Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Публій Овідій Назон Метаморфози Переклад А.Содомори

1] Чим засмутивсь тоді бог і чому в нього ріг одламався,

2] Просить Нептунів герой оповісти, й Потік Калідонський

3] Так розпочав, оповивши лозиною буйне волосся:

4] «Прикре бажання твоє, бо чи стане хвалитись боями

5] Той, хто поразки зазнав? Але в тій, хоч ганебній поразці.

6] Друже, не стільки ганьби, скільки честі в самому двобою.

7] Що переможець такий - це велика для мене розрада.

8] Може, до слуху твого донеслась хоч яка-небудь чутка

9] Про Деяніру, в колишні часи незрівнянну красуню?

10] Навперебій домагались її женихів цілі юрми.

11] З ними і я, залицяльник, подавсь до майбутнього тестя.

12] «Зятем,- кажу,- ти назви мене, сину ясний Партаона!»

13] Те ж саме мовив Алкід. Усі інші нам двом поступились.

14] Вабить Алкід його сватом - Юпітером, славою грізних'

15] Подвигів, що довелось йому з волі Юнони здійснити.

16] Я ж на те: «Сором,- кажу,- коли смертному бог уступає

17] (Богом тоді він не був ще). Ти бачиш мене, володаря

18] Вод, які схилами краю твого, розхвильовані, в'ються.

19] Не чужаком я приходжу до тебе в зяті набиватись,-

20] Я - твій земляк і твоїх володінь неабияка частка.

21] Гнівом Юнони, однак, як ось той, похвалитись не можу,

22] Тож і на подвиги йти - вибачай вже - не мав я нагоди.

23] Ти натякав, що Юпітер - це батько твій, сину Алкмени:

24] Значить, або ти - брехун, або він таки зрадив Юнону.

25] Батька в гріху материнськім шукаєш? Так ось: або з блуду

26] Ти народивсь, або вигадки це, що ти - син Громовержця».

27] Поки я так промовляю до нього, він скоса на мене

28] Дивиться й, ледве тамуючи гнів, що в очах заіскрився.

29] Словом таким обізвавсь: «Не язик, а рука - моя сила.

30] Ним можеш ти брати верх, ну а я - довіряю правиці!»

31] І наступає, хмурний. А мені, красномовному щойно.

32] Сором було відхилятися. Зняв я свій одяг зелений.

33] Витягнув руки вперед і, розправивши плечі широкі, [155]

34] Став, як належить борцю, усім тілом готовий до бою.

35] Той, зачерпнувши долонями порох, сипнув мені в вічі -

36] Й сам пожовтів од піску, що ним я його зразу ж обсипав.

37] То він за шию хапає мене, то за ноги проворні.

38] То, нападаючи з різних боків, лиш береться схопити.

39] Марно, проте, нападав: мене власна вага захищала.

40] Так от і скеля стоїть, хоч об неї запінені хвилі

41] Б'ють раз у раз,- не схитнеться вона, тягарем своїм горда.

42] То розійдемось на крок, то вже знов один одного борем,

43] Наче б у землю вросли, до кінця так стояти готові

44] Вперто, нога при нозі. На Алкіда грудьми навалившись,

45] Пальцями - в пальці, чолом - у чоло, що є сили, впираюсь.

46] Дужі бики так зійдуться не раз у завзятім двобої,

47] Щоб нагороду здобуть - усього пасовища оздобу,

48] Кращу з найкращих телиць, і тремтить, дивлячись на них, стадо:

49] Хто, перемігши, тепер вожаком буде,- годі вгадати.

50] Тричі Алкід од грудей своїх силою рук намагався

51] Груди мої відштовхнуть, але марно; лише на четвертий

52] Раз він обійми мої розірвав. Тоді, руку відвівши.

53] Вклав мене махом одним і на мене (брехати не буду)

54] Тут же всією вагою насів, так що (хочете - вірте,

55] Хочете - ні, все одно ж не до того веду я розмову, .

56] Щоб похвалитися) наче горою мене придавило.

57] Якось, рясним обливаючись потом, я руки насилу

58] Вивільнив: якось і груди звільнив од залізних обіймів,

59] Передихнути ж не міг: не дає супротивник зібратись

60] З силами - шию уже захопив. Ось тоді я коліном

61] Мусив торкнутись землі, а губами - пісок зачерпнути.

62] М язами слабший, ніж він, я до хитрощів тут же вдаюся:

63] Змієм роблюся в юнким, висковзаю із рук йому спритно.

64] Вже я повзу по землі, вигинаючи кільцями тіло,

65] Грізно шиплю і роздвоєний з пащі язик виставляю.

66] Над перевтіленням цим посміявся герой із Тірінфа:

67] «Зміїв бороти,- сказав,- це забава моя ще з колиски!

68] Стань хоч найбільшим із них, Ахелою, та гідрі Лернейській

69] Не дорівняєш: хоч як не тягнись, ти - дрібна її частка.

70] Множилась навіть од ран; із голів - а їх сто було в неї -

71] Ні однієї безкарно зрубать я не міг: на тім місці

72] Дві поставало, і вдвоє сильніша була її шия.

73] Все ж я приборкав її й полонив, хоч вона и поростала

74] Зміями, наче галуззям новим, од ударів - рясніша.

75] Хто ти такий проти неї? Підроблений змій, що чужою

76] Зброєю, бачте, грозить, під чужим заховавшись обличчям».

77] Мовивши, зверху, мов зашморгом, він мені пальцями стиснув

78] Горло, і вже я почав задихатися, наче у кліщах.

79] Якось я пальці великі просунув, щоб віддих зловити.

80] Марно старався, однак. Перевтілитись змушений втретє, [156]

81] Став я биком; заревівши, двобій вже биком починаю.

82] Той мене зліва схопив за підгрудок і мчить побіч мене.

83] Роги мені пригинаючи, поки я глибоко в землю

84] Ними з розгону не вбивсь, на глибокий пісок повалившись.

85] Мало того: він крицевий мій ріг, як тримав у правиці,

86] Так, наче гілку, й зламав і чоло божественне споганив.

87] Німфи річок освятили той ріг: його вщерть і плодами,

88] Й квітом пахучим наповнивши, Рогом достачі зробили».

89] Мовив, і тут увійшла, підібравши поділ, мов Діана,

90] Німфа, з прислужниць одна, що по плечах розпущені мала

91] Коси, й той ріг подала пребагатий; у ньому ж - дарунки

92] Осені: щедрі солодкі плоди, що вінчають гостину.

93] Щойно проміння торкнулося гір і заблис над землею

94] День,- розійшлись юнаки. Не хотіли чекати, щоб ріки

95] Стали спокійними знов, -щоб, опавши, розбурхані води

96] Звичним побігли руслом. Ахелой же суворе обличчя

97] І покалічений лоб у ріку глибодонну занурив.

