Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / Фріс П. Л.
9.2. Вина у формі умислу
Суспільно небезпечні діяння, що вчиняються умисно, становлять абсолютну більшість (понад 80%) складів злочинів серед передбачених нормами Особливої частини Кримінального кодексу. Як свідчать численні дослідження, у реальному житті число умисних злочинів сягає 90-92% загальної кількості вчинених злочинів. Така «питома вага» умислу визначає особливу увагу до його аналізу в процесі досудового слідства та судового розгляду кримінальних справ. Наприклад, Пленум Верховного Суду України в Постанові № 8 від 26.06.92 «Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров'я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів» націлив суди на необхідність ретельного дослідження суб'єктивної сторони складу злочину (наявність умислу при посяганні на життя працівника правоохоронного органу саме у зв'язку з їх професійною діяльністю) при здійсненні кваліфікації дій винного (п. З)
Для розуміння умислу необхідно з'ясувати його зміст, який характеризується відображенням у психіці винного об'єктивних характеристик учиненого діяння та його наслідків.
При умислі інтелектуальна сфера визначається усвідомленням всіх фактичних і соціальних обставин, які тією чи іншою мірою характеризують суспільно небезпечне діяння та його наслідки.
З точки зору обсягу усвідомлення соціальних обставин слід зазначити, що вони насамперед, належать до розуміння основної матеріальної характеристики злочину - суспільної небезпеки.
Як відомо, суспільна небезпека діяння полягає у його здатності спричинити шкоду охоронюваним кримінальним законом суспільним відносинам, благам та інтересам. Тому особа повинна усвідомлювати характеристики складу злочину, правда на достатньо загальному рівні.
Приміром, обсягом свідомості не повинні обов'язково охоплюватись характеристики родового і безпосереднього об'єктів злочину. Однак винний повинен усвідомлювати загальні ознаки безпосереднього об'єкта, без чого неможливе ставлення у вину та відповідна кримінально правова кваліфікація діяння. Наприклад, при вимаганні із застосуванням насильства до потерпілого суб'єкт повинен усвідомлювати, що об'єктом злочинного посягання є власність та здоров'я особи. При цьому він не повинен розуміти, що вчинене ним діяння охоплюється ознаками відповідної частини (З або 4) ст. 189 КК і не потребує додаткової кваліфікації за нормами статей КК, які передбачають посягання на здоров'я особи.
Обсягом свідомості повинні охоплюватись всі фактичні характеристики об'єктивної сторони складу злочину - діяння, наслідки, причинний зв'язок (останні дві, зрозуміло, при вчиненні злочинів з матеріальним складом), а також інші властивості злочину (час, місце, спосіб, обстановку, знаряддя, засоби вчинення злочину). Скажімо, при вчиненні вбивства при обтяжуючих обставинах, передбаченого ст. 115 ч. 2 п. 5 КК, винний повинен усвідомлювати, що він діє загальнонебезпечним способом та т. ін.
Що стосується питання про усвідомлення характеристик суб'єкта злочину, то воно охоплює розуміння можливості притягнення до кримінальної відповідальності - досягнення відповідного віку або наявність відповідних характеристик спеціального суб'єкта злочину, які дають підстави притягнути до кримінальної відповідальності за конкретне діяння.
Складніша справа з усвідомленням характеристик суб'єктивної сторони складу злочину. Особа, здійснюючи умисний злочин, діє цілеспрямовано і відповідно ставиться до настання суспільно небезпечних наслідків. Однак при цьому відсутнє спеціальне розуміння характеру поведінки, оскільки це перебуває у сфері мотивів та інтересів і більше проявляється на рівні підсвідомості.
Таке ставлення до діяння та наслідків дає підстави стверджувати, що особою усвідомлюється і кримінальна протиправність поведінки, хоча для визначення можливості притягнення до кримінальної відповідальності розуміння протиправності не є визначальним.
Залежно від психологічного змісту умисна форма вини поділяється на два види:
прямий умисел;
непрямий (опосередкований, евентуальний).
Прямий умисел (doius directus) має місце, «якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання» (ст. 24 ч. 2 КК).
Непрямий умисел (doius indirectus) - «якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання» (ст. 24 ч. З КК).
