Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Плутарх Демосфен і Ціцерон Переклад Й. Кобова, Ю. Цимбалюка

ЦІЦЕРОН

1. Мати Ціцерона Гельвія була, кажуть, жінкою знатного роду і бездоганної поведінки, а про батька не можна було дізнатися нічого певного, бо одні твердять, що він народився й виріс у якійсь сукновальні, інші ж рід його виводять від Тулла Аттія, що славно царював над вольсками (1) і з успіхом воював проти римлян. Та хай там як, а перший, хто одержав у його роду прізвисько Ціцерон, був, очевидно, людиною визначною, тому що його нащадки не тільки не відмовилися від цього прізвиська, а, навпаки, полюбили його, хоч воно правило багатьом за привід для насмішок. Річ у тім, що словом «ціцер» латиняни називають горох. У першого Ціцерона, імовірно, на широкому і приплюснутому кінчику носа була бородавка, схожа на горошину, звідти він і одержав своє прізвисько. Кажуть, що й сам Ціцерон, про життя якого тепер іде мова, ще тоді, коли вперше домагався державної посади і тільки починав свою громадську діяльність, з молодечим запалом відповів своїм друзям, які радили йому уникати цього прізвиська і змінити його, що він подбає, аби ім'я Ціцерон стало славнішим, ніж імена Скаврів чи Катулів (2). Згодом, перебуваючи на Сіцілії як квестор (3), він одного разу посвячував богам срібний дарунок. При цьому він велів написати на ньому лише два перші із своїх імен - Марк Туллій, а замість третього казав майстру задля жарту поруч з буквами викарбувати горошину. Ось що розповідають про його ім'я.

2. Кажуть, що мати народила його легко й безболісно. А сталося це на третій день після новорічних календ (4); тепер у цей день власті моляться і приносять жертви за здоров'ї! імператора. Ціцероновій годувальниці явився (так розповідають) привид і сповістив їй, що вона вигодує дитину, яка принесе велике добро всім римлянам. Взагалі вважають, що такі випадки - це не що інше, як сонні марева або нісенітниці, але Ціцерон скоро довів, що провіщення не було брехнею. Тільки-но він досяг шкільного віку, як засяяв такими природженими здібностями, здобув собі таке ім'я й зажив такої слави серед дітей, що навіть їхні батьки приходили на заняття, бажаючи на власні очі побачити Ціцерона й пересвідчитися в його розхвалюваній кмітливості й тямущості; інші ж, неотесаніші, гнівались на своїх синів, бачачи, як ті на вулицях шанобливо ставили Ціцерона в середину свого гурту. Мавши, як цього вимагає Платон (5), натуру жадібну до знань і схильну до філософствування, спроможний сприймати будь-яку науку й не гребувати ніяким видом знання чи освітнім предметом, Ціцерон особливо пристрасно тягнувся до поезії. Збереглась донині його невеличка поема «Главк Понтійський» , яку він написав ще в дитячі роки тетраметрами. З часом, удосконаливши свій поетичний талант і спробувавши своїх сил у різноманітних видах поезії, Ціцерон уславився не лише як найвидатніший римський оратор, а й як визначний поет. Щоправда, слава ораторського обдаровання Ціцерона не поблякла понині, хоч у красномовстві з того часу відбулися чималі зміни, а поетична його творчість у зв'язку з появою багатьох талантів цілком утратила славу і пішла в забуття.

3. По закінченні школи Ціцерон слухав академіка Філона (7), якого римляни найбільше полюбили з-усіх учнів Клітомаха за його вдачу і захоплювалися його красномовством. Спілкуючись водночас із Муцієм (8) та його друзями, досвідченими державними діячами й видатними сенаторами, Ціцерон ознайомився з законами. Деякий час він служив у війську і брав участь у походах під командуванням Сулли під час Марсійської війни (9). Але потім, бачачи, що насуваються міжусобиці, а за міжусобними чварами - необмежене єдиновладдя (10), він вибрав життя спокійне і віддане науці, перебував у товаристві вчених греків і наполегливо займався науками до того часу, поки Сулла взяв гору і в державі настав, як здавалося, спокій.

У цей час Хрісогон, вільновідпущеник Сулли, оголосивши продаж майна одного громадянина, який загинув під час проскрипцій, сам купив його всього-на-всього за дві тисячі драхм (11). Росцій, син і спадкоємець убитого, обурений цим, почав доводити, що майно це варте двохсот п'ятдесяти талантів (12). Сулла розлютився, що крутійства викрито, і за посередництвом Хрісогона звинуватив Росція у батьковбивстві, а потім притягнув його до суду. Ніхто не допомагав Росцію, мало того, всі від нього відвернулися, злякавшись жорстокості Сулли. Покинутий всіма юнак звернувся до Ціцерона. Ціцеронові друзі всі, як один, радили йому взятися за цю справу, кажучи, що іншої, блискучішої й зручнішої нагоди вступити на шлях до слави йому не знайти. Ціцерон погодився захищати Росція і на превеликий подив виграв процес (13), але із страху перед Суллою виїхав до Греції, поширивши чутку, начебто йому потрібне лікування. Та й справді, він був худорлявий і змарнілий, а через хворобу шлунку їв дуже мало, та й то лише на ніч. Голос він мав сильний і приємний, але різкий і не відшліфований. У промовах, які вимагали сили і пристрасті, голос його постійно підвищувався настільки, що, здавалося, ось-ось зірветься.

4. Прибувши в Афіни, Ціцерон слухав лекції Антіоха з Аскалона (14), захоплюючись плавністю і красою його мови, але не схвалюючи змін, які той вносив у філософське вчення. Бо Антіох у цей час відійшов від так званої Нової Академії, порвав з напрямком Карнеада і, чи то покладаючись на достовірність чуттєвих сприйнять, чи, як твердять інші, змінивши свої погляди з честолюбства і під впливом розходжень з послідовниками Клітомаха й Філона, в основному дотримувався вчення стоїків. Ціцерону припала до душі наука академіків, і він заглибився в неї, виношуючи намір, якщо його не допустять До державної діяльності, переселитися в Афіни, покинувши форум і державні справи, і вести далі життя в тиші, цілком віддане філософії. Проте коли прийшла звістка про смерть Сулли (15) і одночасно тіло його, загартоване вправами, стало здоровим, як у справжнього юнака, а голос, тепер уже вироблений, набрав приємного звучання й сили і відповідав фізичному станові, до того ж друзі в численних листах це переставали просити його, щоб він повернувся, та й сам Антіох настійно радив зайнятися державною діяльністю, Ціцерон знову взявся за вдосконалення свого красномовства як необхідного знаряддя своєї діяльності, вправляючись у ньому сам і відвідуючи уславлених ораторів. З цією метою він подався в Азію і на Родос. Із азійських ораторів він учився у Ксенокла з Адраміттія, в Діонісія з Магнесії і в карійця Меніппа (16), а на Родосі - в оратора Аполлонія, сина Молона (17), і у філософа Посідонія (18). Розповідають, що Аполлоній, який не знав латинської мови, попросив Ціцерона виголосити промову по-грецькому. Той охоче погодився, вважаючи, що таким чином легше буде виправляти його помилки. Коли він закінчив промову, всі були вкрай вражені і навперебій розсипалися в похвалах. Лише Аполлоній слухав його без виразного задоволення, а по закінченні промови довго сидів у задумі. Нарешті, помітивши, що Ціцерон зніяковів, сказав: «Я хвалю тебе, Ціцероне, і дивуюсь твоєму обдарованню, але мені жаль нещасної Греції, коли я бачу, як те єдине з прекрасного, що нам залишилось - освіченість і красномовство завдяки тобі переходять до римлян».

5. Окрилений успіхами, Ціцерон зважився присвятити себе державній діяльності,. але одне провіщення остудило його запал. Річ у тім, що, коли він запитав бога в Дельфах, у який спосіб зажити йому гучної слави, піфія веліла йому керуватися в житті власною природою, а не думкою юрби. У Римі (19) він спочатку поводився обережно, не квапився займати державні посади, через що ніхто не звертав на нього уваги, до того ж йому нерідко доводилось вислуховувати - звичайні й поширені серед римського простолюддя лайливі слова: «грек», «учений». Та коли Ціцерон, честолюбний від природи, а надто заохочуваний батьком і друзями, почав виступати в суді як захисник, він вийшов на перше місце не поволі, а відразу прославився, випередивши далеко всіх ораторів, що суперничали між собою на форумі. Кажуть, що в нього, як і в Демосфена, слабким місцем була акторська виразність, через те він наполегливо вчився в комічного актора Росція і трагічного - Езопа. Про цього то Езопа розповідають таке. Коли він одного разу, граючи на сцені роль Атрея, виголошував міркування, як помститися Фієсту (20), повз нього несподівано пробіг служник. Езоп скипів і в нестямі так торохнув його скіпетром, що вбив на місці. Акторська виразність стала для Ціцерона важливим чинником, що підвищував переконливість його промов. Кепкуючи з ораторів, які вдавалися до голосного крику, він говорив, що вони у своїй безпорадності не можуть обійтися без крику, як кульгаві без коня. Влучні жарти і сміховинки тоді вважали за тонкий і доречний засіб у судовій практиці, але часто зловживаючи ним, Ціцерон діймав до живого, через що набув слави злісної людини.

6. Вибраний квестором у голодний рік, Ціцерон одержав на підставі жеребкування Сіцілію (21). Спочатку він не зумів догодити сіцілійцям, бо змушував їх посилати хліб у Рим. Але коли згодом вони спізнали його старанність, справедливість і лагідність, то ставились до нього з такою пошаною, якої не почували раніше до жодного з правителів. Коли ж до претора Сіцілії було прислано багато родових римських юнаків, яких обвинуватили в непослуху та браку мужності під час війни, Ціцерон блискуче захищав їх і врятував від покарання. У бадьорому настрої від цих успіхів Ціцерон вертався в Рим (22), але по дорозі, як сам розповідає, мав смішну пригоду. У Кампанії він випадково зустрів одного визначного римлянина, якого він вважав за свого друга. Переконаний, що весь Рим сповнений славою його імені і його подвигів, Ціцерон запитав його, що кажуть і думають римляни про його, Ціцерона, діяльність. У відповідь він почув: «А, власне кажучи, де ти був, Ціцероне, весь цей час?» Тоді Ціцерон геть занепав духом, бо зрозумів, що розголос про його діяння загубився в Римі, немов пірнув у безмежне море, нітрохи не примноживши його попередню славу. Але потім, спокійно поміркувавши й усвідомивши, що слава, до якої він прагне, є щось невизначене і безкрає, він порозумнішав і вгамував своє честолюбство. Проте надмірний потяг до похвал і нестримне бажання слави Не залишали його до кінця життя і часто розладнували його добрі наміри.

7. Пристрасно захопившись державною діяльністю, він вважав за неприпустиме явище, що ремісники, які користуються бездушним знаряддям і приладами, прекрасно знають і назви їх, і де їхнє місце, і як їх застосовувати, а державний діяч, заходи якого на благо суспільства здійснюють живі люди, благодушно і легковажно не бажає пізнати своїх співгромадян. Тим-то Ціцерон привчав себе запам'ятовувати їхні імена, а також знати, де живе той чи той з відомих людей, де його землеволодіння, хто його друзі і сусіди. Завдяки цьому хоч би якими дорогами в Італії не їздив Ціцерон, він міг одразу назвати й показати землі й господарські будинки своїх друзів.

