Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Публій Овідій Назон Поезії Переклад Миколи Зерова
2. ЧОТИРИ ПОКОЛІННЯ ЛЮДСЬКІ (В. 89-150)
Перше поріддя було золоте; без бича і спонуки,
З власної волі воно Правоту шанувало і Чесність.
Кари і страху не знало. Погрозливе слово закону
Ще не читалось на мідній таблиці, і люд не страшився
Вирок почути судді, без суда і опіки безпечний.
Сосни з гірських верховин ще не сходили в діл на потоки,
Щоби легким кораблем незнані одвідати землі:
Жодні надмор'я чужі не манили щасливого люду.
Мури, глибокі рови не були ще для міст поясами;
Проста сурма і покручений ріг не співали до бою;
Меч і шолом не служили нікому. Без зброї, без війська, [499]
Мирні народи жили в непорушнім і любім дозвіллі.
Щедра земля самохіть, ще не знаючи пут обов'язку,
Ралом не ткнута залізним, не зранена ще бороною,
Гойний приносила дар, поживу легку і корисну.
Люди збирали тоді дику вишню й суниці по горах,
Терен з занозистих віт, шовковиці ягоди стиглі,
Та жолуді, що ронило Юпітера древо розлоге.
Вічна стояла весна, і подувом ніжним Зефіри
Пестили цвіт луговий, що пишався і ріс, самосійний.
Втім і незораний лан половів - нахилявся хлібами.
І, не лежавши в пару, наливав своє стигле колосся.
Ріки текли молоком, струменіли скрізь нектаром ріки,
І темнолисті дуби золотими точились медами.
З того ж часу, як, заславши Сатурна у Тартар темничний,
Владу Юпітер посів, то вже срібна пора та настала,
Гірша від золота, але цінніша від темної міді.
Владар новий скоротив цілорічну Сатурнову Весну,
Літо додавши до неї, непевную Осінь і Зиму
І на чотири доби річний кругобіг поділивши.
Вперше тоді затремтіло повітря від суші та спеки,
І від холодних вітрів крижані позвисали бурульки.
Вперше тоді знадобились оселі; оселі знайшлися
В сховах печер, у кущах верболозу, поплетених ликом.
Вперше Церериним зерном засіяно ниву родючу
І під ярмом заревла-застогнала покірна худоба.
Третя доба - мідяна - за срібною хутко настала;
Люд войовничий, суворої вдачі, до зброї охочий,
Але ж іще не злочинний. Остання порода - залізна.
Тож як настала доба найгіршої тої породи,
Зразу ж з'явилася Кривда, минулися Чесність і Правда;
Хитрість, Брехня і Підступство посіли їх місце спустіле,
Зрада прийшла і Насильство, Жадоба на гроші і статки;
Виплив на море плавець, хоч на вітрі ще був безпорадний.
Сосни, що досі по горах шпилястих росли безтурботно,
Нині по хвилі незнаній помчали в світи кораблями.
Землю, що спільна була, як повітря, як сонячне сяйво,
Нині пройшов землемір, обніжки і межі поклавши.
Стали від неї тепер вимагати не тільки ужинків,
Але й скарбів, що від людського ока вона приховала.
В надра, в глибини підземні ідуть; від стігійської хвилі
Видобувають скарби, усякого лиха початок;
Вийшло Залізо на світ і Золото ще шкідливіше,
Вийшла на люди Війна, що живиться ними й лютує,
В хижих кривавих руках брязкучу стискаючи зброю.
Люд животіє з грабунку, на зятя не звіриться тесть вже,
Гість на господаря також,- і братня любов потьмарилась;
Жінка грозить чоловікові, той ворогує на жінку;
Мачухи зводять дітей смертельно-блідим аконітом;
Син нетерплячий про батькову смерть дізнається в ворожки.
Никне Побожність і Віра, і діва небесна Астрея
Землю, сплямовану кров'ю,- остання з богів - покидає.
3. ГІГАНТИ (В. 151-162)Навіть високий ефір - як то кажуть - не знав супокою.
Велетні, діти Землі, запрагнули влади над Небом
І, нагромадивши гори, до зір намагались сягнути.
Та найміцніший Владика, Олімп розколовши перуном,
Скинув у діл Пеліон, навалений зверху на Оссу,-
Впали шпилі кам'яні, розчавивши всіх змієногих.
Але Земля, перейнявшися кров'ю свого порождіння,
Знов оживила ту кров і душу у неї вдихнула.
А щоби пам'ять якась від нащадків її збереглася,
Перетворила дітей подоланних на людську подобу.
Але нове покоління зухвале було й кровожерне
І зневажало богів: покоління народжене з крові.
4. ЛІКАОН (В. 163-251)Все те з високого неба побачивши, батько Сатурній
Тяжко зітхнув, застогнав і, недавню неславу згадавши,
Ще не відому богам - гидку Лікаонову учту,-
Гнівом пойнявся страшним, всесвітнього владаря гідним,
І несмертельних богів на пораду до себе скликає.
В небі високім проходить, безхмарними зримий ночами
Шлях, що за білість свою споконвіку зоветься Молочним.