Інтелектуальне ознака включає в себе усвідомлення суспільно небезпечного характеру власної поведінки (дії або бездіяльності) та передбачення суспільно небезпечних наслідків. Така характеристика інтелектуальної ознаки є спільною як для прямого, так і для евентуального умислу. Незважаючи на те що нормативне визначення видів умислу за Інтелектуальною ознакою не містить ніяких розбіжностей на теоретичному рівні їх існування все ж таки визначається. Прийнято вважати, що при прямому умислі особою усвідомлюється протиправний, суспільно небезпечний характер цього діяння ma передбачення неминучості настання суспільно небезпечних наслідків. В обмежених випадках, на думку деяких учених “інтелектуальна ознака прямого умислу може бути охарактеризована як усвідомлення реальної можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Слід зазначити, що такий підхід суперечить законодавчому визначенню поняття прямого умислу яке чітко вказує на «бажання» настання наслідків як характеристику цього виду умислу, що виключає подвійний підхід, який міститься У визначенні «усвідомлення реальної можливості настання».
Таке ставлення притаманне непрямому умислу, коли настання наслідків передбачається як реальне.
Вольову ознаку утворює ставлення до наслідків поведінки - їх бажання або свідоме допущення настання. Саме за вольовою ознакою здійснюється відокремлення прямого умислу від непрямого Діючи з евентуальним умислом, винний допускає настання суспільно небезпечного наслідку, але він не є для нього самоціллю Таке ставлення навіть може бути визначено як байдуже: «буде наслідок - добре; не буде - теж добре». Воно може бути визначено, як “надія на авось”, тобто надія ні на що. Однак і байдужість і надія на авось» не є обов'язковою характеристикою вольової ознаки умислу, а можуть розглядатись як варіанти відношення поруч з свідомим допущенням настання наслідків.
При непрямому умислі наслідок як такий не є метою діяльності. Злочинця в цьому випадку цікавить насамперед, саме діяння. Наслідок не мотивує діяльність, а, як зазначає Ю. А. Красіков, є «контрмотивом (слабой психологической силой, которая не останавливает лицо и не заставляет его отказаться от преступных действий)». Вольова сфера непрямого умислу взагалі може характеризуватись навіть як небажання настання наслідків.
Водночас не можна погодитись з точкою зору Ю. А. Красікова, який вважає, що в ряді випадків при непрямому умислі винний плекає надію, що наслідки не настануть, хоча особа їх передбачає, але розраховує недопустити. Таке ставлення до наслідків характерне для необережної форми вини у виді злочинної самовпевненості, що буде детальніше розглянуто далі.
Не можна погодитись і з позицією В. Д. Філімонова, який заперечує обов'язковість бажання настання наслідків як характеристики вольової сфери прямого умислу. Його підхід суперечить законодавчій формулі цього виду умислу, яка, до речі, не змінилась порівняно із кримінальним законодавством 1960 р.
Пленум Верховного Суду України неодноразово звертав увагу судів на необхідність дослідження всіх обставин справи, що стосуються спрямованості умислу, вказував на необхідність суворого дотримання норм кримінального закону, які визначають зміст умислу. Так, розглядаючи в касаційному порядку справу Т. і Ш., які були визнані винними та засуджені за умисне вбивство при обтяжуючих обставинах (ст. 93 п. б у редакції КК України 1960 р.-умисне вбивство з хуліганських мотивів) та приймаючи рішення про направлення справи на новий розгляд, Верховний Суд в ухвалі від 26 листопада 1998 р. зазначив, що «злочин визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала її суспільно небезпечні наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків.
Усупереч цим вимогам закону, суд, кваліфікуючи дії засуджених як умисні злочини, водночас навів аргументацію вчинення злочину з необережності і, зокрема, зазначив, що «завдаючи ударів у життєво важливий орган — голову, вони повинні були допускати можливість настання смерті».
Тому при новому розгляді справи необхідно з'ясувати, чи усвідомлювали Т. і Ш. суспільно небезпечний характер своїх дій, чи передбачали вони смерть К. та чи бажали або свідомо допускали настання таких наслідків. Якщо винність Т. і ПІ. буде доведена, у відповідності з вимогами закону необхідно сформулювати у вироку форму вини кожного, обґрунтувати ознаки і спрямованість їх, умислу».
Розмежування умислу на прямий та евентуальний має не тільки теоретичне, а й суто практичне значення. Чимало злочинів може вчинятись як з прямим, так і з непрямим умислом і фактично вид умислу особливо не впливає на кримінальну відповідальність. Водночас ряд злочинів може бути вчинено виключно з прямим умислом. Це має місце, коли як обов'язкова ознака суб'єктивної сторони складу злочину визначена мета, яка, зрозуміло, не може виділятись у злочинах з непрямим умислом. Наприклад, не можуть бути вчинені з опосередкованим умислом умисне вбивство з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення (ст. 115 ч. 2 п. 9 КК), вимагання, метою якого є передача чужого майна винному або третій особі (ст. 189 КК) та ін.
