Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Геродот Історії в дев'яти книгах Книга І Кліо Переклад А.Білецького
Геродот Історії в дев'яти книгах Книга І Кліо Переклад А.Білецького
© Геродот
© А.Білецький (передмова, переклад, примітки), 1993
Джерело: Геродот. Історії в дев'яти книгах. К.: Наукова думка, 1993. 576 с. С.: 5-77.
OCR & Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua) 2003
ЗмістПередмова до "Історій у дев'яти книгах" Геродота
ПЕРЕДМОВА ДО "ІСТОРІЙ" ГЕРОДОТА
Про Геродота та його епохальний твір «Історії» в дев'яти книгах уже стільки написано і надруковано різними мовами від давнини і до нашого часу, що було б майже неможливим додати до всього цього щось зовсім нове та оригінальне. Тут можна було б послатися на наукові та науково-популярні твори про Геродота як автора «Історій», але це не відповідало б загальній настанові цього видання. Основна мета видання - подати українським читачам повний переклад «Історій», додавши до нього короткі примітки. Зважаючи на те, що для більшості неспеціалістів недоступна суто наукова чи навіть популярна література про Геродота і його твір, тут перед перекладом давньогрецького тексту подаються короткі відомості, потрібні для кращого розуміння «Історій», написаних майже за 2500 років до наших днів.
Колись майже всі узбережжя Малої Азії були колонізовані греками, а в середині країни існували держави місійців, фрігійців, лідійців, лікійців, карійців та багатьох інших, яких за часів Геродота підкорили перси - владарі Азії.
Отже, на півдні західного узбережжя Малої Азії, в Карії, на заломах досить стримчастої скелі над Керамською затокою стояло місто Галікарнасс, засноване виходцями з міст континентальної Греції Тройзени та Аргоса. Це місто в IV ст. до н. є. стало знаменитим через надмогильний пам'ятник карійського царя Мавсола, побудований за наказом його вдови Артемісії. Це був так званий мавзолей, одне з семи чудес світу.
Александр Македонський здобув і зруйнував Галікарнасс, який після того вже втратив своє значення одного з форпостів еллінської Цивілізації в Малій Азії.
Галікарнасс був рідним містом двох визначних істориків давнього світу - Геродота і Діонісія (кінець І ст. до н. є. і початок І ст. н. є.). Перший створив твір про греко-перські війни Уст. до н. є., а другий написав про «Римську Давнину». Обидва вони за місцем народження стали називатися галікарнасцями. Крім відомостей, почерпнутих з «Історій», про подорожі Геродота, ми дуже мало знаємо про його життя. Можна гадати, що він народився між 490 та 480 роками до н. є. Отже, про [5] події перших десятиріч греко-перських воєн він міг чути з розповідей своїх старших сучасників і учасників цих подій. Від його біографів довідуємося, що його батька звали Ліксом, а родина належала до видатних громадян Галікарнасса. Очевидно, вона ворогувала з тираном цього міста Лігдамом і через це Геродот змушений був, покинувши рідне місто, знайти притулок на о-ві Самосі, де перебував досить довго і з яким був добре обізнаний. За деякий час він з іншими вигнанцями повернувся до рідного міста і вигнав звідти тирана, але через неприязнь громадян знову його покинув і вже назавжди. Десь між 447 і 444 роками до н. є. Геродот побував в Афінах, що на той час були впливовим культурним центром грецького світу. Згідно з переказом, він прочитав там якусь частину свого твору на прилюдних зборах, за що його нагородили значною грошовою сумою (10 талантів).
Приблизно між 455 і 445 роками до н. є. Геродот подорожував морськими та суходільними шляхами. У зв'язку з його мандрами виникають різні запитання. Відомо, що легендарний філософ і математик Піфагор із Сам осу (VI ст. до н. є.) відвідав Єгипет і Месопотамію. Афінський державний діяч Солон (прибл. 640-560 до н. є.) подорожував у Греції, Малій Азії та Єгипті. Славнозвісний філософ Платон (429- 347 до н. є.) побував у Лівії, Єгипті, Сіцілії та Італії. Нарешті, молодший сучасник Геродота атоміст Демокріт із Абдерів у Фракії (прибл. 465- 361 до н. є.), успадкувавши велике багатство свого батька, витратив його на подорожі до Єгипту, Вавилонії, Персії і, мабуть, також до Індії. Тут і виникають питання, на які кошти міг подорожувати Геродот ще до того, як одержав грошову нагороду в Афінах? Яка була мета цих подорожей? Невже лише властива давнім грекам допитливість штовхала Геродота на далекі та небезпечні подорожі?
Немає відомостей і про те, як могли відбуватися Геродотові подорожі, коли ще не закінчилася війна грецької коаліції на чолі з Афінами та Спартою з могутньою перською державою, хоча під час цих подорожей після поразок, що їх зазнали перси та їхні союзники в морській битві при Саламіні, в битві при Платеях, у битвах при Мікалі та при кіпрському Саламіні (449 р. до н. є.) вже йшлося про складання миру. За мирною угодою, якщо таку справді було складено, грецькі міста держави на західних узбережжях Малої Азії визволилися від перського панування, але більшість країв, що їх відвідав Геродот, були складовими частинами великої перської держави. Очевидно, така ситуація могла полегшити та уможливити його подорожі.
Чи не пояснюється горезвісна «об'єктивність» Геродота в розповідях про війну, яку йому закидали грецькі патріоти, його стосунками з перською адміністрацією? Можна припустити, що мандрівник під час своїх мандрівок мав якісь рекомендаційні листи від перських урядових осіб, від перських сатрапів. Проте фінансова сторона його мандрівок залишається для нас нез'ясованою.
Як і інші мандрівники його часу, Геродот міг подорожувати морем, улітку, поблизу берегів (звичайним було каботажне плавання), ідучи маршрутами грецьких моряків або іноді на суходолі добре проторованими шляхами перської держави. Так, за порівняно короткий час він [6] відвідав міста Малої Азії, але не мав змоги відхилитися від царського шляху, щоб побачити внутрішні краї цього великого півострова. Від Міріандінської затоки (нині Іскендерунська) він дійшов до Євфрата, можливо, побував у відбудованому персами Вавилоні і навіть у тодішній столиці перської держави місті Сусах. Залишається невідомим, чи Геродот міг відвідати Північне Причорномор'я та місто Ольвію, чи він просто переказував повідомлення своїх грекомовних інформаторів. Прямих указівок на знайомство з тими далекими краями ми не знаходимо в його творі, а розповідь про карну експедицію перського царя Дарія проти скіфів свідчить радніше про досить поверхову обізнаність, ніж про справжнє знайомство.
Навпаки, не можна сумніватися, що він побував у Єгипті (тоді під владою персів) і від Дельти доплив Нілом до Елефантіни. В Лівії він відвідав Кірену; на Сіцілії - міста Сіракузи, Гелу, Егест. В Італії йому були відомі грецькі міста навколо Тарентінської затоки - Тарент (Тарант), Метапонт, Сібаріс, Кротон і, звичайно, Турії. В континентальній Греції Геродот завітав до бойовищ, до пророчого святилища Дельфів, до Фів, Спарти (Лакедемона), Аргоса, святилища в Додоні, на острів Керкі-ру, до Афін, де перебував (можливо, з перервами) від 447 до 444 до н. є. У своєму творі він виявляє добру обізнаність з Афінами, про які він завжди висловлюється з симпатією та явним ентузіазмом.
В Афінах він заприятелював із оточенням Перікла (495-429 рр. до н. е.)г до якого належав і видатний філософ Анаксагор (прибл. 500- 428 рр. до н. є.), скульптор Фідій (490-431 рр. до н. є.) і знаменитий драматург Софокл (496-406 рр. до н. є.).
