Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Феокріт (Теокріт) Ідилії Переклад Ф.Самоненка
Феокріт (Теокріт) Ідилії Переклад Ф.Самоненка
© Феокріт
© Ф.Самоненко (переклад), 1968
Джерело: Антична література: Хрестоматія. Упорядник О.І.Білецький. К.: Радянська школа, 1968 (2-ге видання). 612 с. С.: 337-349.
OCR & Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua) 2003
Зміст
XV. Сіракузянки, або свято Адоніса [уривок]
XXI. Рибалки (авторство під сумнівом)
Теокріт, один з найвидатніших грецьких поетів елліністичної епохи, який уславився як представник жанру ідилії, народився в останні роки IV і помер у першій половині НІ ст. до н. є. З його творів ми знаємо, що він народився в Сіракузах від батька Праксагора й матері Філіни: частину своєї молодості він провів на острові Косі (в Егейському морі), де мав близькі стосунки із славетним елегійним поетом Філетом, епіграматистом Асклепіадом і лікарем-поетом Нікієм з Мілета. Спробувавши «лаштуватись при дворі Гіерона II,. тирана Сіракузького (270-216 рр.) і зазнавши в цьому невдачі, Теокріт оселився в Александрії, перебуваючи в колі поетів і вчених двора єгипетського царя Птолемея II Філадельфа (285-247 рр.)! якого він уславив в одному з своїх віршів.
З творів їеокріта, які збереглися до нашого часу, найбільш варті уваги тридцять ліро-епічних творів, званих ідиліями. З них автентичними вважаються двадцять три. Проте змістом вони виходять за межі звичайного поняття про ідилічний жанр. Лише десять з них є діалогічними сценами з життя сіцілійських пастухів; три (2, 14, 15) - сцени з міського життя на зразок тих, які від часів Софрона, сіракузького поета середини V ст., називалися мімами; останні - невеликі героїчно-міфологічні поеми (про подвиги Геракла - 25 і 26), хвальні гімни (17), гімни релігійно-міфологічні (21), любовні пісні (12) і подібні до цього. Оригінальність Теокріта полягає не в них, а в поемах першої та другої групи.
Пастуші поеми (буколіки - від грецького слова буколос - пастух) -поетичний жанр, що особливо уславив Теокріта серед нащадків. У цій галузі в Теокріта знайшлись учні й наслідувачі ще в елліністичну епоху (Біон і Мосх); у римській літературі його послідовником був Вергілій; у пізніших європейських літературах від Теокріта й Вергілія йде вся пасторальна поезія часів класицизму й рококо (XVII-XVIII ст.ст.). Проте від своїх послідовників Теокріт різко відрізняється, по-перше, своїм зв'язком з народною поезією - пастушою піснею, яку він наслідує іі за способами якої часто йде (див. ід. 1); по-друге, реалістичним методом у зображенні пастушого побуту і, по-третє, живим чуттям природи, яке взагалі відокремлює його від інших античних поетів (див. ід. 7). Елементи ідеалізації позначаються «а пастуших поемах Теокріта тільки в переважанні любовної тематики, проте й вона розробляється поетом у тонах звичайно чужих вишуканості й сентиментальності, таких характерних для пізніших його наслідувачів у цій галузі.
Ті ж самі і ще гостріш виявлені риси реалізму властиві мімам Теокріта, найяскравішими зразками яких є «Чарівниця» і «Сіракузянки». В першій привертає до себе увагу психологічний аналіз; у другій - майстерність передачі побутових деталей, підхоплених спостережливістю поета.
Для розвитку позитииних сторін і рис поезії Теокріта - її реалістичних прагнень [337] - у грецькій літературі елліністичного періоду не було перспектив. Тому Його пастуша поезія була сприйнята як протиставлення «безтурботного» і «блаженного» життя пастухів метушливому, сповненому всяких турбот життю багатих городян. У продовжувачів Теокріта переривається також зв'язок з фольклором, висувається на перший план значення любовної тематики, і мініатюра з сільського життя стає модним пасторальним жанром салонно-аристократичної поезії.
ТІРСІС, АБО ПІСНЯ ІДИЛІЯ ПЕРША
Ідилія має форму діалога між двома пастухами, Тірсісом і Козарем. Козар закликає Тірсіса до співу, обіцяючи йому в нагороду келех з чудовою різьбою. Ідилія закінчується піснею Тірсіса про смерть міфічного пастуха Дафніса. Цей Дафніс (як каже пісня) нахвалявся подолати бога кохання Ерота, але був покараний ним; закохавшись нещасливо, він умер від кохання.
Тірсіс.
Шумом утішно-солодким, Козарю мій, та онде хвоя
Рівно шумить над водою. Та солодко теж і сопілка
Грає твоя. Нагороду узяв би ти другу за Паном.
Якби козла захопив він рогатого - взяв би козу ти;
Якби козиця йому присудилася - ялова вийшла б
Кізка твоя; коли ж кізка недоєна, м'ясо хороше.
Козар.
Пісня, пастуше, твоя подає мені більш насолоди,
Ніж дзюркотіння струмка, що по скелях донизу збігає.
