Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Геродот Історії в дев'яти книгах Книга VII Полімнія Переклад А.Білецького
191. Що ж до вантажних суден та інших, які загинули, то їм не було числа. Через це стратеги морського війська побоювалися, щоб фессалій-ці не напали на них і для захисту навколо свого табору спорудили високе укріплення із залишків суден, що зазнали аварії. Адже буря на морі тривала три дні. Нарешті маги, приносячи в жертву тварин і питаючи заклинання вітрові, і ще жертвоприношеннями Фетіді(1) і нереідам, на четвертий день досягли того, що буря ущухла, або мабуть вона припинилася сама собою. Вони приносили жертви Фетіді, бо від іонійців вони довідалися про переказ, що саме з цих місць її викрав Пелей і що ввесь мис Сепіада належить їй та іншим нереідам.
192. Отже, на четвертий день вітер ущух. Але на другий день, після того, як почалася буря, еллінські спостерігачі бігцем зійшли з гір Евбеї і доповіли про все, що сталося з кораблями, які зазнали аварії. А елліни, як почули про це, піднесли молитви Посейдонові Рятівнику і, зробивши йому узливання, поспішили якнайшвидше прибути до Артемісія, сподіваючись на те, що вони зможуть знайти там якісь ворожі кораблі. Отже, повернувшися знову до Артемісія, вони вдруге кинули там якорі і відтоді вони шанують Посейдона під ім'ям Посейдон Сотер(1) і тепер так вони його називають.
193. Варвари, коли вітер ущух і море заспокоїлося, повитягали кораблі на море і попливли вздовж узбережжя, і обігнувши мис у Маг-несії(1), увійшли до затоки якраз навпроти Пагасів. У цій магнесійській затоці є одне місце, де, як кажуть, Іасон і його супутники покинули Геракла (2), пославши його по воду, коли вони попливли до Аї в Колхіду, щоб узяти там золоте руно, бо звідти вони мали вирушити, щоб запастися водою. І через це те місце було названо Афетами (3). Отже, там кинули якорі Ксерксові кораблі.
194. Проте п'ятнадцять із цих кораблів вирушили значно пізніше за інші і побачили еллінські кораблі, які були поблизу Артемісія. Коли варвари вирішили, що там їхні кораблі і підпливли до них, вони опинилися серед ворогів. На чолі варварських кораблів був правитель еолійської Кіми сатрап Сандок, син Тамасія, якого перед цими подіями цар Дарій наказав розіп'яти на хресті з обвинуваченням у тому, що Сандок, бувши одним із царських судей, підкуплений, виніс несправедливе рішення. Його вже повісили, коли Дарій, подумавши, вирішив, що послуги, які він зробив для царів, були більшими за його провини. Визнавши це і вважаючи, що сам він діяв більше з поспіху, ніж із міркування, наказав відпустити його. Отже, тоді Сандок уникнув покарання від Дарія, який подарував йому життя, але тоді, коли він опинився серед еллінських кораблів, не пощастило вже йому врятуватися вдруге. Бо щойно елліни побачили, як перські кораблі наближуються до них, вони зрозуміли їх помилку і, напавши на них, без ускладнень захопили їх.
195. На одному з цих кораблів було взято в полон Арідолія, тирана Алабандів(1) у Карії, а на одному з інших - Пентіла, сина Демотоя. Він привів із собою з Пафосу (2) дванадцять кораблів, але під час бурі, яка сталася біля Сепіади, він втратив одинадцять кораблів, а на тих, що в нього залишилися, він плив до Артемісія і там його було взято в полон. Елліни, одержавши від них відомості про Ксерксове військо, відіслали їх у кайданах до Корінфського Істму.
196. Отже, морське військо варварів, за винятком одинадцяти кораблів, про які йшлося, під проводом Сандока, прибуло до Афетів. А Ксеркс із сухопутним військом, пройшовши Фессалію і Ахаію, вже за три дні увійшов до країни маліейців. У Фессалії він улаштував змагання вершників, іспитуючи можливості своєї та фессалійської кінноти(1), бо йому сказали, що фессалійські коні найкращі в Елладі, а еллінські значно відставали від них. Із фессалійських річок лише Онохон (2) не дав стільки води, щоб напувати все військо. А з річок, що течуть в Ахаії, навіть і та, яка більше за всі інші, Апідан, ледве вистачила для цього.