Шляхом тим ходять всевишні до царського дому владики.
Справа від нього і зліва оселі богів визначніших:
Гомін навколо, юрба і двері відчинені навстіж.
Далі від шляху по різних місцях оселилось простацтво;
Тут же, при самій дорозі, здіймаються лари вельможних.
Цю от дільницю, як можна небесне рівнять до земного,
Я б не боявся назвать Палатіном високого неба.
Скоро зійшлися всевишні в покої усі мармуровім,
То Громовержець на скіпетр слонової кості обперся,
З трону високого встав і тричі струснув головою,
І полилися із уст його гнівних слова за словами:
«Так, я не більше тоді за царство своє турбувався,
Як змієногі злочинці до неба тяглися, сторукі,
Щоб підгорнути його під своє керування та владу.
Бо хоча ворог був злий і жорстокий, та люте змагання
Тільки з одним поколінням, з одною сім'єю точилось.
Нині ж належить мені геть знищити людське насіння
Всюди, де тільки Нерей обмиває земні суходоли,
Ріками я присягну, що підземними плинуть гаями,-
Все перепробував я... Та рану гнійну сукровичну
Гоїти треба ножем, щоби решта лишилась здорова.
Єсть у нас всякої сили в лісах, на полях і по водах:
Німфи, Сатири, і Фавни, й лісів охоронці Сільвани;
Не ушановані правом з богами селитися в небі, [501]
Мають від нас на землі оселю вони і притулок.
Як же ми можем, всевишні, за них на землі не боятись.
Скоро на мене самого, що вами і світом владаю,
Знаний дикунством своїм Лікаон замишляє злочинство».
Всі затремтіли і сповнились гніву. Усі вимагають
Кари злочинному. Так у годину, як змова безбожна
Хтіла в крові імператора римську потугу втопити
І перед смертю такою, грізної ждучи руїни,
Вражений світ затремтів, в годину оту вікопомну,
Августе, ти утішався побожністю люду не більше,
Як Громовержець покірністю неба. От руку підніс він,
Тиша нараз залягла, заспокоївся гомін довкола;
Всі олімпійці примовкли, скорившися волі владичній.
Знову Юпітер уста відкриває для владної мови.
«Хай Лікаонові вчинки безсмертних богів не лякають.
Тяжко спокутував він своє непрощенне злочинство.
Здавна до слуху мого про ту людську ганьбу долітали
Дикі чутки: щоб їх перевірить, я сходжу з Олімпу,
Подорожую між людьми, людський запозичивши образ.
Довга то річ переказувать вам все потворне й огидне,
Що я між смертних знайшов: чутки були кращі за дійсність!
Вже поминув я Менал*, пристановище дикого звіра,
Темні кіленські гаї і Лікея вершини холодні,-
В землю приходжу Аркадську. Вже пізно було, сутеніло,
Як повітав я царя Лікаона житло негостинне.
Зразу ж я дав зрозуміти, хто я, і тиранові слуги
Передо мною схилились. Та сам Лікаон не схилився.
Мовив зухвало: «Стривайте! Я мушу дізнатися правди.
Може, це смертний який називає себе олімпійцем?»
Сам же намислив убити мене серед ночі, в постелі,-
От вам, безсмертні, що значило в нього: дізнатися правди.
Та ще не досить йому. Він наказує челяді взяти
Бранця-молосса** і, горло йому перерізавши, м'ясо
Варить: частину в окропі, частину ж, посікши надрібно,
Смажить мені над огнем, щоб бога чесніш привітати.
Тільки ж поставив на стіл він таку ще нечувану страву,
Кинув я блискавку й грім і житло розвалив людожерне.
Втік переляканий цар. Серед нив опинившись безлюдних,
Вимовить щось захотів, та лиш вовчим виттям прохопився.
Паща несита його і крові хижацька жадоба
Проти худоби віднині звернулася. Царське убрання
Шерстю його облягло, і руки змінились на лапи.
Але й у вовчому тілі зберіг він первісну вдачу:
Та ж сивина, як була, і лють на обличчі та сама;
Очі хижацтвом горять, і погляд, як перше, нахабний.
Так я скарав одного. Але всіх я прирік на загибель:
Скрізь, де лиш люди живуть, панувати Бріннія має.
Мов присяглися вони саму лиш неправду чинити,- [502]
Кару за те понесуть усі разом. Так ухвалив я».
Батькову волю частина підтримує словом, частина ж
Голос лише подає, роз'ятрює гнів у владики.
Але й недоля людська починає богів непокоїть:
Що то з землею,- пита,- без смертного станеться роду?
Хто нам палитиме ладан і жертви складатиме ситі,
Може, на здобич звірам віддаси її, Владарю Правий?
Батько Юпітер втишає їх клопіт: «Нове покоління
Має постать на землі, не подібне до давніх злочинців».
[* Менал, Кілена, Лікей - гори в Аркадії, в Пелопоннесі.]
[** Молосси - народ в Епірі в західній Греції.]
Книга: Публій Овідій Назон Поезії Переклад Миколи Зерова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