Музи коли б одержали як нагороду ягницю,
Взяв би ягнятко ти в дар; а коли би вони забажали
Взяти ягня - ти тоді дістав би, напевне, ягницю,
Tірсіс.
Може, для Німф, ради них, ти, Козарю, на пагорку цьому,
Де тамариски, мені на сопілці заграв би? Сідай тут,
Граючи; я ж ото там буду стадо своє доглядати.
Козар.
Ні, нам не можна опівдні, вівчарику, ні, нам не можна
Грати, бо Пана тоді боїмося ми. Саме по ловах
Пан у цей час спочиває, натомлений. Дуже він лютий,
Завжди кипить в ньому гнів, роздуваються ніздрі від гніву...
Ти от про Дафніса муки, мій Тірсісе, правда, співаєш?
Отже, до Муз ти пастуших так високо вгору піднісся.
Сядьмо отут під в'язом розложистим, проти Пріапа,
І проти Німф, отих наших джерельних, саме де місце
Наше пастуше й дуби... O, коли б заспівав ти для мене,
Як ще співав був, з Хронідом змагаючись, хлопцем лівійським,
Тричі козу, в якої двійнята, я дам подоїти.
Козликів двох нагодує й на день іще дасть дві дійниці.
Келеха, воском хорошим улитого, дам немалого.
На дві він ручки, новий, ще різця ніби чути від нього.
Зверху по вінцях його своїм стелеться листом і в'ється
Плющ із безсмертниками переплетений... Кожне колінце
Кетяг ягід опуска... їх красується барва шафранна.
Далі на кубку, мов витвір божественний, жінка пригожа,
В пеплосі * гарнім, покрита наміткою... Поруч же неї
[* Пеплос - грецькою, латинською пеплум, або палла - верхній жіночий одяг.][338]
Пишноволосі такі, один одного два чоловіки
Словом вражають по черзі. Та жінка щось мало їх слуха.
Зараз на одного ніжно подивиться й мило всміхнеться,
Потім вже інший їй став до вподоби, а в них від кохання
Спухли повіки й не варт коло спору їм так упадати.
Поруч рибалку старого зображено й берег високий;
Дикая скеля; на скелю той невода тягне щосили
Дуже старий і, здається, натомлений працею надто.
Скажеш: всю силу, яка тільки є в нього, дід витрачає:
Всі бо на шиї, ось, бач, понапружились жили і м'язи.
Хоч і старий, а працює, як сильная ніби людина.
Трохи лиш оддаль від діда, що, стомлений, невода тягне,
Гронами сад-виноград темно-синіми дивно рясніє.
Хлопчик єдиний малий доглядає, зверху горожі
Сидячи. Ззаду ж кружляють лисиці. Ось перша на лозах
Нишпорить, грона достиглі грабуючи. Друга до торби
Підступ лихий скерувала. Втече вона - гадка в лисички -
Це не уперше лишить на сніданок ввесь хлопцю скоринку.
Він же з стеблин ситняку й асфоделевих* в'яже хорошу
Пастку - ловить сарану й не клопочеться стільки про торбу,
Навіть про весь виноград, як втішається з сітки своєї.
Скрізь же акант** ще гнучкий округ келеха стелеться й в'ється.
Дивная річ - отой келех! Вразить твою мусить він душу.
Я в Калідоні віддав перевізнику кізку за нього,
Навіть до того ж додав ще великеє сиру кружало.
Келеха губи мої не торкалися: так і стоїть він
В мене неторканий, чистий. Потішений був би ти дуже.
Так заспівай же скоріш мені милозвучної пісні.
Справді кажу я... Заводь же, хороший мій, пісню такую
Ти ж не ховаєш про той світ: в Аїді бо все позабудеш.
Тірсіс.
Музи, пастушу почніть, знов, любії, пісню пастушу!
Тірсіс я, з Етни-гори, і це - втішная Тірсіса пісня.
Де ж ви були, коли Дафніс конав, де були ви, о німфи?
Понад Пенейськими хвилями або під Піндом високим?
Вас не було понад виром бурхливої хвилі Анапу,
Етна не бачила вас, і ні Акіду*** води священні,
Музи, пастушу почніть, знову, любії, пісню пастушу!
[* Асфодель, або асфодил - трав'яниста рослина з родини лілейних, часто згадувана в поезії.]
[** Акант - рослина з родини акантових. її пір'ясто поділене листя було зразком для орнаментів.]
[*** Анап і Акід - ріки в Сіцілії.]
Навіть шакали за ним і вовки за ним навіть тужили.
З лісу великого лев по померлому в тугу вдавався.
Там і корови, й бики біля ніг його, там круторогі,
Там і бички, і телиці мугикали сумно й журливо.
Музи, пастушу почніть, знову, любії, пісню пастушу!
Першим прибути Гермес поспішив з гори: «Дафнісе! - мовив: -
Хто так тебе виснажа, так, хороший мій, мучить коханням?»
Всі вівчарі, козарі поприходили, чередники всі. [339]
Всі про лихую причину питалися. Був і Пріап там.
Музи, пастушу почніть, знову, любії, пісню пастушу!
Мовив так: «Гинеш чому це ти, Дафнісе? Дівчина ж біга
Скрізь по криницях усіх, по гаях тебе темних шукає,
Бігає... Ах, бідолашний коханцю, ти розуму збувся.
