Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Луцій Анней Сенека Моральні листи до Луцілія Переклад А.Содомори
ЛИСТ LVII
Сенека вітає свого Луцілія!
Змушений повернутися з Байїв до Неаполя, я недовго переконував себе, що заноситься на бурю,- аби лиш удруге не пуститись на море. Але дорога була настільки розкислою, що моя подорож суходолом легко могла видатись плаванням. У той день мені випало перенести все те, на що прирікають себе атлети(1): після того, як ми з ніг до голови були вимащені глиною, нас ще й порохом притрусило в неаполітанському підземному проїзді(2). Нема нічого нуднішого, ніж та в'язниця, нічого похмурішого од тих смолоскипів: там вони, здається, не для того, аби щось побачити в темряві, а радше для того, аби саму темряву побачити(3). Та навіть якби у тій норі й було якесь путнє освітлення, то його й так поглинула б курява; річ не з приємних на відкритій місцевості, а що вже казати там, де вона клубочиться сама в собі й, не знаходячи ніде жодної щілинки, осідає на тих, хто її збив?.. Отож в один і той же день, на одній і тій же дорозі нас вимучили дві протилежні напасті: болото й курява.
Але й тій темряві я завдячую деякими думками: щось наче здригнулось у грудях; не те, щоб я відчув страх, а просто переміну, що була викликана незвичністю того місця, а водночас - відразою до нього. Я не кажу тут про себе - мені далеко до людини витривалої, тим паче досконалої,- а про того, над ким уже не має влади фортуна: навіть такому мороз пробіжить за спиною і пропаде рум'янець. Так-так, мій Луцілію: бувають речі, від яких не втекти жодній мужності; тими речами природа нагадує нам про нашу вмирущість. Кожен-бо спохмурніє, побачивши щось тривожне, жахнеться чогось несподіваного; кожному потемніє в очах, коли з краєчку скелі сягне оком у бездонну прірву. І це не страх, а природне почуття, якого не може подолати розум. Так само й сміливці, готові будь-коли пролити свою кров, не можуть дивитися на чужу. Дехто непритомніє, не втримується на ногах, коли торкнеться чи просто гляне на свіжу або й стару, вже затягнену рану. А ще хтось легше переносить удар меча, ніж сам його вигляд. Отож, кажу, я відчув у душі не острах, а переміну. Та тільки-но вигулькнув сонячний день, до мене знову, раптово й мимоволі, повернулася бадьорість. От і почав я розмірковувати сам із собою, як то нерозумно одного чогось боятися більше, іншого менше, якщо кінець усьому - однаковий. Яка, скажімо, різниця, що впаде на тебе: сторожова будка чи ціла гора? Не дошукаєшся різниці. А все ж не бракне таких, хто гірського обвалу боїться більше, хоч і одне, і друге грозить тією ж смертю. Отже, страх бачить не те, що станеться, а те, як воно станеться!
Мабуть, ти вважаєш, що я маю на увазі стоїків, які твердять, начебто душа людини, розчавленої великим тягарем, не може зберегтися - тут же, не знаходячи виходу, розсіюється? Ні, я іншої думки. Ті, хто так говорить, гадаю, помиляються. Як не можна пригнітити полум'я (воно враз вихоплюється з-під гніту, мов опливаючи його звідусіль), як не можна жодним ударом ні вразити, ні розтяти повітря, бо воно, щойно давши прохід якомусь предмету, негайно змикається за ним,- так і душу, що значно тонша за своєю природою, неможливо ні втримати в тілі, ані чимось привалити: завдяки своїй тонкості, вона легко проривається крізь те, чим привалена. Як блискавка, хоч який широкий розмах її удару й спалаху, може проникнути крізь найвужчу щілину, так і душа, яка ще тонша від вогню, може випурхнути крізь будь-яку частину тіла. Йдеться лиш про те, чи може вона бути безсмертною. Сумніви тут зайві: якщо вона пережила тіло, то аж ніяк не може загинути, і то через те, що не гине, бо ж немає такого безсмертя, яке б ущерблював якийсь виняток,- як і вічності ніщо не може зашкодити.
Бувай здоров!
Сенека вітає свого Луцілія!
