Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Плутарх Демосфен і Ціцерон Переклад Й. Кобова, Ю. Цимбалюка
Плутарх Демосфен і Ціцерон Переклад Й. Кобова, Ю. Цимбалюка
© Plutarch
© Ю.Цимбалюк ("Демосфен"), Й.Кобів ("Демосфен", "Ціцерон", "порівняння"), 1991
Джерело: Плутарх. Порівняльні життєписи. К.: Дніпро, 1991. 448 с. С.: 316-377.
Сканування та коректура: Aerius (ae-lib.org.ua), 2004
Зміст
ДЕМОСФЕН
1. Той, хто склав хвалебний вірш на честь Алківіада (1), коли він здобув у Олімпії перемогу на кінних перегонах - чине був Евріпід, як прийнято вважати, чи хтось інший,- доводить, дорогий Сосію Сенеціоне (2), що головна передумові щастя - це мати за батьківщину «уславлене місто». На мою думку, для того, хто прагне справжнього щастя, яке передусім залежить від вдачі та способу мислення людини, немає найменшого значення те, що він уродженець нічим непримітного й маленького міста або що його мати не вродливиця й невисока на зріст. Справді-бо, смішно було б, якби хтось вважав, що Іуліда, малесенька частина невеликого острова. Кеоса, або Егіна, яку один афінянин назвав «гноєм у оці Пі-рея» (3), здатна породжувати чудових акторів і поетів, але не може дати світу мужа справедливого, який задовольняється малим, розумного й великодушного. Цілком можливо, що такі види мистецтва й ремесла, які націлені на прибуток або здобуття слави, в малих й невідомих містах хиріють, але доброчесність, мов сильна й невибаглива рослина, пускає коріння в будь-якому місці, де натрапить на шляхетну натуру і працелюбну душу. Отож і я сам, якщо в чому-небудь збочу від правильного способу мислення й життя, вину за це з повним правом візьму на себе, а ні в якому разі не звинувачуватиму своє невелике рідне місто.
2. Однак той, хто задумав написати історичний твір не лише на підставі легкодоступних вітчизняних книг, а й багатьох іноземних, розпорошених по далеких країнах, той справді ніяк не може обійтися без «уславленого міста», освіченого й велелюдного. Там у його розпорядженні буде вдосталь усіляких книг, а те, що пройшло повз увагу письменників, але збереглося достовірним у пам'яті, він візьме до уваги, збираючи чутки та розпитуючи людей, і, таким чином, зможе написати твір, майже позбавлений вад.
Що стосується мене, то я живу в невеликому місті і, щоб воно не стало ще меншим, думаю далі в ньому проживати. Коли я бував у Римі та в інших містах Італії, то справи державної ваги й учні, з якими я займався філософією, не залишали мені вільного часу для того, щоб управлятись у мові римлян, і тому я досить пізно, вже на схилі віку, почав читати римські книги. Тут зі мною трапилось на перший погляд щось дивне, але насправді правдиве. Річ у тім,; що я розумів і пізнавав, про що йдеться, не стільки із самих слів, скільки з предметів, про які я мав певне уявлення, і завдяки цьому міг схоплювати значення слів. Але відчувати красу і стислість латинської мови, метафори та милозвучність слів - узагалі все, що є окрасою мови, я вважаю справою приємною і привабливою, проте вона потребує впертої праці і під силу лише тим, у кого більше вільного часу і чий вік не стоїть на заваді таким похвальним старанням.
3. Ось чому, розповідаючи у цій - п'ятій з черги - книзі порівняльних життєписів про Демосфена й Ціцерона, я досліджуватиму й порівнюватиму вдачу та спосіб мислення обох на підставі їхніх щоденних учинків і державної діяльності, а не оцінюватиму їхні промови і не з'ясовуватиму, хто з них приємніший чи переконливіший як оратор. Мені не хотілося б опинитися в становищі, до якого можна застосувати вислів Іона: «Дельфін на суші неповороткий»(4). Не знаючи його, самовпевнений у всьому, Цецілій (5) необдумано видав порівняння Демосфена з Ціцероном. Зрештою, якби кожен дотримувався знаменитого правила «Пізнай самого себе» (6), то воно, вочевидь, не здавалбся б нам божественною заповіддю. Божество з самого початку, як мені бачиться, створило Демосфена й Ціцерона на одну подобу, бо не лише характерам одного й другого дало багато схожих рис: і честолюбство, і вільнолюбство - це воно визначило їхню поведінку як державних діячів, і малодушність віч-на-віч з небезпеками та війнами, але додало ще й чимало випадкових збігів. Навряд чи можна знайти двох інших ораторів, які, бувши людьми незнатними і скромними, здобули б славу й могутність, уступили в бій з царями й тиранами, втратили дочок, були вигнаними з батьківщини, повернулися з пошаною, знову втікали і, спіймані ворогами, загинули саме тоді, коли вмерла свобода їхніх співвітчизників. І якби отак характер і випадок, немов художники, влаштували між собою змагання, то важко було б вирішити питання, в чому полягає схожість цих двох мужів: чи в особливостях їхньої вдачі, чи в життєвих перипетіях. Спершу слід розповісти про того, хто жив раніше.
4. Батько Демосфена, також Демосфен, належав, за словами Теопомпа (7), до шанованих громадян: мав він прізвисько Ножар, бо був власником великої майстерні, де раби виготовляли ножі й мечі. Стосовно твердження оратора Есхіна (8), Що мати Демосфена нібито була дочкою такого собі Гілона, котрого обвинуватили в державній зраді і через те він утік з Афін, і жінки варварського походження, ми не можемо встановити, чи Есхін каже правду, чи зводить злісний наклепи] На сьомому році життя Демосфен утратив батька (9), успадкувавши великий маєток (його оцінювали майже в п'ятнадцяти талантів), але опікуни повелися з хлопцем безчесно (10), бо маєток частково розтринькали і недбало ним порядкували, тому навіть учителі Демосфена не одержували належної цв; платні. Внаслідок цього він не здобув освіти, яку годиться? мати хлопцеві знатного походження. До цього спричинилася й квола та ніжна будова тіла, бо мати не допускала сина до виснажливих фізичних занять, а дядьки-опікуни до них не примушували. З раннього дитинства Демосфен був хирлявий і хворобливий: глузуючи з його слабосилля, ровесники прозвали його насмішкувато Баталом. А Батал, як каже дехто, був розніженим флейтистом, і Антіфан (11), насміхаючись із нього, написав навіть комедію. Інші згадують поета Батала, який складав застольні пісні непристойного змісту. Далі, є думка, що словом «батал» афіняни в той час називали одну не зовсім пристойну частину тіла. А інше прізвисько, Арг, дісталось йому за його злу і прикру вдачу (деякі поети «аргом» називають змію) або за неприємну для слуху мову - від імені поета Арга (12), котрий писав паскудні й немилозвучні вірші. Але про це досить.
