Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / Фріс П. Л.
РОЗДІЛ 9 СУБ`ЄКТИВНА СТОРОНА ЗЛОЧИНУ 9.1. Поняття суб`єктивної сторони злочину
Суб'єктивна сторона - чи не найскладніший для дослідження та кримінально-правового аналізу елемент складу злочину. При цьому її значення важко переоцінити. Конституція України в ст. 62 встановила, що «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду».
Щоб здійснити це, слід поринути у внутрішній світ особи - визначити систему ЇЇ ціннісних орієнтирів, мотивацію вчинків, емоційний стан тощо. Це переслідує мету здійснення глибинного аналізу суб'єктивної сторони злочину, встановлення наявності вини, її форми та виду.
Концепція вітчизняного кримінального права передбачає можливість притягнення до кримінальної відповідальності лише за вчинене суспільно небезпечне діяння (дію або бездіяльність).
Лише на підставі аналізу взаємозв'язку внутрішнього ставлення особи до вчиненого діяння із зовнішнім його проявом можна зробити висновок про наявність вини особи.
Кримінальне право приділяє проблемі вини особливу увагу, оскільки найменше відхилення від принципу винної відповідальності призводить до порушення законності, притягнення до кримінальної відповідальності невинного.
Г. С Фільдштейн, висловлюючи думки з цього приводу, наголошував, що «учение о виновности и его большая или меньшая глубина есть как бы барометр уголовного права»-
Недостатня увага до аналізу суб'єктивної сторони складу злочину автоматично призводить до помилкового визначення виду та форми вини, що становить від 20 до 50% всіх суддівських ПОМИЛОК.
Питанню вини в теорії вітчизняного кримінального права завжди приділялась велика увага.
В. Д. Спасович, ототожнюючи вину з суб'єктивною стороною злочину, вказував на значні труднощі у її вивченні, оскільки «1) ...наблюдательные средства весьма недостаточны и приговор наш о том, что происходило в душе преступника, прежде чем он начал совершение преступления, основан будет всегда на одних только предположениях более или менее вероятных; 2) потому что в жизни нет крутых переходов от невинности к вине и между различными ступенями вины; между тем однако, где жизнь представляет нечто цельное, где сливаются цвета и оттенки, там ум наш должен проводить возможно резкие грани, которые могут быть только приблизительно верны и которые каждый век проводит иначе, по своему, по мере накопления казусов, опытов, наблюдений; по мере того как осознано будет, что явления жизни не умещаются в придуманных наукой формах и рамках». І далі: «...В субъективной стороне преступления или в вине мы можем различать два главных оттенка: неосторожность и умысел»}
Л. Є. Владимиров визначав внутрішню сторону злочину (суб'єктивну сторону.- П. Ф.) як «виновность (преступную волю)». Він першим назвав умисел і необережність формами винності (dolus et culpa).
О. Ф. Кістяківський наголошував, що «отношение воли субъекта к совершенному им действию и его последствию есть ...существенно-необходимый признак преступления».
Аналізуючи умови кримінальної відповідальності, М. С. Таганцев зазначав, що «одного факта посягательства на норму, одного причиненного вреда или опасности для правоохранеиного интереса, недостаточно для привлечения учинившего его к уголовной ответственности; современное право, за малыми изъятиями, требует, чтобы это посягательство, эта правонарушающая деятельность, являлись воплощениями вины».
Перші, звичайно досить обмежені спроби диференціації злочинів залежно від форми вини зустрічаються ще в «Руській правді», яка розрізняла вбивство умисне - вбивство при вчиненні розбою, яке вважалось чи не найтяжчим злочином (ст. 3), від убивства випадкового, «в ссоре или на пиру» (ст. б).
Все більшого значення при визначенні кримінальної відповідальності набувають питання визначення форми вини при вчиненні злочину в епоху «Судебников» (XV-XVI ст.).
«Соборное Уложение» царя Олексія Михайловича 1649 р. вже детально відрізняє вину умисну і вину необережну, пов'язуючи з наявністю тої чи іншої її форми у діях винного кримінальну відповідальність.