Маєток Ціцерона був невеликий, але цілком достатній, щоб покривати його витрати. Ціцерон дивував тим, що не брав ні винагороди, ні подарунків як судовий захисник (23), особливо ж ця безкорисливість вразила всіх тоді, коли він виступив обвинувачем Верреса . Того самого Верреса, намісника Сіцілії, який заплямував себе цілою низкою ганебних злочинів і якого сіцілійці притягли до судової відповідальності. Ціцерон не промовою домігся того, що суд визнав Верреса винним, а радше тим, що промови не виголосив. Коли претори, потураючи Верресу, безперервними проволочками й переносами дотягли розгляд справи до останнього дня, всім стало ясно, що часу для виголошення промов у цей день не вистачить і, отже, процес не зможе завершитись. Тоді Ціцерон, підвівшись із місця, заявив, що промови тут зайві, викликав і допитав свідків, а потім попросив суддів приступити до голосування. І все-таки окремі дотепні вислови Ціцерона, якими він блиснув під час цього процесу запам'яталися. Словом «веррес» римляни називають вихолощеного кабана. Так ось, коли якийсь вільновідпущеник, на ім'я Цецілій (25), який сповідував іудейську релігію, хотів сам виступити в ролі обвинувача проти Верреса замість сіцілійців, Ціцерон зауважив: «Яке діло іудею до свині?» У Верреса був дорослий син, про якого говорили, начебто він марнує свої молоді літа. Коли Веррес дорікав Ціцеронові в розпусті, той відповідав йому: «Картатимеш у себе вдома синів». Оратор Гортензій (26) не зважився відкрито захищати Верреса, але погодився бути присутнім при оцінці заподіяних збитків і як винагороду за це одержав сфінкса із слонової кості. Ціцерон сказав Гортензію щось у загадковій формі, а коли той відповів, що не вміє відгадувати загадок, Ціцерон здивувався: «Як це так? Адже в тебе вдома сфінкс!» (27)

8. Після того як Верреса засудили, Ціцерон оцінив збитки на суму в сімсот п'ятдесят тисяч драхм. Недруги Ціцерона оббрехали його, начебто він, підкуплений, применшив розміри заподіяної шкоди. Але вдячні сіцілійці в той рік, коли він був едилом (28), відвідували його в Римі, привозячи дари полів острова. Проте Ціцерон скористався цією щедрістю не для своїх потреб, а лише для того, щоб по-можливості зменшити ціни на продовольство на римському ринку.

У Ціцерона був гарний маєток поблизу Арпіна і два невеликі - один неподалік Неаполя, другий біля Помпей. До цього слід додати посаг його дружини Теренції (29) в сто двадцять тисяч драхм і спадок, одержаний від когось, вартісно в дев'яносто тисяч денаріїв. Тому Ціцерон міг жити хоч і не в розкошах, але в достатку, проводячи час у гурті грецьких та римських учених. Рідко коли він обідав перед заходом сонця, причому не стільки за браком часу, скільки тому, що слабував на шлунок. А взагалі він дуже педантично стежив за своїм здоров'ям, скрупульозно дотримуючись визначеної лікарем кількості розтирань і прогулянок. Зміцнивши в такий спосіб своє тіло, Ціцерон зумів зробити його несприйнятливим до захворювань і здатним витримувати тяжкі випробування й труднощі.

Батьківський дім він віддав брату, а сам жив біля Палати-на (30), щоб не втомлювати своїх відвідувачів довгим ходінням. А відвідувачів, які щоденно з'являлися до нього, щоб виявити свою шану, було не менше, ніж у найвизначніших тоді людей у Римі - Красса і Помпея, з яких перший відзначався багатством, а другий - впливом у війську. Та й сам Помпей запобігав перед Ціцероном, і діяльність Ціцерона значною мірою примножила його славу й могутність.

9. Хоч посади претора разом з Ціцероном домагалося багато знатних людей, проте його вибрали першим, і, на думку всіх, обов'язки судді(31) він виконував чесно і вміло. Розповідають, що Ціцерон розглядав справу обвинуваченого в розкраданні державного майна Ліцінія Макра, людини в Римі визначної. До того ж Ліцінія підтримував Красс. Коли судді ще тільки почали подавати голоси, Ліціній пішов додому, упевнений у своєму впливові і зв'язках, нашвидку обстриг голову і, вдягнувши білу тогу, немовби вже виграв процес, зібрався повертатись на форум. У дверях він зустрівся з Крассом, який повідомив, що судді одностайно визнали його винним. Ліціній вернувся до себе, ліг у ліжко й помер. Ця справа принесла Ціцеронові славу непохитного ревнителя законності.

Ватіній (32), котрий як захисник проявляв у своїх виступах нахабство й неповагу до влади, мав шию всуціль укриту набряками. Одного разу він прийшов до Ціцерона й попросив його про щось. Той не давав згоди й довго роздумував. Тоді Ватіній сказав, що, якби він був претором, то не вагався б у такій справі. Ціцерон, обернувшись до нього, промовив: «Так то так, але в мене не така товста шия, як у тебе» (33).

Ціцерону залишилося два чи три дні до кінця перебування на посаді, коли хтось подав скаргу на Манілія, обвинувативши його в розкраданні державного майна (34). Народ був прихильний до Манілія, вважаючи, що його переслідують через Помпея, бо вони були друзями. Коли Манілій попросив відкласти розгляд справи, Ціцерон дав йому всього один - наступний - день. Народ обурився, бо претори звичайно давали обвинуваченим не менше десяти днів. Народні трибуни вимагали від Ціцерона, щоб він виступив з поясненням, закидаючи йому порушення закону. Ціцерон попросив, щоб його вислухали, і пояснив, що він до обвинувачених завжди ставився людяно і поблажливо, наскільки це допускали закони, і саме тому він і вважав за свій обов'язок дати Манілію змогу скористатися цим. Ось чому він навмисно призначив для розгляду цієї справи той єдиний день, що залишився в його розпорядженні як претора. Інакше він мав би передати справу іншому, а це аж ніяк не означало б бажання допомогти Манілію. Ці слова викликали різку зміну в настрої народу. Голосно вихваляючи Ціцерона, люди просили його взяти на себе захист Манілія. Той охоче погодився, головним чином з уваги на Помпея, якого тоді не було в Римі. Виступивши знову на народних зборах, Ціцерон виголосив промову і з молодечим завзяттям накинувся на прихильників олігархії та заздрісників Помпея.

10. Одначе, коли Ціцерона обирали на консула (35), то від аристократії за нього подали голосів не менше, ніж від народу. І ті, і ті підтримували його заради блага держави ось з якої причини. Зміни, які зайшли в державному устрої при Суллі, спочатку багатьом здавались недоречними, та з бігом часу люди звикли до них і стали вважати їх чимсь тривалим і непоганим. Проте були й такі, хто намагався розхитати і змінити існуючий порядок, маючи на оці корисливі цілі, а не загальне добро. У цей час Помпей все ще воював з царями Понту й Вірменії (36), а в Римі не було рівної йому сили, спроможної протистояти тим, хто прагнув перевороту. Очолював їх Луцій Катіліна (37), людина смілива, рішуча й лицемірна. Крім інших тяжких злочинів, йому закидали колись, що він спокусив власну дочку і вбив рідного брата. Побоюючись кари за це вбивство, Катіліна намовив Суллу внести в список приречених до страти свого брата, ніби ще живого. Обравши Катіліну своїм вожаком, лиходії поклялись один одному у вірності, мало того, вони, заколовши на жертовнику людину, скуштували людського м'яса. Катіліна розбестив значну частину римської молоді, він догоджав юнакам усілякими розвагами й насолодами, постачав їм коханок, щедро сипав грішми на такі цілі. До повстання була підготовлена вся Етрурія і значна частина Передаль-пійської Галлії. Та й у самому Римі становище було вкрай загрозливе внаслідок майнової нерівності: найбільш відомі і знатні римляни розорились, витратившись на театральні вистави, бенкети, будівлі, гонитву за посадами, а їхні багатства перейшли до людей низького походження й нікчемного способу мислення, так що досить було незначного поштовху, щоб порушилась рівновага, і будь-який зухвалець міг здійснити переворот у наскрізь розкладеній державі.

11. Проте Катіліна, бажаючи мати міцну опору для виконання своїх намірів, домагався консульства. Він твердо вірив, що правитиме разом з Гаєм Антонієм, котрий сам як правитель не здатний був ні на щось хороше, ні на щось погане, але міг стати додатком до іншої, керівної сили. Здаючи собі справу з цього, більшість кращих громадян висунула кандидатуру Ціцерона в консули, а оскільки й народ охоче підтримав її, Катіліна не пройшов. Консулами були обрані Ціцерон і Гай Антоній, незважаючи на те, що з тих, хто домагався консульства, тільки Ціцерон був сином вершника, а не сенатора.

12. Заміри Катіліни все ще залишалися нерозгаданими, але вже сам початок консульства Ціцерона ознаменувався тяжкими сутичками. Так, з одного боку, ті, кого закони Сулли не допускали до управління державою (а таких було немало та й являли вони собою значну силу), рвалися до влади, запобігаючи перед народом. Вони в багатьох відношеннях справедливо і слушно нарікали на тиранію Сулли, але разом з тим невчасно, без огляду на обставини, розхитували державний лад. З другого боку, народні трибуни з тих самих міркувань пропонували вибрати десять чоловік з необмеженими повноваженнями і підкорити їхній владі Італію, Сірію та всі нещодавно приєднані Помпеєм землі з правом продавати державне майно, притягати до судової відповідальності будь-кого, відправляти його на вигнання, засновувати колонії, брати гроші із скарбниці, утримувати війська й набирати їх у міру потреби (38). Ось чому цьому законопроекту трибунів співчували деякі визначні люди, особливо ж товариш Ціцерона по консульству Гай Антоній, який розраховував бути обраним у число цих десяти. Дехто припускав, що Антоній знав про змову Катіліни, але дивився на неї крізь пальці, бо заліз по вуха у борги. Ця обставина дуже насторожувала кращих громадян. Ціцерон, стараючись насамперед прихилити до себе Антонія, віддав йому в управління Македонію, а сам відмовився від пропонованої йому Галлії, і цією поступкою домігся того, що Антоній, немов найманий актор, грав при ньому другорядну роль, а це йшло на благо батьківщини. І ось, коли Антоній став послушним знаряддям у руках Ціцерона, той з більшою рішучістю пішов у наступ на тих, хто думав про зміну державного устрою. У сенаті він виголосив промову проти їхнього законопроекту і так налякав тих, хто його пропонував, Що вони не зважились ні в чому заперечувати Ціцеронові. Потім, коли вони знову виступили із своїм законопроектом, краще підготувавшись до боротьби, на народні збори викликали консулів. Ціцерон, нітрохи не злякавшись, велів сенаторам іти за ним і, виступивши перед народом, своїм блискучим красномовством не тільки переконав його провалити законопроект, а й самих трибунів змусив відмовитись від усіх їхніх задумів.

13. Особливою заслугою Ціцерона є те, що він зумів показати римлянам, скільки привабливого й прекрасногш таїть у собі красномовство. Він довів- їм, що справедлим справа непереможна, якщо її належно висловити, і що розумний державний діяч повинен завжди у своїх учинкам мати на оці істину, а не вдаватися до лестощів, уміти красної мовством принести користь, не завдаючи болю. Прикладом чарівного впливу його слова може служити суперечка про місця в театрі, яка мала місце під час його консульства Колись вершники сиділи в театрі впереміж з народом, займаючи місця де попало, дивились вистави разом з ним. Але претор Марк Отон дав вершникам на знак пошани до цього стану почесні місця, відділивши їх від інших громадяни Ці місця вони зберігають за собою понині. Народ сприйняв це як образу для себе і, коли одного разу в театрі з'явився Отон, привітав його оглушливим свистом, а вершники, навпаки, зустріли його гучними оплесками. Народ засвистів ще дужче, але й оплески вершників подужчали. Невдовзі обидві сторони перейшли до взаємних образ. У театрі зчинився неймовірний рейвах. Коли Ціцерону повідомили про це, він з'явився в театр, вивів народ до храму Беллони і став картати його та напучувати. Кінець кінцем, усі повернулися в театр і нагородили Отона бурхливими оплесками, змагаючись з вершниками у виявленні йому своєї поваги і прихильності.