За ініціативою Перікла близько 443 р. до н. є. в Італії на березі Тарентинської затоки, на місці зруйнованого Сібаріса утворилась колонія, яка мала бути центром афінської торгівлі з країнами західного Середземномор'я. В цьому заході взяв участь і Геродот, який став громадянином цього міста. Воно одержало назву Турії (так називалося колись місто Сібаріс, а його мешканці - турійцями). На початку свого твору Геродот сам себе назвав турійцем, але після його смерті мешканці його рідного Галікарнасса, пишаючись своїм славнозвісним громадянином, поставили в себе його статую і до Геродота повернулася назва галікарнасця, яка в рукописах пізнішого часу заступила його зажиттєвий епітет турієць, чи турійський. У Туріях Геродот провів останні роки свого життя, можливо, виїжджаючи звідти до Афін, а помер він у перші роки Пелопоннеської війни між 430 та 420 рр., не закінчивши свого історичного твору. Його продовжувачами стали Фукідід (прибл. 460-399 рр. до н. є.) та Ксенофонт (прибл. 430-354 рр. до н. є.), але на відміну від Геродота їхня увага була зосереджена лише на політичній стороні подій.
Не випадково тепер, починаючи вивчати давньогрецьку мову, беруть читати «Іліаду» і «Одіссею» як поетичні твори і Геродотові «Історії» як прозаїчний твір. Це початок давньогрецької літератури. Звичайно під літературою ми розуміємо письмову творчість, а під словесністю усну, яка історично передує письмовій. Якщо не брати до уваги фрагменти творів Геродотових попередників та сучасників, то його твір можна вважати першим зразком грецької прози V ст. до н. є. Ми [7] переконані, що його «Історії» за науковим значенням перевершували праці інших авторів, від яких збереглися уривки, а іноді лише власні імена. Цих авторів не зовсім правильно називають логографами, правильніше було б їх називати першими істориками, хоч вони і не були істориками в теперішньому розумінні цього терміна. Вони переказували давні міфи, розповідали про «ктистів», чи «ойкістів», тобто засновників міст, записували родоводи (генеалогії) знатних родів, не відмежовуючи міфів від реальних подій.
На основі фрагментарних текстів важко зробити правильний висновок щодо достоїнств і недоліків цих матеріалів, якщо їх порівнювати з Геродотовим твором, але можна твердити, що ці логографи не могли критично поставитися до їхніх джерел. Не можна сказати, що в їхніх творах не було цікавих географічних та етнографічних відомостей. Як і Геродот, вони багато подорожували. Більшість з них були малоазійськими іонійцями і також писали іонійським діалектом.
Тут слід згадати хоча б двох з них: Гелланіка з Мітілени на о. Лесбосі та Гекатея з Мілета. Геродот мав можливість використовувати їхні твори, а з Гекатеєм він подекуди полемізує. Гекатей жив на початку V ст. до н. є., багато подорожував у Європі, Азії, Єгипті. Він написав два великих твори: «Родоводи» та «Подорож навколо світу». Очевидно Геродот, де в чому не погоджуючись із Гекатеєм, пішов за його прикладом у своїх подорожах, а також запозичив у нього прийоми оповідання, як, наприклад, так звану просопопею, тобто виклад промов дійових осіб, що значно пожвавлювало досить сухий літописний стиль. Звичайно, це лише припущення, бо для порівняння Геродота з Гекатеєм нам не вистачає матеріалу.
Можливо Геродотові були доступні якісь літературні джерела, що не збереглися до нашого часу.
Твір Геродота протягом сторіч неодноразово переписувався. Існує близько 50 середьновічних пергаментних рукописів і кілька папірусних уривків. Лише п'ять з рукописів філологи вважають найближчими до оригіналу. Вперше його твір було видано друком у Венеції 1502 р. (видання Альда Мануція).
«Історії» було поділено на дев'ять книг, кожну з яких названо іменем однієї з дев'яти муз. Цей поділ не був справою самого Геродота, але напевне його зробили александрійські філологи колись у III чи II ст. до н. є. Сам Геродот поділяв свої «Історії» на «логоси», тобто оповідання, напр., «Лідійський логос» - оповідання про лідійські справи, «Єгипетський логос», «Скіфський логос», тощо, але кожен його логос не відповідає якійсь книзі, бо, наприклад, перша книга містить у собі «Лідійський логос», «Перський логос» і «Вавілонський логос».
На початку твору автор «Історій» чітко визначив його мету: «Тут викладено дослідження турійця (або галікарнасця.- А. Б.) Геродота, проведеного для того, щоб зроблене людьми з часом не забулося і щоб великі і дивовижні справи, довершені як еллінами, так і варварами, не залишилися незнаними і, крім того, щоб з'ясувати причини, чому вони воювали між собою».
Отже, йдеться про ворожнечу Сходу і Заходу, Азії та Європи, яка [8] нібито почалася від викрадення жінок - Іо, дочки Інаха, Європи, сестри Кадма, Єлени, жінки Менелая... Тут згадується про славні подвиги не лише еллінів, а й варварів, у даному разі персів, або, як Геродот їх часто називає за «суміжністю», мідійців.
Власне кажучи, ці греко-перські війни не були війнами всіх численних грецьких міст-держав («полісів») проти великої держави Ахеменідів, а лише війнами афінсько-спартанської коаліції проти перської навали, оскільки більшість грецьких міст, як і Малої Азії, островів Егейського моря, континентальної Греції, були або нейтральними, або активними союзниками персів.
У першій книзі («Кліо») після з'ясування причин ворожнечі Європи (грецьких країв) із Азією (перською державою) Геродот розповідає про малоазійську державу Лідію, владар якої Крез (Кройсос) підкорив грецькі (переважно іонійські) міста на західному узбережжі Малої Азії. Далі йдеться про війну перського царя Кіра (Кюрос, перське Куруша) з останнім лідійським царем Крезом і розповідається про те, як Кір повстав проти свого діда мідійського царя Астіага й підкорив мідійців, а пізніше всі племена Малої Азії і створив велику державу від берегів Середземного моря аж до Індії.
Йдеться про історію самого Кіра, про його врятування після народження, його дитинство, про звичаї персів. У зв'язку з його завоюваннями згадується про міста іонійців та еолійців у Малій Азії, а також розповідається про Месопотамію, Ассірію з її столицею Ніневією (у Геродота - Ніном) та Вавилонію з її столицею містом Вавилон («Брамою бога» - Баб-Ілу). Звертається увага на особливості цієї країни і, нарешті, йдеться про здобуття Вавилона персами. Завоювання Кіра закінчуються його походом проти спорідненого із скіфами народу массагетів, у якому загинув Кір. Розповідається про звичаї массагетів.
У другій книзі (під назвою «Евтерпа») розповідається про похід Кірового спадкоємця Камбіса в Єгипет. У зв'язку з цим походом досить детально йдеться про цю африканську країну, про її природу, про ріку Ніл. Говориться про звичаї, обряди та вірування єгиптян. Щоб не повторювати «ідеться, розповідається», далі коротко викладатимемо зміст кожної книги. Отже, тут знаменитий експеримент фараона Псамметіха для з'ясування, який народ «найдавніший на світі». Геродот наполягає на залежності еллінів від єгиптян у досягненнях культури: про священних тварин у Єгипті; про бальзамування (муміфікацію); про історію фараонів до Амасія (Амасіса); про їхні споруди (піраміди, храми тощо); про поділ населення на стани.
У третій книзі («Талія») продовжується розповідь про похід Камбіса та про його союз з арабами, про їхні звичаї та про поразку єгиптян; невдалі походи проти карфагенян, аммонійців та ефіопів; божевілля Камбіса; про долю самоського тирана Полікрата; про війну спартанців із самосцями; про долю корінфського тирана Періандра; про повстання магів проти Камбіса та його смерть; вбивство проводарів магів і початок Царювання Дарія, сина Гістаспа; про адміністративний поділ персвкої Держави; окраїни землі; загибель Полікрата і сатрапа Сардів Оройта; [9] хворобу Дарія та про лікаря Демокеда; про війну персів з самосцями, подвиг Зопіра і повторне завоювання Вавилона.
Четверта книга («Мельпомена»), перша половина якої важлива для історії Східної Європи дослов'янської епохи,- про скіфів та їхню країну, різні версії походження скіфів, сусідні з скіфами племена. Подається географічний опис Азії та Європи. Розповідається про карну експедицію Дарія проти скіфів і звичаї таврів, агатирсів, неврів, андрофагів, меланхленів (меланхлайнів), будинів, савроматів, про просування персів у Скіфії. Далі про острів Теру і колонізацію Лівії; про похід персів у Лівію; про племена Лівії, про облогу та здобуття міста Барки.