«Артикул воинский» Петра І визначав такі форми вини - умисну «в сердцах, в намерении» (арт. 24, арт. 144 та ін.) і необережну «без упрямства, злости и умыслу» (арт. 28 та ін.).
Подальше кримінальне законодавство Російської імперії продовжувало диференційований підхід до оцінки суспільної небезпечності залежно від форми вини, яка характеризувала суб'єктивну сторону складу вчиненого злочину.
Кримінальне законодавство СРСР і союзних республік було побудовано на тих самих засадах.
Вже «Руководящие начала» 1919 р. містили в ст. 12 вимогу врахування форми вини при постановленні вироку по кримінальній справі. Приміром, п. «в» вказаної статті вимагав розрізняти «совершено ли деяние в сознании причиненного вреда или по невежеству и несознательности», а п. «з» з'ясовувати «обнаружены ли совершающим деяние заранее обдуманное намерение, жестокость, злоба, коварство, хитрость или деяние совершено в состоянии запальчивости, по легкомыслию и небрежности». При цьому «Руководящие начала» не давали визначення форм вини.
Кримінальний кодекс РСФРР 1922 р. уперше нормативно визначив поняття умислу та необережності, зазначивши (ст. 11), що «Наказанию подлежат лишь те, которые а) действовали умышленно, т. е. предвидели последствия своего деяния и их желали или сознательно допускали их наступление, или б) действовали неосторожно, т. е. легкомысленно надеялись предотвратить последствия своих действий или же не предвидели их, хотя и должны были их предвидеть». Ці положення були в повному обсязі реципійовані КК України 1922 р.
«Основные начала» 1924 р. встановлювали, що покарання застосовується лише до тих, хто «а) действуя умышленно, предвидели общественно опасный характер последствий своих действий, желали этих последствий или сознательно допускали их наступлениє, или б) действуя неосторожно, не предвидели последствий своих действий, хотя и должны были их предвидеть, или легкомысленно надеялись предотвратить таковые последствия» (ст. 6).
Кримінальний кодекс України 1927 р. у ст. 9 практично відтворив формулювання «Основных начал» 1924 р.
Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 p. та КК України 1960 р. фактично підвели підсумок під багаторічними спробами нормативного формулювання змісту форм вини. Статті 8 та 9 КК закріпили:
«Стаття 8. Вчинення злочину умисно
Злочин визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала її суспільно небезпечні наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків.
Стаття 9. Вчинення злочину з необережності
Злочин визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була й могла їх передбачити».
Одночасно протягом практично всього XX ст. не припинялась дискусія щодо поняття змісту суб'єктивної сторони складу злочину.
Практично дискутувались дві точки зору, два основних підходи:
- поняття суб'єктивної сторони складу злочину й поняття вини у кримінальному праві збігаються, і вина по суті є суб'єктивною стороною складу злочину,
- суб'єктивна сторона складу злочину є більш змістовним поняттям, яке в тому числі включає в себе і вину.
Прихильники першої точки зору (А. А. Піонтковський, П. С. Дагель, Г. А. Крігер та ін.) прямо вказували, що «вина является субъективной стороной преступления, его психологическим содержанием». При цьому «мета», «мотив», «емоційний стан», які багатьма розглядаються як факультативні ознаки суб'єктивної сторони складу злочину, повинні на їх думку, оцінювались як «необходимые компоненты психического отношения
Прихильники другої точки зору, яка, до речі, домінує в науковій літературі, схильні вважати, що суб'єктивна сторона злочину є більш змістовним поняттям, і охоплює як вину, так і факультативні ознаки (мету, мотив та емоційний стан). Слід повністю погодитись з позицією авторів підручника «Кримінальне право України. Загальна частина», які наголошують: «Зміст суб'єктивної сторони складу злочину характеризують певні юридичні ознаки. Такими ознаками є вина, мотив та мета вчинення злочину. Вони тісно пов'язані між собою, проте їх зміст і значення у кожному випадку вчинення злочину неоднакові. Вина особи - це основна, обов'язкова ознака будь-якого складу злочину, вона визначає саму наявність суб'єктивної сторони і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб'єктивну сторону і тим самим склад злочину. Проте в багатьох злочинах суб'єктивна сторона потребує встановлення мотиву і мети, що є її факультативними ознаками
Такий підхід повністю базується на нормах чинного кримінального законодавства, зокрема, ст. 2 частини 1 та 2, ст. 23 КК України.