14. Змовники з Катіліною на чолі спочатку дуже були налякалися, але згодом набралися духу. Вони знову почали збиратися разом і закликали один одного сміливіше братися до справи, поки не з'явився Помпей, котрий, як ходили чутки, вже вертається з величезним військом. Найбільше з усіх підбурювали Катіліну ветерани Сулли. Вони поселилися по всій Італії, але більшість їх, причому найвойовничіша, була розміщена по етруських містах; тепер усі вони знову почали мріяти про грабунки та привласнення чужих багатств. Очолювані Манлієм, одним з тих, що колись особливо відзначились у походах під командуванням Сулли, воїни приєдналися до Катіліни і з'явилися в Рим, щоб підтримати його на виборах. Річ у тім, що Катіліна вдруге домагався посади консула (39) і замишляв убивство Ціцерона, викликавши безпорядки під час виборів службових осіб. Здавалося, що саме божество провіщало ці події землетрусами, громовими ударами і всілякими примарами. А свідчення, які давали люди, хоч і були достовірні, але не могли правити за достатні докази проти такої знатної і дуже впливової людини, як Катіліна. Тому Ціцерон відклав вибори, викликав Катіліну в сенат і запитав його, що він думає про чутки, які ходять про нього. Катіліна, переконаний, що в сенаті є люди, які прагнуть перевороту, і бажаючи показати свою вагу перед учасниками змови, дав Ціцерону дивну відповідь: «Хіба я зроблю щось страшне, якщо, маючи перед собою два тіла - одне сухе і змарніле, але з головою, а друге - безголове, але сильне й дуже, я сам приставлю йому голову?» Після цих слів, у яких відчувався натяк на сенат і народ, Ціцерон злякався ще більше; через те його, вдягненого в панцир, супроводили від дому до Марсового поля всі впливові громадяни і багато молоді. Сам він, спустивши з пліч тогу, навмисно показував свій панцир, щоб усі бачили, в якій він опинився небезпеці. Обурений народ щільним кільцем оточив Ціцерона. Врешті-решт у результаті голосування Катіліна вдруге зазнав невдачі, а консулами були обрані Сілан і Мурена (40).

15. Трохи згодом, коли в Етрурії почали збиратися озброєні загони прихильників Катіліни і наближався день, призначений для збройного виступу, до будинку Ціцерона опівночі підійшло троє перших і найвпливовіших людей у Римі - Марк Красс, Марк Марцелл і Сціпіон Метелл. Постукавши у двері й викликавши воротаря, вони наказали розбудити Ціцерона й повідомити йому про їхній прихід. А йшлося ось про що. Крассу після обіду його воротар подав кілька листів, що їх приніс якийсь невідомий чоловік. Листи, призначені іншим особам, були підписані, лише один на ім'я Красса був непідписаний. Красс прочитав тільки цей лист, у ньому йшлося про те, що Катіліна готує жахливу різанину, і Крассу давалась порада тайкома втекти з міста. Інших листів Красс не розпечатав, а негайно подався до Ціцерона, вражений навислою небезпекою, і заодно бажаючи відвернути від себе звинувачення, які посипались на нього через дружбу з Катіліною. Порадившись із ними, Ціцерон уранці наступного дня скликав засідання сенату, вручив листи тим, кому вони були адресовані, і звелів прочитати їх уголос. Усі вони без винятку повідомляли про змову. Так, колишній претор Квінт Аррій повідомляв про появу озброєних загонів в Етрурії. Крім того, прийшло повідомлення про те, що Манглій з великою ватагою бродить поміж етруськими містами, з нетерпінням чекаючи новин з Рима. У зв'язку з цим сенат ухвалив доручити державу опіці консулів, щоб вони діяли на свій розсуд для блага держави. До таких заходів сенат вдавався не часто - лише у випадках крайньої небезпеки (41).

16. Маючи таку владу, Ціцерон доручив керівництві зовнішніми справами Квінту Метеллу (42), а управління містом Римом узяв у свої руки. Він щодня виходив з такогю сильною охороною, що, коли прибував на форум, його супутники займали значну частину площі. А Катіліна, не спроможний далі зволікати, вирішив податись у загін Манлія, а Марцію й Цетегу наказав узяти мечі і з'явитись рано-вранці до дверей Ціцерона, нібито щоб привітати його, насправді ж, щоб напасти на нього і вбити. Про це повідомила Ціцерона Фульвія, жінка знатного роду (43). Вона відвідала його вночі й порадила берегтися Цетега та його товаришів» Згадані змовники з'явилися на світанку і, коли їх не впустили всередину, зчинили страшенний галас, чим викликали до себе ще більшу підозру. Ціцерон, вийшовши з дому, скликав засідання сенату в храмі Юпітера, якого римляни називають Статором. Храм цей побудовано на початку Священної дороги, при підйомі на Палатинський горб. Сюди разом з іншими змовниками прийшов і Катіліна, щоб виправдати себе. Ніхто з сенаторів не захотів сидіти поруч з ним; усі залишили лавку, на яку він сів, і перейшли на інші місця. Тільки-но він починав говорити, як його галасливе» перебивали. Нарешті Ціцерон, підвівшись, наказав Катіліну залишити Рим. «Оскільки я,- сказав він,- дію словом, а ти зброєю; то між нами повинен постати мур» (44). Катіліна негайно виїхав, узявши з собою триста озброєних чоловік, оточений, немов висока службова особа, свитою лікторів із сокирами й різками, і подався до Манлія, давши сигнал до збройного виступу. Зібравши двадцять тисяч чоловік, він почав переходити від міста до міста, намовляючи їх приставати на його бік і закликаючи до повстання. Коли вже дійшло до відвертої війни, проти Катіліни відправили з військом Антонія.

17. Обдурених Катіліною людей, які залишились у Римі гуртував і підбадьорював Корнелій Лентул на прізвисько «Сура». Це була людина знатного роду, але поганої поведінки. Свого часу він був виключений з сенату, а тепер удруге займав посаду претора, як це було звичаєм тих римлян, котрі хотіли повернути собі втрачене сенаторське звання. Кажуть, що прізвисько Сура він одержав з такого приводу; Бувши в часи Сулли квестором, він розтринькав силу* силенну державних грошей. А коли розгніваний Сулла на засіданні сенату вимагав від нього звіту, Лентул виступив і з безтурботним і зневажливим виглядом заявив, що звіту він не подасть, але виставить литку: так звичайно роблять хлопці, коли промахнуться під час гри в м'яч. За це його і прозвали Сурою, тому що римляни словом «сура» називають литку ноги. Притягнутий до судової відповідальності вдруге, він підкупив декількох суддів і був виправданий більшістю лише у два голоси. Тоді він безсоромно зауважив, що витратив зайві гроші, бо даремно дав хабара двом суддям: для виправдання йому, мовляв, досить було більшості в один голос.

Оцього від природи відчайдушного Лентула, підмовленого Катіліною, остаточно звели з пуття пустими обіцянками лжепророки і ворожбити. Вони обдурювали його вигаданими пророцтвами та оракулами, начебто почерпнутими з Сівіллиних книг (45), які віщували, що трьом з роду Корнеліїв долею призначено єдиновладно правити Римом. Щодо двох з них, тобто Сулли й Цінни (46), говорили вони, вже збулося віщування, а тепер і йому, третьому з Корнеліїв, божество дарує єдиновладдя. А він повинен прийняти цей дар і не запропащувати щасливої нагоди своєю нерішучістю, як це зробив Катіліна.

18. До речі, Лентул затіяв потворне діло, бо поклав собі перерізати весь сенат і, скільки вдасться, інших громадян, а саме місто спалити геть-чисто, не пожаліти нікого, крім дітей Помпея. У його намір входило захопити їх і тримати закладниками, щоб таким чином домогтися замирення з Помпеєм, бо повсюдно ходили небезпідставні чутки, що Помпей вертається з великого походу. Для нападу була призначена одна з ночей Сатурналій (47). Мечі, віхті та сірку змовники занесли в дім Цетега ітам сховали. Вони вибрали сто чоловік і, поділивши Рим на сто частин, кожному з них призначили по одній, щоб полум'я охопило Рим звідусіль. Інші змовники мали позатикати водогони і вбивати всіх, хто приходив би по воду.

У той час, як ішли ці приготування, у Римі випадково перебували два посли племені аллоброгів , яке тоді перебувало в тяжкому становищі, знемагаючи під гнітом римського панування. Лентул і його спільники, вважаючи, що посли можуть їм прислужитися для того, щоб підняти на повстання Галлію, втаємничили їх у змову і дали їм листи для їхнього сенату і для Катіліни. Сенату аллоброгів він пообіцяв звільнення від римського панування, а Катіліні радив Дарувати волю рабам і рушити на Рим. Разом з аллоброгами змовники вислали до Катіліни якогось Тіта, родом з Крото-на (49), який мав передати йому листи. Але за тими необачними змовниками, які радилися між собою переважно за вином і в товаристві жінок, невсипуще стежив Ціцерон, протиставивши їм наполегливість, тверезий розрахунок ї неабиякий сприт. За допомогою багатьох людей, які стежили за діями змовників і допомагали йому викривати їх, він потаємно підтримував зв'язки з такими, які удавано пристали до змови, і завдяки їм дізнався про договір з чужоземцями. Влаштувавши вночі засідку, Ціцерон не без потаємної допомоги самих же аллоброгів, затримав кротонця з листами.

19. Скликавши на світанку наступного дня засідання сенату в храмі Згоди, Ціцерон прочитав сенаторам перехоплені листи й вислухав свідчення виявників. Потім виступив Юній Сілан. За його словами, деякі люди чули, як Цетег говорив, що готується вбивство трьох консулів і чотирьох преторів (50). Повідомлення такого ж змісту зробив колишній консул Пізон. Один з преторів, Гай Сульпіцій, відправлений у дім Цетега, знайшов там багато списів і панцирів, безліч свіжовигострених мечів і кинджалів. Нарешті, коли сенат запевнив кротонця, що його свідчення не будуть використані проти нього, Лентула остаточно викрили, і він склав із себе владу (він-бо був тоді претором). У курії він зняв із себе тогу з пурпуровою каймою і замінив на одяг, який личив його незавидному становищу(51). Лентула та його спільників передали преторам, щоб узяти під варту. Уже сутеніло; і народ юрмився, нетерпеливо чекаючи кінця засідання (52). Ціцерон вийшов і розповів громадянам, про що була мова на засіданні. Потім люди провели Ціцерона в дім одного з його сусідів, бо його власний дім зайняли жінки. Річ у тім, що вони справляли таємні священнодійства на честь богині; яку римляни звуть Доброю, а греки - Жіночою. Цій богині щорічно приносять жертви в домі консула його дружина або мати в присутності весталок. Отже, Ціцерон увійшов у дім сусіда і в товаристві кількох осіб почав обдумувати, що робити з затриманими лиходіями. Застосувати до них найсуворішу кару відповідно до їхніх злочинів він вагався насамперед через свою лагідну вдачу. А ще він боявся, щоб люди не подумали, ніби він зловживає своєю великою владою, суворо розправившись з людьми визначними, які до того ж мали впливових друзів у Римі. Але й повестися м'якше йому не давав страх перед небезпекою, яку становили змовники. Бо якщо їх спіткає легша кара, ніж страта, то вони не оцінять цього, знову наберуться зухвалості, і до своєї давньої ницості додадуть ще й нову злість. Та й сам він здавався б малодушним і безхарактерним боягузом, тим паче що й без того не славився хоробрістю.

20. У той час як Ціцерон вагався, що йому робити, жінки, які приносили жертву богині, побачили дивовижне знамення. Коли вогонь на вівтарі, здавалось, уже зовсім погас, із попелу й вигорілих головешок раптом вихопилось велике і яскраве полум'я. Усі жінки страшенно налякалися, а весталки (53) веліли дружиш Ціцерона Теренції негайно піти до чоловіка і сказати йому, щоб він не барився виконати те, що задумав для блага батьківщини, тому що богиня подарувала яскраве світло, яке віщує йому успіхи і славу. Теренція (до речі, жінка від природи аж ніяк не лагідна і не смілива, а честолюбна і, за словами самого Ціцерона, більше готова встрявати в державні справи чоловіка, аніж ділитися з ним домашніми клопотами) не тільки передала йому ці слова, а й сама почала нацьковувати його проти змовників. Подібно поводився і його брат Квінт (54), а також Нігідій Фігул (55), один з тих, з ким Ціцерона єднали філософські зацікавлення та чиїми порадами він керувався при вирішенні найважливіших державних справ.