П'ята книга («Терпсіхора») оповідає про завоювання персами фракійських земель, повстання проти персів малоазійських іонійців, здобуття і зруйнування Сардів. Про допомогу афінян та спартанців іонійцям. Відступ від оповідання, в якому йдеться про історію Афін і Спарти. Знову про повстання іонійців і про смерть мілетського тирана Арістагора.
У шостій книзі («Ерато») йдеться про приборкання повстання іонійців і завоювання Іонії; про похід персів на Елладу; про битву при Марафоні і перший успіх еллінів у війні з персами.
Сьома книга («Полімнія») про продовження Ксерксового походу на Елладу. Детальний опис битви при Фермопілах, поразка еллінів, перси руйнують Афіни.
У восьмій книзі («Уранія») про морські бої при Артемісії, про рішучу перемогу еллінів над персами в морській битві при острові Саламіні. Кінець першого року греко-перської війни.
Книга дев'ята («Калліопа») про повернення Ксеркса в Азію; про ганебні справи в царській родині, про вбивство Ксерксового брата Масіста; про поразку персів у битві при Платеях і в морській битві при Мікалі. Ця книга закінчується розповіддю про облогу та здобуття еллінами міста Сеста (в 479 р. до н. є.).
Відомо, що цією подією не закінчилася війна спартансько-афінської коаліції проти перської держави і, очевидно, Геродот мав намір розповісти і про подальші події цієї війни, але щось стало йому на перешкоді. Цікаві міркування щодо композиції Геродотових «Історій» висловив у своїй статті акад. М. Л. Гаспаров: «Неполнота и симметрия в Истории Геродота» (ВДИ.- Вип. 2, 1989.- С. 117-122). Слідом за іншими дослідниками М. Л. Гаспаров визнає Геродотів твір за незакінчений і доводом цього вважає його композицію, в якій можна бачити першу частину оповідання, його центральну частину і відсутність останньої, де мала бути розповідь про перемогу Кімона при Еврімедонті в Малій Азії в 469 р. до н. є. і про катастрофічну експедицію афінян у Єгипет на підтримку повстання єгиптян проти персів. Певна річ, що Геродот дожив до закінчення військових дій між Елладою і Персією (в 449 р. до н. є.) і міг би написати про це в своєму творі.
Тут немає місця для детальної критики відомостей Геродота, якому, незважаючи на всі неточності та недоладності, ми багато чим завдячуємо і це переважує його недоліки. Про деякі хиби та непорозуміння йдеться в примітках до тексту.
Ще слід сказати про специфічні труднощі, оскільки йдеться про [10] переклад давньогрецького твору на сучасну українську мову і це є перший, наскільки ми знаємо, повний переклад. У ньому звичайно, довелося розв'язувати складне завдання передачі засобами нашої мови давньогрецьких власних імен та назв.
Насамперед про фонетику. Зрозуміло, що між звуковим складом давньогрецької та сучасної української мови є досить значна різниця. Щодо голосних залишаємо осторонь існування в грецькій мові довгих та коротких голосних, але не можемо не зупинитися на передачі дифтонгів. Традиційно в нас усі дифтонги перетворювали на монофтонги і цим «обезбарвлювали» давньогрецький вокалізм. Отже, замість дифтонга ай було є: Айгіна>Егіна, замість ей>і: Пейсістратос>Пісістрат, замість ой>е: Ойдіпус>Едіп; замість ау>ав: Аутоноос>Автоной, замість еу>ев: Еуріпос>Евріп. І тут слід зважити на йотацію цього дифтонгу в початковій позиції: Європа, а не Европа), дифтонг оу згідно з грецькою вимовою передається як у: Оураніа>Уранія.
Грецькі голосні є (епсілон) і т) (ета) доводиться передавати однаково через наше є: Еетіон (ета-)-епсілон). Не можна засобами нашого письма передати різницю між грецькими і (іота) та гз (іпсілон) і вони передаються через наше і: Індос (ріка)>Інд, Кірос (умовно Кюрос)>Кір. Так само нема в нас різниці між о (омікрон) і ш (омега): Ольбіа>Ольвія і Океанос (на початку омега) > Океан.
Складна справа з передачею давньогрецького консонантизму (приголосних). Найпростіше з такими літерами як дельта, каппа, ламбда, мю, ню, ксі, пі, ро, сігма, тау, псі, котрі передаються через наші: д, к, л, м, н, кс, п, р, с, т, пс. Літеру бета послідовно було б передавати нашим а: Будіной>Будіни, але за традицією в деяких іменах та назвах закріплено в: Ольвія замість Ольбія. Найгірше з літерою гамма, що відповідає латинському § (змичному, а не щілинному у). Ми передаємо його скрізь через наше г (щілинне), але в такий спосіб доводиться не розрізнювати початковий сильний («густий») придих і ті випадки, коли йдеться про літеру гамма, напр., Гера, Гермес, Гефайстос (-Гефест) - імена з початковим сильним придихом (г-Ь): Гелонос (-Гелон), Геррос (-Герр), Гнурос (-Гнур), тобто імена з початковою літерою гамма(-§). Літеру зета (г) традиційно передаємо через наше з: Зевс, Зефірос (-зефір), Зопірос (-Зопір). Літери фі та хі, незважаючи на те, що це були придихові глухі змичні (рп, кп) передаються за їхньою сучасною вимовою, як ф і х: Фойнікес (-фінікійці). Херсонесос (-Херсонес). Труднощі були і з передачею літери тзта ( #). Вона в нас передається або як ф: Атенай> Афіни, Тебай>Фіви, Темістоклес>Фемістокл, або як т: Тесевс>Тесей, Тера>Тера, Трасібу-лос>Трасібул. Послідовну передачу тут порушує міцна традиція. Коли назви грецьких міст у підручниках історії та географії читаються як Афіни, Фіви, Корінф, то мусимо так їх писати.
Є труднощі і з морфологією або, власне кажучи, з пристосуванням (адаптацією) грецьких власних імен та назв до сучасних норм нашої мови. За традицією треба було відтинати закінчення називного відмінку імен та назв (преважно чоловічого роду), напр., Арістодемос>Арістодем, Періандрос>Періандр, Кіпселос>Кіпсел, Гераклес>Геракл, Мільтіадес>Мільтіад, Ксерксес>Ксеркс. Закінчення -ос у називному відмінку [11] залишається в назвах островів (Самос, Лесбос, Хіос тощо), звичайно, за винятком назви Кіпр (а не Кіпрос). В іменах та назвах із закінченням у називному відмінку - іс (іота - сігма та іпсілон - сігма) тут використовується замість нього закінчення -ій і відповідно відмінюються ці імена та назви. Отже, Амасій, а не Амасіс, Галій, а не Галіс (хоч було використано в гекзаметричному оракулі і таку форму). Традиційно передано тут такі назви, як Еллада, замість Геллада, елліни, замість геллени, Єлена замість Гелена, ілоти замість гейлоти, Лакедемон замість Лакедаймон, Ахеменіди замість Ахайменіди, Фемістокл замість Темістокл. Щодо імені міфічного героя (Ахіллевс), то вважалося за краще передавати його як Ахіллес, ніж дуже спотворене Азілл (із латинської форми Achilles). Імена з грецьким закінченням - евс мають у нас закінчення -ей: Одіссей, Персей, Тесей.
Труднощі є і в передачі так званих історичних реалій.
Там, де в Геродота є назва «тюранос», у нас уживається тиран, хоч, звичайно, у давніх греків вона не мала сучасного змісту: тиран у них просто єдинодержавний владар. Давньогрецьку назву «басілевс» прийнято перекладати нашим словом цар, хоч слід було б порушити цю традицію і вживати натомість басілей. Геродот називає однаково грецьких і перських воєначальників стратегами і це скрізь запроваджено і в переклад. Грецькі «теменос» перекладається як «священна округа», «гіерон» (у Геродота - гірон), як «святилище», наос - як «храм», адютон - як - «священний покій» (тобто покій у храмі, доступний лише для жреців), грецьке «мантейон» - як «пророче святилище». Без перекладу залишаються такі терміни, як пританейон, трієра, наварх, проксен, ойкіст (пояснення в примітках до відповідних місць у тексті). Звичайно, переважно залишаються без перекладу міри простору і ваги (пояснення також у примітках).