5. Кажуть, що потяг до красномовства виник у Демосфена у зв'язку з такою подією. Оратор Каллістрат мав виступати в суді у справі міста Оропа. Виступ його викликав величезне зацікавлення як з уваги на саму справу, так і на майстерність оратора, який досяг вершини слави. Демосфен, помітивши, що його вчителі й дядьки домовляються піти на засідання суду, просив-благав свого дядька взяти його з собою, щоб послухати виступ Каллістрата. Дядько завдяки знайомству з воротарями суду роздобув місце, звідки хлопець непомітно міг слухати промови ораторів. Каллістрат. виступив блискуче й викликав неймовірне захопленнЯї Демосфен позаздрив його славі, коли побачив, як юрба з захопленими вигуками проводжала Каллістрата додому, а ще більше враження справила на хлопця сила слова, здатна, як він зрозумів, усе подолати і всіх підкоряти. З того часу, занедбавши всі інші науки та хлоп'ячі ігри, він почав наполегливо вправлятися в красномовстві, сподіваючись і собі згодом стати оратором. Хоч у цей час виклав дав Ісократ м, учився Демосфен красномовства в Ісея (18) можливо, тому, як дехто гадає, що через своє сирітство не міг внести визначену Ісократом плату за навчання в десять мін, а, можливо, тому, що (і це імовірніше) вважав красномовство Ісея дійовішим і кориснішим. А Герміпп (16) твердить, що в якомусь творі невідомого автора знайшов згадку, начебто Демосфен належав до слухачів Платона, і в першу чергу саме йому він зобов'язаний своїм красномовством. Далі, той же Герміпп, спираючись на Ктесібія (17), пише, що Демосфен ґрунтовно вивчив підручники риторики Ісократа й Алкідаманта, тайкома одержавши їх від сіракузянина Каллія та деяких інших.
6. Тільки-но Демосфен дійшов повноліття, як одразу ж подав у суд скаргу на своїх опікунів і, оскільки ті винаходили всілякі викрути та приводи для перегляду справи, не вгавав писати проти них промови. Здобувши досвід, за висловом Фукідіда (18), серед труднощів і небезпек, він, врешті-решт, виграв процес. Щоправда, не зумів він вернути собі навіть незначної частини батьківського спадку, зате набрався відваги виступати й набув достатньої вправності(19). До того ж, відчувши смак честолюбства й сили, які дістаються завдяки участі в публічних дискусіях, Демосфен твердо вирішив виступити перед народом і присвятитися державній діяльності.
Розповідають, що Лаомедонт з Орхомена (20), аби вилікувати хвору селезінку, вправлявся за порадою лікарів у бігу на великі відстані і поступово дійшов такої досконалості, що брав участь у змаганнях, де нагородою є вінок, і став одним з кращих бігунів. Так і Демосфену довелося спершу взятися за красномовство для того, щоб поправити своє майнове становище, і тільки згодом, досягнувши майстерності й сили, він став першим оратором на народних зборах, неначе у змаганнях на здобуття почесного вінка, і перевершив усіх співвітчизників, які виступали на ораторському підвищенні. Проте попервах народ зустрів його виступ незадоволеним гулом і висміяв незвичну побудову його промови, періоди якої визнав заплутаними й неоковирними, а докази надто неприродними або притягнутими за вуха. Спричинився до цього, вочевидь, і слабкий голос, і нечітка вимова та переривчастий віддих, який, розриваючи періоди, затемнював зміст промови. Кінчилось тим, що знеохочений Демосфен перестав бувати на народних зборах, і одного разу, коли він у пригнобленому настрої блукав по Пірею, його помітив Евном з Трії (21), на той час уже глибокий старець, і здорово вилаяв за те, що, володіючи красномовством, рівним Перікловому, через несміливість і слабку волю занепащає свій талант, боязко ніяковіючи перед юрбою, і не гартує свого тіла до ораторських змагань, байдуже споглядаючи, як воно в'яне від розніженого життя.
7. Переповідають, що коли Демосфен одного разу після чергового невдалого виступу вертався додому вкрай прибитий, з похнюпленою головою, до нього підійшов актор Сі!» тир, його щирий друг. Демосфен почав нарікати, що з усіх ораторів він найпрацьовитіший і віддає красномовству мала не всі свої сили, однак народ його не визнає, хоча радо слухає п'яниць, моряків та невігласів і не відпускає їх з підвищення. «Це правда, Демосфене,- відповів Сатир,- але я швидко зараджу твоїй біді. Прочитай-но мені, будь ласка; напам'ять уривок з Евріпіда або Софокла». Коли Демосфея прочитав, Сатир продекламував той самий уривок, передаю чи властивий йому настрій і ідейний зміст так виразно, що Демосфену цей уривок видався зовсім іншим. У такий спосіб він переконався, скільки краси й привабливості надає промові акторська гра (22), і зрозумів, що самі вправи - це ще не все: самі собою вони мало що дають, а то й взагалі нічого не важать, якщо недооцінювати спосіб виголошення й передачі змісту своїх слів. Тоді Демосфен улаштував собі в підземеллі приміщення для вправ, яке, до речі, збереглося понині і, заходячи туди щоденно, вчився прийомів акторського мистецтва та зміцнював свій голос. Часто проводив він там по два, а то й по три місяці підряд, поголивши собі половину голови^ аби було соромно показатися людям на очі, навіть якби дуже захотілося.
8. Але цим він не обмежився: будь-які зустрічі, бесіди, ділові переговори він використовував як привід і предмет для наполегливої роботи. Залишившись наодинці, він чимскоріше спускався в свою кімнату для вправ і там відтворював увесь хід розмов, а також докази, висловлені в них. Запам'ятовуючи промови, які йому довелось почути, він потім намагався відновити з пам'яті послідовність міркувань і мовні періоди. Крім того, придумував усілякі виправлення і способи іншого висловлення того, що сказав він сам або хтось інший. Звідси і взялася думка, начебто він був мало здібний від природи і вся сила його вислову та майстерність здобуті тяжкий трудом. І нібито важливим підтвердженням такого погляді було те, що дуже рідко можна було почути непідготовлений виступ Демосфена, навіть коли народ на зборах часто викрикував його на ім'я, вимагаючи, щоб він виступив, Демосфен не погоджувався, якщо не продумав добре й не підготував собі заздалегідь промову. З цього приводу багато проводирів народу насміхалися з нього, а Пітей (23) одного разу пожартував, що докази Демосфена тхнуть ґнотом. «Тільки ж моя й твоя лампи знають не одне й те саме»,- ущипливо зауважив йому Демосфен. Зрештою, в розмовах з іншими він сам визнавав, що хоч і не пише своїх промов повністю, але ніколи не промовляє без попереднього старанного начерку. При цьому він доводив, що той, хто готується до виступу,- справжній друг народу, бо така підготовка свідчить про повагу до народу, а цілковито не дбати про те, як люди сприймають промову - властивість прихильника олігархії, який більше розраховує на насильство, аніж на переконання за допомогою слова. Наводять ще й такий доказ того, що Демосфен не любив говорити без підготовки: коли слухачі починали галасувати, і Демосфен через те розгублювався, то вставав із свого місця Демад і виручав його, а ось Демосфен ніколи не допоміг Демадові (24).