98] Тільки цим рогом одним поплатившись, окрасою лоба,

99] Цілим лишивсь Ахелой. Але й цю свою ваду він легко

100] То комишевим вінком, то вербовим приховував листям.

101] Ти ж поплатився життям, на цю діву поквапившись, Нессе!

102] Пущена з лука крилата стріла тобі спину прошила.

103] Саме тоді з молодою дружиною син Громовержця,

104] В отчий вертаючись край, Зупинивсь над бурхливим Евеном,

105] Він од зимових негод аж запінивсь; виходячи з себе,

106] Вир побіч виру крутив - годі й думати про переправу.

107] Поки вагався Геракл (за жону- не за себе боявся),

108] Несе підійшов,, що не тільки був дужий, а й знав усі броди.

109] «Я вже подбаю,- сказав,- щоб вона на тім березі стала.

110] Ти ж при одвазі своїй можеш плавом пуститись, Алкіде!»

111] Зблідлу не тільки од хвиль рокітливих, але й від кентавра,

112] Взяв калідонку герой аонійський і Нессу довірив.

113] Сам же, як був,- сагайдак мав на плечах і лев ячу шкуру.

114] Бо свою довбню і зігнутий лук на той бік перекинув,-

115] «Вже як почав я плисти - течію подолаю!» - промовив.

116] І без вагання пливе навпростець; не шукає, де менше

117] Річка бурлить: він не з тих, що пливе собі за течією.

118] Ось і на березі став, уже й лук із землі піднімає;

119] Втім, наче голос дружини почув. Озирнувсь, а вже з нею

120] Щезнути хоче кентавр. «Ти куди? Не надійся на прудкість

121] Ніг своїх! - грізно гукає Алкід.- Я до тебе звертаюсь,

122] Нессе двообразний! Стій! На моє посягати не важся!

123] Нехтуєш мною - то батька свого пригадай, Іксіона,

124] Й колесо - муку його - і не рвися до втіх незаконних.

125] 1 не втечеш, хоч на кінську свою розраховуєш силу:

126] Раною наздожену, не ногами!» Підтверджує ділом [157]

127] Слово останнє: напнув тятиву й втікачеві стрілою

128] Спину прошив - і стримить із грудей гачкувате залізо.

129] Тільки той вирвав стрілу - з обох отворів тут же струмками

130] Вдарила кров, що з їдкою лернейською змішана жовчю.

131] Несе, підхопивши цю кров,- «Не помру я, одначе, без помсти»,-

132] Мовив до себе й накидку, просяклу гарячою кров'ю,

133] Тій, котру викрав, дає: «Ти любов,- каже,- нею привернеш».

134] Часу чимало спливло, і Геракла великого слава

135] Світ обійшла й пригасила в Юнони до пасинка злобу.

136] Жертву Кенейцю-Юпітеру скласти збиравсь переможець,

137] Взявши Ехалію. Слуху ж твого, Деяніро, торкнулась

138] Чутка; до правди вона, говірка, додавати неправду

139] Любить - спочатку мала, вона зросту в брехні набуває.

140] Ось Деяніра, кохаючи, вірить у те, що Іоли

141] Прагне Амфітріонід. Налякавшися зради нової,

142] Волю сльозам, нещаслива, дала, мовби справді хотіла

143] Виплакать горе своє. А тоді, схаменувшись: «Навіщо

144] Так побиваюсь? Хіба що суперниці,- каже,- на втіху.

145] Скоро вона буде тут. Якесь рішення треба прийняти,

146] Поки не пізно, щоб ложа мого не торкнулась повія.

147] Плакать мені чи мовчать? Бути тут, чи в свій край повернутись?

148] Кинути дім свій? Чи, вдавшись до крайності, опір ^чинити?

149] Що, коли я, Мелеагре (тобі ж бо доводжусь сестрою!),

150] Зважусь на вчинок лихий і, суперницю звівши зі світу,

151] Людям засвідчу, як може помститись покривджена жінка».

152] Всяке їй в голову йде; на однім зупинилась, одначе:

153] Мужу своєму накидку послати, що змочена кров'ю

154] Несса,- як засіб, що може роздмухать кохання пригасле.

155] Ліхасу згорток, незнаний для нього, вручає і просить,

156] Бідна, собі ж на велику печаль, щоб цей дар якнайшвидше

157] Він її мужу відніс. А герой, розгорнувши накидку,

158] Плечі отрутою гідри Лернейської радо вкриває.

159] Ладан димить на жертовнику. Перші слова молитовні

160] Мовить.великий Геракл і вино ллє на мармур із чаші.

161] й тут, од жертовного полум'я заворушившись, отрута

162] В різні боки розпливлась, обліпила Гераклове тіло.

163] Зціпивши зуби, він, поки ще міг, намагавсь не стогнати.

164] Врешті, нестерпним став біль. Мармуровий вівтар одштовхнувши,

165] Скрикнув Алкід - і луна розляглась по залісеній Еті.

166] Поспіхом хоче зірвати з плечей смертоносну накидку -

167] З нею, однак, він і шкіру зриває, і - страшно сказати! -

168] То прилипає тканина до тіла - зірвать неможливо,

169] То, відділившись, оголює виразки, де-не-де - й кості.

170] Вже й сама кров,- як розпечене лезо, бува, в прохолодну

171] Воду занурити,- і закипає, й шипить на отруті.

172] Міри стражданням нема. Вже вогонь пожирає осердя,

173] Піт усім тілом струмить, перемішаний з темною кров'ю. [158]

174] Жили тріщать у вогні, й коли жар непомітний для ока

175] В мозок пробивсь кістковий,- тоді, знявши до неба долоні.-

176] «Болем моїм,- закричав,- упивайся, Сатурнова донько!

177] Мстива, впивайсь! І, з висот на страшну поглядаючи муку.

178] Серце жорстоке втішай! Та коли 6 нині зглянувсь на мене

179] Ворог тяжкий, тобто ти,- то зболілу в стражданнях, немилу

180] Душу, народжену лиш для трудів, забери з мого тіла!

181] Дар мені зробиш. А дар такий мачусі й личить робити.

182] Я Бусіріда зборов, що невинною кров ю мандрівців

183] Храми богів оскверняв. Я в Антея суворого вирвав

184] Міць материнську землі. Чи тритілий пастух іберійський

185] Страху на мене нагнав, чи злякав мене пес триголовий?

186] Роги могутні бика чи ж не цими руками пригнув я?

187] Сила цих рук і в Еліді відома, й на водах Стімфальських,

188] І в Партенійських гаях. Завдяки вашій доблесті, руки,

189] Золотом із Термодонта я викрав оздоблений пояс.

190] Яблука вами зірвав, що дракон їх беріг невсипущий.

191] Моці моїй не оперлись кентаври; піддавсь їй нищитель

192] Краю Аркадського - дикий кабан. І даремно зросталась

193] Гідра порубана; марно, поранена, множила сили.

194] Мало того: лиш побачив я коней фракійських, що ситі

195] Кров ю були, біля ясел, набитих тілами людськими,-

196] їх розметавши, я вклав одночасно й господаря коней.

