Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Публій Овідій Назон Поезії Переклад Миколи Зерова
8. ПІРАМ І ТІСБА (В. 55-167)
Тісба й Пірам; з юнаків найпрекрасніший він вавілонських,
З дів найкраща вона, що на Сході живуть миловиді,
В житлах сусідніх жили, там, де Семірамїда, казали,
Місто високе своє оточила у мури із цегли.
Перше знайомство між них положило велике сусідство.
З часом кохання зросло; і до шлюбу іти вже було б їм,
Тільки боронять батьки! Одного заказать не здолали,
Це, щоб обоє вони почуттям не палали безкраїм.
Потай кохались вони, розмовляючи тільки на мигах.
Тим у них більший вогонь, чим ховається він у них глибше.
В мурі щілина була, що зробилась вона ще іздавна,
Ще відтоді, як стіна будувалася в домі уперше.
Хиби маленької з давніх-давен ще ніхто не примітив.
Що ж те кохання не взна? Запримітивши перші, коханці
Голосу путь вторували, й слова їх закохані часто
В шпарку проходили ту в шепотінні тихенькім безпечно.
Тісба та любий Пірам, до стіни притулившися, часто
Дихання спільне палке переймали по черзі й мовляли:
«Заздрісна стіно, чого для коханців становиш заваду?
Що, коли б нас ти пустила, щоб всім ми з'єдналися тілом?
Ну, а як важко і це, то хоча б для цілунків відкрилась!
Ми ж тобі вдячні й тепер: визнаємо, що ми тобі винні,
Ти-бо для вух дорогих безперечно дала нам дорогу». [514]
От, набалакавшись так за стіною міцною даремне,
Мовили на ніч «прощай» і з обох тут сторін переслали
Любі цілунки стіні, що на той-таки бік не сягнули.
Друга Аврора ясна розігнала сріблястії зорі,
Сонце ж траву росяну золотим просушило промінням.
Ті, як звичайно, зійшлись. І тоді, в шепотінні сказавши
Перш жалкування свої, зміркували вони неодмінно
В тиші нічній ошукать вартових і пройти поза двері,
Потім, як з дому втечуть, покрівлі покинути міста;
Щоб же в широкім степу не прийшлося їм марно блукати,
Треба до Ніна могили піти і сховатись під тінню
Дерева. Дерево там на плоди білосніжні багате,
Росла шовковиця це, що була при холодній криниці.
Люба умова обом; і вже світло, що нишком зникало,
Сіло у хвилях, і ніч вже з'явилася з хвиль отих самих.
Хитра, у темряві Тісба, відсунувши клямку на дверях,
Йде, одуривши своїх, закриває свій вид і надходить
Аж до могили тієї й сіда під призначені віти.
Зваги кохання дало! Надійшла сюди раптом левиця,
Паща якої запінена й в крові волів, що загризла,
З тим надійшла, щоб жагу заспокоїть в сусідній криниці.
Зараз при світлі її вавілонянка Тісба уздріла,-
Вздріла і, вся тремтячи, у печеру похмуру побігла,
Як утікала вона, то упало з плечей покривало.
Утамувала левиця жагу, із джерела напившись,
Далі, вертаючись в гай, випадково тонке покривало
Хижа знайшла і його розшматовує ротом кривавим.
Потім, прийшовши, Пірам у пилу там глибокім побачив
Хижого звіра сліди і з страху тоді зблід на обличчі.
Ледве ж побачив він там покривало, заплямлене кров'ю,
Мовив: «Єдиная ніч до загину призводить коханців!
З них же вона найгідніша була щонайдовшого віку,
Я тільки винен у цім, загубив-бо тебе я, нещасна,
Сю ніч звелівши прийти у місця, небезпекою повні,
Сам же я перш не прийшов! Розшматуйте ж тепер моє тіло,
Члени злочинні мої пожеріте жорстоким кусанням,
Леви, що тут живете під скелями, поміж камінням!»
Тільки ж убивства хотять боягузи самі! Позбирав він
Тісби одежу і всю переніс на призначене місце.
Плащ той зросивши слізьми й поцілунками вкривши, сказав він:
«Нині прийми ж і моєї ти крові потоки так само!»
Зараз же меч свій дістав, що носив він при боці, і миттю
В тіло собі застромив і, вмираючи, знов його вийняв.
Високо кров з нього б'є, як лежить на землі він горілиць:
Так, як зітреться свинець і надколеться трубка фонтану,
З отвору з свистом поринуть назовні довженні потоки,
Кинуті натиском дужим і вдаром розріжуть повітря.
Дерева овоч тоді, що, забруднений бризками крові,
Чорним стає, а коріння, пролитою змочене кров'ю,
В барву червону вбира на гілках його ягоди білі.
От, ще не збувшись страху, щоб коханцю свому не збрехати, [515]
Знов вона йде і шука юнака і душею і тілом,
Пильно бажа розказать про свої небезпеки жахливі,
Те вона місце знайшла, розпізнала і дерева форми,-
Барва ж її зневіряе й не знає, чи справді воно це?
От як вагалась вона тремтячи, у пилу вона бачить
Б'ється скривавлене тіло... Ступила назад вона зразу
З видом, від буку блідішим, тремтить вона з ляку, неначе
Море, що хвиля пойма, як вітрець його рушить легенький.
От незабаром вона, як пізнала ясного коханця,
В розпачі руки схрестила свої, аж луна розляглася.
Кучері стала зривати й, обнявши коханеє тіло,
Сповнила рани слізьми і, змішавши ті сльози із кров'ю,
Мертве обличчя його засипаючи градом цілунків,
Скрикнула: «Друже мій, що це тебе відібрало у мене?
Любий Шраме, кажи ж, бо кохана зве тебе Тісба!
Любий, завваж ти мене, підведи своє никле обличчя!»
Очі, заплющені смертю, від імені любого Тісби,
Миттю Шрам розплющає й, побачивши, знов закриває.
Плащ свій уздрівши тоді і кістку слоновую білу,
Вільну тепер від меча: «Від моєї руки та кохання
Згинув ти, бідний,- говорить,- та й в мене міцні задля цього
6 і кохання, і руки, для рани дадуть вони сили.
Я за тобою піду, і нехай мене кличуть, нещасну,
Привидом друга в біді; але ти, що єдиним сконанням
Зникнуть від мене здолав, не втечеш і по смерті від мене!
Нині благають про те, нещасливая наша родино,
Тихі розмови сумні та обох нас слова невеселі,
Щоби коханців отих, що з'єднало їх врешті кохання,
Ви не позаздрили більше в одній домовині з'єднати.
Ти ж, деревино крислата, що нині гіллям укриваєш
Тіло нещасне одно, нас покриєш обох незабаром,
Вбивства ознаки сховай і чорнії, здатні до плачу,
Овочі май на собі, як двоїстої крові нагадку!»
Мовила й, меч нехибкий приладнавши до персів ізнизу,
Стала залізо впихать, що було ще від крові тепленьке.
Просьба вразила богів, уразила вона і родину.
Колір же овочів тих, як поспіють вони, почорніє.
Те ж, від кострів що зосталось, в єдиній впокоїлось урні...
Книга: Публій Овідій Назон Поезії Переклад Миколи Зерова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