9. Але чому в такому разі Есхін (міг би хтось тут заперечити) назвав Демосфена напрочуд сміливим оратором? Чому, коли Піфон Візантійський (25) зухвало спрямував на афінян цілу лавину образ, один тільки Демосфен підвівся, щоб дати йому відсіч? Або коли Ламах Смірнський ^виголошував у Олімпії похвальну промову на честь царів Філіппа й Александра, нещадно картаючи фіванців та олінфців(27), хіба не Демосфен підвівся й докладно, на прикладах з історії показав,- скільки доброго зробили для Греції фіванці й халкідяни і, навпаки, скільки лиха спричинили улесливі прислужники македонян. Причому своєю промовою він до такої міри вплинув на присутніх, що софіст, злякавшись крику юрби, непомітно вислизнув з урочистих зборів. Демосфен, очевидно, вважав, що коли не в усьому може брати собі приклад з Перікла, то його гідність, поведінку і звичку промовляти неквапливо й розважливо повинен брати собі за зразок для наслідування, бо ці риси, як йому здавалось, були основою величі Перікла. Демосфен не прагнув дешевої слави і лише зрідка, та й то неохоче, довіряв свою майстерність щасливому випадкові. У всякому разі, якщо вірити Ератосфену (28), Деметрію Фалерському (29) і комічним поетам, промовам, які виголошував Демосфен без підготовки, була притаманна більша сміливість і наступальна сила, ніж написаним. Ератосфен каже, що Демосфена часто під час промови опановувала якась вакхічна нестяма, а Деметрій Фалерський пише, що одного разу Демосфен, немов у натхненні проказав перед народом клятву у віршованій формі:
Беру за свідка землю, джерело, потік.
Один комедіограф називає Демосфена «пусто-базіко-ме-лею», інший, глузуючи з його схильності до вживання при-ставлень, каже так:
Забрав своє, чужого він не брав; слова
Такі ніхто не любить так, як Демосфен (30).
Зрештою Антіфан, мабуть, жартує тут, маючи на увазі промову про Галоннес (31), де Демосфен, застосовуючи гру складів, радить афінянам не брати острів, а забрати його назад у Філіппа.
10. Всі, однак, були згодні в тому, що Демад, який розраховував лише на своє природне обдаровання, був непереможний і своїми непідготовленими промовами брав гору над Демосфеном, який старанно продумував і готував виступи. Арістон Хіоський (32) наводить, між іншими, думку Теофраста (33) про цих ораторів. Коли його запитали, що він думає про Демосфена, він відповів: «Гідний свого міста», а про Демада сказав: «Вищий від свого міста». Той самий філософ розповідає, що Поліевкт (34) з дема Сфетт, один з тогочасних державних діячів Афін, називав Демосфена найвидатнішим оратором, а Фокіона - найздібнішим, тому що він у найкоротші слова вкладав найбільше змісту. І сам Демосфен, за переказом, кожного разу, коли Фокіон(35) піднімався на ораторське підвищення, щоб заперечувати йому, зауважував друзям: «Зводиться сокира, щоб розтрощити мою промову». Неясно тільки, на що натякав Демосфен: чи на красномовство Фокіона, чи на його бездоганне життя й гучну славу, свідомий того, що одне слово або один жест людини, яка користується довірою, важить більше, ніж цілий ряд довгих періодів.
11. Свої тілесні вади Демосфен намагався усунути різними вправами, про що повідомляє Деметрій Фалерський, посилаючись на слова самого оратора, вже тоді літньої людини. Нечітку, шепеляву вимову він виправляв у той спосіб, що у рот вкладав камінці і так виголошував уривки з поетів. Голос свій він зміцнював тим, що розмовляв на бігу чи піднімаючись на гору, або тим, що виголошував вірші чи якісь речення, не переводячи дихання. Вдома у нього було велике дзеркало, стоячи перед яким, він виконував свої вправи. Розповідають, що до Демосфена прийшов одного разу якийсь чоловік з проханням, аби оратор виступив на суді як його захисник, і при тому нарікав, як його безжалісно відлупцювали. «Але ж тобі нічого від цього не сталося»,- зауважив Демосфен. Відвідувач тоді підвищив голос і з обуренням закричав: «Як це, Демосфене, мені нічого не сталося?» - «Ось тепер, клянусь Зевсом, я чую голос людини потерпілої і скривдженої»,- вигукнув Демосфен. Це свідчить про те, скільки переконливості, на його думку, надає словам тон і спосіб виголошення. Його власною манерою виголошування промов неймовірно захоплювався народ, але люди з витонченим смаком, у тому числі Деметрій Фалерський, вважали її нужденною, недолугою і млявою. За словами Герміппа, коли одного разу запитали Есіона (36), як він оцінює стародавніх і сучасних йому ораторів, він відповів, що коли б йому пощастило послухати виступи стародавніх, то він був би вражений, як красномовно й велично вони промовляли до народу, але промови Демосфена безумовно кращі за їхні завдяки своїй силі та старанній обробці. Не підлягає ніякому сумніву, що промови Демосфена у записаному вигляді вельми сурові й різкі, але у випадкових відповідях він умів і дотепно пожартувати. Демад сказав якось: «От дивина! Демосфен мене повчає, як свиня Афіну» (37).- «Але цю Афіну позавчора спіймали на гарячому як розпусницю»,- з місця відрубав Демосфен. Один злодюга, на прізвисько Мідяк, також якось спробував пожартувати з безсонних ночей і нічних занять Демосфена. «Знаю, знаю,- відповів йому Демосфен,- тобі не до вподоби, що в мене горить світло вночі. А ви, афіняни, не дивуйтеся частим крадіжкам,- злодії у вас мідні, а стіни глиняні». Цій темі покладемо край, хоч можна було б тут навести далеко більше подібних влучних висловів і дотепів. А тепер нам слід познайомитися із способом мислення та рисами характеру Демосфена, зокрема, як вони відбилися в його діях і державній діяльності.
12. І сам Демосфен каже (38), та й з його промов проти Філіппа (39) випливає, що брати участь у громадській діяльності він почав, коли спалахнула Фокідська війна (40). Деякі з цих промов виголошені були вже після закінчення війни, а найперші мають безпосереднє відношення до воєнних подій. Крім того, відомо, що обвинувальну промову проти Мідія (41) Демосфен підготував, коли йому було тридцять два роки; в цей час у політичному житті він нічого не важив, і слава до нього ще не прийшла. Саме це, головним чином, як мені здається, спонукало його прийняти гроші й помиритися з противником.
Був це не лагідний на вдачу муж, не ласкаво сердечний (42), а навпаки, твердий і непоступливий. Отже, Демосфен, бачачи, що йому важко ведеться і не під силу перемогти багатія, котрий мав надійну опору в багатстві, красномовстві і друзях, поступився тим, хто просив за Мідія. Три тисячі драхм самі собою, як мені бачиться, не вгамували б гніву Демосфена, якби він мав певність і міг виграти справу.