Сьогодні, як ніколи раніше, я зрозумів, наскільки ми вбогі на слова, як нам їх бракує! От випадково зайшла мова про Платона, й тут таки ми стали натрапляти на тисячі таких речей, які треба було якось назвати, а назв вони не мали(1); інші, хоч мали колись, та втратили їх через нашу вибагливість.- Та чи можна дозволити собі на вибагливість при такій вбогості? Комаха, яку греки називають оіаігоз,- та, що падає на худобу, розсіює її по яругах,- у нас мала назву «овід». Щодо цього можеш повірити хоча б Вергілію:
Серед Сіларських лісів, де Альбурн зеленіє дубами,
Стрінеш комаху, поширену там,- її в нас називають
Овід, а греки своє дали ймення комасі тій: ойстрос;
Різко дзижчить вона, боляче жалить, худоба від неї
Геть розбігається, сповнена жахом, лісами, ярами...
Гадаю, ти розумієш, що те слово зникло з нашої мови. Щоб довго тебе не затримувати, наведу ще такий приклад. Раніше деякі слова вживались у своїй простій формі: говорили, приміром, «сперечатися залізом». Доказом - цей же Вергілій:
...бере диво й Латина,
Скільки-то разом могутніх мужів, що родились у різних
Сторонах світу, зійшлись, аби тут сперечатись залізом .
Нині кажемо «вирішувати суперечку», а просте слово вийшло з ужитку. В давнину казали «якщо велю», тобто «якщо повелю». Знову ж таки не мені вір, а свідченню Вергілія:
Інший загін ваш, куди я велю, нехай зброю скерує .
Усе це кажу не з тим, аби показати тобі, скільки я часу витратив у граматика, а щоб ти зрозумів, як багато слів з Еннія чи з Акція пішло в забуття, якщо вже й дещо з того, що ми гортаємо щоденно, вийшло нині з обігу.
«Що має значити,- подивуєшся,- такий вступ? Куди хилиш?» - Не приховуватиму: хочу, щоб ти, коли це можливо, прихильно почув од мене слово «буття»(6), але я послуговуватимусь ним, навіть якщо воно тебе дратуватиме. Вживаючи його, покликаюсь на Ціцерона,- й цього, мабуть, достатньо. А коли забажаєш когось із новіших авторів, то назву Фабіана, чию мову, багату й витончену, попри всю нашу вибагливість, можна вважати блискучою. То як же тут бути, мій Луцілію? Як передати нашою мовою грецьке oistros - важливе поняття, що охоплює природу, є основою взагалі всього?.. Отож, будь добрий, дозволь мені вживати це слово, я ж намагатимусь якнайощадніше користуватись даним мені правом і, можливо, буду навіть задоволений з того, що отримав його. Але що мені з твоєї люб'язності, коли, бач, ніяк не перекладу латинською те, через що й кинув докір нашій мові? Але ти ще більше нарікатимеш на наші мовні нестатки, дізнавшися, що слово, яке завдає мені таких клопотів з перекладом,- це всього лиш один склад. Ти запитаєш мене, що це за слово.- То оn. Певно, маєш мене за тугодума, бо ж цілком очевидно, що тлумачення напрошується тут саме собою: «те, що є». Але я бачу велику різницю: замість імені мушу вжити дієслово. Та що поробиш? Доведеться сказати «те, що є».
Наш приятель, вельми освічений чоловік, підказав мені нині, що у Платона це слово має шість різних значень. Викладу тобі всі ті значення, але спочатку роз'ясню, що таке рід, а що - вид. Пошукаймо передусім того первинного роду, від якого походять усі інші види, від якого починається будь-який поділ,- роду, що охоплює взагалі все. Знайдемо його, коли візьмемось у зворотному порядку перебирати все зокрема: дістанемось до якогось першого створіння. Людина, говорить Арістотель,- це вид; кінь - вид; собака - вид. Отже, мусимо знайти щось спільне для всіх тих понять, щось таке, що їх охоплює, височить над ними. Що ж це б могло бути? Тварина. Значить, усе те, що я тільки-но назвав,- людина, кінь, собака,- бере початок від одного роду: тварина. Але ж є чимало такого, що, хоч має душу, та не належить до тварин. Ми ж не заперечуємо, що в рослин та дерев є душа, адже говоримо, що вони живуть і вмирають. Те, що називаємо живим, займатиме, отже, вище місце, оскільки сюди входять і тварини, й рослини. Але існує чимало й такого, що позбавлене душі, наприклад, каміння(7). Виходить, є дещо давніше від того, що ми назвали живим; це - тіло. Піддаючи поділу й це поняття, скажу: всі тіла або наділені душею, або - без душі. Одначе й тепер є щось таке, що стоїть вище від тіла, адже про одне щось говоримо, що воно тілесне, а про інше,- що воно без тіла. То що ж є те, з чого виводимо той поділ? От його, власне, ми й назвали щойно не дуже вдало: «те, що є». Воно й ділиться на види, тому можемо сказати: «те, що є» буває або тілесним, або - без тіла». Отже, цей рід - перший, найдавніший і, скажу так, рід над усіма родами. Є, щоправда, й інші роди, але вони пов'язані з видами. Людина, приміром, це рід, оскільки в ньому містяться також види: і народи (греки, римляни, перси), й окремі люди (Катон, Ціцерон, Лукрецій). Тим-то, вміщаючи у собі багато дечого, це поняття належить до родових, та водночас є і видовим, бо стоїть нижче від інших. Зате той загальний рід - «те, що є» - не має нічого над собою. Він є початком усіх речей, все походить від нього.