197. Коли Ксеркс прибув у Алое(1) в Ахаії, провідники, які показували йому шлях, бажаючи все йому там пояснити, розповіли йому місцевий переказ щодо святилища Зевса Лафістія, що Атамант, Еолів син, порозумівшися з Іно, затіяв згубити Фрікса, і що згодом ахейці згідно з якимсь оракулом піддають його нащадків такому випробуванню (2): старшому в цій родині вони забороняють наближуватися до леітону (а леїтоном ахейці називають пританейон), а самі вони стережуть його, і коли той зайде, то він уже не може вийти звідти і його приносять у жертву. Крім того, вони ще сказали, що вже багато з цих нащадків, коли йшлося, щоб вони стали жертвами, злякалися і повтікали до іншої країни. А коли проминуло багато часу і вони поверталися до рідної країни, бувши схопленими, вони відсилалися до пританейону (3)... і розповіли, що того, кого приносили в жертву, вели в урочистій процесії до жертовника, увінчавши його багатьма вінками. Це вони роблять із нащадками Фріксового сина Кіттісора бо колись, коли вони збиралися згідно з оракулом принести в жертву Атаманта (5), сина Еола, як спокутну жертву для очищення країни, прибув цей Кітіссор із Аї(6) в Колхіді і врятував його, і цим викликав гнів бога на своїх нащадків. І Ксеркс, почувши це, коли наблизився до священного гаю, не наважився увійти в нього і наказав усьому військові не заходити туди і до житла нащадків Атаманта виявив таку саму шану, як і до священної округи.
198. Все це сталося у Фессалії і в Ахаії. Звідти він уступив до Малі-ди, йдучи вздовж однієї морської затоки, де щодня бувають припливи і відпливи(1). Навколо цієї затоки місцевість становить рівнину, подекуди широку і подекуди дуже вузьку. Скрізь навколо височать гори, які оточують усю Маліду, гори високі і неприступні, які називаються Тра-хінськими скелями. Перше місто, що стоїть на шляху того, хто іде з Ахаії,- це Антікіра (2), поблизу якого тече ріка Сперхей, що спускається з країни еніанців і вливається в море. За нею на відстані приблизно двадцяти стадій тече інша ріка, що називається Дірас (3), яка, кажуть, виникла, щоб подати допомогу Гераклові, коли його охопило полум'я. А за нею ще через двадцять стадій - ріка Мелас.
199. На відстані п'яти стадій від ріки Меласа розташовано місто Трахін(1). У тому місці біля міста Трахіна країна має найбільшу ширину від гір і до моря. Отже, ця рівнина простягається на двадцять дві тисячі плетрш. Гора, що оточує Трахінію, має глибоку яругу на південь від Трахіна і в цій ярузі тече річка Асоп і її річище тягнеться вздовж передгір'їв цієї гори.
200. На південь від Асопу є ще інша - невелика річка Фойнік, яка витікає з цих гір і вливається до Асопу. Там поблизу Фойніку є найвуж-че місце, бо там є лише єдиний шлях, такий, що ним може проїхати тільки один віз. Від річки Фойніку до Фермопіл є п'ятнадцять стадій. Між річкою Фойніком і Фермопілами розташоване село Антела і поблизу від нього тече Асоп і далі вливається в море, а навколо села є відкрите місце, де побудовано святилище Деметри Амфіктіоні-ди. Є там ще місце, де засідають амфіктюни, і ще святилище самого Амфіктіона.
201. Цар Ксеркс отаборився в околицях Трахіна, в Маліді, а елліни на перевалі(1). Це місце більшістю еллінів називається Фермопілами, а місцевими мешканцями та їхні сусідами - Пілами. Отже, в цих місцях отаборилися супротивники і кожен із них був паном: один усієї місцевості на півночі, що простягається до Трахша, а інший - місцевості, що тягнеться звідти на південь.
202. Елліни, що чекали в тому місці на персів, були такі: триста спартанських гоплітів і тисяча тегейців і мантінейців, половина тих і половина цих, із Орхомена в Аркадії сто двадцять і ще тисяча з інших міст Аркадії. Стільки було аркадян. Із Корінфа чотириста, з Фліунта двісті і мікенців - вісімдесят. Усі ці прибули з Пелопоннесу(1), а з Бе-отії - сімсот теспійців і чотириста фіванців.
