Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Луцій Анней Сенека Моральні листи до Луцілія Переклад А.Содомори
ЛИСТ LX
Сенека вітає свого Луцілія!
Нарікаю, обурююсь, гніваюсь. Ще й нині зичиш собі того, чого назичили тобі твоя годувальниця, твій наставник, твоя мати? Ще й досі не розумієш, що зовсім не на добро тобі ті зичення? Наскільки ж то шкідливе для нас усе те, що вимолюють для нас у богів наші близькі! І тим більше шкідливе, чим повніше збувається. Вже й не дивуюся, що всі біди переслідують нас від самих пелюшок: ми ж виростали серед батьківських заклинань. Тож хай почують боги й з нашого боку безкорисливе благання за себе. Доки ж будемо все простягати руку до богів, мовби й досі неспроможні були самі себе прогодувати? Доки засіватимемо для себе такі обшири, яких вистачило б для багатолюдних міст? Доки жнивуватиме для нас цілий народ? Доки для того, щоб накрити один лише стіл, нам підвозитимуть поживу незчисленні судна, та й то не з одного тільки моря? Зо два югери(1) пасовиська щедро вигодовують бика. Один ліс дає вдосталь харчу для багатьох слонів. Людина ж вигодовується на суходолі і на морі. Що за диво? Чи природа обдарувала нас при такому скромному тілі таким ненаситним черевом, щоб ми перевершили жадібність наймогутніших, найпажерливіших звірів? Таж ні! Скільки ж то треба дати природі? Не стратишся, аби поквитатися з нею. Не голод, а марнославство штовхає нас до таких витрат. Отож усіх тих прислужників свого черева, як їх називає Саллюстій , слід зараховувати не до людей, а до тварин, а декого з них навіть не до тварин - до мертвяків. Живе той, хто багатьом приносить користь. А хто, забившись у свій схов, трухлявіє там, той не вдома - у гробниці. На порозі його оселі мусиш укарбувати в мармур слова: «Він помер ще перед своєю смертю».
Бувай здоров!
Сенека вітає свого Луцілія!
Годі вже нам хотіти того, чого ми хотіли! Я, власне, й зайнятий на старості тим, щоб не хотіти того, чого хотів у дитинстві. За цим спливають мої дні, мої ночі, це - моє заняття, довкола цього - всі мої думки: як покласти край своїм давнім бідам? Намагаюся, щоб кожен день був образом цілого життя. Ні, я не хапаюся за нього, мовби за останній, а лише дивлюсь на нього з думкою, що він, врешті, й міг би бути останнім. Ось і цього листа пишу тобі в такому настрої, начебто смерть може покликати мене таки в часі самого писання. Я готовий відійти і втішаюся життям якраз тому, що не дуже залежить мені на тому, чи довго ще мені жити. Перед старістю я дбав про те, щоб добре жити, у старості,- щоб добре померти. А добре померти - значить охоче померти. Намагайся взагалі нічого не робити проти волі. Необхідність - супутниця того, хто опирається; хто ж діє згідно своєї волі, той не знає, що таке необхідність. Скажу так: хто добровільно виконує накази, той звільнився від найжорстокішого, що є у рабстві,- робити те, чого не хочеш. Нещасливим є не той, хто робить щось, підкорившись наказу, а той, хто проти своєї волі кориться наказу. Тож виховуймо свою душу так, щоб ми хотіли всього того, чого вимагають обставини, передусім, щоб ми без журби думали про кінець нашого життя. Потрібно, щоб ми, перше ніж готуватися до життя, готувались до смерті. Життя й так має вдосталь усього; це ми постійно жадібні до його достатків: нам здається, та й завжди здаватиметься, що чогось таки не вистачає. Не від років, не від днів, а від нашої душі залежить, чи достатньо проживемо. Щодо мене, мій дорогий Луцілію, то я прожив, скільки треба. Наситившись, очікую смерті.
Бувай здоров!
Сенека вітає свого Луцілія!