Був ти воловий пастух,- на козиного враз перевівся».
Музи, пастушу почніть, знову, любії, пісню пастушу!
Бачить козиний пастух, як козинее грає весілля,
Так вболіває очима: чом цапом я сам не вродився?..
Так ото й ти: аби вздрів - витанцьовують славно дівчата;
Теж вболіваєш очима: мене ж чому з ними немає?
Музи, пастушу почніть, любії, пісню пастушу!
Дафніс мовчав, чередник бідолашний... Мовчки в собі сам
Люту любов відбував, відбував свою долю до смерті.
Музи, пастушу почніть, знову, любії, пісню пастушу!
Також тоді і Кіпріда з'явилася мила й ласкава,
Мила й ласкава,- та в серці сховалося в неї лихеє.
Мовила: «Ти похвалявся, мій Дафнісе, збити Ерота?
Отже, зараз ти сам поразки зазнав від Ерота».
Музи, пастушу почніть, знову, любії, пісню пастушу!
Тут уже й Дафніс сказав: Невблаганна, люта Кіпрідо,
Гнівом пройнята Кіпрідо, ненависна людям Кіпрідо.
Ти бо гадаєш, що вся вже снага моя зникла без сліду,
Ні!., і в Аїд на біду лиш Еротові Дафніс одійде!..
Музи, пастушу почніть, знову, любії, пісню пастушу!
Ой ви, вовки, ой шакали, ведмеді, ви в скелях, печерах!
Дафніс-пастух, я вітаю вас: годі вже вкупі по нетрях,
Темних лісах, по гаях пробувати вам... Будь, Аретусо,
Будь же здорова. Річки, які з Тімбріду*, котите води,
Дафніс я той, чередник, що корів своїх тут випасав був.
Дафніс я той, що бичків та телят малих тут напував був.
Музи, пастушу почніть, знову, любії, пісню пастушу!
Пане, ой Пане! як гори Лікейськії, Менал великий**
Зараз відвідуєш ти,- на Сіцілію острів навідайсь.
Гору високу покинь ти Геліки і дивну могилу
Лікаоніда*** також, що дивуються їй і блаженні.
[* Аретуса - славетне джерело. Тімбрід - гора в Сіцілії.]
[** Лікейські гори і гора Менал - в Аркадії, улюблене місце перебування Пана.]
[*** Геліка (або Каллісто) - дочка аркадського владаря Лікаона, мати міфічного Аркада. Тут згадується про її намогильний курган і про могилу її сина.]
Музи привітні, пастушу доспівуйте пісню, пастушу,
Владарю наш, ти прибудь, принеси її, милоголосу,
Воском міцну, біля губ іще звивану гарну сирингу.
Бо мене тягне Ерот, у Аїдову тягне оселю.
Музи привітні, пастушу доспівуйте пісню, пастушу!
Цвітом фіалки, реп'ях, одягнись тепер, терен - так само.
Цвітом нарцисовим хай ялівцю зарясніє галуззя.
Все бо нехай навпаки відбувається; хвоя уродить
Груші нехай... аджеж Дафніс впокоївся... Олень хай ловить
Пси поміж гір, соловей сперечається хай із собою... [340]
Музи привітні, пастушу доспівуйте, пісню пастушу!
З цим і замовк. Афродіта життя молоде оновити
Сильно бажала, та зовсім у Мойр не лишилося пряжі.
Дафніс спустився у вир Ахеронту, і прірва ковтнула
Хлопця, улюбленця Муз, не ворожого також і Німфам.
Музи привітні, пастушу доспівуйте, пісню пастушу!..
Ну, а тепер ти козу приведи сюди. Дай і дійницю:
Муз молоком ушаную. Навік ви радійте, о Музи,
Вам увесь час я співатиму пісні, і навіть ще краще.
Козар.
Повні хай будуть уста твої, Тірсісе, медом хорошим
Повнії свіжим... І їсти тобі тільки ягід Егільських *,
Винних, солодких. Співав ти уміліше, аніж цикада.
Ось тобі келех, бери! А який запашний він - ти чуєш? -
Здасться тобі, ніби Ори** його в джерелах обмивали.
Ну, ти, Кіссето, підходь подоїтися. Ви ж не стрибайте,
Кізоньки, дуже, щоб той не підвівсь до вас цап бородатий.
[* Мова ііде про фіги. Егіла - назва місцевості в Аттіці.]
[** Ори (чи гори) - дочки Зевса й Феміди, богині пір року.]
ЧАРІВНИЦЯ ІДИЛІЯ ДРУГА
В цій ідилії маємо дуже цікаву картину, що змогла б привести нас до так зва-пої «первісної магії». Молода жінка Сімета за допомогою своєї служниці Фестіліди готує чарівне зілля, бажаючи привернути до себе серце коханого Дельфіса, який зрадив її. Прив'язавши до мідного кружала маленьку пташку Іункс (по-латинськи юрквілла - «крутиголовець»), вона крутить кружало над чашею з зіллям і, закликавши страшну богиню ночі й чарів Гекату (Селену), примовляє щось, немов так звану «замову».
Лаврове віття подай, кохан-зілля чи є, Фестілідо?