203. До цих приєдналися запрошені на допомогу опунтійські локри(1) з усім своїм військом і тисяча фокейців. Елліни покликали їх через своїх вісників, сказавши, що вони самі прийшли як передовий загін, а решта союзників очікується з дня на день і що вони в цілковитій безпеці з боку моря, яке охороняють афіняни та егінці і' всі інші, набрані в морське військо, і що їм нема чого лякатися. Адже, казали вони їм, це не бог іде на Елладу, але людина і нема такого смертного і не буде такого, який би від свого народження не зазнав би нещастя і чим знатніша людина, тим більше її лихо. Отже, і той, хто іде, будучи смертним, наражається на небезпеку, що не виправдаються його хвастовиті надії. І вони, почувши ці слова, поспішили на допомогу в Трахін.
204. У всіх цих були свої стратеги від кожного міста, але той, хто користався з загальної поваги і хто був проводарем усього війська, це був лакедемонець Леонід, син Анаксандріда, сина Леонта, сина Еврікра-тіда, сина Анаксандра, сина Еврікрата, сина Полідора, сина Алкамена, сина Телекла, сина Архелея, сина Гегесілея, сина Дорісса, сина Леобо-тея, сина Ехестрата, сина Егія, сина Еврістена, сина Арістодема, сина Арістомаха, сина Клеодая, сина Гілла, сина Геракла. Леонід несподівано став царем Спарти(1).
205. Він мав двох старших братів, Клеомена і Доріея і йому навіть не спадало на думку, що він міг бути царем. Проте, коли Клеомен помер, не залишивши по собі нащадка чоловічого роду, а Доріей уже не жив, бо і він загинув у Сщілії, тоді царська влада перейшла до Леоніда і через те, що він був старший за Клеомброта (бо той був молодшим сином
Анаксандріда), а крім того, його жінкою була дочка Клеомена. Тоді він прибув у Фермопіли з трьома сотнями, згідно з законом, яких він вибрав із тих, у кого були сини. Він прийшов, узявши з собою також фіванців, число яких я вже наводив, коли сказав про все його військо. Стратегом фіванців був Леонтіад, син Еврімаха. Леонід навмисне взяв їх(1) із собою з такого приводу: оскільки проти них було висловлено підозру в тому, що вони схиляються на бік мідійців. Отже, він покликав їх на війну, бо хотів довідатися, чи і вони пришлють йому військо, або рішуче відмовляться воювати разом із еллінами. Вони, справді, прислали військо, але щось інше мали на думці.
206. Цей загін спартанці послали з Леонідом як авангард, щоб його побачили всі інші елліни і вирушили б у похід і не перекинулися б на бік мідійців, довідавшися, що вони все відкладають виступ. Але пізніше, бо тоді їм заважали карнеї(1), вони мали намір, коли закінчаться свята, залишити в Спарті тільки сторожу і поспішити якнайшвидше піти на допомогу з усім військом. Такий самий намір мали й інші елліни, бо на той час припали і олімпійські змагання. Вони гадали, що битва у Фермопілах може закінчитися так швидко і тому послали цей передовий загін.
207. Отже, це вони мали на думці. Проте еллінів, які були у Фермопілах, коли Перс наблизився до проходу, охопив великий страх і вони почали радитися, чи слід їм відступити. Пелопоннесці гадали, що краще відступити до Пелопоннесу і там обороняти Істм(1). Проте Леонід, коли фокейці і локри рішуче виступили проти такої думки, вирішив залишитися на своїх позиціях і послати вісників до еллінських міст, щоб вони прислали ще людей на допомогу, вважаючи, що в нього мало війська, щоб відбити мідійську навалу.