Демосфен обрав собі чудове поле державної діяльності - захист греків від посягань Філіппа на свободу Греції. Він з честю боровся проти Філіппа і скоро здобув гучну славу та привернув до себе увагу красномовством і відвагою, що ним захоплювалася вся Греція, цінував його сам великий цар (43), а при дворі Філіппа далеко більше було мови про нього, ніж про інших народних вожаків. Навіть його противники визнавали, що мають справу з видатною людиною. Так відгукувались про Демосфена його обвинувачі Есхін і Гігієрід (44).
13. Тим-то я ніяк не можу зрозуміти, що спонукало Теопомпа твердити, начебто Демосфен був людиною непостійної вдачі і не міг довго бути вірним одним і тим же справам і людям. Навпаки, відомо, що він у політичній діяльності від самого початку, обстоював ті самі погляди, і не тільки в житті не змінював своїх переконань, а навіть не пошкодував свого життя, щоб не зрадити їх. Демосфен був повною протилежністю Демада, який для виправдання непостійності своїх поглядів казав, що він сам собі часто суперечить, але ніколи не на шкоду державі. Був Демосфен протилежністю і Меланопа, який проповідував інші політичні погляди, ніж Каллістрат, але не раз, підкуплений противником, міняв свої погляди, і казав народу таке: «Цей чоловік, щоправда, мій ворог, але благо вітчизни хай буде над усе!» Не нагадував Демосфен і мессенця Нікодема, який спочатку був прихильником Кассандра, а згодом перейшов на бік Деметрія (45), заявляючи, що він не суперечить собі, бо завжди вважав, що треба служити сильнішому. Про Демосфена не можемо такого сказати: він не збочував з прямого шляху і ні словом, ні ділом не зраджував себе, навпаки, вся його державна діяльність була, якщо можна так висловитись, настроєна на один, незмінний лад, зберігаючи завжди той самий тон. За твердженням філософа Панетія (46), і промови Демосфена в переважній більшості написані з тією думкою, що слід вибирати лише морально прекрасне і віддавати йому перевагу заради нього самого. Сюди належать такі промови, як: «Про вінок», «Проти Арістократа», «Про звільнення від провинностей», «Філіппіки». У цих промовах Демосфен закликає своїх співвітчизників не до того, що найприємніше, найлегше чи найвигідніше, а висловлює думку, що в багатьох випадках слід прекрасному і достойному віддавати перевагу над власною безпекою й порятунком. Отже, якби високий політ його задумів і шляхетний зміст його промов поєднувалися з військовою мужністю й повною безкорисливістю, то його не зараховували б до числа таких ораторів, як Мерокл, Поліевкт, Гіперід та інші, а він удостоївся б набагато більшої честі - стоячи поруч з Кімоном, Фукідідом і Періклом (47).
14. З-поміж Демосфенових сучасників Фокіон, чия державна діяльність не знаходила схвалення, бо його вважали прихильником македонян, анітрохи мужністю і справедливістю, на загальний погляд, не поступався Ефіальту, Арістіду й Кімону (48). Що стосується Демосфена, то він, за висловом Деметрія, не був на полі бою воїном надійним і не цурався хабарів. Щоправда, непідкупним він, виявився щодо подарунків з Македонії, від Філіппа, зате не противився, щоб його залила злива золота із Суз і Екбатан . Він, як ніхто інший, володів даром славити чесноти предків, але наслідувати їх було йому не під силу. Зрештою, сучасників своїх (Фокіона я не беру до уваги) він перевищував і славою свого життя. З його промов можна зробити висновок, що з народом він говорив сміливіше й відвертіше від усіх інших, не догоджаючи забаганкам юрби й нещадно картаючи її помилки. Теофраст розповідає, що афіняни одного разу хотіли, щоб він притягнув до суду якогось громадянина. Демосфен відмовлявся, і незадоволені афіняни зчинили великий галас. Тоді Демосфен виступив і сказав: «Афіняни, ви завжди матимете в моїй особі порадника, навіть якби ви цього не хотіли, але донощиком я ніколи не буду, хоч би ви цього не знати як хотіли!» Беззастережним прихильником аристократії він виявився в справі Антіфонта: хоч Антіфонта народні збори виправдали, Демосфен узяв його під варту й передав справу в Ареопаг (50). Не рахуючись із тим, що його вчинок не буде до вподоби народові, він довів, що підсудний обіцяв Філіппу спалити корабельні верфі. Рада Ареопагу ухвалила смертний вирок, і Антіфонт був страчений. Демосфен виступив з обвинуваченням і проти жриці Теоріди, закидаючи їй, крім інших ганебних учинків, ще й те, що вона вчила рабів обманювати своїх господарів. Теоріду після Демосфенового обвинувачення засудили до страти.
15. Кажуть, що і промову Аполлодора проти полководця Тимофея (51), якого суд зобов'язав сплатити борг скаржнику, написав Демосфен, а також і промови Форміона та Стефана, за що його справедливо ганили. Мало того, і Форміонову промову на суді проти Аполлодора, написав Демосфен, який таким чином, немов торговець, з однієї збройної крамниці продавав кинджали двом ворогуючим сторонам.
Із промов, у яких порушувалися державні питання, для інших він писав промови проти Андротіона, Тімократа й Арістократа ще до того, як уперше виступив на полі державної діяльності; під час складання згаданих промов йому, імовірно, виповнилось двадцять сім або двадцять вісім років. А ось промову проти Арістогітона він виголосив сам особисто (52), так само й промову «Про звільнення від повинностей», з якою виступив, як свідчить сам Демосфен, заради Ктесіппа (53), сина Хабрія, або ж, як гадають інші, тому що залицявся до матері цього молодика. Зрештою, як повідомляє Деметрій з Магнесії (54) у творі «Про однойменних письменників», Демосфен одружився не з нею, а з якоюсь жінкою родом з острова Самосу. Важко встановити, чи сам він виголосив промову «Про несумлінне виконання посольських доручень» (55), скеровану проти Есхіна. Ідоменей (56) твердить, що Есхін був виправданий більшістю лише в тридцять голосів. Але навряд чи це відповідає дійсності, якщо брати до уваги промови двох противників - Демосфена й Есхіна «Про вінок». Адже ніхто з них не говорить там ясно й недвозначно, що їхня суперечка дійшла до суду. Зрештою, це питання вирішать інші краще за мене.
16. Політичні погляди Демосфена стали всім цілком ясними ще під час миру, бо він засуджував усі дії македонського царя, при будь-якій нагоді підбурював і запалював афінян своїми промовами проти нього. Тим-то при дворі Філіппа не вщухали розмови про Демосфена, а коли він приїхав у Македонію в складі посольства з десяти чоловік , Фі-ліпп вислухав усіх, але дуже докладно відповів лише на виступ Демосфена. Проте Філіпп не виявив йому такої пошани й уваги, як цього заслуговував Демосфен, а більше намагався прихилити до себе Есхіна й Філократа. Тим-то, коли вони з захопленням говорили про Філіппа, хвалили його як оратора, красеня і навіть, клянусь Зевсом, як незрівнянного мастака у випивці, Демосфен із заздрощів ущипливо зауважив, що перша прикмета личить софісту, друга - жінці, третя - губці, а не царю.