Слід звернути увагу читачів і на особливість цього перекладу. Геродотова проза, очевидно, дуже близька до усної мови його часу: хоча сам Геродот походив із дорійсько-карійського Галікарнасса, більшу частину свого життя він провів в іонійському оточенні та серед споріднених з іонійцями афінян. Його проза відбиває всі особливості невимушеної розмовної мови. Для неї характерні часті повторення, певні неохайності з погляду літературних норм, незважання на «сказане вище» тощо. В пропонованому перекладі не було прагнення усунути названі характерні риси Геродотової мови. Основною настановою перекладача було якнайточніше передати цей «колоквіальний» стиль оригіналу, навіть як би це намагання могло викликати незадоволення наших пуристів. Перекладач намагався уникати будь-яких архаїзмів і «ксенізмів» (їх називали ще варваризмами) і водночас не дуже модернізувати Геродотову мову. Наскільки це йому вдалося зробити, скажуть наші читачі та критики. За словами римського консула, який залишав свою посаду: «feci quod portui (я зробив те, що міг). Добре буде, якщо серед багатьох перекладів Геродота різними мовами виявиться ще й переклад українською мовою.
В основу цього перекладу було покладено видання Геродотового [12] тексту Herodoti Historiarum libri IX, edidit Henr. Rudolph Dietsch, editio altera, curavit H. Kallenberg, vol. I et II, Lipsiae, 1898, 1898.
Найкращим виданням Геродотових «Історій» щодо вірогідності тексту є тепер Herodotus. Historiae, vol. I, Libri I-IV, ed. H.B. Rosén (Jerusalem). Teubner, Lipsiae, 1987.
Найкращий переклад на російську мову і найдетальніші коментарі до «Скіфського логосу» є в книзі: Доватур А. И., Каллистов А. П., Шишова И. А. Народы нашей страны в «Истории» Геродота». Тексты, перевод, комментарии.- М., 1982.
З інших повних перекладів слід згадати: Міщенко Ф. Г. Геродот. История в девяти книгах.- Т. 1.- М., 1885; Т. 2.- М, 1888; Геродот. История в девяти книгах, перевод и примечания Г. А. Стратановского под общей редакцией С. Л. Утченко, редактор перевода Н. А. Мещерской.- Л., 1972 із вступною статтею В. Г. Боруховича «Научное и литературное значение труда Геродота».
Про твір Геродота рекомендуємо прочитати ще таку літературу російською мовою: Доватур А. И. Повествовательный и научный стиль Геродота.- Л., 1957; Лурье СЯ. Геродот.- М; Л., 1947. З наукової літератури про скіфів і Скіфію можна згадати: Граков Б. Н. Скіфи.- К., 1947; його ж: Скифы. Научно-популярный очерк.- М., 1971; Дискуссионные проблеми отечественной скифологии. // Народы Азии и Африки.- М., 1980; Жебелев С.А. Скифский рассказ Геродота://Северное Причерноморье. Сб. статей.-М.; Л., 1953; Нейхардт А. А. Скифский рассказ Геродота в отечественной историографии.- «Наука».- Л., 1982; Рыбаков Б. А. Геродотова Скифия. Историко-географический анализ.- М, 1979.
А. Білецький
Тут виклад дослідження Турійця Геродота, проведеного для того, щоб зроблене людьми з часом не забулося і щоб великі та дивовижні діяння як греків, так і варварів не залишилися невідомими і, зокрема, щоб з'ясувати, чому вони воювали між собою.
1. Отже, перські вчені кажуть, що фінікійці подали привід до цієї ворожнечі, бо вони, прибувши на це море(1) і оселившися в цій країні, де і нині мешкають, почали одразу вдаватися до далеких морських подорожей, перевозячи товари з Єгипту, Ассірії та з інших країн. Вони допливли також до Аргосу, який на той час був найзначнішою країною серед тих, що нині називаються Елладою. Отже, коли фінікійці прибули туди, вивантажили і продали майже всі свої товари, на п'ятий чи на шостий день на берег прибігла юрма різних жінок і серед них царева дочка, ім'я якої за переказом еллінів було Іо(2), Інахова дочка. Вони зійшли на корабель і почали скуповувати все, що кожній припало до вподоби з тих товарів. Спочатку фінікійці заохочували їх, а потім накинулися на них. Більшість жінок повтікали, а Іо разом з іншими було захоплено. Розмістивши їх на кораблі, фінікійці відпливли до Єгипту.
2. Так, розповідають перси, Іо опинилася в Єгипті, але елліни пропонують інакшу версію. Це стало першою причиною ворожнечі. Пізніше хтось з еллінів (імен їхніх не називають), прибувши до Фінікії в місто Тір, викрав цареву дочку Європу(1). Можливо, це були крітяни. Відтоді й ті й інші виявилися однаково винними у викраденнях. Після цього вже елліни вчинили ще одну несправедливість. Вони на довгому кораблі припливли до Аї(2). в Колхіді і на річку Фасіс, і там, полагодивши все, для чого вони туди прибули, викрали цареву дочку Медею. Цар колхів послав до Еллади вісника, щоб той "зажадав відшкодування за викрадення і повернув би дочку. На це елліни відповіли йому, що ті не повернули їм аргійку Іо і не відшкодували їх за викрадення, отже й вони не дадуть їм нічого.
3. В другому поколінні після цього(1) Александр Пріамів син, прочувши про таке, захотів здобути собі жінку в Елладі через викрадення, знаючи, що тих, які до нього викрадали жінок, не було покарано. Отже, коли він викрав Єлену, елліни вирішили спершу послати вісників із вимогою повернути Єлену і відшкодувати викрадення. Проте, коли вони звернулися з цими вимогами, то троянці послалися на викрадення Медеї, що елліни не відшкодували за це і не повернули Медею, як від них вимогали, і тепер нехай вони вимагають відшкодування не від них.
4. Так до цього йшлося лише про викрадення жінок від тих і від інших, але після цього завинили далеко більше саме елліни, бо вони почали воювати проти Азії, ніж ті, що воювали проти Європи. Отже, викрадати жінок вважається тепер за справу злочинних чоловіків, але звертати увагу на викрадення жінок і бажати помститися - це так поводяться дурні чоловіки, а розумні ставляться до цього байдуже, бо якби жінки не хотіли, то їх і не викрадали б. Кажуть, що на викрадення жінок із Азії(1) перси не звертають уваги, а елліни з Лакедемонії(2) через жінку вирядили великий флот до Азії і знищили Пріамову державу. Після цього перси стали вважати все еллінське для себе ворожим. Отже, Азію і всі племена, що її залюднюють, перси вважають своїм володінням, а Європу і Елладу відокремлюють від себе.
5. Так воно сталося, як розповідають перси, через що в них виникло після здобуття Іліона вороже ставлення до еллінів. Що ж до Іо, то з персами не погоджуються фінікійці. Вони кажуть, що не йшлося про викрадення Іо і перевезення її до Єгипту, але що вона в Аргосі зблизилася з власником корабля і коли вона зрозуміла, що завагітніла, соромлячись батьків, добровільно відпливла з фінікійцями, щоб її вагітність не стала відомою.
Ось таке розповідають перси та фінікійці. Як на мене, то я не можу сказати, чи так воно було, чи інакше. Я знаю лише про того, хто перший завдав лиха еллінам і про нього я далі розповім, однаково описуючи малі та великі міста людей. Отже, ті з них, що колись були великі(1), багато таких стали малими, а ті, що за моїх часів були великими, перед тим були малими. Я знаю, що добробут людей ніколи не буває тривалим (2), згадаю і про тих і про інших.