208. Поки вони так радилися, Ксеркс послав одного вершника-розвідника дізнатися, скільки там еллінів і що вони роблять. Він чув, коли ще був у Фессалії, що в тому місці зібралося небагато війська і що його очолюють лакедемонці, а на їхньому чолі стоїть Леонід із роду Гераклідів. Коли вершник наблизився до табору еллінів і почав розглядати, він не спромігся побачити весь табір, бо йому не було видно тих, хто перебували по той бік муру, який побудували і охороняли елліни, і він міг лише розглядіти тих, що розташувалися назовні перед муром. Тоді він вирішив, що перед муром були лакедемонці. Щодо інших, то він побачив, як деякі з них управляються, деякі причісуються. Побачивши таке, він не зміг підрахувати, скільки їх там було. Коли він розвідав усе, що спромігся, він спокійно повернувся, бо ніхто не переслідував і взагалі навіть ніхто на нього не звернув уваги.
209. Почувши про це, Ксеркс не міг зрозуміти, що там відбувається, адже ці люди готувалися чи бути вбитими, чи вбити всіх, скільки зможуть. Проте, оскільки те, що вони робили, здалося йому сміховинним, він послав за Демаратом, сином Арістона, який був у його таборі. Той прийшов і Ксеркс запитав його про все це, цікавлячись довідатися, що означає те, що роблять лакедемонці. І Демарат відповів йому: «Чи ти не чув тоді, коли ми вирушили проти Еллади, що я казав тобі про цих людей? Проте коли ти мене чув, ти почав глузувати з мене, бо я казав тобі, що бачу, чим закінчиться цей похід. Адже я, царю мій, всіляко намагаюся завжди казати тобі правду. А тепер почуй це ще один раз. Ці люди прийшли сюди, щоб воювати з нами, щоб ми не пройшли і для цього вони готуються. Я хочу сказати, що такий їхній звичай. Коли наражається на небезпеку їхнє життя, вони опоряджують своє волосся. Знай і це: якщо тобі пощастить підкорити цих і тих, що залишилися в Спарті, тоді, царю, не буде на світі іншого народу, який би підняв руку на тебе і міг би вчинити тобі опір, бо тепер ти виступаєш проти найшля-хетнішого царя, який тільки є в Елладі, і проти найхоробріших людей». Ці слова здалися Ксерксові зовсім невірогідними і він знову запитав, у який спосіб такі нечисленні, скільки їх там є, зможуть воювати з його військом. І Демарат відповів: «Царю мій, якщо ти не переконаєшся в тому, що я тобі кажу, тоді ти вважай мене за брехуна».
210. Так він казав йому, але не переконав Ксеркса. Після цього Ксеркс почекав ще чотири дні, все ще сподіваючись, що елліни відступлять, а на п'ятий день, бо вони не тікали, але залишалися непохитні, що здавалося йому зухвалістю і безумством, він розсердився і послав проти них мідійців і кіссійців із наказом, щоб вони взяли тих живими і привели до нього. Коли мідійці атакували еллінів, багато з них загинуло, проте інші приходили на їхнє місце, вступали в бій і не відступали, незважаючи на великі втрати. Тоді всім стало ясно і навіть самому Цареві, що в нього багато людей, але мужів серед них мало(1). Бій тривав цілий день.
211. Отже, коли мідійців було розбито і вони почали відступати і на їхнє місце прийшли перси, котрих Цар називав безсмертними, з проводарем Гідарном. Цар був певний того, що таким воїнам, як вони, перемога дістанеться легко. Проте, коли і вони вступили в бій із еллінами, вони не досягли більшого, ніж мідійське військо. З ними сталося те, що й із мідійцями, бо вони билися у вузькому місці з своїми списами, що були коротші за списи еллінів і не могли використати своєї числової переваги. Крім того, лакедемонці билися пречудесно. Вони всіляко довели перед людьми, що не знали мистецтва війни, що вони знали його досконало. І саме вони довели це в такий спосіб: щоразу, коли вони поверталися спиною до ворогів, нібито кидаючись навтіки, але зберігаючи свій щільний стрій, варвари, бачачи, що лакедемонці тікають, починали з гучними криками переслідувати їх, але коли варвари до них наближалися, лакедемонці повертаючись до них обличчям, нападали на них і вбивали незліченну юрбу персів. При цьому і серед спартанців були втрати. Нарешті перси, неспроможні, незважаючи на всі свої спроби, вдертися до вузького проходу, нападаючи окремими загонами та в усякі інші способи, відступили.