Як уже зазначалося, поділ умислу на прямий і непрямий зафіксовано на законодавчому рівні. Теорія кримінального права здійснює також поділ умислу за характером його змісту, за умовами виникнення та формування (схема).
Залежно від характеру змісту умисел поділяється на:
визначений;
альтернативний;
невизначений.
Визначений умисел (dolus determinantus) характеризується конкретною уявою особи про фактичні обставини діяння та його наслідки. Передовсім визначеність стосується уявлення відносно наслідків злочину, їх кількісних та якісних показників. Цей вид умислу дає можливість визначитись за наявності суб'єктивної помилки, при недоведеності злочину до кінця та в деяких інших випадках, коли вчинене діяння кваліфікується не за наслідками, які фактично настали. Наприклад, дії винного, який вчиняє кишенькову крадіжку і не усвідомлює відкритого характеру своєї поведінки, повинні кваліфікуватись саме як крадіжка, незважаючи на те, що їх спостерігає третя особа тощо.
Альтернативний умисел (dolus alternativus) є різновидом визначеного умислу, при якому свідомістю особи охоплюється два чи більше можливих конкретних наслідки вчиненого діяння одному з декількох об'єктів посягання. При цьому, якщо винним визначалась можливість настання більш тяжких наслідків, які фактично настали, його дії повинні бути кваліфіковані як замах на відповідний злочин.
Невизначений (неконкретизований) умисел характеризується відсутністю індивідуально визначеного уявлення про фактичні якості діяння та їх наслідки. При цьому виді умислу особа має узагальнене уявлення про ці характеристики усвідомлює їх на рівні видових. Цей вид умислу має місце наприклад, у діях винного, який безсистемно наносить потерпілому удари (по голові, у груди, живіт), намагаючись спричинити шкоду здоров'ю, не визначаючи у власній свідомості якість та кількісні характеристики цієї шкоди.
Залежно від умов виникнення та формування умисел поділяється на:
заздалегідь обміркований;
раптовий.
Ще у кримінальному праві Російської імперії дожовтневого періоду за цим критерієм виділялись три види умислу:
заздалегідь обміркований і холоднокровний (перед умисний)
раптовий і холоднокровно реалізований;
афектований.
Заздалегідь обміркований умисел характеризується тим, що намір вчинити злочин виникає за більш-менш віддалений час від моменту його реалізації. Як правило, при цьому виді умислу злочини характеризуються особливою підступністю, витонченістю, а звідси і підвищеною суспільною небезпечністю. Ці злочини тягнуть за собою більш тяжкі наслідки і становлять більшу складність при їх розкритті та доведення вини. Цей вид умислу свідчить про стійкість антисоціальній спрямованості особи, що дає підстави вважати осіб, які вчинили злочин з таким умислом, більш суспільно-небезпечними. Деякі країни світу передбачають підвищену кримінальну відповідальність за злочини, які вчинені із заздалегідь обміркованим умислом (див. напр. ст-221-3 КК Франції, яка передбачає можливість застосування до особи, що вчинила передумисне вбивство, довічного позбавлення волі.
Раптовий умисел (простий) має місце в тих випадків коли між моментом його виникнення та моментом реалізації розриву, він реалізується практично одразу після виникнення -
свідчить практика, більшість умисних злочинів належать саме до цієї групи.
Афектований умисел - це різновид раптового умислу. Його виникнення зумовлюється сильним душевним хвилюванням, яке викликано неправомірними діями потерпілого. Стан афекту визначає судова психолого-психіатрична експертиза. Його наявність при вчиненні злочину розглядається як пом'якшуюча обставина (ст. 66 ч. 1 п. 7 КК), або утворює привілейований склад злочину (статті ] 16 та 123 КК).
Слід зазначити, що чинне законодавство, на жаль, пов'язує умови кримінальної відповідальності лише зі станом афекту, тоді як інші види умислу з кола тих, що виділяються залежно від умов виникнення та формування нормативно не враховані. Незважаючи на це суди при призначенні покарання, звертають увагу на момент виникнення умислу і диференціюють його за цією ознакою.
Книга: Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник / Фріс П. Л.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