197] Здавлена цими руками Немейська громада простерлась.

198] Небо на шиї тримав. Натомилась давати накази

199] Гнівна дружина Юпітера - я ж був невтомний у ділі.

200] Й раптом - нова навалилась біда: проти неї безсилі

201] Мужність і довбня моя; вже в легені проник, відчуваю,

202] Пломінь їдкий, пожирає, захланний, усе моє тіло.

203] Щасний, проте, Еврістей! То чи може хтось вірити нині

204] В те, що існують боги?» - простогнав, і верхів'ями Ети,

205] Зранений, рушив. Так іноді бик із застряглим у боці

206] Списом бреде, хто ж метнув,- порятунку шукає у втечі.

207] То він постогнував глухо, то раптом спалахував люттю.

208] То намагався, та все надарма, з себе одяг зірвати.

209] То по дорозі дерева ламав, то на гори в нестямі

210] Звалював гнів, то простягував руки до отчого неба.

211] Ліхаса раптом побачив, слугу, що тремтів у печері,

212] Й, геть ошалівши, втрачаючи розум од лютого болю,-

213] «Ліхасе! - крикнув йому.- Чи не ти мені дав цей смертельний

214] Дар? Чи не ти мене зводиш зі світу?» А той з переляку

215] Блідне й лепече в своє оправдання слова невиразні.

216] Ось вже й до ніг йому впав, та Алкід ухопив нещасливця.

217] Добре ним кілька разів розмахнувшись, пустив на Евбейські

218] Води, і той стрімголов полетів, наче пущений з пращі;

219] Так він летів, і розтратив тепло, й затвердів поступово.

220] Як од холодного подуву - кажуть - дощі загустілі [159]

221] Снігом стають, а потому й сніжинки, кружляючи легко,

222] Врешті, збиваються в кульки дзвінкі й висипаються градом.

223] Так ось і він, коли велет його у порожняву кинув,

224] Крові од жаху позбувсь; розгубивши й соки життєві,

225] В скелю німу, за прадавнім переказом, перемінився.

226] Ще й дотепер із Евбейського моря чоло піднімає

227] Скеля не дуже стрімка, віддалік до людини подібна.

228] Камінь цей Ліхаса ймення зберіг, і його не торкнеться,

229] Наче б живого, моряк. Ну а ти, Громовержця нащадку,

230] Дров, що на Еті зросли, нарубавши, у стіс їх для себе

231] Сам же кладеш, а свій лук і місткий сагайдак, і несхибні

232] Стріли, що їм було суджено знову побачити Трою,

233] Сину Пеанта вручаєш. Слугуючи, той роздуває

234] Полум я. Поки пожадливо лиже воно деревину,

235] Ген, аж на верх того стосу ти шкіру немейського лева

236] Стелиш і, замість подушки під голову довбню поклавши,

237] Мов до гостини приліг, яснолиций, на лев'ячій шкурі

238] Серед наповнених чаш, із вінком запахущим на скронях.

239] Полум'я аж стугонить, відусіль уже рветься до того,

240] Хто зневажає його, хто посмів у вогонь похоронний

241] Так незворушно лягти. Налякались боги, що загине

242] Славний землі захисник. їм, відчувши те, з радістю в серці

243] Каже Сатурній таке: «Мене тішить, о жителі неба,

244] Ваша тривога! Сьогодні я сам себе палко вітаю

245] З тим, що чутливого серцем народу я - владар і батько,

246] Бо співчуття виявляєте щире ви й сину моєму.

247] Хоч заслужив він у вас на цю ласку своїми ділами,

248] Я зобов'язаний вам. Хай не мліють, одначе, од страху

249] Віддані ваші серця; не кляніть цього полум'я марно:

250] Все подолавши,- й вогонь, котрий бачите, він подолає.

251] Лиш материнською часткою силу вогненну відчує;

252] Що ж є у ньому від мене,- те вічне, позбавлене смерті,

253] їй непідвладне, ні в якому жарі зотліти не може.

254] Хай він труди на землі завершить - я в оселі високі

255] Радо візьму його. Вірю, що всі небожителі схвалять

256] Волю мою. Та коли буде прикро комусь, що з богами

257] Сяде Геракл, що таку йому виділив я нагороду,-

258] Врешті, погодиться з цим, коли всі його зважить заслуги».

259] Схвально кивнули боги. І здалось, що й жона Громовержця

260] Не спохмурніла. Проте, коли владар закінчував мову,

261] Стала хмурною: кінцеві слова не сподобались, видно.

262] Ну, а тим часом, що силі вогню піддавалося, тлінне,-

263] В попіл »Мульцібер те обернув, і Геракл на обличчі

264] До невпізнання змінивсь. Що від матері мав,- спопелівши,

265] З димом пішло; що було від Юпітера в ньому,- лишилось.

266] Як, оновившись, змія, що зі шкірою старість скидає,

267] Свіжій радіє лусці, що вилискує-грає під сонцем, [160]

268] Так і тірінфський герой, увільнившись од смертного тіла.

269] Мовби розцвів своїм кращим начатком: на зріст видавався

270] Вищим і виглядом, як у богів, почав острах будити.

271] Взяв його батько тоді всемогутній і в простір захмарний

272] На четверні з ним піднявсь і вмістив між зірки променисті.

273] Нижче пригнувсь під вагою Атлант. Ще й тоді свого гніву

274] Не позабув Еврістей: як на батькові мстивсь, так, жорстокий,

275] Мститись на синові став. При сумній арголідській Алкмені

276] Вірна Іола була. їй звіряла вона свою тугу,

277] їй повідала про синові подвиги, світу відомі,

278] їй - про свої ж невеселі пригоди. З веління Геракла

279] Гілл, його син, із Іолою ложем і серцем з'єднавшись,

280] Лоно їй виповнив сім ям чудовим. До неї Алкмена

281] Так обізвалась: «Боги хай сприяють тобі, хай наближать

282] Час, коли ти, вже дозріла для родів, почнеш Ілітію

283] Кликати, діву, що вам, боязким породіллям, сприяє,

284] Ту, що мене обійшла, намовлянням Юнони піддавшись.

285] День наставав, коли мав трудівник народитись великий -

286] Син мій, Геракл. До десятого знаку підбилося сонце.

287] Від тягару в мене випнувсь живіт, і важка моя ноша

288] Свідчила явно про те, що лише від Юпітера-батька

289] В лоні я плід понесла. Не було в мене сили терпіти

290] Надто великих страждань. Ще й тепер, коли їх пригадаю,

291] Дрож обгортає мене, повертається й болю частина.

292] Так сім ночей і сім днів я страждала. Переймами, врешті,

293] Стомлена вкрай, простягнула благально долоні до неба -

294] Кликати стала Люціну й богів, що стоять при пологах.

295] І появилась, але не з добром, на мій заклик Люціна:

296] Злобній Юноні віддать мою голову в жертву готова.