212. Кажуть, що під час цих атак Цар, який дивився на бій, тричі зіскочував із трону, бо побоювався за своє військо. В такий спосіб відбувалася битва в той день, але і наступного дня варвари не добилися нічого більше. Отже, оскільки їхніх супротивників було мало, перси, сподіваючись, що спартанці були переранені і не зможуть довше чинити опір, відновили свої атаки. Але елліни вишикувалися в кілька рядів і воїни кожного міста билися по черзі, крім фокейців: їх поставили на горі, щоб вони чатували на стежці. І перси, побачивши, що ніщо не змінилося порівняно з попереднім днем, відійшли.
213. Цар не знав, що робити в такому становищі, коли до нього прийшов один малієць, Ефіальт, син Еврідема. Він уявляв собі, що може одержати від Царя якусь велику винагороду і розповів йому про стежку, яка проходила горою до Фермопіл і через це спричинилася до загибелі еллінів, які займали там позиції проти ворогів. Пізніше він злякався лакедемонців і втік до Фессалії, а після його втечі на одній нараді амфіктіонів у Пілаї пілагори(1) призначили за його голову певну грошову суму. За деякий час він повернувся до себе на батьківщину, в Антікіру, і там Ефіальта вбив один трахінець Атенад із іншої причини (2), про яку я розповім далі в своєму оповіданні, але, незважаючи на це, він отримав від лакедемонців значну винагороду. Такий був кінець Ефіальта після всіх цих подій.
214. Однак є ще інший переказ про те, що один карістієць, Онет, син Фанагора, і один антікірець, Корідалл, звернулися до Царя з такою пропозицією і показали персам шлях через гору, але щодо мене, то я, принаймні, зовсім не вірю цьому переказові. Насамперед, треба зробити висновок про це з наступного: адже еллінські пілагори призначили плату не за голови Онета і Корідалла, а за голову трахінця Ефіальта, бо вони, напевне, я гадаю, мали найнадійніші відомості. Крім того, ми знаємо, що Ефіальт саме з цієї причини втік із своєї батьківщини. Звичайно, навіть не будучи малійцем, Онет міг би знати про існування тієї стежки, коли він деякий час перебував у тих місцях. Але це був не він, а Ефіальт, який провів персів тією стежкою через гору, і тому я вважаю його за винуватця.
215. Ксеркс, якому припало дуже до вподоби те, що йому пообіцяв Ефіальт, сповнений радощів, одразу послав туди Гідарна з його військом(1). Вони вирушили з табору тоді, коли засвічують світильники. Цю стежку показали їм тамтешні малійці і нею провели фессалійців проти фокейців, на той час, коли фокейці перегородили муром прохід і були в безпеці від нападу ворогів. Адже було визнано вже багато років тому, що ця стежка не була потрібною малійцям.
216. Тепер подам опис цієї стежки. Вона починається від ріки Асопа, яка тече гірською ущелиною. Назви цієї гори і цієї стежки однакові - Анопая. Ця Анопая починається з вершини гори і закінчується в Альпені, першому місті Локріди перед Малідою і там біля скелі, що називається скелею Мелампіга(1) і біля житла керкопів, де є найвужче місце стежки.
217. Цією стежкою, такою, як я її описав, усю ніч ішли перси, спершу .перейшовши через Асоп, маючи праворуч Етейські гори, а ліворуч Трахінські гори. Вже почало розвиднюватися, коли вони прийшли на саму вершину гори. На тому місці гори чатували, як я сказав вище, тисяча фокейських гоплітів, обороняючи свою країну і водночас охороняючи стежку. Бо там унизу прохід охороняли ті, про яких я вже згадав, а стежку на горі запропонували Леонідові охороняти фокейці.
218. Фокейці побачили, що перси зійшли на гору, ось як: оскільки вся та гора густо поросла дубняком, а персів не було видно, коли вони підіймалися на гору. Не було вітру і через те, що стало чути гучне шамрання, як це було природне, від листя розсипаного за землі, фокейці
стріпонулися і почали одягати обладунки, і раптом варвари опинилися перед ними. Коли перси побачили людей, що надягали свої обладунки, вони здивувалися, бо не сподівалися зустріти опору, а тут виявилося військо. Коли Гідарн, злякавшися, чи ці фокейці не були лакедемонцями, спитав Ефіальта, звідки це військо, і коли довідався, хто вони, почав шикувати своє військо до бою. А фокейці, коли на них обрушився град стріл, повтікали на найвищу вершину гори, впевнені, що атака скерована була насамперед проти них, і вирішили готуватися до смерті. Так вони гадали, але перси, що йшли за Ефіальтом і Гідарном, не звернули уваги на фокейців, почавши швидким кроком спускатися з гори.