17. Тим часом війна стала неминучою, бо, з одного боку, Філіпп не міг далі зберігати спокій, а з другого, Демосфен заохочував до воєнних дій. Насамперед Демосфен намовляв афінян піти походом на Евбею, яку тирани видали на поталу Фішппові м. Після того як його пропозиція була схвалена народними зборами, афіняни переправились на острів і вигнали македонян. Потім Демосфен подав допомогу Візантії й Перінту (59), які вели війну з Філіппом. Він переконав народ облишити ворожнечу, забути про помилки, допущені під час Союзницької війни (60), а послати цим містам на допомогу військо, яке і врятувало їх. Опісля, роз'їджаючи як посол по грецьких містах, Демосфен шляхом переговорів і полум'яних промов зумів згуртувати для боротьби проти Філіппа майже всіх греків. Завдяки йому вдалося набрати військо в п'ятнадцять тисяч піхотинців і дві тисячі вершників, не рахуючи загону озброєних громадян; Гроші для виплати найманцям кожне місто вносило з великою охотою. Тоді-то, за словами Теофраста, у відповідь на вимогу союзників визначити розміри їхніх внесків, народний вожак Кробіл заявив, що «війну відміряними пайками не прогодуєш».
Уся Греція з напруженням і тривогою дивилась у майбутнє. У протимакедонський союз об'єдналися різні племена й міста - евбейці, ахейці, корінфяни, мегарці, левкадці, керкіряни (61), але найважче завдання було ще попереду, а саме: приєднати до союзу ще й фіванців - жителів країни, яка межувала з Аттікою і мала в своєму розпорядженні першокласне військо, а самі фіванці славились тоді поміж греками як незрівнянні воїни. Особливо на заваді тут стояли постійні чвари між Афінами та Фівами через прикордонні непорозуміння.
18. Коли Філіпп, заохочений своїм успіхом біля Амфісси, раптово напав на Елатею і зайняв Фокіду (62), афіняни були настільки приголомшені, що ніхто не зважувався піднятися на ораторське підвищення, бо не знав, що сказати народові. Серед загальної розгубленості й мовчання лише Демосфен виступив і порадив укласти союз з фіванцями. Крім того, Де-мосфену пощастило підбадьорити народ ще й в інший спосіб, як це він умів, і переконати, що не слід упадати у відчай. Разом з іншими громадянами його відправили послом у Фіви. Туди ж прибуло, як повідомляє Марсій (63), і посольство від Філіппа, у складі якого були македоняни Амінт, Клеандр і Кассандр, а також фессалійці Даох і Трасідей, щоб перешкодити діям афінських послів. Фіванці чітко усвідомлювали, що для них корисне, а що шкідливе, але перед їхніми очима ще зринали страхіття недавньої війни і не зажили ще свіжі рани від фокідських боїв. Однак, сила Демосфенового слова, як пише Теопомп, підняла їхній дух, запалила честолюбність і затьмарила інші почуття, так що вони забули і про страх, і про здоровий глузд, і про вдячність. Натхнені промовами Демосфена, фіванці думали лише про свою честь. Вплив оратора виявився настільки вражаючим і блискучим, що Філіпп негайно прислав вісника з проханням про мир, та й Греція з надією дивилася в майбутнє. Дійшло до того, що Демос -фену підкорилися й стали виконувати його накази не лише афінські стратеги, а й беотархи . На народних зборах фі-ванців з ним рахувалися не менше, ніж афіняни, він втішався любов'ю двох народів і здобув владу над ними не всупереч справедливості, як твердить Теопомп, а, навпаки, цілком заслужено.
19. Імовірно, що невблаганна доля або круговерть подій вирішили в цей мент покласти край свободі Греції; вони противились зусиллям Демосфена й посилали багато лиховісних віщувань щодо майбутнього. Серед них грізні оракули надходили від Піфії, згадались також і віщування Сівілли (65):
О, якби міг я не звідати сам Термодонтської битви,
А з-поза хмар озирать її, наче орел гострозорий!
Сумно зітха переможений, а переможець - загинув.
Термодонт, на думку деяких, це невелика річка у нас біля Херонеї, яка вливається в Кефіс (66). Ми, однак, не знаємо в наш час бодай одного струмка з такою назвою, через те припускаємо, що Термодонтом називали в давнину Гемон (67). Він-бо пливе попри храм Геракла, де стояли табором греки. Звідси й робимо здогад, що під час бою річка заповнилась кров'ю і трупами, внаслідок чого і змінила свою назву. Дурід (68), однак, твердить, що Термодонт зовсім не річка. Подає він переказ, начебто якісь люди, копаючи землю, коли ставили намет, знайшли кам'яну статуетку. З викарбуваного на ній напису виникало, що це Термодонт, який несе на руках поранену Амазонку. У зв'язку з цією знахідкою, додає Дурід, наводили ще й інший оракул:
Битви дождись Термодонтської, птахо з оперенням чорним! -
Там не забракне тобі, вже повір мені, м'яса людського (69).
20. Як ішли справи насправді - з'ясувати важко. У цей час Демосфен, як переказують, впевнений у силі грецької зброї й довіряючи боєздатності та запалу великої кількості воїнів, які відважно викликали ворога на бій, не дозволяв своїм звертати увагу на оракули і прислухатися до віщувань. Він навіть Піфію запідозрив у співчуванні Філіппові, фіванцям наводив приклад Епамінонда (70), а афінянам Перікла, які подібні побоювання вважали виправданням боягузства і керувалися міркуваннями здорового глузду. До цієї пори Демосфен тримався як справжній герой, але в битві (71) не здійснив ніякого подвигу, мало того, він залишив бойовий стрій і в найганебніший спосіб утікав, кинувши зброю і не посоромившись, за словами Пітея, навіть напису на щиті, де золотими буквами було викарбувано «В добру годину».
Після перемоги зраділий Філіпп, гордий успіхом, пиячив до нестями прямо-таки серед трупів і в похміллі виспівував перші слова Демосфенового законопроекту, розподіляючи їх на склади і вистукуючи в такт:
Демосфен, син Демосфена з Пеонії,
запропонував таке...
А коли витверезів і усвідомив усю глибину небезпеки, що в ній був опинився, жахнувся сили і впливу оратора, який на коротку частинку дня зумів поставити під загрозу не тільки його владу, а й саме життя.
Звістка про цю подію докотилася до перського царя. Він відправив сатрапам (72) приморських областей письмовий наказ відпускати Демосфену гроші й подавати всебічну допомогу як нікому з греків, оскільки Демосфен спроможний протистояти македонському царю і прикувати його увагу до заворушень у Греції. Усе це згодом виявив Александр, віднайшовши в Сардах (73) листи Демосфена і звіти царських полководців, у яких значилась кількість виданих йому грошей.