297] Тільки-но зойки мої вона вчула - й присіла на вівтар

298] Перед дверима насуплена, й, ногу заклавши на ногу,

299] Сплівши чимдуж свої пальці й руками обнявши коліна,

300] Не дозволяла мені розродитись; закляття шептала -

301] Силою тих заклинань зупиняла назрілі пологи.

302] Я ж у потугах страшних за невдячність ганьблю, нерозумна,

303] Батька богів. Собі смерті бажаючи, так побиваюсь,

304] Що й кам яний би розм як. Побіч мене - й жони кадмейські

305] Зглянутись молять богів, утішають мене в своїх муках.

306] Серед служниць Галантіда була там із простонароддя,

307] Жовтоволоса, що завжди спішила своїй господині

308] Послугу добру зробить. От і видалось їй, що Юнона

309] Щось замишляє лихе. Час од часу виходячи з дому,

310] Бачила, як на жертовнику гнівна богиня сиділа,

311] Як вона пальці сплела й охопила руками коліна.

312] «Хто б не була ти,- їй каже,- вітай цього дому хазяйку:

313] Врешті свого домоглась молитвами й родила Алкмена!»

314] Миттю схопилась богиня пологів, розвівши руками [161]

315] З дива, й таки народила я, тільки-но вузол розплівся.

316] Ввівши в обман божество, почала Галантіда сміятись.

317] Поки сміялась, її за волосся схопила богиня

318] В гніві; з землі не дала їй піднятись, пригнувши додолу

319] Тулуб; у ноги звірячі насамперед руки змінила.

320] Жвавість колишня у ній збереглася, не втратила й спина

321] Барви своєї, на вид невпізнанною стала, одначе.

322] А через те, що брехнею взялась помогти породіллі,-

323] Родить устами й у наші доми, як раніше, вчащає».

324] Мовила так, і на згадку про давню служницю зітхання

325] Вирвалось їй із грудей. На той смуток озвалась невістка:

326] «Журишся, матінко, тим, що чужа тобі зовсім людина

327] Вигляд утратила свій. А якщо розповім я про дивну

328] Долю своєї сестри? Від ридання і туги, щоправда,

329] Важко мені говорить. Одиначкою в мами зростала -

330] Я народилась од другої - вродою перша Дріопа

331] 3-між ехалійських дівчат. Ось її, що позбулась дівоцтва,

332] Звідавши силу того, кому Делос покірний і Дельфи,

333] Взяв Андремон за жону - й тим набув собі слави щасливця.

334] Озеро є, берегами своїми похилими схоже

335] На побережжя морське; по краях його - мирт зеленіє.

336] Стала над озером тим - бо ж не відала долі - Дріопа,

337] Німфам, на горе своє, принесла ще й вінки запахущі;

338] Мала й дитя на руках, дорогу свою ношу: хлопчині

339] Й року тоді не було - молоко собі ссав іще тепле.

340] Тут же, таки при воді, мов тірійською барвою гордий,

341] Лотос пишавсь водяний, розквітав, сподіваючись ягід.

342] Цвіт обривать з нього стала Дріопа й давати хлопчині,

343] Щоб забавлявсь. Я й сама (бо була там) до лотоса руку

344] Вже простягла, та побачила раптом: із квітів раз по раз

345] Капає кров, а гілками мов дрож пробігає із жаху.

346] Тут, запізнілі на жаль, нам селяни про німфу Лотіду

347] Розповіли, як тікала вона від зухвальця Пріапа,

348] В дерево це обернувшись, що ймення її зберігає.

349] Звідки ж могла про це знати сестра? Налякавшись, хотіла

350] Німфам покласти вінки й відійти відтіля, але годі:

351] В землю ногами вросла. Хоче вирвати їх, та не може,

352] Тільки хитається злегка на них, а вже тілом поволі

353] Знизу повзе шорсткувата кора, вже й до лона сягає.

354] З розпачу, вгледівши це, хоче рвати волосся, та в жмені -

355] Листя зеленого жмут: уже й голову листя покрило.

356] Втім малолітній Амфіс - те імення від діда Евріта

357] Він перейняв - під устами вже чує, що в матері груди

358] Тверднуть, що з них молока ані крапельки виссать не може.

359] Я була свідком нещастя того, допомоги ж подати,

360] Сестро, тобі не могла! Та, наскільки було в мене сили,

361] Стовбур обнявши й гілки, намагалась їх ріст зупинити. [162]

362] Й, вір мені: прагнула я під тією ж сховатись корою.

363] Ось Андремон, чоловік, ось її заклопотаний батько

364] Хочуть Дріопу знайти. Та хоча вони кличуть Дріопу,

365] Лотос показую їм. Деревину цілують ще теплу,

366] Потім у землю й самі, до коріння припавши, вростають.

367] Тільки обличчя одне, моя сестро-голубонько, в тебе

368] Деревом ще не взялось! По корі, по листках, що недавно

369] Тілом були,- наче сльози пливуть. Поки слово ще може

370] Злинути з уст, вона повнить повітря такими жалями:

371] «Вірте - якщо до істот нещасливих ще є якась віра -

372] Кару несу без вини, присягаюсь богами святими!

373] Чесно жила я; коли щрсь приховую - хай нині всохну,

374] Втративши зелень свою, хай, порубана, з димом розвіюсь.

375] Час, проте, з рук материнських - гілок - це дитятко забрати!

376] Хай годувальниця візьме його. Ви ж подбайте, щоб часто

377] Ссав він отут молоко й забавлявся під тінню моєю.

378] А розмовляти почне - нагадайте, щоб мамі вклонився

379] й сумно сказав: «Моя мати живе під цією корою».

380] Хай він, однак, уникає озер і з дерев не зриває

381] Цвіту, хай тілом богів кожен кущик йому видається.

382] Мужу мій любий, прощай! Моя сестро, мій батьку, прощайте!

383] Тільки, молю, бережіть, якщо й вам я колись була люба,

384] Зелень мою від серпа, від голодної завжди худоби.

385] А через те, що до вас нахилятись мені вже не дано,

386] Ви підійдіть і до вуст моїх, поки торкнутись їх можна,

387] Ваші уста протягніть, піднесіть ще й маленького сина!

388] Більше, на жаль, не скажу: ось і шию мою білосніжну

389] Вже затягає кора, у верхів'ї зеленім гублюся.

390] Можете й віч не змикати мені, бо й без вашої ласки

391] Світло в зіницях моїх під корою навіки погасне».

392] Змовкли на тому вуста й одночасно корою взялися;

393] Віти ж іще якийсь час берегли теплоту її тіла».

394] Поки Іола це диво розказує, поки Алкмена

395] Пальцем з обличчя сльозу витирає у доньки Евріта,

396] Хоч просльозилась сама, їхню тугу розвіяло раптом

397] Диво нове: на високім порозі, ще майже хлопчина,

398] З ледве помітним пушком, що засіявсь на лицях рум яних,

399] Став Іолай, до років молодечих повернений чудом.