А попри те стоїки хочуть поставити над ним інший, ще більшою мірою початковий рід; про нього й скажу тобі зараз, але перед тим поясню, що якраз той рід, про який мовилось раніше, справедливо повинен посідати перше місце, адже вміщає всі, які тільки є, речі. «Те, що є» ділю на два види: тілесне та безтілесне; нічого третього не існує. Як ділитиму тіло? Скажу так: тіла є живі або неживі. А як знову ж таки ділитиму живі тіла? Тут скажу так: деякі з них мають дух, деякі - тільки душу; або ще так: деяким властивий порив: вони ходять, пересуваються з місця на місце; деякі ж всновані у землю, живляться і ростуть за допомогою коріння. На які ж види поділятиму тварин? Вони або смертні, або безсмертні. Деякі стоїки вважають, що перший з-між усіх родів - це «щось». Зараз поясню тобі, як вони дійшли такої думки. У природі, кажуть вони, одне щось існує, інше - не існує. Адже природа охоплює навіть те, що не існує, що постає перед нашим духом, скажімо, кентаври, гіганти і усе таке інше, що витворює оманлива думка, що набуває якогось образу, хоча не має справжньої сутності.
Тепер повернуся до того, що я тобі обіцяв: у який спосіб Платон розділяє на шість розрядів усе, що існує. Перше - «те, що є»; його не можна вловити ні зором, ні дотиком, ані жодним іншим відчуттям - його можна лише мислити. Це те, що існує взагалі, наприклад, людина взагалі: вона не може потрапити нам на очі, хіба що то буде людина зокрема - як вид: Катон чи Ціцерон. Так само й тварина взагалі: її не бачимо, а лиш мислимо про неї. Бачимо тільки якийсь її вид, наприклад, коня чи собаку. На друге місце із того, що є, Платон ставить «те, що вирізняється і перевищує все інше». Це, за його словами, означає бути завдяки перевазі. Так говоримо про поета взагалі, застосовуючи те слово для кожного, хто складає вірші. Але вже у греків воно стало означати лишень одного з них: коли почуєш просто «поет», то відразу ж на думку спаде Гомер. То що ж це за істота, яка існує завдяки перевазі? Бог. Адже він найбільший і наймогутніший з усього. Третій рід - усе те, що існує у власному розумінні слова; незчисленне, але недосяжне для нашого зору.- «Що ж це таке?» - запитаєш.- Платонові винаходи. Він їх називає ідеями; з них постає все те, що ми бачимо; для всього вони служать зразком. Вони непроминальні, незмінні, незнищенні. А тепер послухай, що таке ідея, тобто як її уявляє собі Платон. «Ідея - це відвічний зразок того, що творить природа». Щоб тобі було зрозуміліше, додам до цього визначення таке пояснення. От я хочу створити твоє зображення. Зразок для картини - ти сам; із тебе мій дух бере притаманні тобі риси, які й переносить на свій твір. Так ось: обличчя, яке, так би мовити, скеровує мою руку, яке вчить мене, і яке я намагаюсь наслідувати,- це і є, власне, ідея. Таких зразків у природі не злічити - людей, риб, дерев; відповідно до них і відтворюється все те, що повинно в ній бути. Четверте місце посідатиме eidos. Мусиш уважно послухати, що таке eidos, і не мені, а Платонові дорікай, якщо нелегко буде второпати, про що йдеться. Втім, хіба тонкість і труднощі не йдуть у парі? Щойно я брав для прикладу маляра і його картину. Так от, коли б той маляр хотів зобразити барвами Вергілія, то мусив би дивитись на самого поета. Ідеєю було б тут обличчя Вергілія - зразок для майбутнього твору. А що митець вибирає з того обличчя, що, врешті, переніс на картину, те - eidos. Запитаєш, у чому тут різниця? Одне - це зразок; друге - подоба, яку взято із того зразка й перенесено на полотно. Ідею митець наслідує; eidos - творить. У кожної статуї - якесь обличчя; воно - eidos. Якесь обличчя є у самого зразка, приглядаючись до якого, митець орудував різцем; це - ідея. Ти хотів би ще одного розрізнення? Eidos - у самому творі; ідея - поза твором, і не тільки поза твором - перед твором. П'ятий рід - усе те, що існує взагалі. Це вже й нас починає стосуватися, бо сюди входить геть усе: люди, тварини, речі. Шостий рід - це те, що начебто існує, як, наприклад, порожнява, час.