Все принеси і накрий мені пурпурним чашу цю руном;
Милого зрадника мужа я хочу привабить до дому.
День бо збігає дванадцятий вже, а його все немає...
Мертва я тут чи жива,- він не хоче довідатись навіть.
В двері невірний ні разу не стукнув... Ах, іншу оселю
Легкий Ерот розчинив перед ним і ясна Афродіта...
Треба побігти мені до палестри того Тімагета
Завтра - побачить, спитать його - довго ще мучити буде?
Зіллям ото цілу ніч чаруватиму. Весь час, Селено,
Ясно світи. Шануватимем ми тебе, ночі богине,
Вкупі з Гекатою темнопідземною, що по кривавих
Чорних калюжах простує, що пси її навіть бояться.
Радуйсь, Гекато престрашная... вже до кінця подай поміч,
Зіллю цьому давши силу - не гіршую, ніж чаклування
Кірки, Медеї і з пишним волоссям рудим - Перімеди*.
[* Відомі чарівниці міфічної давнини (Кірка - Цірцея з «Одіссеї» Гомера).]
Пташечко Іункс, приваб чоловікове серце до мене.
Ячного треба насамперед борошна. Сип, Фестілідо! [341]
Порайсь жвавіше, яка немоторна, мов з неба упала!
Може, і ти з мене, дівчино, також зловтішно глузуєш?..
Сип, увесь час примовляючи: «Дельфіса сиплю кістки я».
Пташечко Іункс, приваб чоловікове серце до мене!..
Стало від Дельфіса лихо, за Дельфіса лаврове віття
В полум'я кину... і також як лавр той тріщить, спалахнувши
Сильно, а потім зникає, що й попелу вже не помітиш,-
Так от нехай і Дельфіса тіло це полум'я знищить.
Пташечко Іункс, приваб чоловікове серце до мене!..
Як оцей віск, що з богинею дивною я розтопляю,-
Так от нехай умліває з кохання і Дельфіс Міндієць.
Як оце міднеє коло кружляє, невпиннеє рухом,
Так же нехай він навколо домівки моєї никає.
Пташечко Іункс, приваб чоловікове серце до мене!..
Висівки сиплю в огонь. А ти, Артемідо, міцніший
Зрушила б вмить діамант та ще може твердішую силу...
Фестілідо, про нас оце в місті собаки завили;
На перехресті богиня: жвавіш у мідницю погрюкай...
Пташечко Іункс, приваб чоловікове серце до мене!..
Ось уже море заснуло, затихли вітри говірливі,
Тільки у мене на серці давно вже нема відпочинку -
Вся я палаю коханням до того, що замість дружини
Славнопочесної в домі покритою дівкою стала.
Пташечко Іункс, приваб чоловікове серце до мене!..
Тричі роблю я зливання і тричі богиню благаю -
Хто б там не був з ним: хлопець, дівча,- нехай він забуде,
Хай він покине їх так, як Тесей десь на острові Дії
Пишну красуню з волоссям хвилястим забув Аріадну.
Пташечко Іункс, приваб чоловікове серце до мене!..
Є у аркадян трава, що від неї усі скаженіють
Прудкоскачущі лошата в горах і гарячі лошиці,
Так я жадаю побачити Дельфіса, щоб він до мене,
Шалом кохання захоплений, швидко прибіг із палестри '.
Пташечко Іункс, приваб чоловікове серце до мене...
От цю лямівку з плаща свого загубив отут Дельфіс -
Я її всю пошматую і в полум'я хижеє кину...
Ой, ой, жорстокий Ероте, немовби болотна п'явиця
В тіло всмоктавшися, кров мою чорную тягнеш та тягнеш...
Пташечко Іункс, приваб чоловікове серце до мене...
Ящірку дрібно розтерши, я завтра отруту зготую,
Нині ж візьми, Фестілідо, і цвітом оцим понамазуй
В домі у нього одвірки й поріг, поки ніч ще надворі...
(Як же туди я все прагну, а й слова відтіль не почуєш...)
Мажучи ж, дівко, приказуй: «Кістки я Дельфіса мажу»..
Пташечко Іункс, приваб чоловікове серце до мене...
[* Палестра - школа, де юнацтво вчилось фізкультурних вправ.]
Служниця виходить.
Ось і сама я лишилась; кохання своє як оплачу?
Як і з чого я почну? Хто наслав мені лихо це тяжке? [342]
Так почалося: з кошем священним ішла тут Анакса
В гай, Артеміді присвячений. Всякого звіра була там
Сила велика круг Діви навколо, ішла і левиця...
Звідки прийшло те кохання, довідайся, ясна Селено...
Нянька моя щаслива тепер у Елісії вже Тевхаріла,
Що проживала близенько, просить і благать мене стала
Похід отой подивитись піти урочистий. Нещасна,
З нею пішла я, прибравшись в хітон мій легенький, розмайний,
Хвиля морськая немовби на тілі,- і в плащ Клеарісти,
Звідки прийшло те кохання, довідайся, ясна Селено...
Вже з половину дороги пройшли ми від дому Лікона,-
Дельфіса раптом побачила... Він з Евдаміппом стояв там,
Ніжний пушок на щоках золотистий, волосся виткеє...