400] Так прислужилась йому від Юнони народжена Геба,

401] Мужа проханням піддавшись. І вже присягтися готова,

402] Що після нього ніхто домогтись цьою дару не зможе.

403] Та почала, спохмурнівши, Феміда: «Незгоди у Фівах

404] Будять війну. Капанея ж ніхто, крім Юпітера-батька

405] Не подолає. Впадуть два брати один одному рівні,

406] Лоно розкриє земля, й свою тінь в її надрах побачить,

407] Хоч і живий ще віщун. Материнською кров'ю помститься,

408] Долі не знаючи, син - благородний злочинець - за батька. [163]

409] Вражений вчинком своїм, позбувшись і розуму й дому,

410] Від Евменід утікатиме й від материнської тіні,

411] Поки злочинного золота в нього жона не попросить,

412] Поки Фегеєвий меч не застрягне в спорідненім боці.

413] Щойно тоді Ахелоя дочка, річкова Калліроя,

414] Буде Юпітера слізно благать, щоб додав її дітям

415] Віку, щоб месника смерть не лишалася довго без помсти.

416] Бог, молитвами зворушений, пасербицю і невістку

417] Ждати не змусить: хлоп'ят у дозрілих мужів перемінить».

418] Щойно промовила те, відкриваючи долю майбутню,

419] Віща Феміда,- гуртом почали гомоніти всевишні:

420] Всі нарікають на те, чому й іншим не дано втішатись

421] Правом на ласку таку. Те, що муж її віком похилий,

422] Паллантіаду гнітить. Зажурилась ласкава Церера,

423] Що посивів Ясіон. Еріхтонію вік молодечий

424] Прагне вернути Вулкан. А Венера домовитись хоче,

425] Дбаючи про майбуття, щоб Анхіса в літах обновити.

426] Всяк із богів комусь рад посприяти, й у тому завзятті

427] Вже назрівала сварня, та Юпітер, повівши бровою,

428] Втрутився словом таким: «Якщо є в вас до мене повага,

429] Змовкніть усі! Чи аж так загордились ви, що й проти Долі

430] Маєте намір піти? Це ж вона Іолая вернула

431] Знов у колишні роки. Каллірої сини помужніли

432] їй завдяки, й не потрібно було ні пихи, ані зброї.

433] Доля й над вами всіма, а щоб цим ви не дуже смутились -

434] То й наді мною стоїть, і якщо б її міг я змінити,

435] Нині б Еака мого не пригнули літа його довгі,

436] Розквітом віку постійно б тоді Радамант утішався

437] З Міносом чесним моїм, що, в похмуру заглибившись старість,

438] Тілом і духом подавсь, тож і править не так, як бувало».

439] Вплинуло це на богів. Нарікать перестали, бо й справді

440] Бачили втомлених низкою літ Радаманта з Еаком,

441] Бачили й Міноса. Він, поки був у юнацькому віці,

442] Йменням одним міг наводити острах на цілі народи,

443] Згодом - охляв, занеміг. Тоді сина Дейони - Мілета,

444] Повного сил, що був гордий отцем своїм - Фебом промінним,

445] Старець лякався: був певний, що той забере в нього владу.

446] Все ж юнака не наваживсь од рідних пенатів прогнати.

447] Сам ти подавсь на вигнання, Мілете. Судном бистрохідним

448] Через Егейську майнувши глибінь, ти на землях азійських

449] Стіни будуєш міцні, що засновника названі йменням.

450] Там ось, блукаючи звивистим берегом, донька Меандра,

451] Батька стрімкого, який од верхів'я пливе й до верхів'я,

452] Стрілась тобі й віддалась,- незрівнянна вродою німфа.

453] Потім близняток на світ привела вона - Бібліду й Кавна.

454] Бібліда - дівам усім, щоб законне любили, наука.

455] Бібліді брат її, Феба нащадок, над міру сподобавсь. [164]

456] Тільки не так, як то личить сестрі, вона брата любила.

457] Спершу цей потяг вона не приймала за щось неприродне,

458] Тож не вважає гріхом, що до брата свого з поцілунком

459] Часто спішить, що обніме, схвильована, братову шию:

460] Все це сестринським чуттям називає вона помилково.

461] Далі в жагу переходить чуття. На побачення з братом,

462] Прихорошившись, іде, пере;; ним хоче звабною стати.

463] Заздрісно їй, коли інша вродливою видатись може.

464] Втім, їй самій ще не ясно, що з нею: ніяке бажання

465] Не пробивалось іще з-під вогню, хоч душею палала.

466] Вже він для неї не брат: його милим волить називати,

467] Рада й од нього не «сестро» почути, а «Біблідо люба».

468] Все ж потаємних надій наяву ще плекати не сміє

469] В пойнятій жаром душі. Тільки в сні, розімлілій, виразно

470] Бачиться мрія не раз:,відчуває при тілі своєму

471] Братове тіло й, хоч міцно ще спить, палахкоче рум'янцем.

472] Сон одлетів. Ще лежить якийсь час вона мовчки й усе ще

473] Бачить видіння нічне. Розхвильована, мовить до себе:

474] «Горе! Що значило б видиво це безгомінної ночі?

475] Тільки б явою не стало воно! І чого не насниться!

476] Він, проте,- що не кажи,- мене вродою вабить; такого

477] Я покохати б могла, якби братом мені не доводивсь.

478] Гарна з нас пара була б! О, як важко лишатись сестрою!

479] Тільки б мені наяву на таке не рішитись ніколи,-

480] А сновидіння подібне хай часто мій спокій хвилює.

481] В сон не загляне ніхто; хоч уявна, та є в ньому втіха.

482] Як я втішалась у сні! Тільки ти про те знаєш, Венеро,

483] З сином крилатим своїм. Яку явну, щімку насолоду

484] Звідала! Як мене втома п'янка до кісток переймала!

485] Солодко те спогадать. Та не довго тривали розкоші:

486] Стрімко пролинула ніч, осолоді позаздривши нашій.

487] О, коли б можна, змінивши ім'я, поєднатись з тобою,-

488] Батькові, Кавне, твоєму була б я тоді за невістку,

489] Батькові, Кавне, й моєму ти був би за доброго зятя.

490] О, якби з ласки богів було спільним усе в нас, окрім лиш

491] Наших батьків! Якби ти був од мене походженням вищий!

492] Жінку якусь, о мій світе солодкий, ти матір'ю зробиш,

493] Тільки мені, що, на жаль, од тих самих батьків народилась,

494] Братом залишишся ти - в нас обох перешкода єдина!

495] Що ж означають, одначе, ті сни? Чи й у них приховалось

496] Правди вагоме зерно? Чи правдивими є й сновидіння?

497] Краще богам! Вони вільно собі своїх сестер любили:

498] Опію вибрав Сатурн, хоча кровно був зв'язаний з нею;

499] Бог Океану - мав Тетіс, володар Олімпу - Юнону.