Не вір тим, які роблять із себе заклопотаних стількома справами, що наче й справді їм ніколи зайнятися вільними науками. Вони вдають ту свою заклопотаність, примножують її, самі ж собі зв'язують руки. А я, мій Луцілію, вільний, завжди вільний і, хоч би де був, належу собі. А це тому, що не віддаюся справам, а лишень, так би мовити, позичаю їм себе; а ще - не шукаю нагоди розтрачувати свій час. Хоч би де я був, усюди звертаюсь до своїх роздумів, усюди розмірковую подумки про щось корисне, рятівне. І навіть присвятивши себе на якийсь час друзям, я не покидаю самого себе, та й не з тими я затримуюся, з якими звела мене якась нагода чи обов'язки громадського життя, а лише з найкращими. До них, хоч би де вони перебували, хоч би в якому столітті жили, я лину душею. Деметрій, найкращий з-між людей, завжди зі мною; полишивши тих, хто у пурпурі, бесідую з ним, напівголим(1), його подивляю. Та як тут не подивляти? Бачу, що він ні в чому не відчуває потреби. Дехто може знехтувати всім, але мати все - ніхто не може. Найкоротший шлях до багатства - знехтувати багатством. Але наш Деметрій живе не так, мовби він усім знехтував, а так, мовби дозволив усе це посісти іншим.
Бувай здоров!
Сенека вітає свого Луцілія!
Ти важко переносиш смерть твого приятеля Флакка, але я не хочу, щоб ти сумував надміру. Вимагати, щоб ти зовсім не сумував, хтозна чи зважуся, хоч і розумію, що то було б краще. Але кому пощастило сягнути такої твердості духу, окрім того, хто високо піднявся над самою фортуною? Його теж торкнула б смутком ця подія, але тільки торкнулася б, не більше. Нам, однак, можна вибачити й схильність до сліз, щоб тільки вони не лились потоком і щоб ми самі могли їх стримати. Хай при втраті друга наші очі не будуть сухими, але й не виплакуймо їх. Треба плакати, але не треба ридати. Скажеш, певно, що я обмежую тебе надто суворим законом? Але ж і найбільший серед грецьких поетів(1) дав право плакати лише протягом одного дня, сказавши, що й Ніоба «не забувала про їжу».
Запитаєш, звідки ті лементи, ті невтримні плачі? У сльозах ми шукаємо підтвердження нашої туги, а нашому болю ми не піддаємося - хизуємось ним. Ніхто не буває сумним сам для себе. О, нещасна глупото! Навіть у самому стражданні є своя марнославність! - «То як,- запитаєш,- чи маю забути друга?» - Коротку обіцяєш йому пам'ять, якщо вона має тривати не довше, ніж біль: похмурість твого чола розвіє перша-ліпша смішна річ, а що вже казати про триваліший час, який влагіднює всяку печаль, з яким непомітно влягаються навіть найжорстокіші страждання? Як тільки перестанеш наглядати за собою, одразу кудись подінеться ота машкара скорботи. Нині ти сам є сторожем свого горя. Але те горе вислизає з-під сторожі; чим гостріше воно, тим скоріше й розвіюється. Тож дбаймо про те, аби приємним для нас був спогад про всіх, кого ми втратили. Ніхто ж охоче не повертається думкою до чогось такого, що його пригнічує. Щоправда, хай лиш навернеться на пам'ять саме ім'я когось із дорогих нам, утрачених,- тут же й кольне коло серця, але навіть той колький біль має в собі наче якусь насолоду. Недарма любив повторювати наш Аттал: «Пам'ять про покійних друзів приємна для нас так само, як терпкість деяких плодів, що й ваблять якраз тією терпкістю, як надто старе вино, чию гіркість смакуємо. Потім, із бігом часу, розпорошується все, що було для нас прикрим, і залишається відстояна, чиста насолода». Якщо вірити йому, то «думка про живих друзів - це наче насолода від меду чи печива, а згадка про тих, котрі відійшли від нас,- така ж насолода, але не без якоїсь гіркості. Зрештою, хто заперечуватиме, що саме та гіркість, що й легкої гостроти не позбавлена, збуджує шлунок?» Але я відчуваю по-іншому: для мене спогадування покійних друзів - це щось солодке, заспокійливе. Адже, коли вони були поряд, я готував себе до того, що можу втратити їх, а коли втратив, то мені здається, що й тепер вони поряд. Роби ж, мій