Усе, що бачимо, чого торкаємось, не належить, на думку Платона, до тих речей, які наділені власним, справжнім існуванням, адже вони - у постійному плині, весь час то втрачають щось, то набувають. Ніхто з нас не є таким самим на старість, яким був у юності; ніхто завтра не буде таким, яким був учора. Невидима сила підхоплює і пориває наші тіла; спливають і вони, мов та ріка. Все, що лиш бачиш, проминає з часом. Ніщо, кажу, з того, на що дивимось, не залишається незмінним. Та й сам я, поки розводжусь про ті зміни, постійно змінююся. Про що й говорить Геракліт: «У цю ж саму ріку двічі ми входимо й не входимо». Лише назва тієї ріки залишається; вода - пробігає. Що стає очевидним на прикладі ріки, того не бачимо стосовно людини. А нас таки справді пориває анітрохи не повільніша бистрина. От і дивуюсь нашому безглуздю: як ми любимо тіло - найпроминальнішу з усіх речей, як страшно нам од самої думки, що колись умремо, хоч кожна мить - це смерть нашого попереднього стану!.. Боїшся, щоб не трапилося в одну якусь годину те, що трапляється з тобою щоденно?.. Я мовив про людину, істоту тлінну й нетривку, яку стільки всього вражає. Але ж навіть отой світ, вічний і нездоланний, змінюється, ніколи не залишається самим собою! Хоч він охоплює в собі все, що охоплював колись, але - по-іншому, ніж колись: змінює порядок.
«Що мені,- всміхнешся,- поможуть усі ті тонкощі?» - Справді, нічого, якщо так запитаєш мене. Але подібно до того, як різьбяр відводить від роботи втомлені довгим напруженням очі і, як-то кажуть, випасає їх на чомусь іншому, так і ми час од часу повинні дати своєму духові розслаблення, покріпити його якоюсь приємністю. Одначе хай і та приємність буде заняттям: навіть з неї, якщо приглянутись, почерпнеш дещо таке, що може стати тобі помічним. Так і я, Луцілію, звик робити: із будь-якого заняття, хоч би яке воно далеке було від філософії, намагаюся щось добути й зробити корисним для себе. Що є віддаленішим од виправлення звичаїв, ніж те, над чим ми тільки-но розмірковували? В який спосіб ідеї Платона можуть зробити мене кращим? Що з них можна вибрати для приборкання моїх бажань? А хоча б те, що всі ті речі, які догоджають нашим відчуттям, заохочують нас, розпалюють, позбавлені, на думку Платона, справжнього існування. Всі вони - уявні, і лиш на деякий час набувають того чи іншого вигляду; жодна з тих речей не наділена ні міцністю, ані тривалістю. Ми ж їх прагнемо так, начебто вони вічно тривали або ми ними вічно володіли. Недолугі й пливкі, перебуваємо у світі примарних речей. То звернімо свій дух до того, що вічне! Подивляймо не речі, а їхні образи, що пурхають у високості, а серед них - бога, який продумує, якби-то вберегти од смерті все те, чого він не зміг зробити безсмертним через опір матерії; як би то перемогти розумом пороки тіла! Бо ж усе залишається тривати не тому, що воно вічне, а тому, що перебуває під захистом керманича. Безсмертне не потребує опікуна, а щодо всього іншого, то творець оберігає його, простерши свою могутність над крихкістю матерії. Нехтуймо всім позбавленим цінності настільки, що сумнівним є навіть саме його існування. А ще подумаймо про таке: якщо провидіння захищає від небезпек сам світ, що не менше смертний, ніж ми, то й наше провидіння зможе додати тривалості цьому кволому тілу, як тільки здолаємо загнуздати і вгамувати оту руйнівну силу - жагу до насолод. Сам Платон сягнув похилого віку завдяки своїм старанням. Міцний, кремезний від природи, він навіть прізвище таке дістав тому, що був широкоплечим(8). Проте морські подорожі й небезпеки коштували йому чимало сил. І все