500] В небі - закони свої, та чи має хтось право рівняти

501] Звичаї люду й богів, покликатись на їхні подружжя?

502] Тож або з серця свого я зумію прогнати злочинний [165]

503] Жар, а як ні - хай умру і нехай мене на похоронне

504] Ложе складуть, нехай брат хоча мертву мене поцілує.

505] Справа така вимагає, проте, обопільної згоди:

506] Що, припустімо, схвалю, те вважатиме брат за злочинне.

507] Втім, чи ж Еола нащадки не входили в спальню до сестер?

508] Що це на мене найшло? І чому саме їх я згадала?

509] Горе! Куди я хилюсь? Дикі пристрасті, гетьте од мене!

510] Тільки як личить сестрі, тільки так я любитиму брата.

511] Все ж, якби першим судилось йому запалати до мене,

512] Може, душі його пал сприйняла б я не так безсердечно.

513] Значить, чого б не відмовила я, коли б він домагався,

514] В нього прохатиму? Зможеш озватися? Зможеш зізнатись?

515] Зможу, бо змусить любов. А якщо мене зробить німою

516] Сором,- прихований жар у рядках спалахне потаємних».

517] Думка ця, визрівши, перемогла нерішучість душевну.

518] Боком на ложі звелась і, на лівому лікті опершись,

519] Мовила: «Знатиме й він - у любові нечуваній звірюсь.

520] Горе! Куди мене шал порива? Що за пломінь у серці?»

521] Й ті, що на думці слова, тріпотливій руці довіряє;

522] Стилос - у праву бере, навосковану дощечку - в ліву.

523] Сумнів писать не дає: розпочне й проклинає писання.

524] То, написавши, зітре, то щось змінює; ганить і хвалить.

525] Дощечку кинувши, знову бере її; взявши,- відкине.

526] Не розуміє й сама, чого хоче; що мала зробити -

527] Вже не сподобалось їй. То рішучість в очах, то несмілість.

528] Ось написала «сестра», але тут же й затерла те слово,

529] Наново креслить такі ось рядки на блискучому воску:

530] «Та, що з тобою одним лиш могла б однайти своє щастя,

531] Любляча пише тобі. Тільки сором їй, сором назватись!

532] Певно, спитаєш, який в мене намір,- я спершу б хотіла.

533] Не називаючи ймення свого, домогтись, щоб розкрилась

534] Бібліда щойно тоді, коли в здійснення мрії повірить.

535] Різні є свідки безмовні того, що я ранена в серце:

536] Худість і блідість лиця, його вираз і завжди вологі

537] Вічі, й зітхання, що в мене зринали з грудей безпричинні,

538] Часті обійми й цілунки; вони ж - ти, напевно, помітив -

539] Надто палкими були, до цілунків сестри не подібні.

540] Я ж і сама, хоч боліла душа від глибокої рани,

541] Хоч допікав мені шал, намагалась - боги мені свідки! -

542] Скільки змоги було, розумнішою стати хоч трохи.

543] Досі надія ще в мене була - не піддатись навальній

544] Пристрасті, й стільки я, бідна, знесла, скільки дівчина жодна,

545] Певно, знести не змогла б. Та сьогодні зізнатися мушу:

546] Я - переможена й боязко ласки твоєї благаю;

547] Можеш один тільки ти врятувать мене й занапастити.

548] Як учинить - вибирай. Не чужа тебе просить рятунку -

549] Рідна людина, близька, що до тебе ще ближчою бути [166]

550] Прагне, з тобою навік ще тіснішим зв язком поєднатись.

551] Приписи - діло старих; що законне, що проти закону,

552] Хай визначають вони, заклопотані завжди правами.

553] Нашого віку закон - легковажна Венера. Сьогодні

554] Нас не цікавить, що можна, що ні, тому вірим, що все нам -

555] Можна, й великих богів беремо собі радо за приклад.

556] Що нам суворого батька грізьба? Що людські поговори?

557] Що нам усякі страхи? Та коли б і закравсь якийсь острах -

558] Ніжними йменнями «брат» і «сестра» приховаємо втіхи.

559] Можна з тобою віч-на-віч мені розмовлять, коли схочу,

560] Можемо, навіть при всіх, цілуватись, побути в обіймах.

561] Маємо, значить, усе. Не відкинь лиш кохання, що в ньому

562] Вбивчий вогонь мене змусив признатись. Нехай винуватцем

563] Смерті моєї тебе не назве на плиті моїй напис».

564] Віск до краєчка списала рука. Мерехтіла словами

565] Дощечка; ледве останній рядок притуливсь у куточку.

566] Й тут же падіння своє вона-стверджує відтиском персня,

567] Слізьми зросивши його, бо вуста їй гарячка зсушила.

568] Потім із слуг одного, спалахнувши рум янцем, позвала

569] Й так почала: «Віднеси це, слуго найвірніший, моєму...-

570] І зупинилась; а зважившись,- братові»,- ледве шепнула.

571] Дощечку, ще як на зло, Даючи йому, з рук упустила.

572] «Не до добра це»,- подумала. Лист одіслала, одначе.

573] Вибравши мить, посланець доручив юнакові признання.

574] Кілька рядків перебігши очима, нащадок Меандра

575] Гнівом раптово пройнявсь, те писання відкинув од себе,

576] Вже й на слугу, що зіщуливсь, підняв, було, руку, та стримавсь.

577] «Геть,- прокричав,- поки цілий, пособнику блуду гидкого!

578] Геть же! Й затям собі добре: якби твоя смерть одночасно

579] Не заплямила й мене - ти б життям поплативсь неодмінно!»

580] Зляканий, втік посланець і доносить своїй господині

581] Кавна жорстокі слова. їх почувши, ти, Біблідо, зблідла;

582] Заціпенівши, тремтить, мовби льодом охоплене, тіло.

583] Щойно до тями прийшла - божевілля вернулось до неї,

584] Стерплим іще язиком ось таке, безталанна, лепече:

585] «Так мені й треба! Навіщо було напоказ виставляти

586] Рану свою? А порив, що в душі, десь на дні мав таїтись,

587] Дощечці тій навмання поспішила я звірить - навіщо?

588] Слід було спершу розвідати, мову двозначну повівши,

589] Всі мого брата думки. Щоби мірно наповнювавсь парус

590] Вітром попутнім, належить пізнати потужність і напрям

591] Подуву й морем безпечно плисти, а не так, як ось нині:

592] На буревії незнані туге скерувавши вітрило,

593] Скелям назустріч лечу. Похитнеться судно - й мене вкриє

594] Весь океан, і вітрило моє вже не випірне з нього.

595] Втім, од тієї любові злочинної певна прикмета

596] Застерігала мене: чи ж не я мимохіть упустила [167]

597] Дощечку з рук - ось.тоді й сподівання мої занепали.

598] Треба ж було або день, або згубний свій намір змінити.