6. Крез був лідієць, син Аліатта, тиран(1) народів на заході від річки Галіс (2), що тече з півдня в країнах сірійців (3) і пафлагонів і вливається на півночі в море, яке називається Евксіном. Цей Крез, перший із варварів, яких ми знаємо, примусив частину еллінів виплачувати йому данину, а з іншими заприятелював. Підкорив він іонійців, еолійців та дорійців, Що живуть в Азії, а приятелював із лакедемонянами. До панування Креза, всі елліни були вільні. Кіммерійське військо, що напало на Іонію, а це було ще до Креза, спричинило не руйнацію міст, а лише наслідок нападу пограбування.
7. Отже, влада від Гераклідів(1), до роду яких належав Крез, перейшла до тих, яких називають Мермнадами. Кандавл (2), що його елліни називають Мірсілом, був тираном у Сардах, нащадок Алкея сина Геракла. Агрон син Ніна, сина Бела, сина Алкея, був першим з Гераклідів, який став царем у Сардах, а Кандавл, син Мірса, був там останнім. Перед Агроном в цій країні царювали нащадки Ліда, сина Атія, від якого одержала назву Лідія, а до того вона називалася Меонія. Від цих нащадків Геракліди одержали владу як божественний вирок і царювали там впродовж двадцяти двох поколінь(3), п'ятсот п'ять років так, що сини успадковували владу від батьків аж до Кандавла, сина Мірса.
8. Отже, цей Кандавл дуже кохав свою жінку і вважав її найвродли-вішою від усіх інших. Сповнений такого почуття, він звернувся до свого улюбленого охоронця Гіга(1), сина Даскіла, а цьому Гігові він розповідав про свої найважливіші справи, і почав вихваляти йому красу своєї жінки. Не минуло багато часу, як із Кандавлом сталася біда. Він сказав Гігові таке: «Гіге, мені здається, що ти мені не дуже віриш, коли я кажу про красу моєї жінки (бо вуха не викликають у людей такої довіри, як очі), отож спробуй побачити її голу». Той, розгублений, відповів йому: - «Владарю мій, що це ти мені таке непристойне кажеш, наказуючи мені побачити мою повелительку голою? - Коли жінка знимає сорочку, то разом з нею вона знимає і свою соромливість. Вже давно люди відкрили для себе мудрі настанови, що ними треба керуватися. Одна з цих настанов така, що треба дивитися на те, що тобі належить. Звичайно, я вірю, що вона прекрасніша від усіх жінок. Прошу тебе не вимагай від мене чогось негідного».
9. Так кажучи, він побоювався, щоб із ним не сталося якогось лиха. Але Кандавл наполягав на своєму: «Сміліше Гіге, не бійся мене, ніби я так кажу, випробуючи тебе, ні моєї жінки, адже їй від цього не буде ніякої шкоди. Насамперед я вигадаю таке, що вона не знатиме, що ти її побачиш. Я поставлю тебе за відчиненими дверима тієї кімнати, де ми спимо. Після того, як я туди зайду, одразу слідом за мною зайде і вона туди. Там біля входу стоїть крісло. На нього вона кладе одне по одному всі свої вбрання, роздягаючись, і ти спокійно зможеш її розглядіти. Коли ж вона з крісла перейде до ліжка і повернеться до тебе спиною, постарайся тоді якось відійти від дверей так, щоб вона тебе не побачила».
10. Нарешті Гіг, не маючи змоги відмовитися, погодився. Кандавл, коли настав час іти до ліжка, провів Гіга до кімнати і після того одразу прийшла і його жінка. Як вона ввійшла і поклала свій одяг, Гіг її побачив. Коли вона обернулася до нього спиною, лягаючи в ліжко, він поквапився віддалитися, але жінка побачила, як він виходив. Вона зрозуміла, що це влаштував її чоловік, але не скрикнула від сорому і ніби не помітила цього, задумавши покарати Кандавла. Треба сказати, що в лідійців, як майже і в усіх інших варварів, навіть і чоловіка побачити голим - це великий сором.
11. Тоді вона, нічого не сказавши, зберігала спокій. Щойно розвиднилося, вона покликала(1) до себе найбільш відданих їй слуг і запросила Гіга. Він не підозрівав навіть, що вона знає, що сталося, і прийшов на запрошення, бо і перед тим часто так бувало, коли вона його запрошувала, він приходив. Щойно він зайшов, жінка звернулася до нього так: «Тепер перед тобою, Гіге, два шляхи, я даю тобі можливість вибирати, яким ти підеш: - або ти вб'єш Кандавла і матимеш мене за дружину, а також владу над всіма лідійцями, або тобі одразу доведеться померти, щоб ти надалі не в усьому слухався Кандавла і не бачив того, що тобі не треба бачити. Отже, або той, хто це влаштував повинен загинути, або той, хто побачив мене голою і вчинив недозволене». Гіг деякий час дивувався тому, що вона йому сказала, а згодом почав просити увільнити його від такого вибору. Проте, він не спромігся вмовити царицю... і змушений був стати перед необхідністю або вбити свого владаря, або самому бути вбитим від інших. Він волів краще самому залишитися живим. Нарешті він спитав її, кажучи так: «Оскільки ти змушуєш мене вбити мого владаря, хоч я цього і не хочу, скажи мені, в який спосіб ми можемо це зробити».- Вона так відповіла на його запитання: - «З того самого місця ти нападеш на нього, з якого він показав тобі мене голою, а напад на нього буде тоді, коли він засне».
12. Коли вони підготували все для своєї змови і настала ніч (бо Гіг уже не вагався, не було в нього іншого виходу або самому загинути, або загубити Кандавла) Гіг пішов за жінкою до покою. Вона дала йому кинджал і сховала його за дверима. Коли Кандавл заснув, Гіг вийшов із схованки і вбив його і внаслідок цього отримав і жінку і царство(1). Про нього згадав і Архілох (2) із Паросу в своїх ямбічних триметрах, який жив саме в той час.
13. Гіг обняв царську владу і його право на неї підтвердив дельфійський оракул. Оскільки лідійці були обурені загибеллю Кандавла і вже взялися за зброю, прибічники Гіга та решта лідійців погодилися, коли вже оракул призначив його бути царем лідійців, нехай він царює, а якщо ні, то вони повернуть владу Гераклідам. Отже, такий був оракул і Гіг став царем лідійців. Так сказала Піфія, що ще буде помста за Гераклідів на п'ятому нащадку Гіга. На ці слова лідійці та їхні царі не звернули уваги, поки це пророкування не виправдалося.
14. В такий спосіб Мермнади здобули собі владу, усунувши Гераклідів, а Гіг, ставши тираном, послав у Дельфи чимало пожертвувань(1). Крім срібних речей, більшість яких знаходиться в Дельфах, крім срібла багато золотих речей пожертвував він туди, серед яких варто згадати шість золотих кратерів. Вони зберігаються в скарбниці корінфян і мають вагу в тридцять талантів. Точніше кажучи - це власне не скарб самих корінфян, а Кіпсела, сина Еетіона. Цей Гіг перший серед варварів зробив пожертвування після Мідаса, сина Гордія, царя Фрігії. Мідас також пожертвував царський трон, що на ньому він сидів, коли чинив суд, річ гідна уваги. Цей трон стоїть там-таки, де й Гігові кратери. Ці самі золоті та срібні речі, що їх пожертвував Гіг у Дельфах, називаються Гігадами, від імені того, хто їх пожертвував.
Гіг, коли він почав владарювати, напав із військом на Мілет і на Смірну і захопив нижнє місто Колофона. Але взагалі він не зробив нічого значного, процарювавши тридцять вісім років. Отже, ми, згадавши про це, більше не приділятимемо йому уваги, а згадаємо про Ар-дія, що царював після Гіга.
15. Ардій здобув Пріену і напав на Мілет. Під час його владарювання в Сардах кіммерійці(1), вигнані кочовиками скіфами (2) з їхньої країни, прийшли до Азії і захопили місто Сарди за винятком його акрополя.
16. Після Ардія, який царював сорок дев'ять років, почав владарювати Садіатт, син Ардія, і був царем впродовж дванадцяти років. Він воював проти Кіаксара, нащадка Деіока, і проти мідійців, вигнав із Азії кіммерійців, здобув Смірну(1), засновану мешканцями Колофона, напав на Клазомени. Але тут він діяв не так успішно, як хотів, і зазнав жорстокої поразки.