ж поміркованість, дотримання міри в усьому, що будить жадобу, а також пильна турбота про себе дозволили йому дожити старості, хоч на дорозі до неї поставала не одна перешкода. Я думаю, тобі відомо, що, завдячуючи таким старанням, Платон помер якраз у день свого народження - йому виповнився вісімдесят один рік. Тому-то маги, які випадково перебували тоді в Атенах, принесли померлому жертву, вважаючи, що його доля перевищує долю смертних людей, бо число років, які він прожив,- досконале: воно є добутком дев'яти, помноженого на дев'ять. Але я не сумніваюся, що він охоче б віддав їм декілька днів із того числа, щоб звільнити їх від того обряду. Отже, вдавшись до поміркованості, можна продовжити старість; а її, на мою думку, не слід ані прагнути, ні відмовлятись від неї. Приємно побути з собою якомога довше, коли ти зумів стати таким, що тобі корисно побути наодинці з собою.
Тут варто подумати про те, чи потрібно нам, цураючись глибокої старості, власноручно покласти їй край, замість того, щоб вона сама дотяглася до нього. Той, хто, геть уже постарівшись, очікує свого останнього дня, не дуже відрізняється від боязливого, що тремтить над своїм життям; так запопадливий пияк, висушивши до дна амфору, висьорбує ще і осад. Але поміркуймо й про те, що таке залишок життя: справді осад чи щось найпрозоріше, найчистіше,- звісно, якщо ти при здоровому розумі, якщо непошкоджені відчуття служать душі, якщо й твоє тіло ще не зовсім зів'януло й не поспішило померти перед тим, як із нього вийде дух. Є ж бо різниця, що продовжувати: життя чи смерть. Але якщо тіло вже не спроможне виконувати свої обов'язки, то чому б не дати виходу стражденній душі? Можливо, зробити це слід дещо раніше, ніж потрібно, аби не трапилось так, що ти вже не зможеш цього зробити саме тоді, коли це буде потрібно. А що більша небезпека в поганому житті, ніж у наглій смерті, то вважай дурнем того, хто ціною якогось куцого відтинку часу не відкупиться від великої небезпеки. Мало таких, кого тривала старість допровадила до смерті, не завдавши їм великої шкоди, зате багато таких, кому мляве життя було осоружним і марним тягарем. От і суди тепер, що страшніше: втратити якусь частинку життя чи позбутись самого права підвести під тим життям, коли зайде необхідність, останню рису?
Не слухай мене з таким виглядом, начеб ті слова стосувалися саме тебе, але все-таки добре подумай над тим, що я кажу. Не відмовлюся від своєї старості, якщо вона збереже мені всього мене, всю мою цілісність, тобто найкращу мою частку. Але якщо вона зазіхне на мій розум(9), якщо поступово відбиратиме його, залишивши, врешті, не життя, а лиш одну душу,- я вистрибну з трухлявої, ось-ось готової завалитися будівлі. Не шукатиму у смерті сховку від недуги тоді, коли та недуга виліковна, коли вона не вражає мого духу. Не накладатиму на себе рук лише через те, що мені допікає біль: так померти - значить, визнати свою поразку. Але якщо знатиму, що той біль має діймати мене постійно, то я відійду, та не через сам біль, а через те, що він заважатиме всьому, заради чого живемо. Нікчемним боягузом назву того, хто помирає, аби не терпіти болю, а того, хто живе, аби постійно його терпіти, назву дурнем.
Але я, мабуть, занудив тебе довгим листом, хоча над цим питанням можна було б роздумувати зранку й до ночі. Втім, чи міг би вчасно закінчити своє життя той, хто листа не може закінчити? Отож - бувай здоров! Це слово прочитаєш радше, ніж усі попередні, що про одну тільки смерть. Ще раз - бувай здоров!
Книга: Луцій Анней Сенека Моральні листи до Луцілія Переклад А.Содомори
ЗМІСТ
На попередню
|
|