Виходячи з викладеного, можна дати визначення суб'єктивній стороні складу злочину, яка є внутрішньою стороною складу злочину, що характеризує психічне ставлення особи по відношенню до вчиненого діяння та наслідків, які воно викликає, а також: характеристики мотиву та мети, які обумовили вчинення злочину, та емоційного стану, в якому перебувала особа під час його вчинення.
Таким чином, ознаками суб'єктивної сторони складу злочину виступають:
- вина;
- мотив;
- мета;
- емоційний стан.
Вина (сиіра) — основна ознака суб'єктивної сторони складу злочину. Поняття вини у слов'янських мовах має багато значень. Приміром, В. І. Даль вказував, що з одного боку,- це «начало, причина, источник, повод, предлог», а з іншого,- «провинность, проступок, преступление, прегрешение, грех, всякий недозволенный предосудительный проступок».
Новий тлумачний словник української мови теж неоднозначно визначає цей термін: «1. Негативний вчинок або злочин; причетність до них або до чогось неприємного, що сталося; провина, провинність, проступок, шкода, гріх, прогріх... Відповідальність за негативний вчинок або злочин... 2. Те, що спричиняє, призводить до чого-небудь; причина».
Значення вини у кримінальному праві важко переоцінити. Ще А. А. Піонтковський наголошував «Учение о вине является одним из основополагающих элементов теории... уголовного права. Без вины не может быть уголовной ответственности ...».
У кримінальному праві під виною прийнято розуміти психічне ставлення особи до вчиненого діяння та його наслідків. Таке розуміння вини було досягнуто в ході дискусії з проблеми вини, яка досить бурхливо проходила у вітчизняній кримінально-правовій науці в 50-х роках XX ст. і була викликана позицією професора Б. С. Утєвського, що була висловлена ним у монографії «Вина в советском уголовном праве».
Б. С. Утєвський, зокрема, стверджував, що вина - це «совокупность обстоятельств, заслуживающих, по убеждению советского суда, отрицательной общественной (морально-политической) оценки от имени социалистического государства и требующих уголовной ответственности подсудимого». така оціночна позиція зводила зміст вини до негативної оцінки судом тої чи іншої поведінки, незалежно від того, чи дійсно особою вчинено діяння, яке містить склад злочину. Це давало широкий простір для зловживань, оскільки підміняло реальну підставу відповідальності (наявність в діянні складу злочину) невизначеною суб'єктивною негативною оцінкою судом учиненого діяння. Звичайно, така позиція не могла знайти підтримку широких кіл юридичної громадськості і була відкинута теорією кримінального права.
Фактично вина базується на психічних процесах, які проходять у свідомості особи і стосуються ставлення до діяння та його наслідків. Це дає можливість диференціювати вину на форми (умисну та необережну), виділити види умислу та необережності та т. ін.
Нормативно вина визначається як «психічне ставлення особи до вчинюваної дії та бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності» (ст. 23 ЮС).
Слід зазначити, що взагалі нормативне визначення вини було вперше здійснено у Кримінальному кодексі України 2001 р. Воно дає можливість розкрити її зміст як з позиції психологічного навантаження, так і з точки зору аналізу соціального змісту.
Аналізуючи зміст вини, необхідно насамперед, зауважити, що це слід здійснювати під кутом зору аналізу її інтелектуальної та вольової ознак.