21. Після того як греків спіткало таке горе, оратори - противники Демосфена накинулися на нього: вони хотіли віддати його під суд і вимагали від нього докладного службового звіту (74). Проте афінський народ не тільки очистив його від усіх закидів, а й надалі незмінно поважав і запрошував як свого вірника знову займатися державними справами. Більше того, коли з Херонеї доставлено в Афіни тлінні останки загиблих воїнів для поховання, йому було доручено виголосити на їхню честь похвальну промову. Таким чином, афінський народ переносив нещастя не малодушно й покірно, як з трагічним забарвленням пише Теопомп, а, навпаки, цінував Демосфена незвичайно й нагороджував його, показуючи тим самим, що не шкодує своїх попередніх постанов. Похвальну промову Демосфен виголосив, але під своїми законопроектами він ставив не своє ім'я, а ім'я того чи того із своїх друзів, немов відмежовуючись від свого генія лиховісного і злої долі.. Знову набрався відваги Демосфен після смерті Філіппа, який помер, не набагато переживши свою перемогу біля Херонеї. Такий кінець, очевидно, провістив йому оракул в останньому своєму рядку:
Сумно зітха переможений, а переможець загинув.
22. Про смерть Філіппа Демосфен дізнався тайкома (75). Бажаючи першим вселити в серця афінян кращі надії на майбутнє, він прийшов у раду з сяючим обличчям і заявив, що мав сновидіння, яке віщує афінянам велике щастя. Незабаром прибули гінці з повідомленням про кончину Філіппа. Афіняни постановили негайно принести богам подячну жертву й нагородити Павсанія вінком. Демосфен з'явився на народні збори в ясному одязі з вінком на голові, хоч його дочка сім днів тому померла. За це картає його Есхін і закидає йому ненависть до дітей (76). Проте саме Есхіна, на мою думку, можна вважати низькою й малодушною людиною, якщо в скорботі й голосінні він вбачає прояви ніжної й лагідної вдачі, а засуджує душевну рівновагу і спокійну поведінку, виявлені в горі. З другого боку, мені не здається добропорядністю вкладати вінок на голову і приносити офіри з приводу загибелі царя, який після перемоги ласкаво й людяно повівся з переможеними. Бо низькою і неблагородною рисою є ухвалювати комусь почесті за життя, в тому числі присвоювати афінське право громадянства, а коли той загине від руки вбивці, то не спромогтися стримати свою радість, дозволяючи собі танцювати біля трупа і співати радісних пісень, неначе було здійснено якийсь небувалий подвиг. Та коли Демосфен свої сімейні злигодні, сльози й голосіння доручив жінкам, а сам робив те, що вважав за корисне для держави, то я за це його хвалю. Річ у тім, що я вважаю за властивість мужнього державного діяча повсякчасно думати про загальне добро, занедбуючи задля нього домашні справи й нехтуючи особистим болем, а також зберігати свою гідність куди краще, ніж це роблять актори, які грають ролі царів і тиранів. Ми бачимо, що актори плачуть і сміються на сцені не тоді, коли їм забагнеться, а коли цього вимагає їхня роль у п'єсі. Окрім того, як не годиться залишати людину нещасну, охоплену нестерпним болем, без утіхи, а, навпаки, слід її втішати ласкавими словами та скеровувати увагу на приємні теми так само, як хворим на очі радять відвертати зір від яскравих і різних кольорів і більше дивитися на зелений і ніжний, так хіба може дати щось інше людям більшу розраду, ніж успіхи і процвітання держави? Коли суспільні успіхи збігаються з особистим горем, то радісне, так би мовити, відсуває в тінь наші біди. Я вважав своїм обов'язком висловити свій погляд на цю справу, бо бачив, що Есхін своєю промовою зворушив багатьох і спонукав до співчуття, не притаманного мужам.
23. На заклик Демосфена грецькі міста знову об'єдналися проти македонян. Фіванці, яким зброю постачав Демосфен, напали на македонський загін у місті і перебили його значну частину. Демосфен не сходив з ораторського підвищення, він писав у Азію царським полководцям, намовляючи їх вступити у війну проти Александра, якого називав зневажливо хлопчаком і Маргітом (77). Після того, як Александр упорядкував справи в Македонії і з'явився особисто на чолі великого віська в Беотії, відвага афінян зразу зникла і Де-мосфенів запал охолов. Фіванці, зраджені афінянами, билися з македонянами без підтримки інших греків і втратили місто (78). Афінян охопив неймовірний розпач. Демосфен був відправлений разом з іншими в складі посольства до Александра, але, злякавшись гніву царя, біля Кіферона (79) відлучився від послів і повернувся назад. Александр незабарно відправив в Афіни гінця з вимогою видати, за словами Ідоменея й Дуріда, десятьох народних проводирів, а, за твердженням більшості, причому найіменитіших письменників - вісьмох, а саме: Демосфена, Поліевкта, Ефіальта, Лікурга, Мерокла, Дамона, Каллісфена і Харідема. Саме тоді Демосфен розповів байку про овець, які видали своїх сторожових собак на поталу вовкам. Себе самого й товаришів по біді, які бились за народ, він порівняв з собаками, а Александра Македонського назвав небаченим вовком. Крім того, він сказав: «Ми бачимо, як купці, показуючи на тарілці жменьку зернят пшениці, продають за цією невеличкою кількістю весь запас. Так само й ви, видаючи нас ворогам, непомітно для себе видаєте в нашій особі самих себе». Таке пише Арістобул з Кассандрії (80). Афіняни радили раду, але так і не знали, як їм бути. Виручив їх із того становища Демад, який, одержавши від вищенаведених осіб п'ять талантів, погодився відправитись до царя і просити його про помилування для них. А зробив він це, чи то розраховуючи на свою дружбу з Алек-сандром, чи то сподіваючись застати його, немов лева, ситого кривавою здобиччю. Так чи інакше, Демад домігся у Александра помилування для всіх восьми й помирив його з афінянами.
24. У той час, як Александр був зайнятий походом проти персів, вся влада в Афінах опинилася в руках прихильників македонян, а Демосфен був позбавлений будь-якого впливу. Коли спартанці під проводом царя Агіда підняли повстання, на недовгий час зібрався з духом і Демосфен, але потім із страху відступив, тому що афіняни не приєдналися до спартанців. Як наслідок, Агід загинув і спартанці були вщент розгромлені (81). У цей час розглядалась у суді скарга проти Ктесіфонта в справі про вінок (82). Скарга була подана в суд коли архонтом був Херонд, незадовго до битви біля Херонеї, але вирішена була остаточно лише через десять років, коли архонтом став Арістофонт. Жоден з державних процесів не зажив такої слави, як цей, з уваги і на гучні імена ораторів, і на мужність суддів. Хоча проти Демосфена виступили найвпливовіші тоді прибічники македонян, судді не проголосували проти нього, а навпаки, настільки блискуче виправдали його, що Есхіну не вдалось зібрати навіть п'ятої частини голосів. Есхін негайно виїхав з Афін і решту життя провів на Родосі та в Іонії, заробляючи як учитель красномовства.