Груди лисніли в них блиском ніжнішим за тебе, Селено,
Тільки побачила,- так і зомліла, а біднеє серце
Битись ураз перестало, рум'янець пропав, вже ж дивитись
Годі було на той похід святий. Як додому вернулась,
То вже не знаю. Захворіла мов на сухоти я тяжко.
В ліжку пролежала довго, й десятая днина минула...
Звідки прийшло те кохання, довідайся, ясна Селено...
Тіло пожовкло, так ніби фарбоване тапсосом* стало.
[* Рослина (гальбпн), з якої добували жовту фарбу]
Падати стало волосся і схудла я так, що лишилась
Шкіра сама та кістки. Вже до кого тоді не зверталась,-
Жодної відьми, чаклунки та й всіх шептунів не минала,-
Все було також даремно. А час пробігав: не вертався.
Звідки прийшло те кохання, довідайся, ясна Селено.
Цій я служниці, нарешті, у щирому слові призналась:
Ой, вже ж найди, Фестілідо, ти ліків, щоб хворість цю змити:
Всю захопило кохання мене. Я благаю, послухай,
Швидше біжи до палестри і там того Дельфіса вижди...
Завжди він там пробуває: туди йому любо ходити.
Звідки прийшло те кохання, довідайся, ясна Селено...
Якщо самого побачиш ти Дельфіса, пошепки, нишком
Скажеш, що «кличе Сімета», і цим його скоро приманиш.
Так я сказала; служниця пішла й незабаром вернулась
З Дельфісом ясноблискучим... лише я помітила, як він
Ноги - одну за одною - через поріг переносив...
Звідки прийшло те кохання, довідайся, ясна Селено...
Вся похолола, мов сніжная стала, чоло заросилось
Потом, немовби на листі уранці роса виступає.
Слова сказати, та навіть і звуку добути такого
Я неспроможна була,- от як сонна дитина мурмоче,
Неня коли їй присниться. Застигла я, мов воскова вся.
Звідки прийшло те кохання, довідайся, ясна Селено ...
Глянувши, він, о лукавий, спустив свої очі додолу,
В крісло вмостився і, сидячи так, розпочав говорити:
«В дім твій закликаний перш, ніж прийшов сюди сам я, Сімето.
Також мене попередила й ти, як і я у змаганні [343]
Гарного хлопця Філіна оце переміг цими днями».
Звідки прийшло те кохання, довідайся, ясна Селено..
«Отже, і сам би прибув, присягаюсь Солодким Еротом,
Ночі цієї, з двома чи трьома з юнаків тих завзятих,
Яблук сховавши за пазуху, щирих дарів Діоніса,
Голову віттям сріблястим тополі на честь Геркулеса
Красно квітчавши, стрічками - цвітом червоним - увивши».
Звідки прийшло те кохання, довідайся, ясна Селено...
«Якби мене прийняла, то ото було б мило. Красивим
Хлопцем метким називає аджеж мене наше юнацтво.
Довго й не був би я: тільки один поцілунок схопити...
Якби ж на засув міцний ти взяла уночі свої двері,
Конче тоді б ліхтарі посвітили в роботі сокирам»...
Звідки прийшло те кохання, довідайся, ясна Селено...
«Нині ж насамперед мушу уславити вічну Кіпріду,
Потім тебе привітать, що Кіиріди могутнюю силу
Маєш, бо з полум'я пристрасті вирвала, в дім свій позвавши
Дельфіса, що не згорів ще з кохання; Ерот бо сильніше
Полум'я часто здіймає, аніж той Гефест Ліпарійський».
Звідки прийшло те кохання, довідайся, ясна Селено...
«Шал той палючий і дівчину мучить в її спочивальні,
Також і жінку одружену будить в постелі затишній
В домі родиннім»... Отак говорив, а я, імовірно
Взявши за руки, на ліжко м'якеє його похилила,
Тіло, від тіла огнем розпалившись, кохання жадало,
Жар спалахнув на обличчях, в нестямі уста зашептали...
Тільки чи варто про те говорити, ласкава богине,
Найголовніше те сталось: обидва дійшли раювання...
Потім весь час цим коханням я тільки жила і лихого
Слова про нього не мовила я. Та от вчора уранці
В той час, як коні, із хвиль Океану піднявшись у небо.
Дивну Еос світлорукую шляхом блакитним помчали,-
Мати Філісти-флейтистки у хату заскочила нашу...
Саме вона до своїх балачок додала, що мій Дельфіс
Знов закохався, але в юнака чи дівча, то не може
Знати достотно вона, а напевне відомо таке їй:
Чистим вином наливав він Еротовий кубок кохання.
Все поспішав прикрашати оселю, привабну для серця.
Так говорила сусідка, і все це - на горе - правдиве...
Тричі бувало й частіш він на день все до мене заходить,
З маззю дорійською часто посудинку він залишає,
Йдучи в палестру... а от вже дванадцятий день я не бачу
Дельфіса: мабуть, ото учащає до іншої втіхи.
Нині ж я зіллям його причарую; а як не покине
Мучити,- Мойрою свідчуся - двері Аїда відчинить....
Маю я пляшку з отрутою щонайсильнішою, якось
З краю далекої Сірії жінка мені залишила...