599] Краще, мабуть,- таки день. Чи ж мене очевидним знаменням

600] Не попереджував бог? Та якби ж я тоді не шаліла!

601] Слід було словом живим, а не так ось, Черкнувши по воску,

602] Бесіду з ним повести, в божевіллі своєму признатись.

603] Бачив би сльози мої, спостеріг би закоханий погляд.

604] Більше б сказала я слів, ніж на дощечці їх помістилось.

605] Хоч не бажав би,- могла б його шию обняти любовно,

606] А відштовхнув би мене,- йому ноги обвивши руками,

607] Ницьма, півмертва, благала б його не збавлять мені віку.

608] Врешті, пішла б я на все. Та якщо б усе те поодинці

609] Серця зм'якшить не змогло, то, гадаю, - змогло б усе разом.

610] Певно, вина в тому є й посланця мого, хай і часткова:

611] Може, не в пору подав йому лист, може, мить непідхожу

612] Вибрав або не діждавсь, щоб у нього був настрій погідний.

613] Все це на шкоду пішло. Але ж він не вродивсь од тигриці,

614] В грудях не адамант,• не залізо й не камінь у нього -

615] Все-таки серце людське, й не левиця його згодувала.

616] Значить, піддасться колись! Я почну все спочатку, й нізащо

617] В розпачі рук не складу, поки дух ще тримається тіла!

618] Все ж, коли б можна було свої вчинки назад повернути.

619] Не починала б того,- та, почавши, закінчувать мушу!

620] Хай подолаю, скажім, затопчу свою пристрасну мрію,-

621] Те, на що зважилась я, того брат не забуде ніколи.

622] Може подумати він, що сестра захопилася легко,

623] Врешті,- що це лиш обман, його стійкість порушити спроба.

624] Певно, й у гадці б не мав, що це бог мою втомлену душу

625] Мучить і палить вогнем, а не хіть понукає буденна.

626] Гріх є, одначе, гріхом: я писала йому, я благала -

627] Вже ж не вернути того- і якої зазнала зневаги!

628] Хай поступлюся -вини все одно вже не знімуть із мене;

629] Спроба ж якась не применшить гріха, та надію-примножить».

630] Мовила, й знову (настільки вже розум у неї затьмаривсь!)

631] Радо береться за те, що пошкодило їй. Загубила

632] Міру: невдачі нові додають нещасливій наснаги.

633] Виходу вже не було - батьківщину й сестру знавіснілу

634] Кидає він і в чужому краю закладає оселю.

635] Тільки тоді од незмірної туги затьмарення повне

636] На Мі леті ду найшло. Лиш тоді вона, кажуть, у шалі

637] Одяг зірвавши з грудей, почала в них руками вдаряти.

638] Вже й не приховує болю свого: нарікає, схибнувшись,

639] На нещасливу любов. Покидає вітчизну й немиле

640] Вогнище дому свого й подається за братом-вигнанцем.

641] Як, підхопивши твій тирс, о нащадку Семели, вславляють

642] Раз у три роки тебе ісмарійські вакханки, так само

643] Бібліда мчала кудись на поля; її крики протяжні [168]

644] Чули бубаські жінки. їх лишивши, вона до карійців,

645] І до лікійців тоді подалась, і до збройних лелегів.

646] Ось залишила вже й Краг, і Лі міру, й Ксантові хвилі,

647] Далі - й хребет, що з глибин його жар вивергає Хімера -

648] З пащею лева й зміїним хвостом дивоглядна потвора.

649] Вже відшуміли ліси, коли ти, натомившись до краю,

650] Біблідо, падаєш ниць, по землі розпустивши волосся,

651] Й так ось лежиш - похололим лицем до опалого листя.

652] Німфи лелегів не раз намагались підняти зомлілу,

653] Ніжно за стан беручи її, радили тузі любовній

654] Не піддаватись, але до порад був глухим її розум:

655] Німо лежить вона, пальцями вп'явшись у трави зелені,

656] Ллються їй сльози з очей, мураві постачають вологу.

657] Кажуть, у чистий струмок, що й під сонцем улітку не сохне,

658] Німфи ті сльози звели. Що ж іще могли більше зробити?

659] Зразу ж, неначе живиця-сльоза, що сочиться з надрізу,

660] Наче тягуча смола, що з врожайного точиться грунту,

661] Наче замерзла вода, що під подихом теплим Фавону,

662] Сонцем зігріта, з незрушної робиться раптом пливкою,

663] Так, ненастанно сльозами спливаючи, Фебова внучка,

664] Бібліда, стала струмком, що й тепер береже її ймення

665] В тій же долині й пливе під гіллям темнолистого дуба.

666] Звістка про цю дивину розійшлася б, напевно, по Кріту,

667] Славному сотнею міст, але саме на Кріті недавно

668] Сталося чудо нове - в юнака перевтілилась Іфіс.

669] Трапилось так, що фестійська земля, що сусідує з Кносом,

670] Лігда на світ привела; чоловік був нічим не примітний,

671] Із простолюддя, та й статком своїм вирізнявся не більше,

672] , Ніж благородством. А щодо життя, щодо звичаїв добрих -

673] Тут бездоганним він був. До дружини, що в скорому часі

674] Мала родити, він якось звернувся такими словами:

675] «Два побажання тобі: народити без болю, й щоб конче

676] Сина від тебе я мав! Затужив би я в іншому разі.

677] Доля гнітила б мене. Та якщо (проклинаю те слово!)

678] Станеться так, що народиться дівчинка,- я, мимоволі

679] Батьківське в серці згнітивши чуття, повелю: хай загине».

680] Мовив, і ринули сльози з очей, омиваючи лиця,

681] В того, хто так повелів, і в тієї, котрій повеліли.

682] Марно вмовляла тоді Телетуса свого чоловіка,

683] Щоб не обмежував він сподівань її так уже тісно.

684] Та не вмолила його. Наспівала пора, й Телетуса

685] Ледве носила вже визрілий плід в обважнілому лоні.

686] От серед ночі якось, уві сні появившись, до неї •

687] Інаха донька у почті яснім підійшла і край ложа

688] Стала,- чи, може, їй тільки здалось. Над чолом у богині -

689] Місяць рогами срібливсь, колосковий вінок золотився.

690] І діадема цвіла. Там були ще: Анубіс гавкучий, [169]

691] Апіс плямистий, свята Бубастіда і той, хто довкола

692] Втишує всі голоси й закликає до мовчанки пальцем.

693] Сестри були там і той, кого й досі шукають,- Осі ріс,

694] І чужоземна змія, на снодійну отруту багата.

695] Начебто вже й не вві сні - наяву Телетуса почула

696] Голос богині: «О ти, найвірніша з моїх шанувальниць!

697] Думи тривожні розвій і в оману введи чоловіка.