Луцілію, так, як вимагає того твоя врівноваженість, годі тобі хибно тлумачити добродійність фортуни! Так, вона відібрала, але ж перед тим вона таки дала! Насолоджуймося спілкуванням із друзями, бо ж не знаємо, чи довго ще втішатись нам тією насолодою. Задумуймося над тим, як часто ми залишали їх, рушаючи у якусь далеку мандрівку; як часто, перебуваючи в одній і тій же місцевості, не зустрічалися з ними,- і зрозуміємо, що й за їхнього життя ще більше втрачено часу. Хіба стерпиш того, хто взагалі не зважав на друзів, а тепер він - перший плакальник; хто любить друга хіба тоді, коли його втратить? Ось такі й тужать так голосно саме тому, що бояться, аби хто не засумнівався, чи вони взагалі любили,- шукають запізнілих доказів свого почуття. Якщо маємо ще якихось друзів, то невелика, видно, наша заслуга перед ними, невисокої ми думки про них, раз усі вони не можуть бути для нас розрадою після втрати одного, якого ми поховали; коли ж він був єдиним нашим другом, то більшої кривди ми самі собі заподіяли, ніж нам - фортуна: вона відібрала нам одного друга, ми ж - не придбали жодного. Чи можна припустити, щоб той, хто спромігся на любов лишень до когось одного, міг аж надто сильно його любити? От, скажімо, грабівники зняли з когось єдину його туніку, а він, замість того, щоб озирнутись, чим захистити свої плечі від холоду, взявся оплакувати себе,- то хіба такий чоловік не видасться тобі останнім дурнем?.. Кого ти любив,- того поховав; шукай, кого б тобі полюбити! Розумніше замінити друга, ніж оплакувати. Те, що я приточу, вже перетерто, знаю, всіма язиками, але чи маю відмовитись від розумного слова тільки через те, що воно вже обійшло світ? Так ось: хто не може покласти край своїй тузі здоровим глуздом, то це зробить за нього сам час. Але яка ж то ганьба для розсудливої людини, коли порятунком од скорботи стає, врешті, втомленість тією скорботою! Я волію, щоб ти залишив свій біль, а не щоб він залишив тебе, і якомога скоріше перестань робити те, чого навіть за всього бажання ти б не міг робити довго. Наші предки встановили рік жалоби для жінок, і то не з тим, щоб вони так довго були в жалобі, а щоб не були в жалобі довше. Для чоловіків не встановлено жодного терміну, бо для них будь-який термін був би ганьбою. Але назви мені хоч одну з тих нещасних плакальниць, яких силоміць відтягують від похоронного вогнища, силоміць відривають від покійника, хоч одну, в якої б вистачило сліз не кажу на рік - хоча б на місяць. Ніщо так скоро не стає ненавистю, як туга; поки вона свіжа, то знаходить розрадника, а декого й притягує до себе, коли ж застаріла, то хіба що насміхатимуться з неї, і не без підстави: вона або вдавана, або просто безглузда.
Все це пишу тобі я - хто втратив найдорожчого мені Аннея Серена(2); я, хто його оплакував так невгамовно, що мене, на превеликий мій жаль, можна б зарахувати до тих, над ким горе таки взяло гору. Нині я засуджую свою поведінку й розумію найважливішу причину того побивання: я ніколи не думав про те, що він може вмерти раніше від мене. Одна лишень думка навивалася: він молодший, значно молодший - мовби фортуна слідкувала за черговістю. Тож постійно думаймо про те, що смертні не тільки ми, а й всі ті, кого любимо. Тоді я повинен був повторювати собі: «Мій Серен молодший, але що з того?.. Він мав би померти після мене, але може трапитися, що й переді мною». Я не робив цього, і фортуна вдарила мене зненацька. Тепер суджу так: усе довкіл - смертне, й нема для смертності встановленого порядку. Що може взагалі трапитися, те може й нині трапитися. Тож думаймо, найдорожчий Луцілію, над тим, що скоро й ми ступимо за ту межу, за яку зі сльозами відпроваджуємо покійного. І можливо,- якщо правдою є те, що кажуть мудреці, якщо на всіх нас чекає один пристанок,- то той, кого вважаємо втраченим, лише випередив нас.
Бувай здоров!
Книга: Луцій Анней Сенека Моральні листи до Луцілія Переклад А.Содомори
ЗМІСТ
На попередню
|
|