То наближається час на блакить Океану, богине,
Коней твоїх вже звернути; сама я терпітиму горе,
Так, як і досі терпіла. Прощай, ясвовида Селено,
Зорі небесні, прощайте: ваш похід небесний скінчився! [344]
ФАЛІСІЇ* ІДИЛІЯ СЬОМА (УРИВОК 131-157)
...З Евкрітом я тоді стежкою в бік Фрасідама **
Путь скерував і з ясним ще Амінтіхом... Там на високих
Матах пухких, з комишу, виноградовим листом укритих,
Зірваним тільки недавно,- веселі - ми всі полягали.
Густо ряснії кивали нам чолами - з верхніх просторів -
Осокори та в'язина, а близько священна волога
З захисту Німф,- із печери,- дзюркочучи, струменем бігла.
Чорні від сонця цикади у затінку, поміж галуззям,
З дзиготом дбали про працю, десь кумкала жабка зелена,
Здалека чути: в ожині, в гущавині... Дзвінко співали
Жайворон в небі й коноплин, журилася горлиця ніжна.
Бджоли навколо джерел метушилися жовто-червоні,
Пахло жнивами усюди й невбогими, осінню пахло.
Яблук та груш і до наших до ніг саме й просто під боки
З дерева сила котилась силенная... Низько додолу
Віття саме ізвисало, обтяжене сливами дуже.
З винних барилець смолу вже позбивано чотирирічну...
Німфи Кастальськії, ви, що Парнас-гора - ваша оселя!
Ніби такий у печері гранітовій, в Фола кентавра
Келех гостинний поставив Гераклові дід колись Хейрон***,
Нектар, такий мов був той, що колись пастуха того з річки Анапи,
Дужого, здатного в судна скелями бить,- Поліфема,-
В танці примусив пуститись, ще й стукати дрібно ногами,-
Як от напій цей, що ним частували ви там, де про жертви
Дбали Деметрі, вмолоту заступниці... Знов устромив би
В ворох пашниці велике я віяло... Хай би всміхнулась -
В жмені обидві повно і маку і колосу взявши.
[* Свято жнив.]
[** Фрасідам - якийсь знатний громадянин острова Косу, до якого поет з приятелями вирушає гостювати.]
[*** Фол і Хейрон - кентаври, які частували Геракла.]
СІРАКУЗЯНКИ, АБО СВЯТО АДОНІСА ІДИЛІЯ П'ЯТНАДЦЯТА
(В. 1-99)
Драматична сценка (мім) з життя жінок, дрібних міщанок міста Александрії. Обидві вважають себе походженням сіракузянками. Горго, перша жінка, приходить до приятельки, щоб разом іти до палацу царя Птолемея на свято бога Адоніса. Вони виходять з дому, йдуть по вулицях серед величезного натовпу.
Горго.
Вдома чи ні Праксіноя?
Праксіноя.
Горго?
Та вже ж час який! Вдома...
Дивно - прийшла ти сьогодні... Візьми лиш стілець там, Евноє*,
[* Раба-служниця.]
Та підклади і подушку.. [345]
Горго.
От добренько...
Праксіноя.
Ну, так сідай же.
Горго.
Дихати сили нема. Оце ледве я, ледве продерлась
З натовпу,- з виру людей, четверень отих: ліку нема їм.
Чоботи всюди і скрізь, військових всюди видно хламіди.
Невимірна ж іще путь: далеченько ти маєш домівку...
Праксіноя.
Все ж оце дурень отой: на краю майже цілого світу
Лігво,- не дім уподобав: сусідками нам щоб не жити...
Вигадав ворог мені це навпоперек, завжди такий він.
Горго.
Ой, про свого чоловіка, про Дінона так не кажи ти...
Зір піднеси. Он хлоп'я... як очицями, мила, пильнує.
Зопіріоне, не бійсь, милий хлопчику: річ не про тата.
Праксіноя.
Все розуміє дитя, присягнуся я...
Горго.
Тато - хороший...
Праксіноя.
Тато недавно оцей - все говоримо завжди: «недавно» -
Славно зробив: на базар за селітрою й фарбами вибравсь.
Солі лише приволік чолов'яга цей - ліктів з тринадцять.
Горго.
Так само і мій Діоклід - переводить немало він грошей.
Сім - за дрантя шкіряне, за собачину драхм дав - за п'ять лиш
Смушків ягнячих гидких...З усім клопотом... що мені клопіт...
Ну, доставай бо плаща та у сукню, що застіжок рясно, вберися,
Підем в розкішний палац Птолемеїв у царську оселю.
Бачить Адоніса мусим: чувати бо,- дуже хороше
Щось там цариця готує...
Праксіноя.
Багате усе у багатих...
Горго.
Все, що побачиш,- ото розказала б ти всім, хто не бачив.
Час би й іти...
Праксіноя.
А неробам усім повсякденно є свято.
Пряжу, Евное, візьми. Та й кинь її, ледарко, десь серед хати.
Бо ж уподобали спать на м'якенькому всі кошенята.
Порайсь! Жвавіше води! Бо насамперед воду приносять.
Мило неси!.. Ну, давай!.. Ой, не лий бо так, щедра занадто.
Мий же, нікчемо, як слід! Облила мені навіть хітона.