17. Інші його найбільш гідні уваги діяння, коли він владарював, такі: він воював проти мілетян, продовжуючи війну, що її розпочав його батько. А провадив він облогу Мілета в такий спосіб. Коли на полях достигали врожаї всіляких плодів, він вів на приступ свої війська. їхній похід супроводжувався звуками сиринг та чоловічих і жіночих флейт(1). Коли він приходив до країни мілетян, то будови, що були за межами міста, він не руйнував і не підпалював і двері не зламував, але залишав усе в цій країні, як воно було там, а після того він зривав із дерев усі плоди, знимав у полях урожаї і повертався до себе. На морі мілетяни були настільки сильними, що лідійське військо не могло звідти напасти на них. Сільські хатини не руйнував Лідієць, оскільки мілетяни з них виходили, щоб сіяти і працювати в полях, і таким чином внаслідок їхньої праці він міг під час нападів збирати їхні врожаї.
18. Так учиняючи, він воював із ними одинадцять років, упродовж яких мілетяни зазнали два великих лиха, одне на їхній власній землі в Ліменейоні, а друге, під час битви на рівнині Меандра. Отже, впродовж шести років із дванадцяти років правління в Лідії Садіатта, сина Ардія, він уторгався з військом у країну мілетян. Щоразу він був призвідником війни, а протягом п'яти років після цих шести Аліатт, син Садіатта, не припиняв воювати, як я вже сказав, продовжуючи розпочату батьком війну ще з більшим завзяттям. А мілетянам ніхто з іонійців не подавав допомоги, крім хіосців(1), які таку ж допомогу мали свого часу від мілетян, бо вони допомогали хіосцям у їхній війні з ерітрейцями.
19. На дванадцятий рік війни, коли засіви в полях було підпалено військом, сталося те, про що тут ітиметься. Скоро полум'я охопило засіви, сильний вітер переніс його на храм Афіни, який називався Ассе-сійським. Так охоплений пожежою храм згорів до останку. На той час на це не звернули уваги. Після походу, прибувши до Сард, Аліатт занедужав. Оскільки його хвороба затягнулася, він послав у Дельфи посланців, чи це йому хтось порадив, чи він сам це вирішив, довідатися від бога про причину хвороби. Коли вони прибули в Дельфи, Піфія відмовилася дати їм оракул, поки вони не відбудують храм Афіни, знищений пожежою в країні мілетян у місті Ассес.
20. Я чув про це в Дельфах, що так воно і було. Мілетяни додають до цього ще і таке: в Періандра(1), сина Кіпсела, найближчим приятелем був Трасібул, на той час мілетський тиран. Скоро він довідався про оракул, що його Піфія дала Аліаттові, він послав вісника до Мілета, щоб Трасібул міг відповідно діяти.
21. Тим часом Аліатт, повідомлений про оракул, негайно послав вісника до Мілета, бажаючи скласти перемир'я з Трасібулом і з мілетя-нами на той час, що буде потрібний для відбудови храму. Вісник прибув до Мілета, а Трасібул заздалегідь добре повідомлений, і знаючи, що Аліатт буде робити, вигадав таке: він наказав принести на агору ввесь хліб , що був у місті, а також його власний, і попередив мілетян, щоб вони за даним їм сигналом почали всі пити та ходити в місті співаючи і розважаючись.
22. Це зробив Трасібул і дав наказ,- коли прийде вісник із Сард, щоб він побачив велику кучугуру хліба і людей веселих і задоволених і сповістив про це Аліаттові. Так воно і сталося. Побачивши таке, вісник переказав доручення лідійського царя Трасібулові і повернувся в Сарди, як я довідався, перемир'я було складено саме з цієї причини. Аліатт сподівався, що в Мілеті була велика нестача хліба і народ був украй виснажений, але вісник, повернувшись із Мілета, розповів йому зовсім протилежне тому, що він собі уявляв. Коли перемир'я було складено і вони стали друзями і союзниками, Аліатт остаточно одужав і наказав побудувати в Ассесі два нових храми. Так воно було під час війни Аліатта проти мілетян і Трасібула.
23. Періандр був сином Кіпсела, це він повідомив Трасібула про оракул. Він владарював у Корінфі. Корінфяни розповідають (і лесбійці з ними погоджуються), що під час його життя сталося велике чудо: метімнійця Аріона(1) дельфіни винесли з моря на мис Тенар. Він був незрівняним на той час кіфаредом і він перший серед людей, яких ми знаємо, склав дифірамб (2) і так назвав його і прославився в Корінфі.
24. Про цього Аріона розповідають, що він довгий час перебував у Періандра, але захотів пливти в Італію і на Сіцілію, бажаючи заробити там багато грошей, а потім повернутися до Корінфа. Отже, він відплив із Тарента і, не маючи довіри ні до кого, крім самих корінфян, він найняв корінфський корабель, але у відкритому морі моряки задумали викинути його з корабля і захопити гроші. Аріон, зрозумівши їхній намір, почав просити їх забрати його гроші і залишити його живим. Але йому не пощастило вмовити їх і моряки наказали йому або покінчити життя самогубством, щоб вони поховали його на суходолі, або якнайшвидше стрибнути в море. Оскільки вони поставили Аріона перед таким вибором і таке було їхнє остаточне рішення, він попросив їх дозволити йому в парадному вбранні встати на верхній палубі і проспівати, а проспівавши він сам стрибне в море. Тоді їм забажалося, коли вже була така нагода, послухати найкращого серед людей співака і вони всі перейшли з корми на середину корабля. Він одягся в своє парадне вбрання і, взявши кіфару, встав на верхній палубі, проспівав прямий ном , а коли його закінчив, як він був у своєму вбранні, кинувся в море. Тим часом вони відпливли до Корінфа, а його, як переказують, підхопив дельфін (2) і переніс на Тенар. Зійшовши на землю, він попрямував до Корінфа в своєму парадному вбранні і розповів про все, що з ним сталося. Періандр поставився з недовірою до його слів, віддав його під сторожу і наказав стежити за ним, чекаючи на повернення моряків. Коли ж вони прибули, він покликав їх і наказав розповісти про Аріона. Вони сказали, Що він живий і здоровий був в Італії і вони залишили його в доброму стані у Таренті. Тоді перед ними з'явився Аріон таким, яким він був, стрибнувши в море. Розгублені, вони мусили визнати свій злочин, неспроможні більше заперечувати його. Ось що розповідають корінфяни і лесбосці. Аріон же поставив на Тенарі на подяку богові бронзове зображення невеликих розмірів - дельфін і на ньому людина.
25. Аліатт, лідійський владар, який воював проти мілетян, сконав, провладарювавши п'ятдесят сім років. Коли він одужав, другий із своєї династії пожертвував у Дельфи великий срібний кратер(1) на залізній підпорі, майстерно спаяний. Це найбільш гідне уваги серед інших пожертвувань у Дельфах твір хіосця Главка, який перший серед людей винайшов мистецтво паяти залізо.
26. Коли Аліатт помер, владу успадкував Крез, Аліаттів син, якому тоді було тридцять п'ять років. Він напав на ефесців, перших серед еллінів. Тоді обложені ним ефесці присвятили своє місто Артеміді, зв'язавши храм кодолою з муром міста(1), а між старим містом, що його тоді було обложено, і храмом відстань була в сім стадій завдовжки. Спершу проти них виступив Крез, а згодом виступав по черзі проти іонійців та еолійців, щоразу вигадуючи для всіх якийсь привід, для одних посилаючись на щось важливіше, а для інших навіть на щось зовсім нікчемне.