Коли на другий день сенат почав обговорювати питання про покарання затриманих, Сілан, якому першому дали слово, заявив, що їх слід перевести у в'язницю і застосувати до них найвищу міру покарання. До його думки приєднувалися всі, хто виступав за ним, аж поки слово взяв Цезар, який потім став диктатором. Тоді він був ще молодий, і ще тільки закладав підвалини своєї майбутньої величі, але вже в той час свої дії й задуми скерував по шляху, по якому згодом привів римську державу до єдиновладдя. На відміну від інших, Цезар умів приховувати свої наміри, але його поведінка не раз викликала в Ціцерона підозру, хоча той нічим себе не видавав. Дехто навіть подейкував, що його ледве не викрили, але він зумів викрутитися. Інші ж твердять, що Ціцерон навмисно не звертав уваги на доноси на Цезаря і не давав справі ходу із страху перед його впливом і друзями, бо не мав сумніву, що радше змовники були б виправдані разом з Цезарем, ніж останній засуджений разом з ними.

21. Отже, коли черга дійшла до Цезаря, він, підвівшись, висловив думку, що затриманих не слід карати на смерть, а, конфіскувавши їхнє майно, вислати їх в міста Італії, які до вподоби Ціцеронові, і тримати їх там закутими під охороною, аж поки буде розбитий Катіліна. Цьому поглядові^;: людяному й переконливому, надав певної ваги й Ціцерон. Він, узявши слово (56), співставив два погляди, підтримуючи в дечому перший, а в дечому - погляд Цезаря. Та й всі друзі Ціцерона вважали, що пропозиція Цезаря більше на руку Ціцеронові, тому що його в майбутньому менше звинувачуватимуть, якщо він не стратить тих людей, і через те віддавали перевагу другому погляду. Навіть Сілан змінив свою думку і пояснив, що він мав на увазі не смертну кару, бо найвищою мірою покарання для римського сенатора є в'язниця. Проти погляду Цезаря першим виступив Лутацій Катул (57), потім Катон, який у пристрасній промові зупинився на підозрах щодо Цезаря, і наповнив серця таким гнівом і безжальністю, що змовникам був винесений смертний вирок. Далі Цезар виступив проти конфіскації майна, вважаючи несправедливим, щоб сенат скористався лише найсуворішою частиною його пропозиції, відкинувши все, що в ній було людяного. Оскільки багато наполягали на конфіскації, Цезар звернувся за допомогою до народних трибунів. Однак вони не підтримали його, тоді Ціцерон сам відмовився від конфіскації і припинив обговорення питання.

22. Потім Ціцерон разом з сенаторами відправився до засуджених. Вони перебували в різних місцях, кожний під охороною в одного з преторів. Насамперед Ціцерон забрав на Палатині Лентула й повів його Священною дорогою та через форум, причому найвизначніші громадяни оточили його кільцем, немов охоронці, а народ із страхом дивився на те, що відбувалося, і мовчки проходив мимо. Особливо ж налякана і здивована була молодь. їй здавалося, ніби вона є свідком якогось старовинного таємничого обряду, що знаменує могутність знаті. Перетнувши форум і підійшовши до в'язниці, Ціцерон передав Лентула кату, наказавши стратити його. Потім по черзі він привів Цетега та інших, причому Цетега наказав також умертвити. Багато учасників змови купчились на форумі й чекали ночі, переконані, що ув'язнені живі і що їх можна буде викрасти. Ціцерон голосно крикнув в їхній бік: «Вони жили!» Так римляни кажуть про людей, які померли, коли не бажають вимовляти лиховісні слова. Вже запали сутінки, коли Ціцерон через форум подався додому, але тепер громадяни проводжали його не в німій тиші і зберігаючи порядок, а криками й оплесками вітали його впродовж усього шляху, називаючи рятівником і захисником батьківщини. Вулиці були яскраво освітлені, біля дверей стояли світильники і смолоскипи.

Жінки з дахів освітлювали дорогу, щоб ушанувати консула, який врочисто вертався у супроводі найзнаменитіших людей міста. Майже всі вони відбули великі війни і в'їжджали в Рим тріумфаторами, поширили римські володіння на суші й на морі, а тепер одностайно говорили, що багатьом сучасним полководцям римський народ зобов'язаний багатством, воєнною здобиччю й могутністю, але своєю безпекою і порятунком - одному лише Ціцеронові, який відвернув від нього таку велику і грізну небезпеку. Подиву гідним здавалося не те, що він знешкодив злочинні дії й покарав змовників, а те, що найбільшу із змов, які будь-коли виникали в Римі, він придушив з незначними втратами, без міжусобиць і потрясінь. І справді, переважна більшість тих, хто тягнувся до Катіліни, як тільки дізналися про долю Лентула й Цетега, покинули його і порозбігалися хто куди, сам же Катіліна, вступивши на чолі тих, що залишилися, в бій з Антонієм, загинув, а його загін був перебитий (58).

23. Проте знайшлися люди, які готові були ганити дії Ціцерона і шкодили йому. А очолювали їх з числа вибраних на наступний рік службових осіб претор Цезар і народні трибуни Метелл і Бестія. Вступивши на посаду, коли до закінчення повноважень Ціцерона залишилось усього кілька днів (59), вони не дозволяли йому виступати перед народом і, розставивши лавки на підвищенні для ораторів, не пускали його туди і не давали змоги говорити, щоправда, погодились на його виступ для того, аби він поклявся зректися влади, якщо сам захоче виступити (60). З такою умовою і виступив Ціцерон, немов для клятви, та коли запанувала тиша, він сказав клятву, але не ту, яку запровадили предки, а власну, зовсім не видану: він поклявся, що врятував батьківщину і зберіг непорушним панування Риму. І весь народ повторив за ним слова клятви. Внаслідок цього Цезар і народні трибуни ще більше заповзялися на нього, замишляючи проти нього всілякі підступи; вони запропонували викликати Помпея з військом, щоб покласти край пануванню Ціцерона. Але тут велику послугу Ціцеронові і всій державі зробив Катон (61). Він, бувши у той час народним трибуном, виступив проти затій своїх товаришів, хоч наділений був однаковою з ними владою, але славою далеко переважав їх. Він легко розладнав їхні плани і на народних зборах так розписав Ціцерона, що йому ухвалили небачені досі почесті і присвоїли звання «батька вітчизни». На мою думку, Ціцерону першому з-поміж римлян був присвоєний такий титул.

24. У цей час вплив Ціцерона в Римі сягнув вершини, однак, саме тоді багато римлян недолюблювали його не через якийсь ганебний вчинок, а тому, що він відвертав людей від себе постійним самовихвалянням і самозвеличанням. Бо ні засідання сенату, ні засідання суду не минали без того, щоб на них не лунало надокучливе Ціцеронове базікання про Катіліну й Лентула. Мало того, свої книги й твори він заповнив похвалами на честь своєї особи, а його мова, колись приємна і просто чарівна, стала нудною і нестерпною для тих, хто її слухав, бо самовихваляння, немов пліснява, пронизувало її. При цьому всьому, незважаючи на надмірне марнославство, він був далекий від заздрості до інших. Як видно з його творів, він без крихітки заздрості вихваляв своїх попередників і сучасників. Чимало його влучних висловлювань на вустах і понині. Так, наприклад, Арістотель, за його словами, це ріка, яка пливе чистим золотом(62), діалоги Платона - це мова самого Зевса (63), котрий саме так розмовляв би, якби йому довелося скористатись людською мовою. Теофраста він називав своєю втіхою. На запитання, яку з промов Демосфена він вважає найкращою, Ціцерон сказав: «Найдовшу». Щоправда, дехто, хто видає себе за шанувальника Демосфена, прискіпується до слів Ціцерона, які в нього вихопилися в листі до одного з друзів, що, мовляв, Демосфен подеколи дрімає в своїх промовах. Але ці люди забувають про щирі й захоплені похвали, яких Ціцерон не шкодує для цього оратора, забувають також про ті з його власних промов, у які він уклав особливо багато праці, тобто промови проти Антонія, названі Ціцероном «філіппіками». Серед його сучасників, які зажили слави завдяки красномовству або вченості, немає жодного, кого він не зробив би ще славнішим через доброзичливу згадку в своїх промовах або писаннях. У Цезаря, коли той став главою держави, він випросив для перипатетика Кратіппа (64) право римського громадянства, а Ареопаг переконав видати постанову про те, щоб просити цього філософа залишитись у Афінах і вести мудрі розмови з молоддю, які б стали окрасою міста. Дійшли до наших днів листи Ціцерона до Герода та до сина Марка (65), в яких він заохочує їх займатися філософією під керівництвом згаданого Кратіппа, а ритора Горгія звинувачує в тому, що той намовляє молодика до любострастя і пияцтва. Сину Ціцерон просто забороняє спілкуватися з Горгієм. Цей лист і другий до Пелопа Візантійського - чи не єдині з-поміж грецьких листів Ціцерона, написані спересердя. Горгія Ціцерон ганить справедливо, бо той справді був підлою людиною, тож і славу мав недобру, а ось Пелопу дорікає з дріб'язкового приводу, мовляв, той не постарався виклопотати для нього, Ціцерона, у візантійців якісь почесні постанови.

25. Отакі свідчення його честолюбства. А не раз, захопившись силою свого слова, він переступав межі пристойності. Розповідають, що одного разу він захищав Мунація(66), і коли той, виправданий судом, подав у суд скаргу на Ціцеронового друга Сабіна, Ціцерон, скипівши гнівом, сказав: «Хіба ти, Мунацію, домігся виправдання власними силами, а не тому, що я затуманив суд, немов затьмаривши мороком сонце?» Якось Ціцерон похвалив з трибуни Марка Красса, а через декілька днів гудив його. Коли ж той нагадав йому: «Хіба не ти з того самого місця хвалив мене нещодавно?» - Ціцерон відрубав: «Так, для вправи. Вправлявся говорити на нікчемну тему». Іншим разом Красс сказав, що ніхто з Крассів не жив більше шістдесяти років, а згодом став відмовлятися від своїх слів, кажучи: «Чого б це я мав таке говорити?» - «Ти знав, що римлянам припадуть до душі такі слова, тому й підлещувався до них»,- зауважив Ціцерон. Той же Красс доводив, що йому подобаються стоїки своїм твердженням, згідно з яким кожна доброчесна людина багата. «А можливо, вони подобаються тобі тим, що, на їх думку, все належить мудрому?» - запитав Ціцерон, натякаючи на грошолюбство Красса. Один із синів Красса, дуже схожий на котрогось Аксія (ця обставина кидала на його матір ганебні підозріння), виголосив у сенаті промову, яка припала всім до вподоби. Коли Ціцерона запитали, що він про нього думає, він сказав: «Достойний Красса» (Aksios Krassou) (67).