219. Еллінам, які чатували у Фермопілах, перший, хто сповістив їх, що на них на світанку чекає смерть, був ворожбит Мегістій, котрий досліджував нутрощі жертовних тварин. Згодом і дезертири принесли їм звістку про обхідне переслідування персів. Була ще ніч, коли вони принесли цю звістку, а після них і вартові, які бігцем спустилися з вершин, коли вже почало дніти. То елліни почали радитися, але їхні думки поділилися надвоє. Одні не хотіли покинути своїх позицій, а інші дотримувалися протилежної думки. Після цього вони розлучилися, і одні з них повтікали, розсіялися і попрямували кожен до свого дому, а інші з них прийняли рішення залишитися на місці з Леонідом.
220. Кажуть ще і таке, що сам Леонід відпустив їх, щоб вони не загинули, але для нього і для спартанців, що були з ним, не личило залишати своїх позицій, на які вони встали спочатку для забезпечення оборони. До цієї думки радше схиляюся і я, бо Леонід, коли зрозумів, що союзники були неохочі і не мали бажання наражатися на небезпеку разом із ним до кінця, наказав їм тікати, але для нього було б ганьбою тікати і, навпаки, коли б він залишився там, він прославив би своє ім'я і не заплямував би честі Спарти. Отже, було дано оракул Піфії спартанцям, які звернулися до неї перед цією війною ще на самому початку її, чи зовсім загине Лекедемон від варварів, чи загине їхній цар. Цей оракул вона дала їм у гекзаметричних віршах, і ось що в ньому було:
«Вам, о нащадки Геракла, обширної мешканці Спарти,
Вибір такий: або місто преславне від Перса загине,
Чи вболюватиме гірко за смертю царя, що загине,
Адже не сила биків, ані левів розлючених сила
Справді не здатна незмірену Зевсову стримати силу,
Поки не знищить він міста, чи в гніві царя не заріже».
Отже, я гадаю, цей оракул мав на думці Леонід і, бажаючи, щоб слава дісталася лише спартанцям, він відіслав союзників, так було краще, ніж коли б вони повтікали через незгоду з ним і всупереч правилам дисципліни.
221. Щодо цього я маю ще інше свідчення, дуже важливе(1), а саме: те, що акарнанського ворожбита Мегістія, який супроводжував військо, і який твердив, що його рід походить від Мелампода, і який, досліджуючи нутрощі жертовних тварин, сказав, що станеться з спартанцями, і його без сумніву Леонід хотів відіслати, проте той сам не хотів покинути їх, але прогнав свого сина, котрий узяв участь у поході і був його єдиним сином.
222. Отже, союзники, яких він відіслав, послухалися Леоніда і віддалилися, а залишилися з лакедемонцями тільки теспійці та фіванці. Фіванці залишилися проти свого бажання, вони не хотіли залишатися(1) (але їх затримав Леонід як заручників), навпаки, теспійці залишилися з власного бажання. Вони не мали на думці покинути Леоніда та тих, хто був із ним, і тікати. Вони там залишилися і їх усіх було вбито. їхнім стратегом був Демофіл, син Діадрома.
223. Ксеркс, зробивши із сходом сонця узливання, зачекав приблизно до того часу, коли наповнюється людом агора, бо так йому порадив Ефіальт, оскільки спускатися з гори було ближче і відстань була менша, ніж перехід через гору та підіймання. Отже, варвари Ксе-ркса виступили і водночас елліни з Леонідом, як люди, що йдуть на смерть, також виступили проти них, перейшовши до місця в проході, ширшого від того, де вони були перед тим. У перші дні(1), коли йшлося про оборону укріплення, вони зосередилися були в найвужчому місці проходу і там билися. Проте тепер вони почали битися врукопаш поза проходом, і загинуло дуже багато варварів, бо за їхніми загонами воєначальники тримали батожжя і батожили всіх без розбору, ввесь час підганяючи їх, щоб вони йшли вперед. Так, як це буває в такому разі, багато з них повпадало в море (2), а інші, яких було ще більше, позатоптували живцем один одного, не звертаючи жодної уваги на тих, що гинули. Оскільки елліни знали, що їм загрожує смерть із боку тих, які оточили їх, пройшовши гірською стежкою, вони використали всі свої сили, б'ючись проти варварів, незважаючи на небезпеку з безумством розпачі.