Годі!.. Вже як тим богам забажалося, так от і вмилась.
Де ж ще той, що від скрині великої?.. Швидше шукай-но!
Горго.
Дуже тобі, Праксіноє, ця сукня з складками хвиляста,
Дуже вона тобі йде до лиця... А скажи мені: коштує скільки?
Праксіноя.
Згадувать годі, Горго. Срібла щирого більш як дві міни.
Навіть... А в працю усю - чи повіриш? - уклала я душу...
Горго.
Ну й... до вподоби ж тобі?
Праксіноя.
Та що правда, то правда - хороша.
Плащ принеси й приладнай мені брилика,- так, як годиться...
Ні, ти не підеш, дитино... Бо вова там... кінь там укусить...
Плач скільки хочеш... іще щоб калікою видіти потім.
Ну, так ходімо!.. Забав лишень, Фрігіє, хлопчика зараз-
Пса ти до хати поклич і замкни гаразд двері знадвору.
Ой, яка сила людей. І невже оцю всю перейти нам
Треба біду?.. Мурашня!.. І немає їй ліку і краю!..
Дуже зробив, Птолемею, багато ти доброго людям
З часу, як батько живе твій з безсмертними... Жоден злочинець,
Мов єгиптянин підкравшись, дорожньому лиха не чинить, [346]
Як от колись, мовби з хитрощів зроблені, тішились люди
Жартами лиха й ганьби, як один, усі - блазні, злодії...
Люба Горго, та куди ж тут податися? скрізь військовії
Вершники царські... Ой, хлопче, щоб часом ти нас не скалічив...
Сп'явся дибки твій гнідий... Ніби звір... Як хортиця, Евное.
Смілива ти. Утікай. Ой, понівечить кінь чоловіка...
Вийшло на добре цілком, що лишила я вдома дитину
Горго.
Ну, Праксіноє, сміліш: поза кіньми вже ми далеченько.
Там уже всі, де їм слід...
Праксіноя.
Ой, до пам'яті тільки дійшла я.
Коней страшенно та змій холоднющих тих дуже боюся
Змалку ще... Слід, проте, йти: насувається натовп великий.
Горго (до старої).
Нене, з палацу?
Стара.
Еге ж, мої дітоньки...
Горго.
Ну, а туди ж як...
Вскочить?
Стара.
До Трої вступило, змагаючись, військо аргівське,
Ой, наймиліше з Дітей, лиш змагаючись дійдеш всього ти.
Горго.
Ніби оракул стара, пророкуючи, геть подалася.
Праксіноя.
Все в світі знають жінки; як і з Герою Зевс женихався*.
Горго.
Ой, Праксіноє, дивись, під дверима там сила ж ще люду.
Праксіноя.
Сила... За руку візьмись мою, любая... Руку, Евноє,
Ти Евтіхіді** подай, та держи її, щоб не згубилась.
Разом ввійдемо усі... Та держися бо міцно, Евноє.
Ой, мені лихо, нещасній. Всю надвоє, геть всю роздерли
Сукню, Горго! (До громадянина). Ради Зевса, мій дядечку, якщо бажаєш
Щастя,- мою пожалій ти одежину - цілу ще - верхню...
Громадянин 1-й.
Це ж не від мене... проте... я жалітиму...
Праксіноя.
Тиск невимовний.
Свині немов...
Громадянин 1-й.
Ну, жінки, от і ми тепер в гарному стані.
Праксіноя.
За рік діждати тобі... й цілий вік жити в гарному стані,
Добрий заступнику наш, милосердная й щира людино.
Ой, відштовхнули Евною... Нещасная, дужче пручайся...
Всі вже. «Всі вдома» - так каже, дружину хто вводить до хати***.
Горго.
Глянь-но, по-перше, на барви, як ними вся грає тканина!
Мило як, тонко і ніжно. Богів ніби,- скажеш, - робота.
Праксіноя.
Владна Афіно, які ж бо умілі тут... порались ткалі?
О, як чудово митці якісь постаті ці змалювали.
Ніби живі вони всі і хитаються, мовби живії...
Дишуть,- не виткані... дишуть. О, мудрая річ то людина.
Сам же щонайдивніший на срібному, бач як, простягся
Ліжкові. Пух од висків кучерявиться перший... О тричі
Любий Адонісе, любий на березі й вод Ахеронту.
[* Прислів'я.]
[** Рабиня - служниця Горго.]
[*** Натяк на весільний звичай (молодий чи хтось іншиіі замикає наречену і потім не пускає подружок її, говорячи: «всі дома»).] [347]
Громадянин 2-й.
Годі бо вам без пуття, лиховісниці, весь час брехати.
Ой, цокотухи, невтримним ви галасом всіх поглушили.
Горго.
Що це ти... звідки такий? Говорухи ми. Так. А тобі що?
Ось ти сплати та й наказуй. Наказуєш сіракузянкам,
Відав би ти, що це так. Споконвіку ми з міста Корінфа,
Як ото й Беллерофонт... Наша мова, знай,- пелопоннеська!
Личить дорійкам, гадаю, дорійської мови вживати.
Праксіноя.
Так. А властителя дужчого, крім отого, що царює,
Ще нам не треба... Про тебе ж байдуже... Шкода й розмовляти.