26. Маючи намір відплисти в Сірію (68), Красс волів мати в особі Ціцерона друга, а не ворога. Зізнаючись йому у своїй приязні, Красс виявив бажання пообідати в нього, і Ціцерон прийняв його радо. Через кілька днів деякі з друзів просили Ціцерона за Ватінія, який прагнув помиритися з ним і жити в приязні (бо досі був його ворогом). «Невже Ватіній хоче пообідати в мене?» - зауважив Ціцерон. Так ставився він до Красса. Самого ж Ватінія, коли той виступав у суді, назвав надутим оратором, маючи на увазі опухи на його шиї. Почувши, що Ватіній помер, а незабаром дізнавшись достовірно, що він живий, Ціцерон вигукнув: «Хай би підла смерть спостигла того, хто так підло збрехав!» Коли Цезар вніс законопроект, щоб дати земельні наділи в Кампанії воїнам, багато хто з сенаторів виявляв незадоволення, а Луцій Геллій, чи не найстарший за віком серед них, заявив, що, поки він живий, цьому не бути. «Ну що ж, підождемо,- сказав Ціцерон,- не такої вже й довгої відстрочки вимагає Геллій». Був у Римі певний Октавій, якому закидали, що він родом з Африки. Коли він під час судового розгляду сказав, що не чує Ціцерона; той здивувався: «Як це так? Адже в тебе вухо проколоте!» (69) На зауваження Метелла Непота, що Ціцерон як обвинувач більше людей погубив, ніж як захисник урятував, він відповів: «Згоден з тобою, що чесності в мене більше, ніж красномовства». Один юнак, якого звинувачували в тому, що він подав батькові отруту в коржику, поводився визивно й намірявся вилаяти Ціцерона. Тоді Ціцерон йому відказав: «З більшою радістю прийму від тебе лайку, аніж отруту». Публій Сестій (70), попросивши Ціцерона виступити захисником у якійсь справі разом з декількома іншими, увесь час хотів говорити, і сам нікому не давав виступити. Коли стало ясно, що судді його виправдають, і вже йшло голосування, Ціцерон сказав: «Користуйся сьогодні слушною нагодою - наговорися, Сестію, бо завтра вже ніхто тебе слухати не буде». Публія Косту, який видавав себе за знавця законів, насправді ж, був людиною неосвіченою й бездарною, Ціцерон викликав як свідка в одній справі. Коли той заявив, що нічого не знає, Ціцерон сказав йому: «Ти, либонь, гадаєш, що тебе питають про щось із галузі правознавства». Під час якоїсь суперечки Метелл Непот декілька разів запитував Ціцерона: «Хто твій батько, Ціцероне?» - «Дати тобі відповідь на таке запитання дуже важко завдяки твоїй матінці»,- відрубав Ціцерон. Річ у тім, що мати Непота мала славу розпусниці, а сам він - людини химерної. Одного разу він ні сіло ні впало відплив до Помпея в Сірію, а потім вернувся звідти, що було ще безглуздішим учинком. Похоронивши з великою запопадливістю свого наставника Філагра, Непот поставив на його могилі кам'яного крука. На це Ціцерон зауважив: «Ти дуже мудро зробив, бо він скоріше навчив тебе літати, ніж говорити». Марк Аппій, виступаючи в суді, у своїй промові попередив, що його друг і підзахисний просив виявити турботливість, красномовність і вірність. «Невже,- перебив його Ціцерон,- ти такий безсердечний що не проявиш нічого з тих якостей, про які говорив твій друг?»

27. Уїдливі насмішки з ворогів та судових противників можна було б ще сяк-так пояснити риторичним прийомом, але Ціцерон дошкульно глузував з людей просто заради сміху, за що його недолюблювали. Наведу кілька прикладів. Манія Аквілія (71), два зяті якого перебували на вигнанні, він назвав Адрастом. Коли Ціцерон домагався посади консула, цензором був Луцій Котта, пристрасний любитель вина. Одного разу Ціцерон, тамуючи спрагу водою, сказав до друзів, що його обступили: «Ви слушно боїтесь, щоб цензор не розсердився на мене за те, що я п'ю воду». Зустрівши Воконтія, котрий ішов з трьома неймовірно бридкими дочками, Ціцерон вигукнув:

Він проти волі Феба їх на світ родив (72).

Марк Геллій, котрий, як гадали, не походив від вільнона-роджених батьків, сильним і звучним голосом прочитав у сенаті якісь листи. «Не дивуйтесь,- сказав Ціцерон,- адже він сам із окличників». Коли Фавст, син того Сулли, який самодержавно правив Римом і багатьох відправив на той світ, оголосивши їх поза законом, розтринькав більшу частину свого майна і потрапив у боргову кабалу, а тому оголосив продаж майна з торгів, Ціцерон зауважив, що це оголошення йому подобається куди більше, ніж оголошення його батька.

28. Внаслідок оцієї злостивості Ціцерон нажив собі ворогів, до того ж проти нього ополчились прихильники Клодія (73). А сталося це з такої причини. Клодій був людиною знатного роду, віку молодого, за вдачею зухвалий і самовпевнений. Закоханий у Помпею, дружину Цезаря, він тайкома, переодягнувшись у кіфаристку, проник у дім Цезаря. У цей час там жінки (з чоловіків не було нікого) відзначали таємне й заборонне для зору чоловіків жіноче свято (74). Але Клодій, ще безбородий молодик, сподівався невпізнаним протиснутись крізь юрму жінок до Помпеї. Однак, увійшовши вночі у великий дім, він заблукав у переходах. І коли він так блукав, на нього звернула увагу одна із служниць Аврелії, матері Цезаря, і запитала, нібито дівчину, як її звати. Змушений заговорити, Клодій відповів, що шукає служницю Помпеї на ім'я Аура. Та, помітивши, що голос не жіночий, зчинила крик і покликала інших жінок. Ті позачиняли двері і, обнишпоривши геть чисто весь будинок, знайшли Клодія в кімнаті рабині, яка відчинила йому двері. Справа набула розголосу, Цезар розлучився з Помпеєю, а Клодія обвинуватили у святотатстві.

29. Ціцерон був другом Клодія і під час подій, які виникли у зв'язку із справою Катіліни, мав у ньому запопадливого помічника й охоронця. Але тепер, коли Клодій, заперечуючи звинувачення, вперто твердив, начебто він перебував тоді не в Римі, а в дуже віддалених місцях, Ціцерон посвідчив, що Клодій прийшов до нього в дім і про щось із ним розмовляв. Саме так і було насправді. Але склалася думка, що Ціцерон дав свідчення не заради правди, а заради того, щоб виправдати себе перед своєю дружиною Теренцією. Теренція ж ненавиділа Клодія через його сестру Клодію (75), котра, на її думку, хотіла вийти заміж за Ціцерона і влаштовувала цю справу за посередництвом якогось Тулла з Тарента. Цей Тулл був одним з найближчих друзів Ціцерона. Буваючи часто у Клодії, яка жила по-сусідству, він робив їй усілякі послуги, чим і викликав підозри Теренції. Оскільки Теренція відзначалася норовливою вдачею і верховодила своїм чоловіком, то вона й намовила його виступити разом з іншими проти Клодія і дати показання на суді. Свідчили проти Клодія багато шановних громадян Рима, обвинувачуючи його у клятвопорушеннях, шахрайствах, підкупі народу, спокушуванні жінок. Лукулл навіть привів до суду рабинь - свідків того, що Клодій мав любовний зв'язок з наймолодшою із своїх сестер у той час, коли та була його, Лукулла, дружиною (76). По місту ходили чутки, що Клодій був у близьких стосунках з двома іншими сестрами - Терцією, дружиною Марція Рекса, і Клодією, яка була одружена з Метеллом Целером, і яку прозвали Квадрантарією, бо один з її коханців послав їй гаманця з мідяками замість срібних монет, а найдрібнішу мідну монету римляни називають квадрантом. Саме ця сестра неабияк спричинилася до і без того недоброї слави Клодія.

Однак народ вороже поставився до тих, що свідчили і одностайно виступали проти Клодія. Через те налякані судді оточили себе озброєною вартою і дуже багато з них подали таблички з нерозбірливо написаними літерами. Як показав підрахунок голосів, більшість проголосувала за виправдання Клодія, але пішов поголос, що тут мав місце підкуп. Тим-то Катул (78), зустрівши суддів, сказав їм: «Ви правильно зробили, коли вимагали охорони для себе, бо ви боялись, щоб у вас не забрали гроші». А Ціцерон Клодію, який глузував з нього, мовляв, судді не повірили його, Ціцерона, свідченням, так відрубав: «Все-таки мені повірили двадцять п'ять суддів, тобто стільки, скільки проголосувало за твоє засудження, а тобі не повірили тридцять, бо вони виправдали тебе тільки після того, як одержали гроші». Цезар, викликаний до суду, проти Клодія не свідчив, тільки заявив, що дружину в перелюбстві не звинувачує, а розлучився з нею тому, що подружні стосунки Цезаря повинні бути чистими не лише від ганебних учинків, а й від брудного поговору.

30. Уникнувши небезпеки, Клодій, обраний народним трибуном (79), одразу пішов у наступ на Ціцерона, підбурюючи проти нього всіх і вся. До того ж він зумів привернути до себе народ корисними законами,а консулів - постановами про призначення їм великих провінцій: Пізону - управління Македонією, а Табінію - Сірією (80). Він залучив до своїх задумів та дій багатьох бідарів і оточив себе озброєними рабами. З трьох найбільш впливових у той час людей відверто ворогував з Ціцероном Красс, Помпей у відносинах з одним і другим виявляв дворушність, Цезар готувався вирушити в Галлію з військом. Ціцерон пробував здобути собі прихильність Цезаря, хоч той і не був його другом і викликав у нього недовіру з часів змови Катіліни. Ціцерон просився взяти його легатом у Галлію. Коли Цезар на це погодився, Клодій, бачачи, що Ціцерон вислизає з-під його влади як трибуна, вдав, що ладен помиритися, звалюючи головну вину на Теренцію, а про Ціцерона всюди згадував з пошаною і з показовою доброзичливістю, кажучи, що не відчуває до нього ні ненависті, ні злоби, і лише по-дружньому злегка його картав, так що повністю розвіяв побоювання Ціцерона. Тоді Ціцерон відмовився від посади легата і знову зайнявся державними справами. Роздратований цим Цезар підбурив Клодія, повністю відвернув від Ціцерона Помпея і сам перед народом заявив, що, на його думку, стратити без вироку суду Лентула, Цетега та інших було протизаконною і ганебною справою. У цьому полягала суть звинувачення, і на цій підставі Ціцерона притягали до судової відповідальності (81). Опинившись у становищі підсудного, Ціцерон перемінив одяг, відпустив волосся і, обходячи місто, просив народ захистити його. Але всюди на вулицях його зустрічав Клодій, оточений зграєю відчайдушних і нахабних посіпак, які безкарно глузували з переміни в обличчі Ціцерона й нерідко закидали його камінням та болотом, перешкоджаючи йому просити про допомогу.

31. Разом з Ціцероном спочатку майже всі вершники перемінили одяг, і не менш двадцяти тисяч молодих людей з нестриженим волоссям ходило за ним, разом з ним благаючи народ. Потім зібрався й сенат, щоб винести постанову, яка зобов'язувала б народ змінити одяг, немов на знак жалоби. Коли консули цьому спротивилися, а Клодій поставив озброєних людей біля курії, багато сенаторів вибігли на вулицю і з криком рвали на собі туніки. Але оскільки й таке видовище не викликало ні жалощів, ні сорому, Ціцерон опинився перед необхідністю або піти на вигнання, або ж зводити рахунки з Клодієм збройною силою. Тоді він звернувся по допомогу до Помпея, який навмисно тримався осторонь і проживав поза Римом у своєму албанському маєтку (82). Спочатку Ціцерон послав до нього свого зятя Пізона (83), потім сам подався туди. Дізнавшись про прибуття Ціцерона, Помпей не зважився показуватись йому на очі, бо відчував пекучий сором перед тим чоловіком, який заради нього не вагався вступати в тяжку боротьбу і зробив йому чимало послуг великої державної ваги. Але тепер, коли Помпей став зятем Цезаря(84), він на вимогу останнього пустив у непам'ять давні добродійства і, вийшовши через інші двері, відмовився від зустрічі. Зраджений у такий спосіб Помпеєм і залишившись самотнім, Ціцерон став шукати допомоги в консулів. Габіній поставився до нього, як завжди, грубо. Пізон розмовляв з ним м'якше, але радив виїхати й поступитись перед натиском Клодія, витримати переміну долі і тим самим ще раз стати рятівником батьківщини, яка потрапила у вир тяжких міжусобиць. Одержавши таку відповідь, Ціцерон звернувся за порадою до друзів. Лукулл радив залишитися, сподіваючись, що врешті-решт справа Ціцерона візьме гору, інші ж вважали, що йому слід піти на вигнання, бо народ скоро затужить за ним, переситившись безумством і відчайдушністю Клодія. З цією думкою погодився Ціцерон. Він велів перенести на Капітолій статую Мінерви, яка довгий час стояла в його домі і яку він особливо цінував. Там він посвятив її, викарбувавши на ній такий напис: Мінерві, охоронниці Рима. Потім узяв у друзів супровідників, близько півночі виїхав з міста й подався через Луканію з наміром переправитись на Сіцілію.