224. Отже, нарешті, в більшості з них списи поламалися, але вони трощили персів мечами. У цій битві загинув і Леонід, виявивши себе найвідважнішим, а разом із ним також і інші знамениті спартанці. Я довідався про їхні імена, бо вони виявилися людьми, гідними залишитися безсмертними, довідався я і про імена всіх трьохсот(1). Також і серед персів загинуло тоді чимало людей знаменитих, і серед інших двоє синів Дарія, Аброком і Гіперант, які народилися в нього від Фратагуни, дочки Артана. Цей Артан був братом царя Дарія і сином Пстаспа, сина Арса-ма. Він, видавши свою дочку заміж за Дарія, передав йому все своє майно, бо в нього була лише ця дочка.
225. Отже, двоє братів Ксеркса загинули тоді в битві, і поміж персами та лакедемонцями розгорівся запеклий бій за тіло Леоніда, коли, нарешті, елліни перетягли його тіло на свою сторону і чотири рази змушували тікати своїх супротивників(1). Це тривало до тих пір, коли прийшли перси з Ефіальтом. Проте, коли елліни довідалися, що ті прибули, тоді становище на полі бою змінилося. Елліни почали відступати до найвужчого місця в проході і, пройшовши за мур, зайняли позиції, і всі разом вони зосередилися, за винятком фіванців, на тому пригорку, що при вході в прохід, де тепер стоїть мармуровий лев на честь Леоніда. В тому місці вони тримали оборону, б'ючись своїми мечами, всі ті, що залишилися живими, і навіть руками, і кусаючи ворогів зубами, поки варвари не засипали їх стрілами, одні спереду, де вони завалили мур укріплення, а інші, що обійшли їх іззаду, стріляли з усіх боків.
226. Такими в битві були лакедемонці і теспійці. Про них розповідають, що найвідважнішим виявився спартанець Діенек, який перед тим, як почався бій із мідійцями, сказав таке, почувши від якогось трахінця, що коли варвари стріляють із луків, сонце затуляється від маси стріл, так їх багато, він зовсім не збентежився і не звернув уваги на велику кількість мідійців, відповів, що трахінець приніс добру відомість, оскільки мідійці затуляють сонце, ми битимемось у тіні, а не на сонці. Такі слова та інші подібні до них лакедемонець Діенек залишив на пам'ять прийдешнім поколінням.
227. Після нього, кажуть, що відзначилися своєю відвагою двоє братів із Лакедемона, Алфей і Марон, сини Орсіфанта. З теспійців найхоробрішими виявився Дітірамб, син Артаміда.
228. На честь цих людей, яких поховали саме на тому місці, де вони загинули, а також і інших, що їх було вбито перед тим, як відійшли відіслані Леонідом загони, було вирізьблено такі написи(1):
«Билися тут проти трьох ворожих мідійських мільйонів
З Пелопоннесу мужів тисяч чотири лише».
Це було написано про всіх, а про спартанців окремо:
«О, перехожий! Скажи там у Спарті її громадянам.
Тут ми всі лежимо, вірні законам батьків».
Це про лакедемонців, а про ворожбита таке:
«Тут ворожбита могила Мегістія- славного вельми,
Вбили мідійці його, скоро Сперхей перейшли.
Знав він, що кери настигнуть його без жалю неодмінно,
Спарти покинуть царя все ж таки він не хотів».
Ті, хто вшанували цих людей написами і стелами, за винятком напису на честь Мегістія, були амфіктіони, а напис на могилі Мегістія написав Сімонід, син Леопрепа, який був його другом.