Горго.
Цить, Праксіноє, ось буде Адоніса славу співати
Жінки Аргоської доня, найвміліша співів співачка.
Та, що усіх подолала торік була співом журливим.
Щось проспіває хороше; все знаю... готується - бачиш?
Далі йде гімн Адонісові, який виконує співачка.
РИБАЛКИ ІДИЛІЯ ДВАДЦЯТЬ ПЕРША
(Приписується Теокрітові)
Бідність сама, Діофанте, пробуджує в людях мистецтва:
Справжній учитель вона; трудящому навіть заснути
Клопіт лихий не дає; дбання про добробут хвилює
Навіть вночі, уві сні: як собі задрімає в постелі,
Враз прокидається - думи важкі йому сон сколотили.
Двоє рибалок старих задрімали якось у хатині,
Де з хворостин були стіни діряві, а дах з очерету;
Правило їм за постелю сухе баговиння, а поруч
Різне знаряддя рибальське - мережі лежали, гачечки,
Волоки, ятір, мотуззя і човен старий, на підпірках,
З парою весел. Замість узголов'я товаришам правив
Шмат невеликий рогожі, а одяг старий за вкривало.
Тільки й було у них хатнього скарбу. Собаки не мали.
Зайва сторожа - убозтво само уже їх пильнувало.
Жодних сусід не було у рибалок. Море єдине
Біля убогої хижі плескалося в берег. Селена
Ще й половини шляху не пройшла у високому небі,
Як вже робота звичайна збудила рибалок. Прогнали
Сон від старечих очей, почали розмовляти тихенько.
Асфаліон.
Всі помиляються, друже, що кажуть, немовби то ночі
Влітку короткі, бо дні довжелезні нам Зевс посилає,
От уже скільки допіру побачив я снів, а світанку
Все ще немає, і довгою нічка мені видається.
Ольпіс.
Асфаліоне, ти краснеє літо неславиш. Проте час
Шляхом своїм все іде, а думки та турботи безкраї
Сон уривають - тому і здається, що ніч довжелезна.
Асфаліон.
Чи ти не вмієш сновиддя тлумачити? Гарне приснилось
Нині мені, й тобі розповісти я зараз повинен:
Рівно з тобою ми ділимось ловом, то певно і снами [348]
Треба ділитися. Я твій розум проникливий знаю,
А снотлумач найкращий - це той, кого розум навчає.
Отже, у нас є дозвілля, що ти тут станеш робити,
Як от у листі лежиш, край моря, не спавши, та дбаєш,
Як той віслюк в колючках, або навіть свічник пританейський*.
[* Пританей - головний урядовий будинок у грецьких містах, де завжди горів святий огонь.]
Кажуть, він завжди пильнує...
Ольпіс.
Так от, розкажи мені сон свій,
Хай вже товариш дізнається, що там вночі приверзлося.
Асфаліон.
Ввечері тільки заснув я, утомлений працею дуже
(Ситий не був я, аджеж пообідали ми ранувато
Та, як ти знаєш, і досить помірно), отож і приснилось,
Наче на скелю побіг я і там умостившися зручно,
Рибу я підстерігав, закинувши з вабою вудку.
И раптом до неї метнулася риба велика. Як всякий
Пес у сновидді мріє про хліб,- от мені так, рибалці,
Риба приснилася. Ось на гачок зачепилась, ось ніби
Кров полилась. Але вудка моя вся згиналась від рухів,
Так затріпалась та риба. Руки простягши й зігнувшись,
Я намагався маленьким гачком великую здобич
Витягти; далі згадав я, що треба ту рибу підняти,
Вудку тримавши міцніш, відпустив волосінь я, а далі
Знов потягнув: не зірвалась. Отак боротьбу закінчив я.
Рибу я витяг тоді золоту, звідусюди укриту
Золотом. Аж я злякався: чи то не улюблену рибу
Я упіймав Посейдона, а чи то бува не коштовність
Жінки його Амфітріти-цариці. Тихенько з гачка я
Бранку свою відчепив обережно й подбав, щоб на вудці
Золота того і крихти малої ніде не зоставить.
Тут у думках та надіях на суходіл перейшов я
І заприсягся: ніколи уже на простори морськії
Не випливати, зоставшись довіку на суші, і паном
Жити собі у достатку та в золоті. Тут я прокинувсь.
От і з'ясуй мені, друже, моє присягання й ухвалу,
Добре розваж: бо мене моя присяга дуже лякає.
Oльпіс.
Що ж тут страшного: хіба заприсягся і справді ту рибу
ІЗ золотою лускою спіймав? Ні, мій друже, це ж тільки
Марне, облудне сновиддя - не більше. Коли ж ти поглянеш
Геть доокола круг себе, сновиддя справдитися може.
Нумо ж не мрійну, а справжню ловити заходьмося рибу,
Щоб не загинути з голоду нам з золоченими снами.
© Aerius, 2003
Текст з ae-lib.org.ua
Книга: Феокріт (Теокріт) Ідилії Переклад Ф.Самоненка
ЗМІСТ
| 1. | Феокріт (Теокріт) Ідилії Переклад Ф.Самоненка |
На попередню
|
|