32. Як тільки виявилось, що Ціцерон виїхав, Клодій провів постанову про його вигнання і оголосив указ, згідно з яким заборонялось давати Ціцерону вогонь і воду та приймати його під свій дах у межах п'ятисот миль від Рима (85). Проте ніхто з поваги до Ціцерона не зважав на цей указ. Виявляючи йому щиру доброзичливість, його тепло проводжали в дальшу дорогу. Тільки в луканському місті Гіппонії, що тепер зветься Вібоном (86), якийсь Вібій, сіцілієць родом, якому колись Ціцерон зробив чимало важливих послуг і під час свого консульства призначив начальником будівельників, не прийняв опального вигнанця до себе в дім, а повідомив, що відводить йому притулок за містом. А Гай Вергілій, намісник Сіцілії, який був Ціцеронові багато дечим зобов'язаний, написав йому, щоб не приїздив на Сіцілію. Прибитий горем, Ціцерон подався в Брундізій (87) і звідти попутним вітром відплив у Діррахій. Коли, однак, на морі подув супротивний вітер, він на другий день повернувся у Брундізій, але потім знову відчалив. Кажуть, що коли він прибув у Діррахій і мав зійти на берег, земля задвигтіла й море захвилювало. З цього ворожбити зробили висновок, що його вигнання не буде тривалим, бо ці явища вони витлумачили як знамення про переміну долі. Хоч Ціцерона відвідувало багато людей, і грецькі міста наввипередки відправляли до нього врочисті посольства (88), однак, він проводив час переважно в журбі й тузі, скеровуючи свій погляд у бік Італії, немов знехтуваний коханець на предмет свого кохання. У своєму горі він надмірно занепав духом і був так пригнічений, що навряд чи хто-небудь міг чекати такого від людини, яка все життя дружила з наукою. Адже він сам частенько просив друзів звати його не оратором, а філософом, мовляв, філософію він обрав своїм основним заняттям, а красномовство для нього допоміжний засіб, яким він користується в разі потреби у державній діяльності. Але жадоба слави здатна змивати з людських умів веління доводити, немов фарбу, і через зіткнення та спілкування з юрбою залишати в душах державних діячів відбиток її пристрастей, хіба що той чи той зуміє, оберігаючи себе якнайстаранніше, пристосуватися до зовнішніх обставин настільки, що зважає лише на суть слів, залишаючись невразливим до пристрастей, які викликають ці слова.

33. Вигнавши Ціцерона, Клодій спалив його заміські будинки, пустив димом його дім у Римі, а на тому місці побудував храм Свободи. Інше Ціцеронове майно він призначив для розпродажу і щоденно через окличника оголошував про це, але ніхто нічого не купував. Унаслідок таких дій прихильників аристократії взяв страх. Підштовхуючи розбещений народ до зухвалих і нахабних учинків, Клодій почав нападати на Помпея й підривати деякі його розпорядження, які той зробив під час своїх походів. Ображений Помпей не міг собі подарувати, що кинув Ціцерона напризволяще. Тепер він, навпаки, робив усе для того, щоб з допомогою друзів повернути його з вигнання. Оскільки ж Клодій противився цьому, сенат ухвалив не затверджувати жодного рішення й не займатися державною діяльністю, якщо Ціцеронові не буде дана змога вернутися. У рік консульства Лентула (89), коли заворушення настільки посилились, що в сутичках на форумі було поранено народних трибунів, а брат Ціцерона Квінт лише дивом уникнув смерті, прикинувшись мертвим серед трупів, настрій у народі почав круто змінюватися. Один з народних трибунів, Анній Мілон , перший зважився притягти Клодія до суду за насильство. Помпея підтримало багато громадян з народу і жителі сусідніх міст. З'явившись з ними на форум, Помпей прогнав Клодія і закликав громадян приступити до голосування. Ще ніколи, кажуть, у жодній справі народ не голосував з такою одностайністю. Та й сенат, змагаючись із народом, висловив подяку тим містам, які піклувалися про Ціцерона під час вигнання, і ухвалив відбудувати на державні кошти його дім та заміські вілли, котрі зруйнував Клодій.

Ціцерон повернувся на шістнадцятому місяці вигнання (91). Міста зустрічали його з такою бурхливою радістю, що навіть слова самого Ціцерона, котрий згодом описав ці дні, виявляються не досить виразними. А сказав він, що вся Італія несла його на плечах і так внесла в Рим . Навіть Красс, який до вигнання був ворогом Ціцерона, з радістю вийшов його зустрічати і помирився з ним, як сам сказав, щоб зробити приємність своєму синові Публію, палкому шанувальникові Ціцерона.

34. Невдовзі Ціцерон, діждавшись моменту, коли Клодій виїхав з Рима, піднявся у супроводі багатьох осіб на Капітолій і зірвав та знищив таблички, на яких були записані постанови народних трибунів. Коли Клодій з цього приводу подав на нього скаргу, Ціцерон доводив, що Клодій, як патрицій за походженням, незаконно став народним трибуном і через те жодна з його дій не має законної сили. Катон обурився виступом Ціцерона і заперечив йому, заявляючи, що він сам Клодія не схвалює, навпаки, рішуче засуджує його діяльність, а проте страшним насильством було б, якби сенат відмінив стільки постанов і діянь, у числі яких є і його власні розпорядження під час перебування на Кіпрі та у Візантії. Ціцерон образився на Катона, і хоч образа ця не перетворилась у відкриту ворожнечу, та все-таки колишня щира приязнь розвіялась.

35. Потім Мілон убив Клодія (93). Переданий суду за вбивство, він виставив своїм захисником Ціцерона. Сенат боявся, щоб через небезпеку, в якій опинився відомий і до того ж палкої вдачі чоловік, як Мілон, у місті не виникли заворушення. Тому доручив Помпею головувати при розгляді цієї та інших справ, і забезпечити водночас порядок у місті й суді. Помпей ще вночі розставив воїнів на височинах довкола форуму, а Мілон, боячись, щоб Ціцерон, наляканий незвичним для нього видовищем, не виступав гірше, ніж звичайно, умовив його прибути на форум на ношах і спокійно чекати, поки зберуться судді, а люди заповнять судилище. Ціцерон, виявляється, не тільки не був відважний на війні, а й виступати як оратор починав зі страхом: він перестав дрижати й труситися під час виступу тільки після того, як у багатьох процесах його красномовство досягло вершини й сили. Одного разу, коли Ціцерон узяв на себе захист Ліцінія Мурени, якого Катон притягнув до судової відповідальності, він під впливом честолюбства, намагаючись перевершити Гортензія, блискучого оратора, провів ніч, не склепивши очей, і внаслідок цього, виснажений до краю надмірним трудом і безсонною ніччю, виступив нижче своїх можливостей. І ось тепер, вийшовши з нош, він подався до місця, де мав відбутися суд над Мілоном. Побачивши Помпея, який сидів на підвищенні, немов серед військового табору, і форум, що яскраво сяяв зброєю, Ціцерон розгубився й насилу зміг почати промову. Голос його зривався, все тіло трусилось. А Мілон з'явився до суду бадьорим і безстрашним, вважаючи негідним для себе обстригти волосся і вдягнути жалобу. Ця обставина, очевидно, значною мірою спричинилася до його засудження. Однак, у цьому випадку Ціцерон виявив радше відданість другові, аніж боягузтво. 36. Ціцерона прийняли в колегію жерців, яких римляни називають авгурами, на місце Красса молодшого, що загинув у Парфії . Потім він одержав за жеребом провінцію Кілікію та військо, яке складалося з дванадцяти тисяч піхотинців і двох тисяч шестисот вершників, і відплив у Азію (95). Йому було доручено навести порядок у Каппадокії (96) і домогтися, щоб населення корилось царю Артабарзану. Ціцерон виконав це доручення і владнав там справи бездоганно, не вдаючись до війни. Помітивши, що серед кілікійців почалися заворушення у зв'язку з поразкою римлян у війні з парфянами і повстанням у Сірії, він утихомирив їх засобами лагідного правління. Подарунків він не приймав навіть тоді, коли їх давали царі. Жителів провінції він звільнив від влаштування бенкетів на честь намісника, тобто на свою честь, а сам щоденно запрошував приємних йому осіб до столу, вгощаючи їх не розкішно, але цілком пристойно. В його домі не було воротаря, і ніхто не бачив, щоб Ціцерон вилежувався без діла, навпаки, він з самого рання був на ногах, приймав відвідувачів, стоячи або походжаючи перед дверима своєї спальні. Кажуть, що він нікого не звелів відшмагати різками, ні на кому не рвав одягу, нікого не ганьбив у приступі гніву паскудними словами, не накладав принизливих стягнень. Викривши крупні розкрадання народного добра, він підніс добробут міст, а розкрадачів після того, як вони відшкодували збитки, нічим більше не покарав і не позбавив громадянських прав. Він вів і війну і розгромив грабіжників, які населяли околиці Амана (97), за що воїни проголосили його імператором. Коли оратор Целій (98) просив його прислати йому в Рим леопардів для якихось ігрищ, Ціцерон написав йому, що леопардів у Кішкії немає: вони повтікали в Карію, розгнівавшись на те, що з ними одними воюють, тоді як усе навкруги втішається миром.

Виїхавши з провінції, Ціцерой спочатку зупинився на Родосі, потім із задоволенням побував у Афінах, з тугою згадуючи свої давні заняття. Тут він зустрівся з найславетнішими вченими, задушевно спілкувався з друзями і знайомими, взагалі, Греція належно його вшанувала. Повернувшись до Рима, Ціцерон застав там украй напружене становище: розсварені римляни, немов у якійсь лихоманці, рвалися до громадянської війни (99).

37. Сенат хотів ухвалити Ціцеронові тріумф, але Ціцерон заявив, що йому було б приємніше супроводжувати в тріумфальному поході Цезаря, аби тільки помирилися ворогуючі сторони. Від себе особисто він радив обом припинити чвари: Цезареві написав багато листів, не раз просив і Помпея, заспокоюючи й умовляючи кожного з них зокрема. Коли лиха не можна було вже відвернути, і Цезар почав наступ (100), а Помпей з багатьма видатними людьми без опору залишив Рим і втік, Ціцерон не приєднався до цієї втечі, тому здавалося, що він перейшов на бік Цезаря. Немає сумніву, що він довго вагався, яке прийняти рішення, і мучився неймовірно. Бо в своїх листах він пише, що не знає, на чий бік стати: у Помпея поважна і слушна підстава вести війну, зате Цезар краще вміє скористатися обставинами і більше турбується про інтереси власні і друзів, так що від кого втікати йому ясно, але неясно, до кого. У цей час Ціцерону написав листа якийсь Требацій (101), один з прихильників Цезаря, в якому повідомляв, що, на думку останнього, Ціцеронові вигідніше приєднатися до його табору і розділити з ним надії; якщо ж він не згоден з цим, то хай їде у Грецію і живе там спокійно, тримаючись осторонь , і тих, і тих. Здивований тим, що Цезар не написав йому сам особисто, Ціцерон відповів спересердя, що він не вчинить нічого такого, що було б негідним його попередніх дій. Таке можна прочитати в листах Ціцерона.