229. Про двоїх із цих трьохсот, Евріта і Арістодема, розповідають таке, коли вони мали можливість порозумітися між собою і або повернутися вдвох до Спарти, бо Леонід дозволив їм піти з табору і вони лежали хворі в Альпенах, оскільки страждали гострим очним болем, або коли справді вони не хотіли повернутися на батьківщину і воліли краще бути вбитими разом із іншими, оскільки вони могли тоді вибирати одне з двох, вони не погодилися між собою, і їхні думки поділилися надвоє, і Евріт, коли довідався про обхідний маневр персів, зажадав свою зброю, взяв її і наказав своєму ілотові відвести його на поле бою і, коли той відвів його туди, а сам одразу утік, Евріт кинувся в середину битви і був убитий, а Арістодем був малодушним і так урятувався. Якщо тоді Аріс-тодем хворий повернувся до Спарти, то коли б повернулися обидва вони, я гадаю, що спартанці не так розгнівалися б на них. Але тоді, коли один із них загинув, а другий не міг виправдатися, чому не захотів принести себе в жертву, то не могло бути інакше, щоб спартанці страшенно не розгнівалися на Арістодема.
230. Ось у такий спосіб, кажуть деякі, врятувався Арістодем і повернувся до Спарти з таким виправданням, але інші розповідають, нібито його було послано з табору, щоб він передав певне повідомлення, і хоча він міг би повернутися і ще взяти участь у битві, яка ще тривала, він не захотів, затримавшися в дорозі, і так усунувся, тоді як інший вісник, його товариш, прибув своєчасно, щоб узяти участь у битві, і його було вбито.
231. Отже, коли Арістодем повернувся до Лакедемона, йому там були ганьба та безчестя. Всі його зневажали і ось як ставилися до нього: ніхто з спартанців не давав вогню, ніхто не розмовляв із ним, але всі соромили його, називаючи його Арістодем-боягуз, але він у битві при Платеях сповна скасував те, в чому його обвинувачували.
232. Кажуть, що з тих трьох сотень ще один вижив, якого послали вісником до Фессалії. Ім'я його було Пантіт. Проте, коли він повернувся в Спарту, через те, що всі його там зневажали, він повісився.
233. Щодо фіванців, стратегом яких був Леонтіад, коли вони залишалися разом із еллінами, вони билися з військом Царя, бо були змушені це робити. Проте, скоро вони побачили, що перси перемагають, а елліни з Леонідом поспішили відступити на пригорок, тоді вони відокремилися від них і з простягнутими руками пішли до варварів, кажучи, що справді вони на боці мідійців і були серед перших, які дали землю і воду Цареві, і лише були змушені прийти у Фермопіли, і що вони не винуваті в тому лиху, яке спіткало Царя. Незважаючи на це, їм не пощастило, бо щойно вони підійшли і їх схопили варвари, деяких із них, небагатьох, повбивали, коли вони наблизилися, а більшість із них наказав Цар затаврувати царським тавром(1), починаючи від їхнього стратега Леонтіада, сина якого, Еврімаха, за декілька років, коли він був стратегом чотирьохсот фіванців і здобув місто Платеї(2), там його вбили платейці.
234. Отак воювали елліни, які були у Фермопілах, а Ксеркс покликав до себе Демарата і почав його розпитувати, і першим його запитанням було: «Демарате, ти чесна людина, про це я роблю висновок із справедливості твоїх слів, бо як ти сказав, так воно і було. Ну, а тепер скажи мені, скільки там ще залишилося лакедемонців і скільки з них таких, як оці в битвах, чи вони всі такі без винятку?» Той відповів: «О царю! Велике число лакедемонців і багато в них міст(1). Але те, в чому ти хочеш упевнитися, ти довідуєшся про це. Є в країні лакедемонців одне місто - Спарта, в якому вісім тисяч чоловік(1) і всі вони схожі на тих, що тут воювали, але інші лакедемонці не такі, як оці, проте, вони хоробрі». На це відповів Ксеркс: «Демарате! Як ми могли б із найменшими зусиллями підкорити цих людей? Ну, роз'ясни мені це, адже ти, бувши їхнім царем, повинен докладно знати їхні наміри».
Книга: Геродот Історії в дев'яти книгах Книга VII Полімнія Переклад А.Білецького
ЗМІСТ
На попередню
|
|