25. Трохи перегодя в Афіни з Азії прибув Гарпал (83), який утік від Александра, почуваючи себе причетним до злочинів, скоєних з марнотратства. Крім цього, він боявся гніву царя, котрий у стосунках з друзями був далеко не таким ласкавим, як раніше. Коли Гарпал звернувся до афінян з проханням дати йому притулок і віддав себе в їхні руки разом з усім багатством і кораблями, інші оратори, жадібно поглядаючи яа скарби Гарпала, зразу підтримали його і радили захистити прохача. Лише Демосфен спочатку радив прогнати Гарпала, щоб необачно не вплутати державу у війну з дрібної і несправедливої причини. Однак, через кілька днів, коли відбулися огляд і оцінка Гарпалового майна, Гарпал сам помітив, що Демосфен із захопленням розглядає одну перську чару, милуючись її різьбою й формою. Він попросив Демосфена взяти її в руки й визначити, скільки приблизно вона важить. Чара ця видалась Демосфену напрочуд важкою, тому він запитав, яка її вага. «Для тебе вона варта двадцяти талантів», - з усмішкою відповів Гарпал. Тільки-но споночіло, він відправив Демосфенові чару разом з двадцятьма талантами грошей. Річ у тім, що Гарпал тонко вмів відгадати в людині по очах і виразу обличчя пристрасть до золота. Демосфен не встояв перед спокусою і, підкуплений подарунком, здався, немов здаючи місто і відчиняючи ворота ворожому війську. Наступного дня Демосфен, старанно закутавши горло вовняною хусткою, з'явився на народні збори. Коли йому запропонували встати й виступити, він знаками дав зрозуміти, що в нього пропав голос. Дотепники глузували, мовляв, Демосфен захворів уночі внаслідок не звичайної, а срібної простуди. Незабаром весь народ дізнався про хабара, який взяв Демосфен. І, коли він захотів виступити, щоб захистити себе, йому не дали слова. Серед галасу і викриків обурення хтось сказав: «Невже ви, афіняни, не вислухаєте того, хто має дорогоцінну чару?» (84)
Афіняни вигнали Гарпала з міста (85) і, зі страху, що від них вимагатимуть звіту про розкрадене ораторами майно, провели ретельне слідство, обшукуючи будинок за будинком. Не заходили лише, як повідомляє Теопомп, до будинку Каллікла, сина Арреніда, який щойно одружився, щоб не осоромити молоду дружину, яка в той час там перебувала.
26. Тоді Демосфен, щоб знешкодити удар, запропонував народним зборам передати розслідування справи Ареопагу, аби ті, кого він визнає винними, були покарані. Одним з головних винуватців Ареопаг визнав саме Демосфена. Він з'явився до суду, був засуджений до штрафу в п'ятдесят талантів і ув'язнений. Від сорому за свою провину та через те, що як сам каже, не міг з огляду на поганий стан здоров'я витримувати злигодні ув'язнення, він утік з в'язниці (86), причому одних вартових йому вдалося обманути, інші ж самі сприяли його втечі. У зв'язку з цим розповідають таке. Коли він, утікаючи, відбіг ще недалеко від Афін, то помітив, що за ним женеться кілька чоловік. Він гадав, що то його противники, і вже хотів був сховатися, коли ті гукнули його по імені, підійшли ближче й попросили прийняти від них на дорогу трохи грошей; саме заради цього вони, мовляв, і гналися за ним. Одночасно вони радили йому не занепадати духом і мужньо витримати те, що сталося, але Демосфен заплакав і заволав: «Як же мені зберігати рівновагу духу, прощаючися з містом, де в мене навіть вороги такі люди, якими в іншому місці навряд чи можуть бути друзі?»
На вигнанні Демосфен поводився малодушно. Він перебував здебільшого на Егіні або в Трезені (87), і очі його повні сліз були завжди звернуті до Аттіки. В його словах того часу відсутні і шляхетний спосіб мислення, і юнацький запал, притаманні його державній діяльності. Кажуть, що покидаючи Афіни, він простяг руки в напрямі до Акрополя і проказав: «Чому, володарко Афіно, ти прихильна до трьох найзлостивіших створінь - до сови, до змії(88), й до народу?» Молоді, яка навідувалась до нього й розмовляла з ним, він, кажуть, не радив брати участь у державній діяльності. І при цьому казав, що якби йому запропонували ще раз на вибір два шляхи - один до підвищення для ораторів і народних зборів і другий - просто до смерті і якби він заздалегідь знав про невіддільні від державної діяльності труднощі, страхи, заздрощі, небезпеки, наклепи, то без вагання обрав би другий, що веде просто до смерті.
27. Коли Демосфен ще перебував на вигнанні, помер Александр (89). Грецькі міста знову почали згуртовуватися під впливом військових успіхів Леосфена, який обложив Антіпатра в Ламії (90). Оратор Пітей і Каллімедонт, прозваний «Крабом», утекли з Афін, перейшли на бік Антіпатра і разом з його друзями й послами об'їжджали грецькі міста, щоб перешкодити їм повстати і приєднатися до афінян. Демосфен увійшов у склад афінського посольства і, разом з іншими послами, докладав усіх зусиль, щоб грецькі міста об'єдналися проти македонян і дружно вигнали їх з Греції. За повідомленням Філарха (91), одного разу в Аркадії на народних зборах виникла гостра суперечка між Пітеєм і Демосфеном, коли один промовляв в інтересах македонян, другий - Греції. Пітей тоді, начебто, сказав таке: «Подібно до того, як можна думати, що в домі, куди носять осличе молоко, щось не гаразд, так треба визнати й місто, в яке приїхало афінське посольство, хворим». Демосфен у відповідь зумів цьому порівнянню надати протилежного значення: як молоко ослиці п'ють для здоров'я, так прибуття афінських послів приносить хворим порятунок .
Афінський народ, радий діям Демосфена, виніс постанову про повернення його з вигнання. Пропозицію подав Демон з дема Пеанія, двоюрідний брата оратора. За Демосфеном послали на Егіну трієру (93). Коли він з Пірея простував до Афін, назустріч йому вийшли не лише всі службові особи і жерці, а й усі без винятку громадяни, радісно його вітаючи. Тоді Демосфен, за словами Деметрія Магнесійського, здійняв руки до неба й назвав себе з уваги на цей день щасливою людиною, бо він повертається до рідного міста достойніше від Алківіада (94), оскільки співгромадяни приймають його самохіть, а не з примусу. Зваживши на те, що грошовий штраф, накладений на Демосфена, залишався досі несплаченим (вирок народу, хоч і прихильного тепер за Демосфена, відмінити не було змоги), афіняни вдалися до хитрощів, щоб обійти закон. Згідно із звичаєм, під час жертвоприношення Зевсові Рятівнику тим, хто будував і прикрашав війтар, виплачували гроші. Отож виконати цю роботу було доручено Демосфену, за що йому виплатили п'ятдесят талантів, саме стільки, скільки він повинен сплатити у вигляді штрафу.