38. Тільки-но Цезар вирушив у Іспанію (102), як Ціцерон відплив до Помпея. Усі там зраділи його приїздові, лише Катон віч-на-віч різко вилаяв його за те, що він приєднався до Помпея. Для нього, Катона, було б ганьбою залишити свій державний пост, який він вибрав із самого початку, тоді як Ціцерон міг би принести більше користі і батьківщині, і друзям, якби, залишаючись у Римі безсторонньою особою, узгоджував свою діяльність із перебігом подій, а він усупереч здоровому глуздові і без будь-якої потреби став ворогом Цезаря і прибув сюди, щоб наразитися разом з іншими на серйозну небезпеку. Ця розмова докорінно змінила настрій Ціцерона; значною мірою до цього спричинилась і та обставина, що Помпей не залучав його до жодного важливого починання. Винен був у цьому зрештою сам Ціцерон, який не приховував свого розчарування тим, що тут відбувалося. Він гудив приготування Помпея, посміювався тишком-нишком з його планів, не утримувався від уїдливих глузувань з його союзників. Ходив він па табору похмурий і скорботний, а інших змушував сміятися, хоч їм було зовсім не до сміху. Деякі з його дотепів варто тут навести. Так, коли Доміцій (103), наміряючись призначити начальником якогось чоловіка, мало здібного до війни, доводив, що той має чудову вдачу і неабиякий розум, Ціцерон запитав його: «Чому в такому разі ти не використаєш його для опіки над твоїми дітьми?» Дехто хвалив Теофана з Лесбоса (104), який у таборі був начальником робітників, за те, що він чудово зумів утішати родосців у їхньому горі з приводу втрати флоту. «Яке ж то щастя мати начальником грека!» - вигукнув Ціцерон. Коли Цезар уже скрізь мав успіхи і вже оточив військо Помпея, Лентул (105) заявив, що йому достеменно відомо, начебто друзі Цезаря перебувають у пригніченому настрої, Ціцерон тоді запитав його: «Невже ти хочеш сказати, що вони незадоволені Цезарем?» Коли якийсь Марцій, який прибув з Рима, розповів, що в Римі ходять уперті чутки, начебто Помпей опинився в облозі, Ціцерон зауважив: «Виходить, ти для того й прибув сюди кораблем, щоб на власні очі це побачити». Після поразки Ноній (106) твердив, що не слід утрачати надій, бо в таборі Помпея залишалося сім орлів. «Ти чудово втішив би нас, коли б ми воювали з галками»,- сказав Ціцерон. Коли Лабієн (107), покладаючись на якісь віщування, доводив, що Помпей повинен перемогти, Ціцерон промовив: «Виходить, то була військова хитрість, коли ми втратили свій табір?»

39. Після битви при Фарсалі (108), у якій Ціцерон не брав участі через недугу, і втечі Помпея Катон, у чиєму підпорядкуванні в Діррахії було численне військо і сильний флот, вважав за свій обов'язок передати Ціцерону командування згідно з законом, бо останній як колишній консул, мав перевагу перед Катоном. Але Ціцерон не тільки відмовився від влади, а й взагалі не бажав далі брати участь у війні. Через-те він мало не поплатився життям, бо син Помпея та інші назвали його зрадником і вже видобули мечі, але тут за Ціцерона заступився Катон: він насилу відстояв його і відпустив з табору. Ціцерон прибув у Брундізій і жив там, чекаючи повернення Цезаря, якого затримали справи в Азії та Єгипті. Коли ж прийшло повідомлення, що Цезар прибув у Тарент(109) і звідти сухопутним шляхом прямує в Брундізій, Ціцерон вийшов йому назустріч, не стільки втративши надію на порятунок, скільки соромлячись у присутності багатьох людей піддавати випробуванню великодушність свого ворога, до того ж переможця. Однак, йому не довелось нічого чинити й говорити, що йшло б урозріз із його гідністю. Бо Цезар, побачивши Ціцерона, який ішов йому назустріч, далеко попереду від інших, скочив з коня, привітався з ним і пройшов чималу відстань, досить довго розмовляючи з ним одним.

Відтоді Цезар виявляв до Ціцерона постійну пошану і доброзичливість. Навіть спростовуючи похвальний твір на честь Катона, Цезар належно оцінив і красномовство, і все життя Ціцерона, порівнюючи його з Періклом і Фераменом (110). Твір Ціцерона має назву «Катон» (111), а Цезаря - «Антикатон». Кажуть також, що коли Квінт Лігарій (112) став . перед судом за те, що належав до ворогів Цезаря, і Ціцерон узяв на себе його захист, Цезар сказав друзям: «А що заважає нам послухати виступ Ціцерона після довгої перерви, адже й так уже вирішено, що Лігарій негідник і мій ворог». Але Ціцерон із самого початку схвилював Цезаря до глибини душі, далі його промова стала настільки барвистою у висловленні почуттів і сповнена такої принадності, що Цезар раз у раз мінився на обличчі; видно було, що в його душі вирують суперечливі почуття, а під кінець, коли оратор згадав битву при Фарсалі, Цезар затремтів усім тілом і, до краю вражений, випустив із рук якийсь записник. Розчулений, він виправдав Лігарія.

40. Трохи згодом, після того як республіканський лад змінився монархічним, Ціцерон відсторонився від громадських справ і своє дозвілля присвятив молоді, синам найзнатніших і найвшіивовіших громадян, які бажали вивчати філософію. Завдяки спілкуванню з ними Ціцерон знову набув великої ваги в Римі. Основним заняттям його стало тепер писання та переклад філософських діалогів, а також відтворення латинською мовою окремих термінів з галузі діалектики (113) і фізики. Кажуть, що Ціцерон першим дав назви таким поняттям, як «уявлення», «утримання від судження», «згода з висловленим судженням», «сприймання», а також «неподільне», «просте», «порожнеча» та багато інших подібного роду. Окремі поняття він зумів зробити зрозумілими й загальновживаними або за допомогою метафор або через осмислення основного значення слів. Свою вправність у віршуванні використовував для розваги. Кажуть, що кожного разу, коли йому хотілося розважитись у такий спосіб, він складав за одну ніч по п'ятсот віршованих рядків.

Проживаючи в той час переважно в своєму маєтку поблизу Тускула, Ціцерон писав друзям, що живе життям Лаерта (114) . Невідомо, чи він просто жартував, як це було його звичаєм, чи, можливо, писав так під впливом честолюбства, спраглий за державною діяльністю і засмучений тогочасними порядками. Вряди-годи він приїжджав у місто, щоб виявити свою відданість Цезарю, причому завжди був першим серед тих, хто ратував за почесті для нього, і намагався сказати щось нове на похвалу Цезареві та його діянням. До таких висловлювань належать і слова Ціцерона про статуї Помпея. їх були зняли й поскидали на землю, але Цезар велів поставити їх на свої місця, і вони були поставлені. З цієї нагоди Ціцерон сказав, що Цезар завдяки своїй великодушності не тільки піднімає статуї Помпея, а й утверджує свої власні.

41. Передають, що Ціцерон задумав написати історію Риму в повному обсязі, включаючи багато подій з історії Греції, а також вплітаючи міфи й перекази, які сам зібрав. Але здійснити цей намір не дали йому змоги численні клопоти та прикрощі, як громадські, так і особисті. Не обійшлося тут у великій мірі і без вини самого Ціцерона. По-перше, він розлучився із своєю дружиною Теренцією (115) під приводом того, що вона ніскілечки не турбувалася про нього під час війни, бо він виїхав з Італії без будь-яких засобів до життя, а після повернення не відчув сердечності з її боку. Так, Теренція не відвідувала його тоді, коли він тривалий час проживав у Брундізії. А коли їхня малолітня дочка вибралася (116) в цю далеку дорогу, то мати не дала їй ні відповідних провідників, ні харчів, ні грошей на витрати. Мало того, Теренція геть-чисто спорожнила будинок у Римі, опинившись по вуха в боргах. Такі були, кажуть, найсуттєвіші приводи для розлучення. До речі, Теренція заперечувала їх, а Ціцерон блискуче підтвердив її виправдання, одружившись незабаром з молодою дівчиною Публілією. Теренція тоді почала поширювати чутки, начебто Публілія причарувала його своєю юною вродою, але вільновідпущеник Ціцерона Тірон (117) пише, що він зробив це заради грошей, аби сплатити свої борги. Дівчина була дуже багата, а Ціцерон управляв її маєтком на правах опікуна згідно з заповітом її батька. Оскільки в Ціцерона було боргів на багато десятків тисяч, то він за порадою друзів та рідних і одружився з Публілією, незважаючи на велику вікову різницю, щоб, скориставшись маєтком Публілії, розрахуватися з кредиторами. Антоній, згадуючи про цей шлюб у своїй промові-відповіді на «Філіппіки»,' каже, що Ціцерон вигнав дружину, біля якої постарівся. Заодно Антоній, ущипливо глузуючи з домосідства оратора, називав його неробою і боягузом. Невдовзі після одруження померла від пологів Ціцеронова дочка Туллія, яка була одружена з Лентулом. Вийшла вона за нього після смерті Пізона, першого свого чоловіка. Щоб утішити якось Ціцерона в скорботі, звідусіль зібралися філософи. Ціцерон настільки був прибитий горем, що розлучився з молодою дружиною, котра, як йому здавалося, була рада смерті Туллії.

42. Такий був стан родинних справ Ціцерона. У змові проти Цезаря він участі не брав, хоч належав до найближчих друзів Брута (118) і, либонь, як ніхто інший відчував нехіть до нових порядків і тужив за старими. Але змовники не довіряли його нерішучій натурі та похилому віку, в якому навіть сильні духом втрачають попередню відвагу.

Після того як Брут і Кассій з товаришами виконали свій задум (119), і прихильники Цезаря згуртувалися проти них, над Римом знову нависла загроза громадянської війни. Антоній, який тоді був консулом, скликав засідання сенату й виголосив коротку промову, закликаючи до згоди. Ціцерон промовляв довго й доречно, переконуючи сенат піти за прикладом афінян (120) і пустити в непам'ять усе, що стосується Цезаря, а Кассію і Бруту призначити провінції. Проте нічого з цих постанов не вийшло. Бо народ, і без того охоплений співчуттям до Цезаря, побачивши покійника, якого несли в похоронному поході через форум (Антоній у цей час показував зібраним залитий кров'ю і пошматований мечами одяг Цезаря), у нестямі від гніву кинувся шукати на форумі змовників. Не знайшовши їх, юрба зі смолоскипами в руках розбіглася підпалювати їхні будинки. Убивці завдяки заздалегідь ужитим запобіжним заходам, щоправда, уникли розправи, проте, передбачаючи інші, не менш грізні й численні небезпеки, покинули Рим.

43. Антоній одразу піднісся духом, і всіх узяв острах перед єдиновладдям. Особливо ж осоружним став Антоній для Ціцерона. Антоній бачив, що вплив Ціцерона в державі знову зростає, знав про його приязнь із Брутом, ніяково почував себе в його присутності. Додаймо, що вже раніше в їхніх взаєминах не було щирості через повну розбіжність у поглядах на життя і в способі життя. Стривожений не на жарт тим, що відбувалося, Ціцерон спочатку хотів податися в Сірію з Долабеллою як його легат, але Гірцій і Панса, вибрані консулами на наступний рік (121), люди чесні й палкі прихильники Ціцерона, просили не залишати їх, обіцяючи з його допомогою зламати силу Антонія. Ціцерон і вірив їм, і не вірив, проте з Долабеллою не поїхав, а з Гірцієм домовився, що літо проведе в Афінах, і як тільки Гірцій з Пансою вступить на посаду консула, зразу повернеться. З тим він і виїхав. Але його плавання відкладалося, до того ж із Рима почали надходити вісті, начебто з Антонієм сталася дивна переміна, усі свої дії він погоджує з сенатом і що бракує лише присутності його, Ціцерона, щоб справи повернули на добре. Докоряючи собі за надмірну обережність, Ціцерон незабарно повернувся в Рим. І напочатку його надії виправдалися: від радості й бажання побачити його назустріч йому вийшло стільки народу, що дружні вітання й потиски рук біля міських воріт та по дорозі додому забрали в нього майже весь день. Наступного дня Антоній скликав засідання сенату й запросив на нього Ціцерона, але той не з'явився і не вставав з ліжка під приводом того, що почував себе нездоровим після стомливої подорожі. Насправді ж, причиною неявки був страх перед підступами ворогів, викликаний деякими підозрами та недовірою, які визріли в ньому по дорозі в Рим. Антоній, украй обурений такою образою, послав воїнів з наказом або привести Ціцерона, або спалити його дім. Та коли багато сенаторів заступилися за Ціцерона і просили Антонія не робити цього, він поступився, одержавши заставу. З того часу Антоній і Ціцерон не віталися при зустрічах і уникали один одного. Такі стосунки тривали між ними до приїзду з Аполлонії молодого Цезаря(122), який, виступивши як спадкоємець покійного, затіяв суперечку з Антонієм у зв'язку з тим, що той привласнив двадцять п'ять мільйонів драхм Цезаря.

