Додати в закладки

  
Переклад Translate

Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.

Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Луцій Анней Сенека Моральні листи до Луцілія Переклад А.Содомори

Сенека вітає свого Луцілія!

Сьогодні неждано виринули перед нами на овиді александрійські судна(1). Вони, звичайно, припливають першими, звістуючи прибуття флоту, тому й називають їх посланцями. Як радіє їхній появі Кампанія! Узбережжя Путеолів заполоняють юрми людей, і кожен навіть серед багатьох інших суден легко пізнає александрійські за їхніми вітрилами: їм дозволено напинати верхній парус. Інші судна розпускають його лише у відкритому морі. Ніщо так не прискорює бігу, як найвище з вітрил: саме воно, сягаючи високих подувів, підганяє корабель. Тому завжди, коли вітер дужчає, коли він дме сильніше, ніж треба, щоглову жердку трохи опускають: нижче подув його не такий стрімкий. Всі інші судна, підпливаючи до Капреї і до мису, звідки

Бурі зсилаючи, море з висот озирає Паллада,

мусять задовольнятися нижнім вітрилом, верхнім же вирізняються лише александрійські кораблі.

Серед тієї збудженої юрби, що квапливо й гамірно спливала до берега, я раптом одчув дивну насолоду від своєї байдужості, від того, що не поспішав отримати листів - хоч і мав їх отримати - від близьких мені людей, не бажав знати, в якому там стані мої справи, і взагалі, що нового принесуть мені ці листи: вже ж бо віддавна не можу я ні набути нічого, ні втратити. Це відчуття мусив би я мати й тоді, коли ще не був старим. Тепер - тим більше: хоч би як мало мав я, все ж запасів на дорогу залишається мені більше, ніж самої дороги; та, врешті, й по цій дорозі, на яку я ступив, іти вже нема необхідності. Дорога не пройдена, якщо зупинишся десь на половині або не дійдеш до наміченого місця. Але життя, якщо живеш чесно, ніколи не може бути недожитим: коли б ти не розлучився з ним,- аби лиш добре розлучився,- буде цілісним. Часто належить мужньо залишити його самому, навіть і не з найважливіших причин, як і не найважливішими є ті причини, що затримують нас при житті. Тулій Марцеллін - його ти добре знав - юнак тихий, проте дочасно постарілий, заслабувавши на хворобу важку, тривалу, до того ж і морочливу, подумував уже про смерть. Скликав багатьох друзів. Боязливі дораджували йому те, чого й собі бажали б; улесливі й запобігливі давали йому такі поради, які, як гадали, були б йому милішими. Лише один стоїк, наш приятель, і - щоб похвалити гідними його словами - рішучий, мужній чоловік, заохотив його, здається, найкраще: «Не мучся,- почав він,- Марцелліне, так, немовби йшлося про хтозна-яку справу. Жити - це ще не така важлива річ: живуть же всі твої раби, живуть і тварини. Важливо вмерти почесно, вмерти розважно, мужньо. Подумай сам, скільки часу ти робиш одне й те ж саме: їжа, сон, хіть - от і замикається коло, в якому ти перебуваєш. Задумувати смерть може не лише розважний, мужній чи нещасливий, але й знудьгований». Мар-целлінові не потрібен був уже дорадник, лише помічник; раби ж не хотіли виконувати його розпоряджень. Тоді стоїк розвіяв їхній страх, пояснивши, що прислуга в небезпеці лише тоді, коли залишається неясним, чи хазяїн сам заподіяв собі смерть. Ну, а окрім того, чи ж не один це злочин - убити хазяїна чи перешкодити йому зробити це самому? Потім він підказав Марцеллінові, що, подібно до того, як, закінчуючи обід, розділяють рештки їжі поміж слугами, так і, закінчуючи життя, личить дещо подарувати й тим, які слугували нам протягом усього життя. Марцеллін був щиросердий і ніколи не скупився, навіть коли йшлося про власні витрати. Отож, розділивши свої скромні заощадження серед заплаканих слуг, він ще й сам їх розрадив. Не вдався, однак, до меча, не проливав і крові: протягом трьох днів не споживав їжі й велів у своїй спальні нап'ясти намет. Потім внесли туди ванну, в якій він довго лежав, і в міру того, як до неї доливали гарячої води, поступово слабнув. Ці хвилини йому видавались навіть приємними. Так і нам, буває, дає насолоду хвилинне розслаблення, забуття. Ця оповідь, сподіваюсь, мила для тебе: смерть твого друга, як бачиш, не була ні важкою, ні плачевною. Хоч він і сам заподіяв її собі, зате як безболісно, як легко покинув життя! Але хай і ця оповідь не залишається без користі.

Часто сама необхідність потребує таких прикладів. Буває, треба померти, ми ж не хочемо; вмираємо, і все ж не хочемо. Ніхто вже не є настільки наївним, щоб не знати, коли час померти, але, за крок до межі, відступає, тремтить, плаче. Та чи не видасться тобі незмірно дурним той, хто проливав би сльози через те, що не жив, скажімо, тисячу років тому? То хіба не таким же дурним є і той, хто нарікає, що не житиме після тисячі років? Це - одне й те ж саме: тебе не буде, тебе й не було. Минулий час, як і майбутній,- не твої. Ти - в цій хвилині. її, навіть коли б ти міг, не продовжиш, бо на який час продовжиш? Чому тоді плачеш? Чого бажаєш собі? Марні твої зусилля:

Годі. Волі богів не відміниш, тут плач не поможе(2).