27. Коли він так підкорив усіх еллінів, що мешкали в Азії, він змусив їх виплачувати йому данину. Після того він вирішив будувати кораблі з наміром напасти на острів'ян. Коли вже все було підготовано для кораблебудування, то за переказом одних Біант із Пріени, а за переказом інших Піттак із Мітілени(1), відповідаючи Крезові на запитання, що там нового в Елладі, почувши відповідь, припинив будування кораблів: «Владарю, острів'яни готують численну кінноту, бо задумали виступити з війною проти Сард і проти тебе». Таке почувши, Крез подумав, що той каже йому правду, і сказав: «Якби боги навіяли таку думку острів'янам, напасти на синів лідійців із своєю кіннотою!». А той у відповідь йому: «О царю! Здається, що ти дуже хотів би зустріти кінних острів'ян на суходолі і ти маєш рацію, а хіба ти не гадаєш, що вони, довідавшись про твоє кораблебудування, охоче зустрінуть лідійців на морі, бажаючи помститися на тобі за всіх еллінів на суходолі, яких ти приневолив».-Така відповідь дуже сподобалася цареві, він знайшов її дуже дотепною і припинив кораблебудування. Після цього він заприятелював із усіма іонійцями, що живуть на островах.
28. З бігом часу він підкорив майже всі народи, що мешкали по цей бік ріки Галія, за винятком кілікійців і лікійців, а саме лідійців, фрігійців, місійців, маріандінів, халібів, пафлагонів, фракійців, тінів та бітінів, карів, іонійців, дорійців, еолійців, памфілійців(1).
29. Отже, коли Крез усіх їх підкорив і приєднав до лідійського царства(1) і Сарди прославилися своїм багатством, стали прибувати туди з Еллади всякі мудреці(2), що були там на той час, кожний із яких із того чи іншого приводу. Серед них був і афінянин Солон, який установив для афінян закони, а потім поїхав і був відсутнім протягом десятьох років, під приводом огляду чужих країв, щоб жоден із законів, що він їх установив, не був порушений. Афіняни не могли їх порушити, бо урочисто заприсягалися жити на основі законів, установлених для них Солоном упродовж десятьох років. Ось з якої причини Солон (3) виїхав із Афін, але він також бажав оглянути чужі краї. Він прибув у Єгипет до царя Амасія і в Сарди до Креза. Прибувши туди, його прийняв Крез У царському палаці. На третій або четвертий день за наказом Креза слуги повели Солона до царської скарбниці й показали йому все, що там було - великі й багатющі скарби. Коли він там оглянув усе і роздивився, маючи для цього досить часу, Крез сказав йому таке; «Дорогий мій афінянине, до нас дійшли певні чутки про твою мудрість і про твої мандри, твоє прагнення до набуття знань і твоя цікавість змусили тебе відвідати багато країв, отже, в мене виникло бажання спитати тебе, чи не бачив ти там десь когось ще щасливішого від мене?» - Так він спитав, гадаючи, що він є найщасливіший своїм багатством серед усіх людей. Проте Солон, не здогадуючись про це, з усією щирістю відповів йому: «Так, владарю, таким я вважаю афінянина Телла». Крез здивований такою відповіддю, поквапливо запитав його: «А чому саме Телла ти вважаєш найщасливішим?» - Солон відповів так: Теллове місто було цілком щасливе і його сини були добрі й гарні і він побачив, що в них усіх також були діти і всі вони вижили, а для життя були в нього достатки, і закінчив він його, як ми вважаємо, найблискучіше: коли афіняни вступили в битву з своїми сусідами в Елевсіні, він допоміг їм і примусив тікати ворогів та помер якнайкраще. Афіняни поховали його за державні кошти на тому місці, де він загинув у битві і віддали йому належну шану.
31. Вихваляючи щасливу долю Телла, Солон так зацікавив Креза, що той знов запитав його, чи він бачив ще когось, крім Телла, настільки щасливого, гадаючи, що Солон назове тепер його. Але той сказав: - «Це Клеобій і Бітон. Вони були аргосцями і мали достатки для життя, а крім того, вони були дуже сильними й обидва одержали нагороду за перемогу в змаганнях. Про них розповідають таке. В Аргосі відбувалося свято на честь богині Гери(1), і їхній матері треба було їхати на возі до святилища, а воли не прибули своєчасно з пасовиська. Треба було поспішати „ і юнаки запряглися і повезли віз, а на возу поїхала їхня мати. А відстань там була сорок п'ять стадій. Так вони доїхали до святилища. Оце вони зробили на очах усіх, що там справляли свято і досягли найкращого в своєму житті. На їхньому прикладі божество довело, що для людини краще померти, ніж жити. Аргосці, які там були, вихваляли силу юнаків, а їхні жінки звеличували їх мати за те, що вона виховала таких дітей, а їхня родителька в нестямі від радощів і похвал, стоячи перед статуєю богині, благала її, щоб та дала її дітям Клеобію і Бітонові, які так доблесно вшанували її, найкраще, що богиня може дати людині. Після цієї молитви, жертвопринесення і бенкетування, юнаки лягли спати в святилищі і не прокинулися, але знайшли там свою кончину. Аргосці зробили їх зображення в Дельфах, як найдостойніших із людей.
32. Отже, Солон відвів їм друге місце щодо щастя серед людей, а Крез сказав у гніві: - «Що ж, друже афінянине, ти мої багатства вважаєш за настільки нікчемні, що ставиш їх поряд із щастям пересічних людей?» - А той відповів: «Ой, Крезе, я знаю, що божество буває заздрісним і схильним робити прикрості, а ти мене питаєш про всякі людські справи. Впродовж людського життя трапляється бачити таке, чого зовсім собі не бажаєш, багато доводиться і страждати. Я вважаю за край людського життя сімдесят років. Ці сімдесят років становлять двадцять п'ять тисяч двісті днів, без вставного місяця. Якщо кожний другий рік збільшити на один місяць, щоб пори року збігалися з належною датою, то на сімдесят років(1) вставних місяців виявиться тридцять п'ять, тобто це буде тисяча п'ятдесят днів. Із усіх цих днів у семидесяти роках, а їх усього двадцять шість тисяч двісті п'ятдесят, жоден з них не схожий на інший і ніколи не приносить того, що інший. Отже, Крезе, кожна людина - це справа випадку. Ти здаєшся мені дуже багатим і царем над багатьма людьми, але назвати тебе також щасливим, я зможу лише тоді, коли довідаюся, що ти щасливо закінчив своє життя. Адже дуже багатий не є щасливішим від того, хто перебивається з дня на день, якщо багатому не судитиметься, маючи всі достатки, щасливо закінчити своє життя. Буває так, що незвичайно багаті люди зовсім нещасливі, а люди обмежені в достатках - щасливі. Дуже багатий, але нещасливий переважає щасливого, але бідного лише в двох стосунках, а щасливий має перевагу перед нещасливим багатим у багатьох стосунках. Якщо перший може здійснити своє бажання і перенести якесь велике лихо, що може з ним статися, то другий має таку перевагу перед першим, бо не може здійснювати свої бажання і переносити лихо, як перший, але він захищений від нього своїм щастям, не має слабості, не має хвороб, не страждає від лиха, в нього гарні діти, в нього добрий вигляд. Коли ж він і життя своє добре закінчує, це саме такий, якого ти шукаєш, він гідний називатися щасливим, але перш ніж помре, утримайся називати його щасливим, назви краще таланистим. Просто неможливо, будучи людиною, мати все те, про що я сказав, жодна країна не може все це забезпечити. Якщо вона має якусь одну річ, у ній нема іншої, а та, що має якнайбільше потрібних речей, є найкращою. Отак і людське тіло не може існувати, все маючи в собі: щось є в ньому, а щось йому бракує. Хто має для себе якнайбільше, а потім приємно закінчує своє життя, той, на мою думку, царю мій, справедливо може називатися щасливим. Слід насамперед зважати на те, як людина закінчує життя, бо багатьом дає бог щастя, а потім кидає їх сторчголов у лихо».
33. Така Солонова промова не припала до вподоби Крезові. Не вважаючи її гідною уваги, Крез розпрощався з ним, певний того, що нерозсудливо нехтувати тим, що ти маєш, і лише зважати на те, чим усе це закінчиться.
34. Після того, як Солон віддалився, божество жорстоко покарало Креза, як я гадаю, за те, що він уважав себе за найщасливішу людину на світі. Незабаром він побачив сон, у якому йому було показано нещастя, що спіткає його сина. У Креза було двоє синів. Один із них був не в повному здоров'ї, бо був зовсім глухий, а другий далеко перевершував у всьому своїх перевесників. Ім'я йому було Атій(1). Саме про цього Атія провістив Крезові сон, що Атій загине, простромлений залізним вістрям. Коли він прокинувся, то дав собі слово, боячись, як би сон не виправдався, і поквапився знайти для сина жінку. Оскільки його син звичайно ставав під час війни за чолі лідійського війська, він заборонив йому виступати, дротики та списи і все, що люди використовують на війні, наказав винести з андрону; перенести їх до комор, щоб ніщо з підвішеного на стінах не впало на його сина.