Інтелектуальна ознака вини характеризується усвідомленням особою суспільно небезпечного характеру власної поведінки, що охоплює розуміння об'єкта злочину, об'єктивної сторони (включаючи час, місце, обстановку, спосіб, знаряддя та засоби вчинення злочину, у випадку, коли ці ознаки включені як конструктивні у склад конкретного злочину). При вчиненні кваліфікованого або привілейованого злочину обставини, які його характеризують, також повинні охоплюватись свідомістю особи. При вчиненні злочинів з матеріальним складом свідомістю особи повинні охоплюватись наслідки злочину.
Вольова ознака вини утворює ставлення особи до тих самих обставин, які входять в інтелектуальний зміст вини. «Воля - соціально обумовлений стан психічного регулювання поведінки суб'єкта, що ґрунтується на його прагненні і здатності до свідомого вибору мети діяльності, шляхів і засобів її досягнення».' Як наголошує Ю. А. Красіков, «воля - практическая сторона сознания, функция которой заключается в регулировании практической деятельности
человека»
Кримінальне право визначає вольову сферу особи як «бажання» чи «свідоме припущення» або «легковажне розраховування на недопущення» настання суспільно небезпечних наслідків своєї діяльності. Як видно, вольова сфера поширюється виключно на наслідки діяльності. При цьому різні види вольового ставлення до наслідків визначають різні види вини.
Різноманітні варіанти співвідношення інтелектуального і вольового моментів вини дають можливість конструювати форми і види вини.
Воля - це механізм, за допомогою якого особа регулює власну поведінку, обирає її, визначає межі дозволеного та недозволеного.
Важливими компонентами вольової сфери психіки є мотив, мета та емоційний стан, які виступають рушійними силами людської поведінки. Вони значною мірою визначають вольову сферу людської поведінки і тому підлягають вивченню в кожному конкретному випадку вчинення злочину. У визначеннях форм вини (статті 24 та 25 КК) немає вказівок на місце і роль цих характеристик. Однак при конструюванні деяких злочинів законодавець, враховуючи особливе їх значення, вводить відповідні характеристики мотиву, мети та емоційного стану до конструкції складу злочину, внаслідок чого вони набувають обов'язкового характеру для визначення факту наявності вини.
Вина особи у вчиненні злочину входить у предмет доказування по кримінальній справі, що безпосередньо закріплено в ст. 64 КПК України, яка вказує: «При провадженні досудового слідства, дізнання і розгляді кримінальної справи в суді підлягають доказуванню:
2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину».
Це, без сумніву, є центральним елементом, який входить у предмет доказування по кримінальній справі.
Встановлюючи наявність вини, суд у разі притягнення особи до кримінальної відповідальності, визначає і ступінь вини. Це поняття не має свого нормативного визначення, хоча надзвичайно часто використовується у кримінальному праві.
Говорячи про ступінь вини, слід вказати, що це - кількісний показник вини, характеристика соціальної її суті, яка визначається на підставі аналізу всіх її складових - психологічної, вольової, мотиваційної та емоційної.
Незважаючи на те що термінологічно поняття «ступінь вини» увійшло в понятійний оборот кримінального права, єдності в його розумінні серед теоретиків на сьогодні немає. Слід погодитись з Ю. А. Красіковим, який вважає: «Учитывая, что степень вины -количественное выражение отрицательного отношения лица к интересам личности и общества, а также показатель искажения ценностных ориентации виновного, установление её обуславливает различную меру порицания лица, меру его ответственности. Определение наличия и степени вины способствует объективному решению вопроса об ответственности и наказуемости виновного».
Водночас така схема не є жорсткою і дозволяє виділення злочинів з двома формами вини, які включають в себе як елементи умислу, так і елементи необережності.
Форма вини завжди входить у конструкцію складу конкретного злочину, передбаченого диспозицією відповідної норми Особливої частини КК. її визначення є обов'язковою вимогою, тому що невідповідність конкретної форми, якою характеризуються діяння особи, законодавчій конструкції, свідчить про відсутність складу злочину.
Книга: Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / Фріс П. Л.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