28. Однак, Демосфен не довго втішався свободою батьківщини. Невдовзі від свободи й сліду не залишилось. У місяці метагітніоні закінчилась поразкою битва коло Краннона, в боедроміоні до Муніхію увійшов македонський загін (95), а в піанепсіоні (96) Демосфен загинув. Помер він так. Коли надійшли чутки, що Антіпатр і Кратер (97) підходять до Афін, Демосфен і його прихильники завчасно втекли. На пропозицію Демада народ виніс їм смертельний присуд. Вони розбіглися хто куди і, щоб їх усіх спіймати, Антіпатр послав загін, на чолі якого стояв Архій на прізвисько «Мисливець за втікачами». Кажуть, що походив він з Турій (98) і раніше був трагічним актором. Його учнем був егінець Пол, незрівнянний актор того часу. Але Герміпп називає Архія учнем оратора Лакрита, тоді як Деметрій твердить, що він відвідував школу Анаксімена (99). Оратора Гіперіда, Арістоніка з Мара-фона (100) й Гімерія, брата Деметрія Фалерського, які втекли на Егіну, згаданий Архій силоміць виволік із храму Еака (101) й відправив у Клеони (102) до Антіпатра. Там їх стратили, причому Гіперідові перед смертю відрізали язика.
29. Дізнавшись, що Демосфен шукає захисту біля вівтаря храму Посейдона на острові Калаврії (103), Архій переправився туди з фракійськими списоносцями на невеликих суднах і почав намовляти Демосфена вийти з храму й разом поїхати до Антіпатра, запевняючи, що йому не зроблять нічого поганого. Демосфен якраз напередодні вночі мав дивний сон. Йому снилося, що він як трагічний актор змагався у грі з Архієм і, хоч грав чудово, і глядачі не шкодували йому оплесків, через слабу й бідну постановку його не нагородили. Отож у відповідь на улесливу мову Архія Демосфен, не підводячись із землі, поглянув на нього і сказав: «Архію, як на мене не справляла враження твоя гра, так тепер не переконують твої обіцянки». Тоді розлючений Архій пустив у хід погрози. На це Демосфен зауважив: «Ось вони, справжні віщування з македонського триніжка (104), а раніше ти просто грав роль. Підожди-но трохи, я хочу написати рідним пару слів». З цими словами він відійшов у глибину храму, взяв аркуш, немов бажаючи писати, підніс до рота очеретяне перо і прикусив кінчик, як робив звичайно, коли над чимось думав перед тим, як написати. Деякий час він так сидів, потім закутався в плащ і похилив голову. Списоносці, які стояли за дверима, глузували з нього, гадаючи, що він дрижить від страху, обзивали його боягузом і нікчемою. Архій знову підійшов і переконував його встати, повторюючи попередні запевнення і обіцяючи помирити його з Антіпатром. Демосфен, відчувши, що отрута вже почала діяти, відслонив обличчя, сміливо поглянув на АрхГя і сказав: «Ось тепер ти можеш зіграти роль Креонта з трагедії (105) і кинути моє тіло без поховання. Я, добрий Посейдоне, виходжу з твого храму ще живим, але Антіпатр і македоняни не побоялися осквернити навіть твоє святилище». Вимовивши ці слова, він попросив підтримати його, бо вже хитався і дрижав усім тілом. Ледве він устиг ступити кілька кроків і пройти вівтар, як упав і зі стогоном сконав.
30. Арістон повідомляє, що отруту Демосфен прийняв, як. і я вважаю, з очеретяного пера. Але, за твердженням якогось Паппа (106), оповідь якого вмістив Герміпп, при Демосфені, коли він упав біля вівтаря, знайшли аркуш папірусу з початковими словами листа: «Демосфен Антіпатру...» і нічого більше. Всі були вражені раптовою смертю. Фракійці, які вартували при вході, розповідали, начебто Демосфен вийняв отруту з якоїсь хустинки, поклав на долоню, вкинув у рот і проковтнув, а вони подумали, що він ковтає золото. Коли Архій почав допитувати рабиню, яка слугувала Демос-фенові, вона сказала, що він давно носив при собі вузлик, немов талісман. Знову ж Ератосфен пише, що Демосфен носив отруту в пустому браслеті, якого не знімав з руки. А проте, немає потреби наводити далі суперечливі розповіді про смерть Демосфена. Згадаю лише думку Демохарета, Демосфенового родича, який вважав, що Демосфен не помер від отрути, а милістю й турботою богів був вирваний з рук жорстоких македонян і удостоївся швидкої і безболісної смерті.
Він загинув шістнадцятого числа місяця піанепсіона, в найпохмуріший день Тесмофорій (107), коли жінки постять біля храму богині. По якомусь часі афінський народ належно вшанував його пам'ять: він поставив бронзову статую Демосфена (108) і відповідною постановою надав право найстарішому з його роду харчуватися в притаінеї (109). На п'єдесталі був викарбуваний всім відомий напис:
Мав би ти силу таку, Демосфене, як розум, могутню,
То македонський Арей влади в Елладі б не взяв (110)
Ті, хто твердить, начебто ці рядки написав сам Демосфен на Калаврії до того, як прийняти отруту, верзуть несосвітенну нісенітницю.
31. В Афінах незадовго до мого приїзду трапився, кажуть, такий випадок. Один воїн, якого начальник віддав під суд, поклав трохи грошей на руки статуї Демосфена, зображеного із сплетеними пальцями рук. Неподалік ріс невисокий платан. Купа листя з цього дерева, яку чи вітер випадково навіяв, чи сам воїн навмисно зверху накидав, довго приховувала гроші під собою. Коли воїн, повернувшись, знайшов гроші недоторканими, чутка про це розійшлася по всьому місті. Дотепні люди розглядали цей випадок як доказ безкорисливості Демосфена і навперебій складали на його честь вірші.
Демад недовго втішався своєю ганебною славою. Помста богів за кривди, заподіяні Демосфену, привела його в Македонію. Ті самі люди, яким він так принизливо догоджав, справедливо покарали його. Вони ненавиділи його й раніше, а тепер він ще й неспростовно був викритий у зраді. Пере-хопили-бо його листи, в яких він намовляв Пердікку напасти на Македонію і врятувати греків, які, мовляв, висять на старій і гнилій нитці (тут він мав на увазі Антіпатра). Обвинувачував його корінфянин Дінарх, а оскаженілий Кассандр наказав убити спершу його сина в обіймах батька, а потім - і самого Демада. Ці нечувані муки повинні були переконати Демада в тому, що зрадники зраджують перш за все самі себе. На це вказував йому раніше Демосфен, але він не зважав на ті перестороги.
Ось тобі, Сосію, життєпис Демосфена, написаний на підставі того, що я прочитав або почув про нього.
Книга: Плутарх Демосфен і Ціцерон Переклад Й. Кобова, Ю. Цимбалюка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