35. Коли вже наближалося синове весілля, прийшов у Сарди переслідуваний своїм нещастям чоловік із заплямованими вбивством руками, з походження фрігієць і царського роду. Прибувши до Крезового палацу, згідно з місцевими законами, він попросив очистити його від убивства і Крез його очистив. Очищення в лідійців відбувається так само, як і в еллінів. Після того, як Крез зробив усе належне, він запитав захожого, хто він такий, сказавши: «Чужинцю, хто ти і з якого краю Фрігії ти прийшов до мого вогнища? Кого це ти з чоловіків чи жінок убив?» - Той так відповів йому: «Владарю, я син Гордія, сина Мідаса, звуть мене Адраст, а вбив я ненавмисне свого брата і ось тепер я вигнаний батьком і позбавлений усього, що в мене було».- На це Крез так відповів йому: «Виявляється, що ти нащадок моїх друзів і прийшов до друзів, тут у тебе не буде труднощів з усім, що тобі потрібне, якщо ти в нас залишишся і тобі буде далеко легше переносити твоє нещастя і від цього буде тобі краще».- Так він залишився жити в Креза.
36. Саме на той час на Місійському Олімпі з'явився величезний вепр(1). Збігаючи з цієї гори, він спустошував лани місійців і часто вони вирушали проти нього, але замість того, щоб якось йому пошкодити, самі зазнавали лиха. Нарешті, прийшовши до Креза, посланці місійців так звернулися до нього: «О владарю! Величезний вепр з'явився в нашій країні, який спустошує наші рілля. Незважаючи на наші зусилля, ми не спроможні подолати його. Тепер ми просимо тебе послати до нас твого сина з відбірними юнаками та собаками, щоб ми змогли вигнати цього вепра з нашої країни».- Таке було їхнє прохання, але Крез, пам'ятаючи те, що йому було провіщано уві сні, так відповів їм: - «Про мого сина навіть не згадуйте. Я його не пошлю до вас. Він щойно одружений і тепер у нього такий клопіт. Що ж до відбірних лідійців і мисливських собак, я їх вам пришлю і накажу моїм людям прикласти всі старання, щоб позбавити вашу країну від цього звіра.
37. Так він їм відповів. Місійці були цим задоволені. Тоді прийшов Крезів син, який чув, що просили місійці і те, що Крез відмовив їм послати свого сина. Тут юнак сказав батькові: - «Батьку, адже я завжди до того був найкращим і найвідважнішим і на війні і на полюванні і цим прославився. А тепер ти не дозволяєш мені ні того, ні іншого, хоч ти і не бачиш у мене ні боягузтва, ні небажання бути діяльним. Тепер із якими очима піду я на агору(1) чи піду з агори? Що про мене подумають громадяни, або моя молода жінка? З яким це чоловіком доведеться їй жити? Або ти дозволиш мені піти на полювання, або доведи мені, що так буде краще для мене».- Крез на це так відповів.
38. «Сину мій, не маючи на увазі боягузтва, ні чогось іншого негідного тебе я так роблю, але зважаючи на те, що мені було сказано уві сн і, ніби тобі не суджено довго жити, ніби ти загинеш від залізного вістря. Саме через те, що я почув уві сні. Тому я і поквапився тебе одружити і не хочу послати тебе на полювання, через це й моя осторога, бо я намагаюся, поки я живу, щоб тебе не спіткала така доля. Адже ти моя єдина дитина, бо на іншого, позбавленого слуху, я не зважаю».
39. А юнак так йому відповів: «Пробач мене, батьку мій, я гадаю, Що ти хочеш оберегти мене, але ти хибно зрозумів сновидіння. Тобі було сказано уві сні, що я загину від залізного вістря, хіба в кабана є руки, чи в нього є залізне вістря, якого ти побоюєшся. А хіба тобі було провіщано, ніби я закінчу життя від ікла чи чогось подібного. Отже, ти можеш робити, що зробив, але ж сказано було - від списа. Хіба ми маємо битися з людьми? Пусти мене!».
40. Крез сказав: «Дитино моя, ти мене переконав щодо мого сновидіння. Тепер я переконаний тобою, змінюю своє рішення і відпускаю тебе, йди на полювання».
41. Сказавши це, Крез послав за фрігійцем Адрастом, а коли той прийшов, так звернувся до нього: «Адрасте, я тебе пригніченого прикрим нещастям, за яке я тебе не ганю, очистив і взяв до себе і забезпечив тебе всім потрібним. Тепер за добро, що я перший його тобі зробив, віддяч мені також добром. Я призначаю тебе охоронцем мого сина, який вирядився на полювання, дивись, щоб там у дорозі злочинні злодії не напали на вас. Крім того, тобі варто вирушити на це полювання, щоб прославитися. Адже ти прагнеш здобути собі славу, заповідану тобі від предків, а до того ж тобі не бракує юнацької снаги».
42. Адраст відповів: - «В іншому випадку я не взяв би участі в такому заповзятті. Адже мені, якого спіткало таке нещастя, не слід спілкуватися з моїми щасливими ровесниками, навіть я цього і не бажаю і утримуюся від такого спілкування. Але тепер, коли ти наполягаєш на цьому, я мушу погодитися (адже я зобов'язаний віддячити тобі) і я готовий зробити, як ти хочеш. Твій син, якого ти мені доручив охороняти, повернеться до тебе живий і здоровий, під моїм захистом».
43. Після такої відповіді Крезові, він разом із відбірним загоном мисливців, юнаками та собаками вирушив у подорож. Зійшовши на гору Олімп, вони відшукали там звіра і, оточивши його, кинули в нього дротики. Там цей чужинець, очищений від убивства, званий Адрастом, кинувши дротик і промахнувшись, улучив у Крезового сина. Так здійснилося провіщене уві сні, коли залізне вістря вразило юнака. Негайно хтось із там присутніх побіг сповістити Креза про те, що сталося. Прибувши в Сарди, той розповів про полювання і нещасну долю царського сина.
44. Крез, глибоко схвильований смертю сина, ще більш уболював тому, що сина вбив той, кого він очистив. Несамовитий від горя, він звертався до Зевса - покровителя очищень, кличучи його бути свідком того, що той зазнав від чужинця, звертався до Зевса - наглядача хатнього вогнища і покровителя друзів. Цими йменами він називав одного і того ж бога, бо звертаючись до наглядача хатнього вогнища, Крез посилався на те, що він пригостив у себе вбивцю свого сина, не знаючи, що так станеться, а звертаючись до покровителя друзів, він не знав, що, посилаючи Адраста як охоронця Атія, той стане його найлютішим ворогом.
45. Нарешті, прийшли лідійці, несучи тіло вбитого, а за ними йшов і сам убивця. Стоячи перед убитим, він, простягаючи руки, благав Креза, віддаючи себе на його волю, зарізати його біля трупа. Він згадував своє перше лихо і як після цього він став убивцею людини, яка його очистила, і казав, що надалі жити йому неможливо. Крез, слухаючи його, зглянувся на Адраста, хоч той спричинився до такого нещастя в його родині, і сказав йому: «Тепер, ти справедливо задовольнив мене, бо сам себе засудив на смерть. Власне не ти винуватий у моєму нещасті, бо ти не з своєї волі вчинив таке, але це хтось із богів, який провіщав мені про майбутнє нещастя». Отже, Крез поховав, як належало, свого сина, а Адраст, син Гордія, сина Мідаса, що став убивцею свого брата і вбивцею того, хто його очистив, коли люди, що були біля могили, заспокоїлися, попросив людей пробачити йому за те, що він став причиною стількох нещасть, і убив себе на могильному горбі.
Книга: Геродот Історії в дев'яти книгах Книга І Кліо Переклад А.Білецького
ЗМІСТ
На попередню
|
|