44. Згодом Філіпп, вітчим молодого Цезаря, і Марцелл , чоловік його сестри, прийшли з юнаком до Ціцерона й домовилися, що Ціцерон підтримуватиме Цезаря в сенаті і перед народом силою свого красномовства та своїм впливом, який він мав у державі, а Цезар забезпечить йому охорону за допомогою грошей і війська. Річ у тім, що вже тоді цей молодий чоловік мав у своєму розпорядженні чимало колишніх воїнів Цезаря.

Була, либонь, ще й інша, важливіша причина, через яку Ціцерон охоче погодився прийняти дружбу з молодим Цезарем. Ще за життя Помпея й Цезаря йому наснився дивний сон. А снилося йому, що хтось скликав на Капітолій сенаторських синів, бо Юпітер має намір призначити одного з них правителем Риму. Громадяни, які з поспіхом позбігалися, юрмились навколо храму, а хлопці мовчки сиділи в тогах, облямованих пурпуром. Раптом відчинилися двері, і хлопці по черзі піднімалися й шанобливо проходили навколо бога. Приглянувшись до кожного з них, бог відправляв їх одного за одним, а вони відходили незадоволень Та коли підійшов молодий Цезар, бог простягнув руку і мовив: «Римляни, вашим міжусобицям буде покладено край, коли оцей хлопчина стане володарем». Такий сон бачив Ціцерон. Зовнішній вигляд хлопця виразно закарбувався в пам'яті Ціцерона, хоча він не знав, хто це такий. Другого дня Ціцерон прийшов на Марсове поле в той час, коли хлопці розходились по домівках, закінчивши свої вправи. І тут першим на очі Ціцеронові попався хлопчик, який йому приснився. Вражений цим, Ціцерон запитав, хто його батьки. Виявилося, що це син Октавія, людини не дуже знатної (124), і Аттії, племінниці Цезаря. Тим-то Цезар, який не мав дітей, заповів йому весь маєток і будинок. Відтоді, кажуть, Ціцерон при зустрічах з хлопцем приділяв йому значну увагу, а той радо приймав його прихильність. До того ж трапилось так, що рік народження хлопця збігся з роком консульства Ціцерона (125).

45. Такі, очевидно, були, як загалом гадають, причини їхньої дружби. Однак Ціцерона зблизила з Цезарем передусім ненависть до Антонія, а також його натура, жадібна до почестей. Він сподівався, що зможе долучити до свого впливу як державного діяча ще й силу Цезаря. Річ у тім, що юнак так підлещувався до нього, що навіть називав його своїм батьком. Брут у листах Аттіку (126), не приховуючи незадоволення, звинувачує Ціцерона в тому, що він, догоджаючи Цезареві із страху перед Антонієм, явно робить це не заради свободи для батьківщини, а підшукує собі ласкавого хазяїна. Незважаючи на це, Брут узяв до себе сина Ціцерона, який тоді вивчав філософію в Афінах, зробив його начальником і давав йому різні доручення, котрі той успішно виконував.

У той час вплив Ціцерона в Римі сягнув вершини. Вирішуючи справи, як сам захотів, він вигнав з Рима Антонія, підбурював проти нього і відправив на війну з ним двох консулів - Гірція й Пансу - з військом. Крім того, він переконав сенат ухвалити Цезареві, як борцеві за інтереси батьківщини, свиту з лікторів і знаки преторської влади. Та коли Антоній у битві зазнав поразки і обидва консули загинули (127), переможні війська стали під командування Цезаря. Тоді сенат, злякавшись сили цього молодика, якому доля не шкодувала блискучих успіхів, спробував за допомогою подарунків та почестей відтягнути від нього військо і зменшити його силу під тим приводом, що після втечі Антонія відпала потреба в захисниках. У свою чергу наляканий Цезар підіслав до Ціцерона людей, щоб вони його переконали домагатися консульства для них обох, запевняючи, що, одержавши владу, Ціцерон правитиме самочинно і керуватиме юнаком, якому в голові лише звання консула і слава. Цезар сам згодом зізнався, що він боявся, аби його військо не було розпущене, і він не залишився одиноким, і тому вчасно скористався владолюбством Ціцерона, намовивши його домагатися консульства і обіцяючи йому всебічну підтримку під час виборів.

46. Заохочений такими обіцянками, старий Ціцерон дав себе обдурити молодику, просив за нього на виборах, заступався за нього перед сенаторами. Друзі засуджували його за це вже тоді, а невдовзі він і сам відчув, що погубив себе і запропастив свободу римлян. Бо, ставши консулом і піднявшись високо (128), молодик відійшов від Ціцерона і зв'язався з Антонієм та Лепідом. Вони, об'єднавши свої сили, поділили між собою верховну владу (129), немов якесь майно. Склали вони також списки намічених до страти в кількості двохсот чоловік. Із усіх спірних питань найзапеклішу суперечку викликало питання про те, чи вносити Ціцерона, в списки, чи ні. Антоній уперто наполягав на страті Ціцерона погрожуючи, що інакше відмовиться від будь-яких переговорів. Лепід підтримував Антонія, а Цезар заперечував обом. Три дні тривали таємні переговори неподалік міста Бононії (130), а збирались вони на якомусь острівці посеред річки, далеко від військових таборів. Передають, що перші два дні Цезар пробував відстояти Ціцерона, а на третій поступився і пожертвував ним. Взаємні поступки виглядали так: Цезар пожертвував Ціцероном, Лепід - своїм братом Павлом, Антоній - Луцієм Цезарем, який доводився йому дядьком з боку матері. Ось так оскаженілі від гніву й злості, вони втратили людські почуття або, точніше, довели, що немає звіра лютішого від людини, якщо до її пристрасті приєднається влада.

47. Ціцерон у той час перебував разом з братом Квінтом у своєму маєтку поблизу Тускула. Дізнавшись, що вони обидва оголошені поза законом, брати вирішили дібратися до Астури (131), невеликого приморського маєтку Ціцерона, а звідти попливти в Македонію до Брута, бо вже ходили чутки, начебто він там захопив владу. їх несли на ношах, з горя вони вкрай знесилились і, часто відпочиваючи і ставлячи поруч ноші, разом оплакували свою гірку долю. Особливо занепав духом Квінт, якого ще мучила й думка про злидні, які їх чекають. Він сам не встиг нічого взяти з дому, та й у Ціцерона було обмаль грошей, тому Квінт вважав за доцільніше, щоб Ціцерон їхав уперед, а він дожене брата, взявши з дому щонайнеобхідніше. Так вони й домовились, потім обнялись і, голосно ридаючи, розстались. Квінта через кілька днів видали переслідувачам його ж раби, а переслідувачі вбили його разом із сином. Ціцерон прибув в Астуру і, знайшовши судно, негайно піднявся на борт і з попутним вітром доплив до Цірцея(132). Стерничі хотіли без затримки плисти далі, але Ціцерон, чи то відчуваючи страх перед морем, чи ще не остаточно зневірившись у Цезарі, висів і пройшов близько ста стадіїв у напрямку до Рима. Потім знову впав у відчай і, міняючи рішення за рішенням, повернув до моря й прибув в Астуру. Там він провів ніч у тривожних і гнітючих роздумах. Йому навіть спало на думку таємно проникнути в дім Цезаря, убити себе біля його домашнього вогнища і цим накликати на господаря дому духа помсти. Але страх перед муками спонукав його відмовитись і від цього наміру. Міняючи одне за одним плутані й суперечливі рішення, він звелів нарешті рабам доставити його морем до Кайєти (133). Тут він мав садибу - чудовий захисток від літньої спеки, в час, коли морські вітри повівають якнайприємніше. Там над морем стоїть маленький храм Аполлона. З храму піднялася зграя круків і з карканням полетіла до судна Ціцерона, коли воно на веслах наближалося до берега. Круки сіли на реї обабіч щогли, причому одні з них кричали, інші дзьобами рвали кінці снастей. Усі визнали це за лиховісну прикмету. Ціцерон зійшов на берег, подався в садибу і там ліг відпочивати. Багато круків сиділо на вікні, пронизливим вереском порушуючи тишу, а один підлетів до ліжка, де, закутавши голову, відпочивав Ціцерон, і дзьобом трішки стягнув плащ із його обличчя. Бачачи таке диво, раби почали картати себе за те, що нічого не роблять для врятування свого хазяїна, а тільки бездушно чекають тієї хвилини, коли стануть свідками його смерті, тоді як дикі створіння подають йому допомогу і піклуються про нього, щоб він безвинно не загинув. Вони почасти упросили, почасти силою поклали Ціцерона на ноші й понесли його до моря.

48. Тим часом наспіли вбивці - центуріон Геренній і військовий трибун Потлій, якого Ціцерон колись захищав, звинуваченого в батьковбивстві, а також їхні підручні. Знайшовши двері зачиненими, воно вломились в дім. Ціцерона там не знайшли, а всі, хто був усередині, казали, що не знають, де він перебуває, лише якийсь молодик на ім'я Філолог, котрий одержав у Ціцерона гарну освіту й виховання, вільновідпущеник його брата Квінта, сказав трибуну, що Ціцерона понесли на ношах глухими й тісними стежками до моря. Захопивши з собою кількох чоловік, трибун помчав до виходу з гаю кружною дорогою, а Геренній бігом гнав стежкою. Почувши тупіт, Ціцерон наказав рабам зупинитися й покласти ноші на землю. Підперши, за звичкою, лівою рукою підборіддя, він безстрашно чекав на своїх катів, брудний, давно не голений, із змарнілим від журби обличчям. Більшість присутніх заплющила очі, коли Геренній вбивав його. Ціцерон сам підставив шию під меч, і Геренній перерізав йому горло. Так загинув Ціцерон на шістдесят четвертому році життя (134). Відповідно до наказу Антонія, Геренній відрубав йому голову й руки, якими він написав «Філіппіки». Ціцерон сам назвав промови проти Антонія «Філіппіками» (135), так вони називаються по сьогодні.

49. Коли в Рим доставили відрубані частини Ціцеронового тіла, Антоній був тоді на виборах службових осіб. Почувши про це й побачивши їх, він заволав: «Тепер кінець стратам!» Голову й руки Ціцерона він наказав виставити на ораторському підвищенні над корабельними носами (136) - видовище, від якого кров холола в римлян. А ввижалося їм, що вони бачать не обличчя Ціцерона, а образ душі Антонія. Лише в одному Антоній повівся справедливо - в тому, що видав Філолога Помпонії, дружині Квінта. Коли цей нікчема потрапив до п рук, вона піддала його найстрашнішим катуванням. Так, вона змусила його відрізати шматочками власне м'ясо, смажити і їсти. У всякому разі, так розповідають деякі письменники. Однак, вільновідпущеник Ціцерона Тірон зовсім не згадує про зраду Філолога.

Мені відомо, що через багато років Цезар якось прийшов до одного із своїх онуків. Хлопець саме мав у руках якийсь твір Ціцерона і злякано сховав його під одяг. Цезар помітив це, взяв у нього книжку і, стоячи, прочитав чималу її части-- ну. Повертаючи її хлопцеві, він сказав: «Вчений це був муж, дитино, вчений, до того ж любив батьківщину».

Коли трохи згодом Цезар переміг Антонія і став консулом, він узяв собі за товариша на посаді Ціцеронового сина (137), в консульство якого сенат велів знищити зображення Антонія, відмінив усі інші почесті, раніше йому ухвалені, і повелів, щоб ніхто з Антоніїв не мав імені Марка. Ось так божество дозволило дому Ціцерона завершити покарання Антонія.

Книга: Плутарх Демосфен і Ціцерон Переклад Й. Кобова, Ю. Цимбалюка

ЗМІСТ

1.	Плутарх Демосфен і Ціцерон Переклад Й. Кобова, Ю. Цимбалюка
2.	ЦІЦЕРОН 1. Мати Ціцерона Гельвія була, кажуть, жінкою...
3.	(ПОРІВНЯННЯ) 50. Оце все, що заслуговує пам'яті з...
4.	ПРИМІТКИ ДЕМОСФЕН 1. Уривок з цього вірша...

На попередню



Додати в закладки

  
Переклад Translate