698] Тільки-но звільнить Люціна тебе,- повивай без вагання,

699] Що б не родилось, і знай: я сприяю, прихильна богиня,

700] Всім, хто благає мене; що невдячній ти шану складала,-

701] Не доведеться тобі жалкувати». Й покинула спальню.

702] Радісно з ложа крітянка встає і знімає до неба

703] Чистії руки свої і благає, щоб сон став явою.

704] Біль її раптом пойняв - і тягар тоді випав із лона

705] Сам по собі: народилась дочка, й не довідався батько:

706] Доню - запевнивши всіх, що то син,- віддала вона няні,

707] Щоб годувала, одній тільки їй усю правду розкривши.

708] Дідове ймення, дотримавши слова, дає йому батько:

709] Іфісом дід називавсь. Задоволена мати: це ймення

710] Для чоловіка й для жінки годиться - підозри не буде.

711] Так у невинній неправді обман приховавсь початковий.

712] Все на дитині хлопчаче було, не підводило й личко:

713] Як для хлопчини, так і для дівчинки - рівно хороше.

714] Десять тим часом пролинуло літ, потім - три, й уподобав

715] Батько щасливий для Іфіса, сина, біляву Іанту.

716] Серед фестійських дівчат вирізняв' її чистої вроди

717] Рідкісний дар; від діктейця Телеста вона народилась.

718] Віком і вродою рівні були. Початкову освіту -

719] Раннього віку знання - здобували в наставників тих же.

720] Тут і проникла в їх душі любов. І однакову рану

721] Двоє відчули нараз, сподівання ж у них були різні!

722] Шлюбу жаданого жде, смолоскипи вже бачить весільні,

723] Вірить, що піде за ту, котру хлопцем вважає Іанта.

724] Іфіс кохає й собі, але ж як їй втішатись коханням?

725] Жар не вщухає, однак,- і вже дівчина дівчини прагне.

726] Сльози насилу тамуючи,- «Що маю діяти,- каже,-

727] Що це за дивна, нікому не знана жага мої груди

728] Палить вогнем? Якщо раз мене вишні боги врятували -

729] Хай порятують тепер. А якщо завзялися згубити,-

730] Будь-яким лихом, аби лиш природним, хай мене вразять!

731] Бо ж ні корови не прагнуть корів, ні кобил - кобилиці,

732] Любить овечок баран, оленицю шука собі олень.

733] Звичай такий і в птахів; між тварин не траплялось такого,

734] Щоб до самиці хоч раз не самець пригорнувсь, а самиця.

735] Краще б мене й не було! Чи то справді одні тільки чуда

736] Кріт наш виховує? Сонця дочка тут бика полюбила,-

737] Все-таки, жінка - самця. Моя пристрасть, по правді сказати, [170]

738] Ще божевільніша; та - хоч надію плекала зазнати

739] Втіхи і, вдавшись до хитрощів, образ корови прийнявши,

740] Все ж прихилила бика. Я ж не маю кого й підманути!

741] Тож хай вигадливість цілого світу спливеться до мене,

742] Знову на крилах, що склеєні воском, Дедал хай зів ється,-

743] Що б тут зарадив? Умілець він славний, та хлопцем із діви

744] Й він не зробив би мене, не зумів би змінити й Іанти.

745] Тільки до чого все це? Чи не краще б мені, схаменувшись,

746] Якось до тями прийти й затопити жагу божевільну?

747] Зваж на природу свою і не вводь себе більше в оману,

748] Міру в бажаннях шануй і люби, що жінкам усім любо!

749] Тільки надія і живить любов, і її викликає,

750] В тебе ж - надії нема: від жаданих обіймів ні сторож,

751] Ні чоловіка ревнивого пильність, ні батька суворість

752] Не віддаляють тебе. Твоїй ласці й сама- вона рада -

753] Та недосяжна-таки! Не доможешся щастя, хоч цілий

754] Світ сколихни,- хоч би люди й боги потрудились для тебе.

755] Втім, ні в одному бажанні наразі не маю відмови:

756] Все мені щедрі всевишні, що тільки могли, дарували:

757] Прагне того і вона, і мій батько, і свекор майбутній,

758] Тільки природа, на жаль, з них усіх наймогутніша,- проти.

759] На перешкоді - вона. Недалеко вже мить довгождана:

760] Шлюбний займається день, щоб мені дарувати Іанту,

761] Та не з'єднаємось ми: серед хвиль одчуватиму спрагу.

762] Що вас сюди привело, Гіменею, весільна Юноно,

763] Де молодого нема, де виходимо заміж - обидві?»

764] Змовкла на тому вона. Та не менше від неї Іанта

765] Збуджена: просить, щоб ти, Гіменею, скоріше прилинув.

766] А Телетуса тремтить; то хвороба, мовляв, на заваді,-

767] Як тут весілля справлять? -то знамення якесь лиховісне

768] Бачить раз по раз вона, але й вигадки не безконечні:

769] Врешті, хоча й відсувався не раз, та настав-таки термін

770] Факелів шлюбних: лишавсь тільки день, і тоді Телетуса,

771] Стьожки, що скроні вінчали, з дочки позривавши і з себе,

772] Простоволоса припала до вівтаря й молить: «Ісідо,

773] Мареотійських полів, Паретонія, й Фароса світла

774] Владарко, й Нілу, що хвилю жене сімома рукавами,

775] Змилуйся й вибав сьогодні мене від великого страху!

776] В сні ж я впізнала, богине, тебе - по твоїм одіянні,

777] По смолоскипах твоїх, по оточенні, по брязкотінні

778] Систрів, усе, що ти мовила,- все береже моя пам ять.

779] Те, що дочка моя нині живе, те, що я за обман свій

780] Не поплатилась,- у цьому твоя і заслуга, й порада.

781] Зглянься ж на нас, поможи!» - й на очах забриніли їй сльози.

782] Тут їй здалося, що вівтар схитнувсь - його й справді богиня

783] Зрушила! Храмові двері стряслись, і сріблом заясніли

784] Місяця роги, й зненацька озвалися систри дзвенючі. [171]

785] В щасті не впевнена ще, цьому чуду зрадівши, одначе,

786] Мати покинула храм, а за нею - й дочка її, Іфіс.

787] Тільки сягнисто тепер вона йшла і смуглявішим стало

788] В неї обличчя, і сил додалося, й суворішим видавсь

789] Погляд, і вже не спадало по плечах коротше волосся.

790] Вже не жіночу відчула снагу, бо ж із дівчини щойно

791] Перемінилася ти в юнака. Обдаровуйте храми,

792] Радістю серце сповніть,- і вони обдаровують храми,

793] Й напис ііце додають, що в короткий рядок помістився:

794] «Склав тут юнак ці дари; обіцяла ж їх дівчина - Іфіс».

795] Ранок наступного дня опромінив земне видноколо,

796] Й разом при шлюбних вогнях Гіменей, і Юнона, й Венера

797] Стали - й Іфіс-юнак пригорнувсь до своєї Іанти.

Додати в закладки

  
Переклад Translate