Воля їхня повна й невідхильна: велика й відвічна необхідність рухає нею. Підеш і ти туди, куди йде все інше. Що видається тобі тут незвичним? Згідно з цим законом ти прийшов на світ. Це спіткало твого батька, твою матір, твоїх предків; це спіткало всіх тих, які жили перед тобою, спіткає й усіх тих, які прийдуть на зміну тобі. Невидимий ланцюг послідовності, якого неспроможна розірвати жодна сила, пов'язав усе, тягне за собою все. Хочеш бачити, яка юрба людей помре після тебе? Яка - разом з тобою? Здається, ти був би відважніший, коли б у хвилину твоєї смерті дотримали тобі товариства тисячі людей. Але ж так воно й є насправді: у цю саму хвилину, коли ти відтягаєш свою смерть, не одна тисяча людей і всіляких істот по-різному розлучаються з життям. Невже ти не замислився над тим, що колись дійдеш-таки до того, до чого весь час крокував? Бо де така дорога, якій не було б кінця? Сподіваєшся, мабуть, що тепер я наведу тобі приклади славетних мужів. Зупинюсь лише на дітях. Ось один із переказів. Підліток, лаконець, коли його схопили, кажуть, вигукнув: «Не буду рабом!» І довів це ділом: як лише було звелено йому приступити до рабських обов'язків (мав принести нічний горщик),- розігнавшись, ударивсь головою об стіну і так загинув.

До свободи, отже, недалеко ходити, але є такі, що воліють бути рабами. То чи не бажав би ти, щоб і твій син так загинув, аніж мав би зів'янути в рабстві? Що ж тоді турбує тебе, якщо вже й дитина здатна мужньо померти? Не захочеш піти, покликаний смертю,- вона поведе тебе силоміць. Роби добровільно те, що мав би робити з примусу. Чи не наберешся відваги дитини, щоб сказати: «Не буду рабом»? Нещасливче! Ти - раб людей, раб речей, раб життя. Бо життя, якщо бракує сміливості померти,- теж рабство. Чи, може, сподіваєшся ще чогось? Насолоди, які затримують тебе, заради яких ти зволікаєш,- вже за тобою. Жодна з них не є новою для тебе; через пересит усі вони викликають лише нехіть. Ти знаєш, який смак вина, який смак питного меду. Немає різниці, чи твій міхур пропустить сто чи тисячу амфор: ти - мішок для вина. Ти чудово знаєш, якою смачною є устриця, а якою - марена. Жадоба розкошів не залишила тобі нічого, чого б ти ще не торкнувся, і все ж тебе лякає думка, що з усім цим доведеться розлучитись. А може, є щось інше, що покидав би ти з болем? Приятелі? Але хто б міг бути твоїм приятелем? Твоє місто? Але чи так уже дорожиш ним, щоб міг, скажімо, відкласти на пізніше свій обід? Сонце, яке ти - була б тільки змога - мерщій пригасив би? Чи зробив ти коли-небудь щось таке, що гідне було б світла денного? Адже признайся, не через любов до курії, до форуму чи навіть до самої природи ти так отягаєшся, коли йдеться про смерть: неохоче покидаєш м'ясний ринок, де вже й так нічого не залишив для себе. Боїшся смерті? То чому ж зневажаєш її під час бенкету? Хочеш жити? А вмієш? Боїшся вмирати? Що ж... А таке життя- хіба не смерть? До Цезаря(3), що переходив Латинською вулицею(4), підійшов якийсь вояк із сторожового загону, геть зарослий бородою, і попросив, щоб той відібрав йому життя. На те Цезар: «Але хіба ж ось тепер ти живеш?» Так треба відповісти й тим, для кого смерть буде жаданою: «Боїшся смерті? Але хіба тепер живеш?» - «Але я,- каже інший,- хочу жити, бо зроблю ще багато славних справ. Прикро залишити життєві обов'язки, тим паче, коли виконую їх сумлінно й пильно».- Стривай! Не знаєш того, що й померти - це один із життєвих обов'язків? Жоден обов'язок не буде тоді занедбаний тобою. Бо ці обов'язки не виражаються в якомусь певному числі, яке мусиш вичерпати. Всяке життя коротке. Коли дивитимешся на речі, розуміючи їхню природу, то коротким видасться й життя Нестора(5) і Сатії(6), яка веліла написати на своєму пам'ятнику, що прожила дев'яносто дев'ять років. Як бачиш, декому приносить славу навіть довга старість. Але хто б ту бабусю міг витерпіти, коли б їй судилось прожити ще й сотий рік?.. Життя - як та байка: важливо не те, скільки часу вона триває, а те, наскільки гарно складена. Тож немає значення, в якому місці її перервеш: де хочеш, там і переривай, аби лиш добру дав їй кінцівку.

Бувай здоров!

Додати в закладки

  
Переклад Translate