'ярений, меч оголивши,

667] Кинувся. Ті ж, утікаючи, мовби на крилах повисли.

668] Справді - на крилах вони. Вже в ліси з них одна подалася,

669] Друга під крівлею місце знайшла. Ще й сьогодні у неї

670] Мітка на грудях горить - про криваве нагадує вбивство.

671] Він же, в стражданні своїм, як і в прагненні помсти, поривний,

672] Теж у пернатого перемінився: на маківці -гребінь,

673] Дзьоб довжелезний прямий, мов у воїна спис, виступає*

674] Одудом став називатись той птах, войовничий на вигляд.

675] Лихо таке не дало Пандіонові в мирі зустріти

676] Старість глибоку: завчасно зійшов до аїдових тіней.

677] Правити став Ерехтей, своє берло над краєм піднявши,

678] Чи правосуддям сильніший, чи зброєю - годі сказати.

679] Батьком він був чотирьом юнакам і чотири прегарні

680] Дочки зростали у нього; з них дві були вродою рівні.

681] Взявши, Прокрідо, тебе за дружину, Кефал, внук Еола,

682] Щастя пізнав. А Борею - Терей заважав і фракійці.

683] Він Орітії коханої довго не мав побіч себе.

684] Все ще проханням той бог перевагу давав, а не силі.

685] Марно, одначе, благав. І прорвався жахливим, нарешті,

686] Гнівом, а вже коли в гніві Борей - нема йому рівних.

687] «Так мені й треба!-скипів.- Чому, відкладаючи грізну

688] Зброю, і лють, і свій шал, і погрози свої буревійні,

689] Вдався до тихих прохань, що мені анітрохи не личать?

690] Сила - знаряддя моє. Розганяючи силою хмари,

691] Море до дна сколихну, вивертаю дуби вузлуваті, [114]

692] В камінь збиваю сніги, суходіл можу градом побити;

693] В небі розлогім, де нива моя, на братів із розгону

694] Впавши, не зраджу себе: не шкодуючи сили, змагаюсь

695] Так, що й високий ефір двиготить, як зітнемось у небі.

696] Стріли вогненні тоді вириваються з хмар порожнистих.

697] І в підземеллі не зраджу себе: розпрямляючи спину

698] В темних заглибинах, я потрясаю склепіння понурі -

699] Манів, підземних богів, і закруглену землю турбую.

700] Так от і свататись мав: не проханням, а силі піддавшись,

701] Силі навальній моїй. Ерехтей моїм тестем мав стати!»

702] Мовивши в гніві принаймні таке, розпростер над землею

703] Крила потужні Борей, розмахнувсь - і майнув суходолом

704] Подих їдкої зими; спохмурніли, запінились води.

705] Куряву збивши стовпом, по верхах за собою він тягне

706] Темну кирею, і землю січе, й непритомну від жаху

707] Горне до себе рудавим крилом Орітію кохану.

708] Далі, вже з нею, летить і жагу роздуває у леті.

709] Щойно тоді, як домчали вони до твердині кіконів,

710] Лет викрадач уповільнив, попущені віжки стягнувши.

711] Владар північний актеянку взяв там собі за дружину,

712] Й матір'ю стала вона: незадовго близнят народила.

713] Схожі на матір були вони, тільки крилаті, як батько.

714] Кажуть, однак, що на світ вони двоє без крил появились:

715] Поки русявого заросту їх підборідки не знали,

716] Поти й були ті хлоп'ята безкрилими - Зет і Калаїд.

717] Та, як лише по боках у них виросли крильця і пір ям,

718] Як у птахів, поросли,- зажовтів тоді й заріст на лицях.

719] Потім, коли за дитинством услід наступило юнацтво,

720] Через незвідане море з мінійцями разом пустились

721] Першим своїм кораблем по ясне, променистеє руно.

Додати в закладки

  
Переклад Translate